«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
Дитяча сторінкаТаємниця твоєї душі: Вибрані християнські оповідання й притчі для сім’ї та школи

Любов до Бога

Іконка для мами

Уперше за спільне життя Тамара і В’ячеслав вирішили відправити Максима на канікули в Бєлгород разом із хлопцями-скаутами. Вони дещо прочитали про цей рух, нічого не насторожило. Вихованому в традиціях православної сім’ї Максимові повинно бути зі скаутами цікаво. Серце, звичайно, щеміло: вперше без батьків, як воно буде? Але керівники скаутської групи заспокоїли: усе буде «о’кей». Максим знав, що вони побувають на службі в храмі, проїдуть по місту з екскурсією. Він приготував блокнот для записів, узяв із собою свою улюблену іконку Казанської Божої Матері. Та тільки крутими виявилися скаути. Вирвавшись з-під батьківського контролю, підлітки поспішали пожити своїм життям без вуздечок, напучувань. Максим серед них найменший і найсовісніший. У храмі він почув брутальну лайку. Злякано подивився на хлопців:

 — Не можна лаятися в храмі, гріх це…

Скаути зареготали, боляче дали Максимові щигля по лобі. Він розгубився, адже хлопці віруючі, як же можна… Знову став переконувати:

 — Мама сказала, хто в церкві лається, того обов’язково покарає Бог.

Знову запотиличники. Максим відійшов у сторону, а коли перед обідом збуджена юрба вивалила з храму, затримався біля свічної скрині. Впала йому у вічі іконка — Божа Матір з Немовлям. Максим купив іконку. Потім декілька пасхальних листівок, ще іконку. Голодні скаути чекали. Максим їх затримував. Вони насварили хлопчика брудними словами, пригрозили: дочекаєшся! У гуртожитку, де вони зупинилися, Максим поставив іконку на тумбочку. Здоровий лобур простягнув до неї руку, та не встиг. Максим стрімко схопив іконку, сховав за пазуху.

 — З ким сперечаєшся? — понісся лобур, насуваючись на худеньку постать Максима всією своєю масою.

 — Іконка моя, я мамі купив, не чіпай.

 — Пішов ти…

Він бив Максима по-дорослому. По голові, смачно лаючись. Прийшли товариші. Ніхто не крикнув, не жахнувся, що б’є маленького. Ні, вони швиденько підключилися до справи. На Максима, який ледь захищався, посипались і їхні удари. Тоді Максим ліг на живіт, на іконочку:

 — Не віддам.

І не віддав. Він так відчайдушно опирався, що ситі, здорові парубки, вдвічі старші за Максима, не змогли відібрати іконку. Він лежав майже без тями на підлозі, щільно притиснувшись до її холодних плит. Били його довго. Потім він довго плакав від болю в кістках, кликав на допомогу. Двоє дорослих, які супроводжували скаутів у поїздці, стверджують тепер, що не чули ні бійки, ні дитячого плачу. Але ж агресія підлітків проти совісного Максима почалася ще в храмі, продовжувалася в автобусі й ні для кого секретом не була.

Максим потрапив до лікарні. Лікар говорив Максимові сердечні слова: «Тримайся, друже, буде трохи боляче, потерпи, рідний…» Максим мовчав. Стиснувши губи, він мовчав і тоді, коли розпитували про те, що сталося. Страшний стрес, непосильний для його восьмирічного віку. Лише вдома він простягнув мамі зім’яту іконку і сказав:

 — Це тобі. Я її не віддав.

Тоді вона не зрозуміла його слів. Зрозуміла пізніше, коли сиділа поруч біля крапельниці, коли міняла компреси на голівці, коли ніжно гладила лілові синяки на ногах.

Він почав боятися людей, маленький Максим, який знав, що лаятися в храмі — гріх. Коли до них у палату заходив хтось сторонній, він залазив під ліжко і плакав. Стрес, глибокий стрес, плюс надзвичайно сильні побої, струс мозку, черепно-мозкова травма.

 — Ми, звичайно ж, його підлікуємо. Але, повірте, душевна травма ще довго буде про себе нагадувати, — сказав лікар.

 — Чому вони лаялись? — запитає Максим маму.

 — Тому що не знають, що це гріх.

 — Але ж я сказав їм, вони не послухались. А чому вони билися?

 — Тому що вони не бояться Бога…

Заповнивши совістю все своє сердечко, хлопчик розраховував, що і в інших вона є. «Не можна», «гріх»… Ці слова викликають сміх тільки у тих, хто зачерствів остаточно. Страшно, що тим підліткам ще жити і жити, а без совісті…

Максим уже помаленьку відходить. Малює. Намалював уперше після біди… Божу Матір з Немовлям. Приходив в лікарню батюшка Олексій, зазирнув у палату:

 — Ну що, рабе Божий, за Православ’я кров пролив?

А Максим йому в подарунок іконку, ним же намальовану.

Розчулився батюшка, у храмі прикріпив її на стіну, всім тепер показує, говорить: «Мені Максим подарував, раб Божий Максим».

Невидимий гість

Дім, в якому жив маленький Федір, був дуже похмурий, а вулиця, на якій стояв цей дім, вузька й брудна. У кімнату ніколи не заглядало сонце, навіть улітку, коли його промені яскравою смугою вривались в провулок, де жив маленький Федір.

Це був незвичайно тихий і лагідний хлопчик; він ніколи не грався з іншими дітьми й цілими днями просиджував з батьком. Матері він зовсім не пам’ятав. Вона померла, коли хлопчику минув лише рік. Але вони були великими друзями з татом, і їм дуже добре жилося вдвох. Батько Федора шив чоботи. Найбільше любив Федір сидіти біля нього й слухати розповіді про дивовижні речі й події, які відбувалися на білому світі, або про те, що було в далекі-далекі часи. Особливо любив він розповіді про життя Ісуса Христа.

…Був вечір перед Різдвом. Дрова весело потріскували, в кімнаті було світло й тепло.

Федір дивився на вогонь, а батько розповідав про народження Христа, про те, як Він народився у стійлі, в яслах, так як в готелях не знайшлося місця для Його батьків.

 — Тату, а ми підемо завтра в церкву? Завтра ж Різдво.

 — Ні, на жаль. Ти ще досить слабкий після хвороби.

Федір деякий час мовчав.

 — Як це жахливо, — прошепотів він, — що їх не впустили в готель! Якби Христос прийшов до нас, ми впустили б Його. Правда ж?

 — Звичайно, мій любий.

 — От якби знову настало Різдво, оте перше Різдво! І якби Ісус попросився до нас, ми б не вигнали Його. Ми поклали б Його спати на постіль, а самі лягли б на підлозі. Правда, тату?

 — Так, звичайно.

 — І я віддав би Йому найкраще, що в мене є, — продовжував Федя. — Я віддав би Йому чоботи, які ти недавно пошив мені. Ми нагодували б Його кашею з молоком. Як ти гадаєш, тату, Він би був задоволений?

 — Яв цьому впевнений, — відповів швець.

Він усміхнувся і лагідно подивився на сина. У Федора очі горіли від захвату.

 — От, якби Господь прийшов до нас! — скрикнув Федя, сплеснувши в долоні.

 — Хто знає? Можливо, й прийде, адже Він Сам сказав, що прийде туди, де Йому відчинять двері.

Хлопчик задумався. Невже може статися, що Христос прийде і житиме в них? Цілий вечір він думав про це. Коли хто-небудь проходив мимо їхньої кімнати чи грюкав вхідними дверима, він схоплювався. Йому все здавалося, що ось-ось до них у двері постукає Христос.

Прийшла пора лягати спати. Федір роздягнувся й заліз на ліжко. Батько загасив свічку. Незабаром хлопчик солодко заснув. Йому чувся смиренний і лагідний голос: «Федоре! Я завтра прийду до тебе. Я завжди приходжу до тих, хто кличе Мене. Але пам’ятай, Я не скажу тобі, коли Я прийду; не скажу, яким Я буду на вигляд. Тому будь уважним».

 — Це Христос! — прошепотів хлопчик, коли голос стих. — Він прийде до мене завтра!

Серце у нього закалатало від радості. Але невдовзі він знову заснув і прокинувся тільки вранці. Він згадав нічний голос, зістрибнув з постелі, швидко вдягнувся, помолився, поїв похапцем і кинувся до вікна — боявся пропустити, коли прийде Христос.

Був холодний зимовий день. Падав лапатий сніг, і мороз покрив вікна такими візерунками, що Федір ледве міг роздивитися вулицю. У вузькому провулку не було ані душі.

 — Чому ти весь час стоїш біля вікна? — запитав батько.

 — Я боюся пропустити Христа, — таємниче відповів хлопчик.

Батько посміхнувся, та нічого не сказав.

Час минав, а Господь не з’являвся.

«Дивно, чому ж Він не йде?» — думав Федя. Він ні на мить не сумнівався в тому, що Христос прийде: адже Він Сам обіцяв йому прийти сьогодні. «Цікаво, який Він на вигляд і як я Його впізнаю? Чи буде навколо Його голови таке сяйво, як малюють на іконах?»

У вікно Федя побачив хлопчика приблизно такого ж віку, як він сам. Хлопчик був дуже бідно одягнутий: чоботи — у величезних дірках, курточка — одне лахміття, а рукави такі короткі, що виднілися оголені лікті й посинілі від холоду руки. Було добре видно, що нещасний хлопчик увесь тремтів.

 — Тату! — вигукнув Федя. — На вулиці стоїть бідний хлопчик, він тремтить від холоду.

Батько підійшов до вікна і визирнув.

 — Тату, можна покликати хлопчика, щоб він погрівся?

 — Поклич, — ласкаво відповів швець, — а я підкладу дров у пічку.

Федя вдягнувся і вибіг на ґанок.

 — Хлопче, хлопче! — гукнув він і поманив його рукою. — Ходи до нас, погрійся!

Але хлопчик не рухався. Федя підбіг до нього, взяв за руку і потягнув до кімнати. Хлопчика посадили перед піччю, а швець поставив на жар каструльку з молоком, щоб напоїти змерзлу дитину.

 — Де ти живеш? — спитав Федір, з цікавістю поглядаючи на хлопчика й простягаючи йому горнятко з теплим молоком і кусень хліба.

 — Ніде. Я сирота…

 — У тебе немає тата, який шиє тобі чоботи і годує тебе?

 — Ні.

Федір глянув на діряве взуття хлопчика, потім на свої нові чоботи, які стояли біля ліжка.

 — Тату, — прошепотів він, — можна віддати хлопчикові мої нові чоботи? У нього такі подерті.

Швець відповів не відразу. Він сам був бідним, і йому важко було подарувати нові чоботи. Але Федя так благально дивився на нього.

 — Ну, що ж, віддай! — сказав він.

Федя кинувся до ліжка і схопив свої нові чоботи. І в ту ж мить згадав, що хотів віддати їх Господу, коли Він прийде. Але ж маленький хлопчик так замерз! Взуття його все в дірках. Господь такий добрий! Напевно, Він не розсердиться, якщо дізнається, що Федя віддав свої чоботи бідному хлопчикові… І він простягнув гостю новенькі чоботи.

Вони прийшлися йому впору. Оченята хлопчика сяяли щастям.

Хлопчик встав, подякував, попрощався й пішов. Федя підбіг до вікна і побачив, як швидко й легко завернув він у провулок. Минуло ще кілька годин. Федя терпляче чекав, та Христос не приходив.

Перед самим обідом Федір побачив навпроти свого будинку старого нещасного бідняка, який уже досить довго стояв, спираючись на палицю і просив милостиню, та перехожі не звертали на нього жодної уваги.

 — Покличмо його до нас, нехай він відпочине трохи, — сказав Федя батькові, який теж дивився у вікно.

Батько вийшов на вулицю. Він взяв старого під руку і завів його в дім. Старий радісно усміхався, суворий вираз його очей пом’якшав. Просидівши майже годину в шевця за чаєм та за розмовами, він встав, узяв свою палицю й сказав:

 — Хай благословить вас Бог, добрі люди, за те що ви обігріли і нагодували каліку. Господь віддячить вам за вашу доброту.

Попрощавшись, він вийшов на вулицю.

Федя почувався дуже щасливим, у нього було так радісно і тепло на серці.

Раптом він згадав, що вже кілька хвилин не дивився у вікно. А що, коли в цей самий час Христос пройшов мимо!

Федір кинувся до вікна і уважно почав стежити за перехожими. Час минав. Почало смеркати. У темноті хлопчик ледь розрізняв предмети на вулиці.

 — Чому ж Він не йде? — зітхаючи шепотів Федя, і гірке почуття сумніву закралося в його серденько. — Адже Він обіцяв прийти. Я знаю, що Він завжди дотримує Свого слова. Невже Він прийде пізно ввечері? Як же Він мене знайде, і чи впізнаю я Його в темноті?

Хлопчик запалив і поставив на вікно свічку.

 — Він побачить свічку і здогадається, що я чекаю Його.

У ту ж хвилину почувся стукіт у двері. Федір затремтів від радості.

 — Це Христос! — вигукнув він. І не встиг батько встати з місця, як Федя вже підскочив до дверей і відчинив їх навстіж.

За дверима був не Христос. На порозі стояла бідна жінка, вся в лахмітті, з дитиною на руках.

 — Пустіть, будь ласка, переночувати, — благала вона. — У мене нічний поїзд, а на вокзалі холодно. Дитина плаче, переповити її треба, погодувати. Я цілий вечір шукаю, де б зупинитися, але всі відмовляють. Свято в людей…

Батько мовчав. Йому не хотілося впускати на нічліг абсолютно незнайому людину. Жінка і Федя благально дивилися на нього.

 — Ну що ж, проходьте, — сказав господар жінці після деякого вагання.

Батько і син влаштували для неї постіль на своєму ліжку. Самі ж вони лягли на долівці за піччю. Мати вклала дитину і, зігрівшись біля пічки, заснула сама.

Федір не спав. Він думав про те, що настала ніч, а Христос так і не прийшов. Не дотримав слова. І такий біль підступив до серця, так було сумно й важко на душі, що хлопчик гірко заплакав. «Чому ж Він не прийшов? Чи не знайшов нашої хати, чи я не побачив Його?»

Хлопчик непомітно заснув.

Раптом йому здалося, що хтось доторкнувся до його плеча. Він почув той же голос, смиренний і лагідний:

 — Федоре! Сьогодні Я тричі приходив до тебе. І ви з батьком тричі прийняли Мене. Бідний хлопчик, якому ти віддав нові чоботи, старий бідняк, якого ви обігріли і нагодували, жінка, якій ви дали притулок, — це був Я. Пам’ятай, дитя моє, те, що ти робиш немічному, хворому, бідному, ти робиш Мені. Втираючи сльози тим, хто плаче, ти втішаєш Мене. Даючи нічліг безпритульному, ти приймаєш Мене. Федоре, Я завжди поруч. Будь вірним!

Федя прокинувся. Він поспішив подякувати Богу за все. Радісний і щасливий він розмірковував над тим, що почув. Невдовзі, посміхаючись, хлопчик міцно заснув.

Дари Артабана

У дні Ірода-царя, коли в убогій печері поблизу Вифлеєму мав народитися Спаситель світу Ісус, у східних країнах на небі раптом величезна, небачена раніше зірка загорілася. Зірка сяяла яскравим, блискучим світлом і повільно, але невпинно рухалася в один бік, туди, де знаходилась єврейська земля.

Мудреці, які вивчали зорі, або, як їх називали у них на батьківщині, маги, волхви, звернули увагу на нове світило. На їхню думку, це було знамення Боже, що десь народився Великий Цар, про Якого давно пророкували єврейські книги, Визволитель людей від зла, Учитель нового праведного життя. Деякі з них — ті, що особливо тужили за Божою правдою на землі і з болем в серці бачили в людях беззаконня, вирішили йти шукати народженого Царя, щоб поклонитися і послужити Йому. Де його знайдуть, точно не знали; можливо, доведеться їхати довго, а шляхи в ту пору були небезпечні, отож вони й вирішили спочатку зібратися в певний час в умовленому місці, а потім спільним караваном попрямувати, як укаже зірка, на пошуки народженого Великого Царя.

Разом з іншими волхвами зібрався на поклоніння і великий перський мудрець Артабан. Він продав усі свої маєтки, багатий будинок у столиці й на отримані гроші купив три коштовні камені: сапфір, рубін та перлину. Величезну ціну коштували ці камені; цілий скарб було сплачено за них, зате й краса їх була рідкісною. Один сяяв, як частинка блакитного неба ясної зоряної ночі; інший горів яскравіше за пурпурову зорю при сході сонця; третій білизною перевершував снігову вершину гори. Усе це, разом із серцем, повним найпалкішої, найвідданішої любові, Артабан думав скласти до ніг народженого Царя істини й добра.

Зібрав у своєму домі Артабан востаннє близьких друзів, попрощався з ними й вирушив у путь. До місця зустрічі треба було їхати декілька днів, але Артабан не боявся запізнитися. Кінь під ним був баский і міцний, час він вирахував точно і кожен день справно проїжджав необхідний шлях. В останню добу йому лишалося кілька десятків верст, і він хотів їхати цілу ніч, щоб вдосвіта прибути до призначеного місця.

Вірний кінь бадьоро ступав під ним; нічний вітерець навіював прохолоду; над головою, в нескінченній далині небосхилу, як яскрава лампада перед престолом Бога, сяяла нова зірка.

 — Ось він, знак Божий! — казав собі Артабан, не зводячи очей із зірки. — Великий Цар іде до нас з неба, і я скоро, Господи, побачу Тебе. Швидше, мій друже! Поспішай! — підбадьорює він свого коня, лагідно куйовдячи йому гриву.

І кінь пришвидшував біг; лунко й дрібно стукотіли його копита по дорозі серед пальмового лісу. Починало розвиднюватися; пташки прокидалися, і де-не-де лунало їхнє цвірінькання. Відчувалося наближення світанку.

Раптом кінь зупинився, захропів і позадкував. Артабан пильно вдивився в дорогу і побачив розпростерту людину. Він швидко зліз на землю, підійшов до лежачого і оглянув його. То був єврей, знесилений страшним нападом жахливої в тих місцях пропасниці. З вигляду його можна було б прийняти за мерця, якби не слабкий, ледь чутний стогін, що зрідка протяжно зривався із запечених вуст.

Артабан замислився: їхати далі, поспішати на зустріч, залишивши хворого, — не дозволяє совість; а щоб залишитися з євреєм і поставити його на ноги, потрібно витратити багато часу. Не встигнеш до умовленого строку — поїдуть без тебе.

 — Що робити? — запитував себе Артабан. — їду, — вирішив він і навіть заніс ногу у стремено, але хворий, ніби відчуваючи, що його залишає остання допомога, застогнав так тяжко, що його стогін болем відгукнувся в серці волхва.

 — Боже Великий, — взмолився він. — Ти знаєш мої думки, Ти знаєш, як я прагну до Тебе; скеруй мене на вірний шлях. Чи не Твій голос любові говорить у моєму серці? Я не можу проїхати повз нього; я повинен допомогти нещасному євреєві.

З цими словами волхв підійшов до хворого, розв’язав його одяг, приніс із сусіднього струмка води, освіжив йому обличчя і запечені вуста, дістав із притороченого до сідла мішка якісь ліки, яких був там великий запас, домішав до вина й залив у рот євреєві; розтирав йому груди та руки і так кілька годин провів над хворим.

Світанок уже давно минув, сонце високо піднялося над лісом; час наближався до полудня. Єврей прийшов до тями і не знав, як дякувати доброму незнайомцеві.

 — Хто ти? — запитував Артабана єврей. — Скажи, за кого я і моя сім’я будемо молити Бога до останніх наших днів? І чому обличчя твоє таке сумне? Яке горе гнітить тебе?

Артабан із сумом повідав, хто він, куди їде і що тепер він, мабуть, спізнився.

 — Мої товариші, безперечно, поїхали самі, — казав він, — і я не знайду, не побачу жаданого Царя.

Обличчя єврея осяяла радість.

 — Не сумуй, добродію. Я можу тобі хоч трохи віддячити за твоє добро. У священних книгах сказано, що обіцяний від Бога Цар правди народиться в місті Вифлеємі. Нехай твої друзі поїхали; ти вирушай до Вифлеєму і, якщо Месія народився, знайдеш Його там.

Єврей попрощався, ще раз подякував і пішов своїм шляхом. Артабан повернувся назад: одному годі було й думати їхати через пустелю, — необхідно було взяти слуг для охорони, купити верблюдів, зібрати провізію, запастися водою.

Минув тиждень. Довелося продати один камінь, щоб спорядити караван, проте Артабан цим не дуже засмутився: залишалося ще два камені. Головне, не запізнитися б до Царя; і він підганяє слуг, поспішає щодуху. Ось, нарешті, і Вифлеєм. Змучений, запорошений пилом, але щасливий і веселий під’їжджає він до першої ж хатини, стрімко заходить всередину й засипає господиню запитаннями:

 — Чи не було тут, у Вифлеємі, подорожніх зі Сходу, до кого вони зверталися і де вони тепер?

Хазяйка — молода жінка — годувала грудьми дитину й спочатку збентежилася, побачивши незнайомця, потім заспокоїлася і розповіла, що кілька днів тому приходили сюди якісь чужоземці, відшукали Марію з Назарету і принесли її Немовляті багаті дари. Куди вони поділися — невідомо; а тієї ж ночі зникли з Вифлеєму і Марія з Немовлям та Йосипом.

 — У народі кажуть, що вони пішли до Єгипту, що Йосипові був сон і що Господь звелів їм іти звідси геть.

Поки мати говорила, маля солодко заснуло, і чиста посмішка грала на його прекрасному й невинному обличчі.

Артабан не встиг ще обміркувати, що йому робити, як раптом на вулиці почувся страшний лемент, брязкіт зброї та жіночий плач, що надривав душу.

Напівроздягнені, простоволосі жінки зі спотвореними від жаху обличчями бігли кудись вздовж селища з немовлятами на руках і кричали: «Рятуйтесь! Солдати Ірода вбивають наших дітей».

Обличчя молодої жінки зблідло, очі розширилися. Притиснувши до себе сплячу крихітку, вона змогла лише вимовити:

 — Врятуй, врятуй дитину! Врятуй його, і Бог врятує тебе.

Артабан, не тямлячи себе, кинувся до дверей; там, за порогом, стояв уже командир загону, а за ним видно було звірячі обличчя воїнів, які тримали мечі, заплямовані кров’ю безневинних немовлят. Рука Артабана якось сама метнулася до грудей; він швидко дістав із-за пазухи мішок, вихопив дорогоцінний камінь і подав його командирові загону.

 — Візьми камінь та забирайся геть; залиши жінку й дитину в спокої.

Той зроду не бачив такої коштовності, жадібно схопив камінь і швидко забрав своїх вояків у інше місце довершувати страшну справу.

Жінка впала перед Артабаном на коліна і голосом, що йшов від самого серця, промовила:

 — Нехай благословить тебе Бог за мою дитину. Ти шукаєш Царя правди, любові й добра, тож хай засяє перед тобою Його лик, і нехай дивиться Він на тебе з тією любов’ю, з якою я зараз дивлюся на тебе.

Обережно підвів її на ноги Артабан, і сльози чи то радості, чи то смутку текли по його щоках. «Боже істини, прости мене! Заради цієї жінки та її дитини я віддав камінь, який призначався Тобі. Чи побачу коли-небудь Твій лик? І тут я знову спізнився. Піду слідом за Тобою до Єгипту».

І довго бідний волхв ходив у пошуках Царя правди; пройшов він багато країн, багато побачив різного люду, але Царя, котрого шукав, знайти не міг. І боляче стискалося його серце, не раз плакав він гіркими сльозами. «Господи! — думалося йому, — скільки всюди горя, мук, злиднів! Чи скоро Ти явиш Себе, полегшиш людям життя?»

Що міг, він робив сам: лікував хворих, допомагав бідним (від продажу першого каменя в нього залишилися великі гроші), утішав нещасних, відвідував ув’язнених, і роки його у цих клопотах спливали так швидко, як бігає ткацький човник по тканині. Останню перлину він дбайливо зберігав біля серця, сподіваючись хоча б її піднести в дар Цареві, коли Його відшукає.

Пройшло тридцять три роки; як Артабан залишив батьківщину. Стан його згорбився, волосся посивіло, очі потьмяніли, руки й ноги ослабли, та в серці так само горіла любов до Того, Кого він шукав із давніх-давен.

І почув тут старий волхв, що в Іудеї з’явився Посланець Божий, що Він творить дивні справи, воскрешає мертвих, а грішників, яких усі відцуралися, та запеклих злодюг робить святими.

Радісно забилося стомлене серце Артабана. «Тепер, — думає він, — я знайду Тебе й послужу Тобі».

Приходить в Іудею; весь народ іде в Єрусалим на свято Пасхи. Там і Сам Спаситель, Якого сподівається побачити волхв.

Разом з юрбою богомольців добирається до священного міста Артабан і бачить на вулицях великий рух: людський потік кудись нестримно ллється; всі біжать, переганяючи один одного.

 — Куди це поспішають люди? — питає Артабан.

 — На Голгофу! Так зветься пагорб за містом. Там сьогодні разом із двома розбійниками розпинають Ісуса з Назарету, Котрий називав себе Сином Божим, Царем Іудейським.

Впав на землю Артабан і гірко заридав.

 — Знову спізнився. Не дано мені бачити Тебе, Господи! Не довелося й послужити Тобі… А втім, можливо, ще не зовсім пізно, піду до Його мучителів, запропоную їм мою перлину, і, може, вони повернуть Йому волю і життя.

Підвівся Артабан і, як міг, поспішив за натовпом на Голгофу. На одному з перехресть йому перетнув шлях загін солдатів. Вояки тягнули дівчину рідкісної вроди до в’язниці. Вона побачила волхва, за вбранням впізнала в ньому перса й схопилася за край його одягу.

 — Змилуйся наді мною! — молила вона. — Звільни мене. Я з однієї країни з тобою. Мій батько приїхав сюди в торговельних справах, привіз мене з собою, захворів і помер. За батькові борги мене хочуть продати в рабство, приректи на ганьбу. Врятуй мене! Позбав від безчестя, молю тебе, врятуй!

Затремтів старий волхв. Давня боротьба, як у пальмовому гаї, при зустрічі з хворим євреєм, і у Вифлеємі під час винищення немовлят, знову спалахнула в його серці: зберегти камінь для Великого Царя чи віддати на допомогу нещасній? Жалість до бідолашної невільниці взяла верх.

Дістав Артабан останню перлину й дав її дівчині:

 — Ось тобі на викуп, доню моя. Тридцять три роки я беріг цей скарб для мого Царя. Мабуть, я не гідний того, щоб піднести Йому дар.

Поки він говорив, небо затяглося хмарами, серед дня морок упав на землю; земля ніби тяжко зітхнула, задвигтіла; вдарив грім, блискавка перетнула небо від краю до краю; почувся тріск; здригнулися будинки, стіни захиталися; дощем посипалось каміння. Важка черепиця зірвалася з даху і розбила голову старому.

Він впав на землю і лежав блідий, стікаючи кров’ю. Дівчина нахилилася до нього, щоб допомогти. Артабанові вуста заворушилися, він почав ледь чутно щось говорити; очі його розплющилися, засвітилися радістю, обличчя осяяла лагідна посмішка. Здавалося, помираючий бачить когось незримого перед собою і розмовляє з ним. Дівчина схилилася до самого обличчя волхва й почула, як він уривчасто шепотів:

 — Господи! Та коли ж я бачив Тебе голодного і нагодував; коли бачив спраглого і напоїв? Коли я прийняв Тебе, подорожнього, одягнув нагого Тебе? Тридцять три роки, блукаючи з країни в країну, я шукав Тебе і жодного разу не бачив Твого обличчя, не міг послужити Тобі, моєму Цареві, на землі.

Старий змовк, груди його тихо здіймалися. Крізь навислі хмари пробився сонячний промінь і освітив обличчя волхва. Подув тихий вітерець, м’яко прошелестів волоссям помираючого, і разом із цим вітром, немов на крилах його, звідкілясь із висоти донісся лагідний голос:

 — По правді кажу тобі: все, що ти зробив нужденним, ти зробив Мені.

Обличчя Артабана перемінилося; на нього ліг відбиток величного спокою і найсвітлішої, цілковитої радості; він полегшено зітхнув на повні груди, з вдячністю здійняв очі до неба і навіки спочив.

Скінчилася довга мандрівка старого волхва; знайшов, нарешті, Артабан Спасителя, були прийняті і його дари.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору