Чудо на Почаївській горі (Почаївська ікона Божої Матері)
Наче казковий замок, височіє на тлі безкрайнього неба Почаївська лавра. Вже чотириста років зберігає вона чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Проте сама Почаївська гора осяяна благодаттю Цариці Небесної з іще давніших часів. Напевно, з них і треба почати цю оповідь.
Дуже-дуже давно, майже вісімсот років тому до річки Почаївської гори прийшли ченці з Києво-Печерської лаври. Вони тікали зі зруйнованого Києва. Ці ченці бачили, як татарські орди грабували величне, обсажене церквами місто, як топтали святі ікони, як вбивали чоловіків, жінок, дітей. Їм здавалося, що рідна земля загинула назавжди. Горе заполонило серця пустельників, але від того вони молилися ще палкіше до Господа й Божої Матінки про милість до їхнього стражденного краю. Вони сподівалися на чудо.
І якось, коли один із ченців молився на Почаївській горі, він побачив, що на самій її верхівці стоїть Богородиця, Вся ніби огорнута полум’ям. Те саме бачили й люди, що були внизу: ще один чернець і пастух Іван Босий. Вражені, вони попадали на коліна й дивилися на чудесне видіння, не насмілюючись відвести очей. Лише коли воно зникло, люди наважилися наблизитися до того місця. Вони побачили, що в камені, наче у воску, відбився слід від правої стопи Пресвятої Діви, його заповнювала вода. Тоді ченці зрозуміли, що Богородиця ніколи не залишить нашу землю Своєю милістю. І радість навіки поселилася в їхніх серцях.
Минуло понад чотириста років, і наша Заступниця ще раз підтвердила свою обіцянку опікуватися Україною. Тоді вже стояла на місці з’явлення Богородиці Почаївська лавра, а в ній зберігався чудотворний образ. Звідки взялся та ікона?
1559 року проїздив волинськими землями грецький митрополит Неофіт. Далека подорож поганими дорогами виснажила владику, він був стомлений і прагнув відпочинку. За дев’ять верст до Почаєва розкинулося помістя Орля, яким володіла вдова Василя Богдановича Гойського – Ганна. Гостинна хазяйка запросила владику до себе. Вона оточила його турботою й пошаною та вмовила затриматися в маєтку, щоб відпочити якнайліпше. Вдячний митрополит, від’їжджаючи, благословив добру жінку старовинною іконою, яку дуже беріг і з якою не розлучався від самого Константинополя. Але Господь напоумив Неофіта подарувати безцінний образ Ганні Гойській. Тож, владика поїхав, а ікона Пресвятої Богородиці залишилася в маєтку.
Ікона була невелика, але гарна, а ще від неї виходив якийсь надзвичайний спокій, і побожна вдова призвичаїлася молитися перед образом. Вона святобливо й розчулено споглядала улюблений образ Богородиці: Матінка Божа ніжно схиляється до Сина, Якого тримає на правій руці, Вона прикриває ноги маленького Ісуса хустиною, а Дитятко ручкою благословляє того, хто молиться. І здавалося Ганні, що Предвічне Немовля осяює благодаттю і її.
Згодом слуги стали помічати, що образ часом оповиває якесь дивовижне сяйво, та пані не вірила їм. Аж якось сама побачила уві сні ікону, осяяну великим світлом. З того часу пані Ганна стала ще ревніше молитися перед святинею. Особливо просила за свого сліпого від народження брата Пилипа. І після тривалих та палких її молитов перед образом Пилип прозрів. Схвильована та вдячна жінка вирішила, що не має права далі тримати в себе таку велику святиню, тому віддала образ в Почаївську пустельну обитель. А перед смертю відписала їй і всі свої гроші. Так невеличке чернече поселення перетворилося на монастир.
Люди приходили до монастиря молитися перед іконою, багато хто зцілювався тут від тяжких хвороб. Цариця Небесна посилала через цей образ й інші чудеса.
Якось сталося таке диво: одного почаївського ченця захопили в полон татари і кинули до в’язниці. Там чернець згадував рідну обитель, чудоторний образ Пресвятої Богородиці та молився. Одного дня, коли він як завжди стояв на молитві, раптом стін не стало, і побожний в’язень побачив, що опинився в Почаєві, біля монастирських стін. Він зрозумів, що врятований, і повернувся до Лаври, прославляючи милосердного Господа й Божу Матінку.
Згідно церковних записів, 17 липня 1674 року чудес від ікони було так багато, що людям здавалося, ніби на землю повернувся Сам Визволитель. А наступного року сталося друге з’явлення Богородиці на Почаївській горі. Ось як це було.
1675 року турки взяли Почаїв в облогу. Дерев’яні укріплення не могли надовго захистити оборонців. Єдина надія була на Божу Матір. І ченці стали зі сльозами молитися перед Її іконою. Ігумен наказав співати Акафіст до Пресвятої Владичиці. Щойно залунали перші слова з нього, як у небі над Лаврою з’явилося чудесне видіння. Його бачили всі: й оборонці Почаєва, й вороги. У сяйві, яскравішому за сонячне, стояла Цариця Небесна в оточенні незліченного ангельського воїнства, озброєного оголеними мечами. Богородиця тримала над Лаврою Свій мофорій, ніби покриваючи її від ворогів. Туркам здалося, що небесні воїни кинулися на них. Яничари в паніці стали рубати одне одного, а тоді розвернулись і щодуху побігли від страшного місця. Оборонці Почаєва вийшли з-за стін міста й добили нажаханого ворога. Довго не могли турки забути цю поразку. Через п’ятдесят років почаївський чернець Гавриїл дорогою до Константинополя розмовляв з одним із них. «Жива ще ваша богиня?», – спитав турок у Гавриїла. Чернець одразу зрозумів про що йдеться і відповів: «Жива, і буде жити вічно!» Той схвильовано закричав: «Страшна ваша богиня! Там загинув мій батько й багато наших. Я був малий, але не забуду того дня довіку!»
1869 року святиню прикрасили золотою ризою, усипаною самоцвітами, вставили у зореподібний кіот, промені якого оздобили перлами та смарагдами. Ікону підняли на третій ярус високого іконостасу і відтоді щосуботи спускають на шнурах, щоб прочани могли прикластися до неї.
Сила Почаївського образу була така велика, що від нього за 110 років сталося 539 зафіксованих письмово чудес. Молячись перед ним, зцілялися невиліковно хворі, прозрівали сліпі від народження й починали ходити розслаблені.
Якось повз Почаїв проїздив польський граф Микола Потоцький. Несподівано коні сахнулися і перекинули карету. Розлючений граф вихопив пістолет, аби застрелити кучера. Але той повернувся в бік Почаївської лаври і став благати: «Мати Божа Почаївська, спаси мене…» І дивна річ – пістолет Потоцького дав осічку. Не вистрелив ні вдруге, ні втретє. Тільки тоді граф зрозумів, ХТО захистив кучера. Цей випадок так вплинув на Потоцького, що він надовго зупинився в монастирі й відтоді жертвував на нього великі кошти.
Але це було давно, кілька століть тому, а дива Господь творить і нині. Ось що сталося біля чудотворної ікони 2001 року: згорьована мати привезла до Почаєва свою хвору трирічну донечку, в якої був вроджений вивих стегна. Вона палко молилася біля святині про зцілення дитини. А коли мати з донечкою повернулися додому й дівчинці зробили рентген, на знімку не побачили жодних ознак вивиху. Маленька повністю зцілилася біля ікони…
Ось яка святиня зберігається на Почаївській горі. І світло від неї розходиться далеко-далеко й осяває всю Україну.
У момент зневіри, у мене в житті зʼявився батюшка з Почаїва, який повідав мені цю історію. Це сталося сьогодні, як диво. Коли я прочитала статтю, я повірила в чудо Господнє. Хай буде Бог з вами!