«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
Дитяча сторінкаТаємниця твоєї душі: Вибрані християнські оповідання й притчі для сім’ї та школи

Любов до ближнього

Дві хустинки

Одна дівчинка, приходами до дитячого садка, завжди приносила в сумочці дві хустинки. Вихователька запитала, навіщо їй дві.

 — Одна для носа…

 — А друга?

 — А друга… друга… — і дівчинка опустила очі.

 — А друга? — наполягала вихователька.

 — Щоб витирати очі моїх друзів, коли вони плачуть.

Коло радості

Одного дня селянин, який жив неподалік від обителі, підійшов до монастирської брами й енергійно застукав у неї своєю мозолистою рукою. Коли воротар відчинив, чоловік, усміхаючись, показав йому великий кетяг соковитого винограду:

 — Брате-воротарю, — сказав селянин, — знаєте, кому хочу подарувати цей чудовий виноград?

 — Може, настоятелеві або комусь із старших отців монастиря?

 — Ні! Вам!

 — Мені?! — монах від радості аж почервонів. — Хочете дати його саме мені?

 — Авжеж! Тому що ви поводилися зі мною як приятель і завжди допомагали мені. Хочу, щоб ви поласували цим виноградом.

Монах-воротар поклав виноград на тарілку і поставив її на стіл. Він довго-довго дивився на нього. Який гарний і смачний виноград!

Та ось у нього майнула думка: «Чому не занести цей кетяг настоятелеві, щоб і його втішити?»

Він узяв тарілку з виноградом і поніс до настоятеля. Настоятель і справді щиро зрадів. Але пригадав, що в монастирі живе старий та хворий монах, і подумав: «Занесу йому цей виноград. Нехай він хоч трохи потішиться».

І кетяг винограду потрапив до келії хворого монаха. Але надовго він там не затримався. Хворий подумав, що виноград, напевно, сподобається кухареві, який цілий день працює, і передав виноград йому.

Але кухар послав його монахові-пономареві, а той поніс його наймолодшому монахові, котрий вирішив подарувати його іншому монахові.

І так від монаха до монаха той виноград знову повернувся до воротаря.

Отак замкнулося коло радості.

Не чекай, щоб хтось інший починав, ти перший маєш почати коло радості. Досить іскорки доброти, щедрості і світ почне змінюватися.

Любов — це єдиний скарб, що помножується, це єдиний дар, що росте тоді, коли його роздають. Любов… Даруй її, розсівай її, і завтра будеш мати більше, ніж сьогодні.

Після бурі

Двоє друзів ішли дорогою й зайшли в ліс. Кілька днів тому була тут страшна буря, яка вивернула з корінням багато старих дубів. Поміж вивернутих дубів стояли два дуби, один біля одного, зовсім не ушкоджені, і дивно було бачити, що буря сильніші дуби звалила, а ці залишилися на місці.

 — Давай підійдемо ближче і подивимося на них, — сказав один із друзів.

Наблизившись до дубів, вони побачили, що дерева ці так сильно переплелися між собою корінням, що ніяка буря не змогла б повалити їх.

 — Ось бачиш, — сказав інший, — як міцно стоять приязнь і дружба. Одиноку людину легко звалить зла доля, але той, хто має вірного друга, завжди вистоїть проти неї.

Друзі міцно, по-братерськи обнялися й пообіцяли один одному бути вічно друзями, а потім веселі та щасливі пішли додому.

Абрикосове дерево

Юнаки спостерігали, як вісімдесятилітній дідусь садив абрикосове дерево. Вони запитали старого:

 — Ви ще сподіваєтеся їсти з нього плоди?

Старий, спираючись на лопату, відповів:

 — Звісно, що ні. Але ціле життя я їв абрикоси з дерев, яких не садив. Мені достатньо того, що ці абрикоси будете їсти ви.

Черствість

Молоді хлопчиська насміхалися над своїм бідним, убого вдягненим товаришем:

 — Ти ж християнин, — кпили собі. — Якщо Бог тебе любить, чому не заопікується тобою? Чому не скаже комусь, щоби дав тобі пару черевиків і якийсь пристойний одяг?

Ці слова дуже вразили хлопця. З повними очима сліз він відповів:

 — Я думаю, що Він саме так і каже людям робити, але вони Його не слухають.

У чому сила

Одного разу діти гралися на подвір’ї. Батько, зібравши їх біля себе, відкрив Євангеліє та прочитав слова Спасителя: «Любіть один одного, як Я полюбив вас». Батько закрив книгу, взяв два звичайних віники з акуратно складених і зв’язаних лозин. Одного він розв’язав і роздав по гілочці всім дітлахам.

 — Ану, діти, переламайте їх!

Гілочки гнулися, опиралися, але все ж таки зламалися.

Тоді батько подав своїй дітворі інший, нерозв’язаний віник.

 — Тут такі ж гілочки. Нехай кожний, від меншого до старшого, спробує переламати ось цей віник.

Як не силкувалася дітвора, як не старалася — усе дарма. Віник гнувся, але не ламався.

 — Бачите, кожен з вас, навіть найслабший, зумів переламати окрему гілочку… Так і з вами може трапитися: якщо будете кожен сам по собі, як ці окремі гілочки, і будуть між вами суперечки і чвари, то вас легко зламає життя. Але якщо любитимете один одного і будете в єдності, то нікому і нічим вас ніколи не здолати, як і ви не змогли переламати зв’язаний віник!

Найстрашніше

Володя ріс міцним і сильним хлопчиком. Усі боялися його. Та і як не боятися такого! Товаришів він бив. У дівчаток з рогаток стріляв. Дорослим гримаси корчив. Собаці Пушку на хвіст наступав. Котові Мурзею вуса вискубував. Колючого їжака під шафу заганяв. Навіть своїй бабусі грубив.

Нікого не боявся Володя. Нічого йому страшного не було. І цим він дуже пишався. Пишався, та недовго.

Настав такий день, коли хлопчики не захотіли з ним гратися. Залишили його — і все. Він до дівчаток побіг. Але й дівчатка, навіть найдобріші, теж від нього відвернулися.

Кинувся тоді Володя до Пушка, а той на вулицю втік. Хотів Володя з котом Мурзеєм погратися, а кіт на шафу заліз і недобрими зеленими очима на хлопчика дивиться. Сердиться.

Вирішив Володя з-під шафи їжака виманити. Де там! їжак давно в інший дім жити перебрався.

Підійшов тоді Володя до бабусі. Ображена бабуся навіть очей не підняла на внука. Сидить старенька в куточку, панчоху в’яже та сльозинки втирає.

Настало найстрашніше з найстрашнішого, яке тільки буває на світі: Володя залишився сам. Сам-самісінький!

Погано

Собака люто загавкав, припадаючи на передні лапи. Прямо перед ним, притиснувшись до паркану, сиділо маленьке скуйовджене кошеня. Воно жалібно нявчало. Неподалік стояли два хлопчики і чекали, що буде.

У вікно визирнула жінка і поспішно вибігла на ганок. Вона відігнала собаку і сердито гукнула хлопчикам:

 — Як вам не соромно!

 — А що соромно? Ми нічого не робили! — здивувалися хлопчики.

 — Ось це й погано! — гнівно відповіла жінка.

Просто бабуся

Вулицею йшли хлопчик і дівчинка. А попереду йшла бабуся. Було дуже слизько. Бабуся послизнулась і впала.

 — Потримай мої книжки! — гукнув хлопчик, передаючи дівчинці свій портфель, і кинувся на допомогу бабусі.

Коли він повернувся, дівчинка запитала його:

 — Це твоя бабуся?

 — Ні, — відповів хлопчик.

 — Мама? — здивувалася подруга.

 — Ні!

 — Ну, тітка? Чи знайома?

 — Та ні ж-бо, ні! — відповів хлопчик. — Це просто бабуся.

Чарівне слово

Маленький дідусь із довгою сивою бородою сидів на лаві й парасолькою креслив щось на піску.

 — Посуньтеся, — сказав йому Павлик і присів на край. Дідусь посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, сказав:

 — З тобою щось трапилось?

 — Ну й добре! А вам хіба що? — покосився на нього Павлик.

 — Мені-то нічого. А ось ти зараз кричав, плакав, сварився з кимось…

 — Ще б пак! — сердито буркнув хлопчик. — Я скоро зовсім утечу з дому.

 — Втечеш?

 — Утечу! Із-за однієї Оленки втечу. — Павлик стиснув кулаки. — Я зараз її мало не відлупцював! Жодної фарби не дає! А в самої скільки!

 — Не дає? Ну, та через це втікати не варто.

 — Не лише через це. Бабуся за одну морквинку з кухні мене прогнала… Просто ганчіркою, ганчіркою…

Павлик засопів від образи.

 — Дурниці! — сказав дідусь. — Один насвариться, другий пожаліє.

 — Ніхто мене не жаліє! — крикнув Павлик. — Брат на човні йде кататися, а мене не бере. Я йому кажу: «Візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла поцуплю, сам у човен залізу!»

 — Павлик стукнув кулаком по лаві і раптом замовк.

 — Що ж, не бере тебе брат?

 — А чого це ви все питаєте?

Дідусь розгладив довгу бороду.

 — Я хочу тобі допомогти. Є таке чарівне слово…

Павлик відкрив рота.

 — Я скажу тобі це слово. Але пам’ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись прямо в очі тому, з ким розмовляєш. Пам’ятай — тихим голосом, дивлячись прямо в очі…

 — А яке слово?

Дідусь нахилився до самісінького вуха хлопчика. М’яка борода його торкнулася Павликової щоки. Він прошепотів щось і голосно додав:

 — Це чарівне слово! Але не забудь, як треба говорити його.

 — Я спробую, — посміхнувся Павлик. — Я зараз же спробую.

Він схопився й побіг додому.

Оленка сиділа за столом і малювала. Фарби — зелені, сині, червоні — лежали перед нею. Побачивши Павлика, вона в цю ж мить згребла їх у купу і прикрила рукою.

«Обдурив дідусь! — з досадою подумав хлопчик. — Хіба така зрозуміє чарівне слово!..»

Павлик боком підійшов до сестри і смикнув її за рукав. Сестра озирнулася. Тоді, дивлячись їй у вічі, тихим голосом хлопчик сказав:

 — Оленко, дай мені одну фарбу… Будь ласка…

Оленка від здивування зробила великі очі. Пальці її розтулилися, і, знімаючи руку зі столу, вона збентежено пробурмотіла:

 — Я-яку тобі?

 — Мені синю, — боязко сказав Павлик.

Він узяв фарбу, потримав її в руках, походив з нею по кімнаті й віддав знову сестрі. Йому не потрібна була фарба. Він думав тепер тільки про чарівне слово. «Піду ще до бабусі. Вона саме куховарить. Прожене чи ні?»

Павлик відчинив двері на кухню. Бабуся знімала з дека гарячі пиріжки. Онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне зморшкувате обличчя, подивився в очі й прошепотів:

 — Дай мені шматочок пиріжка, будь ласка…

Бабуся випрямилась. Чарівне слово так і засяяло в кожній зморщечці, в очах, в усмішці.

 — Гаряченького… гаряченького захотів, голубе мій! — промовила вона, вибираючи найкращий, найрум’яніший пиріжок.

Павлик підстрибнув із радощів і розцілував її в обидві щоки.

«Чарівник! Чарівник!» — повторив мовчки, згадуючи дідуся.

За обідом Павлик сидів принишклий і прислухався до кожного братового слова. Коли той сказав, що поїде кататися на човні, Павлик поклав руку йому на плече й тихо попросив:

 — Візьми мене, будь ласка…

За столом відразу всі замовкли. Брат підняв брови й посміхнувся.

 — Візьми його, — раптом сказала сестра. — Що тобі, важко?

 — Та чому б і не взяти? — усміхнулась бабуся. — Звичайно, візьми.

 — Будь ласка, — повторив Павлик.

Брат голосно засміявся, поплескав хлопчика по плечу, скуйовдив йому волосся.

 — Ех ти, мандрівник! Ну, гаразд, збирайся!

«Допомогло! Знову допомогло!» Павлик вискочив з-за столу й побіг на вулицю. Та у сквері дідуся вже не було. Лава була порожня, і тільки на піску залишилися накреслені парасолькою незрозумілі знаки.

Пробачте, діти… Я запізнився…

Був холодний ранок. Зривалися сніжинки. З півночі віяв холодний, пронизливий вітер.

Ми прийшли до школи на світанку. В класі було тепло. Ми роззулися й гріли ноги біля грубки.

Задзвенів дзвоник. Усі сіли на місця. Пройшла хвилина, друга. Учителя не було. Ми послали Ніну — вона в класі старостою: піди в учительську, дізнайся, чому немає вчителя.

За хвилину Ніна повернулася й сказала:

 — Іван Петрович захворів. Директор школи сказав, щоб ми йшли додому.

 — Ура! — закричали всі, невимовно раді. — Ура!.. Уроків не буде!.. Вчитель захворів.

Раптом відчинилися двері, й до класу ввійшов Іван Петрович. Запорошений снігом, втомлений. Ми завмерли від несподіванки. Сіли, нахиливши голови.

Іван Петрович підійшов до столу.

 — Пробачте, діти, — тихо сказав він. — Занедужав я трохи, та все ж вирішив іти до школи. Запізнився трохи…

Він роздягся тут же, у класі. Сів за стіл, подивився на нас.

А нам соромно було підвести очі…

Підлога буде чиста… А душа?

Першокласниця Марійка, прийшовши додому, побачила, що підлога в кімнатах чиста, аж блищить.

 — Як у нашому класі після уроків, — сказала мамі Марійка.

Хтось постукав.

Мама відчинила двері.

До хати ввійшла сусідка — стара-престара бабуся Христина.

Бабусі вісімдесят дев’ять років. У неї сім синів, три дочки, багато внуків і правнуків.

Мама низько вклонилася бабусі Христині, взяла її під руку й повела до вітальні.

Жахнулася Марійка: надворі дощ, взуття у бабусі брудне, — там, де пройшла бабуся, розпливлися калюжі.

Довго сиділа біля столу бабуся Христина. Мама частувала її чаєм.

Коли бабуся пішла додому, Марійка сказала:

 — А ми б до класу з такими брудними черевиками не впустили… Підлога ж мусить бути чиста…

 — Підлога буде чиста, доню… А душа? — тихо сказала мама.

Хіба це друг?

В одній країні вчені створили робота, який здатний навчатися. Назвали його Сайком. Сайк може будь-яку інформацію запам’ятати і на будь-яке питання дати відповідь. Ну просто відмінник, лише з металу і пластику.

Він і слухняніший за тебе. Ти чим більше дорослішаєш, тим більше стаєш самовільним і впертим. А Сайк тільки відповідно до закладених у нього програм діє. Навіть добру справу не зробить, якщо не накажуть.

Стоїть сліпий на перехресті й не може вулицю перейти — світлофора не бачить. Ти швидко зметикуєш, що треба робити, чи не так? А в Сайка не так. Якщо це програмою не передбачено, буде сам, як світлофор, стояти і вогниками підморгувати.

Запитали Сайка:

 — Хто твої батьки?

Він відповів:

 — У мене немає батьків. Я комп’ютерна програма, а не жива істота.

 — А що ти можеш?

 — Я пам’ятаю те, чого мене навчили. Можу сприймати різноманітну інформацію і опрацьовувати її.

Запитали комп’ютерного хлопчика:

 — Сайку, які в тебе завдання?

 — Постійно накопичувати знання і ділитися ними з людьми.

Знання — це, звичайно, добре… Але хіба тільки в них справа? Що вони без сердечності й доброти?

Зараз Сайка вже багато чому навчили. Він і читати, і в шахи грати, і по телефону розмовляти вміє. Навіть здається іноді, що це людина. Але…

Чи хотів би ти такого друга? Навряд. Душі в ньому не має. Любити не може. А без любові — хіба це друг?!

Та й взагалі, якщо не любити, навіщо тоді жити?

Подарунок

В аеропорту перед польотом пасажирів пропускають через особливі ворота. Якщо хтось захоче пронести в літак бомбу чи гранату, пролунає попереджальний дзвінок. Охорона схопить людину, яка задумала лихе, і не дасть йому злетіти в небо.

Так і в Царство Небесне, де чекають кожну чисту душу, не пропустять того, хто затаїв зло у своєму серці.

Щоб нас не затримала небесна охорона і не заборонила політ нашій душі, зазирнемо в неї самі і подивимось, якими бажаннями і думками ми живемо?

Якось одну дівчинку запитали:

 — Що ти більше всього любиш робити?

Не задумуючись, вона відповіла:

 — Дарувати!

Весь час, вільний від уроків і домашніх справ, вона намагається дарувати людям радість. То якомусь малюкові іграшку змайструє або рукавички зв’яже, то бабусі-сусідці продукти з магазину принесе.

Вона й сама, як подарунок. Дивишся на неї, і світ світлішим стає.

Таких варта в Небесне Царство охоче пропустить: інших радувала — тепер лети, сама радій. Даруй людям радість, мила!

Вони забули

Рід, рідня, рідні, рідненький… На жаль, для когось ці слова — порожній звук.

Жив Сергійко з батьками, та хіба були вони батьком і ма­тір’ю? Вони думали тільки про випивку. Напиваючись, батько звірів і жорстоко бив свого малюка. Хлопчик утікав із дому й ночував улітку в парку, а взимку — у під’їздах.

Пропивши все, батьки продали квартиру, забувши, що вони батько й мати. І поїхали кудись, не згадавши про сина.

Сергійко залишився сам, без дому, а було йому всього п’ять років. Їжу він шукав на смітниках, іноді голодував не одну добу.

Якось він подружився з таким самим бездомним хлопчи­ком. Удвох було краще. Одного разу вони влаштувалися на ніч­ліг у старій машині на звалищі і заснули. Що їм снилося? Можливо, дім, тарілка з кашею, яка смачно парувала, чи мама, мама, ще твереза мама, яка співає колискову пісню?

Прокинувся Сергійко від їдкого диму — машина горіла. Двері заклинило, вогонь уже обпікав обличчя, руки. Сергій з усієї сили штовхнув дверцята, вистрибнув, спробував витягнути друга, але машина вибухнула. Вибуховою хвилею його відкинуло вбік. Він втратив свідомість; отямившись і побачивши своє обгоріле обличчя, вирішив лише ночами виходити на пошуки їжі.

Малюк страждав від сильних опіків, йому здавалося, що його всі забули і покинули.

Одного разу його на звалищі знайшли журналісти. Схвильовані долею бездомних дітей, вони розповіли про хлопчика по телебаченню.

Уже наступного дня в студію зателефонував чоловік, який назвався Миколою. Він сказав, що хоче знайти Сергійка і всиновити його. Незадовго Микола відвіз хлопчика до себе в село. Добрі люди зібрали гроші на операцію. Тепер опіків уже не видно. Гояться і душевні опіки. Сергійко вчиться у школі. Він найщасливіша людина в світі — у нього є дім, є батько.

Папуга

Тинявся Петрик по квартирі. Усі ігри набридли. Тут мама дала доручення сходити в крамницю і ще підказала:

 — Наша сусідка Марія Миколаївна ногу зламала. Їй хліба купити немає кому. Ледве по кімнаті пересувається. Давай, я подзвоню і взнаю, чи не потрібно їй чогось купити.

Тітка Марія дзвінку зраділа. А коли хлопчик приніс їй цілу сумку продуктів, вона не знала, як йому і дякувати. Чомусь показала Петрикові порожню клітку, в якій недавно жив папуга. Це був її друг. Тітка Марія за ним доглядала, ділилася своїми думами, а він взяв і полетів. Тепер їй немає кому слова сказати, немає про кого піклуватися. А що це за життя, якщо нема про кого піклуватися?

Петрик подивився на порожню клітку, на милиці, уявив, як тітка Марія шкутильгає по спорожнілій квартирі, і в голову йому прийшла несподівана думка. Річ у тім, що він давно складав гроші, які йому давали на іграшки. Усе не знаходив нічого підходящого. І от тепер ця дивна думка — купити папугу для тітки Марії.

Попрощавшись, Петрик вибіг на вулицю.

Йому захотілося зайти в зоомагазин, де колись бачив різних папуг. Але тепер він дивився на них очима тітки Марії. З яким із них вона могла б подружитися? Може, цей підійде, може, цей?

Петрик вирішив розпитати сусідку про втікача. Наступного дня він сказав мамі:

 — Подзвони тітці Марії… Можливо, їй щось потрібно?

Мама навіть завмерла, потім пригорнула сина і прошепотіла:

 — Ось і ти людиною стаєш…

Петрик образився:

 — А хіба раніше я людиною не був?

 — Був, звичайно, був, — усміхнулася мама. — Тільки тепер у тебе ще й душа прокинулася… Слава Богу!

 — А що таке душа? — насторожився хлопчик.

 — Це здатність любити.

Мама допитливо подивилася на сина:

 — Може, сам подзвониш?

Петрик знітився.

Мама зняла слухавку:

 — Маріє Миколаївно, вибачте, у Петрика до вас питання. Я зараз йому слухавку передам.

Тут уже відступати не було куди, і Петрик зніяковіло пробурмотів:

 — Тітко Маріє, може, вам купити щось?

Що сталося на іншому кінці дроту, Петрик не зрозумів, тільки сусідка відповіла якимось незвичним голосом.

Подякувала і попросила принести молока, якщо він піде у крамницю. Більше їй нічого не потрібно. Знову подякувала.

Коли Петрик подзвонив в її квартиру, він почув поспішливий стукіт милиць. Тітка Марія не хотіла примушувати його чекати зайві секунди.

Доки сусідка шукала гроші, хлопчик ніби ненавмисне почав розпитувати її про зниклого папугу. Тітка Марія охоче розповіла і про колір, і про поведінку…

У зоомагазині таких за кольором папуг виявилося декілька. Петрик довго вибирав. Коли ж він приніс свій подарунок тітці Марії, то…

Уяви це сам…

Прозріння

В одній із московських шкіл перестав ходити на заняття хлопчик. Тиждень не ходить, два…

Телефону в Левка не було, й однокласники за порадою вчительки вирішили сходити до нього додому.

Двері відчинила Левкова мама. Обличчя в неї було дуже засмучене.

Діти привіталися й нерішуче запитали:

 — Чому Левко не ходить до школи?

Мама з сумом відповіла:

 — Він більше не буде навчатися з вами. Йому зробили операцію. Невдало. Левко осліп і сам ходити не може…

Діти помовчали, перезирнулися, і тут хтось із них запропонував:

 — А ми його по черзі в школу водити будемо.

 — І додому проводжати.

 — І уроки допоможемо робити, — перебиваючи один одного, защебетали однокласники.

У мами на очі накотилися сльози. Вона провела друзів у кімнату. Трохи згодом, намацуючи шлях рукою, до них вийшов Левко з пов’язкою на очах.

Діти завмерли. Тільки тепер вони по-справжньому зрозуміли, яке нещастя трапилося з їхнім другом. Левко з зусиллям сказав:

 — Добридень.

І тут з усіх боків залунало:

 — Я завтра зайду за тобою і проведу до школи.

 — А я розкажу, що ми вивчили з алгебри.

 — А я з історії.

 — А я…

Левко не знав, кого слухати, і тільки розгублено кивав головою. По обличчі мами градом котилися сльози.

Пішовши, діти склали план — хто коли заходить, хто які предмети пояснює, хто буде гуляти з Левком і водити його до школи.

У школі хлопчик, який сидів з Левком за однією партою, тихенько розповідав йому під час уроку те, що вчитель пише на дошці.

А як завмирав клас, коли Левко відповідав! Як усі раділи його п’ятіркам, навіть більше, ніж своїм!

Вчився Левко прекрасно. Краще вчитися став і весь клас. Для того щоб пояснити урок другові, який потрапив у біду, потрібно і самому його знати. І діти старалися. Мало того, взимку вони почали водити Левка на ковзанку. Хлопчик дуже любив класичну музику, і однокласники ходили з ним на симфонічні концерти…

Школу Левко закінчив із золотою медаллю, потім вступив до інституту. І там знайшлися друзі, які стали його очима.

Після інституту Левко продовжував учитися і, врешті-решт, став всесвітньо відомим математиком, академіком Понтрягіним.

Не перерахувати людей, які прозріли для добра.

Марічка

Одного разу багато років тому дівчинку Марічку прийняли за Ангела. Сталося це так.

В одній бідній сім’ї було троє дітей. Їхній тато помер, мама працювала, де могла, а потім захворіла. У домі не залишилося ні крихти, а їсти так хотілося. Що робити?

Вийшла мама на вулицю і почала просити милостиню, але люди, не помічаючи, минали її. Надходила різдвяна ніч, і слова жінки: «Не собі прошу, дітям моїм… Заради Хрис-та!» — танули в передсвятковій метушні.

У відчаї вона увійшла в церкву і почала просити про допомогу Самого Христа. Кого ж ще залишилося просити?

Ось тут, біля ікони Спасителя, маленька Марічка і побачила жінку, яка стояла на колінах. Обличчя її було залите сльозами. Дівчинка ніколи раніше не бачила таких страждань.

У Марічки було дивовижне серце. Коли поруч раділи, і їй хотілося стрибати від щастя. Але якщо комусь було боляче, вона не могла пройти осторонь і запитувала:

 — Що з тобою? Чому ти плачеш?

І чужий біль проникав у її серце. Ось і тепер вона схилилася до жінки:

 — У вас горе?

І коли та поділилася з нею своєю бідою, Марічка, яка ніколи в житті не знала почуття голоду, уявила собі трьох одиноких малюків, котрі давно не бачили їжі. Не роздумуючи, вона простягнула жінці п’ять карбованців. Це були всі її гроші.

На ті часи це була значна сума, і обличчя жінки засяяло.

 — А де ваш будинок? — на прощання запитала Марічка.

Зі здивуванням вона дізналася, що живе бідна сім’я в підвалі. Дівчинка не розуміла, як можна жити в підвалі, але вона твердо знала, що їй треба зробити в цей різдвяний вечір.

Щаслива мати, немов на крилах, летіла додому. Вона накупила їжі в найближчому магазині, і діти радісно зустріли її.

Невдовзі пашіла пічка, закипів самовар. Діти зігрілися, наситилися й притихли. Стіл, заставлений їжею, був для них непередбаченим святом, майже дивом.

Але тут Надя, найменшенька, запитала:

 — Мамо, а правда, що в Різдвяну ніч Бог посилає дітям Ангела, і той приносить їм багато-багато подарунків?

Мама прекрасно знала, що гостинців їм чекати нема звідки.

Слава Богу за те, що Він уже їм дав: усі ситі й зігріті. Але малюки є малюки. Їм так хотілося мати на Різдвяне свято ялинку, точнісінько таку ж, як у всіх дітей. Що вона, бідна, могла їм сказати? Розрушити дитячу віру?

Діти насторожено дивилися на неї, чекаючи відповіді. І мама підтвердила:

 — Це правда. Проте Ангел приходить лише до тих, хто всім серцем вірить у Бога і від усієї душі молиться Йому.

 — А я всім серцем вірю в Бога і від усієї душі молюся Йому, — не відступала Надя. — Нехай Він пошле нам Свого Ангела.

Мама не знала, що сказати. У кімнаті запанувала тиша, тільки дрова потріскували в печі. І раптом пролунав стукіт. Діти здригнулися, а мама перехрестилась і тремтячою рукою відчинила двері.

На порозі стояла маленька русява дівчинка Марічка, а за нею — бородатий чоловік з ялинкою в руках.

 — З Різдвом Христовим! — радісно привітала господарів Марічка.

Діти завмерли.

Поки бородань встановлював ялинку, до кімнати зайшла Марійчина няня з великим кошиком, із якого відразу почали з’являтися подарунки.

Малюки не вірили своїм очам. Ні вони, ні мама не підозрювали, що дівчинка віддала їм свою ялинку і свої подарунки.

А коли несподівані гості пішли, Надя запитала:

 — Ця дівчинка й була Ангел?

Чекання

Весела компанія — троє хлопців і троє дівчат — їхала в автобусі на золоті пляжі Флориди. На них чекали лагідне сонце, теплий пісок, блакитна вода й море задоволення. Оточуючим вони дарували радісні усмішки. Їм хотілося, щоб усі навколо були щасливими.

Поруч із ними сидів досить молодий чоловік. Кожен сплеск радості, кожен вибух сміху болісно відгукувався на його похмурому обличчі. Він весь якось стискався і ще більше замикався в собі.

Одна з дівчат не витримала й підсіла до нього. Вона довідалася, що похмурого чоловіка звуть Вінго. Виявилося, що він чотири роки просидів у нью-йоркській в’язниці й тепер їде додому. Це ще більше здивувало супутницю. Чому ж він такий смутний?

 — Ви одружені? — поцікавилася вона.

На це просте запитання прозвучала дивна відповідь:

 — Не знаю.

Дівчина розгублено перепитала:

 — Ви цього не знаєте?

Вінго розповів:

 — Коли я потрапив до в’язниці, то написав своїй дружині, що, якщо їй буде важко мене чекати, якщо діти почнуть питати про мене, і це причинить їй біль… Словом, якщо вона не витримає, нехай із чистою совістю забуде мене. Я зможу це зрозуміти. «Знайди собі іншого чоловіка, — писав я їй. — Навіть можеш мене про це не повідомляти».

 — Ви їдете додому, не знаючи, що вас чекає?

 — Так, — із зусиллям приховуючи хвилювання, відповів Вінго.

Дівчина співчутливо поглянула на нього. І Вінго не зміг не поділитися найголовнішим:

 — Тиждень тому, коли мені повідомили, що за хорошу поведінку мене звільнять достроково, я написав дружині знову. При в’їзді в моє рідне місто ви помітите при дорозі великий дуб. Я написав, що, коли я їй потрібний, то нехай вона почепить на ньому жовту хустинку. Тоді я зійду з автобуса і повернуся додому. Але якщо вона не хоче мене бачити, то нехай нічого не робить. Я проїду мимо.

До міста було зовсім близько. Молоді люди зайняли передні місця й почали рахувати кілометри. Напруження в автобусі зростало. Вінго заплющив очі. Залишилося десять кілометрів, п’ять…

І раптом пасажири зіскочили зі своїх місць, почали кричати і танцювати від радості. Глянувши у вікно, Вінго закам’янів: усі гілки дуба були цілком засіяні жовтими хустинками. Тріпочучи на вітрі, вони вітали людину, котра поверталася у свій рідний дім.

Як же зустріне нас Господь, якщо ми з покаянням повернемося до Нього? З радістю, адже Він Сам обіцяв: «На небесах більше радості буде за одного грішника, який покаявся, ніж за дев’яносто дев’ять праведників».

Кошеня

Підійшов дідусь до лави відпочити, а гам дівча-малятко сидить і гладить кошеня. Те кволеньке таке, майже помирає. Побачила дівчинка, що дідусь в її сторону дивиться, і каже:

 — Киця дуже хвора.

 — Її лікувати треба, — відповів дідусь.

 — Я не вмію лікувати, а мені дуже шкода кицю. Хоча б утішу — їй веселіше буде.

Бачиш, як серце дівчинці підказало: не вміє лікувати — робить що може: втішає. Було б бажання, то добра багато можна зробити. Мабуть, і двадцяти чотирьох годин на добу не вистачить.

Напередодні Різдва

Вечір стояв прекрасний. Погода була свіжа, морозна, але не така холодна, що боязко ніс висунути. Небо темно-синє, чисте, все зірочками всіяне, а зірочки так і мерехтять у недосяжній висоті, наче усміхаються звідти. Сніг, ніби білою скатертиною, покрив усі вулиці. Ідеш — під ногами рипить. І щось святкове, підбадьорююче розлите в повітрі, ніби не тільки люди, але і вся природа напружено й нетерпляче чекає Різдва. Вулиці, проти звичайного, людні, у всьому місті пожвавлення, тому що відкрився ярмарок. У палатках уже розпочався продаж ялинок, різних прикрас та іграшок. З району понаїжджало багато людей: хто за покупками, хто за дітьми, щоб взяти їх на свята додому. Рух, шум, гамір навіть там, де в звичайний час панує тиша.

Нам було весело, жартуючи і теревенячи ми бігли вулицею.

 — А ту ялинку потрібно купити обов’язково! — заявив раптом Петя.

Ми ще раніше ходили на ринок — придивитись і прицінитися, тепер ми йшли, щоб закінчити справу з покупками.

 — Яку ялинку? — запитав я.

 — А ту, що в палатці Волкова… найпишнішу, невже забув?

 — А-а, ялинка гарна… тільки…

 — Що?

 — Тільки вона дуже дорого коштує, Петю.

 — Що за проблема? Нинішній рік — не минулий: є на що! Вистачить і на ялинку, і на солодощі.

Раптом у повітрі пролунав різкий свисток локомотива. Я мимоволі здригнувся. Залізничний вокзал знаходився в стороні, в кількох метрах від нас.

 — Адже зараз Володя Козирєв від’їжджає! — зауважив я.

 — Давай забіжимо? — запропонував Петро. — Володьку проведемо. Ринок до десятої відчинений…

Я погодився, і ми звернули у провулочок, який вів прямо до вокзалу. Людей було дуже багато, тому що селяни, які працювали в місті, поспішали на свята додому. Локомотив, маневруючи, бігав коліями, зчіплюючи один за одним невеликі вагони. Лунали різкі свистки, чавунне чудовисько пихтіло, випускаючи клубки пари, які ефектно розливалися в повітрі. Ми скрізь шукали товариша, який від’їжджав, але не могли його знайти.

 — Лишенько! Рідненькі! Ой, біда-бідонька! — раптом ніби звідкись вирвався болісний крик, який чітко виділився серед загального говору і гаму, що панували на платформі.

 — Що це? — здивовано подивилися ми один на одного і кинулися туди, де вже зібрався невеликий гурт людей.

 — Ой лишенько! Сердешні! Що ж мені тепер робити?!

Якась бабуся в старенькому кожушку, в поношеній хустині сиділа на холодних плитах платформи і голосила.

 — Чого плачеш? Що таке сталося? — запитували її.

 — Ох, ох! Тяженько мені… помре він тепер… не побачившись зі мною, помре…

 — Та що у тебе?.. Гей, бабцю, чуєш: що сталося? — звернувся до неї жандарм, протискуючись крізь натовп.

 — Квиток, рідненький, квиток… загубила… збилась, шукаючи… та ж немає! Що мені тепер робити?

 — Залишатися доведеться. Ну, нічого, в місті веселіше, — пожартував хтось, та відразу зрозумівши всю непристойність жарту, шмигнув у натовп і зник.

 — Ой, горе моє люте!.. Помре він тепер… помре! — ридала бабця.

 — Хто помре?

 — Синочок мій! Дуже хворий, дуже… Телеграму отримала. Безнадійно хворий… І гроші я в чужих людей позичила, хоч останні хвилиночки побуду з ним, думала… побачу його… А що тепер мені?

І вона у відчаї впала обличчям на холодне каміння.

 — Яка біда! — пожалів хтось із натовпу.

 — Уважнішій треба бути… а не так, — порадив поважний пан в єнотовій шубі.

 — Шкода бідолашну! — похитав головою купець і відійшов у сторону.

 — А ви далеко їдете, бабусю? — раптом звернувся до неї Петя.

Він увесь час стояв зосереджений і трохи блідий. Його, очевидно, схвилювало бабусине горе. Він і тепер говорив не зовсім впевненим голосом.

 — Ой далеко, хлопче, до кінцевої станції! — промовила вона, не піднімаючи голови.

Сльози душили її. Петя глянув на мене. Я зрозумів його погляд. Мені й самому було дуже шкода бідну стареньку. Петя кинувся бігом у вокзал. Я рушив за ним і догнав його вже біля каси. Усі гроші були в нього.

 — Скільки коштує квиток до кінцевої станції? — схвильованим голосом запитав Петя, підходячи до віконця каси. — Дайте! — промовив він голосніше звичайного і подав касиру все наше багатство!

Через хвилину ми були вже біля старенької, яку підіймав жандарм.

 — Бабусю, бабусю, візьміть ось! — сказав Петя, подаючи їй квиток.

 — Голубе ненаглядний! Та де ж ти його знайшов? — вигукнула старенька.

 — Біля дверей знайшли!..

 — Милі ви мої! Дай вам Боже…

Вона впала навколішки й поклонилася нам до землі. Петя побіг від неї з такою поспішністю, ніби рятувався від погоні. Я кинувся за ним. Ледве перевівши подих, стомлені, зупинилися ми посеред вулиці і мовчки глянули один на одного. Я не знаю, що в цю хвилину відчував Петя, але мені було якось особливо добре, так добре, як ніколи я ще не почував себе…

 — Додому? — запитав я тихо Петю.

 — Куди ж іще? — відповів він запитанням.

І ми пішли додому…

Майже всю дорогу мовчали. Підійшовши до будинку, Петя звернувся до мене:

 — Ти не шкодуєш?

Я нічого не відповів.

 — Сашку, адже син помирає… Обійдемося і без ялинки один рік!

Було жаль, що ми залишилися без ялинки, та в той же час відчували, що зробили хорошу справу, що по-іншому й не могло бути. Інакше, згадка про нещасну стареньку отруїла б усю нашу радість.

Ми залишилися без ялинки — і все-таки нам було весело. Це було те внутрішнє, глибоке щастя, яке пізнаєш лише тоді, коли усвідомлюєш, що однією сльозою менше стало в світі!

Роки пройдуть, і не забудеш цих хвилин…

Дві обручки

Служили в полку два солдати, односельці й однолітки, а по серцю — зовсім різні люди: у одного серце — ніби віск, м’яке, а в другого — тверде, як камінь. Обидва звалися Іванами; а товариші прозвали їх так: одного Тихим Іваном, а другого — Гордим Іваном. Після війни обидва Івани вийшли у відставку і повернулись у рідне село.

Вибрали наші молодці собі наречених. Тихому Іванові сподобалася бідної вдови дочка — дівчина лагідна, добра. Гордому Іванові до вподоби прийшлася шинкарева дочка — дівчина вередлива, перебірлива, але з великим приданим.

Приходить Гордий Іван до своєї багатої нареченої й каже їй:

 — Беру тебе із сім’ї багатої, але я й сам чоловік не бідний: ось тобі перстеньок-обручка з червоного литого золота з камінням самоцвітним, дорогим.

Прийняла наречена подарунок і промовила з усмішкою:

 — У скринях у мене багато всякого дорогого вбрання, але твій подарунок мені до серця.

Одягнула вона обручку на середній палець і дивиться на неї, милується. А перстень золотий так і сяє; самоцвітний камінчик горить, як свіжа кровинка; а навколо нього світяться діаманти, ніби гарячі сльози…

Приходить Тихий Іван до своєї нареченої й каже їй:

 — Люблю тебе більше всього на світі; осипав би тебе і золотом і перлами, але немає в мене нічого, крім гарячого серця. Прийми від мене недорогий подарунок — срібну обручку, просту каблучку. Полита вона гіркими сльозами, дана мені з благословенням. Носи його, не знімаючи, і будь щаслива, як і я був і і нею щасливий.

Зашарілася наречена, прийняла від Івана подарунок заповітний і промовила:

 — Не подарунок, а любов твоя дорога мені.

Дивиться наречена на перстень, а він біліє на пальці, наче чиста сніжинка, і виблискує, мовби слізка по ньому прокотилася.

І ось настав день вінчання. Назбиралося людей повнісінька церква. Попереду стоять обидва наречених і обидві наречені. І на одній нареченій дороге вбрання, прикраси, у вухах важкі сережки з перлами. А золотий перстень на руці виблискує коштовним камінням. На другій нареченій — ні вбрання розкішного, ні прикрас коштовних, лиш перстень на руці біліє, як чиста сніжинка

Вийшов з олтаря священик старенький. Поклали женихи па тарілку свої обручки, а наречені — подаровані персні. Подивився священик на персні, здивувався, але нічого не сказав нареченим.

Повінчав священик молодят, благословив. А потім пошепки сказав солдатам, щоб зайшли до нього ввечері й принесли із собою персні.

Увечері приходять до священика обидва Івани. Старець прийняв їх з пошаною, посадив у світлиці на почесне місце і просить їх зізнатися чесно, де дістали вони такі персні.

 — Я не розповів би людям, як дістав цю каблучку, — сказав Іван Гордий, — але вам, батюшко, як перед Богом, відкрию всю правду.

Приступом брали ми одне містечко. Ударили в барабани і кинулись ми у бій. Дивимося — стріляють з вікон одного багатого будинку. Вибили ми ворога звідти, і я, проходячи багаті покої, бачу: жінка лежить на підлозі в крові й стогне, а на правій руці в неї перстень самоцвітами виблискує — ось цей самий. «Не я, то хтось інший зніме», — подумав та й зірвав колечко з пальця.

Тяжко зізнаватися, а правду сказати треба: як ножем по серці різнула жінка своїм гострим поглядом і сказала мені вслід своєю мовою одне слово, — а яке, я того не знаю, але, певно, не дуже приємне. Ось і все тут сповна, як перед Богом.

І сказав на це священик Іванові Гордому:

 — Недобре діло ти зробив. Перстень цей коштовний: червоний камінь в ньому — рубін, а світлі камені — діаманти: але й цілі гори дорогоцінних каменів не варті однієї сльози, одного зітхання ображеної людини. Кайся Богу, сину мій, у своєму гріху.

 — А ти, молодче, звідки дістав свою обручку? — запитав священик Тихого Івана.

 — Хвалитися перед людьми недобре, — каже Іван Тихий,  — але від вас, отче, не приховаю, як дістав я цю обручку.

Разом з товаришем були ми у цьому самому бою. Кинувся і я вперед разом з усіма. Раптом бачу — біжить мені назустріч маленький хлопчик, плаче, кричить: «Маман, маман!» Зрозумів я, що маму він загубив. Жаль мене взяв. Підбіг я до нього, по голівці погладив, і кажу: «Не відставай від мене, хлопче! Поїдуть гармати, кіннота промчить — розтопчуть тебе, як комашку. Тримайся за мене міцніше. Дасть Бог, виведу тебе цілим І неушкодженим».

І зрозумів мене хлопчик, вчепився маленькою ручкою; я наступаю, а він ні на крок від мене — і не плаче. Раптом бачу, жінка вулицею бігає, голосить, а мій кучерявий хлопчина руки в її бік протягає і кричить до неї.

Почула жінка рідний голосок — як пташка кинулася до мене, за рушницю схопилася. «Бог з тобою, жінко! — кажу їй. — Візьми свою дитину, та йди правіше, а то вас розтопчуть».

Схопила вона сина і — бух мені в ноги, ридає… А мені незручно стояти з нею, та й ніколи — товариші далі наступають. «Пусти, — кажу, — мені треба йти вперед». Стоїть вона на колінах, швидко знімає зі своєї руки перстень і мені на палець одягає. Перехрестила по-своєму і сказала щось. Що саме — не знаю, а тільки, напевно, привітне слово. І бігти мені треба було і слухати хотілося…

Так перстень у мене і залишився.

Сказав на це священик Тихому Іванові:

 — Християнську справу ти зробив. Перстень цей малоцінний, але викарбуване на ньому чужою мовою велике в усіх народів слово: «Хай береже тебе Бог». І збереже тебе Бог всюди так, як зберіг ти невинну душу маляти.

Попрощалися Івани, йдуть додому, одне й те ж думаючи: «Кожен на моєму місці зробив би так само».

І почали жити сім’ями обидва Івани.

Тихий Іван став землю обробляти, а Гордий Іван торгівлею зайнявся.

Засіє Тихий Іван свою ниву — і, як оксамит, зеленіють на ній прорості, і кожний ранок вкриє їх, як сріблом, роса.

Накупує Гордий Іван різного товару: кіс, ножів, цвяхів; не встигне привезти у свій магазин — як кров’ю, вкриє іржа все залізо, хоч викинь увесь товар.

Але живуть обидва Івани рівно. Тихий не багатіє, тому що сім’я бідна. Гордий не бідніє, тому що сім’я багата.

Тільки радості в них у житті нерівні:

У Гордого Івана що не день — усе докір і чвари.

А в Тихого Івана кожен день в радість. У всьому — любов і злагода.

І коли прийшла до нього старість, було вже в нього семеро дітей. Щоправда, жили вони не багато, але великої нужди не знали: Бог дає дітей, дає і на дітей. Подивиться Тихий Іван на свою стареньку дружину, на дітей слухняних, і промовить:

 — Безмірна милість Божа до нас, грішних.

Великдень

В Україні був такий звичай, що напередодні Великодня не заливали й не гасили вогню, а кожен господар тримав жар цілу ніч, щоб можна було запалити скалку після ранкового богослужіння.

Господині в Страсну суботу печуть, варять, готують, щоб було і своїм, і захожим людям. Усі радісно чекають і зустрічають Великдень…

У селі в той час жив бідняк, якому (Бог його знає чому) не було щастя в житті. Був він не гультяєм, не п’яницею, а доброю, працьовитою людиною. Мало того, що пропала й перевелася вся його худоба і двічі погорів, — так ще й дружина, бідна, померла, покинувши на нього повну хату дітей. Залишився він удівцем, та до того ж убогим: діти без догляду, господині в хаті немає, — тож біда здолала зовсім. Який чоловік упорається сам, без господині, і яке йому життя? Так він зубожів зовсім, і було йому свято — не свято. У нього не готувалося нічого: ні паски, ні смаженого поросяти… Та й що було йому готувати, коли від Масниці вогню в печі не розводили: ні дров не було, ні приготувати нічого.

Промолився він щиро цілу ніч, а після богослужіння привітався з усіма; йому і понадавали: хто скибочку паски, хто — червоне яєчко. От він і зрадів, що дітки матимуть що їсти. Пішов додому; поклав усе на стіл, хотів запалити скалку і будити дітей…

Спохопився — вогню немає; надворі було ще темно, ніч. Згадавши, що в добрих людей до цього дня зберігається жар про запас, та й свічку не гасять, він пригадав і минулі часи, коли жив не гірше од людей. Що робити? Пішов він до сусіда.

 — Христос Воскрес!

 — Воістину Воскрес!

 — Дайте, люди добрі, вогню — засвітити свічку.

 — От людина! І Великдень забув: до людей по вогонь ходить! Іди з Богом додому; нині всі вогонь удома тримають, і тут не до тебе. Невже ти не приберіг свого?!

Пішов він до другого чоловіка; там його жінки та дівчата засміяли, що в такий день по хатах ходить по вогонь, і прогнали. Він — у третій двір, у четвертий — скрізь те ж саме: готують стіл, нікому діла нема до бідняка: де засміють, а де й вилають, а то — і прогонять.

 — Забирайся, — кажуть, — не до тебе зараз, а за вогнем іди до чумаків, там дадуть.

Заплакав бідняк, обійшовши майже все село, і подумав: «Господи Боже мій! За що ж люди мене кривдять? Вони ж мене знають: не злодій я, не п’яниця; унадилися до мене біда і злидні, і сам не знаю, за що і звідки, а вони ще гірко насміхаються наді мною… Видно, самі вони не знали злиднів. Того не запитають, що від самої Масляної жодної крихти в домі не було, і не готувалося ні разу… І звинувачують, що свого вогню немає».

Роздумуючи так, убогий стояв посеред вулиці в кінці села і не знав, куди йти і що робити. Поглянув він у чисте поле — за селом світиться вогник.

«От, — подумав, — і справді, піду до чумаків, вогню попрошу: більше нікуди. Може, хоч чумаки не відмовлять. Піду, не залишатися ж моїй хаті без світла, боляче за діток. Он як світло у всіх хатах, як весело дивитися вздовж вулиці!»

Пішов він за село і вийшов прямісінько до вогню. Дійсно, сидять чумаки навколо вогнища в святковому вбранні, згадують

Великдень.

 — Христос Воскрес!

 — Воістину Воскрес!

 — Дайте вогню, люди добрі!

 — Будь ласка! Але в що ти візьмеш?

 — Та от, дайте хоча б свічку затеплити.

 — Не донесеш ти свічки до села: тут у полі вітерець гуляє, задме. Підстав-но полу свитки, ми тобі жару в запіл насиплемо.

Він підставив, недовго думав; а вони згорнули жар просто руками, та й насипали йому в свитку.

 — Іди з Богом! Не бійся нічого, донесеш.

Що думав він, коли брав жар у полу, — невідомо. Але як людина проста, яка ніколи не обманює інших, він повірив чумакам: поклав свою свічку за пазуху, зібрав акуратно кінець поли і прийшов додому. «Якщо люди згребли та насипали жару руками, так чому ж мені не донести його додому?»

Зайшовши в хату, він затеплив свічку, став на коліна, помолився, піднявся, щоб накрити на стіл і будити дітей, поглянув на припічок, куди висипав із поли жар, а там замість жару лежить купа золота.

Зрадів убогий, зрозумів, що це йому Бог дав, ще раз помолився і поклав на стіл скибки паски і яйця, та й став будити дітей, наказуючи їм швидше вмитися, помолитися, привітати один одного й сідати за стіл.

Сусід убогого, котрий не дав вогню, побачив усе-таки, що в хаті у нього світло; підійшов, зазирнув у вікно — і побачив на припічку купу червінців. Здивувавшись цьому, він увійшов і почав розпитувати бідняка, а той, не криючись ні в чому, розказав усе, як було. Сусід вийшов на вулицю, глянув у ту сторону, куди ходив убогий, і також побачив вогник.

«Зачекай-же, — подумав він.

 — Сходжу-но і я за золотом». І пішов…

Тим часом сусідка вибігла за чимось з іншої хати і також підійшла до вікна бідняка: сплеснула руками, зайшла до хати, щоб помилуватися золотом, розпитати сусіда про все і позаздрити йому. А дізнавшись, як усе це сталося, побігла додому і випровадила якнайшвидше свого чоловіка, ледь давши йому шапку схопити, щоб ішов швидше за село до чумаків: там, мовляв, на Великдень роздають пригорщами золото.

 — Та дивись, більше нагрібай, — кричала вона йому вслід, — щоб не довелося мені сварити тебе на свято, коли повернешся!

Випровадивши чоловіка, сусідка знову побігла до вікна убогого, потім додому, потім на вулицю подивитися, чи світиться ще у чумаків вогник. Інші сусідки, побачивши її, стали питати, що трапилося. Вона спочатку хотіла було промовчати, щоб іншим золото не дісталося, та не втрималася, розказала все й пішла ще по цілому селі і почала всіх підводити до вікна вбогого, показувати золото й розказувати, яке Бог послав щастя цьому чоловікові та де його можна дістати. І всі жінки стали посилати своїх чоловіків за село до чумаків, щоб ті нагребли побільше золота та принесли в полах додому.

Повертається той, який першим пішов до чумаків.

 — Що, дали? — запитують його чоловіки, які також ішли до чумаків за золотом.

 — А як же, насипали дві пригорщі.

 — Постій-но, брате, не йди додому, нехай і ми вже загребемо, тоді все разом зсиплемо і поділимо порівну, щоб ніхто обділеним не остався.

 — Добре, — каже, — нехай буде по-вашому.

Пішли вони до чумаків, які все ще чинно сиділи біля вогню. Зняли шапки, поклонились і стали просити жару. Ті подивилися на них, але не сказали нічого, тільки звеліли кожному підставити по черзі полу, і насипали кожному по пригорщі.

 — Вистачить по одній, — сказали вони, коли ті все ще стояли, ніби на щось чекаючи: все мало! — Адже вас багато прийшло, треба розділити на всіх.

Подякували чоловіки за це і, бачачи, що жар лежить у полах і не горить, зраділи і жваво пішли до села, додому. Зраділи чоловіки, та ненадовго.

 — А що це, — сказав один, коли вони зовсім недалеко відійшли від чумаків, — пахне паленим? Понюхай, ніби хто до свята свиню обсмалив.

 — Правда, щось пахне, — сказав інший, та як закричить, тому що підставив під полу руку та обпік її… І другий також, і третій, і четвертий…

Крик, шум, сварка, один на одного кидаються, один одного сварять; усі пропалили свій новий одяг, а хто і руки попік — дим, сморід…

А чумаків немає — пропало все, як крізь землю провалилось: і воли, і вози, і чумаки, і вогонь — немає нічого.

 — Правду я ж говорила, — сказала сусідка вбогого, котра перша послала чоловіка за багаттям, — правду ж я говорила, що доведеться мені тебе, безголовий, на свято сварити!.. От і пропалив нову одежу!

А вбогий зажив щасливо і радісно.

Що ж це були за чумаки? Чи не Ангели? Один Господь знає…

Сімдесят разів сім

Маленька Ліза сиділа біля вікна і читала Святе Письмо. Сонечко весело світило на неї; вона почувалася щасливою, і їй дуже хотілося зробити щось приємне Богові, Який створив усе так прекрасно.

Ліза перечитувала місце, де було сказано, що коли твій брат згрішить проти тебе сім разів на день, і сім разів в один день підійде до тебе і скаже, що кається, — ти повинен йому простити.

За деякий час дівчинка зійшла в їдальню і зустріла там свого брата Федю. Він був на два роки старший за неї, але розумом і здоровим глуздом не так її випереджав, як вам може це здатися.

У Феді саме був не дуже гарний настрій. Судячи з виразу його обличчя, від нього нічого доброго не можна було чекати.

 — Оце так! У такий день сидіти у школі!

З цими словами він кинув книжку, яку тримав у руках, в інший кінець кімнати, де вона впала на підлогу з розірваними листками і палітуркою.

 — Федю! — закричала Ліза. — Чи не мій це підручник? Ти ж знаєш, як я його берегла.

 — І дійсно твій, — відповів він зі щирим каяттям. — Я думав, що це мій. Запевняю тебе, що я не навмисне, Лізо. Вибач

мене!

 — Добре, — відповіла Ліза, збираючи листки і згадуючи слова Святого Письма про прощення образ. — Думаю, що вибачу, — і тихенько додала: — Один!

Після сніданку діти пішли до школи. Раптом Федя закричав:

 — Лізо, якій величезний собака! Очі — як вуглини, і язик висить — певно, скажений.

Бідна Ліза страшенно злякалась і побігла. Зі страху вона зачепилася і впала в бридку яму. Впала вона дуже неприємно: не тільки здерла собі ліктя, але, крім того, зіпсувала нового черевичка, котрий ще недавно блищав, мов дзеркальце. На черевичку залишилася велика подряпина.

Ліза залилася сльозами, і зовсім не через лікоть, адже вона вміла переносити біль, але — бідний новий черевичок! Його вже не можна було полагодити.

 — Ой, Федю, як тобі не соромно говорити такі речі! Це зовсім не скажений пес, а просто Катон, який і мухи не зачепить.

 — Хіба ж я знав, Лізо, що ти впадеш? Я хотів тільки, щоб ти підбігла трохи. Я дуже шкодую, що ти впала, вибач за цей необдуманий вчинок. Чи не можеш ти пробачити мені?

 — Постараюся, — відповіла Ліза, переборюючи себе, і тихенько промовила: — Два.

У школі Федя поводився вкрай непристойно. По-перше, він взяв у сестри олівець і загубив; далі, якраз у ту хвилину, коли вона встала, щоб підійти до подруг, бешкетник витягнув ноги якомога далі, Ліза зачепилася за них і впала під загальний регіт усього класу. Брат, звичайно, запевняв, що це не «навмисно», і що йому «дуже шкода». Хіба він винен, що у нього такі здоровенні ноги? Він так намагався заховати їх обидві під лаву; що ж зробиш, коли вони не поміщаються? Він так глибоко засмучений цим випадком.

Маленька терпляча Ліза змушена була пробачити ще раз.

Протягом ранку вона перетерпіла від Феді ще дві-три образи, про які надто довго треба було б розповідати.

Коли вони виходили зі школи, Ліза з жахом побачила, що погода враз змінилася і дощ ллє як з відра. Федя дістав парасолю, розкрив її і, взявши сестру під руку, сміливо повів її вперед.

 — Обережніше! — кричала Ліза. — Ти так гойдаєш парасолю, що з неї капає прямо мені на голову.

 — Думаю, що ти не вмреш від кількох крапель дощу, — заперечив Федя.

Удома бідна дівчинка зі смутком побачила, що парасоля полиняла, і що її гарненький рожевий капелюшок забруднився.

 — Дійсно, це вже занадто! — зізнався Федя, коли побачив її засмученою. — Слово честі, Лізо, я не навмисне! Якби ти знала, як мені тебе жаль, ти б, напевно, пробачила мені.

 — Я тобі вибачаю, — сказала Ліза із зусиллям. Потім вона стала щось підраховувати на пальцях і нарешті промовила з подихом: — Сім!

 — Що ти цілий день рахуєш? — запитав її брат із цікавістю.

Вона нічого не відповіла і весело побігла обідати, промовляючи про себе: «Сім разів! Ой, як це було важко, і яка я рада, що більше не треба вибачати. Я не витримала б більше».

Після обіду дітям треба було займатися уроками.

 — Ох, ох, ох! — позіхнув Федя. — Перш ніж взятися за це потрійне правило, яке мені так набридло, заведемо один раз музичну скриньку, яку тобі подарував дядько. Нехай вона заграє нам п’єсу.

Очі Лізи засвітилися. Вона піддалася на вмовляння, вибігла з кімнати і незабаром повернулася зі своїм скарбом. Обережно завела скриньку золотим ключиком, але хитрий Федя тихенько вставив скалочку в крихкий механізм, так що чудова скринька залишилася беззвучною.

 — Що це значить? — скрикнула вона і зблідла.

 — Не хвилюйся, — запевнив Федя поважно. — Я надзвичайно умілий чарівник, і якщо ти дозволиш мені торкнутися твоєї скриньки, то все буде чудово.

Ліза тремтячою рукою простягнула йому скриньку. Хлопчик сміливо всунув туди пальці, але, напевно, поспішив, витягаючи скалку. Тендітні пружини лопнули, і в скриньці почулася така тріскотня, ніби вона враз розлетиться на маленькі частинки.

Усе вмить затихло.

Федя, ніби у воду опущений, поглядав на бідну скриньку.

 — Люба Лізо, — сказав він, нарешті, з глибоким смутком, — вона зовсім поламана. Пробачиш ти мені?

 — Ні, — закричала Ліза, тупаючи ногою. — Я не можу, та проте і не треба більше прощати: це восьмий раз. Бідна моя улюблена скринька! Ти це навмисне зробив, злий хлопчисько! Зараз побіжу в твою кімнату, розірву твого паперового змія і пошматую все, що потрапить на очі.

Совість мучила Федю. Він навіть не спробував зупинити сестру. Вона стрімголов промчала через коридор уся в сльозах, з палаючими щоками, і враз наткнулася на дядечка.

Перш ніж він міг виразити свій подив, Ліза вже розповіла йому про своє горе.

Коли вона скінчила, дядечко запитав:

 — Отже, Лізо, ти думаєш, що тепер маєш повне право злитися?

 — Так, — із запалом вигукнула дівчинка. — Я на це маю повне право. Я вибачала йому сім разів. Це вже восьмий.

 — Так ти, значить, не знаєш, що іншого разу Господь сказав апостолу Петру, що треба прощати брату сім разів і ще сімдесят разів сім?

 — Сім, та ще сімдесят разів сім! Але це важко, все вибачати і вибачати, — сказала Ліза крізь сльози.

 — Я думаю, що учні Христа розуміли, що це надто важко, тому що, як тільки почули цю заповідь, то всі закричали в один голос: «Господи! Примнож у нас віру!» Так, маленька Лізо, — продовжив він уголос, — це страшенно важко, але ми повинні старатися робити це і не рахувати, скільки разів вибачаємо людям провини, так як очевидно, що сімдесят разів сім, — це значить: завжди прощати.

 — Ні, ні, я цього ніяк не можу! — сказала дівчинка плачучи і вперто відвернулася від бідного Феді, котрий стояв на порозі.

 — Я подарую тобі мою нову книгу про мандрівки, Лізо! Буду збирати усі свої гроші, доки не куплю тобі нової скриньки з музикою, — говорив він зі сльозами.

Але вона нічого не слухала.

 — Добре, — сказав дядечко, — нехай буде по-твоєму. Але раджу тобі не читати більше «Отче наш».

 — Це чому? — з подивом запитала Ліза.

 — Та тільки подумай, як ти зможеш казати Богу: «… і залиши нам борги наші, як і ми залишаємо винуватцям нашим», тобто прости мене, Господи, як і я прощаю Феді.

Ліза почервоніла як рак. На хвилину вона замислилася, подумала, що не зможе обійтися без «Отче наш», і направилась до грішника, який все ще стояв на порозі з винуватим поглядом. Ліза кинулася в його обійми і залилася гіркими сльозами.

З тих пір бешкетник Федя став набагато ніжнішим і уважнішим до своєї маленької сестрички. А якщо ви запитаєте його: «Скільки разів Ліза прощає тобі зараз? Як завжди — сім разів?»  — він відповість вам: «Ліза така добра, що, я впевнений, прощає мені всі сімдесят разів сім».

Дивний хлопчик

Пізно ввечері напередодні Різдва Федір повертався додому з міста. Він купив своїм дітям до свята паляницю. Федір був дуже бідним селянином, а в той час бідняки харчувалися дуже погано, іноді однією корою, і білий хліб з’являвся на столі не часто. Ось чому Федір так спішно поганяв конячку, весело наспівуючи собі під ніс колядки.

Він думав про своїх діточок. Вони, напевно, виглядають його крізь маленьке кружальце у вікні, яке з’являється, коли нагріту у печі мідну монетку притулити до покритого памороззю вікна.

Як вони проживуть новий рік, що їх чекає в майбутньому? Одна надія на Бога…

Мороз міцнішав. Місяць освітлював засніжену лісову дорогу. Раптом Федір бачить: у заметі, притулившись до дерева, стоїть напіводягнений, майже задубілий від холоду хлопчик, і зігріває руки своїм диханням. Хлопчик так змерз, що толком не міг розказати, як він тут опинився і де живе.

Селянин зняв із себе шубу, одягнув хлопчика і привіз до своєї хати.

Домашні приголубили гостя. На столі поставили хліб з водою. Сім’я, помолившись, сіла вечеряти. Господиня посадила гостя біля себе, почала різати хліб і перший шматок подала хлопчикові.

 — Благословенний убогих дар, — зі сльозами промовив той, приймаючи хліб.

«Дитина, а так дивно говорить», — подумав Федір, вдивляючись в обличчя хлопчика.

Господиня продовжувала різати паляницю, але хліб, на диво, був цілим, не меншав…

Раптом незвичайне світло осяяло хату. Здивована сім’я глянула на гостя — він увесь перемінився: на місці обірваного хлопчика в білосніжному одязі сидів прекрасний Ангел. Він піднявся, благословив сім’ю і зник.

Відтоді під дахом цієї хати запанував достаток і мир. Місце за столом в хаті селянина, де колись в образі вбогого хлопчика сидів Божий Ангел, і донині залишається незайнятим.

 — Те місце святе, — завжди говорить гостям, побожно хрестячись, господар. — Там Ангел був.

Дивовижний лікар

(справжній випадок із життя відомого вченого М. І. Пирогова)

 — Грицю, чуєш, Грицю! Поглянь-но, поросятко… Сміється… Та-ак. А в роті у нього!.. Дивись, дивись… травичка в роті, правду кажу, травичка!.. Оце так штука!

І двоє хлопчаків, які стояли перед величезним, з цільного скла, вікном гастронома, почали нестримно реготати, штовхаючи один одного в бік ліктями, але мимоволі пританцьовуючи від жорстокої холоднечі. Вони вже більше п’яти хвилин маячили перед цією розкішною виставкою, яка збуджувала в однаковій мірі їхній розум і шлунок.

Тут, освітлені яскравим світлом висячих ламп, височіли цілі гори червоних міцних яблук і апельсинів; стояли правильні піраміди мандаринів; розтягнулися на тарелях, потворно роззявивши роти і вилупивши очі, величезні копчені й мариновані риби; нижче, оточені гірляндами ковбас, красувалися соковиті розрізані окости з товстим шаром ледь рожевого сала…

Незліченна кількість баночок і коробочок із солоними, вареними й копченими закусками довершувала цю ефектну картину, дивлячись на яку обидва хлопчики на хвилинку забули про дванадцятиградусний мороз і про важливе доручення, покладене на них матір’ю, — доручення, яке закінчилося для них так неждано й так плачевно.

Старший хлопчик перший відірвався від споглядання чарівного видовища. Він шарпнув брага за рукав і промовив суворо:

 — Ну, Володю, ходімо, ходімо… Нема чого тут…

Одночасно подавляючи тяжке зітхання (старшому з них було лише десять років, і до того ж обоє зранку нічого не їли, окрім пісного борщу) і кидаючи останній пожадливий погляд на гастрономічну виставку, хлопчаки поспішно побігли вулицею.

Інколи крізь спітнілі вікна якого-небудь будинку вони бачили ялинку, яка здалеку здавалася величезною китицею яскравих, сяючих плям, інколи вони чули навіть звуки веселої польки… Але вони мужньо проганяли від себе геть спокусливу думку: зупинитися на кілька секунд і припасти очима до скла.

Чим далі йшли хлопчики, тим усе безлюднішими і темнішими ставали вулиці. Чудові магазини, сяючі ялинки, веселий гул розмов, розпашілих від морозу усміхнених облич ошатних пань — усе залишилося позаду. Потягнулися пустирі, криві, вузькі провулки, похмурі, неосвітлені косогори…

Нарешті вони досягли похиленого старезного будинку, що стояв осторонь; низ його — власне підвал — був кам’яний, а верх — дерев’яний. Обійшовши тісним брудним двором, що взявся кригою і служив для всіх мешканців помийною ямою, вони спустилися вниз, у підвал, пройшли в темноті спільним коридором, відшукали навпомацки свої двері і відчинили їх.

Уже більше року жили Мерцалови в цьому підземеллі. Обидва хлопчики давно встигли звикнути і до цих закопчених, сирих стін, і до мокрого ганчір’я, яке сушилося на протягнутій через кімнату вірьовці, і до цього жахливого запаху гасового чаду, дитячої брудної білизни і щурів — справжньому запаху убогості.

Але сьогодні, після всього, що вони бачили на вулиці, після цієї святкової радості, яку вони відчували всюди, їхні маленькі дитячі серця стиснулися від гострого, недитячого страждання.

У кутку, на брудній широкій постелі, лежала дівчинка років семи; її обличчя горіло, дихання було коротке й утруднене, широко відкриті блискучі очі дивилися пильно і безцільно.

Поруч із постіллю, в підвішеній до стелі люльці, кричало, морщачись, надриваючись і захлинаючись немовля. Висока худорлява жінка з виснаженим, змученим, ніби почорнілим від горя обличчям стояла навколішки біля хворої дівчинки, поправляючи їй подушку і в той же час не забуваючи підштовхувати ліктем розгойдану колиску.

Коли хлопчики ввійшли і слідом за ними стрімко ввірвалися в підвал білі клуби морозяного повітря, жінка повернула назад своє стривожене обличчя.

 — Ну? То що? — запитала вона відривчасто й нетерпляче.

Хлопчики мовчали. Тільки Грицько шумно витер ніс рукавом свого пальта, переробленого зі старого ватяного халата.

 — Віднесли ви листа?.. Гришо, я тебе питаю, віддав ти листа?

 — Віддав, — сиплим від морозу голосом відповів Гриць.

 — Ну, і що ж? Що ти йому сказав?

 — Та все, як ти вчила. Ось, кажу, від Мерцалова лист, від вашого колишнього управителя. А він нас висварив: «Забирайтеся ви, каже, звідси геть!..»

 — Та хто ж це? Хто ж з вами розмовляв? Говори толком, Грицю!

 — Швейцар розмовляв… Хто ж іще? Я йому кажу: «Візьміть, дядечку, лист, передайте, а я тут внизу відповіді почекаю». А він каже: «Як же, якби не так… Хіба є у пана час ваші листи читати?»

 — Ну, а ти?

 — Я йому все, як ти вчила, сказав: «їсти, мовляв, нічого… Матінка хвора… Помирає… Кажу: «Як тато місце знайде, то віддячить вам, Савелію Петровичу, обов’язково віддячить». Ну, а в цей час дзвінок як задзеленчить, як задзеленчить, а він нам і каже: «Забирайтеся швидше звідси! Щоб духу вашого тут не було!..» А Володьку навіть по потилиці вдарив.

 — А мені він по потилиці, — сказав Володя, уважно стежачи за розповіддю брата, і почухав потилицю.

Старший хлопчик раптом узявся заклопотано ритися в глибоких кишенях свого халата. Діставши врешті зім’ятий конверт, він поклав його на стіл і сказав:

 — Ось він, лист…

Більше мати не розпитувала. Довгий час у душній, затхлій кімнаті чувся лише несамовитий крик немовляти та коротке, часте дихання Марічки, більш схоже на безперервний стогін.

Раптом мати сказала, озирнувшись назад:

 — Там борщ є, від обіду залишився… Може, поїли б? Тільки холодний, розігріти нічим…

У цей час у коридорі почулися чиїсь невпевнені кроки й шарудіння руки, яка відшукувала в темноті двері. Мати й обидва хлопчики — всі троє навіть збліднувши від напруженого чекання — озирнулися в ту сторону.

Зайшов Мерцалов. Він був у літньому пальті, літній повстяній шляпі й без калош. Його руки набрякли й посиніли від морозу, очі запали, щоки припали до ясен, ніби в мерця. Він не сказав дружині жодного слова, вона не поставила йому жодного запитання. Вони зрозуміли одне одного по тому відчаю, який прочитали одне в одного в очах.

У цей жахливий фатальний рік нещастя за нещастям настійливо і безжалісно сипалися на Мерцалова та його сім’ю. Спочатку він сам захворів на черевний тиф і на його лікування пішли всі їхні мізерні заощадження. Потім, коли він одужав, то дізнався, що його місце, скромне місце управителя будинку на двадцять п’ять рублів у місяць, зайняте вже іншим…

Почалася відчайдушна, судорожна гонитва за випадковою роботою, за перепискою, за нікчемним місцем, заклад і перезаклад речей, продаж усякого господарського ганчір’я.

А тут ще почали хворіти діти. Три місяці тому померла одна дівчинка, тепер друга лежить у гарячці й безпам’ятстві. Єлизаветі Іванівні доводилось одночасно доглядати хвору дівчинку, годувати грудьми немовля й ходити майже в інший кінець міста в будинок, де вона поденно прала білизну.

Увесь сьогоднішній день був зайнятий тим, щоб шляхом надлюдських зусиль вижати звідки-небудь хоч кілька копійок на ліки Марієчці. З цією метою Мерцалов оббігав чи не пів-міста, канючачи і принижуючись всюди; Єлизавета Іванівна ходила до своєї пані, дітей направили з листом до того пана, будинком якого раніше управляв Мерцалов… Але всі відмовлялися або святковими клопотами, або відсутністю грошей… Інші, як, наприклад, швейцар колишнього патрона, прямо гнали прохачів з ганку.

Хвилин десять ніхто не міг вимовити ні слова. Раптом Мерцалов рвучко підвівся зі скрині, на якій він доти сидів, і рішучим рухом насунув глибше на чоло свій затертий капелюх.

 — Куди ти? — тривожно запитала Єлизавета Іванівна.

Мерцалов, взявшись уже за ручку дверей, обернувся.

 — Усе одно сидінням нічого не поможеш, — хрипло відповів він. — Піду ще… Хоч милостиню попробую просити.

Вийшовши на вулицю, він пішов безцільно вперед. Він нічого не шукав, ні на що не сподівався. Він давно вже пережив той жагучий час бідності, коли мрієш знайти на вулиці гаманець з грошима чи отримати несподівано спадок від невідомого троюрідного дядечка. Тепер ним оволоділо нестримне бажання бігти куди завгодно, бігти без оглядки, щоб тільки не бачити мовчазного відчаю голодної сім’ї.

Просити милостиню? Він уже пробував цей засіб сьогодні двічі. Але першого разу якийсь пан в єнотовій шубі прочитав йому настанову, що треба працювати, а не жебракувати, а другого разу обіцяли відправити в поліцію.

Непомітно для себе Мерцалов опинився в центрі міста, біля огорожі густого громадського саду. Так як йому довелося весь час іти вгору, то він засапався і втомився. Машинально він звернув у хвіртку й, пройшовши довгу алею лип, занесених снігом, опустився на низьку садову лавку.

Тут було тихо й урочисто. Дерева, закутані у свої білі шати, дрімали в нерухомій величі. Іноді з верхньої гілки зривався кусок снігу, і чути було, як він шурхотів, падаючи й чіпляючись за інші гілки.

Глибока тиша і великий спокій, які сторожували сад, раптом пробудили в змордованій душі Мерцалова нестерпну спрагу такого ж спокою, такої ж тиші. «От лягти б і заснути, — думав він, — забути про дружину, про голодних дітей, про хвору Марійку».

Просунувши руку під жилет, Мерцалов намацав досить товсту мотузку, яка служила йому паском. Думка про самогубство цілком ясно встала в його голові. Проте він не жахнувся цієї думки, ні на мить не здригнувся перед мороком невідомого. «Як гинути повільно, то чи не краще вибрати коротший шлях?»

Він уже хотів встати, щоб виконати свій страшний намір, та в цей час у кінці алеї почувся скрип кроків, який виразно розносився в морозяному повітрі. Мерцалов озлоблено обернувся в той бік. Хтось ішов по алеї. Спочатку виднівся вогник сигари, яка то спалахувала, то згасала. Потім Мерцалов мало-помалу міг роздивитися літнього чоловіка невисокого зросту, в теплій шапці, хутряному пальті й високих калошах. Порівнявшись із лавкою, незнайомець раптом різко звернув у бік Мерцалова і, злегка доторкуючись до шапки, запитав:

 — Ви дозволите тут присісти?

Мерцалов навмисне різко відвернувся від незнайомця і відсунувся на край лавки. Хвилин п’ять пройшло у взаємному мовчанні, впродовж якого незнайомець курив сигару і (Мерцалов це відчував) скоса спостерігав за своїм сусідом.

 — Нічка ж яка славна, — заговорив раптом незнайомець. — Морозно… тихо. Що за диво — російська зима!

Голос у нього був м’який, ласкавий, старечий. Мерцалов мовчав не обертаючись.

 — А я ось дітлахам знайомим подаруночки купив, — продовжував незнайомець (в руках у нього було декілька пакунків).

 — Та ось по дорозі не втримався, зробив гак, щоб садом пройти: дуже вже тут гарно.

Мерцалов взагалі був лагідною і сором’язливою людиною, але при останніх словах незнайомця його охопив раптом приплив шаленої злоби. Він різким рухом повернувся в бік старого і закричав, недоладно розмахуючи руками і задихаючись:

 — Подаруночки!.. Подаруночки!.. Знайомим діточкам подаруночки!.. А я… а у мене, шановний пане, у цю хвилину мої дітки з голоду вдома помирають… Подаруночки!.. А в дружини молоко пропало, і немовля цілий день не їло… Подаруночки!..

Мерцалов чекав, що після цих безладних, озлоблених криків старий підніметься і піде, але він помилився. Старий наблизив до нього своє розумне, серйозне обличчя із сивими бакенбардами і сказав приязно, але серйозним тоном:

 — Почекайте… не хвилюйтеся! Розкажіть мені все по-порядку і якомога стисліше. Можливо, разом ми придумаємо що-небудь для вас.

У незвичайному обличчі незнайомця було щось до того спокійне, що викликало довіру. І Мерцалов тут же, нічого не приховуючи, але дуже схвильовано і поспішно повідав свою історію. Він розповів про свою хворобу, про те, як втратив місце, про смерть дитини, про всі свої нещастя, аж до нинішнього дня. Незнайомець слухав, не перебиваючи його ані словом, і тільки допитливо й пильно заглядав йому в очі, ніби бажаючи проникнути до самої глибини цієї обуреної наболілої душі.

Раптом він швидким, зовсім юнацьким рухом скочив зі свого місця і схопив Мерцалова за руку. Мерцалов мимоволі теж встав.

 — Їдьмо! — сказав незнайомець, тягнучи за руку Мерцалова. — їдьмо швидше! Щастя ваше, що ви зустрілися з лікарем. Я, звичайно, ні за що не можу поручитися, але… їдьмо!

Хвилин за десять Мерцалов і лікар уже заходили в підвал. Єлизавета Іванівна лежала на постелі поруч зі своєю хворою дочкою, заховавши обличчя в брудні, замаслені подушки. Хлопчики сьорбали борщ, сидячи на тих самих місцях. Налякані довгою відсутністю батька і нерухомістю матері, вони плакали, розмазуючи сльози по обличчі брудними кулаками і рясно проливаючи їх у закопчений чавунець.

Зайшовши в кімнату, лікар скинув із себе пальто і, залишившись у старомодному, доволі поношеному сюртуку, підійшов до Єлизавети Іванівни. Вона навіть не підвела голови при його наближенні.

 — Ну, досить, досить, голубонько, — заговорив лікар, ласкаво погладивши жінку по спині. — Вставайте-но! Покажіть мені вашу хвору.

І точнісінько так, як щойно в саду, щось лагідне й переконливе, що звучало в його голосі, змусило Єлизавету Іванівну миттю підвестися з ліжка й беззаперечно виконати все, що казав лікар.

За дві хвилини Грицько вже розпалював пічку дровами, за якими дивовижний лікар послав до сусідів. Володя з усіх сил роздмухував самовар, Єлизавета Іванівна обгортала Марійку зігріваючим компресом… Трохи згодом з’явився і Мерцалов. На три рублі, отримані від лікаря, він устиг купити за цей час чаю, цукру, булок і дістати в найближчому трактирі гарячої їжі.

Лікар сидів за столом і щось писав на клаптикові паперу, який він вирвав із записної книжки. Закінчивши це заняття і поставивши внизу якийсь своєрідний гачок замість підпису, він встав, прикрив написане чайним блюдечком і сказав:

 — Ось із цим папірцем ви підете в аптеку… давайте через дві години по чайній ложці. Це викличе в дівчинки відхаркування… Продовжуйте зігріваючий компрес… Крім того, хоча б вашій дочці й стало краще, у будь-якому випадку запросіть завтра лікаря Афросимова. Це тямущий лікар і хороша людина. Я його негайно попереджу. А зараз прощайте, панове! Дай Бог, щоб новий рік був трохи поблажливішим до вас, аніж цей, а головне — ніколи не падайте духом.

Потиснувши руку Мерцалову і Єлизаветі Іванівні, які все ще не опам’яталися від здивування, і поплескавши мимохідь по щоці Володю, лікар швидко всунув свої ноги у глибокі калоші й одягнув пальто.

Мерцалов опам’ятався тільки тоді, коли лікар уже був у коридорі, і кинувся вслід за ним. Оскільки в темноті не можна було нічого розібрати, то Мерцалов закричав навмання:

 — Лікарю! Стривайте!.. Скажіть мені ваше ім’я, лікарю! Нехай хоч мої діти будуть за вас молитися!

І він водив у повітрі руками, щоб спіймати невидимого лікаря. Але в цей час в іншому кінці коридору спокійний старечий голос промовив:

 — Повертайтеся швидше додому!

Коли він повернувся, на нього чекав сюрприз: під чайним блюдцем разом із рецептом дивовижного лікаря лежала велика сума грошей…

Мерцалов того самого вечора дізнався і прізвище свого нежданого благодійника. На аптечному ярлику, прикріпленому до пляшечки з ліками, чіткою рукою аптекаря було написано: «За рецептом професора Пирогова».

Я чув цю розповідь, і не один раз, із вуст самого Григорія Омеляновича — того самого Грицька, який в описаний мною вечір перед Різдвом проливав сльози в закопчений чавунець із пісним борщем. Тепер він обіймає досить значну відповідальну посаду в одному з банків, будучи взірцем чесності й чуйності до потреб бідноти. І кожного разу, закінчуючи свою оповідь про дивовижного лікаря, він додає тремтячим від прихованих сліз голосом:

 — Відтоді ніби добродійний ангел зійшов у нашу сім’ю. Все змінилося: на початку січня батько знайшов місце, матінка встала на ноги, мене з братом влаштували в гімназію за державний кошт. Просто диво зробив цей чоловік…

Панько-пастух

Був у нас у селі кріпосний хлопчик Панько. Ріс він при панському дворі, а їв разом з корівницею та її дітьми. Посада в нього була така: «усім допомагати». Це означало, що всі в садибі мали право примушувати Панька робити за них різну роботу і він безперестанку працював.

Як зараз пам’ятаю: бувало, взимку, коли ми встанемо і підбіжимо до вікон, Панько уже везе на собі, зігнувшись, великі санчата з в’язанками сіна та іншого дрібного корму для худоби і птиці. Ми встаємо, а він уже напрацювався. Рідко побачиш, що він присяде біля хліва і їсть окраєць хліба, а запиває водою з дерев’яного кухлика. Запитаєш його:

 — Чому ти, Паню, один хліб сушкою жуєш?

А він, посміхаючись, відповідає:

 — З якою юшкою? Він, дивись-но, з чистою водицею.

 — А ти ще б чого-небудь попросив: капусточки, огірків або картопельки.

Панько головою хитає і відповідає:

 — Ну от ще чого! Я і так наїмся.

Підпережеться і знову йде у двір тягати то одне, то друге. Робота в нього ніколи не переводилася, тому що всі примушували його допомагати собі.

Був у нас найнятий суворий-пресуровий управитель, і любив він за всяку провину людей карати. Їде, бувало, у бричці й на всі боки дивиться: чи немає де якої несправності. Пробачення в нього вже не насмілювалися просити, тому що він цього терпіти не міг і ще більше додавав покарання.

Якось влітку їде цей управляючий і бачить, що в молодих хлібах лошата ходять. Управитель розкричався. А лошат стерегти в цьому році був поставлений хлопчик Петрунько, син тієї самої корівниці, яка Панькові картопельки шкодувала, а все віддавала своїм дітям. Вигнав Петрунько лошат рано-вранці «на росу», і стало його морозити, а він сів та й прикрився свиткою і так зігрівся, що на нього сон найшов; він і заснув, а лошата в той час у хліби пішли.

 — Нехай Панько поки і за твоєю роботою подивиться, — сказав управляючий, — а ти зараз іди в контору і скажи, щоб тобі двадцять різок дали.

А якщо це до мого повернення не виконаєш, то при мені тобі вдвічі більше дадуть.

Сказав це й поїхав.

А Петрунько так і залився сльозами. Весь трясеться, тому що ще ніколи його різками не карали, і каже він Панькові:

 — Братику миленький Паню, дуже мені страшно, скажи, як бути.

А Панько його по голові гладить і говорить:

 — І мені теж страшно було… Що з цим поробиш? Христа били…

А Петруньо ще голосніше плаче:

 — Боюсь я йти і боюсь не йти. Краще я у воду кинуся.

А Панько його вмовляв, вмовляв, а потім сказав:

 — Стривай, залишайся тут і дивись за своєю і моєю роботою, а я швидко збігаю, за тебе постараюсь — може тебе Бог помилує. Бачиш, який ти боягуз.

Петрунько запитує:

 — А як же ти, Паню, постараєшся?

 — А я вже щось придумав, постараюсь.

І побіг Панько полем у садибу швиденько, а через годину назад іде, усміхається.

 — Не бійся, — каже, — Петруню, все зроблено. І не ходи нікуди — з тебе покарання зняте.

Петько і не пішов.

А ввечері управляючий запитує в конторі:

 — А що, пастушок вранці приходив сіктися?

 — А як же, — кажуть, — приходив, ваша милосте.

 — Всипали йому?

 — Так, — кажуть, — всипали.

 — І добре?

 — Добре — постаралися.

Справа і владналась, а потім дізналися, що висікли пастушка, та не того, котрого було назначено, не Петька, а Панька.

Штраф

Якось до колишнього бургомістра Нью-Йорка Ля Гуардія, який виконував на той час обов’язки поліцейського судді, привели старого чоловіка, якого звинувачували у крадіжці буханця хліба з пекарні.

Обвинувачений виправдовувався тим, що його сім’я помирає з голоду.

 — Я мушу вас оштрафувати, — заявив пан суддя. — Закон

не знає жодних винятків. Я зобов’язую вас виплатити десять доларів.

Тоді суддя взяв сумку і додав:

 — Тут якраз десять доларів, щоб заплатити ваш штраф. І ще, — голосно сказав він, — штрафую на п’ятдесят центів кожного присутнього в цій залі за те, що живе в місті, де людина мусить красти хліб, щоб вижити! Пане службовцю, зберіть негайно гроші й передайте їх обвинуваченому.

Капелюх пустили по кругу, і старий чоловік, ще досі не вірячи, покинув залу із сорока сімома доларами і п’ятдесятьма центами.

Тут нічого не вдієш

Копенгаген. 13 листопада 1953 р. У головному управлінні пожежної охорони дзвонить телефон. Третя година ночі. Еріх, молодий двадцятидвохрічний пожежник, який чергує в нічну зміну, бере слухавку:

 — Пожежна охорона слухає…

Ніхто не відповідає. Але він чує, як хтось важко дихає. Раптом схвильований жіночий голос:

 — Допоможіть, допоможіть! Я не можу встати. Я лежу в крові!

 — Не хвилюйтеся, — прагне заспокоїти Еріх. — Ми зараз приїдемо. Де ви знаходитесь?

 — Я не знаю.

 — Ви не вдома?

 — Удома.

 — Де це, яка вулиця?

 — Я не знаю. Я нічого не можу пригадати. Напевне, я вдарилася головою. Я втрачаю кров…

 — Будьте біля телефону.

Еріх іде до іншого апарату, телефонує на пошту. Лунає чоловічий голос.

 — Будь ласка, — каже Еріх, — чи змогли б ви мені дати номер телефону, який саме зараз з’єднаний із центральним пожежним управлінням?

 — Ні, я не можу цього зробити. Я нічний сторож і в таких технічних речах не розуміюся. А сьогодні, у суботу, компетентних працівників немає.

Еріх вішає слухавку. Тоді йому спадає щось інше на думку. Він запитує жінку:

 — А яким чином ви згадали номер пожежної охорони?

 — Він написаний на телефоні. Я, очевидно, коли падала, захопила і його.

 — Подивіться, чи там не записаний ваш власний номер.

 — Більше нічого немає. Але прошу, приходьте швидше, — голос щораз слабшає.

 — Скажіть, що ви бачите з того місця, де ви знаходитесь?

 — Я бачу… я бачу вікно, вуличний ліхтар надворі.

«Ага, — думає Еріх, — вона живе на бічній вулиці на першому, або на другому поверсі, коли вона ще бачить ліхтар».

 — Яке у вас вікно? — досліджує він далі. — Воно квадратне?

 — Ні, воно вузьке й високе.

«Отже, — думає Еріх, — вона повинна мешкати у старому кварталі міста».

 — Чи горить світло у вашій кімнаті?

 — Так, світло горить.

Еріх хоче розпитати далі, але відповіді більше не чути. Час підганяє. Що ж робити?

Еріх телефонує з сусіднього апарата до капітана пожежної охорони і описує йому ситуацію.

 — Тут нічого не вдієш. Цю жінку неможливо відшукати. І взагалі, — свариться капітан, — у головному управлінні пожежної охорони через цю жінку вже довгий час зайнято телефон. А якщо десь горить?!

Еріх не хоче здаватися. Під час навчання він засвоїв: «Першим обов’язком пожежної охорони є рятувати життя!»

Раптом його проймає шалена думка і він каже про неї шефові.

Але капітан жахається:

 — Це безглуздя! Люди думатимуть, що вибухнула атомна бомба. Серед ночі, в мільйонному місті!

 — Прошу, — настоює Еріх, — ми мусимо, поки не пізно, діяти швидко.

 — Гаразд, ми це зробимо. Я зараз буду.

Через чверть години двадцять легкових машин пожежної охорони з гучними сиренами виїхали в місто. Кожній доручено об’їхати визначений район старого міста вздовж і впоперек.

На запитання жінка більше не відповідала, але Еріх чув її дихання. Через десять хвилин він кричить:

 — Чую звук сирени в слухавці!

Відразу після цього капітан передав через радіоприймач:

 — Авто №1, відключити сирену!

Він дивиться на Еріха.

 — Ще чую звук сирени… — каже хлопець.

 — Авто №2, відключити сирену!

 — Чую її…

На дванадцятій спробі Еріх тріумфально сповіщає:

 — Тепер звук сирени припинився!

Капітан подає наказ по рації:

 — Авто №12, знову включити сирену.

Еріх повідомляє:

 — Чую її знову, тепер, однак, тихіше.

 — Авто №12, розвернутися! — наказує капітан.

Невдовзі Еріх повідомив:

 — Чути сильніше, дуже добре. Це мусить бути та вулиця!

 — Авто №12, подивіться, в якому вікні світиться?

 — Світяться у сотні квартир, всі люди виглядають у вікна!

 — затріщало у відповідь.

 — Скористайтесь вашим гучномовцем! — наказує капітан.

Еріх чує по телефону:

 — Пані і панове, ми шукаємо жінку, життя якої перебуває в небезпеці. В її кімнаті світиться. Прошу, виключіть світло у Ваших квартирах, щоб ми змогли знайти її вікно!

Світло погасло, лише одне вікно залишилось освітленим.

Еріх чув, як відразу ж після цього виламали двері, та чоловічий голос по телефону повідомив:

 — Вона непритомна, але пульс ще є. Ми зараз же відвеземо її до лікарні. Я думаю, вона витримає.

Елен Торндаль — так звали жінку — справді витримала. До неї знову повернулися сили, а через кілька тижнів — і пам’ять.

Король і селянин

Якось король Річард поїхав на полювання. Далеко в лісових нетрях його зненацька заскочила буря, і він раптом відчув себе зовсім самотнім. Смеркалося, він почав шукати дорогу додому, до свого королівського палацу, але не знайшов. Довгу холодну ніч довелося провести серед дерев. Втомлений і зголоднілий, блукав король у хащах.

На світанку, весь мокрий і виснажений, він, нарешті, натрапив на одиноке селянське подвір’я. Постукав, та ніхто не відповів. У глибокому розпачі король попробував відчинити двері. Вони зі скрипом відхилилися. Та ось із-за столу зірвався селянин і закричав:

 — Ти, нахабний обідранцю, напевне хочеш щось вкрасти.

Ану, йди геть, а то спущу на тебе собак!

Король просить вибачення, та це робить селянина ще лютішим. Нарешті він вдарив короля в обличчя і гримнув за ним дверима. Все ж за допомогою людей, які саме проходили мимо, король повернувся до свого дому.

Через три дні він звелів покликати селянина в королівський палац. Селянин думав: «Чому мене викликають до короля? Я нічого йому не вчинив! Я його навіть не знаю».

Він увійшов до великої зали, де зібралися всі князі королівства. Король був у своїй парадній одежі, в руці — скіпетр, на голові — корона. Довго розглядав він тремтячого селянина і мовчав. Тоді сказав:

 — Чи впізнаєш мене?

Селянин зблід, схопився за серце і замертво упав на підлогу.

Ці слова почуємо і ми на Страшному Суді: «Чи впізнаєш Мене? Я був голодним… Я був немічним… Я був подорожнім…»

Таємниця твоєї душі

У одного короля був син. Звали його принц Фредерік.

Принцові вже було десять років, а він до цього часу не вмів правильно поводитися. Його занадто розпестили, тому що інших дітей у короля не було, а королева померла.

Від природи у Фредеріка було добре серце, тому нічого особливо поганого він не робив, але він просто не думав про інших, нікому не допомагав, та й тримати себе не вмів: сидів, розвалившись, перебивав старших, брав пригорщами зі столу те, що йому хотілося, зневажливо говорив із придворними, а якщо приставлений до його персони камер-лакей чимось йому не догоджав, то він міг його вдарити.

Раптом король отримав звістку, що інший король, його сусід, володар величезної країни, скликає до себе молодих королевичів на огляд. У нього немає спадкоємця, і він хоче, поки живий, вибрати нареченого для своєї внучки — принцеси Ельзи. Коли він вибере того, хто йому сподобається своїм характером, поведінкою і вихованістю, то він заручить його з принцесою, а за кілька років по тому все королівство перейде до чоловіка принцеси, і той стане королем.

 — Що нам тепер робити? — скрикнув король-батько. — До огляду залишилося всього десять днів. Я сам розумію, що принц, мій син, такий невихований, що його відразу забракують. А як би мені хотілося приєднати ту країну до своєї! Негайно скличте кращих учителів хороших манер, і нехай принц Фредерік учиться зранку до вечора!

Головний церемоніймейстер двору прикликав кращих учителів, і під його наглядом вони почали один за одним говорити принцові: «Не можна так сидіти, не можна так ходити, не можна так кланятися, не можна класти лікті на стіл, не можна голосно їсти, не можна свистіти в кімнаті. Не можна… не можна… не можна…»

Принц мав погану пам’ять. Йому й самому хотілося сподобатися королеві — дідусеві Ельзи. Але він був не в змозі запам’ятати все, що йому говорили, адже потрібно було вивчити за десять днів те, що інші діти вивчали протягом десяти років. Тільки він запам’ятає, що треба запитати «дозвольте?», коли заходиш у чужу кімнату, як забуде, що треба запропонувати стілець тому, хто заходить. Тільки він запам’ятає і це, як йому кажуть: «Не можна так тупати ногами! Не можна так розглядати костюм гостя…», «Це непристойно. Не можна мовчати, коли тебе запитують. Не можна тримати руки в кишенях…» І знову «не можна».

 — Скільки ж правил я повинен запам’ятати? — поцікавився принц.

 — Ми їх не рахували, Ваша Величносте, — відповіли вчителі, — але, напевно, їх кілька тисяч.

Тоді принц страшенно розгнівався, затупотів ногами й закричав, що більше вчитися не буде. Все одно він не зможе запам’ятати стільки правил.

Король був у відчаї. До від’їзду залишалося лише три дні, а поведінка і манери принца, як і раніше, нікуди не годилися.

Тоді король скликав раду своїх міністрів. На цій раді було вирішено звернутися до одного старого-престарого мудреця й запитати його, чи не можна скоротити кількість правил поведінки принаймні до п’ятдесяти найголовніших.

Мудрець на це відповів так:

 — Можна скоротити число цих правил до одного. Хто знає лише одне це правило, знає всі інші, хай би їх кількість була сто тисяч. Я навчу принца Фредеріка за одну годину.

Усі були вражені.

Мудреця запросили до палацу й він сказав принцові:

 — Для того щоб бути вихованим, як належить принцові, ти повинен вважати, що всі інші кращі від тебе, і тому всіх треба любити й шанувати. Якщо думатимеш перш за все про інших, а потім про себе, ти нічого не зможеш зробити поганого або неприємного, а це й буде хорошою поведінкою. Усі правила, які ти не зміг запам’ятати, виконуватимуться самі по собі.

 — Це все-таки дуже важко, — сказав принц, — як же я зможу думати, що наш блазень, горбатий карлик, кращий від мене? Як я можу його полюбити, коли він мені такий противний? Навіть мого камер-лакея з його довгим носом, який набагато кращий від карлика, я ніколи не зможу полюбити.

 — А ти роби ось так, — мовив мудрець, — ти пам’ятай, що карлик насправді зовсім не карлик, а прекрасний принц, тільки його заворожила зла чаклунка. Коли ти розмовлятимеш із ним, не зважай на його горб, говори не з карликом, а із зачарованим принцом.

 — А лакей теж зачарований? — запитав Фредерік.

 — Та й лакей і всі інші, — відповідав мудрець.

Принц дуже здивувався і обіцяв спробувати.

 — Тільки дивися, — додав мудрець, — ніколи не відхиляйся від цього правила. Воно діє не відразу. Якщо його твердо пам’ятатимеш і ніщо тебе не бентежитиме, то врешті-решт ти зможеш зняти чари цієї чаклунки, і з тобою будуть розмовляти лише принци і принцеси замість блазнів і лакеїв.

Тоді принц побіг шукати карлика. По дорозі він відчинив двері й пропустив уперед міністра, який ішов з доповіддю до короля, потім підняв хустину придворній дамі, помітивши, що вона її зронила. Проходячи по залі, переповненій придворними, він голосно заспівав за звичкою, але швидко опам’ятався, думаючи, що це, мабуть, неприємно для інших, таких серйозних і поважних людей, котрі всі, як сказав мудрець, кращі за нього. Він винувато посміхнувся і сказав:

 — Пробачте, будь ласка, я забув, що я не сам.

 — Що за дива?! — зашепотіли придворні, коли за Фредеріком зачинилися двері. — Скільки нових правил ввічливості встиг вивчити Його Величність за якихось півгодини! Цікаво, що за спосіб навчання в цього мудреця? Адже, коли ми вчили принца самі, він не міг запам’ятати більше одного правила за урок.

А Фредерік, пройшовши двадцять п’ять зал палацу, зустрів нарешті у двадцять шостій залі горбатого карлика і сказав йому з привітним виглядом:

 — Добридень.

Раніше він ніколи не говорив йому цього й часто дражнив. Блазень подумав, що Фредерік і зараз сміється над ним. Він тріпнув дзвіночками свого ковпака і почав кривлятися й молоти, як завжди, усяку нісенітницю. Він навмисне корчив гримаси, стрибав і качався по підлозі, щоб розсмішити Фредеріка.

Проте Фредеріку зовсім не було смішно, навпаки — йому було сумно. Він намагався не дивитися на тупе, противне обличчя блазня й наказав йому встати. Блазень продовжував кривлятися.

«Якщо правда, що це зачарований принц, то як йому, напевно, важко ходити в чудернацькому ковпаку і зносити насмішки,  — подумав Фредерік, — і як йому боляче робити всі ці фокуси з його горбатою спиною. Спробую заговорити з цим принцом».

 — Встань, будь ласка, прошу тебе, — сказав Фредерік, — адже я знаю таємницю твоєї душі. Я знаю, що насправді ти такий самий принц, як і я. Це жахливо, що тобі доводиться бути блазнем. Мені дуже соромно, що я мучив тебе. Пробач мені. Я тоді нічого не розумів.

Карлик підхопився й кинув на нього швидкий і розумний погляд. Він все ще не знав, чи не жарт це. Але Фредерік підійшов, поклав йому руки на плечі й ласкаво подивився в обличчя. І тоді обличчя карлика раптом змінилося і його очі наповнилися сльозами. Вони були такі прекрасні, такі не схожі на ті, які раніше знав Фредерік. Він побачив у ньому зовсім іншу людину. Це були очі зачарованого принца. Потім світло в очах блазня згасло, проте Фредерік уже знав, що воно може загорітися. Він розговорився з карликом і з того часу назавжди полюбив його.

Більше він не дозволяв нікому ставитися до нього жорстоко. А карлик став найвідданішим з його підданих і просто жити не міг без нього.

«Як я раніше не бачив, який він милий, добрий і розумний»,  — думав Фредерік.

Через день після зустрічі з карликом Фредерік з пишною свитою відправився на огляд. Він уже розумів, що мудрець сказав правду, і тому зовсім по-іншому поводився з людьми. Усі помітили, що він став скромним, ласкавим, уважним, не говорив того, що могло образити, а, навпаки, намагався кожному зробити щось приємне.

 — Як гарно вихований принц Фредерік! — сказала принцеса Ельза, коли познайомилася з ним.

А втім, інші королевичі теж були добре вихованими. Вони кланялися, танцювали, підносили букети принцесі, читали їй вірші й відповідали на запитання короля за всіма правилами ввічливості, були ласкавими і приємними. Один одного вони, однак, не любили, а з нижчими поводилися згорда.

Принц Фредерік вірив, що інші принци кращі за нього. Тому він майже не сподівався, що його виберуть. «Принцеса надто хороша для мене!» — думав Фредерік. Він щиро, від душі, хвалив інших, коли роздавали подарунки, не поспішав отримати найцінніші.

Старий король усе це помітив і коли запитав онуку, хто найкращий, вона вигукнула:

 — Звичайно, принц Фредерік! Він такий добрий, його не можна не полюбити!

Мабуть, ви вже здогадалися, що мав на увазі мудрець, коли говорив, що кожна людина, навіть непоказна з виду і, на перший погляд, неприємна, насправді — зачарований принц? Звичайно, він думав про прекрасну душу, розумну і безсмертну, невидимо приховану в синах людських. Душу, яка може вмістити в собі Бога.

Це велика таємниця людської душі…

Помстилася

Катя підійшла до свого стола — і зойкнула; шухляда була висунута, нові фарби розкидані, пензлики перемазані, на столі стояли калюжі бурої води.

 — Альошко! — закричала Катя. — Альошко! — І, затуливши обличчя руками, голосно заплакала.

Альоша просунув у двері круглу голову. Щоки і ніс у нього були перемазані фарбами.

 — Нічого я тобі не зробив! — швидко сказав він.

Катя кинулася на нього з кулаками, але братик зник за дверима і через відчинене вікно стрибнув у сад.

 — Я тобі відомщу! — кричала зі сльозами Катя.

Альоша, як мавпеня, видерся на дерево і, звісившись з нижньої гілляки, показав сестрі ніс.

 — Розплакалася! Із-за якоїсь фарби розплакалася!

 — Ти у мене теж заплачеш! — кричала Катя. — Ще й як заплачеш!

 — Це я-то заплачу? — Альоша засміявся і почав швидко лізти вгору. — А ти спочатку спіймай мене.

Раптом він оступився і повиснув, схопившись за тонку гілку. Гілка хруснула і обламалася. Альоша впав.

Катя швидко кинулася в сад. Вона зразу ж забула свої зіпсовані фарби і сварку з братом.

 — Альошо! — кричала вона. — Альошо!

Братик сидів на землі і, закриваючи руками голову, злякано дивився на неї.

 — Встань! Встань!

Та Альоша втягнув голову в плечі й зажмурився.

 — Не можеш? — злякано запитувала Катя, обмацуючи Альошині коліна. — Тримайся за мене.

Вона обняла братика за плечі й бережно поставила його на ноги.

 — Боляче тобі?

Альоша хитнув головою і раптом заплакав.

 — Що, не можеш стояти?  — запитувала Катя.

Альоша ще голосніше заплакав і притулився до сестри.

 — Я ніколи більше не буду чіпати твої фарби… ніколи… ніколи. .. не буду!

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору