Пам’яті Патріарха Мстислава І
До 25-ліття піднесення УПЦ до рівня Патріархату
5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому Українська Православна Церква була піднесена до рівня Патріархату, а першим Патріархом Київським і всієї України був обраний Митрополит Мстислав Скрипник.
Патріарх Мстислав (Скрипник) народився 10 квітня 1898 року в Полтаві, в глибоко релігійній сім’ї нащадків козацького роду. Батько його — Іван Скрипник, походив з козаків Миргородського полку, а мати — Маріамна доводилася рідною сестрою Симона Петлюри. Як згадував Патріарх, у його родині було «сім дядьків священників по материній лінії».
Свого часу радянською пропагандою про цю постать було запущено декілька стійких міфів, зокрема, його характеризували як «петлюрівсько-шляхетського-гестапівського годованця», «буржуазного націоналіста». Та час усе розставляє на свої місця…
Батьки Степана Скрипника — майбутнього Патріарха Мстислава — Мар“яна та Іван писали Симону Васильовичу Петлюрі в квітні 1918 року про те, що Степан Скрипник самовільно втік з тихої провінційної Полтави, не закінчивши гімназії, записався до українського війська до полку ім. Костя Гордієнка. Таким чином, ще в молодому віці, Степан Скрипник робить свій життєвий вибір, і його самопосвята гартується у боях за Самостійну Державу у 1918 — 1920 роках.
Згодом, разом з іншими військовими УНР, полтавець був інтернований до сумнозвісного табору в Каліші. Навчався у Варшавському інституті політичних наук, працював на Галичині та Волині. Тут він реалізується як політичний і громадський діяч. Очевидним визнанням його організаційних та ораторських здібностей було те, що протягом 9 років (1930 — 1939) він обирається від них депутатом до сейму Польщі, де був лідером та центральною фігурою серед українських послів.
Втрата дружини та братів дуже вразила Степана Скрипника. Ставши вдівцем, він вирішує присвятити решту свого життя Українській Православній Церкві, яка в ті часи розпочинала своє друге відродження. В окупованій німцями Холмщині 1940 року його обирають заступником голови Холмської Єпархіальної Ради, яку згодом очолив митрополит Іларіон (Огієнко).
У травні 1942 року він приймає чернечий постриг з ім’ям Мстислав, а згодом і висвячується на єпископа Переяславського. Під його омофором перебувало близько 400 парафій у Харківській, Полтавській, Сумський, Ворошиловградській, Сталінській, Курській та Воронізькій областях. Непросто було племінникові Симона Петлюри і раніше, а після висвячення стало взагалі непросто з апостольською місією поміж людей, оброблених радянською ідеологією.
У червні 1942 року владика Мстислав здійснює місіонерську подорож Переяславщиною та Полтавщиною. Картина повсюди була безрадісна. Тішило лише те, що після десятиліть безвірництва люди знову поверталися обличчям до Бога. І, виходячи з тогочасних реалій, владика намагався підтримати кожну відроджену парафію у селі чи місті. Тільки в Полтаві він висвятив близько 20 священників, за допомогою Українського Червоного Хреста йому вдалося в рідному місті роздобути навіть папір для друку Євангелія та молитовника. Крім того, відбувалися масові хрещення і богослужіння, які організовувало полтавське духовенство. Так, до кінця життя Патріарх згадував масове хрещення, яке він здійснив під Полтавою в селі Рибці.
«Я хочу розповісти про одну надзвичайну подію з мого архіпастирського служіння на Україні, на початку мого архієрейства. Ця подія, мені здається, до кінця життя залишиться в моїй пам’яті. Надзвичайна подія, просто щось чудодійне. Село Рибці на Полтавщині, недалеко від станції Полтава-Київська. Літо, липень місяць 1942 року. Було оголошено, що відбудеться велике хрещення народу, особливо молоді. Це було над сіваком. Один бік його, що від сонця, творив щось ніби амфітеатр, і там зібрались діти, молодь, навіть дорослі, які не були хрещені. У багатьох на руках були малі діти. Хресних бракувало, так що не раз хресний батько і хресна мати мали до 10-15 дітей. Зі мною два священики. Смеркає. Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі. Співає хор — переважно жінки — і відбувається надзвичайна містерія. Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду один за одним, і їх поливають з опішнянського полив’яного глечика. Потім ми ходимо і мируємо охрещених. Було там понад 300 душ до хрещення. Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо і та дивна містерія».
Однак ці подорожі тривали недовго: невдовзі єпископа Переяславського заарештовує німецька влада. Його змусили виїхати спочатку до Житомира, згодом до Києва, Прилук. Навесні 1944 року майже вся ієрархія УАПЦ подалася в еміграцію до Західної Європи, а згодом до Північної Америки.
Вже навесні 1947 року Собор єпископів УАПЦ у діаспорі підніс Мстислава Скрипника до сану митрополита. За короткий час, владика зумів не лише оживити життя на парафіях, але й зміцнити церкву організаційно, активізувати наукове та видавниче життя. Під Нью-Йорком, в Бавнд-Бруці, був побудований великій центр української культури з храмом, музеєм, бібліотекою, архівом, видавництвом, семінарією та цвинтарем.
Ще за часів Радянського Союзу, у лютому 1989 року, в Україні створюється ініціативний комітет, що поставив собі за мету легалізацію Української Автокефальної Православної Церкви, і вже 5-6 червня 1990 року в Києві відбувається Собор, на якому митрополита Мстислава обрали Патріархом Київським і всієї України. Очевидно, що при обранні Мстислава Патріархом, в очах Божих важило багатолітній досвід церковного будівництва та ясне розуміння Божих намірів щодо України, незважаючи на вже похилий вік. Особа Патріарха Мстислава з’єднала в собі всі три періоди відродження Української Церкви. Він став живим носієм церковного Передання і повинен був духовно зв’язати покоління УНР із тими, хто будував і будує сучасну Україну.
Патріарх тоді сказав: «Поклик Собору я зрозумів як поклик Божого Промислу, що немічне лікує, а недостаюче доповнює. З вірою на опіку Вседержителя та надію на братню у Христі допомогу, призначених мені Промислом Божим архіпастирів та пастирів, розпочинаю черговий етап у моєму житті — етап нелегкої праці на руїнах колишньої у віках славної Київської митрополії, Церкві — Матері нашого народу».
Патріарх двічі відвідував рідне місто — у травні 1991 та грудні 1992 року. Тут він проводив богослужіння та зустрічі із полтавцями. В своїх промовах, які виголошував Святійший, він підкреслював, що Україна, і Українська Церква зокрема, йде нелегким тернистим шляхом спасіння, і це зовсім не мощена дорога, а дорога засипана різним камінням, але ми обов’язково здолаємо це каміння. І ще для нас і сьогодні надзвичайно актуальні слова Патріарха: «Діти, ні Україна, ні Церква Українська нікому непотрібна крім нас самих. Кажете світ нас не визнає? І не визнає доти, доки ми самі себе не визнаємо. Зрозумійте це».
У 1990 році Українська Церква стояла у джерел нашої Незалежності, сьогодні Українська Церква знаходиться в авангарді визвольної боротьби нашого народу, завдяки таким велетням духу, як святіший Патріарх Мстислав, який і сам багато працював, і інших надихав на працю заради України та Церкви Христової.
Я перший раз стрінув Патріярха Мистислава 1972-го року коли він відвідував Пластовий табір «Бобрівка» в стерті Connecticut. Хоч я греко-католик, я глибоко відчув духовність і патріотизм цієї особи. Це велика постать нашого народу і Церкви. 2012-го року коли я перший раз поїхав в Україну я з радістю побачив пропам’ятну таблицю на мурах церкви св. Андрія. Нехай його подвиги завжди будуть надхенням до любові України й нашої церкви новим поколінням. Вічна йому пам’ять!