«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
Дитяча сторінкаТаємниця твоєї душі: Вибрані християнські оповідання й притчі для сім’ї та школи

Ходити під Богом

Брат і сестра

Сергійко і Ганнуся були вдома самі, і брат сказав сестрі:

 — Йдемо пошукаємо чогось смачного, якщо знайдемо, то й поласуємо.

 — Скоро прийде мама, — заперечувала дівчинка, — і ми будемо всі разом обідати. Мама наказувала не перебивати апетит солодощами. Хіба, — хитро посміхнувшись, додала Ганнуся, — якби ти мене завів у таке місце, де нас ніхто не побачить, то я, можливо, також поїла б чогось смачненького.

 — Ходімо в комору: там знайдемо щось, і ніхто нас не побачить.

 — Ні, Сергію, там може побачити нас сусід, бо він рубає у дворі дрова.

 — Ну, то йдемо в кухню, — вмовляв Сергійко сестру, — там стоїть цілий горщик меду. Намажемо собі по великій скибці хліба.

 — У кухні нас побачить сусідка: вона, напевно, сидить біля вікна і пряде.

 — Ой, яка ж ти боягузка, — сказав маленький ласун, — якщо так, то йдемо в погріб їсти яблука; там уже ніхто нас не побачить.

 — Ой, любий Сергійку, — посміхнулася Ганнуся, — невже ти думаєш, що в погребі нас ніхто не побачить? Хіба ти забув про Того, Хто бачить крізь стіни і від Кого й у темноті не можна заховатися?

Сергійко перелякався.

 — Правда твоя, сестро, — сказав він, — Бог бачить нас скрізь.

 — Тому й наодинці, — продовжувала Ганнуся, — і в темноті ми не повинні робити нічого такого, чого б не посміли зробити при інших.

Брат із сестрою стали біля вікна і почали виглядати маму.

Відповідь хлопчика

Бажаючи випробувати хлопчика на знання віри, хрещений батько запропонував йому:

 — Якщо ти скажеш мені, де знаходиться Бог, то я зроблю тобі прекрасний подарунок.

 — А я, — відказав хлопчик, — зробив би вам два подарунки, якби ви сказали мені, де Його немає!

Непосильне запитання

Задовго до Різдва Христового в Сицилії був правитель на ім’я Гієрон. Він мав при своєму дворі мудреців, серед яких особливо вирізнявся Симонід.

Одного разу Гієрон сказав йому:

 — Симоніде! Прояви свою мудрість, поясни мені, що таке Бог.

 — Важке запитання ти пропонуєш мені, володарю, — відповів мудрець. — Дозволь мені день-другий подумати.

 — Добре, — погодився Гієрон.

Минуло два дні. Прийшов до царя Симонід і замість відповіді просить подумати ще чотири дні…

Пройшло чотири дні, а Симонід запросив нової відстрочки.

 — Дозволь, владико, ще вісім днів терміну.

Гієрон насупився.

 — Ти жартуєш, Симоніде. Мабуть, незабаром ти станеш просити шістнадцять днів на роздум, а потім і тридцять два. Коли ж ти нарешті даси мені остаточну відповідь?

 — Ти відгадав, владико, — спокійно сказав Симонід. — Пройшло б вісім днів, я став би просити шістнадцять, потім тридцять два, а там шістдесят чотири і так далі, усе подвоюючи термін — без кінця. Що ж стосується відповіді, то мені здається, я вже дав тобі її.

 — Як дав? — здивувався Гієрон. — Ти нічого ще мені не сказав про Бога, а усе просив продовжити час на роздуми.

 — Оце і є моя відповідь, — сказав мудрець. — Твоє питання, володарю, не під силу нікому. Що більше над ним розмірковуєш, то менше розумієш. Це — все одно що гора. Здалеку дивишся — і та здається громадою, а чим ближче підходиш, тим вона все більше височіє і росте, і ти перед нею відчуваєш себе таким маленьким, жалюгідним, нікчемним. І якщо гору не обхопити і не прикрити рукою, як же ти хочеш, володарю, розумом охопити Того, Хто створив і гору, і людину?!

Зрозумів Гієрон слова Симоніда, благоговійно підняв очі до неба і прошепотів:

 — Так. Таємницю Бога до кінця пізнати людським розумом неможливо!

* * *

На африканському березі моря в місті Іппоні блаженний Августин писав книгу «Про Святу Трійцю». Стомлений надзвичайною напругою розуму, яким намагався проникнути в найглибшу з таємниць, великий письменник вийшов на морський берег для відпочинку. Насолоджуючись вечірнім повітрям, Августин, однак, не переставав думати про предмет своїх досліджень.

Раптом він помітив хлопчика на березі, що невеликою срібною ложкою черпав воду з моря і виливав у заглиблення.

 — Що ти робиш? — запитав його блаженний Августин.

 — Хочу вичерпати море і вмістити його в ямку.

 — Але це неможливо! — сказав Августин.

 — Зрозуміло, що неможливо.

Але я скоріше вичерпаю моєю ложкою це море і вміщу його в ямку, ніж ти своїм розумом проникнеш у невідому таємницю Святої Трійці й помістиш її у свою книгу.

Сказавши це, хлопчик зник. Святий Августин зрозумів, що це був Ангел Божий. Зрозумів також і те, що наш людський розум занадто слабий, щоб пізнати Божественну природу до кінця. Розумом ми не можемо осягнути всі таємниці Божі. Зате можемо пізнавати їх вірою — через серце.

Одна мить у вічності

Жив колись цар, який часто розмірковував про вічність, але ніяк не міг зрозуміти, що таке вічне життя. Якось йому доповіли, що один хлопчик-пастух може давати на диво розумні відповіді на всі мудровані запитання.

Цар покликав хлопчика і запитав:

 — Скажи мені, дитя моє, як довго триває одна мить у вічності?

Хлопчик подумав і відповів:

— В одній країні, Ваша Величносте, є гора з чистого адаманту, що має сім верст завширшки, сім верст завдовжки і сім верст заввишки. До цієї гори один раз на сто років прилітає маленька пташка і точить об неї свій крихітний дзьоб. Коли пташка стеше своїм дзьобом усю цю гору, тоді й пройде одна мить у вічності.

Адамант, як відомо, — це дорогоцінний камінь, найтвердіший із каменів; і та гора неосяжна. Уяви, яким довгим повинен бути час, необхідний для того, щоб слабка пташка стесала своїм маленьким дзьобом велетенську гору? При цьому пташка точить свій дзьоб об гору лише один раз на сто років. Ясно, що ця здоровенна гора, на думку хлопчика, ніколи не могла бути сточена, а якби таке й сталося через мільйони років, то і цей час дорівнював би тільки одній миті вічності.

Якщо важко уявити собі одну мить вічності, то ще складніше осягнути саму вічність.

Дивися в усі сторони

Батько із сином їхали вздовж поля і побачили, що поруч із дорогою ростуть кавуни. Батько сказав синові:

 — Ти подивися, чи ніхто не їде, а я піду зірву кавун.

Він крадькома пробрався до кавунів, зірвав один, який видався йому кращим від інших, а потім запитав сина:

 — Нікого немає? Озирнися довкола!

Син подумав і перепитав:

 — Тату, а вгору хіба не потрібно дивитися?

Так, найважливіше за все дивитися саме вгору. Адже Бог бачить нас скрізь.

Яйце

Бідна жінка знайшла яйце. Зрадівши, вона покликала свого чоловіка, дітей і сказала:

 — Наші турботи і бідування скінчилися! Дивіться! Я знайшла яйце. Ми його не їстимемо, а занесемо до сусіда, щоб його квочка висиділа нам курчатко, яке стане куркою. Очевидно, і курку не будемо їсти, а розведемо багато курей, щоб мати багато яєць. Але не будемо їсти ні курей, ні яєць, а продамо їх і купимо телицю. Телиця виросте, народить телят, і так будемо мати велике стадо. Продамо це стадо і купимо собі поле, потім продамо поле… купимо… продамо… і купимо…

Захоплено показуючи руками, які великі поля можна було б придбати, жінка ненароком випустила яйце — і воно розбилося.

Недарма в народі кажуть: «Не як ти хочеш, а як Бог дасть», «Без Бога — ні до порога». Мудрі слова!..

Мудрець Солон

У далекі часи, задовго до Христа, царював в одній країні цар Крез. Він мав багато золота, срібла і дорогоцінностей, багато війська і рабів. Крез вважав, що немає у світі щасливішої від нього людини.

Якось у ту землю приїхав грецький учитель Солон, що мав славу людини мудрої та справедливої. Крез покликав учителя до себе.

Сидячи на троні та вказуючи на своє розкішне вбрання, він запитав Солона:

 — Чи бачив ти що-небудь прекрасніше?

 — Звичайно, бачив, — відповів Солон, — павичів, півнів, фазанів, які виграють такими різноманітними та яскравими барвами, що ніяке мистецтво не може зрівнятися з ними.

Промовчав Крез і подумав: «Напевно, треба показати йому значно більше, щоб його здивувати».

Довго показував Крез Солону свої багатства і вихвалявся, скількох ворогів побив, скільки земель завоював, а потім запитав:

 — Ось ти, Солоне, довго на світі прожив, багато різних земель обійшов; скажи мені, кого ти вважаєш найщасливішою людиною?

 — Найщасливішою я вважаю одну людину в Афінах, — відповів Солон.

Здивувався цар: він думав, що мудрець неодмінно його назве найщасливішою людиною, а Солон говорить про якусь звичайну людину.

 — За що ти його так шануєш? — запитав Крез.

 — За те, — відповів Солон, — що цей чоловік усе життя трудився, задовольнявся малим, хороших дітей виростив, своєму місту чесно послужив і хорошу пам’ять по собі залишив.

Вислухав це Крез і сказав:

 — Невже ти моє щастя вважаєш мізерним, а мене, царя, навіть не хочеш порівняти з тим простим чоловіком?

 — Бідний часто буває щасливішим від багатого. Ніяка людина до смертного часу свого не повинна вважати себе щасливою, — відповів Солон.

Не сподобались Крезу слова мудреця, і він відпустив Солона, не повіривши йому.

Через деякий час дізнався Крез, що на нього йде війною цар Кір. Вийшов Крез назустріч Кіру з великим військом, але вороги були сильнішими й, розбивши його військо, увійшли в столицю, де почали грабувати багатства Креза, вбивати жителів, палити і спустошувати місто. Один воїн схопив самого Креза, хотів уже його заколоти, та син царя кинувся захищати батька і закричав:

 — Не чіпайте його, це цар Крез.

Воїни зв’язали Креза і повели до свого царя. Кір, який святкував перемогу, не став і говорити з Крезом, а наказав його стратити.

На міській площі воїни склали велике вогнище, поставили на нього царя Креза, прив’язавши до стовпа, і запалили вогонь.

Поглянув Крез на своє місто і на свій палац, пригадав слова грецького вчителя і заплакав. Тільки й спромігся промовити:

 — Ох, Солоне, Солоне!

Навколо вогнища стояли воїни, прийшов і Кір подивитися на страту. Почув він слова Креза, але не зрозумів їх, тому наказав звести Креза з вогнища і розпитати, про кого той говорить.

Крез відповів Кіру:

 — Я пригадав ім’я одного мудрого чоловіка. Велику він мені правду сказав, дорожча ця правда за всі багатства, за всю нашу царську славу.

І переказав Крез Кіру свою розмову з Солоном.

Ця розповідь зворушила серце царя Кіра. Подумав він, що й сам є просто людиною, а через те не знає, що його чекає в майбутньому. Помилував Кір Креза і подружився з ним.

Повелитель морів

Колись у Данії царював король Канут, якого називали «великим владикою морів».

Одного разу Канут стояв на морському березі, оточений своїми придворними. Вони звеличували могутність короля, говорили, що він справедливо зветься володарем морів і що для нього немає нічого неможливого на землі, тому що він всемогутній.

Слухаючи таку мову, король сказав:

 — Принесіть мені моє крісло і поставте тут, на краю скелі.

Крісло принесли, цар сів і знову став дивитися на море.

Тим часом здійнявся вітер, і хвилі з шумом набігали на берег.

 — Не смій підходити до мене, море! — грізно крикнув Канут. — Адже воно повинно виконати мою волю, чи не так? — запитав цар придворних.

Ті мовчки поклонилися царю на знак згоди.

 — Підійдіть до мене, друзі, ближче.

Придворні підійшли.

А буря на морі ставала все сильнішою і сильнішою. Хвилі, як скажені, кидалися на берег. Боязливих придворних охоплював страх, та відійти вони не насмілювалися, а король сидів і начебто нічого не зауважував. Але от одна хвиля так сильно вдарилася об берег, що облила всіх водою. Придворні закричали від страху й відскочили назад.

 — Як ви можете, стоячи поруч мене, боятися моря? — запитав цар. — Хіба не самі ж ви сказали, що я — владар морів і вітрів?

Придворні мовчали.

Тоді Канут підвівся і, вказуючи на себе, сказав:

 — Дивіться — це ваш король.

Потім, піднявши руки до неба, додав:

 — А там ваш Бог… Якби Канут був насправді всемогутнім володарем моря, тоді воно корилося б йому. Є тільки єдиний Істинний і Всемогутній Бог, Якому підкоряються і вітри, і моря, і люди, і все, Ним створене.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору