«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
Дитяча сторінкаТаємниця твоєї душі: Вибрані християнські оповідання й притчі для сім’ї та школи

Пошана до батьків

Сини

Дві жінки брали воду з криниці. До них підійшла третя. І старенький дідусь сів відпочити на камінчик.

Ось одна жінка каже другій:

— Мій син спритний і сильний, ніхто його не подужає.

— А мій співає, як соловейко. Ні в кого такого голосу нема, — каже друга.

А третя мовчить.

— Чому ж ти про свого сина не скажеш? — запитують у неї сусідки.

— А що казати? — мовить жінка.

— Нічого в ньому особливого нема.

Набрали жінки повні відра води й пішли. А дідусь — за ними. Йдуть жінки, зупиняються. Болять руки, розпліскується вода, ломить спину.

Аж раптом три хлопці вибігли.

Один через голову перевертається, колесом крутиться, — милуються жінки.

Другий пісню співає, соловейком заливається, — заслухалися жінки.

А третій до матері підбіг, узяв у неї важкі відра й поніс. Запитують жінки в дідуся:

— Ну що? Як наші сини?

— А де ж вони? — відповідає дідусь. — Я тільки одного сина бачу!

Печиво

Мама висипала на тарілку печиво. Бабуся весело забряжчала чашками. Усі посідали до столу.

Вова присунув тарілку до себе.

— Діли порівну, — строго сказав Михайлик.

Хлопчики висипали печиво на стіл і розклали його на дві купки.

— Рівно? — запитав Вова. Михайлик зміряв очима купки.

— Рівно. Бабусю, налийте нам чаю.

За столом було тихо. Купки печива швидко зменшувались.

— Здобне! Солодке, — каже Михайлик.

— Угу! — відповідає з повним ротом Вова.

Мама і бабуся мовчали. Доївши печиво, Вова глибоко зітхнув, поплескав себе по животі й виліз з-за столу. Михайлик доїв останній шматочок і подивився на маму. Вона розмішувала ложечкою непочатий чай. Перевів погляд на бабусю — вона жувала шкориночку чорного хліба.

Хто кого веде

У дитячому садку два п’ятирічні хлопчики — Василько й Толя. Їхні матері працюють на тваринницькій фермі. Повертаючись з роботи о шостій годині вечора, вони заходять у дитячий садок. Мати одягає Василька, бере його за руку, веде за собою і каже:

— Ходімо, Васильку, додому.

А Толя одягається сам, бере маму за руку, веде за собою і каже:

— Ходімо, мамо, додому.

Дорогу засипало снігом. Є тільки вузенька стежечка в снігу.

Мама Василькова йде по снігу, а син — стежечкою. Бо вона веде Василька додому.

Толя йде по снігу, а мати — стежечкою. Бо Толя веде маму додому.

Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толя сильними, стрункими, вродливими юнаками.

Одного разу захворіла тяжко мати Василькова.

Того ж дня захворіла й Толина мати.

Лікар жив у сусідньому селі за п’ять кілометрів. А було це взимку, глибоким снігом замело дорогу.

Василько вийшов на подвір’я, подивився на сніг і сказав:

— Хіба можна по такому снігу йти?

Постояв трохи й повернувся до хати.

А Толя пішов по глибокому снігу в сусіднє село і повернувся з лікарем.

Іменини

У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша — їй восьмий рік. Бабуся найстарша: їй вісімдесят два роки. Коли сім’я обідає, у бабусі трусяться руки. Несе ложку бабуся — ложка тремтить, крапельки на стіл падають.

Незабаром день народження Ніни. Мама сказала, що на її іменини в них буде обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

Мама накриває стіл білою скатертиною.

Ніна подумала: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки трусяться… Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі, що в Ніниної бабусі руки трусяться.

Ніна тихенько сказала мамі:

— Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

— Чому? — здивувалася мати.

— У неї руки трусяться. Капає на стіл…

Мама зблідла. Не промовивши ні слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

Мама довго сиділа мовчки, потім сказала:

— У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Вітаю, Ніно, тебе з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

А серце тобі нічого не наказало?

Андрійко прийшов зі школи й побачив заплакану матір. Він поклав книжки і сів за стіл. Чекає обіду.

— А тата відвезли в лікарню, — каже мати. — Занедужав батько.

Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться.

Та син був незворушний, спокійний.

Мати великими очима дивилася на Андрійка.

— А нам завтра до лісу йти, — каже Андрійко. — Учителька наказувала, щоб усі прийшли до школи о сьомій годині ранку.

— Та й куди ж ти підеш завтра?

— До лісу… Як наказувала вчителька.

— А серце тобі нічого не наказало? — спитала мама й заплакала.

Рахунок для мами

Маленький Ілля сидів за кухонним столом і щось записував у свій зошит.

— Що ти так старанно пишеш? — запитала мама, стоячи біля кухонної плити.

— Рахунок для тебе! — відповів хлопець, не відриваючись від роботи.

— Цікаво, цікаво, — здивувалася мама.

— Побачиш, коли я закінчу.

Він списав цілий листок, простягнув його мамі, і вона вголос почала читати:

«Рахунок для мами Смирнова Іллі, який зробив деяку роботу по господарству і хотів би отримати певну суму грошей. А саме: двічі приніс молоко — 30 копійок; чотири рази прибрав кухню — 90 копійок; двічі повитирав посуд — 60 копійок; п’ять разів почистив взуття — 95 копійок; чотири рази накрив на стіл — 80 копійок;

Усе разом — 3,55».

Мати уважно прочитала цей дивний рахунок, взяла олівець і сказала:

— Я напишу тобі свій рахунок.

— Твій рахунок? — здивувався Ілля.

— Так, невеличкий, — кивнула мама і написала:

«Рахунок Смирнової Н. В. синові Іллі:

десять років для нього варила їсти — 0,00 гривні;

десять років для нього прала — 0,00 гривні;

п’ятдесят штанів і курток зашила і залатала — 0,00 гривні;

сто ночей просиділа біля нього, коли він хворів — 0,00 гривні;

Усе разом — 0,00 гривні».

Хлопець уважно прочитав мамин рахунок.

— Але, мамо, чому ти скрізь написала 0,00 гривні?

— Тому що мати для своєї дитини все робить просто так, — відповіла жінка. — Але, якщо хочеш, я можу тобі дати тих три гривні п’ятдесят п’ять копійок, які ти заслужив.

Ілля підхопився зі свого місця, підбіг до матері, обійняв її й сказав:

— Ні, ні, мамо, я не хочу жодної копійки. Вибач мене. Я все зрозумів.

Мама поцілувала сина, і вони разом почали накривати на стіл.

І ми відлетимо

Почув малюк, як в одній казці синок маму не слухався. Раз не послухався, інший… А мама перетворилася на птаха й відлетіла.

Пригадав хлопчик, що сьогодні накоїв, і ось уже дитяча ручка вхопилася за мамину спідницю:

— Матусю, а ти не відлетиш?

Але як би міцно не тримали наші руки мам, вони врешті-решт відлітають… І ми у свій час відлетимо. Відлетимо, щоб потім назавжди зустрітися.

А поки мама поруч, порадуй її.

Зречення

У мене в пам’яті часто спливає епізод з голодного дитинства. Ми тоді хліб ниточкою різали, щоб на ножі зайвої крихти не залишилося, а то як її ділити, цю крихту?

У сусідній кімнаті жила тітка. Мама мені в ту кімнату ходити не дозволяла. У тітки чоловік капітаном був, так що продукти до неї часом надходили. Вона і мене підгодовувала. А відбувалося це так.

Бувало, сусідка спитає мене:

— Хто я тобі?

— Мама.

— Ну йди, синку, поїж.

Мене, умовляти не доводилося — миттю до неї в кімнату за стіл і щось там муркочу, поки уплітаю. Поїм — і до дверей. Вона питає:

— Ти куди?

— До мами.

— Як до мами? А я хто тобі?

— Тітка, — і миттю тікаю.

А сусідка сміється. Добра вона була людина. Спасибі їй.

Ось тільки часто думаю я, що за шматок хліба зрікався я рідної мами.

Пробач мені, Господи, і допоможи не відректися від Тебе, коли прийде час випробування!

Донька

Лізі було два роки, коли померла її мати. Усе село шкодувало дівчинку, та куди її подіти? У кожній сім’ї — свої діти. Уже зовсім хотіли було відвезти сирітку в дитячий будинок, але тут Марія Петрова — мати п’ятьох дітей — заявила, що вони з чоловіком вирішили її удочерити.

— Що ти, Маріє, — відмовляли її односельці, — тобі й зі своїми справлятися нелегко, частенько голодують, а тут ще чужа дитина.

— Нічого, — відповіла Марія, — де п’ятеро за столом, там і шостому місце знайдеться.

І вона відвела дівчинку до себе.

Йшли роки. Ліза росла слухняною і лагідною дівчинкою. Вона не завдавала особливих клопотів новій матері, навіть ніколи не хворіла, видно, Ангел-Хранитель захищав її. Знайшлися, правда, «послужливі» люди, які пояснили дівчинці, що вона не рідна в цій сім’ї, а тільки приймачка. Дізнавшись про це, Ліза не засмутилася. Навпаки, вона ще більше прив’язалася до своїх батьків і часто, обнімаючи матір, шепотіла:

— Ти все одно моя найсправжнісінька матуся!

Виросли рідні діти й роз’їхалися по різних містах. Залишилася з батьками тільки чотирнадцятирічна Ліза. Із дитини вона перетворилася на гарну дівчинку з ясними очима, завжди спокійну і привітну.

Ліза взяла частину роботи по дому на себе і робила це так легко і непомітно, що навіть злі язики, які продовжували її називати приймачкою, змушені були замовкнути, таємно заздрячи Марії.

Одного разу Марія пішла на річку полоскати білизну. Це було ранньою весною, лід біля берега був ще міцним. Підійшовши до найближчої ополонки, вона поставила таз із білизною і хотіла вже взятися до роботи. І тут почувся страшенний тріск, лід на середині ріки здибився, тріснув, з’явилася вода.

— Лід пішов, лід пішов! — закричала дітвора і кинулася на берег.

Подивитися на льодохід вийшли й дорослі. Забувши про білизну, як зачарована, дивилася Марія на грізну картину. І тут крижина, на якій вона стояла, відірвалася і повільно рушила до середини річки. Марія могла б ще перестрибнути на землю, але розгубилася, а смужка води між нею і берегом ставала дедалі ширшою. Побачивши це, жінка з жаху закричала. Почалася паніка: хто кричав про човен, хто про канат, а крижина все віддалялася.

Раптом усі побачили Лізу, яка бігла до берега. Не зупиняючись, вона просто злетіла на найближчу крижину і, перестрибуючи з однієї на другу, стала наближатися до матері.

Мати, побачивши доньку, у відчаї крикнула:

— Лізо, повернися! Ми обидві загинемо!

Та дівчинка не слухала — і вже за кілька секунд опинилася поруч із матір’ю, взяла її за руку і твердо сказала:

— Заспокойся, мамо, Бог врятує нас!

Ліза пильно стежила за крижиною, на якій вони стояли, і тільки-но та налетіла на більшу, різко скомандувала:

— Стрибай!

Обидві благополучно перестрибнули. Так, перебираючись по крижинах, вони наближалися до берега. Ліза майже тягнула матір, яка, здавалося, збожеволіла від страху, і та цілком їй підкорялася. Діставшись до берега, мати, ридаючи, безсило впала. Підбігли жінки і відвели їх додому.

Люди довго не розходилися. Усі захоплювалися вчинком дівчинки, дивувалися її сміливості й любові до нерідної матері.

Після цієї події вже ніхто в селі не називав Лізу приймачкою, а тільки молодшою дочкою Петрових.

Любов матері

— Пожежа! Пожежа!

Підіймається до неба криваве полум’я, вогонь звивається, жадібно винищуючи все з жахливою швидкістю.

— Рятуйте, моя дитина в будинку! Заради Бога, врятуйте дитину! — задихаючись від швидкого бігу, з відчаєм в очах, кричить молода мати.

Там, за стіною вогню, її єдине дитя, а вона вдова. Але всі тільки хитають головами: «Неможливо!» Найвідважніші чоловіки, співчуваючи матері, розуміють, що це немислимо. Вони хотіли б утішити її, але вона не слухає нікого і хоче врятувати дитину за всяку ціну.

— Безумство!

— Вірна смерть!

— Тримайте її!..

Але її не втримаєш. Любов міцна, як смерть. Мати вбігає в палаючий будинок. Балки обрушуються. Цілий фонтан вогню злітає високо догори… Натовп заціпенів.

Вискакує жінка, охоплена полум’ям, в руках у неї дитина, загорнута в мокру хустку.

— Вони живі!

Для матері настали тижні тяжких мук. Чи виживе вона після таких страшних опіків? Їй би так хотілося жити!

«Заради дитини», — часто шепотіли її губи в молитві.

У лікарні в сестер, які звикли бачити страждання, тряслися руки і очі наповнювалися сльозами, коли їм доводилося перев’язувати її рани.

«Заради моєї дитини, усе заради моєї дитини!»

Мати видужала. Але коли вона знову з’явилася серед своїх знайомих, у багатьох від жалю наверталися на очі сльози. Обличчя молодої, колись красивої жінки, було спотворене слідами опіків. Але в її очах світилася радість: адже дитя її було врятоване, і вона могла жити для нього!

Дитина виросла і стала чарівною дівчиною. Вона знала, що така ж вродлива, якою була колись її мати. Дочка часто дивилася на спотворене обличчя матері й думала: «Це через мене… кожний її шрам».

Як можна віддячити своїй матері за таку любов?

Наближалося свято. Молодій красуні хотілося веселитися. Вона знайшла нових друзів, з якими проводила багато часу. Мати не ходила з нею — дочці це було б не дуже приємно. Поки та веселилася, мати сиділа одна, і не раз гаряча сльоза з’являлася на її очах.

Одного разу їй стало особливо боляче і страшно за дочку: була вже друга години ночі, а та все не поверталася. Мати вдягнула пальто й пішла темними, безлюдними вулицями шукати дочку. Невдовзі вона зупинилася навпроти великого будинку, з вікон якого лунали музика, шум, регіт, дзенькіт склянок. Жінка несміливо зайшла в яскраво освітлену залу і стала озиратися, шукаючи дочку.

— Що за потвора в образі людини! Хто це? У масці вона чи що? Не дивіться туди! — це проказав гарний молодий чоловік.

Весела дівчина, що стояла поруч із ним, зблідла. Чоловік помітив це.

— Ви знайомі? — спитав він здивовано.

Дівчина заперечно похитала головою:

— Ні… не знайомі.

Молодий чоловік запитливо продовжував дивиться на неї.

— Хто б це міг бути? Напевно, якась жебрачка, — поспіхом додала дівчина. — Ходімо звідси.

Коли вона знову поглянула на двері, постать уже зникла.

…У темноті біля вхідних дверей чужого будинку сиділа нещасна мати.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору