Степан Гумінілович
Анатолій Житкевич.
Степан Гумінілович народився 9 січня 1917 року в с. Топорівцях тепер Городенківського району Івано-Франківської області в сім’ї вчителів. Його батьками були Володимир і Ангеліна (Сташків). На жаль, мати померла, коли синові було всього чотири роки, і всю турботу з його виховання взяли на себе сестри Рома й Марія. Після того, як Степан закінчив четвертий клас сільської школи, родина Гумініловичів перебралася до Коломиї. Там батько отримав роботу, а дітям випала нагода навчатися в українській гімназії. Та не тільки гуманітарних наук навчався майбутній маестро.
Усі Гумініловічі відзначалися неабиякою музикальністю. Обидві сестри мали доволі гарні голоси. Особливо добре співала Рома, яка згодом стала відомою концертно-камерною співачкою. Був обдарованим музикально й Степан. Із музичних інструментів він обрав скрипку та навчався гри на ній у відомого педагога Романа Рубінгера. Подобався йому й хоровий спів. Хлопець був учасником гімназійного хору, а пізніше й одним із його дириґентів. Окрім музики його приваблював ще й спорт: виростав метким, спритним, захоплювався футболом і тенісом.
Після гімназії С. Гумінілович вступає до Вищого музичного інституту імені М. Лисенка у Львові, який закінчує 1939-го. Того ж року, повернувшись у Коломию, він керує кількома хорами, організованими ним у довколишніх селах, а ще більше часу приділяє спортові: стає одним із найкращих футбольних воротарів краю.
1943-го Степан Гумінілович вступає добровольцем до української дивізії «Галичина». Саме тут багато в чому прислужилося йому музичне обдарування, а ще більше — спортивне загартування. Його близький приятель — дивізійник Ярослав Паньків — пригадує, що Степан був скромним, надзвичайно товариським і завжди ділився останньою окрушиною хліба та був фізично вправним, витривалим, що було вкрай необхідно в щоденних вправах і далеких походах. А головне, у ньому завжди нуртувала постійна енергія бадьорості, він міг без проблем організувати спортивну гру чи гарно заспівати.
Після битви під Бродами частини дивізії «Галичина» з боями відходили на Захід, а після капітуляції Німеччини опинилися в полоні. «Від середини жовтня 1945 року, — описує ті часи у своїх спогадах дивізійник А. Бояновський, — 9,5 тис. дивізійників, що перебували в англійському полоні, із Белярії було перевезено на територію колишніх італійських авіаційних баз, у заздалегідь збудовані шатра неподалік села Мірамаре, що за 5 км на південь від міста Ріміні в Італії». Доповнюють цю розповідь слова ще одного дивізійника Ярослава Паньківа. який писав: «Пригадалася цілонічна злива. Англійські охоронці зібрали нас на малому, витоптаному в болоті й дощових калюжах майдані, огородженому колючим дротом. Накриті однією шинелею на двох і якимсь військовим коцом, під акомпанемент громів і стукоту дощу, при світлі блискавок, ми пробували розважитися та розвеселити побратимів, які, заманені нашим співом, згуртувалися навколо нас. Нашою метою було дати розвагу таборовикам, підкріплювати дух молодих людей, що були далеко від своїх сіл, міст і рідних, нести нашу національну гордість і красу української пісні». І саме в цей час хорунжому Степанові Гумініловичу спадає на думку створити хор. Так постав чоловічий хор «Бурлака», перший концертний виступ якого відбувся 24 червня 1945-го.
Хор «Бурлака». У другому ряді в центрі — Степан Гумінілович
Ще півтора року Степан очолював створений ним хор, але вирішив, що час здобувати освіту, тим більше що в такому випадку полонених звільняли дочасно. Для навчання він обрав Зальцбурзьку реальну гімназію. І, навчаючись там, захопився створенням музики легкого жанру. Щоправда, це для нього було вже не нове. Перші написані ним пісні з’явилися ще у Львові, де склали конкуренцію творчості Богдана Весоловського й Генрика Варса, піснями яких у 1930-х рр. було наповнене місто Лева.
У часі навчання в Зальцбурзькій гімназії Степан зустрів своє перше кохання. А 1948-го він одружується з Лідією Чуйко й цього ж року разом із дружиною виїжджає за океан, де оселяється в Чилі. Там сім’я поповнюється синами Андрієм і Юрком. Зрозуміло, що з незнанням іспанської мови йому на початках довелося виконувати різні фізичні роботи, але невдовзі знайшлося місце скрипаля в нічному кабаре, де він грав переважно циганські мелодії, часто поєднуючи їх із гуцульськими наспівами. Та в Чилі було дуже мало українців, і сім’я Гумініловичів почувалася самотньо й не хотіла назавжди залишитися в таких умовах. Невдоволеність таким становищем «заїдала», а ще більше — після того, як було налагоджено кореспонденцію з товаришами, котрі мешкали в сусідніх країнах. Отож Гумініловичі вирішили перебратися до Арґентини. Частково — потягом, а далі — кіньми, вони подолали Анди й опинилися в Буенос-Айресі, де українська громада була досить зорганізованою.
Там Степан узявся до керівництва хором «Трембіта», що працював при товаристві «Просвіта». Не минуло й року, як його ім’я стали промовляти з пошаною, до того ж не тільки українці. Цьому сприяла його співпраця із джазовим оркестром Лева Яблонського й організоване ними ревю «У мелодій ритмі». Як композитор Степан зумів у своїй творчості оригінально поєднати українську мелодику з латиноамериканськими ритмами, створивши цікавий жанр легкої музики. Його фокстрот «Весна», танґо «Сон» і «Лину до тебе» знали всі. В Арґентині сім’я Гумініловичів поповнилася сином Марком.
Жити було незле, але до Степана все йшли та йшли листи від дивізійників із Торонто, де проживала переважна більшість учасників його хору «Бурлака». Чоловіка запрошували до Канади. А перспективи справді були чималі, бо ще мав у собі сили послужити своїм талантом для рідного народу. І знову — у дорогу. Ще раз подолали високі гори й повернулися до Чилі. Те було необхідне для оформлення еміґраційних документів. А далі — кораблем: Тихим океаном уздовж узбережжя Латинської Америки через Панамський канал до Маямі й літаком — до Нью-Йорка, а звідти — до Торонто. 1957 року Гумініловичі оселяються в Ошаві. Тут і почався третій, найпродуктивніший, період життя Степана в мистецтві як композитора, дириґента та громадського діяча. Період, який подарував йому заслужений успіх і шану.
Від часу прибуття в Канаду й до 1961 року Степан Гумінілович — дириґент хору церкви Св. Юрія в Ошаві, керівник хору «Боян» (Торонто), а 1976-го відновив роботу хору «Бурлака», перший виступ якого відбувся в залі «Раєрсон» до ювілею Івана Франка. Починали піснею «Дивізіє, гей, рідна мати» І. Музички на слова М. Угрин-Безгрішного. Концерт удався на славу. Преса захоплено відзначала високу виконавську майстерність колективу, підкреслюючи потребу в такому хорі, потребу в групі ентузіастів, що вірять у своє майбутнє й працюють для загального добра української нації. Газета «Вільне слово» від 25 грудня 1976 року в статті «Торонто в поклоні Іванові Франкові» писала: «Не пора, не пора, не пора в рідну хату вносити роздор!» Коли ці слова співав своїм героїчним баритоном соліст Андрій Сорока, а хор підхоплював: «Хай пропаде незгоди проклята мара, під України єднаймось прапор», то в присутніх на концерті заблищали сльози на очах, бо це ж — заклик для всіх нас, до цілого українського народу, заклик Великого Каменяра, і по Тарасові Шевченкові — найбільшого сина України». А невдовзі хор випустив свій перший компакт-диск, де було записано 12 пісень.
Значною подією в житті української громади був виступ хору в Міссіссазі у квітні 1979 року, що заспівав у супроводі симфонічного оркестру. Але тоді за дириґентським пультом стояв інший фахівець. У зв’язку із хворобою й погіршенням стану здоров’я Степан Гумінілович був змушений залишити керівництво хором і цього разу був у ролі глядача. Але музику він іще творив. Загальна кількість його композицій досягала 400.
Якщо ж звернутися до композиторського надбання Степана Гумініловича, то найбільшою досконалістю відзначаються його хорові твори «Почаївська», «Страшний суд», «Дзвони», «Куперен», «Донська козача», «Кавказ», «Пташиний хор», обробки народних пісень «Там на горі, на Маківці», «Там, під лісом», «І гай знову сміється», які й донині часто звучать у виконанні українських хорів. Ще численнішим був його репертуар музики легкого жанру. Доволі цікаво, що в Канаді композитор використовував ті ж прийоми, що й в Арґентині, але тепер уже навпаки — збагачував свої ліричні мелодії латиноамериканськими ритмами, що надавало їм значно яскравішого відтінку. На жаль, композитор часто вдавався до використання віршів поетів-любителів, що було потребою часу, але значно знижувало якість творів. Із професійних поетів композитор використав хіба що кілька віршів В. Сосюри, О. Ющенка, Д. Іванчука та М. Тарнавської.
Серед творів великої форми популярність здобула його музика до вистави «Найкращі хлопці з дивізії» Зіновія Лисяка. Помітним пропагандистом цієї п’єси був «Театр у п’ятницю» з Нью-Йорка, який лише 1968-го 14 разів ставив її в різних містах США та Канади. Зазначимо, що акторами цього театру були Юлія та Володимир Шашаровські, Богдан Паздрій, співаки Марія Лисяк і Іван Самокіш. Фортепіанний супровід забезпечувала Зоя Маркович. Примітно, що цей театр тісно співпрацював із Братством дивізійників і на його прохання мав вистави в Нью-Йорку, Чікаґо, Філадельфії, Клівленді й Торонто.
У львівському музеї УД УНА як експонат виставлено збірку пісень С. Гумініловича «Мої давні пісні», видану в Торонто 1983 року його сином Марком. Вона вміщає 24 пісні легкого жанру на слова поетів Б. Бора, Ю. Форися, А. Кудридика. Л. Яблонського. Але й дотепер більшість творів композитора залишається розпорошеною по різних приватних колекціях і лежить без ужитку, що утруднює пропаганду й популяризацію напрацювань мистця. Вони ще чекають на свого видавця. Така доля спіткала не одного творця прекрасного. Пісні Богдана Весоловського побачили світ через 30 літ після його смерті. Творчість Гумініловича очікує цього вже чверть століття. Але чи знайдуться меценати? На жаль, аудиторія любителів пісень такої тематики меншає на очах, і якщо у Львові їх ще слухають і навіть транслюють по радіо, то в Канаді їх майже не чути. Єдиним пропагандистом таких творів є лише хори «Веснівка» та чоловічий камерний хор, де багаторічним керівником — Квітка Зорич-Кондрацька. Торік ці хори організували чудовий вечір-концерт із пісень Б. Весоловського, можливо, дійде черга й до пісень С. Гумініловича, бо це — одного поля квіти. Хочеться, щоб це трапилося ще цього року. Степан Гумініловича покинув цей світ 27 січня 1985-го, на 66-му році життя.
Якщо ж коротко охарактеризувати музику мистця, то насамперед потрібно відзначити її мелодійність, душевність, щирість із відтінком смутку й великою мірою почуття. Вони так і «пахнуть» Галичиною, особливо старим Львовом. А ще ваблять тим, що нагадують старшому поколінню минуле, часи диліжансів, старих трамваїв, чорних парасоль і модних капелюшків. Мабуть, іще живе в якихось серцях ностальгія по тому часі й тій музиці. Як би там не було, а все-таки твори Степана Гумініловича потрібно видати, бо то був мистець із серцем, опроміненим любов’ю до пісні, музики та мистецтва. А гарні пісні мовчати не можуть, лиш би визирнуло сонце — і вони оживуть, задзвенять, розквітнуть.
