«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСлова

Слово 10

Захисне, сказане своєму батькові й Василію Великому після повернення Св. Григорія Богослова з усамітнення

Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський

1. Немає нічого сильніше за старість і достоповажніше за дружбу. Ними приведений до вас я — в’язень у Христі, зв’язаний не залізними веригами, а нерозв’язними узами Духа. Досі я вважав себе міцним і незборимим і (яка глупота!) не приділяв моїх слів навіть цим моїм друзям і братам, але все віддав, кому це завгодно, бажав жити в спокої, любомудрствувати у безмовності, розмовляючи із самим собою і з Духом. Уявляв розумом Кармил Іллін, пустелю Іоанову і надмирне життя любомудрих, як Ілля і Іоан; сьогодення вподібнював бурі й шукав собі якої-небудь скелі або стрімчака, або стіни, де б сховатися. Роздумував сам із собою: нехай для одних будуть пошана і труди, для других — сварки і нагороди за перемоги, а для мене, що уникає боротьби і заглиблюється в самого себе, достатньо жити, як можу, ніби на легкім судні переплисти невелике море і вбогістю тутешнього життя придбати собі малу обитель у житті майбутньому. Можливо, більше низькості, але зато й більше обережності, навчає думка — однаково уникати й висоти, й падіння. 2. Так думав я, поки можна ще було писати тіні й сонні мрії і годувати розум порожніми вимислами. Що ж тепер? Перемогла мене дружба, підкорила сивина батька — старість мудрості, межа життя, найбезпечніше пристановище, і дружба того, хто сам багатіє для Бога й інших збагачує. Відкладаю вже гнів, «щоб почули лагідні і звеселилися» (Пс. 33, 3)! Спокійно дивлюся на руку, що вчинила насильство наді мною, з радісним поглядом звертаюся до Духа; серце моє не хвилюється, розум повертається; дружба, як погашене й згасле полум’я, знову оживає й запалюється від малої іскри.

«Душа моя не мала втіхи» (Пс. 76, 3), «і впав у мені дух мій» (Пс. 142, 4). Я казав: «Надалі не буду вірити дружбі, і для чого мені уповати на людину?» Тому що всяка людина улесливо ходить, і «тому що всякий брат ставить спотикання іншому» (Єр. 9, 4). Усі ми з одного пороху, з одного змішання, спожили від того самого дерева зла, але один ту, другий ту носимо благообразну личину. І яка мені користь, думав я, від цієї ревної і прославляємої дружби, яка почалася з миру і перейшла в дух? Яка користь із того, що у нас були один дах і одна трапеза, спільні наставники й уроки? Що користі з цього більш ніж братнього злиття сердець і згодом щирої єдності? Невже мені не дозволять і того, щоб залишитися внизу під час володарювання і піднесення друга, коли багато хто домагається і досягає протилежного, тобто того, щоб разом із друзями володарювати і брати участь у їхньому благоденстві? 3. Але для чого мені переказувати все, що придумували печаль і зневіра, яку називаю затьмаренням розуму? Але такими дійсно, і навіть ще гіршими, були мої роздуми. Звинувачую сам себе за свою зарозумілість або божевілля. Але тепер міняю свої думки і сам змінююся, що набагато справедливіше колишнього, а для мене пристойніше. Щирість же моєї зміни можеш бачити, дивний муже, не тільки з того, що розв’язане тобою моє мовчання, на яке ти скаржився і яким багато докоряв мені, але також з того, що самі слова мої служать твоїми захисниками. Це явний знак нашої дружби й духу, що живе в нас. Але в чому ж полягає твоє виправдання? (Якщо згрішу в чому-небудь — сам поправ мене, як маєш звичай робити в інших випадках). Ти не потерпів, аби дружба була перевагою над Духом; і якщо я для тебе дорожчий, можливо, будь-якого іншого, то Дух незрівнянно для тебе важливіший, ніж я. Ти не потерпів, аби талант залишався схованим і закопаним у землю; не потерпів, аби довго ховався під спудом світильник, тому що так ти думаєш про моє світло і мій подвиг; ти домагався, аби до тебе — Павла приєднаний був Варнава, домагався, аби до Сілуана й Тимофія приєднаний був і Тит, і щоб тобі через тих, які щиро про тебе турбуються, поширювати благодать Божу: «так щоб благовістя Христове розповсюджувалося від Єрусалима до Іллірика» (Рим. 15, 19). 4. Для цього і мене виводиш у оточення і, коли бажав би я ухилитися, береш і саджаєш поруч із собою (у цьому, можливо, скажеш ти, полягає моя образа), і робиш спільником турбот і вінців; для цього помазуєш мене на первосвященика, одягаєш у подир, покладаєш на мене кидар, приводиш до жертовника духовного всеспалення, приносиш у жертву тельця освячення, освячуєш руки Духові, вводиш мене для тайновідання в святая святих і робиш служителем «скинії правдивої, яку збудував Господь, а не чоловік» (Євр. 8, 2). Але чи достойний я і тих, хто помазує, і Того, для Якого і перед Яким звершується помазання, про це знає Отець істинного і справжнього Помазаника, Якого помазав Він, «тому помазав Тебе єлеєм радости більше, ніж спільників Його» (Пс. 44, 8), помазавши людство Божеством, щоб створити з обох єдине; знає й сам Бог і Господь наш Ісус Христос, через Якого одержали ми примирення; знає й Дух Святий, Який поставив нас на це служіння, в якому «стоїмо і хвалимось надією слави Божої» (Рим. 5, 2) Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава навіки-віків. Амінь.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору