«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Артем Ведель

Ведель Артем Лук’янович (1767, Київ — 14.07.1808, Київ). Геніальний композитор, співак, диригент, скрипаль-віртуоз, класик вітчизняної музики.
Читайте також статті Ганни Куземської:

Діти мої улюблені! Згадуйте завжди зі сльозами та благоговінням цього праведника
прот. Петро Турчанинов

Праведник Артемій Ведель. Мученик… Прекрасний, геніальний… Таким закарбувався він у серцях людей.

Народився майбутній світоч у золотоверхому Києві, в сім’ї художника-різьбяра іконостасів Лук’яна Ведельського1. Змалку співав в архієрейському хорі. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, яка зміцнила й поглибила в юнакові виплекану з дитинства побожність. Господь обдарував Артема голосом рідкісної краси й діапазону та винятковим відчуттям музики. В Академії він стає диригентом студентського хору й оркестру, а самотужки опанувавши скрипку, — одним з найкращих скрипалів свого часу.

Портрета Веделя не збереглося, проте зберігся у спогадах сучасників словесний образ:

«Вродливий, із чудовими променистими очима, що палають особливим вогнем великого душевного благородства й натхнення. Він мав ніжний голос і спокійну вдачу, задумливе обличчя і надзвичайну тактовність» /В. Зубковський/.

«Ведель був поставний вродливий юнак, з очима, що випромінювали світло. Вдачею тихий, лагідний, привітний, але над усе віддавав перевагу усамітненню… Молитва не сходила з його вуст. Хоч би що він робив, хоч би куди йшов, завжди стиха промовляв Псалтир, який знав напам’ять, і часто заливався сльозами, декламуючи нарозспів пісні Царя-псалмоспівця… У розмовах був стриманий, більше мовчав і завжди був задумливий» /В. Аскоченський/.

«Обличчя він мав прекрасне, мав гарну статуру, благочестя сяяло в усіх його вчинках… Багато батьків бажали віддати за нього своїх дочок, але він був таким чистим і цнотливим, що завжди уникав жіночої присутності, й ніколи ні до кого, крім учителів Академії, не ходив у гості… 3 товаришами і жартував, і пригощав їх якнайкраще, а проводивши їх, ставав на молитву, іноді й більшу частину ночі простоював у молитві» /прот. Петро Турчанинов/.

Удома Ведель завжди читав Святе Письмо і твори Святих Отців. Часто приходив під віковічні тополі Братського монастиря і писав музику: творив її, за свідченням випадкових очевидців, зі сльозами.

Студенти згадували, що ніколи не бачили свого диригента розгніваним, він навіть не підвищував на них голосу; помилки виправляв лагідно, з усмішкою. Надзвичайна чутливість та емоційність композитора виявлялася лише в музиці — молитві, у яку він вкладав увесь вогонь свого праведного серця.

Ведель чи не єдиний геніальний композитор, який не написав жодного світського твору. Він жив молитвою, пломеніючи любов’ю до Бога, усе більше відображаючи в собі, як у свічаді, образ Того, до Кого був звернений усією душею, Кому служив усім життям…

Академічний хор під орудою Веделя досяг висоти майстерності та здобув велику славу. Як найкращого музиканта, його, за протекцією Київського митрополита, відряджають до Москви керувати відомим хором генерал-губернатора Єропкіна. Невдовзі й цей хор здобуває славу, яка ґрунтувалася не лише на блискучій майстерності співаків, а ще більше — на глибокому потрясінні від почутих творів українського композитора та від його голосу неперевершеної краси.

Твори Веделя стають широковідомими, виконувати їх вважають за честь, виступи проходять з незмінним успіхом, найвища знать навперебій запрошує славнозвісного майстра-красеня на гостину. Перед митцем відкривається блискуча кар’єра, але він… залишає Москву і вертається «у провінцію» — на Батьківщину. I ніколи не шкодує про це.

У Києві на початку 1794 року композитор очолив відомий хор генерала Леванідова. Саме тоді розпочався найплідніший період творчості Веделя — і як диригента, і як співака, і як композитора.

У хорі Леванідова Ведель зустрів 15-річного співця Петра Турчанинова, полюбив його, як сина, узяв до себе й навчав мистецтву композиції та співу. Видатний церковний композитор протоієрей Петро Турчанинов усе життя згадував свого наставника зі сльозами вдячності. I навіть в автобіографії більшу частину присвятив спогадам про найдорожчого вчителя. Самий приклад справжнього подвижника вражав юного учня та спонукав до наслідування. Щодня Ведель ходив до церкви на ранню обідницю, часто причащався, постував суворо, за уставом, не порушував навіть сухоїдіння; м’яса не їв зовсім, як монах, спав на грубій повсті. «Тільки я один, — згадує майбутній протоієрей, — був йому свідком, та через молодість свою багато чого не розумів, хоч завжди дивувався його життю й терпеливості, не насмілюючись нікому нічого розповідати про нього, бо він мені строго це заборонив». Ведель казав учневі (якого називав другом і братом), що всі добрі справи потрібно робити таємно, непомітно. Найбільше ж навчав любові до Бога та людей — навчав самим своїм життям.

Великий композитор ніколи не пишався своїм винятковим талантом. Власне, й не вважав його своїм, називаючи всі людські здобутки та здібності Божим багатством, довіреним задля примноження, задля служіння ближнім. «I, якщо даром отримали, — пише Ведель у листі до Турчанинова, — маємо даром іншим давати, аби не стати невдячним рабом, що заховав свій талант у землю. Інакше на нас чекає небезпека вічного покарання, а з цього випливає, що ми ще більше зобов’язані вдячністю тому, хто приймає, ніж тому, хто дає».

Генерал високо цінував Веделя та щиро любив його. Завдяки Леванідову Ведель швидко просувався у військовій службі2: за два роки (з 1794 до 1796) від канцеляриста штабу він зростає аж до капітанського чину і стає старшим ад’ютантом генерала. Така кар’єра була рідкістю для людей міщанської верстви.

У березні 1796 року композитор, у зв’язку з новим призначенням Леванідова, переїздить у Харків і продовжує там музичну творчість, керує генераловим хором і хором солдатських дітей. На початку 1797 за наказом нового імператора Павла I корпус Леванідова розформовують, а самого генерала відправляють у відставку. Того часу музична культура зазнає значних утисків: повсюдно скорочують штати хорів та їх забезпечення, царським указом усі «не положені» полкові хори було ліквідовано. У церквах забороняють співати духовні концерти (псалми, молитви), що безпосередньо не стосуються служби, забороняють поширені в Україні канти й колядки — те, що органічно увійшло і зрослося з нашим національним богослужінням. Розтрощену Катериною Україну добивали нищенням осередків духовної культури. Найталановитіші українські митці, які не обслуговували режим, а тим паче ті, що служили на прославу своєї Вітчизни, ставали неугодними і небезпечними…

Якийсь час Ведель працює у нового губернатора Теплова, що також ставився до композитора якнайкраще, керує капелою та викладає у вокальних класах Казенного училища. Учні Веделя посідали перші місця у придворних капелах Санкт-Петербургу, Москви, петербурзьких митрополичих хорах. Славетний Дмитро Бортнянський називав Веделевські вокальні класи «музичною академією». Та культурно-мистецьке життя Харкова щодалі занепадає, ліквідовано губернську капелу, театр, симфонічні оркестри. Ведель, що ніколи не прив’язувався до благ світу цього, тепер з особливою гостротою міг відчути всю їхню примарність.

Безумовно, ці обставини лише підштовхнули таємного подвижника до того рішення, що змінило всю його подальшу долю. «Хто та людина, що боїться Господа? Він укаже їй дорогу, яку вибрати» /Пс. 24:12/. На цей вказаний Господом тісний і тернистий шлях Ведель став рішуче і, поклавши руку на рало /Лк. 9:62/, вже не обертався назад.

Відмовившись від усіх атестатів, чинів і військової кар’єри, тридцятирічний капітан виходить у відставку. Роздавши все своє майно, гроші та бібліотеку, митець наприкінці літа 1798 року переїздить у Київ, у батьківську оселю та, за словами прот. Петра Турчанинова, приймає на себе подвиг юродства3. Духовний наставник і друг Веделя відомий київський проповідник протоієрей Іоан Леванда та інші близькі люди знали, що це було зважене рішення людини ясного розуму, свідоме самозречення і добровільне мучеництво. Та сам праведник не вважав себе ані подвижником, ані святим, а навпаки: вельми немічним і духовно вбогим. З цього нелицемірного смирення походила його простота, щирість, незмінна лагідність і покаяння — неоманливі ознаки істинної праведності.

Неможливість застосувати («примножити») щедро даровані йому Богом таланти гнітила великого митця. Напевно, Ведель відчував однакову відповідальність і за служіння музичним даруванням, і за служіння молитовним подвигом, не міг занедбати ні того ні іншого покликання і ніс як радощі, так і скорботи обох служінь.

Скорботи ж духовного шляху та смертна, на межі можливого, внутрішня боротьба, що супроводжує будь-який істинний духовний подвиг, завдавали подвижникові таких мук, що він відчував себе іноді полишеним Богом… Цього часу Ведель створює дивовижної краси піснеспіви (концерти 11, 12 на рядки 85-го та 119-го псалмів). «Господи, визволи душу мою… Зглянься на мене і помилуй мене; дай силу слузі Твоєму, спаси сина раби Твоєї…» Стражденна молитва, сповнена світлого уповання, проливалася музикою з його серця, і годі було її спинити…

Що вище духовно підіймається людина, то дужче нападав на неї невидимий ворог. А в час випробування долає з особливою люттю й настирливістю, намагаючись припинити подвиг, увести в розпач, духовно вбити. Ведель не зневірився і не зійшов з обраного шляху. Стиль його відвертих листів до найближчого учня зберігає ту саму врівноважену лагідність і смиренномудрість: «Я цілком не влаштований у своїй долі. Hi се ні те — але що вдієш! Не завжди так буває, як ми хочемо».

I листи, і, ще більше, твори Веделя виявляють його невтішну тугу за Господом, невгамовну спрагу творити волю Його, жити в Ньому, цілковито належати Йому.

Двічі композитор звертається до 136-го псалма «На ріках вавилонських» (концерти 13 і 21), з богонатхненною силою розкриваючи трагедію людства, полоненого гріхом і пристрастями, гнобленого дияволом у віддаленні від Небесної Вітчизни; трагедію своєї власної душі, що понад усе бажала визволення від гріха та повернення до свого Пресвятого Отця. Крім цього, суто духовного підтексту псалма, виразно чути ще й інший: гірке оплакування поневоленої України, доведеного до злиднів працьовитого й талановитого рідного народу, який не міг на вимогу полонителів співати радісних «пісень Сіонських» на своїй «істощенній до основанія», сплюндрованій, «чужій» землі. Здається, до самого неба здіймається жалобний зойк уболівання, моління втіленої у спів любові до всього доброго, що виплекав цей Край, цей Богом обраний народ. Так плакав і Єремія над Юдеєю, так плакав і Сам Спаситель над Єрусалимом…

Єдину втіху в усіх своїх внутрішніх і зовнішніх скорботах побожний митець знаходив у спілкуванні з Господом. Цей потаємний скарб збагачував подвижника і найсвітлішою радістю («Ти моя кріпость, Господи, Ти моя і сила, Ти мій Бог, Ти моє радування» — з 22-го концерту на ірмос 4-ї пісні недільного канону), і невимовною вдячністю Тому, Хто відродив людину Своєю безмірною любов’ю («Господь слави… заплеванія і рани приємлет, поношенія і заушенія; і вся терпить мене ради осужденного» — з 18-го концерту на стихиру Чесному Хресту). Глибоке переживання слів церковної молитви і Святого Письма насичувало душу композитора Божественними одкровеннями. Саме тому він так натхненно й невтомно оспівував «Неусипающую в молитвах» Матір Божу, «Віри Утвержденіє», «Храм Божества» і «Всемирную Славу»; так благоговійно вшановував ангелів і святих, Таїнства й богослужіння — і все, що сприяє спасінню людини, відновленню в ній образу Божого.

17 січня 1799 року Артем Ведель стає послушником Києво-Печерської лаври і, попри всі свої незвичайні прояви, бездоганно виконує послух читця та співця на кліросі, і не перестає творити музику. Він був взірцем для братії в покорі, терпеливості та сумлінності служіння.

Протоієрей Петро Турчанинов згадує своє відвідування послушника Веделя: «Я знайшов його в тісній келії, де він лежав на кам’яній підлозі. Коли я увійшов, то він довго лежав нерухомо, і це мене так збентежило, що я завагався, чи й справді не позбувся він розуму. Щойно я це подумав, як він швидко підвівся, почав мене хрестити й цілувати і сказав: „Невже, мій добрий Петре, і ти засумнівався?”»

Ближні неодноразово запевнялися в тому, що Господь обдарував Веделя прозорливістю.

Що спонукало подвижника покинути Лавру? Напевно, лише воля Божа, якій він корився беззаперечно. Можливо, Господь відкрив йому те, що мало статися невдовзі, і дав можливість проститися з усім, що він тут любив (казали, що, покинувши монастир, Ведель змінив ім’я та пішов злиденним прочанином від села до села святою землею України, щоб востаннє зміряти кроками земну Батьківщину, вдихнути її настояного на святинях повітря, закарбувати в серці велич її нерукотворного храму та під склепінням небозводу прославити Творця)…

Безумовно, не так люди, як сам отець неправди чекав нагоди у зручний спосіб знищити праведника. А люди — заздрісні, зловтішні, владолюбні, що, мов фарисеї, спираючись на земного царя, завжди розраховують перемогти Істину брехнею, — були лише зброєю в руках невидимого богоборця.

«Боже! Беззаконники повстали проти мене, і юрба сильних шукає душі моєї, і не мають Тебе перед собою»; «Боже, прийшли чужинці в насліддя Твоє, осквернили святий храм Твій, Єрусалим обернули на руїну» /з концертів 11, 23 на Пс. 85:14; 78:1/. Ведель нікого не звинувачував, він лише виливав перед Господом біль свого серця. Але біблійні слова його молитви, зодягнені в божественну музику, з пророчою силою викривали злочини нечестивих гнобителів. I, напевно, саме це пророче слово, вознесене над Україною («насліддям Божим»), найбільше бентежило й лякало владних беззаконників.

Через кілька місяців Веделя заарештовують, начебто «за бродяжництво», а потім звинувачують у злочині проти царської особи. Злочин полягав у тому, що у друкованій книзі Києво-Могилянської академії на порожніх сторінках було знайдено рукописні «нєлєпості» про майбутнє вбивство царя. Потрібно було знайти й покарати винуватця, і такий знайшовся. Без жодного доказу злочинцем було названо «сумасшедшаго капітана Веделя» та негайно відкрито «секретну» справу.

Далі — неправедний суд і жорстокий вирок (здавалося б, неймовірний для православної держави, де юродивих і сумирних божевільних не позбавляли волі): цар «повєлєть соізволіл, будє он, Ведель, виздоровєл, взять от отца, отослать в дом сумасшедших в Кієвє і дєржать бєз випуску» із забороною давати йому папір, перо і чорнило.

Після арешту твори Веделя царським наказом було заборонено виконувати та друкувати. По місту розповсюдили чутки про причетність композитора до якоїсь секти…

Отже, хресний шлях увінчано голгофою. Христовий воїн вийшов на свій останній двобій, що тривав дев’ять років. Дев’ять років насильства, знущань і приниження… Дев’ять років ув’язнення й повільної страти, що призвела до смерті людину в розквіті сил і творчих здібностей…

Господь нікому не дає хреста не по силі. I довіряє дітям Своїм співстраждати з Ним лише в міру їхнього духовного зросту. Мабуть, цей зріст у Веделя був високим, дух міцним, а розум мудрішим за багатьох старців.

В’язниця не зломила праведника, не озлобила, не похитнула у вірі. Навіть перебуваючи в нелюдських умовах божевільні, Ведель не втратив лагідності, світлого смирення й любові до ближніх. Так само безперервно молився і плакав від того багатства, яке знаходив у молитві. Нікого не засуджував, ні на що не нарікав і не скаржився. Як і раніше, відмовлявся від допомоги друзів, позбавляючи себе навіть необхідного. Гостро переживав чужу біду. Усі принесені йому речі та гроші роздавав нужденним, хворим, солдатам. I, вболіваючи за них серцем, вважав їх своїми вчителями в несенні хреста, і в кожному бачив образ свого Спасителя.

В одному з листів до Петра Турчанинова Ведель пише: «Що ти хочеш у них (селянах) знайти?.. Смирення, терпеливість, убогість? Усе знайдеш у найвищій мірі, так що вони зрозуміти своєї слави не можуть. О Всепремудрий Боже! Як Ти в такому саду зрощуєш невидимо троянди з дикої шипшини!.. Знай, друже мій, що Христос, Істинний наш Бог, не в рукотворних храмах живе, і я більше бачу Його в бідних селянах… Молю тебе, знайди бідного мужика і йому, замість мене, сотвори милостиню… Ти цим більше за все зобов’яжеш Христа і унебесниш душу свою, чого більше за все бажає тобі твій брат Артемій».

Без сумніву, із глибини пекла божевільні й довічного ув’язнення йому засяяло вже незгасне світло Небесного Єрусалима й заструменіло в його серці, освітлюючи всіх навколо.

Коли Турчанинов приїхав з Петербургу провідати свого вчителя, Ведель сказав йому: «Я отримав цей дім від Господа» і «радий, досяг мети».

Так, досяг… Тілом іще страждав на землі, душею ж стояв перед Тим, Хто є Любов, Гармонія, Життя, — на такій висоті, куди не досягали вже розпечені стріли видимих і невидимих кривдників, де втрачало вагу все тимчасове…

Незважаючи на клопотання багатьох людей, новий імператор Олександр I не скасував злочинного покарання й не повернув Україні її геніального молитвоспівця. Веделя було звільнено лише за кілька днів до смерті.

У батьківському домі він опинився посеред друзів і, за свідченням архимандрита Мефодія (Піснячевського), здивував усіх присутніх тихою передсмертною бесідою про те, що ми повинні бути «лагідними, смиренними, не самовпевненими, благочестивими й особливо щедрими в любові до ближніх». Прийнявши Таїнства Сповіді й Причастя, праведник тихо відійшов у вічність під час молитви, стоячи на колінах. Так віддали Богові душу майже всі українські святі ієрархи…

У книзі Києво-Подільської Різдво-Предтеченської церкви у метричному акті записано: «Умре отставной капітан Артемій Ведель і по христіанскому обряду погребен, літ 36, болізнію натуральною. Ісповідан і приобщен священиком Євфимієм Грушинським. Погребен на общем кладбищі».

Скільки було йому насправді: 41 чи 36, мабуть, не так важливо для вічності. Значно важливіше, з яким надбанням відходить душа туди, де вже немає часу…

Перша стисла біографія Веделя вийшла лише через півстоліття по його смерті, а заборона видавати й виконувати твори трималася аж до початку XX ст. Проте безсмертні піснеспіви ніколи не припиняли лунати в церквах. Попри заборони й нищівну критику упереджених російських композиторів і музикознавців та звинувачення в «італійщині»4, твори Веделя (зокрема Великодні ірмоси, Многоліття, «Христос воскрес!», «Від сходу сонця», «Покаянія отверзи ми двері») стали частиною церковного обіходу: від часу створення й донині їх співає як уся Україна, так І вся Росія. Ці улюблені піснеспіви поширювали під чужими іменами або анонімно, вони розходилися по всіх усюдах.

Твори Веделя існували у списках майже два століття, багато з них загубилося, в автографах збереглася лише третина концертів і неповна Літургія. Списки не всі однакової якості: переписувачі помилялися, вносили зміни. Тож зібрання розпорошеної спадщини композитора — вельми непроста справа і потребує кропіткої праці музикознавців. Але навіть та частина, що на сьогодні віднайдена, вражає: 28 концертів, дві Літургії, Всенічна, Різдвяні, Великодні та Богородичні ірмоси, десятки окремих духовних творів5.

Не маючи фахової освіти (у Києво-Могилянській академії митець здобув лише ґрунтовну загальну музичну освіту; можливо, у Москві він брав уроки у знаного італійського музиканта Д. Сарті, достеменно це не відомо), Ведель створив шедеври світового значення. Неповторний, витончено шляхетний, мужній і разом винятково ліричний, проникливо молитовний стиль композитора можна впізнати з перших мелодійних зворотів, утім ця музика завжди нова й невичерпно багата. Твори Веделя однаково захоплюють довершеністю і масштабних композицій, і хорових мініатюр, зворушують дитинною щирістю й святоотцівською глибиною, органічною єдністю музики з біблійним текстом. Саме тому гарне виконання піснеспівів Веделя перевертає душу слухача пізнанням вічної істини, сенсу людського буття у поверненні до Бога — єдиного Джерела життя і світла. Ця музика розкриває безодню людської немочі та гріховності і порятунок із цієї безодні в покаянному взиванні до Всемогутнього Переможця гріха і смерті.

Творчість Веделя глибоко національна. Вона виливається зі споконвічної української побожності й пісенної культури, відлунює лаврськими розспівами, дзвенить народними співанками, славлячи Премудрого і Прещедрого Творця.

Уперше приголомшив Україну одкровенням небесної краси Веделевих концертів на початку XX ст. студент 2-го курсу Києво-Могилянської духовної академії Олександр Кошиць — регент студентського хору Академії, майбутній славетний хоровий диригент, видатний композитор, один із фундаторів вітчизняної професійної музичної школи, вигнанець, який відкрив Україну світові. Про своє регентування Кошиць згадує: «Тут почалася моя праця над улюбленим моїм Веделем, якого концерти, майже всі, я відновив після довгих літ заборони Синодом його музики. Я мав щастя невимовне стояти на хорах на його місці, спиратись на ті самі поручні, що й він, і співати під тими ж склепіннями, які він оголошував своїми геніальними піснями та які мурував Мазепа!»

Це коротке відродження змінилося майже столітнім офіційним замовчуванням за часів більшовицької влади. Саме тому українського генія так мало знають у світі: лише в останні десятиліття відлиги долинула до інших народів світлоносна музика, що зрозумілою для всіх мовою проповідує Христа-Спасителя…

Не називаймо долю Веделя трагічною! Він завершив до останньої ноти найдосконаліший свій твір: твір свого життя, найпотрібніший нам для спасіння душі. Не трагічна ця доля, а славна, бо не розлучає, а з’єднує з Господом. Це доля апостолів, мучеників, усіх од віку подвижників і Самого Подвигоположника — Христа. «Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас, і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи — Мене ради. Радійте і веселіться, бо велика нагорода вам на небесах. Так гнали і пророків, які були до вас» /Мф. 5:11–12/. «Усі ви, що шляхом вузьким і скорботним ходили, хрест, як ярмо, в житті взявши, і Мене наслідували вірою, прийдіть і втіштеся славою і вінцями небесними, що Я приготував вам» /з чину панахиди/. «Бо гадаю, що нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас» /Рим. 8:18/.

Веделя не канонізовано як святого. Можливо, через нашу провину. Занадто бо повільно прокидаємося зі сну несвідомості й забуття, занадто байдужі до історії рідного краю, до його святинь і святих, до героїв і найкращих синів своєї Батьківщини, занадто слабкі в любові. Але молімося за того, хто так уславив нашу землю нетлінною красою піснеспівів і своєї душі, чиє серце стікало кров’ю в молитві за нас! Благаймо Господа відпустити йому всі вільні й невільні провини й помилки, благаймо втішити його в Царстві Небеснім, і, може, тоді прийде час, коли не з вигаданих портретів і недолугих скульптур, а з іконописного образу нас осяють ті «очі, що випромінюють світло» — незгасне світло Христове, — і ми впізнаємо того, за кого молилися, і з радісною відвагою попросимо його святої молитви.

Спас Нерукотворний з іконостасу Спасо-Преображенської
Спас Нерукотворний з іконостасу Спасо-Преображенської церкви в Сорочинцях, 1732р.
 
****
 
Автор i упорядник Ганна Куземська
Макет видання, верстка Дмитро Редчук
 
Парафія Св. Архистратига Михаїла, Музей просто неба, Київ, Пирогів, 2009
Моб.т. +380–067–11–909–73, http://www.parafia.org.ua/
 
Віддруковано у ЗАТ «ВІПОЛ». 03151, Київ, вул. Волинська, 60. Зам. Ш–208К.
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру серія ДК №752 від 27.12.2001 р.

«Помолися за них, Україно: Максим Березовський, Артем Ведель» — формат А5 (145х215мм), 24 стор., обкладинка повнокольорова, ламінована, 9 ілюстрацій. Закупівельна ціна — 5 грн (станом на 7 вересня 2009 р.).

Як придбати

  1. Скороченим прізвищем «Ведель» великий митець підписував свої листи та документи. Батько ж композитора в листі до київського генерал-губернатора пише: «Маю однородного в себе Артема Ведельського», — і підписується: «Київський міщанин Лук’ян Ведельський». []
  2. Музиканти мусили влаштовуватися на якусь службу, аби забезпечити своє життя. []
  3. Цей найбільш незрозумілий для далеких від Бога людей аскетичний подвиг вимагає відмови від усіх благ світу цього (і серед них — від людської поваги та взаєморозуміння), аби звільнити серце для безперервного внутрішнього, нікому невідомого богослужіння. Цей подвиг нерозривно пов’язаний також з таємним служінням ближнім: молитвою, застереженням, викриттям оманливості світу цього, зміцненням у скорботах, нагадуванням сенсу життя. Удаване безумство, а точніше, незрозумілі на перший погляд дії, які мають глибокий духовний зміст, найвищою мірою виявляють перемогу над плотським мудруванням і ніби реалізують думку Апостола: «Мудрість світу цього є безумство перед Богом… Ніхто хай не обманює самого себе. Якщо хто з вас гадає бути мудрим у світі цьому, той будь безумним, щоб бути мудрим» /1 Кор. 3:19, 18/. Віддаючи себе на знеславлення, зневагу та посміх (особливо це подвиг для людей знаних і шанованих), юродиві у тривалій боротьбі долають корінь усіх пристрастей — багатолику гординю, здобувають істинну духовну свободу і стають живою оселею Божою, сповненою дарами Духа Святого: любов’ю, радістю, миром, довготерпінням тощо. []
  4. Використовуючи майстерність італійської школи, взірцевої для того часу, українські композитори XVIII ст. зуміли наповнити ії духовним змістом і забарвити суто національним колоритом. Сполучивши дві культури: східну (візантійську) і західну, наші митці виплекали цілком самобутнє мистецтво. Тож звинувачення їх в «італійщині» є лише наслідком несприйняття цього, дуже відмінного від російського, мистецтва. []
  5. Найповніше зібрання творів А. Веделя видано в Києві 2007 року в серії «Бібліотека хору Київ», ред.-упорядники — М. Гобдич і Т. Гусарчук. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору