«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
Дитяча сторінка

Вибрані оповідання Бруно Ферреро

Де мій поцілунок?

Жила колись одна дівчинка на ім’я Цецилія її батьки дуже багато працювали. Це була гарна, щаслива сім’я. Лише одного бракувало, але це Цецилія завважила щойно у певний момент. Одного разу, коли Цецилія мала 9 років, вона вперше ночувала в домі своєї подруги Аделі. Коли прийшла пора на сон, мама Аделі відгорнула ковдру і кожну з них поцілувала надобраніч.

— Я люблю тебе, — сказала мама Аделі.

— І я тебе люблю, — прошепотіла дівчинка.

Цецилія просто згубила рівновагу і не могла заснути. Ніхто ніколи не цілував її на добраніч, ані не казав, що любить її. Дівчинка цілу ніч не спала, розмислюючи про це. «А прецінь так повинно бути».

Коли повернулася додому, навіть не привіталася з батьками — побігла до своєї кімнати. Чому мене ніколи не цілували? Чому не обіймали і не казали, що люблять?

Цецилія довго плакала, врешті заснула. Багато днів дівчинка ходила ображена. Нарешті постановила втекти з дому. Приготувала свій наплечник — але не знала, куди має податися.

Батьки здавались їй холодними, найгіршими у світі.

Раптом вона знайшла розв’язання.

Підійшла до своєї матусі і поцілувала її щоку, зі словами: «Я люблю тебе!» І потім побігла до батька й обійняла його. Надобраніч, татусю, — сказала вона. — Я люблю тебе!» І пішла до ліжка, залишивши оторопілих батьків у кухні.

Наступного ранку, коли прийшла снідати, також поцілувала маму і тата.

На автобусній зупинці стала навшпиньки і ще раз поцілувала маму, мовивши при цьому: «Па—па, мамусю, я люблю тебе».

Цецилія чинила так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Часом батьки відсувалися, сухі й заклопотані. Або є сміялися з цього. Та Цецилія не здавалася. Вона — бо мала свій план і точно його здійснювала. Одного вечора, перед тим як іти спати, забула поцілувати матусю на прощання. За хвилину двері до її кімнати прочинилися і зайшла мати.

— А де мій поцілунок? — спитала, вдаючи ображену.

Цецилія сіла на ліжку і сказала:

— Ох, я забула!

Далі поцілувала маму і сказала:

— Я люблю тебе, мамусю!

Потім лягла і заплющила очі. Але мама залишилася з нею і врешті сказала:

— Я теж дуже тебе люблю!

Потім нахилилася і поцілувала Цецилію у щоку. А тоді з удаваною суворістю додала:

— Ніколи не забувай поцілувати мене перед сном!

Цецилія усміхнулася і сказала:

— Це більше не повториться!

Можливо, сьогодні також хтось чекає на «свій» поцілунок. Від тебе.

Гостина у замку

Село, що розташувалося біля замку, розбудив голос каштелянового посланця, який зачитував на площі оголошення свого пана.

«Наш улюблений господар запрошує усіх своїх добрих і вірних підданих взяти участь у гостині, яку він влаштовує з нагоди своїх уродин. На кожного чекатиме приємна несподіванка.

Однак господар просить про невеличку послугу: ті, котрі ітимуть на гостину, нехай принесуть зі собою трохи води, аби поповнити запаси замку, що вже ось-ось вичерпуються…»

Посланець кілька разів повторив це оголошення, відтак розвернувся й у супроводі сторожі рушив назад до замку.

У селі всіляко обговорювали запросини.

— О, той визискувач! Та ж має стількох слуг — хіба не можуть наповнити резервуар?.. Занесу склянку води — і доста!

— Та ні! Прецінь він завше був добрий і щедрий! Занесу йому барильце.

— А я… хіба наперсток!

— А я цілу бочку!

Зраненька, у день, коли мала відбутися гостина, можна було спостерігати дивну валку, що прямувала до замку.

Дехто пхав перед собою величезні бочки, деякі, важко сапаючи від натуги, несли в руках великі відра, наповнені по вінця водою.

Інші, беручи на кпини своїх супутників у дорозі, несли невеличкі карафки або й маленькі склянки на таці.

Нарешті валка досягла подвір’я замку.

Всі повиливали воду до величезного резервуару, відтак поставили кожен свою посудину збоку і рушили до бенкетної зали.

Смаковиті страви й напої, танці і співи безнастанно змінювали одне одне. Нарешті, надвечір, господар замку ґречно подякував усім за те, що прийняли його запросини, і віддалився у свої покої.

— А обіцяна несподіванка? — стали невдоволено і розчаровано ремствувати деякі із запрошених. Інші були сповнені радості:

— Наш господар влаштував для нас чудову гостину! — говорили між собою.

Відтак усі, перш ніж рушити додому, пішли за своїми посудинами.

В одній хвилині звідтам залунали вигуки: то радості, то розпачу, то злости.

Кожна посудина була по вінця наповнена золотими монетами!

«Ох! Якби ж то я приніс більше води…»

Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють. (Євангеліє від Луки, 6, 38)

Хто не молиться?

Один селянин, після торговиці, зайшов до ресторану, який полюбляла місцева публіка.

У ресторані було повно людей.

Селянин знайшов собі місце за столом, де вже сиділи кілька людей, і замовив у кельнера якусь страву.

Коли той приніс замовлення, селянин склав долоні і помолився.

Його сусіди за столом спостерігали за ним з цікавістю, що була змішана з доброю долею іронії.

Один із молодиків запитав:

— Вдома ви так само поводитеся? Справді, всі молитеся?

Селянин, спокійно споживаючи їжу, відповів:

— Та ні, у нас є й такі, що не моляться.

Молодик зухвало засміявся:

— Ах, так? Ну і хто не молиться?

— Ну, мої корови, мій осел, мої свині…

Пригадую собі, як одного разу після нічного переходу ми всі заснули на світанні неподалік від лісу.

Дервіш, який ішов разом з нами, щось вигукнув і віддалився у бік пустині, ані хвилинки не відпочивши.

Коли настав день, я спитав його:

— Що сталося?

Він відповів:

— Я бачив солов’їв, як вони щебетали на деревах, бачив куріпок у горах, жаб у воді і звірят у лісі.

От і подумав собі, що негоже було б, якби усі хвалили Господа, а я спав, не думаючи про Нього. (Са’ді)

Звіт для орла

Орел, король над усіма птахами, віддавна чув про незвичайний талант солов’я.

Як добрий володар, він прагнув переконатися, правду кажуть чи ні.

Аби пересвідчитись, послав на перевірку двох своїх урядників: павича і жайворонка.

Вони мали оцінити красу і спів соловейка.

Посланці виконали свою місію і повернулися до орла.

Павич звітував перший:

— Соловейко має таке невиразне і скромне пір’ячко, що аж смішно. Це так мене розчарувало, що я не звернув щонайменшої уваги на його спів.

А жайворонок оповів:

— Голос солов’я так мене захопив, що я забув бодай оком кинути на його убрання.

У купе сидів лише старий священик.

Він відмовляв церковне правило.

На одній зі станцій увійшов молодик, доволі неохайний на вигляд.

Хлопець мав довге волосся, джинси були страшенно брудні, а черевики стоптані.

3 кишені у нього стирчала газета — світська і явно антицерковного спрямування.

Отець звів на молодика довгий виразний погляд, сповнений осуду.

Хлопець сів і відкрив свою газету.

За якийсь час підняв голову і спитав:

— Перепрошую, отче, а що таке диспепсія?

«Ось слушна нагода, аби виголосити йому проповідь», — подумав священик і голосно вимовив:

— Диспепсія — це страшна хвороба, що вражає тих, які живуть неправильно, не складаючи планів на день, не мають ідеалів, піддаються різним поганим звичкам і не пам’ятають про те, що існує Хтось, Хто все бачить і прийде колись судити нас.

Хлопець слухав усе це зацікавлено, але водночас із певним острахом.

— Ах! — сказав він нарешті. — Тут написано, що папа страждає на диспепсію.

Кожен зауважує в інших те, що хоче в них зауважити.

Часто наші думки так нас поглинають, що зовсім не чуємо ближнього.

«Не варто здійснювати розтин пташки, аби знайти джерело її співу. Варто зробити розтин власного вуха».

(Йосиф Бродський)

Поблизько вогню

Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив:

— Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і навчаєш нас іти шляхом істини.

Але мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Твоєю спільнотою, мені анітрохи не подобаються.

Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей.

Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них.

Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою.

Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси…

Хочу щиро поставити перед Тобою питання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами?

Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів!

Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього.

— Послухай, — мовив Він, — оповім тобі одну історію.

Якось кілька людей завели собі розмову.

Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище.

Люди сиділи дуже близько одне до одного, вогонь зігрівав їх, а поблиски освітлювали їхні обличчя.

Та ось одному з них, у якійсь хвилі, перестало подобатися бути зі всіма, відтак, засмучений, відійшов.

Він узяв з вогнища пломінке поліно і пішов далеко.

Його поліно спершу ще світило і гріло.

Але невдовзі поблиск ослаб, а за якусь хвилину і зовсім згас.

Самотнього чоловіка огорнули нічна темрява і холод.

Хвильку ще помисливши, він устав, узяв своє поліно і приніс назад до вогнища своїх побратимів.

Поліно тут же розчервонілося і вибухнуло новим полум’ям.

Чоловік знову сів разом з іншими.

Він швидко зігрівся, а поблиск вогнища освітив його обличчя.

Усміхнувшись, Ісус повів далі:

— Той, хто належить до Мене, перебуває по-близько до вогню, разом з моїми приятелями.

Я прийшов і приніс вогонь на землю і дуже прагну, аби він пломенів.

Церква е гарантією того, що людина перебуває близько до вогню.

Риболовна сіть

Фйорд, здавалося, розчинився у глибокій тиші арктичної ночі.

Вода легенько хлюпотіла об берег.

Рибалка Ганс у своєму теплому домі, що пахнув деревом, лагодив сіті, готуючись до наступного риболовецького сезону.

Він сидів сам під коминком.

Його кохана дружина Інгрід спочивала на маленькому цвинтарищі побіля церкви…

Раптом до хати увірвався радісний сміх.

Відчинилися двері і на порозі з’явилася його люба донечка Ґуендаліна.

Вона тримала за руку молодшого братика Еріка.

— Гуендаліно, у тебе зараз канікули.

Може, сядеш отут на моє місце і візьмешся за сіть, бо незабаром новий сезон, а я тим часом піду направлю човен.

— Добре, татку!

Минали години.

Ґуендаліна наполегливо працювала, очко за очком, вузлик за вузликом.

Так спливали дні за днями.

Шнур був вузлуватий, шорсткий.

Руки боліли.

Подружки гукали у двері:

— Ґуендаліно, ходи бавитися з нами!

Очка ставали щораз більші, вузли щораз вільніші, а плетиво щораз слабше.

Настала весна.

На фйорд упали перші сонячні промені.

Розпочалася риболовля.

Пишаючись працею своєї любої доні, рибак Ганс спакував нову сіть на старий вірний човен.

— Ходи зі мною, Еріку, на нашу першу рибалку.

Хлопчик зрадів і швидко стрибнув у човен.

Човен зловив хвилю і поплив на глибочінь.

Сіть опустилася у зеленаво-блакитні води.

Ерік плескав у долоні, коли бачив, як сріблясті рибини запливали у сіть.

— Гарний улов! Допоможи-но витягнути сіть, синку!

Ерік тягнув, тягнув з усіх сил.

Але тягар переважив й Ерік упав у воду якраз у саму сіть.

«Нічого, — думав Ганс-рибак, швидко втягуючи сіть до човна. — Моя сіть міцна!

Це моя люба Ґуендаліна сплела її своїми руками.

Зараз витягну Еріка разом із рибою»

Сіть вийшла з води напрочуд легка.

Посередині була велика діра.

Погано позатягувані вузли порозв’язувалися, очка порозпускалися.

А малий Ерік спочивав на дні фйорду.

— Ох! Якби ж я кожне очко плела з любов’ю! — плакала Ґуендаліна.

«Кожен день людина плете сіть вічності.

Кожен день становить один вузлик.

Ти можеш про це не думати, але настане день рибалки і залежатиме він також від того, що сплетеш сьогодні.»

Бачити Бога

Одного разу могутній король скликав усіх чаклунів, мудреців та жерців свого королівства, жадаючи, аби вони показали йому Бога.

Їм загрожувала найстрашніша кара, якщо не потрафлять цього зробити.

Бідолахи у відчаї рвали на голові волосся, не знаючи, що діяти.

Тоді з’явився один пастух, який пустив вістку, що може дати собі раду з цим завданням.

Його відразу представили королю.

Пастух вивів короля на терасу.

— Подивись на сонце! — сказав він.

За якусь хвилину король затулив очі і вигукнув:

— Ти що, хочеш, аби я осліп? О Господи!

— Сонце — це лише малесенька частинка Творця, — відповів йому тоді пастух, — ба навіть не одна іскра Його сяєва…

Як же ти можеш сподіватися, що твої очі уздрять Його самого?

Щодня учень ставив одне і те саме питання:

— Як мені знайти Бога?

I щоденно отримував від свого учителя ту саму таємничу відповідь:

— Ти повинен цього хотіти.

— Але ж я прагну Його усім своїм серцем. Чому ж не знаходжу?

Якось учитель разом із учнем купалися в ріці.

Раптом учитель вхопив хлопця за голову і занурив його цілого у воду і досить довго не відпускав.

Бідолаха у цей час тільки розпачливо борсався, намагаючись вивільнитися.

Наступного дня учитель спитав:

— Чому ж бо ти так сіпався, коли я тримав тебе під водою?

— Бо мені страшенно бракувало повітря.

— От коли тобі буде дарована благодать так само відчувати потребу у Господеві — неодмінно знайдеш Його.

Павукові діти

Приїхавши в гори на відпочинок, мати чотирилітнього Марка почала вбивати павуків, що по всіх кутках розплели своє павутиння.
Марко спостерігав якийсь час за нею, а потім каже:

— Мамо, малих павуків не вбивай! Мати питає його:

— Чому? Хіба ти не бачиш, які вони огидні?

— Але для своїх мамів вони такі гарні!

«Бог — це батько, що любить так, як мама», — сказала на уроці катехизму одна дівчинка.

Може, не знаходиш у собі багато рис, які б тобі подобалися, але для Бога ти — найгарніше створіння у світі: немає нікого подібного до тебе.

Коло радості

Одного дня селянин, який жив неподалік від обителі, підійшов до монастирської брами й енергійно застукав у неї своєю мозолистою рукою. Коли воротар відчинив, чоловік, усміхаючись, показав йому великий кетяг соковитого винограду:

— Брате-воротарю, — сказав селянин, — знаєте, кому хочу подарувати цей чудовий виноград?

— Може, настоятелеві або комусь із старших отців монастиря?

— Ні! Вам!

— Мені?! — монах з радості аж почервонів. — Хочете дати його саме мені?

— Авжеж! Тому що ви зі мною поводилися як приятель і завжди допомагали мені, хочу, щоб ви поласували цим виноградом.

Монах-воротар поклав виноград на тарілку і поставив її на стіл.

Він довго-довго дивився на нього.

Який гарний і смачний виноград!

Та ось у нього майнула думка: «Чому не занести цей кетяг настоятелеві, щоб і його втішити?»

Він узяв тарілку з виноградом і поніс до настоятеля.

Настоятель і справді щиро зрадів. Але пригадав собі, що в монастирі живе старий та хворий
монах, і подумав: «Занесу йому цей виноград. Нехай він хоч трохи потішиться».

I кетяг винограду потрапив до келії хворого монаха. Але надовго він там не затримався. Хворий подумав, що виноград, напевно, сподобається кухареві, який цілий день працює, і передав виноград йому.

Але кухар послав його монахові-паламареві, а той поніс його наймолодшому монахові, котрий вирішив подарувати його іншому монахові.

I так від монаха до монаха той виноград знову повернувся до воротаря.

Отак замкнулося коло.

Коло радості.

Не чекай, щоб хтось інший починав, ти перший маєш почати коло радості.

Часто достатньо дуже маленької іскри, щоб вибухнула велика кількість динаміту.

Досить іскорки доброти, щедрості і світ почне змінюватися.

Любов — це єдиний скарб, що помножується, це єдиний дар, що росте тоді, коли його роздають.

Любов…

Даруй її, розсівай її, випорожнюй свій гаманець, свої кишені… а завтра будеш мати більше, ніж сьогодні.

Слова Ісуса Христа: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само»
(Лк. 6, 31).

Два горобчики

Два горобчики спокійно сиділи собі на дереві.

Один з них — на вершечку, а другий — нижче.

Через якийсь час горобчик, що сидів на вершечку, щоб якось почати розмову, сказав:

Яке гарне це зелене листя!

Горобчик, що сидів нижче, зрозумів ці слова як виклик і роздратовано відповів:

— Чи ти сліпий? Хіба не бачиш, що воно сіро-біле?

То ти сліпий! Листя — зелене!

Горобчик здолу, певний, що правда на його боці, в’їдливо зацвірінькав:

— Закладаюсь пір’ям мого хвоста, що листя — сіро-біле. Ти нічого не розумієш! Ти — дурний!

Горобчик, що сидів на вершечку, розсердився і зі всієї сили кинувся на свого ворога, щоб відповісти.

Але перш ніж почати двобій, вони обидва поглянули вгору.

Горобчик, що злетів з вершечка, здивовано скрикнув:

— Дивись, дивись! Листя справді сіро-біле! А потім додав:

— А ходи зі мною на вершечок.

Вони полетіли на вершечок і разом скрикнули:

— Дивись, дивись! Листя — справді зелене!

Не осуджуй нікого, якщо ти не йшов хоч годину в його чоботях.

Бачити Бога

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору