«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСлова

Слово 9

Захисне, сказане ним своєму батькові в присутності Василія Великого після рукопокладення св. Григорія Богослова в єпископа Сасимського

Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський

1. Знову на мені помазання і Дух, і знову ходжу «сумуючи та плачучи» (Пс. 34, 14). Ви, можливо, дивуєтесь цьому, але й Ісая, поки не побачить слави Господньої і престолу високого й звеличеного, і серафимів довкола нього, не каже нічого подібного, не показує ні печалі, ні страху; і хоча звинувачує Ізраїля, але себе щадить і відокремлює як ні в чому невинного. Коли ж побачив це і почув святий і таємничий голос, — ніби починаючи краще усвідомлювати себе, каже: «Горе мені! загинув я!» (Іс. 6, 5), і додає наступні за цим слова, яких не скажу, щоб не промовити чого образливого. Знаходжу також про Маноя, прадавнього суддю, а потім і про Петра, стовп Церкви, що один, коли узнав, що наскільки видіння, яке йому було, перевищує його природу і сили, каже дружині: «Ми загинули, тому що бачили Бога»; другий же не виносить Спасителевої присутності й чудодійності, яку виявив Господь, коли плив з Ним під час лову риби, і тому хоча приходить у подив, однак відсилає з корабля, називаючи і причину ту, що сам він не достойний Божого явлення і співбесіди. 2. І коли чую в Євангелії про сотника, який просить Христа показати силу, але відмовляється бачити Його в себе, тому що дім його не може вмістити Божої гідності й величі, тоді не можу засуджувати себе за страх і нарікання, бо як сонце викриває слабість ока, так Бог Своїм пришестям — неміч душі; і для одних Він — світло, а для інших — вогонь, дивлячись на те, яка речовина і якої якості зустрічає у кожному. Як думати й про Саула? І він був помазаний, прийняв Духа, сам став духовним (не можу і сказати про нього інакше), навіть пророкував, притім так несподівано і незвичайно, що чудо це обвернулося в прислів’я і донині повторюване: «Невже і Саул у пророках?» (1 Цар. 10, 11). Оскільки ж він не цілком віддав себе Духові й не зовсім навернувся, «не став іншою людиною», як було пророковано (1 Цар. 10, 6), але залишалася в ньому якась іскра колишнього зла і трохи злого насіння, ще йшла боротьба плоті й духу… але до чого виставляти на ганьбу всі його недоліки? Вам відомий цей супротивний дух і співак, який відганяє його. Хіба можемо пізнати з цього ще те, що як благодать не торкається людей недостойних і органа поганого і неналаштованого (адже прекрасно сказано, в чому я не впевнений, «в лукаву душу не ввійде премудрість і не буде жити у тілі, поневоленому гріхом» (Прем. 1, 4), так (додам це від себе), через непостійність і мінливість природи людини, не менш важка для неї справа зберегти в собі гідність і постійність, як і спочатку благоналаштувати себе і зробитися гідним). Але нерідко сама благодать (назву таке зло, яке в нас найбільш лихе і незрозуміліше), приводячи до чванливості і надимаючи, віддалила від Бога тих, що наближалися до Нього неправо; і ми уже в самому звеличанні себе буваємо відкинутими, «гріх виявив себе гріхом тому, що через добре спричиняє мені смерть» (Рим. 7, 13). 3. Цього злякавшись, я наповнився гіркотою, потупив погляд і відчув щось подібне до того, що буває при блиску блискавки з дітьми, у яких видовище це викликає задоволення, змішане з жахом. Я заразом полюбив і злякався Духа; потрібно було деякий час, щоб, зібравшись із самим собою, протверезитися і обрати краще й найбезпечніше і щоб, коли не буде скорботи, як плевел у насінні, і погані думки поступляться місцем кращим, зовсім переміг Дух і вжив мене на Своє служіння, для удосконалення, для звершення цих людей, для керування душами, для навчання словом, ділом і прикладом, «зі зброєю правди в правій і в лівій руці» (2 Кор. 6, 7), для благоплідного проходження пастирства, яке відволікає від світу, приходить до Бога, виснажує тіло, з’єднує з Духом, уникає темряви, радіє за світло, відганяє звірів, збирає стадо в огорожу, остерігається стромовин і пустель і жене на гори й висоти, про які, на мою думку, говорить і дивний Михей, зводячи нас від землі на пристойну для нас висоту: «Наближайтеся до гір вічних: встань і йди, бо не для тебе цей спокій» (Мих. 2, 10, слов’янський переклад), хоча деякі й думають знайти собі спокій у земному й дольньому.

4. Такому пастирству навчіть мене, друзі, а тепер уже пастирі і співпастирі мої; такого пастирства дайте мені закони, — і ти, спільний батьку, впродовж довгого часу, поставив і пережив багатьох пастирів, і ти, випробувач і суддя мого любомудрія! Але захоплені й оглушені бурею, чи можемо ми майстерно пасти і годувати стадо? Спокійно вислухай мене, ти, який, будучи в числі овець, коли ми з тобою (не ображайся на мої слова) належали ще до безсловесного стада, поводився набагато чоловіколюбивіше, ніж як чиниш, ставши пастирем, коли ми удостоєні духовного пасовища. Я став під твоєю владою, як тобі хотілося, і ти переміг непереможного. Ось тобі понад інше і слово, якого ти, знаючи, домагався і, яке хвалячи, обсипав мене, коли я перебував у безмовності, частими і густими снігами твоїх слів. 5. Але є щось, за що можу докорити тебе в дружбі. Хто із спільних друзів розсудить мене, хто буде непідкупним суддею і винесе правдивий вирок, не стане, як чинить багато хто, поважати особи на суді? Чи накажеш сказати, у чому докоряю, і чи не обернеш знову проти мене свого слова? І в тебе, дивний муже, відбулося зі мною щось нез’ясоване, справді нез’ясоване і неймовірне, що дотепер у нас не чувано. Я поступився не переконанню, а примусу. І чи не дивно! Як усе перемінилося, яка прокладена між нами відстань! Чим? (Як угодно тобі, так і скажу) — престолом або величчю благодаті?

Утім веди, «встигай, іцарюй істини ради» (Пс.44, 5), і паси мене, пастиря, тому що я готовий іти за тобою і бути водимим твоєю пастирською, високою і божественною душею. (Тому що потрібно сказати істину, хоча з любові насмілився і на інше і понад закон). Навчи мене своєї любові до пастви, своєї дбайливості й водночас розсудливості, уважності, невсипності, покірності плоті твоєї, з якою вона поступилася духу, цій квітці особи, що свідчить про пастирські труди, при лагідності суворої поведінки, при звершенні справ — веселість і спокій (чого не в багатьох знайдеш і чому небагато бувало прикладів), своїм турботам за паству і перемогам, які одержав ти в Христі. 6. Скажи, на які пасовища водити стадо, до яких джерел ходити або яких уникати пасовищ і води; кого пасти палицею і кого пасти сопілкою; коли виводити на пасовища і коли скликати із пасовищ; як боротися з вовками і як не сваритися з пастирями, особливо в нинішній час, коли (висловлю скорботу словами святійших пророків) «пастирі зробилися безглуздими» (Єр. 10, 21), «вони гублять і розганяють овець пастви» (Єр. 23, 1); як немічне підняти, занепале поставити, заблудле знайти, загибле врятувати і міцне зберегти; як мені навчитися цьому і дотримати це, згідно з істинним і вашим ученням про обов’язок пастиря, і не стати поганим пастирем, котрий молоко їсть, вовною одягається, жирне засолює або продає, а інше залишає звірам і стримчакам, і самого себе пасе, а не овець, у чому докоряли давні предстоятелі Ізраїля (див.: Єз. 34, 3-4). Цьому навчіть, цими правилами підкріпіть мене, за цими заповідями будьте пастирями і співпастирями і спасіть як навчанням, так і молитвами мене й мою священну паству, щоб і мені встояти, і вам похвалитися в день явлення і одкровення великого Бога і Пастироначальника нашого, Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцю Вседержителеві зі Святим і Животворчим Духом і нині, і навіки-віків. Амінь.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору