«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
Дитяча сторінкаТаємниця твоєї душі: Вибрані християнські оповідання й притчі для сім’ї та школи

Покаяння

    Дитяча сповідь

    У дитячому будинку батюшка охрестив відразу цілу групу.

    Виховательку, яка дітям стала хрещеною, вони почали називати мамою. Група була дружною. Звичайно, і в них усяке траплялося: могли і посваритися, і побитися. А потім схаменуться і один одному руки протягують:

    — Прости мене.

    — І ти прости.

    Одного разу з’явився серед них новенький і приніс із собою якийсь інший, недобрий дух. Пропав в одного хлопчика плеєр. Хто взяв? Без доказів гріх когось у крадіжці звинувачувати. Пропав та й пропав.

    А тут саме надійшов час дитячої сповіді, до якої всі давно готувалися. І раптом цей новенький на сповіді признався батюшці:

    — Я взяв! — А потім дітям: — Це я, я взяв! Простіть…

    Усі завмерли.

    Хлопчик, у якого плеєр пропав, сказав:

    — Нехай він буде твоїм.

    Хвилина була дивовижна. А одна дівчинка цьому хлопчикові свій плеєр віддала.

    Не будемо називати їхні імена. Для чого? їх знає Бог. І того, хто прощення просив, і тих, хто один одному плеєр передаровував.

    Для чого їм плеєр, якщо вони почули голос Самого Спасителя, Котрий навчав їх бути чесними і добрими?

    Спасіння з вогню

    На хуторі далеко від села жила велика сім’я. Тато ще вранці поїхав конем у місто. Діти — одне від одного менше — зібралися навколо домашнього вогнища. Мама готувалася до свята. Наближалося Різдво. Діти слухали потріскування дров у печі і мріяли про подарунки.

    Швидко темніло. Домашні почали турбуватися: тато обіцяв повернутися ще засвітла, а його все нема та нема. Уночі всіляке може трапитись. Он заметіль як розгуляла, та й вовки в цю пору можуть на людину напасти. І звичайно, всі боялися розбійника Мишка Петрова, який грабував, а інколи і вбивав людей у навколишніх лісах.

    Напруга зростала. Маленька Ліза не витримала і запитала:

    — Чому тата так довго нема?

    Що могла відповісти мама? Вона, як ніхто, уявляла всю небезпеку, знаючи, що чоловік повинен був привезти велику суму грошей.

    Заметіль стихла. У тиші чекання стало ще тривожнішим. І ось старший, дванадцятирічний Федя, запропонував:

    — Мамо, давай я піднімусь на пагорб. Може, почую дзвіночки на татових санях.

    — Іди, мій хлопчику, — перехрестила його мати. — І нехай Господь збереже тебе.

    Федя вискочив у двір. Він не боявся ні темряви, ні вовків, ні розбійників, бо вірив, що Христос завжди захистить його. З вершини пагорба на дорозі нічого не було видно, не чути було і знайомих дзвіночків. Федя став на коліна:

    — Господи, допоможи моєму таткові повернутися додому. Врятуй його і від вовків, і від Мишка Петрова. Спаси й самого

    Мишка. Він нещасний, тому що не пізнав Тебе. Не знає, як Ти всіх любиш, любиш і його. Боже, спаси Мишка.

    Хлопчик встав і пішов до хати. Він не почув чийогось глибокого зітхання, майже стогону, який прозвучав йому вслід.

    Незабаром повернувся тато, і вся сім’я радісно зустріла Різдво.

    А через декілька днів у двері постукав похмурий чоловік і попросився на роботу. На хуторі зайві руки завжди потрібні, і його із задоволенням взяли. Працював він старанно, але був дуже мовчазним і після вечері одразу йшов спати на сінник.

    Однієї ночі почувся крик. Хутір палав. Уся сім’я, вдягаючись на ходу, вибігла у двір. Не було тільки Феді, який спав на другому поверсі й був відрізаний вогнем.

    Здавалося, що врятувати його неможливо, але тут до хати підбіг робітник із драбиною. Він приставив її до стіни, яка вже хиталася, і, швидко піднявшись, кинувся у вогонь. Люди зойкнули і почали молитися. Нестерпно довго тягнулися секунди.

    І ось нарешті у вікні з’явилася людина, яка притискала до грудей загорнутого в ковдру Федю. Хлопчик був неушкоджений, а от робітник отримав жахливі опіки.

    Тільки під ранок нещасний отямився. Незважаючи на страждання, обличчя його було спокійним. Він попросив покликати Федю і, переборюючи біль, сказав йому:

    — Я Мишко Петров, розбійник. На Різдво я хотів пограбувати твого батька, але почув, як ти молився за мене. Господь по твоїй молитві сотворив чудо: я почав нове життя.

    Він перевів подих і продовжив:

    — Федю, дай мені руку. Я врятував тебе від вогню земного, а ти помолися, щоб Господь врятував мене від вогню вічного.

    Сказавши це, він заплющив очі й затих. Обличчя його просвітилось якимось неземним світлом.

    Легенда про халіфа

    Багатий був халіф, але не тішили його ні численні скарби, ні влада. Нестерпно довго тягнулися одноманітні, безцільні дні. Радники намагалися розважити його розповідями про чудеса, таємничі події та неймовірні пригоди, але погляд халіфа залишався розсіяним і холодним. Здавалося, саме життя набридло йому, і він не бачив у ньому ніякого сенсу.

    Та якось із розповіді одного заїжджого мандрівника халіф дізнався про пустельника, якому було відкрито таємне. І загорілося серце владики бажанням побачити наймудрішого з наймудріших і дізнатися, врешті, для чого людині дано життя.

    Попередивши найближчих про те, що йому на деякий час треба залишити країну, халіф вирушив у дорогу. Взяв він із собою тільки старого слугу, який його виховав і виростив. Уночі караван таємно покинув Багдад.

    Але Аравійська пустиня жартувати не любить. Без проводиря подорожні заблукали, а під час піщаної бурі розгубили і караван, і поклажу. Коли вони відшукали дорогу, в них залишився лише один верблюд і трохи води в шкіряному мішку.

    Нестерпна спека і спрага звалили з ніг старого слугу, і він знепритомнів. Страждав від спеки і халіф. Крапля води здавалася йому дорожчою за всі скарби. Халіф поглянув на мішок. Там ще було кілька ковтків дорогоцінної вологи. Зараз він освіжить свої запечені вуста, зволожить гортань, а потім впаде в забуття, як оцей старий, котрий ось-ось перестане дихати. Але раптова думка зупинила його.

    Халіф подумав про слугу, про життя, яке той цілком віддав йому. Цей нещасний, знемагаючий від спраги чоловік помирає в пустелі, виконуючи волю свого господаря. Халіфові стало шкода бідолаху і соромно за те, що впродовж довгих років він не знайшов для старого ні доброго слова, ні посмішки. Тепер вони обоє помирають, і смерть зрівняє їх. Так невже за всю свою багаторічну службу старий не заслужив ніякої подяки?

    І чим можна віддячити тому, хто вже нічого не усвідомлює?

    Халіф узяв мішок і влив залишки цілющої вологи у відкриті вуста вмираючого. Незабаром слуга перестав метатись і спокійно заснув.

    Дивлячись на умиротворене обличчя старого, халіф відчув невимовну радість. Це була мить щастя, дар неба, заради якого і варто було жити.

    І тут — о безконечна милість Провидіння! — полилися потоки дощу. Слуга прокинувся, і подорожні наповнили свої міхи.

    Отямившись, старий сказав:

    — Господарю, ми можемо продовжити путь.

    Та халіф похитав головою.

    — Ні, мені вже не потрібна зустріч із мудрецем. Всевишній відкрив мені сенс буття.

    Один день

    (за оповіданням Ф. Абрамова)

    Афанасій Єгорович, більше відомий в селі як Афонька Жила, більшу частину життя судився зі своїми дітьми, з кожного стягаючи аліменти. Ну, а як він знущався з дружини, про це і говорити нічого.

    Перед самою смертю, однак, на старого зійшло просвітлення, і всі свої заощадження (а вони були чималі, бо хорошим, працьовитим теслярем був Афанасій) він відписав дітям. І тут він пізнав таку радість, таке щастя, якого ні разу не відчував за все своє довге життя.

    — Ох, ох, діточки, — обливаючись сльозами, говорив він з останніх сил, — який-то Божий світ прекрасний! А мені цього хорошого життя тільки і випало, що один день.

    Христос Воскрес!

    (за оповіданням М. Каразіна «Фомка Кістень»)

    З’явився в одній окрузі каторжник Фомка Кістень. Був він злим і безжалісним. Нікого не шкодував — ні старого, ні малого. Кажуть, поводилися колись із ним жорстоко, от він і злився, ніби мстив усім.

    Як тільки його не ловили, навіть хотіли вбити, немов скаженого собаку. Але нічого не вдавалося: Фомка, як вовк, відчувши засідку, завжди залишався неушкодженим.

    У ніч на Христове Воскресіння всі пішли до храму на службу. Тільки в одному багатому будинку залишився хворий хлопчик і сторожа. Коли батьки повернулися, вони побачили, що двері відчинені, а сторожа міцно спить.

    — Приходив хтось? — запитали в сина.

    — Дядько приходив. Великий-великий, із чорною бородою. Я йому яєчко простягнув, що сам розмалював, і сказав: «Христос Воскрес!» Він подивився на мене й відповів: «Воістину Воскрес!» Потім поклав мені щось на постіль і втік.

    Глянули батьки — а в ліжечку кістень лежить. Це така зброя в давнину була. Усе зрозуміло: Фомка-каторжник їх відвідував.

    Дуже вони стривожилися, зібрали людей і почали облаву. А коли вийшли на площу до церкви, побачили: стоїть навколішки Фомка і невідривно дивиться на хрест. Хотіли його спіймати, а він, побачивши народ, голосно сказав:

    — Христос Воскрес!

    І народ йому:

    — Воістину Воскрес!

    Підійшов священик із хрестом, подивився на розбійника й промовив:

    — Христос Воскрес!

    А той радісно:

    — Воістину, воістину Воскрес!

    — Чи приймаєш святе хресне цілування? — запитав священик.

    — Недостойний, — смиренно схилив голову Фомка.

    Але священик благословив його і приклав хрест до губів. Що відбулося в душі розбійника, ніхто не знає. Тільки від дотику до святині він здригнувся.

    Його зв’язали і відвели в поліцію. Він не пручався, а на всі запитання відповідав словами хлопчика: «Христос Воскрес!» — і при цьому немов щось простягав людям.

    Лікарі вирішили, що Фомка збожеволів, але єпископ строго сказав:

    — Це раніше він був божевільний і перебував у полоні духів злоби. Нині ж душа його просвітлилася.

    І взяв його на поруки.

    Незабаром прийшла в округу епідемія, і люди стали сотнями вмирати. Тоді й показав себе Фомка Божою людиною: не боячись ніякої зарази, доглядав хворих. Утішаючи нещасних, він говорив їм одне: «Христос Воскрес!»

    Почалися заморозки, і хвороба відступила. Пригадали лікарі про свого блаженного помічника, та не знайшли — зник він. А через декілька років люди натрапили в тайзі на печеру. З неї вийшов самітник і сказав їм про те, що відбулося в його душі:

    — Христос Воскрес!

    Усмішка

    Їхні двері були навпроти. Вони частенько зустрічалися на площадці сходів. Один проходив повз, нахмуривши чоло, і навіть поглядом не удостоював сусіда. Усім своїм виглядом він говорив: мені не до вас. Інший привітно усміхався. З його вуст уже готові були зірватися побажання здоров’я, проте, відчуваючи холодну неприступність, він опускав очі, слова застрягали в горлі, а усмішка гасла.

    Так минали роки. Сусіди постаріли. При зустрічі доброзичливий уже не чекав привітання і лише чемно звільняв дорогу. Але одного разу в гості до нього приїхала внучка. Вона вся світилася, ніби сонечко сяяло в її очах і усмішці. Коли маля зустріло понурого сусіда, воно радісно вигукнуло:

    — Добридень!

    Незнайомець зупинився. Цього він ніяк не чекав. На нього дивилися голубі, як волошки, очі. У них було стільки ніжності й ласки, що цей суворий чоловік навіть збентежився. Він не вмів говорити із сусідами та дітьми, він звик тільки наказувати. Ніхто не смів заговорити з ним без дозволу секретарки, а тут якась кнопка… Промимривши щось невиразно, він поспішив до машини, яка чекала на нього біля під’їзду.

    Коли важлива персона всілася в «Мерседес», дівчинка помахала вслід рукою. Понурий сусід зробив вигляд, що не помітив цього. Мало яка дітлашня миготить за склом іномарки.

    Зустрічалися вони доволі часто. Обличчя дівчинки щоразу осявала радісна усмішка, і від її неземного світла в сусіда ставало тепліше на душі. Йому це почало подобатись, й одного разу він навіть кивнув у відповідь на дзвінке привітання.

    Раптом зустрічі з малям припинилися. Суворий помітив, що у квартиру навпроти приходить лікар.

    При зустрічі доброзичливий сусід так само чемно пропускав його вперед, але був чомусь без внучки. І тут понурий зрозумів, що саме її посмішки, її ручки, що махала йому вслід, тепер і не вистачає. На роботі його по-діловому вітали, ввічливо усміхалися, але це були зовсім інші усмішки.

    Так і минали одноманітні нудні дні. Якось суворий не витримав. Побачивши сусіда, він злегка припідняв капелюха, стримано привітав його і запитав:

    — А де ж ваша внучка? Щось її давно не видно.

    — Вона захворіла.

    — Он як?.. — його смуток був абсолютно щирим.

    Коли наступного разу вони зустрілися на площадці, понурий, привітавшись, відчинив дипломат. Понишпоривши в паперах, він дістав плитку шоколаду і пробурмотів зніяковіло:

    — Передайте вашій дівчинці. Нехай одужує.

    І поспішно задріботів до виходу. У делікатного зволожились очі і клубок підступив до горла. Він навіть не зміг подякувати, лише поворушив губами.

    Після цього, зустрічаючись, вони вже говорили один одному добрі слова, і суворий цікавився, як себе почуває внучка.

    А коли дівчинка одужала і вони зустрілися, маля кинулося до сусіда і пригорнулося. Тепер уже зволожились його очі.

    Як усі

    Була дівчинка Марійка така, як усі. Усі один одного прізвиськами обзивають, і вона теж. Усі сваряться, і вона теж. Щоправда, погані слова говорити їй не хотілося: вони застрягали у неї в горлі. Але якщо всі, то…

    Поселився в селі, де жила Марійка, коваль. Була в нього чорна здоровенна борода. Ось і прозвали його сільські хлопчаки «Бородою». Нічого, здавалося б, у цьому принизливого немає, та тільки ж у кожної людини ім’я є. Називають на честь святого, щоб був йому захисником на всі віки. Та не тільки захисником, але й прикладом, щоб людина, прийшовши у світ, знала, якою їй стати треба. Може, назвали її на честь батька чи діда, щоб предків своїх пам’ятала, справу життя їх продовжила. По-різному імена даються.

    З іменем і сама людина нерозривно пов’язана. Коли хтось із злих людей хотів знищити в ній найпотаємніше, найсвятіше, особистість її неповторну, тоді замість імені й давали чи то номер, чи то кличку.

    Іде коваль вулицею, а дітлахи крикнуть: «Борода», язика покажуть — і навтікача. Іноді навіть каміння йому вслід кидали. Марійка теж кидала, правда, камінчик якомога менший вибирала, але кидала; бо ж якщо всі — значить і вона.

    Коваля такі витівки дітвори ображали. Людина він нова в селі, ні з ким ще не встиг близько познайомитися, а тут діти йому каміння в спину жбурляють, дражняться. Звичайно, образливо. Втягне він у себе голову, згорбиться і йде понурий до себе в кузню.

    Одного разу Марійка неуважно стояла в церкві. Зміст Божої служби пролітав повз її вуха, ніби хтось затулив їх. Ураз Господь повернув їй слух — і до неї долетіли священні слова:

    — Кожен, хто ненавидить ближнього свого, є вбивцею.

    Задумалася дівчинка, злякалася:

    — Це ж про мене! Що ж я роблю? За що «Бороді» язика показую, каміння в нього кидаю? За що не люблю? Йому ж боляче! А якби зі мною так?

    І ще вразили її слова Господа:

    — За кожне марне слово, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь у судний день: бо від слів своїх оправдаєшся, і від слів своїх осудишся.

    І вирішила Марійка по-іншому жити-діяти. Як зустріне коваля, усміхнеться, назве на ім’я й по батькові, вклониться, здоров’я побажає.

    І коваль при зустрічі з Марійкою усміхатися почав. Уся суворість кудись зникла, навіть батькам сказав:

    — Дівчинка у вас чудова.

    Примітили сільські дітлахи, як Марійка з «Бородою» привітно розмовляє, і також з ним вітатися почали. Якось усі гуртом до нього в кузню нагрянули. Той їх ласкаво прийняв, показав, як працює і навіть дав спробувати усім бажаючим. На прощання кожного печивом пригостив. Так вони і подружилися.

    А Марійка з тих пір перестала бути як усі, навпаки — усі стали як Марійка, як її Бог навчив.

    Голос волаючого

    Їй ніхто не вірив. Вона заходила в будинки, стукала у вікна, волали до кожного зустрічного:

    — Рятуйтеся! На Чорнобильському реакторі біда! Навколо смерть! Біжіть, закрийте кватирки, двері, заберіть дітей з вулиці, виїжджайте!

    Був недільний день. Яскраво світило сонце. Дітлахи гралися на вулиці. Яка біда?

    Що ви?! Нам би сказали, оголосили по радіо… Є ж, зрештою, начальство. Не піднімайте паніки, дівчино! Ви, бува, не перегрілися на сонці?

    А вона все благала людей… Знала, що перебувати на вулиці небезпечно, що можна схопити смертельну дозу цієї погибелі, але все ходила… Дівчина бачила, що ніхто не слухає її, не вірить їй, але вона говорила кожному зустрічному:

    — Рятуйтеся!

    Чи не так вісників Православ’я зустрічали і зустрічають невірою? їх кидали в клітки з дикими звірами, спалювали, заганяли живими під лід, гноїли у в’язницях, а вони стукали в кожний будинок і молили:

    — Рятуйтеся! Ворог роду людського не дрімає і ловить кожну душу. Припадіть до Бога! Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне.

    Голос волаючого в пустелі…

    Мама послала

    Ігор із хлопцями грав у м’яча на вигоні. І хвалився:

    — Я найвлучніше б’ю!

    Хлопці сміялися:

    — Ігорю, ти хвалько.

    А Ігореві хотілося довести, що він попаде. Він і каже:

    — Бачите, он у дворі висить біла сорочка. Кину м’яч — і вцілю.

    А то був двір бабусі Ярини, яка жила поруч з Ігоревими батьками. Кинув Ігор м’яча — і залишилася на сорочці чорна пляма.

    Бачила бабуся Ярина, хто кинув м’яч. Пішла до Ігоревої матері й пожалілася.

    Приходить Ігор додому, а маги вже знає про шкоду. Вона й каже Ігореві:

    — Бабуся старенька. Із зусиллям випрала вона сорочку, повісила сушити. А ти забруднив її. Знову бабусі треба прати…

    Ігор стоїть, похнюпив голову.

    — Піди до бабусі, попроси вибачення, — каже мати.

    Пішов Ігор до бабусі Ярини. Стоїть бабуся на подвір’ї, підходить до неї Ігор, став і мовчить.

    — Що ти хочеш сказати, Ігорю? — питається бабуся.

    — Мати послала, щоб я попросив у вас вибачення…

    Бабуся мовчала. Тільки дивилася на хлопця. Потім зітхнула тяжко й пішла до хати…

    Що Коля зрозумів у церкві

    Було сонячно, але холодно. Іноді налітав вітер, ховав сонце в сиві хмари.

    — У церкві знімеш пальто, а то ще простудишся, — сказала мама Дмитрикові. Після смерті молодшої своєї Лізоньки вона найбільше боялася вітру. — Помолися за всіх нас, постав свічку за Лізоньку. Почекай Миколку. І не бешкетуй, будь ласка, на вулиці.

    Миколка, про якого говорила мама, був сусідом Дмитрика. Він ріс без матері. Вона померла. Батько його дуже пестив, ні в чому хлопцеві не відмовляв. У Миколки часто проявлялася зверхність до інших дітей. Він соромився гуляти з бідно вдягненим товаришем. Дмитрикові дружити з Миколкою було важко, та в церкву вони все-таки зайшли разом.

    Як завжди, Миколка встиг попередити Дмитрика:

    — Ти зі мною поруч не ставай, ти мені заважаєш.

    Дмитрик зовсім і не збирався ставати поруч. Він підійшов до квадратного аналоя з Розп’яттям — кануну, поставив заупокійну свічку за Лізоньку, таку не схожу на нього, біленьку і бліду, тихеньку Лізу. Вона помирала вдома, вдень, в їхній єдиній кімнаті. Дмитрик тоді дуже плакав, а ще запам’ятав, як на її щоці зупинилася холодна сльозинка… Йому сказали, що Ліза стала ангелом.

    Туди ж, до аналоя, підійшов і Миколка — він молився за свою матір. Проте помістити свою товсту свічку поруч з тоненькою Дмитриковою свічечкою йому не хотілося: очевидно, боявся, що Бог сплутає їх. Потім Миколка відійшов в інший куток і побачив, що руденька дівчинка тягнеться навшпиньки до круглого підсвічника.

    «Чому вона зняла берет? — подумав Миколка. — Це непристойно, оскільки вона не хлопчик, та ще й руда».

    Він приліпив свічку і пройшов наперед, майже до самого олтаря, до ікони Божої Матері.

    А Дмитрик зняв пальто і став позаду, справа. Він дивився на живе полум’я свічки. Ось його вогник, його дар. Скільки разів мама говорила йому, що не можна приносити дар Богу, якщо спочатку не примиришся з людьми. А як бути з Лізонькою? Він так часто дражнив її. Одного разу відібрав подарований їй автомобіль, заявивши, що це не «дівчача» іграшка.

    Дмитрик, вклонившись до землі, просив у Бога прощення і шкодував, що не встиг повернути їй автомобіль і вибачитися перед нею.

    Царські врата були зачинені. Так за гріхи людей закрився рай. Він відкрився з приходом на землю Христа. Тому і відчиняються в церкві Царські врата на «малий вхід». Хор заспіває про блаженство тих, хто лагідний, хто плаче, хто шукає правди. Прислужник винесе велику свічку, і священик з Євангелієм в руках вийде до народу.

    Хтось, проходячи, торкнув Дмитрика за плече, Це був Василько Кличков, хлопчик з їхнього двору. Діти у дворі вважали його дурником. Він погано — вчився, не грався з дітьми, майже завжди мовчав. Мовчав, щоправда, з іншими, та не з Дмитриком. Василько навіть якось показував йому слов’янські букви, розповів йому про ліс і ведмедів, з якими дружив старенький святий.

    Василько ж пояснив Дмитрикові й значення Літургії.

    Одягнувши парчевий стихар, Василько прислуговував у церкві. Він розпалював кадило, він же виносив таріль з просфорами — благословенними хлібцями.

    Василько говорив, що добре «виймати просфору», тобто подати записочку з іменами тих, за кого хочеш помолитися. Про живих — «за здоров’я». Про мертвих — «за упокій». В олтарі священик, молячись Христу, Богоматері, ангелам, святим за всіх живих і за всіх мертвих, виймає з просфорок часточки, щоб потім опустити їх у Святу Чашу.

    Василько говорив, що всякий хліб — святий. Гріх його кришити і розкидати. А надто просфору.

    Побачив і Миколка, як Василько увійшов в олтар. Він відмітив, що не можна ходити по церкві так швидко. І чому це такому нерозумному хлопчикові дозволяють прислуговувати? Миколка уявив собі, як сам він у стихарі йшов би по червоному килиму. Вийшло б дуже гарно. Значно краще, ніж у Васі…

    Миколка нудьгував, служба здавалася йому довгою. Він не прислухався, що читають і співають. Подивився на ікони, на дівчинку, у якої стирчали кіски і яка стояла поруч.

    Спробував прочитати напис вгорі іконостаса. Розбирав досить довго, врешті зрозумів: «Нині Сили Небесні з нами невидимо служать».

    «Про кого це написано? — подумав він. — Ангели служать з батюшкою? Чи з нами теж? Ми ж не служимо… Чи з Васею?» Але ця думка йому не сподобалась.

    — І о сподобитися нам слуханню святого Євангелія Господа Бога молим! — проголосив диякон.

    «Помолимося Богу, щоб дав нам зрозуміти Євангеліє. Почути не тільки вухами, але й серцем», — відразу здогадався Миколка. Він пишався тим, що розумів слов’янську мову.

    Хор тричі проголосив: «Господи помилуй».

    — Від Луки святого Євангелія читання, — неголосно сказав батюшка.

    Хор відповів, немов зітхнув від радості: «Слава Тобі, Господи, слава Тобі».

    Миколка схилив голову.

    Диякон читав про те, як у той далекий час, коли на землі жив Христос, двоє людей прийшли в храм. Один із них стояв попереду і молився, кажучи: «Дякую, Тобі, Господи, що я не схожий на того митаря, котрий стоїть позаду».

    Миколка мимоволі озирнувся і в глибині церкви побачив Дмитрика у смугастій куртці. Той низько нахилився, — ніби й він повторював у душі слова митаря, про якого читав батюшка: «Боже, милостивий будь до мене, грішного».

    І раптом Миколці стало соромно. Усі молилися за плаваючих, подорожуючих, хворих (Миколці подобалося слово: недужних), за страждаючих і полонених. За всіх хор просив: «Господи помилуй». Миколку підбадьорило і те, що всі разом у мирі — «миром» — моляться за одне і те ж. Кожний може згадати своїх близьких, і всі просять за них Бога. Молились і за всіх померлих. За мертвих молилися тільки як за «усопших», тих, які заснули. Це тому, що Христос воскрес, подолав смерть.

    Миколка згадав, як покійна мати розповідала йому про Христа. Хлопчик ходив до церкви, але до цього дня Христос був для нього десь далеко. Як не дивно, сьогодні він усе відчув по-іншому. Ніби не батюшка, а Сам Христос прийшов розповісти йому про гордого чоловіка.

    Чи то від того, що Миколка і Дмитрик жили в одному будинку, чи тому, що молилися спільною молитвою, — але обоє вони одночасно згадали і пошкодували нехрещену дівчинку з їхнього двору. Її не вчили молитов, їй не говорили про Христа, приховали, що Він жив на світі. У їхній школі більшість дітей живуть так само. Це, напевно, про неї й про всіх таких, як вона, диякон просить, щоб Господь «відкрив їм Євангеліє правди», «з’єднав їх у Святій Своїй Соборній і Апостольській Церкві».

    На мить у храмі стало тихо. Яка урочиста тиша! Хор майже напівпошепки, ніби сам собі не сміючи вірити, заспівав: «Іже херувими».

    «Ми, таємно зображуючи херувимів, співаючи трисвяту пісню животворящій Трійці….» — ось що означає це «Іже херувими».

    Хор продовжував співати про те, що необхідно відкласти життєві турботи, забути про всі наші справи.

    Зараз буде Великий вхід. Бог виходить нам назустріч…

    Василько зі свічкою йде попереду. За ним диякон і батюшка з Чашею, покритою бархатним покривальцем — «покровцем».

    Священик молився, щоб усіх нас, православних християн, пом’янув Господь Бог у Царстві Своєму.

    «Усіх, кого ми любимо, всіх, хто нас образив, всіх, за кого нема кому помолитись, нехай пом’яне Господь Бог у Царстві Своєму», — додав подумки Миколка.

    — Возлюбим друг друга да єдиномислієм ісповєми, — закликав батюшка любити один одного, тому що Бог є любов. Тільки в любові, в єдності можлива істинна віра в Бога.

    Люди проспівали «Вірую…», короткий і точний виклад всіх основних істин християнської віри. І хто цих істин не приймає, той уже не може бути православним християнином.

    Майже всі стали на коліна. Хор співав про те, що достойно і праведно поклонятися Святій Трійці. В олтарі, у золоті сонячного променя, стояла непокрита Свята Чаша.

    В останню ніч перед Розп’яттям Христос у присутності Своїх учнів узяв хліб, чашу вина й сказав: «Це Моє Тіло і Моя

    Кров, пролита за вас і за багатьох, на відпущення гріхів». Він ще сказав: «Робіть це в Мою згадку». Це була перша Літургія.

    Хор співав: «Свят, свят, свят Господь…» Цю пісню ангели співають на небесах перед Престолом Божим.

    Молився священик і до Божої Матері.

    Миколка подивився на ікону Богородиці. Хтось прикрасив її живими квітами. Діва Марія тримала на руках Немовля. Напевно, так само покійна мама тримала його самого.

    Миколка раптом заплакав. Богородиця дивилася на нього з ікони. «Тому ми всі й брати, що Вона у нас єдина Мати, Мати всіх, — думав хлопчик. — Не тільки Мати одна — один Отець».

    Заспівали «Отче наш». Цими словами Сам Христос учив молитися своїх учнів. Недарма ця молитва зветься Господньою молитвою.

    Крізь сльози Миколка дивився, як з Царських врат вийшов священик із Чашею: «Зі страхом Божим і вірою приступіть».

    Усі зробили земний поклін. Причасники наближалися повільно, зі складеними навхрест руками.

    Якась зовсім маленька дівчинка в білому накрохмаленому платтячку, схрестивши рученята, підійшла сама. Сказала своє ім’я: «Марійка». Батюшка виправив: «Марія». Хтось підняв її. Вона причастилась, їй обтерли вуста і дали поцілувати Чашу. Дівчинка підійшла до Василька, який стояв праворуч батюшки. Прислужник подав їй ківшик із «теплотою» і шматочок просфори.

    Вона поважно повернулась і пішла на своє місце.

    Як хотілося Миколці, щоб дівчинка зупинилася біля нього! У ній було щось таке святкове! Але дівчинка відійшла в глиб церкви. Миколка навіть озирнувся і подивився, де вона стоїть. А зупинилася вона біля Дмитрика.

    Проте зараз Миколка не позаздрив і не образився. Ще сьогодні вранці він був таким упевненим, що все найкраще в світі влаштоване для нього. І що сам він — хлопчик хороший, розумний, порядний. А тепер він знає свій гріх: свою гордість і холодне серце.

    Миколка знову, але вже іншими очима дивився на ікону, на відкриті навстіж Царські врата, на урочистого Василька.

    Сонце надворі розгорялося все яскравіше. Світло вривалося у вікна, тремтіло на ликах, проникало навіть у найдальший куток храму.

    «Відєхом свєт істинний…» — співає хор. Це, мабуть, про сонце.

    «… пріяхом Духа небесного». Ні, це про інше. Це про світло, яке запалало в серці Миколки. Це про світло Христове.

    А тут ще вийшов батюшка з хрестом. Він пояснював притчу про фарисея і смиренного митаря — ту, що читав сьогодні в Євангелії.

    Миколці здається, що батюшка дивиться на нього. Мабуть, батюшка відгадав, як він гордиться перед Дмитриком. Можливо, чув, як він наказував Дмитрикові не ставати біля нього? Мабуть, навіть помітив, як він не хотів, щоб його свічка стояла поруч із Дмитриковою.

    А якщо навіть батюшка і не знає — знає Бог. Знає сам Миколка. Знає його совість.

    Потрібно буде загладити провину перед Дмитриком — попросити прощення.

    «З миром ізидєм» — вийдемо примиреними, — наставляє батюшка.

    Миколці здається, що тепер усе буде по-іншому. Він перестане осуджувати Василька, стане справжнім другом для Дмитрика. Почне жити «о імені Господнім!»

    Миколка підходить поцілувати хрест, бере найменший шматочок просфори. Він навіть тихенько говорить Василькові: «Привіт». І Василько йому киває.

    Миколка пропускає біля виходу мало не всіх людей. По правді кажучи, він втомився і зголоднів. Хочеться швидше додому. Але не менше хочеться довести якоюсь справою, що він став зовсім іншим.

    Дмитрик уже ходить по церковному дворі. Він підібрав зламану вітром гілку і розглядає її: на ній почали з’являтися бруньки.

    — Ти без мене не йди, — просить його Миколка.

    Йому хочеться миру, любові. Хочеться покаятися, сказати щось про митаря і фарисея. Він відкриває рот, вимовляє:

    — А я… — але мужності сказати Дмитрику всю правду все-таки не вистачає.

    Тоді, роблячи вигляд, що роздивляється гілку, повторює:

    — А я… я думав, що раніше квітня бруньок не буває.

    Він соромиться себе і своєї боязливості. Шукає виходу з положення.

    — Ти бачив Василька? — запитує він. — Здорово все в нього виходить. І йому дуже гарно в золотому, правда?

    І все-таки совість його ще не спокійна. Миколка не знає, як впоратися зі своїми почуттями. Він топчеться, озирається.

    Повз них іде руденька дівчинка, та, що сьогодні ставила свічку. Він ще в церкві помітив, що вона одягнула берет.

    Миколка розгубився. Він робить крок уперед. Неждано для самого себе, хапає незнайому дівчинку за рукав і несміливо говорить:

    — Зачекай… Дівчинко.,. Прости мене… Я тебе в церкві осуджував… За те, що ти ввійшла з непокритою головою…

    Кулемет на ослику

    У дитинстві в мене був товариш, з яким ми гралися разом майже щодня. Найулюбленішим нашим заняттям була гра в солдатики. Ми мали цілу армію олов’яних солдатиків, намети, автомобілі, танки, гармати. Годинами розставляли їх, будували мости і дороги, пересували наші війська.

    Якось мені подарували маленький кулемет. Це була особлива іграшка: вона поміщалася на спині маленького ослика. Її можна було знімати, встановлювати для стрільби, а потім знову вантажити на ослика.

    Кулемет мені так подобався, що я ним перед усіма вихвалявся і видряпав маленького хрестика на спині ослика. Коли кулемет знаходився там, то хрестик був зовсім непомітним.

    Мій товариш був також у захваті від цієї іграшки.

    Гралися ми весело, а коли стали приймати наші війська, кулемета не було. Я дуже розхвилювався, скрізь шукав, усіх запитував, — здавалось, іграшка безслідно зникла.

    Та коли через два дні ми знову зійшлися в черговій баталії, то побачив кулемет в «армії» мого товариша. Я очам своїм не повірив.

    — Це мій кулемет! — сказав я.

    — Ні, мій, — відповів товариш. — Мені такий самий подарували.

    Я помітив на спині ослика мною видряпаний значок, та нічого не міг сказати. Нам обом раптом стало сумно. Гратися стало нецікаво.

    Наступного дня до мене товариш не прийшов. Не з’являвся він ще два чи три дні. Коли ми раптом зустрілися, він прямо подивився мені в очі й сказав:

    — Прости мене. Це я взяв кулемет. Тримай його!

    — Та не потрібний мені кулемет! Нехай він буде спільним. Будемо гратися разом! — схвильований, радісно закричав я.

    Щастю моєму не було меж. Холодний, важкий камінь, що стискав серце, десь подівся. І на душі стало легко й весело, як на Великдень.

    Отож, не достатньо лише знати, що ти вчинив погано. Необхідно речі назвати своїми іменами, висловити те недобре, що є в тобі. Потрібно навчитись говорити слово «прости». Що ми і робимо на сповіді.

    Фантастика

    — Михайлику! Михайлику! Де ж це Мишко?

    Раніше, бувало, після школи прямісінько біжить у храм: то дошки для паркану стругає у дворі, то біля свічної скрині допомагає, то підсвічники чистить від воску. Тільки й чути: Мишко та й Мишко.

    І раптом хлопця ніби підмінили. Після уроків гайнув через паркан — і ні в храмі його не видно, ні на тренуванні, ні у дворі.

    Де ж він пропадає? Чим займається? Що за нове захоплення з’явилося в нашого Михайла? Чи тут криється якась таємниця?

    Але якщо ми зазирнемо до нього в кімнату, то побачимо, що справа ось у чому. Лежить Мишко на дивані й читає-почитує фантастику. Про інопланетян та про космічні війни, про роботів чи про жахливих чудовиськ з інших планет.

    — Михайлику, — каже йому мама, — дивись, скільки хороших книг на полицях стоїть. Невже все перечитав, що аж у бібліотеку довелося записуватися? І невже ж у бібліотеці нічого кращого не знайшлося?

    — Розумієш, мамо, — не задумуючись, відповідає начитаний Михайло, — для дитячих книжок я вже, мабуть, застарий. А для дорослих ще, видно, не доріс. Вони мені здаються довгими і нудними. А фантастика — вона цікава для будь-якого віку. Несподіванок у ній багато. І, крім того, як вважає наша вчителька літератури, вона розширює кругозір і пробуджує приховані здібності.

    — От як би вона твою працелюбність розбудила! — зітхне мама. — А хвастощі, навпаки, приспала б. Піди-но купи хліба.

    Візьме Мишко сумку через плече, книжку під пахву, купить хліба й цукру, а на зворотному шляху загубиться в палісаднику на лавці й знову сторінками шелестить. І в такі хвилини нехай ллє дощ чи йде сніг — і бровою не поведе Мишко. Яке йому діло до дощу і снігу, до граду і вітру, якщо він подумки — там: у гущі фантастичних подій, у сотні літ звідси і за сотні миль.

    І чим більше охоплювала Мишка ця пристрасть, тим рідше він з’являвся у храмі, уникав батюшку і сторонився друзів. А коли одного разу ввечері Івась та Павлик нагрянули до нього в гості, то знайшли свого друга, обкладеним яскравими-преяскравими фантастичними книжками з бібліотечними штампами. І все таємне стало явним — і де Мишко після школи пропадає, і чому майже не буває в храмі, і чому став такий дивний і відлюдькуватий.

    — Ти ж віруюча людина, Михайле, — сказав йому Івась. — Як тобі душу не вивертає таке читати?

    А Павлик із властивою йому прямотою додав:

    — Ну і шкідливе ти читання вибрав, Михайле! Запитай у батюшки, якщо мені не віриш. Дуже шкідливе!

    — Нічого, мені не зашкодить, — хмикнув Мишко у відповідь. — Я людина стійка. Та й про смаки не сперечаються.

    — Сперечаються, сперечаються, — відповіли друзі. — Ще й як сперечаються!

    Це було в п’ятницю. У суботу вранці Івась та Павлик про щось довго розмовляли з батюшкою і весь день, змінюючи один одного, молилися біля ікони Архангела Михаїла.

    У неділю прокинувся Мишко вдосвіта і замість ранкового правила із задоволенням перечитав два розділи «Марсіанського патруля». Шкода, що фантастичні книги у бібліотеку надходять значно повільніше, ніж він їх читає. От і доводиться перечитувати вдруге.

    Поки батьки збиралися на Літургію, Мишко старанно натер зубною щіткою мигдалики, постояв на голові, створивши щось на зразок тимчасової нежиті, а термометр, нагрітий на батареї ще з вечора, довершив загальну картину.

    — Гугнявить, — сказала мама татові, — температура тридцять сім і сім, ніс закладений, горло підозріле. Типова застуда.

    — Голова не болить? — запитав тато.

    — Поболює, — похмуро сказав Мишко, закутуючись у ковдру. — М-морозить на додачу.

    — Постільний режим, — наказав тато. — Чай з лимоном, медок, аспірин. Ти в мене ще походиш без шапки!

    І Мишка залишили самого.

    Величезними стрибками він прогнався по квартирі, радіючи, що так хитро всіх обвів, зачерпнув ложку меду, попив чаю з лимоном і пирогом, подивився по телевізору мультик про літаючі тарілки й відправився в кіно. А цього дня йшли знамениті «Космічні стерв’ятники». Про цей фільм стільки було розмов, що Мишко ледь-ледь дочекався, поки почнеться показ у кінотеатрах. І ось цей радісний день настав.

    Глядачів зібралося зовсім мало — четверо разом із Мишком. Але фільм був що треба. Величезні птахи-прибульці бешкетували в небі, нападаючи на вертольоти і лайнери.

    Від страху Мишко тримався за ручки крісла, а в особливо жахливих епізодах навіть впирався колінами в спинку крісла переднього ряду.

    Але це, виявляється, були ще квіточки. У кінці фільму найненажерливіший зі стерв’ятників, захопившись погонею за маленьким спортивним літаком, не вписався у віраж — і вилетів у глядацьку залу.

    Мишко не повірив своїм очам. Він сильніше вчепився в ручки крісла, а кіномеханік розгубився й вимкнув кінопроектор. Екран погас, і тільки дві скляні колби з надписом «Вихід» освітлювали залу. І в їхньому слабкому зеленуватому світлі було особливо моторошно бачити, як стерв’ятник тицяється в згаслий екран, потім повертається до зали і хапає глядача, який першим попався йому, поперек тулуба.

    Тріск його крил нагадував хрускіт сушняку, а запах від стерв’ятника йшов такий, що хоч ніс затикай.

    Закінчивши з першим глядачем, стерв’ятник так само швидко розправився з наступними двома.

    Мишко не пам’ятав, як опинився на вулиці. Він летів тротуарами з такою швидкістю, якої від себе і не сподівався. Він мчав і кричав: «Допоможіть! Рятуйте!», але вулиці залишалися порожніми, тому що всі були на Літургії. А коли Мишко озирнувся, стерв’ятник щойно обминув магазин і з кожним помахом своїх перетинчастих крил наближався, тримаючись трохи вище тролейбусних проводів.

    Мишко мчав стрімголов, та стерв’ятник летів швидше. Усе ближче й ближче долинав шум крил, і смердюче дихання нетутешнього птаха огортало його, і дзьоб тріщав все дзвінкіше, а величезні пазуристі лапи, здатні зупинити гвинт літака на повній швидкості, тягнулися до Мишка. Ось-ось схоплять за барки. Що ж робити?

    І Мишко звернув до бібліотеки. Він був там своєю людиною, особливо у відділі фантастики.

    — Мене там заховають, — думав він на ходу, — мене там так заховають, що ніякий стерв’ятник не відшукає.

    І тільки він так подумав, як двері бібліотеки відчинилися, і назустріч Мишкові почала повільно виповзати жива, рухлива колода фіолетового, інопланетного кольору. У неї були червоні ласкаві очки і рожеві присоски з боків. Мишко оторопів.

    Це було страховисько з роману «Жах». На роман у бібліотеці вівся запис, і Мишко числився там під номером сорок сім. І ось, видно, його черга підійшла.

    Страховисько вже рухалося впоперек тротуару, схопивши своїми жахливими присосками собаку, яка замешкалася. Воно привітно усміхалося Мишкові й повзло йому напереріз. Ще ніколи в житті Мишкові не було так страшно.

    — Дочитався! — із жахом подумав він, звертаючи у прохідний двір, стрибаючи через паркан, і протискаючись між гаражами. — Ну, дочитався!

    Він шмигнув у свій під’їзд, влетів на другий поверх і, ввірвавшись у квартиру, миттю закрив усі чотири замки, ланцюжок і засув. Нарешті можна передихнути: тато недавно вставив подвійні залізні двері.

    — Щоб я ще коли-небудь?.. — вголос подумав Мишко і запнувся.

    У кімнаті працював телевізор. Очевидно, він забув його вимкнути, коли біг у кіно, і тепер там ішов фільм про роботів. Запальний робот-поліцейський громив направо і наліво залізною трубою перегородки ворожого офісу і при цьому кричав:

    — Де ти? Виходь! Де ти?

    І з високого крісла, який стояв біля телевізора, раптом пролунав жахливий неприродний голос:

    — Я тут!

    І крісло розвернулося на коліщатках у напрямку до Мишка. Там сидів другий робот, заклавши ногу на ногу і похитуючи носком черевика. На вигляд йому було років сто. Дивлячись електричними очима перед собою, він встав, зітхнув і пішов на Мишка, піднімаючи довгі-предовгі руки, яких уже торкнулася іржа.

    — А-а-а! — закричав Мишко, втікаючи у свою кімнату. Це було вже занадто навіть для його загартованої натури.

    Він розчинив двері на балкон і по березі, яка росла біля будинку, зсунувся вниз. І стрімголов побіг у храм.

    Мчав за ним космічний стерв’ятник, рівномірно працюючи крильми, діловито рухалося страховисько, продовжуючи лагідно усміхатися. Доволі швидко на свій вік біг робот, час від часу наштовхуючись на будинки і розсипаючи при цьому іскри.

    Мишко втікав щодуху. І вже на паперті, не втримався, озирнувся — і робот ледь не схопив його за руку, злегка все ж зачепивши. Тільки-но він доторкнувся до Мишка, як той благально закричав: «Господи!» і прокинувся.

    Він лежав на своєму улюбленому дивані під ковдрою, захеканий і переляканий. З-під подушки виглядав куточок «Марсіанського патруля». Калатало серце і боліла рука. Значить, це був сон! Але чому ж болить рука?

    За вікном яскраво світило сонце, а на тумбочці біля дивана стояли термос, каструлька, мед, різні краплі й будильник, накритий запискою. «Михайлику, — писала мама, — ти так солодко заснув, що не захотіли тебе будити. Усі ліки перед тобою. За можливості, не піднімайся. Ми після Літургії відразу додому. Мама».

    На годиннику була за четверть дванадцята, і боліла, боліла рука. Мишко швидко вдягнувся, зачинив двері на всі чотири замки й побіг у храм.

    Служба майже закінчилася: уже читали подячні молитви. І дивлячись на прихожан, які причастилися, на маму і тата, Іванка і Павлика — усіх-усіх, кого він знав і любив, — Мишко ледь не заплакав. Він стояв біля ікони Архангела Михаїла, погладжуючи руку, і думав: «Я більше ніколи, ніколи…»

    Після молебню він підійшов до батюшки і все розказав — усе-усе. Розказав — і відразу легше стало, відступило і ніби тягар звалився з плечей.

    І відтоді, коли при ньому заходить мова про фантастику, Мишко зазвичай відмовчується, непомітно погладжуючи руку. Вона в нього час від часу болить, нагадуючи про те, про що не дуже хочеться згадувати.

    Васька-силач

    Васька-силач, як звали його товариші, дев’ятирічним хлопчиком украв дещо, попався, і його відправили в колонію для малолітніх злочинців, де він пробув три роки.

    Виріс Васька при матері, вічно п’яній жебрачці, що тулилася в кутку огидного кубла на околиці міста і якій син був зовсім не потрібним.

    Хлопчик ненавидів свою матір: відтоді, як він себе пам’ятав, вона тримала його впроголодь, одягала в лахміття, приму шувала годинами простоювати на дощі й морозі й, замість ласки, наділяла його побоями і прокляттями. У колонії Васька її скоро забув, і, коли одного разу наглядач покликав його і сказав, що мати померла в лікарні, він навіть бровою не повів: йому було все одно.

    — Як те вовченя, — говорили про нього наглядачі.

    І дійсно, Васька нікого не любив, нічим не цікавився. Наближався час, коли він мав вийти з колонії, але думка про те, куди йому подітися, анітрохи його не турбувала. Він знав, що опиниться на вулиці, але вулиця його не лякала: він умів жебракувати і красти. У колонії йому не доводилося вдаватися до подібних заходів, але на волі він неодмінно повернеться до них.

    Однак не так сталося, як гадалося: опікун колонії знайшов сім’ю залізничного стрілочника, яка погодилася взяти Ваську до себе.

    Дітей у стрілочника не було. Він жив із дружиною біля залізниці, за двадцять кілометрів від міста, у невеликій хатинці, розташованій на схилі досить високого пагорба. Вузькі дерев’яні сходи вели від будинку до колії.

    У вільний від служби час стрілочник займався плетінням кошиків, і Васька повинен був від нього навчитися цієї нехитрої справи.

    У своїх нових хазяїв хлопчик опинився в зовсім незвичній обстановці: кругом ліс, луги, тиша… У домі згода, чистота… Васька міг наїдатися і спати досхочу, ніхто його не лаяв…

    Увечері, лежачи на лавці, Васька часто спостерігав, як господиня, впоравшись із усіма справами, перш ніж загасити лампу, довго навколішках молилася; і на перших порах йому смішно було дивитися на неї.

    — От дивачка, — думав він, — лягала б швидше! Сама говорила, що втомилася за день. І чого вона ламається?

    Якось уночі Васька підслухав розмову хазяїв. Повернувшись з обходу своєї дільниці й думаючи, що хлопчик спить, стрілочник сказав дружині:

    — Боюся, що ми взяли до себе негідника. Парубок — страшенний ледар і дивиться на нас вовком. Спати завалюється — не молиться; встає — також; не чекаю я від нього добра!

    Дружина відповіла не відразу, і Васька чекав, що вона теж скаже щось подібне. У нього в душі закипала злоба… Але на його здивування жінка зітхнула і тихо промовила:

    — Пожаліти його треба, Кузьмо. Хлопцеві ж усього дванадцять років, а що за життя! Сам ти розказував, яка мати в нього була. Він не винен, що змалку всього надивився! Поживе у нас, освоїться, якось, Бог дасть, виправиться. Сирота він!

    Васька слухав і сам собі не вірив.

    Настали холоди. Господиня перешила Васі якесь старе тепле пальто, зв’язала рукавиці, випросила у когось стару хутряну шапку.

    Васька похмуро дивився на жінку, як вона вечорами старанно працювала, підсунувши до себе маленьку гасову лампу, але жодним словом не подякував їй і прийняв все, як належне.

    На початку грудня стрілочник послав Ваську в сусіднє село купити борошна і дав йому півтора рубля. Васька пропадав цілий день, витратив усі гроші на розваги та цигарки і повернувся додому дуже пізно. Господар схопив ремінь і взявся вчити його по-своєму.

    — Кузьмо, — благала перелякана дружина, — не бий! Спробуй умовити добрим словом. Може, послухається, зрозуміє, що гріх це! Не бий його!

    Але розгніваний стрілочник грубо відштовхнув її та відшмагав Ваську на славу. Блідий, стиснувши зуби, Васька сидів у кутку і обмірковував, як би то йому помститися господареві.

    Дочекавшись, коли зовсім стемніло, він вийшов на вулицю. Васька добре знав, що через півгодини має пройти поїзд і стрілочник вийде його зустрічати. Хлопчисько, крадучись, приніс великий камінь і поклав його на одну з верхніх сходинок, потім причаївся неподалік, щоб натішитися помстою і подивитися, як господар боляче звалиться зі сходів, а то ще й потрапить під поїзд. «Так йому й треба», — думав озлоблено Васька.

    Незабаром вдалині почувся гудок поїзда. З хатини з’явилася темна постать із ліхтарем у руці й попрямувала до сходів. Васька торжествував: «Зараз, зараз звалиться!»

    Пролунав крик, людина покотилася вниз — і ліхтар зник у темряві. Васька стояв приголомшений. Це вона, господиня, полетіла! Це вона скрикнула! І як це він не подумав, що дружина часто виходила до поїзда замість чоловіка. Раптом у Васьки в душі піднялося щось таке, чого він ніколи не відчував: «Навіщо він поклав камінь? Вона йому ніколи нічого поганого не зробила! Вона єдина з усіх жаліла його!..»

    Він рвонувся подивитися, що з нею, але не встиг спуститися і до половини, як мимо з гуркотом промчав поїзд.

    «Роздавило», — промайнуло в голові у Васьки. Але внизу промайнув ліхтар і став повільно наближатися. Хазяйка, крекчучи й охаючи, повільно підіймалася і раптом зіткнулася з Ваською. В одну мить вона все зрозуміла.

    — Вася, — простогнала вона, — це твоя витівка! Бога ти не боїшся!

    Він нічого не відповів і пішов за нею. «Зараз чоловікові розкаже. Спустить він з мене шкуру!» І від страху Васька не увійшов у хату.

    — Василю, Василю, де ти? Йди швидше сюди! — покликав раптом господар.

    З голосу Васька зрозумів, що стрілочник про його вину нічого не знає, і відгукнувся.

    — Збігай швидше в село, поклич лікаря! Дружина посковзнулася на сходах, як до поїзда виходила…

    Васька біг щодуху… «Помре! А, можливо, не помре! Хоч би залишилася жива! І чому вона чоловікові нічого не розказала? Певно не хотіла, щоб мене побили! І як він, Васька, міг покласти камінь? І чому вона його не висварила? Що значить — Бога не боїшся? Чого боятися? Хіба є Бог? А тільки те правда, що хазяйка його пожаліла».

    І раптом, ні з того ні з сього, Василю пригадалося, як хазяйка кожний день молилася, і як дітей в колонії вчили закону Божому, і як йому скучно було і ні в що не вірилося… І чомусь з усієї цієї плутанини якось відразу ясно стало, що він, дійсно, Бога не боявся, і погано тим, хто Його не боїться.

    Висловити всього цього Василь не міг, але відчув це так сильно, що голосно заплакав і завив, як виють іноді в лісі поранені звірі.

    …Через чотири роки хазяйка поїхала до рідних у гості та взяла із собою Васю. Він став добрим, тихим, працьовитим хлопцем, і названа мати його розказувала, що, будь у неї рідний син, вона навряд чи любила б його більше, ніж свого Васю.

    Камінне серце

    У великому місті жив маленький худенький хлопчик. Звали його Валериком.

    Валерик жив у сирому, темному підвалі, куди сонце не заглядало навіть і в осяйні весняні дні. Тому, можливо, і нили постійно у хлопчика груди.

    Їв Валерик лише стільки, аби з голоду не померти, вволю не наїдався, тому що не було чим. Коли проходив він мимо вітрин магазинів, то під ложечкою починало нестерпно смоктати.

    «Якби, — думав хлопчик, — отримати хоч крихітну частку того, що так принадно розкладено на вітрині, то я став би найщасливішою людиною у світі». Але мрія так і залишилася мрією.

    Одяг хлопчика був старенький, сильно обшарпаний. Від лютого холоду його рятувало лише коротеньке пальтечко, з якого він уже давно виріс.

    Жив Валерик з мамою. Вона щоранку ходила на роботу, працювала дуже тяжко. Ввечері, коли вона поверталася, синові, дивлячись на неї, хотілося плакати.

    — Мамо, чому ти така втомлена? Погано тобі? Щось болить?

    Вона не відповідала. Давала йому їсти, їла й сама неохоче і швидко прибирала зі столу.

    У школу Валерик не ходив, тому що не можна було йти в тому лахмітті, яке він носив удома. Коли на вулиці стояв тріскучий мороз, хлопчик цілими днями сидів у кутку і думав: «Чому одні постійно голодні, а інші їдять, скільки хочеться? Чому це маленька згорблена бабуся, яка іноді заходить на кухню погрітися, все щось шепоче, немов Богу молиться, і з кожним, хто б до неї не підійшов, говорить так ласкаво, неначе біля неї тільки рідні й зовсім немає чужих?»

    Та найчастіше Вал єрик думав про дивного дідуся, який жив у кутку поруч із ними. «Чому він завжди такий похмурий, — думав Валерик, — неначе над ним висить чорна хмара, і ніколи ні на кого не дивиться?» Старий завжди мовчав. Коли його про що-небудь запитували, він ствердно кивав або заперечно хитав головою, але не видавав ані звуку. Жив він у підвалі вже місяців зо три.

    Якось залишилися вони удвох. Усі розійшлися, кожний у своїй справі. Старий також вийшов на вулицю, але швидко повернувся: чи було надто холодно, чи в нього розболілися ноги. Прийшов і сів у кутку, не скинувши з себе навіть пальта. Спробував обтягнути поли, та вони тільки трохи зайшли за коліна. Повернувши голову, пошукав поглядом з-під опущених повік, чим би вкутатися. Але нічого не знайшов. Сидів мовчки, як завжди, і тремтів.

    І так шкода стало Валерикові відлюдькуватого дідуся, так захотілося полегшити його страждання!

    Хлопчик зняв із себе залатане пальтечко, хоча в підвалі було дуже холодно, і боязко підійшов.

    — Дідусю, дай я тобі прикрию ноги, — тихо сказав він.

    Старий не ворухнувся, ніби й не чув.

    — Прикрию, можна? — повторив хлопчик голосніше.

    Старий неясно кивнув головою.

    Валерик прийняв цей знак за згоду, накинув своє пальтечко на коліна старому і обережно обгорнув йому ноги. Та пальтечко було маленьким. Тоді хлопчик повернувся до себе в куток, стягнув з ліжка ковдру, якою вони з мамою вкривалися. Вона була дуже стара і потріпана, але, складена вдвоє, могла все ж таки значно додати тепла.

    Валерик тепер не питав згоди, а зробив так, як йому здавалося кращим: він приклав усі свої старання, щоб, наскільки можливо, зігріти старому ноги.

    — Добре тобі так, дідусю? — запитав Валерик, співчутливо заглядаючи в його жовте незворушне обличчя.

    Старий пробурмотів щось. Хлопець не розібрав слів, та прийняв це за вдячність. Він відійшов, сів на колишнє місце і зіщулився в клубочок. Йому було дуже холодно в лахмітті. Але хіба це біда? Він потерпить! Зате дідусеві тепло!.. Як же примусити його говорити?..

    — Дідусю, чому ти все мовчиш?

    Відповіді не було, та, очевидно, старий чув — він поворухнувся.

    — Чого ж ти мовчиш, дідусю?

    — А навіщо говорити? — у свою чергу запитав старий.

    Валерик не знав, що відповісти. Так, навіщо говорити? Можливо, і справді не потрібно! Однак зараз мовчати не хотілося — треба було говорити, питати… Та тільки про що? Він не міг зосередитися.

    — Погано тобі, дідусю, на світі жити?

    — А тобі добре? — запитав старий замість відповіді.

    — Мені-то погано, дідусю… А тобі ще гірше, — зітхнув Валерик.

    — Мені ще гірше, — підтвердив старий.

    І знайшлося раптом саме по собі те запитання, яке було потрібне.

    — А чому, дідусю, нам з тобою погано жити?

    — Тому, що зла багато на світі! — відразу відповів старий, неначе відповідь була у нього приготована.

    — А чому багато зла?

    Важкі повіки здригнулися, і хлопчик уперше побачив дідові очі, неприємні очі, повні якоїсь страшної каламуті.

    — Ти не знаєш, чому багато зла? А скажи-но, що в тебе ось там? — він простягнув руку і довгим висохлим пальцем показав на Валерикові груди. — Що у тебе б’ється там, у грудях? Чуєш?

    — Б’ється? Серце… — відповів Валерик, не розуміючи, чому дідусь запитує те, про що і так усім відомо.

    — Живе воно? Відчуває?

    — Відчуває!

    — А якщо вийняти серце і на його місце вкласти камінь, тоді буде відчувати? — не вгамовувався старий.

    — Ні, не буде!

    — Ну ось! Тому і зла багато на світі, що у багатьох людей немає в грудях живого серця, а тільки мертвий камінь. Одному боляче, а інший дивиться і не відчуває. Ти ось пожалів мене, прикрив мені ноги, тому що живе серце в тобі б’ється, відчув, значить, серцем, що мені холодно… А в моїх грудях камінь. Бачу, що ти мерзнеш, а ніскільки мені тебе не жаль! Хоч зовсім замерзнеш, не ворухнеться мій камінь…

    Валерикові стало страшно від його слів. Він прислухався до свого серця і виразніше, ніж завжди, почув, як сильно воно билося в грудях.

    — Дідусю, та що ти! Адже і в тебе не камінь! Ти послухай, б’ється ж бо! Живе і в тебе серце, дідусю!

    Валерик говорив благальним голосом. Йому так сильно хотілося, щоб дідусь відчув у своїх грудях биття живого серця.

    — Ні, не почуєш, давно замовкло! — відповів той різко. — Було колись живе, помаленьку тіпалося… а потім і затверділо, перетворилося на камінь… А тепер чим не стукай — не проб’єш! Важко його носити.

    — Так від чого ж це, дідусю? Як могло живе серце перетворитися на камінь?

    — Від життя це! — коротко відповів старий і замовк.

    Така відповідь не тільки нічого не роз’яснила Валерикові, а навпаки, ще більше заплутала думки.

    Повернулися двоє жильців, прибігли з двора хазяйчині діти, заговорили, зашуміли. Нелюдимий старий знову глибоко замкнувся в собі, як равлик у свою раковину, і хлопчик притих у кутку наодинці зі своїми думами.

    Коли вранці всі розійшлися, Валерик вийшов на кухню. Тут було тепліше — зранку топилася плита. Хтось іззовні смикнув за ручку дверей. У кухню увійшла бабуся. Валерик відразу її впізнав: це була та сама лагідна старенька, про яку він так часто думав.

    — Добридень, бабусю! Погрітися, чи що?

    Примружившись, вона подивилася, хто з нею говорить.

    — Погрітися, орлику, погрітися.

    «Може, у неї спитати про кам’яне серце? — вирішив хлопчик. — Вона-то відповість! Ніколи не промовчить, якщо у неї питають».

    — Бабусю, скажи, чому це в людини серце може каменем стати?

    — А хто тобі сказав таке? — запитала вона й уважно подивилася на хлопчика.

    — Дідусь сказав, той, що в кутку поруч із нами живе. Худий такий, високий…

    — А-а! Це в нього камінь?

    — Так, у нього! Не живе, мовляв, серце, а каменем давно стало. Не відчуває його зовсім.

    — Не камінь вкладений у людину, внучку! Ні, не камінь! — ласкаво відповіла бабуся. — У всіх, скільки є на світі людей, вкладене живе серце! Богом так дано, щоб воно билося від народження і до самої могили, щоб раділо Божому творінню, славило Господа. І щоб перекликалися серця одне з одним в радості і в біді. Знай, що живе вкладене серце, м’якеньке! А якщо закам’яніло — то це від самої людини. Її воля. Хто Бога забуде, у того і стане серце неначе кам’яне! Божого життя в ньому, значить, немає.

    Старенька важко зітхнула, помовчала.

    — Багато такого буває на світі, ох багато! Приступить до людини горе яке, або образа від людей, або хвороба, а він не хоче терпіти, на Господа нарікає, на ближнього свого озлобиться, все Боже забуде. І тяжко ж тій людині, в якої закам’яніле серце!

    Старенька посиділа ще трохи і пішла, а Валерик залишився в глибоких роздумах.

    Одного разу хлопець, як завжди, сидів удома. У квартирі було зовсім тихо, і в цій тиші Валерик почув слабкі звуки. Стримані зітхання боязно вилітали з грудей похмурого сусіда.

    — О-о-х… Сили немає… Смерть би швидше прийшла! О-о-х…

    Валерик здригнувся. Потім обережно підійшов до дідусевого ліжка.

    — Дідусю, чому ти охаєш? Тобі погано?

    — Померти б уже… один кінець…

    — Дідусю, а ти перетерпи трішки! Може, змерз ти? Прикрити, чи що?

    — Не відігрієш!.. Затверділо серце… кров застигла… 0-о-х, і навіщо тільки живу?

    Валерик нахилився нижче, обхопив його обома руками, припав обличчям до грудей. Він готовий був своє живе серденько вкласти в ці холодні, змучені груди.

    — Дідусю, адже це Бог велів жити, тому і живеш! Ти подивись — усі живуть: ще старіші за тебе, і погано яким — а все-таки живуть. Не від людини це, а як Бог хоче. Дідусю, миленький, ти, мабуть, Бога забув…

    Останні слова у Валерика вирвалися мимоволі. Він сам їх злякався і раптом замовк. Він відчув, як здригнулися дідусеві груди. І вирвався з них болісний стогін.

    — Бога забув! Бога забув…

    Старий відсторонив рукою хлопчину, сів, прошепотів щось і ніби схлипнув.

    — І Бог мене забув!

    Останні слова чоловік вимовив з таким зусиллям, неначе хтось стиснув йому горло.

    — Чому ж ти сів, дідусю? Тобі краще лежати.

    Та старий і сидіти не залишився. Він тільки передихнув трохи і почав підніматися, схопившись рукою за спинку ліжка. Постояв хвилини зо дві, хитаючись, і рушив до дверей, важко переставляючи ноги.

    — Дідусю, куди ж ти? — стрепенувся Валерик. — Холодно, замерзнеш! Ти ж бо хворий.

    Валерик вхопився за його розірвану полу. Страшно було відпускати хворого з дому. Але той, не обертаючись, вийшов на кухню і взявся за ручку вхідних дверей.

    — Дідусю, ти хоч швидше приходь! Далеко не йди: ноги застудиш. Чуєш, дідусю!

    Можливо, дідусь і чув, але не відповів і зник у сутінках.

    Ніч Валерик провів неспокійно, усе думав, де ж дідусь і що з ним.

    День, що настав, не приніс Валерикові заспокоєння, він чекав, прислухався, дивився у вікно. Надівши пальтечко, хлопчик пішов із квартири і блукав навколишніми вулицями в марних пошуках. Дідуся ніде не було. Потім він знову поспішив додому в надії, що той повернувся, але нікого не знайшов.

    Коли надворі стемніло, старий, нарешті, повернувся. Доплентавшись до свого кутка, не знімаючи пальта, він опустився на ліжко.

    Валерик перелякано втупився в дідуся. Він втратив уже будь-яку надію і тепер не міг повірити своїм очам.

    Хлопець чув, як він тремтить. Якби у старого були в роті чуби, вони, напевно, голосно цокотіли б, як часто бувало це з Валериком, коли він повертався з вулиці.

    І здригнулося раптом його живе сердечко: він кинувся до хворого.

    — Дідусю, миленький, куди ж це ти пропав? Де ти був так довго? Замерз? Погано тобі? Дай я зніму твої черевики! Накинути тобі на плечі ковдру? Он як трясешся! Приляж краще, зігрійся!..

    Валерик допоміг старому влягтися, накрив його і побіг на кухню по кип’яток.

    Чаю не було, учора мама останній висипала, і сьогодні вранці пили вчорашній. Нічого, поп’є дідусь і кип’яточку, аби тільки зігрітися.

    Валерик підніс блюдце до рота хворого.

    Після останнього ковтка важкі повіки піднялися, дідусь поглянув на свого маленького благодійника.

    — Спасибі, відійшов трохи. Слабий я, хлопче. Напевно, мій смертний час підходить. У лікарню треба. На прощання хочу тобі словечко сказати. Пригрів ти мене, приласкав. Моє камінне серце сокрушив своєю ласкою. Так, важкий у мене був камінь у грудях… Не рік, не два я його носив — десятками літа рахував… Міцно він засів!.. Чи бачив ти коли-небудь, щоб камінь ожив?.. Ні, не буває такого! А ти мій камінь наскрізь, як вогнем, пропалив, жалістю своєю пройняв, словом одним. Пам’ятаєш, яке ти мені тоді слово сказав, два дні тому? «Бога, — сказав, — забув ти, дідусю…» Страшне це слово: «Забув Бога!» Від дитини малої почув, який не зі злоби, не для докору, а з жалості своєї дитячої… Як ножем мене по серцю різонуло. Тріснув мій камінь і відчув я — щось живе затріпотіло там. Так, істинне твоє слово, забув я Бога!.. І людей зненавидів… Тому і мука моя…

    Голос його обірвався. З-під запалених повік вислизнули і покотилися по зморшкуватих щоках дві великі сльози. За ними навздогін ще і ще побігли й полилися потоком, ніби море невиплаканих сліз назбиралося у нього за довгі роки, і не було їм де вміститися. Сильним натиском прорвалися вони назовні. Падали на груди, на висохлі руки. Не намагався старий втримати їх — нехай ллються і ллються, поки не розтопиться вся крижана брила в грудях.

    Валерик зовсім розгубився, мовчав. Він не вмів розібратися в тому, що перед ним відбувалося. Йому було шкода дідуся, і в той же час від чогось радісно, і плакати хотілося разом з ним.

    — Дідусю, рідненький, досить уже тобі! Усе минеться, буде легше. Ти не плач тільки!

    — Треба мені плакати, Валерику! День і ніч треба плакати, очей не осушуючи, щоб змити чорноту свою. Часу смертного чекаю, а сам, як вугілля, чорний. Без Бога жив, без заповідей Божих! Як сказав ти мені тоді: «Бога забув» — страх мене взяв. У ту хвилину ніби очі розплющились і побачив себе. Цілу добу ходив я, сам не знаю де. Не було мені спокою, не міг знайти місця. Замерз, ноги не тримають, а все ходжу. Дивуюсь, як живий залишився при немочі моїй. Помилував Господь, не попустив померти без покаяння. Задзвонили до утрені, пішов я в церкву. Страшно було зайти, бо знаю — недостойний. Хоча відстояв службу Божу до кінця, та не піднятися, думаю, моїй молитві до Господа. Змолоду я жив у достатку, а потім невдачі приступили: сталася пожежа, все як є погоріло, хворобу тяжку переніс. У сім’ї пішов розлад. Мені б зі смиренням це перетерпіти, шукати в Господа розради, а я рідко Його згадував. Озлобився на людей. Яка б не прийшла біда — усе люди винні, а в собі самому провини не бачу. Що не людина — то ворог мені, відвернувся від усіх, так один і бідував. Єдиний син залишився живий, і від того відрікся!.. Старість підійшла, неміч, і нікого немає зі мною…

    — А чому ж, дідусю, відрікся ти від сина?

    — Тому, що не шанував мене, як я того хотів, не слухався. Не зумів я сина виростити. Вважав його перешкодою для себе. Поки був малий, не зважав на нього, а підріс — став гнути на свій лад. Не сподобалося це йому, не захотів по-моєму робити, «їди, — кажу, — якщо так, під чотири вітри. Не батько я тобі!» І пішов… Потім посерйознішав він, став жити по совісті. Чи чужі люди наставили, чи сам свій розум знайшов — не знаю я… Приходив і до мене, в ноги кланявся: «Прости, каже, мою колишню грубість, давай жити разом. Хочу твою старість заспокоїти». — «Не треба мені твоєї допомоги, сам як-небудь дотягну до могили!» Умовляли мене і люди з ним примиритися, та не захотів я, зачерствів, досаду на нього тримав. Листи він мені потім писав; який прочитаю, а який, бувало, і непрочитаний кину в грубку. Не боліло в мене за нього серце!

    — А де ж тепер він? — спитав Валерик.

    — Тепер у селі живе, на батьківщині, господарює… Сім’я в нього…

    — І тобі б, дідусю, поїхати туди! Адже там краще, ніж тут самому.

    Старий зітхнув.

    — Краще… Так ось і кажу я, хлопче, що серце у мене озлобилося проти нього. Кликав він до себе в село. «Не в бідності, — пише, — живемо, спокій тут собі знайдеш». Так злоба ж моя не пускає. Стільки грубості від нього бачив, що не міг простити йому. Гостинця, бувало, пришле через людей із села — не приймаю!

    — Що ж ти так, дідусю? Пробач уже, примирися! Ти пошли лист, дідусю, напиши, що в село до них їхати надумав.

    — Не доїхати мені, хлопчику. Вже не доїхати. Бачиш, зовсім я слабий, ледь дихаю. Видно, не встану вже більше. Мені б примиритися тільки, гріхи свої відмолити…

    Під вечір старого відправили в лікарню. Валерик плакав, прощаючись із ним, і до пізнього вечора про нього думав.

    Вранці, ледве прокинувшись, знову згадав він про дідуся. Збігав би розвідати, чи живий, чи легше йому і як його там лікують, та не знав, де шукати лікарню, сумнівався, чи впустять його. День за днем Валерик чекав з тривогою, що ось-ось прийдуть і скажуть: «Немає вже дідуся, помер…»

    Минув тиждень, другий. Хлопчик втратив усяку надію. «Якби живий був дідусь, — думав Валерик, — дав би про себе знати».

    Проте старий у лікарні не помер. Довгий час він перебував між життям і смертю, а потім став повільно видужувати.

    Минула зима. Якось теплого сонячного ранку в квартирі з’явився дідусь. Він прийшов відвідати Валерика. Хлопчик не впізнав його: такий дивний вигляд мав старий. Замість обшарпаного пальтечка, з якого клаптями стирчала брудна вата, на ньому був кожух, підперезаний червоним селянським поясом, на голові нова шапка, на ногах замість потоптаних черевиків міцні чоботи. І не тільки одяг його перемінився, сильно змінився й сам дідусь: обличчя стало ще худішим і його ще більше вкрили зморшки. Та не було в ньому колишньої скам’янілості, погляд прояснився. Переступивши поріг, старий зняв шапку, перехрестився до ікони.

    — Добридень, Валерику! — сказав він, посміхнувшись. — Не впізнаєш?

    Хлопчик стрепенувся.

    — Дідусю, рідний, це ти? Де ж ти так довго був? Лежав у лікарні?

    — Так. Тільки четвертий день, як виписався. Довго я лежав, думав, що помру. Та підняв Господь!

    — Присядь, дідусю! Звідки в тебе такий одяг? — запитав хлопчик, допомагаючи старому роздягнутися.

    — Син мені дав, коли приїжджав провідати… Попросив я в лікарні одного чоловіка лист написати йому, що хворий я дуже… Син відразу ж і приїхав, помирилися ми, слава Богу! Тижнів зо три він тут прожив, поки я не одужав. Ось і одяг мені справив, бачиш, як нарядив! Удень тепло, сонечко пригріває, а надвечір добре старим кісткам у кожусі. Мені в дорогу скоро, хлопчику! У село син наказав приїжджати. «Як тільки, — каже, — зміцнієш, так і збирайся!» Гроші на дорогу залишив. Поїду, внучат побачу, поживу, скільки доведеться.

    — А хіба ти потім знову сюди не приїдеш, дідусю? — запитав здивовано хлопець.

    — Ні. Навіщо мені сюди повертатися, Валерику? Якщо Господь допустить, на богомілля піду по святих угодниках, гріхи свої відмолювати. А там, якщо поверне Господь, буду личаки плести в селі та внучат виховувати.

    — А добре у вас в селі, дідусю?

    — У селі скрізь добре: повітря легке, привілля…

    Старий помовчав, про щось задумався.

    — Мені б, хлопче, твою матір побачити, — заговорив він знову. — У неділю ж вона не піде на роботу, так я зайду. Треба мені з нею поговорити.

    — Про що, дідусю?

    — Навернув ти мене на істинний шлях. Розм’якшив моє закам’яніле серце, про Бога мені нагадав. Скільки ти для мене добра зробив! Знаю, яке у вас з матір’ю тяжке життя. Жаль мені вас обох, а особливо тебе жаль. Дитина ти, сили тобі треба набиратися та розуму, до школи ходити. А в тебе й одежинки немає… Порадився я із сином і зі сторонніми людьми поговорив — обіцяли мені таке місце для твоєї матері, щоб роботою вона не перевтомлювалася і щоб не голодували ви. Тільки не зараз це буде, до осені треба почекати. От син і наказав мені в село вас кликати. «Усім, — каже, — місця вистачить. І хлібом Господь не обділив!» Гроші вам обіцяв вислати; розрахуємося, каже, потім. Ти як думаєш, погодиться мама?

    — Звичайно! З радістю мама поїде!

    — Ну і слава Богу!

    Після Великодня Валерик із матір’ю вирушили в село, і так тепло, так привітно їх там зустріли, наче приїхали не до чужих людей, а в свою рідну сім’ю.

    Особливо був радий гостям дідусь. Десь із середини літа, відчувши, що ноги досить зміцніли, старий почав збиратися на богомілля. Коли виходив він із села, з торбою за плечима і сучкуватою палицею в руках, важко було впізнати в ньому того похмурого дідуся, який знімав зимою куток у темному міському підвалі і томився непосильною мукою, адже носив він у грудях кам’яне серце.

    Господь знайшов доступ до бездушного серця цієї людини і осяяв залишок його днів світлом беззавітної любові.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору