«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
Дитяча сторінкаТаємниця твоєї душі: Вибрані християнські оповідання й притчі для сім’ї та школи

Милосердя тварин

    Орел і кішка

    За селом весело гралася кішка зі своїми кошенятами. Весняне сонечко гріло, і маленька сім’я була дуже щаслива.

    Раптом, не знати звідки, — величезний степовий орел: як блискавка, спустився він з висоти і схопив одне кошеня. Але не встиг ще орел піднятися, як мати вхопилася за нього. Хижак кинув кошеня і зчепився зі старою кішкою. Закипіла битва не на життя, а на смерть.

    Могутні крила, міцний дзьоб, сильні лапи з довгими кривими кігтями давали орлові велику перевагу: він рвав шкіру кішки і виклював їй одне око. Але кішка не втратила мужності, а міцно вчепилася в орла кігтями і перекусила йому праве крило.

    Тепер уже перемога стала схилятися на бік кішки; але орел все ще був дуже сильний, а кішка вже замучилася; однак вона, зібравши свої останні сили, зробила спритний стрибок і повалила орла на землю. У ту ж хвилину відкусила йому голову і, забувши про власні рани, заходилась облизувати своє поранене кошеня.

    Кішка і канарка

    В одного пана, великого любителя котів та пташок, ті та інші жили між собою мирно.

    Але між однією кицькою та канаркою зав’язалася особливо зворушлива дружба: канарка часто сідала кішці на голову і починала співати або стрибала в неї по спині, перебираючи ворсинки шерсті. А киця в цей час солодко мружилась і задоволено муркотіла.

    Якось їхній господар зайшов у кімнату і з жаху закляк на місці. Він побачив, що кішка раптом накинулася на свою подругу — канарку, схопила її в пащу і, тримаючи її в зубах, вистрибнула на стіл. Господар зчинив галас, схопив палицю і кинувся на допомогу нещасній пташці.

     — Не чіпайте її, пане, — сказала покоївка, — Мушка канарки не зачепить — це вона рятує її від сусідського кота…

    Господар озирнувся і побачив на вікні чужого кота, який у ту ж мить зіскочив з підвіконня і зник у саду.

    Маленькі пасажири

    При перельотах птахів з теплих країн у наші краї маленькі пташки тримаються біля великих. Летіти доводиться дуже довго, і маленькі, слабкі пташечки іноді не можуть перенести важкого перельоту. Тоді вони сідають на спину великих птахів, наприклад, журавлів, і деякий час подорожують так. Журавлі летять високо над землею, а повітря там холодніше. Маленькі пасажири своїм теплом зігрівають журавлів і цим ніби віддячують за послугу, яку надають їм журавлі.

    Врятоване слоненя

    Стадо слонів прямувало густим тропічним лісом на водопій. Попереду йшов ватажок, а за ним — слонихи з дитинчатами.

    Слоненята йшли в середині стада, і матері оточували їх з усіх сторін, уважно стежачи за ними.

    Тільки одне слоненя, найжвавіше, відбилося від інших і йшло збоку. Воно поважно ворушило вухами, то скручуючи хобот, то підіймаючи його над головою і зриваючи листя з дерев.

    Раптом слоненя оступилося і стало занурюватися в зарослу травою болотисту яму. Воно жалісно закричало, закликаючи на допомогу. Слонихи стривожилися, заворушили величезними вухами і стали озиратися навкруги.

    А мати слоненяти різко повернула назад і швидко підійшла до болота, де безпорадно борсалося її дитя. Вона вперлася ногами в край ями, простягнула хобот і обмотала ним хобот слоненяти.

    Але слоненя вгрузло в багні, і слониха не могла витягнути його. Тоді від стада відділилася інша слониха і також підійшла до ями. Вона простягнула хобот, підхопила слоненя під шию, і дружними зусиллями дві слонихи обережно витягли його з ями.

    Врятоване слоненя було геть у болоті, тремтіло і мало жалюгідний вигляд. Але слониха-мати сердито вдарила його хоботом, підігнала до стада і штовхнула його всередину, до інших слоненят. Лише після цього стадо слонів рушило далі.

    Кабан-поводир

    Одного разу на Кавказі влаштували облаву на кабанів.

    Мисливці оточили ліс, і собаки погнали звіра. На галявині з’явилися два кабани, які трималися зубами за одну палицю.

    Але вони не мчали щосили, як звичайно втікають від переслідування кабани, а бігли дрібною риссю.

    Пролунали два постріли; один кабан упав, а другий на мить зупинився, потім кинув палицю і зник у лісі.

    Мисливці підійшли до лежачого кабана. Це була самка. Вона була жива, але сліпа на обидва ока.

    Кабан, який утік, був її поводирем і, незважаючи на небезпеку, не покидав її, доки не пролунали постріли… Бідолашна тварина, залишившись без поводиря, зі страху впала на землю.

    Мисливці вирішили залишили її живою і відвезли в Боржомський звіринець.

    Загладжена провина

    У Шотландії один фермер привіз якось до себе молодого собаку, майже цуценя. Собача швидко прижилося на новому місці й почало бешкетувати у пташнику.

    Якось воно накинулося на маленьке гусеня і перекусило йому крило.

    Жалібно запищало гусеня — і цуценя майже відразу ж схаменулось: уважно подивилося на нього і двічі лизнуло поранене крило.

    З тих пір стали помічати, що собака з особливою увагою і ніжністю ставиться до гусеняти й не дозволяє іншим пташкам кривдити його. Цуценя відчувало свою провину і намагалося загладити її.

    Куди б не йшов собака, гусеня шкутильгало за ним слідом і взагалі старалося бути біля нього. І собача, повертаючись додому з господарем із прогулянки, вмить розшукувало гусеня-каліку і лягало біля нього.

    Через таку незвичайну дружбу собаку й гусеня прозвали «нерозлучками».

    Милосердне кошеня

    В одному з куточків нашої землі стоїть невеличкий православний жіночий монастир. Навколо шумлять ліси, зеленіють пасовиська або жовтіють пшеничні поля, а в монастирі черниці моляться — зранку, ввечері та вночі. А між молитвою вони працюють і в келіях, і в саду, і на полях. У монастирі є кози, корови, кури, пес і коти. Тварини живуть тихо і дружно, тільки пес гавкає, бо це є його обов’язок. Одні черниці співають у храмі під час богослужіння, а потім займаються працею в монастирі: шиють, прибирають, печуть просфори, вишивають. А одна із сестер монастиря займається коровами, курми і собакою. Це її робота, по-монастирськи — послух; вона любить своїх тварин, і вони знають це і люблять її.

    Одного разу на монастирському дворі з’явився чужий, облізлий, поранений, хворий котик. Ніхто не знав, звідки він і де жив раніше. Побачивши котика, собака загавкав і замахав хвостом. Коти вигнули спини і відвернулись. Коза тупнула ногою. Корови продовжували жувати свою жуйку. Одна лише сестра, яка доглядала за коровами, взяла його у свою кімнатку — келію, напоїла теплим молочком і стала лікувати.

    Котик лежав у теплі на м’якій хусточці, зализуючи свої рани, ледь чутно муркотів, ніби наспівуючи собі пісеньку.

    Через тиждень-другий він видужав, почав гратись із папірцями на підлозі келії й раптом зник. Сестра-черниця навіть засумувала. Проте минуло ще два дні, і котик повернувся до неї, ведучи за собою двох інших нещасних хворих котиків. Він згадав про інших бідолах і не хотів один тішитись своїм щастям.

    Морські ластівки

    Один чоловік підстрелив морську ластівку. Вона впала в море з перебитим крилом і марно намагалася злетіти. Стрілець кинувся у воду, щоб не упустити своєї здобичі, але виявився свідком незвичайного явища.

    Інші ластівки підлетіли до своєї пораненої подруги і оточили її. Дві з них схопили підстрелену пташку дзьобами за крила і підняли її з води. Було помітно, з яким зусиллям летіли дві ластівки, але не кидали подругу. Поруч із ними летіла й решта ластівок. Через деякий час перші ластівки втомилися й опустили поранену на воду. Відразу ж її підхопили дві інші ластівки, підняли з води і понесли далі. Так пари ластівок змінювалися доти, доки не принесли поранену подругу на великий камінь, який виступав з води і був доволі далеко від людини.

    Стрілець побіг берегом, намагаючись наблизитися до каменя, щоб потім допливти до нього і забрати підстрелену пташку. Але знову налетіла ціла зграя морських ластівок, і дві з них знову підхопили поранену й понесли її далі вздовж берега.

    Чоловікові стало соромно. «Здавалося б, нерозумні створіння — птахи, а як вони прив’язані одне до одного, як намагаються допомогти своїй подрузі, яка потрапила в біду. Невже я, людина, повинен перешкоджати їм виконувати їхню справу милосердя?» — сказав він сам собі й не став більше наздоганяти поранену морську ластівку.

    Кудлай

    В одного вченого чоловіка був невеликий пес, із дуже розумною мордочкою. Звали його Кудлай. Він любив, щоб з ним гралися, і лагідно терся об ноги господаря, коли той гладив його хвилясту шерсть.

    Учений був людиною зайнятою і серйозною, а тому не міг навчити Кудлая ні служити, ні давати лапку. А втім, це не заважало Кудлаю любити свого господаря й уважно стежити своїми розумними чорними очима за кожним його рухом. Нічого Кудлай не залишав поза увагою: чи віз проїде по вулиці, чи розносчик закричить під вікном, — зараз він нахилить морду набік і шкіру на лобі збере в складки, ніби думає: що це за шум? Більш за все любив Кудлай, коли хазяїн його вставав із-за стола, потягувався, випрямляючи змучену спину, і говорив: «Кудлаю, гуляти».

    Тоді Кудлай починав стрибати, скавучати, гавкати і, як стріла, летів униз по сходах. Вибігши на вулицю і зробивши кілька стрибків, він раптом ставав серйозним і розважливим собакою і поважно йшов попереду.

    Щоранку він разом з господарем ходив у магазин по хліб. Продавець, великий любитель собак, давав кожного разу Кудлаю два сухарі, і пес один сухар з’їдав у магазині, а другий приносив додому, де, розвалившись перед піччю, знищував його з великим задоволенням.

    Якось, ідучи в булочну, вчений побачив худющого собаку, який лежав, притиснувшись до стічної труби. Він дивився дуже сумно і тремтів від холоду.

    По дорозі в булочну Кудлай лише злегка покосився на собаку, але коли йшов назад, тримаючи в зубах свій сухар, раптом зупинився біля нього. Зупинився і вчений, щоб подивитись, що буде далі. Кудлай постояв, наче роздумуючи, і вже було продовжив свій шлях, але раптом різко повернувся, ніби на щось зважившись, підбіг до собачки і бережно поклав перед ним сухар.

    Подивившись на господаря, Кудлай покрутив хвостом, ніби запрошуючи його йти за ним, і статечно попрямував додому.

    Раптом поруч із ними пролунав дитячий голос:

     — Добродію, подайте заради Христа.

    Учений озирнувся. Перед ним стояв хлопчик років десяти і простягав руку за милостинею.

     — Замість того щоб вулицями бігати і канючити, йшов би краще в школу та вчився, — пробурчав вчений і хотів піти далі, але тут погляд його впав на Кудлая, який, стурбований сердитим голосом господаря, заклопотано дивився на нього, нахиливши набік свою розумну мордочку.

    Учений зупинився.

     — Ти, напевно, голодний? — запитав він хлопчика і, не чекаючи відповіді, поспішно продовжив: — Ну, ходімо з нами, не бійся, либонь, знайдеться, чим тебе нагодувати.

    І всі троє весело попрямували до будинку.

    Гадюка

    Навколо нашого хутора, в ярах і мокрих місцях, водилося чимало змій.

    Я не кажу про вужів: до нешкідливого вужа в нас так звикли, що і змією його не називають. У нього є в роті невеликі гострі зуби, він ловить мишей і навіть пташок і, мабуть, може прокусити шкіру, але не має отрути в цих зубах, і укуси його нешкідливі.

    Вужів у нас було багато, особливо в купах соломи, що лежала біля стодоли: як пригріє сонечко, так вони і повзуть звідти; шиплять, коли підійдеш, язик чи жало показують, але ж не жалом змії кусають. Навіть у кухні під підлогою водилися вужі: як стануть, бувало, діти, сидячи на підлозі, молоко хлептати, так вуж і повзе й до чашки голову тягне, а діти його — ложкою по лобі.

    Правда, водилися в нас не лише вужі; водилась і отруйна змія, чорна, велика, без тих жовтих смужок, які видно у вужа біля голови. Таку змію називають у нас гадюкою. Гадюка нерідко кусала худобу, і якщо не встигнуть, бувало, покликати з села старого діда Охріма, який знав якісь ліки проти укусів отруйних змій, то худоба неодмінно гине, — роздме її, бідолашну, як гору. Один хлопчик у нас також помер через гадюку. Вкусила вона його біля самого плеча, і, ще до того, як прийшов Охрім, пухлина перейшла з руки на шию і груди; дитя стало марити, метатися і через дві години померло. Я в дитинстві багато наслухався про гадюк і боявся їх страшенно, ніби відчував, що мені доведеться зустрітися з небезпечною гадиною.

    Косили в нас за садом, у сухій балці, де навесні щороку біжить струмок, а влітку тільки сирувато і росте висока густа трава. Усяка косовиця була для мене святом, особливо, як згребуть сіно в копиці. Тут, бувало, і станеш бігати сінокосом та зо всього маху кидатися в копиці й борсатися в духмяному сіні, доки не прогонять жінки, щоб не розбивав копиць.

    Ось так і цього разу бігав я і перекидався, жінок не було, косарі пішли далеко, і тільки наш чорний, великий собака Бровко лежав на копиці й гриз кістку.

    Перевернувся я в одну копицю, перекинувся в ній зо два рази і раптом скочив із жахом. Щось холодне і слизьке мазнуло мене по руці. Думка про гадюку промайнула в моїй голові, і що ж? Величезна гадюка, яку я стурбував, вилізла із сіна і, піднімаючись на хвіст, готова була на мене кинутися.

    Замість того, щоб бігти, я стою, як закам’янілий, ніби гадина зачарувала мене своїми некліпаючими очима без повік. Ще хвилина — і я загинув би; але Бровко, як стріла, злетів з копиці, кинувся на змію, і зав’язалася між ними смертельна боротьба.

    Собака рвав змію зубами, топтав лапами; змія кусала собаку і за морду, і за груди, і за живіт. Але через хвилину лише шматки гадюки лежали на землі, а Бровко побіг геть.

    Тут тільки повернувся до мене голос; я почав кричати і плакати; прибігли косарі й косами добили ще тремтячі шматки змії.

    Але найдивніше те, що Бровко з цього дня пропав…

    Тільки через два тижні повернувся він додому: худий, охлялий, але здоровий. Батько говорив мені, що собаки знають траву, якою вони лікуються від укусів гадюки.

    Дар

    Це було під час війни у блокадному Ленінграді. Художник Петро Петрович лежав у лікарні, з кожним днем згасаючи від виснаження. Цінні речі, обручки, картини — усе було продане дружиною Оленою Аркадіївною, щоб зберегти життя дорогого чоловіка.

    Сумував за господарем і його улюбленець — доберман Дар. Відчуваючи біду, що насувається, Дар забився під стіл і час від часу тоскно скавучав.

    Знайомий лікар радив Олені Аркадіївні убити величезного пса, а собачий жир віднести в лікарню. «Це врятує вашого чоловіка!» — переконував лікар.

    Дар не чув цієї розмови, але щось відчував. Він навіть не вийшов, як завжди, зустрічати господиню, коли вона повернулася додому. Олена Аркадіївна спробувала пояснити йому:

     — Даре, Даре… Але я ж нічого не сказала. У мене і в думках нічого такого не було…

    Дар не відповів. Вона простягнула до нього руку — і тут доберман уперше в житті загарчав на неї. Олена Аркадіївна заплакала:

     — Даре, я цього не заслужила. Хіба я винна, що кругом війна, смерть, що Петро Петрович умирає? Я не хочу, бачить Бог, не хочу твоєї смерті. Але що робити? Як мені врятувати чоловіка?

    Дар підповз до Олени Аркадіївни і винувато лизнув їй руку.

    Дні йшли. Стан Петра Петровича все гіршав. І коли в квартиру увійшов двірник з великим ножем, Дар, який ніколи чужому не дозволяв до себе доторкнутися, вийшов зі свого кутка і ліг, приносячи себе в жертву.

    Як кінь жабу пошкодував

    Це було влітку під вечір. На дорогу звідкілясь виповзла жаба й сіла на краю калюжі. Вона підняла свою потворну голову і стала дивитися на небо, ніби милуючись ним. Сидить жаба тихо, задумливо, не відчуває своєї потворності, нікого не боїться і сама нікому зла не бажає.

    Побачили жабу хлопчаки, зупинились і почали сміятися.

     — Прибити її, чи що? — сказав раптом один хлопчик.

    Другий крикнув:

     — Ух, гидота яка! Бач, як очі вона витріщила на нас! Зачекай, ми з неї потіху влаштуємо!

    Наламали хлопчики гострих прутів, почали штрикати і колоти жабу. Вцілили вони прутиком в око, у бік і поранили її. Хлопчики реготали і, чим більше мучили бідну жабу, тим більше розпалювалися жорстокістю. Вони зненавиділи жабу за те, що вона здавалася їм потворною. Стрибала жаба від них, намагаючись відповзти, але хлопчаки не відпускали — шпурляли її назад.

    Один усе намагався відсікти їй голову. Він перекинув жабу на спину. Та борсалася і врешті якось-таки перевернулася і поволоклась далі, але тут звалилася в глибоку колію! Не змогла скалічена жаба вибратися з колії й поповзла повільно вздовж по мокрій вибоїні. Тут вона почувалася краще: вода обливала її рани, і тут, у багнюці, їй було спокійніше, ніж наверху з людьми. Але хлопчаки стежили за жабою.

     — Ванько! Чуєш, Ванько! Дивись-но! Знову попленталася, бачиш — п’ялить очища на нас… Почекай, піду знайду камінь щонайважчий, я їй подивлюся!..

    І хлопчик побіг вибирати камінь; а решта не зводила з жаби очей, ішла за нею з обох боків колії й торсала її прутами.

    Дорогою їхав чоловік возом. Воза тягнув старий, розбитий на ноги кінь, напружуючи свої тремтячі задні ноги і спотикаючись на передні. їде чоловік, покрикує і батогом хльоскає свого коня по худих стегнах. Віз важкий, колія глибока, в’язка. Скриплять незмазані колеса, із зусиллям просувається вперед замучений кінь.

    Побачили хлопчики, що наїде віз на жабу, — не стали її добивати, почали чекати, коли її колесом придавить.

    Під’їхав віз зовсім близько, побачив кінь жабу в колії і зупинився, витягнув шию, почав обнюхувати. Чоловік шмагнув коня. Підняв кінь голову, подався в сторону і, щосили напружуючись, почав вивертати важкі, обліплені багнюкою колеса з глибокої колії. Ниють у коня кістляві плечі, стерті підкови ковзають по мокрій глині, не вистачає сили вивернути тяжкого воза.

     — Куди? — крикнув чоловік і вдарив коня батогом по морді, щоб завернути назад.

    Але кінь напружився з останніх сил і, впираючись старезними ногами, якимось чином вивернув колеса з колії й об’їхав те місце, де сиділа жаба.

     — Пожалів… — протягнув тихенько один хлопчик.

    З колії, здавалося, прямо в очі хлопцям дивилася поранена жаба.

1 відгук
to «Милосердя тварин»
  1. Матвій сказав:

    Я диктант «Орел і кішка» писав у третьому класі.


Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору