«Наша Парафія»

Спогади про батька:

…У пам’яті спливає далекий 1943 рік. Хлопчик років шести стоїть перед невеликим оркестром і вимахує диригентською паличкою. Музиканти грають і поблажливо посміхаються. Поряд стоїть невисокий смуглявий чоловік з м’яким виразом карих, «оксамитових» очей і насправді диригує оркестром. Дія відбувається в оркестровій ямі музично-драматичного театру в місті Кременчук. На сцені — натовп одягнених в українське народне вбрання парубків і дівчат. Йде репетиція п’єси. Хором та оркестром керує Олексій Сніжинський, а за диригентський пульт він поставив мене, свого сина. Цей диригент, який приїхав з Києва, взагалі схильний до якихось веселих витівок. Але в даному випадку то був не тільки жарт — за цим стояло заповітне батькове бажання, яке він мені неодноразово висловлював: «Я мрію, щоб ти вивчився на музиканта і продовжив справу всього мого життя, щоб ти досяг того, чого я не встиг досягти!».

Олексій Костянтинович Годзяцький-Сніжинський прожив велике, сповнене найрізноманітніших подій, життя. Він жив і творив у післяреволюційну радянську епоху, коли долі одних людей були безжалісно зламані, понівечені, а інші були приречені на жалюгідне існування.

Буття Олексія Годзяцького було непростим. Він був особистістю, що намагалася у той період залишитися поза політикою, «стяти над борнею». З юних років полюбивши музику та вирішивши присвятити їй своє життя, він зустрічав на своєму шляху такі перепони, що для іншої людини стали б нездоланними. Та Годзяцький мав великий талант, у нього був сильний характер, окрім того йому була притаманна деяка частка авантюризму. Так, при вступі до Київської консерваторії, аби приховати своє походження з духовенства, він назвався в анкеті сином учителя. За часів радянської влади в умовах гоніння на релігію йому доводилося вести подвійне існування. З одного боку, більшу частину життя Олексій Годзяцький пропрацював церковним регентом у багатьох православних храмах, а з другого — був диригентом аматорських хорів у системі профспілкової самодіяльності, поєднуючи цю роботу з діяльністю культпрацівника будинків відпочинку та санаторіїв. Цими обставинами й пояснюється поява псевдоніму Сніжинський. Таку ж роздвоєність можна простежити і в музиці Годзяцького. Компонуючи в основному духовні твори та обробляючи українські народні пісні, він одночасно був змушений підкорятися системі «соціального замовлення» та писав твори, витримані у дусі комуністичної ідеології, наприклад, пісні «Присяга червоного бійця», «Клекочуть велетні-заводи» тощо.

Годзяцький був далекий від усякої політики і мав, скоріше, без симпатій ставитися до радянської влади, а не любити її: батько його був репресований і він сам зазнавав утисків через те, що у роки Великої Вітчизняної війни залишався на окупованій території та працював хормейстером. Однак попри всі життєві негаразди Годзяцький не тільки вижив у найскладніших умовах, а й створив сім’ю, піклувався про неї, виростив дітей, та головне — безперервно займався творчою роботою. Він написав велику кількість духовних творів, що виконувалися у православних церквах як в СРСР, так і за рубежем. Писав він і світську музику. Це хори, пісні та романси, призначені в основному для виконання в аматорських колективах чи в умовах домашнього музикування. Життя Годзяцького було сповнене постійного творчого горіння, причому його щедра обдарованість виявлялася у самих різноманітних галузях, та через несприятливі обставини його творчі можливості повністю реалізуватися не змогли.

Народився Олексій Годзяцький-Сніжинський 24 березня 1904 року в селі Велика Жмеринка (тепер — місто) Вінницького повіту, де його батько служив священиком сільської церкви. Дід його, Олександр Гадзяцький 1 теж був священиком і мав парафію в одній з церков міста Проскурів (нині — Хмельницький). У 1914–21 роках Олексій Годзяцький вчився у жмеринській гімназії. Саме тоді у ній також навчався видатний український письменник Юрій Смолич і згодом колоритно змалював гімназичне буття у своєму романі «Наші таємниці».

З дитинства Годзяцького оточувала музика. Він слухав її не тільки в церкві, де ще хлопчиком співав у хорі. Його полонили українські народні пісні, й тільки-но він опанував нотну грамоту, — свої перші музично-теоретичні знання він одержав від учителя співів у гімназії, — як почав записувати ці пісні від селян — по десятку в зошит. Мав намір колись видати їх у власній обробці. У старших класах гімназії Олексій брав активну участь у роботі аматорського драматичного гуртка, де співпрацював з Юрієм Смоличем.

Після закінчення гімназії Годзяцький деякий час жив у Жмеринці, а згодом, у 20-річному віці поїхав до Вінниці, де упродовж трьох років працював у хорі місцевого музично-драматичного театру. Йому доручали й сольні партії, а іноді він заміщував диригента. Свої акторські здібності Годзяцький реалізовував як учасник постановок деяких п’єс українського побутового репертуару (особливо йому вдавалися комедійні ролі).

У 1927 році вінницький театр дав Годзяцькому рекомендацію у Київську консерваторію. Він поступає до неї на вокальний факультет у клас визначного педагога, професора М. Енгель-Крона (у 1928 році музичною громадськістю Києва був урочисто відзначений 25-річний ювілей його артистично-педагогічної діяльності).

Для Годзяцького наступає найщасливіша пора. Він поринає у світ музики, з насолодою слухаючи прекрасні голоси опорних співаків і симфонічний оркестр. Київський оперний театр особливо приваблює молодого студента. Усі вільні вечори він проводить там, вивчаючи провідні партії відомих опер. Часто згадував О. Годзяцький потім постановку «Аїди», у якій йому пощастило брати безпосередню участь, правда, в якості статиста, — загримований ефіопським вояком, пін ішов по сцені у натовпі полонених під звуки славетного маршу Дж. Верді. З великим запалом О. Годзяцький оволодіває вокалом, поринає у роботу «оперової майстерні» — прообразу майбутньої оперної студії при консерваторії. Він мав приємний за тембром, хоч і не дуже сильний, ліричний тенор, і його, на думку педагогів, чекала успішна кар’єра оперного співака. На випускному вечорі молодий вокаліст вдало виконав каватину Фауста з однойменної опери Ш. Гуно.

У студентські роки виявляється природне тяжіння О. Годзяцького до пізнання усього нового. Він наполегливо займається самоосвітою, багато читає, особливо захоплюється книжками про життя видатних музикантів. Закінчивши у 1932 році консерваторію по вокалу, він продовжує освіту на диригентському факультеті й закінчує його екстерном у 1935 році.

Паралельно з навчанням О. Годзяцький проходить диригентську практику в самодіяльних хорових колективах при різних клубах і палацах культури Києва. Починаючи з 1927 року він керує (у різний час) самодіяльними хорами Центрального клубу інвалідів, Київського піхотного училища №1, хорами палаців культури заводів ім. Першого травня, «Червоний гумовик», «Червоний екскаватор», заводу верстатоавтоматів, авіазаводу. Диригування поступово стає справою його життя. Одночасно О. Годзяцький викладає музику та співи у київських середніх школах №№38, 47, 72, 80, 96, 110. В одній з цих шкіл він зустрічає свою майбутню дружину Таїсію Георгіївну Крутько. Вона була вчителем молодших класів. Їх зближували велика любов до музики та глибоке релігійне почуття.

Таїсія Георгіївна з восьми років співала у церковному хорі. Під час навчання у Дніпропетровському педагогічному технікумі вона відмовилася поставити підпис під колективним листом з вимогою про закриття церков. За це її було покарано — залишено у технікумі ще на один рік.

Крім диригування О. Годзяцьким володіло ще одне давнє захоплення — композиція. Його перші духовні музичні твори були написані на початку 1920-х років, коли він співав у церковних хорах Жмеринки й Вінниці. Та від тих пір багато церков в Україні було зачинено, а деяких непокірливих священиків відправили у заслання. Серед них був і батько О. Годзяцького, якого за суперечки з владою було засуджено на один рік виправних робіт. Ці причини, а також величезна зайнятість О. Годзяцького навчанням у консерваторії перешкоджали його регулярній творчій роботі для церкви. З 1926 по 1941 рік він створює обробки українських народних пісень для хору, а також пише хори та романси на вірші І. Франка, Т. Шевченка, Лесі Українки. Ці його композиції мали певний розголос у середовищі шанувальників української національної культури, з якими молодий митець мав тісні дружні стосунки. Музикант відвідує заняття секції самодіяльних композиторів при Спілці композиторів УРСР, деякі його опуси виконуються аматорськими та шкільними хорами і друкуються, щоправда, дещо примітивним способом,   на склографі, тиражем до 100 примірників.

О. Годзяцький мріяв керувати справді професійним хором, який би виконував його композиції. Та, напевне, для сина репресованого священика цей шлях натоді був закритий.

При всій завантаженості навчанням, роботою і творчістю О. Годзяцькому доводилося також піклуватися про сім’ю. Прагнучи сумістити роботу й оздоровлення членів родини під час літніх відпусток, він почав працювати у санаторіях і будинках відпочинку як культпрацівник. І починаючи з 1934 року сім’я композитора регулярно виїжджала на відпочинок у курортну зону Київської області, спочатку це був будинок відпочинку «Микільська пустинь», а потім — будинок відпочинку вчителів №2 у Ворзелі. Митцеві тоді навіть не спадало на думку, що випадкова робота масовика-витівника стане в подальшому його другим фахом.

Велика Вітчизняна війна застала родину Годзяцьких у Ворзелі. Почався найдраматичніший період біографії композитора. Не думаючи ні про що інше, окрім своєї музичної кар’єри, О. Годзяцький, уникнувши обов’язкової мобілізації на військову службу, влаштувався на роботу в капелу «Думка». Цей колектив майже в повному складі, разом з художнім керівником Петром Гончаровим, не встиг евакуюватися з Києва і продовжував працювати в умовах німецької окупації. О. Годзяцький став другим диригентом «Думки», його мрія збулася: він диригував справжнім професійним хором, який поряд із класичними творами виконував і його власні композиції, передусім — обробки українських народних пісень! Вперше в житті він відчував справжню художню насолоду.

…Хочу зауважити, що концерти «Думки» в загарбаному німцями Києві були своєрідним виявом патріотизму. Українська музична класика й народні пісні у той важкий час зігрівали душі людей, які слухали виступи капели, надавали їм сили переборювати неймовірні труднощі та вселяли впевненість у майбутній перемозі над ворогом. Тому безпідставними видаються ті звинувачення у співробітництві з німцями, що висувалися свого часу органами радянської влади моєму батькові, П. Гончарову та іншим митцям — тим, хто залишався на окупованій території під час війни. Зберігся дарчий надпис керівника секції мистецтв Київської міської управи на нотах, подарованих О. Годзяцькому, напевно, в зв’язку з річницею його роботи в «Думці»: «Вельмишановному Олексі Костєвичу Сніжинському від Миколи Приходька на відзнаку спільного чуття до прекрасної української пісні. Київ, листопад 42 р.». Як бачимо, у словах представника окупаційної влади нема подяки за вправну службу «новому порядку», а є тільки шана за служіння прекрасному…

В місті працювали театри, зокрема, оперний. Німецька влада не чинила заборон і релігійним установам — почали відкриватися раніше закриті церкви. Андріївська церква стала оплотом української автокефальної церкви. О. Годзяцький отримує запрошення зайняти посаду регента у ній. Митець уперше стикається з особливостями української церковної служби. Він пише духовні твори з українським текстом. Оскільки хор Андріївської церкви майже повністю складався з хористів капели «Думка», у храмі влаштовувалися недільні концерти з серйозною академічною програмою. Ось перед нами документ, який свідчить про музично-просвітницьку діяльність О. Годзяцького-Сніжинського у той час:

З невідомих причин через рік О. Годзяцький припиняє свою діяльність у Києві й переїздить до Кременчука. Там пін стає художнім керівником міської хорової капели і за сумісництвом — регентом місцевого собору. Кременчуцька хорова капела мала досить високий професійний рівень. У її репертуарі на 1942–43 роки зазначені такі класичні твори, як «Вечорниці» П. Ніщинського (уривки), пісенні обробки М. Лисенка, М. Леонтовича, Я. Яциневича, твори П. Демуцького, Г. Давидовського, О. Кошиця, К. Стеценка, С. Танєєва і навіть марш з опери Р. Вагнера «Тангейзер» і «Хор мисливців» з опери К. М. Вебера «Чарівний стрілець» (усього за списком 105 назв). Творчий багаж колективу містив хори з українських побутових п’єс «Безталанна», «Лимерівна», «Циганка Аза», — капела брала участь, у тих спектаклях. Це становило додатковий інтерес для О. Годзяцького, який дужо любив театральне мистецтво.
Новий період творчості диригента-композитора тривав близько 9-ти місяців. У серпні 1943 року почався панічний відступ німецьких військ, окупанти забирали з собою матеріальні та культурні цінності. Вони вивезли з України й колективи Кременчуцького музично-драматичного театру та хорової капели. І тут слід віддати належне патріотичній свідомості О. Годзяцького, — музикант зміг уникнути примусового вивезення за кордон і деякий час переховувався на хуторі в буднику знайомої хористки. Під час бомбардування його було дуже серйозно поранено, і майже два місяці він лікувався у шпиталі.

…Мені пригадується ранній серпневий ранок 1943 року. Ми з батьком — на великому шкільному подвір’ї, разом з нами ще багато людей — це артисти театру та співаки хорової капели, якою керував батько. Ворота були замкнені, біля них стояли німецькі солдати з автоматами в руках. Усі чогось чекали, нудилися. За нами повинні були приїхати машини, та їх все не було. Батько весь час кудись відходив. Та ось до мене підійшла хористка «тьотя Таня». Вона повела мене усередину школи. Там нас зустрів батько. Ми спустилися у підвал, тато дістав ключа, якого десь добув, і через деякий час ми були у сусідньому дворі… Ми йшли однією з центральних вулиць Кременчука — тьотя Таня зі мною по одній стороні, батько — по іншій. Скоро нас наздогнили дві вантажівки, що виїхали з воріт школи, — вони були вщерть заповнені людьми. Машини проїхали повз нас… Коли ми вийшли за межі міста, настала ніч, і разом з нею розпочалася ціла низка пригод, повних смертельної небезпеки. Але батько був радий — ми були вільні…

Вилікувавшись, О. Годзяцький очолює новостворений хоровий ансамбль, виступає з ним у шпиталях, військових частинах, розміщених у прифронтовій смузі. Повернувшись у 1944 році до Києва, музикант керує іншим ансамблем, у якому працює і його дружина. Знову — постійні роз’їзди, концерти для червоноармійців, у шпиталях. За цю роботу О. Годзяцький одержав кілька почесних грамот. Ця військово-шефська діяльність відіграла пізніше важливу роль у реабілітації митця, проти якого було висунуто звинувачення у співробітництві з німцями.

У повоєнні роки О. Годзяцький багато уваги приділяє роботі з аматорськими хоровими колективами. Серед них — ансамблі, пісні й танцю Київського педагогічного інституту. Заслужена хорова капела Південно-Західної залізниці, ансамбль МВС УРСР, ансамбль Інституту легкої промисловості та інші. Пізніше, у 1960-ті роки він керує величезним хором Дарницького шовкового комбінату, у складі якого налічувалося близько 200 хористок, хорами хімфармзаводу, заводу медпрепаратів.

Як і перед війною, щоліта музикант виїжджає у курортну зону організовує дозвілля відпускників у будинках відпочинку вчителів №1 та №2 у Ворзелі під Києвом. Але ця робота, хоч і захоплює, та все ж відволікає його від основної на той час діяльності церковного регента. Тому, відпрацювавши до початку 1960-х років у будинку відпочинку «Блакитна дача» в Ірпіні та в санаторії «Жовтень» у Кончі-Заспі, О. Годзяцький вирішує повністю зосередитися на регентстві.

Воістину, не було церкви у Києві, в якій би митець упродовж тривалого творчого життя не працював або не послав би туди свого помічника. Так, у 1944–32 роках він керував хором Свято-Троїцької церкви, що була розташонана по вулиці Червоноармійській, неподалік від Центрального стадіону (була знесена у 1950-ті роки). Потім — в Андріївській, Хресто-Здвиженській та Притиско-Микільській церквах на Подолі. Церквам на Деміївці, Приорці та Вигурівщині О. Годзяцький-Сніжинський постійно надавав шефську допомогу. Протягом шести років (1968–74) він очолював митрополичий хор собору св. Володимира.

Талановитий, високопрофесійний регент, О. Годзяцький намагався зосередити у церковних хорах найкращі виконавські сили — до нього йшли співаки з оперного театру, з капели «Думка» та інших колективів, хоч це й зустрічало протидію серед представників вищого церковного начальства. З другого боку, влада забороняла молодим вокалістам співати в церкві — політика прихованого утиску релігії в країні продовжувалася. Тому Сніжинському, який прагнув найкращих результатів, доводилося маневрувати і, наче вправному лоцману, обминати небезпечні місця, наприклад, приймати частину хористів на роботу без документального оформлення, сплачуючи їм з власної кишені.

У розвитку церковного співу О. Годзяцький-Сніжинський дотримувався принципу спадкоємності. Він переймав досвід у старших за віком регентів — у Михайла Гайдая, батька прославленої співачки Зої Гайдай, регента Володимирського собору, або у П. Толстого (працював теж там). З великою готовністю він ділився знаннями з регентами-початківцями. Спершу вони були його помічниками, а потім ставали й колегами.

З роками розширюється коло музичних діячів, з якими О. Годзяцький-Сніжинський спілкується на ґрунті загального інтересу до церковної музики, міцніють зв’язки його з регентами православних церков інших міст Радянського Союзу та за кордоном. Жваву переписку він веде з регентом Луцького собору В. Ганжуком (о. Володимиром), регентами Б. Шевченком (з Алма-Ати), М. Бурмагіннм з Ленінграда (нині Санкт-Петербург), з М. Матвєєвим з Москви, з Г. Грудовиком з Бреста, М. Бутомо з Гомеля, а також з регентом хору собору св. Олександра Невського в Софії (Болгарія) Ангелом Константиновим. Сніжинський обмінюється з ними нотами, магнітофонним записами, сповіщає про поточні справи своєї регентської роботи, ділиться спогадами про відомиx у минулому музично-церковних діячів. Чільне місце у цьому спілкуванні займають творчі проблеми — тоді твори Сніжинського доволі часто виконувалися у православних храмах не тільки в СРСР, а й у Канаді та США. Весь свій вільний час митець віддає улюбленій справі — створенню духовних композицій на канонічні тексти, знайомі йому з дитинства.

…У моїй пом’яті збереглося зосереджене обличчя батька, який схилився над письмовим столом, переписуючи свої нескінченні партитури у товстий зошит, що, на жаль, не зберігся. Годинами він просиджував за стареньким піаніно, без кінця вистукуючи якусь музичну фразу. Довгими вечорами не гасло світло настільної лампи, і тут же, за цим самим столом ми, діти, готували шкільні уроки. Я пригадую також, як батько, відпочиваючи від роботи, сідав з нами біля гарячої пічки, у котрій тріщали дрова, і поки мати готувала вечерю, розповідав нам з сестрою довгі й цікаві казки. Їх він вигадував експромтом, не знаючи сам, що буде далі, але кожного вечора казка переривалася на найцікавішому місці, спонукаючи нас з нетерпінням чекати її продовження…

…Я вже говорив про те, що батько з матір’ю піклувалися про наше майбутнє, — завдяки їм ми з сестрою здобули музичну освіту. Після закінчення Київської консерваторії моя сестра Т. Гладкова стала викладачем відділу спеціалізованого фортепіано Київського державного музичного училища імені Р. М. Гліера, а я — композитором і педагогом музично-теоретичних дисциплін.

Батько залучав мене до роботи над церковними творами, і хоча мене цікавила передусім світська музика, я неодноразово співпрацював із ним. Так, нами спільно були написані хори: «Отче наш» (пам’яті Б. Лятошинського), «Нині відпускаєш» та деякі інші. У духовних концертах О. Годзяцького-Сніжинського трапляються розділи, в яких є частка й моєї праці…

З митцем часто спілкувалися музиканти молодшого покоління, які не були пов’язані з ним практикою церковної справи, а просто віддавали належне його досвіду в цій галузі та цікавилися проблемами духовної музики. Так, у творчості Лесі Дичко — визначного майстра хорової музики — важливе місце займають духовні твори (широко відома її «Всенічна» для хору без супроводу). У бесідах зі Сніжинським Л. Дичко відкрила для себе таку істину — музику, що славить Господа, не можна писати без глибокої віри в Нього і без очищення своєї душі під усього наносного. Київський диригент Ігор Блажков — видатний музикант і неабиякий знавець старовинної музики — часто уважно слухав і вивчав православні культові наспіви у виконанні хорів, що ними керував О. Сніжинський, бо натоді ця музика була мало відома, а записів її на грамплатівках майже не було. В архіві ж О. Сніжинського збереглася ціла колекція магнітофонних записів, які відтворюють звучання церковних хорів, котрі виконують його твори під авторським керуванням. Неоціненну допомогу надав О. Сніжинському відомий київський філофоніст і пристрасний любитель музики Євген Лапето, у чиїй фонотеці зібрана вся музична класика, що вийшла в СРСР на платівках (він також має безліч зарубіжних платівок з класичною музикою). Є. Лапето зібрав і змонтував повний річний круг церковних православних наспівів, представлених у виконанні хорів, керованих Сніжинським, починаючи з 1949 року. Окрім цих записів, зроблених за допомогою аматорської апаратури, існує запис болгарської студії «Балкантон» ще в 1960-ті роки. На цій грамплатівці хор храму св. Олександра Невського у Софії, очолюваний Ангелом Константиновим (соліст — Борис Христов), співає деякі твори Сніжинського.

На той час хор Володимирського собору досягає значного професійного рівня. Регулярно проводяться репетиції, репертуар хору безперервно розширюється. Хор співає духовні концерти Д. Бортнянського, уривки з «Всенічної» С. Рахманінова, «Літургію» П. Чайковського і численні твори класиків духовної музики. Регент, як я вже казав, намагається покращити співацький склад хору. Його гнітить той факт, що в церквах співають, в основному, пенсіонери, а його наміри «омолодити» колектив щоразу натикаються на сувору заборону з боку уповноваженого у справах церков і самого Екзарха України патріаршого митрополита Філарета. О. Сніжинський наполегливо відстоює свої позиції, наривається на конфлікти, стає жертвою ряду інтриг, що в решті-решт спричиняється до погіршання його здоров’я. Двічі — у 1970 та у 1972 роках він переніс інфаркт. Після одужання музикант залишає Володимирський собор і переходить у Покровську церкву на Солом’янці, де обов’язки регента були не такі обтяжливі. У нього вивільняється час для власної творчості, він упорядковує свої духовно-музичні твори, що склали чотири томи (туди не включені незавершені або загублені твори). Багато часу композитор проводить у Публічній бібліотеці Академії наук, вивчаючи життя та творчість діячів православної духовної музики. Результатом цієї копіткої роботи стала його праця «Життєписи композиторів духовної музики», що містить матеріали про 38 композиторів (на жаль, рукопис загубився, окремі його розділи були опубліковані у журналі «Православний вісник», котрий видається Київською екзархією).

Останні роки життя О. Годзяцький-Сніжинський страждає від багатьох хвороб — даються взнаки надмірна праця й тяжкі випробування, що випали йому на долю. Та митець не втрачає звичного життєлюбства. Він мріє відвідати Загорський монастир або Софію, де планується запис його творів на платівку. Крім музики, його, як і завжди, цікавить безліч речей — він упорядковує ряд збірників під рубриками «Цікава зоологія», «Цікаві історичні факти», «Музиканти розважаються», «Ігри та атракціони» і т.п. Але доля невблаганна. Ще 7 квітня 1979 року О. Сніжинський провів відповідальну службу Благовіщення Пресвятої Богородиці, а 8-го — всенічну на честь п’ятої неділі Великого посту, хоч рідні умовляли, зважаючи на погане самопочуття, не ризикувати і попросити когось із регентів замінити його.

Вранішній телефонний дзвінок 9 квітня сповістив нас про непоправне — у батька стався інфаркт, третій за рахунком, «швидка допомога» не приїздила аж дві години, і в страшних муках він помер. Його відспівували у Солом’янській церкві. Хор, яким нещодавно він керував, виконував поминальні наспіви, проводжаючи його в останню путь.

…У моїй пам’яті і зараз постає батько, який, забувши про хворобу, жваво, на повну силу диригує хором, а у відповідальних місцях навіть сходить з подіуму та швидко підбігає до співаків, щоб добитися кращого звучання. Так, думав я потім, можна бути героєм і не кидаючись грудьми на ворожу амбразуру…

Творча діяльність композитора О. Годзяцького-Сніжинського тривала понад 50 років, та не можна сказати, що його шлях був устелений лаврами. В галузі академічної, світської музики, в якій він наполегливо працював усе життя і з якою були пов’язані його найзаповітніші сподівання, на митця чекало майже повне забуття, — його хорові твори, романси та пісні не дійшли до широкого слухача. У сфері ж духовної музики, яку він писав нібито з необхідності, за службовим обов’язком, йому вдалося сказати своє слово: він був почутий, оцінений, його твори полюбили. Та за своєю суттю і світська, і духовна музика О. Годзяцького-Сніжинського відображала одні й ті ж стани душі композитора — елегічну зосередженість, ліричний неспокій, а також блаженне умиротворення. Тому його церковні наспіви, при всій їх ритмічній строгості, є інтонаційно близькими до мелодики П. Чайковського, М. Лисенка, до сентиментального міського романсу, а також до українських народних пісень, зокрема, дум. З другого боку, хори та романси на слова І. Франка, Т. Шевченка, Лесі Українки й сучасних поетів, обробки українських народних пісень мають спільні риси з духовною музикою. В них переважає пощабельний рух мелодії та хоральна фактура з елементами підголоскової поліфонії. Але там і тут присутні поетична виразність, чутливість до словесної інтонації, завдяки чому церковна музика звучить душевно та зворушливо, а світські твори сповнені філософських роздумів. Ті й другі — загальнодоступні за характером, — адже церковні хори часто не в змозі виконати інтонаційно складні твори, а світські орієнтовані, скоріше, на аматорське виконання.

Багато творів О. Годзяцького народилися в атмосфері домашнього музикування. З дитинства я пам’ятаю, як у нас вдома любили співати: батько з матір’ю співали дуети — «Де ти бродиш, моя доле», «Стоїть гора високая». Жодне застілля не обходилося без українських народних пісень. Ми, діти, підростаючи, також брали участь у сімейних концертах. Музикували там і церковні співаки, й учасники самодіяльних колективів.

У творах О. Годзяцького-Сніжинського простежується деяка стильова еволюція, що свідчить про намагання автора підвищити свій професійний рівень. Я вже згадував про те, що батько відвідував заняття секції самодіяльних композиторів при Спілці композиторів. У повоєнні роки він показував свої твори Б. Лятошинському та А. Штогаренку і одержав від них схвальні відгуки, зокрема, це стосувалося хорових обробок українських народних пісень — «Ой у гаю, гаю» та «Брала дівка льон». У цих творах коло виражальних засобів значно розширене, музична мова досить складна. Але більш ранні та простіші за мовою твори, такі як романс на слова Лесі Українки «Напровесні» чи хоровий триптих на слова І. Франка «До моря сліз», «Бувають хвилі» та «Ти знов оживаєш, надія», привертають увагу свіжістю інтонацій та вільним володінням засобами вокально-хорового письма. На мій погляд, виконавцям, справжнім цінителям української музики слід звернути увагу на невідомі громадськості твори О. Годзяцького-Сніжинського.

Давно назріла необхідність повернення до національної музичної культури цього імені. Власне кажучи, в церкві — на Україні та в СНД — ім’я Сніжинського добре відоме. Професійні хори поки що мало виконують його твори. Проте 11 червня 2001 року в концерті фестивалю «Золотоверхий Київ» хор «Фрески Києва» під керуванням Олександра Бондаренка заспівав твір «Щасливий чоловік» («Блажен муж») О. Годзяцького. Тепер — черга за його духовними концертами, літургіями, всенічними. Хотілося б, щоб в історії музики України заповнилася ще одна незнана, біла сторінка, і людям відкрилася б ця скромна і неповторна духовна краса.

Твори

Духовні твори

• Всенічна фа-дієз мінор
• Всенічна до-дієз мінор (українською мовою)
• Окремі наспіви Всенічної
• Літургія мі мінор
• Літургія ре мінор
• Окремі наспіви з Літургії
• 15 духовних концертів
• Пасхальні наспіви
• Тропарі великим святам
• Тропарі великим святим
• Кондаки, прокимни, ірмоси, стихіри, приспіви до акафісту та інші наспіви
• Пісна та Цвітна тріодь

Твори для хору в супроводі фортепіано

• «Травневий марш» (1930)
• «На барикаді». Пісня на вірші В. Сосюри (1935)
• «Вишеньки», Дитяча пісня на вірші Лесі Українки (1938)
• «Ялинонька». Дитяча пісня на вірші С. Деполович (1939)
• «Ой у саду, у садочку». На вірші М. П’ятака (1940)
• «Під сталінським сонцем». Пісня на вірші М. Рильського (1940)
• «Зелений явір». На вірші І. Франка
• «Як продала дівчинонька серце». Обробка української народної пісні (1941)
• «Червона калино». На вірші І. Франка (1941)
• «Ой у гаю, гаю». Обробка української народної пісні (1946)
• «Брала дівка льон». Обробка української народної пісні (1947)
• «Дівоча жартівлива». На вірші О. Новицького (1957)
• Фантазія на тему гопака з опери М. Мусоргського «Сорочинський ярмарок» (1958)
• «Ленін». Пісня на вірші В. Саянова (1958)
• «Мы будем жить при коммунизме». Пісня на вірші Е. Долматовського (1962)
• «Текстильна рапсодія». На вірші Д. Тверського (1965)
• «Кулеметниця Оксана». Пісня на вірші В. Ченського
• «Среди лесов, кустов, песков» («Пісня про ДШК») (1964)

Твори для хору без супроводу

• «Літня ніч». Сюїта на мотиви українських народних пісень (1926)
• Сюїта на українські теми (1927)
• «Вітер з Поділля». Фантазія на українські народні теми (1928)
• «Гей у лісі на орісі». На вірші Б. Лепкого (1928)
• «Вечір на селі». Низка українських народних пісень (1929)
• «Ой на горі вишня». Обробка української народної пісні
• «Ой зійди, зійди». Обробка української народної пісні
• «Козаченько впився». Обробка української народної пісні
• «До Дня жінки». На вірші М. Р. (1931)
• «Клекочуть велетні-заводи». Пісня (1934)
• «Сон літньої ночі». На вірші Лесі Українки (1939)
• «Заросли шляхи тернами». На вірші Т. Шевченка
• «Не грає сонце на чужині». На вірші Т. Шевченка
• «Плавай, плавай, лебедонько». Обробка української народної пісні
• «Зеленеє жито». Обробка української народної пісні (1940)
• «До моря сліз». На вірші І. Франка (1940)
• «Ой здається, не журюся». На вірші Лесі Українки (1941)
• «Бувають хвилі». На вірші І. Франка (1941)
• «Ти знов оживаєш, надіє». На вірші І. Франка (1941)
• «Присяга». Пісня на вірші О. Количева
• «Першотравнева піонерська». Пісня на вірші І. Воробйової
• «Жовтенята». Пісня
• «Ми — піонери». Пісня
• «Пісня про першого кандидата». На вірші Є. Чеповецького
• «Кавалерійська». Пісня на вірші І. Рижеля
• «Червонофлотська пісня». На вірші Й. Кисельова
• «Ідуть бійці». Пісня на вірші С. Гвардєєва
• «Одної матері ми літи». Пісня на вірші М. Карпатського (1948)
• «Широким бульваром Перова». Пісня для дитячого хору (1962)
• «Весна». На вірші П. Тичини (1962)
• «Слава партії». Пісня на вірші П. Арського (1965)
• «Рідна земле. Україно». Пісня на вірші П. Клименка
• «Пісня про командира». На вірші С. Острового
• «Я повернусь». Пісня на вірші С. Мількова
• «Здрастуй, рідна земле». Пісня на вірші О. Фатьянова

Твори для голосу в супроводі фортепіано

• «Лебеді плавають». Романс на вірші О. Олеся (1929)
• «Пічка тиха і темна була». Романс на вірші Лесі Українки (1937)
• «Навис покров угрюмой ночи». Романс на вірші О. Пушкіна (1937)
• «Не співайте мені сеї пісні». Романс на вірші Лесі Українки
• «Розвійтеся з вітром». Романс на вірші І. Франка
• «Пісне моя». Романс на вірші І. Франка (1940)
• «На темній скелі». Дует на вірші М. Лермонтова
• «Напровесні». Романс на вірші Лесі Українки (1941)
• «Шумить річка». Дует на вірші Ф. Гаріна (1946)
• «Присяга червоного бійця». Пісня на вірші Ю. Карського (1947)
• «Гей, за гору». Романс на вірші О. Мороза (1948)

1. Насправді прізвище батька — Годзяцький. За однією з версій, воно походить від назви міста Гадяч. У своїх документах батько свідомо замінив літеру «а» на «о». [↩]