«Наша Парафія»

Друге викривальне на царя Юліана

1. Отже, моїм словом звершений і закінчений перший подвиг. Тому що я достатньо показав лиху вдачу людини, зобразивши, що вона нам зробила і що могла ще зробити, постійно видумуючи що-небудь тяжче, ніж сьогодення. Тепер призначу вже іншу мету слова, яку навряд чи і призначав хто собі, мету священнішу перед Богом, приємнішу для нас, кориснішу для нащадків, — додати до сказаного і те, наскільки правдиві ваги Божі і які винагороди знаходить для себе нечестя, то негайно, то невдовзі, як це угодно буває (уважаю я) Художникові-Слову і Розпорядникові діл наших, який знає, коли загладити біду милістю і коли напоумити зухвалість посоромленням і стратами, застосувавши відомі Йому заходи виправлення. 2. Але хто цілком зобразить хвороби, що за судом Божим вражають нечестивих, терзання, що не залишаються таємними, інші різні поразки і страти, відповідно до злочинів, незвичайні випадки смерті, усвідомлення провини серед самих страждань, безкорисне розкаяння, напоумлення в сонних мріяннях і з неба посланими видіннями? Або ті ясні й очевидні докази гніву Божого, які бачили на собі зухвалі осквернителі храмів Божих, або ті, що поглумилися над священними трапезами, або що показали своє безумство на таємничих сосудах, або що без покарання пожирали нашу плоть, які відважилися на інше? Алея зумисне промовчу про це, не тому, що не вірив побаченому, про що розповідали, або приписував події тільки збігу обставин, або випадки, як уявляють собі деякі нерозважливо, але щоб не подумали, що зупиняюся на незначному, випустивши більш важливе й особливо чудесне. Почну ж промову з відомого всім чуда, якому вірять навіть безбожники.

3. Як хвилі піднімаються над хвилями, так з кожним днем більше шаленів проти нас оскаженілий спершу проти себе самого1, який потоптав святиню — «Духа благодаті образив» (Євр. 10, 29), цей (пристойніше сказати) Ієровоам, або ізраїльтянин Ахаав (беззаконніший з людей), або єгиптянин фараон, або ассирієць Навуходоносор, або, усі ці імена з’єднавши разом, назвемо його одного. Бо здається, що він поєднав у собі пороки всіх: відступництво Ієровоамове, непотрібне вбивство Ахаавове, жорстокість фараонову, святотатство Навуходоносора і нечестя всіх взагалі. Випробувавши над нами все і зневаживши іншими видами мук як малими і незначними (тому що не було істоти, здібнішої за нього винаходити і придумувати зло), він, нарешті, підбурив проти нас юдейський народ, зробивши знаряддям свого підступництва давню його легкодухість і здавна приховану його ненависть до нас. Приховуючи свої задуми під виглядом благовоління до юдеїв, він доводив з їхніх книг і таїнств, що тепер настав визначений час вступити їм у свою землю, відбудувати храм і відновити силу батьківських звичаїв. 4. Коли ж видумав це і їх переконав у цьому (тому що все приємне легко втягується в оману), юдеї ніби ожили, прагнули відновити храм, діяльно і ревно почали трудитися над справою. Деякі з подивом розповідають, що і дружини їх не тільки, знявши із себе всі прикраси, охоче жертвували їх на користь справи і працівників, але і самі своїми руками носили землю, не жаліючи ні дорогого одягу, ні ніжних рук, визнаючи свою працю справою благочестя, а все інше ставили нижче за своє заняття. Коли ж, злякані раптово сильним вихром і землетрусом, кинулися до одного з найближчих храмів, одні для молитви, другі, як зазвичай буває в подібних випадках, шукаючи порятунку, де довелося, інші ж були охоплені загальним сум’яттям, змішавшись з юрбою втікаючих, тоді, за словами деяких, храм їх не прийняв. Йдучи до відчинених воріт, вони побачили, що ті зачинились якоюсь невидимою силою, яка чудодіяла подібним чином, щоб довести нечестивих до жаху, а благочестивих до безпеки. Але всі вже говорять і впевнені, що коли намагалися ввійти, з храму вийшов вогонь і одних попалив і знищив (так що з ними трапилося щось подібне як із содомлянами, або диво, що сталося з Надавом і Авіудом, які курили чужий вогонь і загинули надзвичайно), а інших, покалічивши, залишив живою пам’яткою Божого гніву і помсти грішників. Так це було, і кожен має вірити цьому, так само як і іншим Божим чудесам. Ще ж дивовижніше й очевидніше для всіх було світло на небі, що зображало хрест. Це накреслення і ім’я, яке раніше зневажалося на землі безбожними, стає нині для всіх однаково видимим на небі і слугує знаменням Божої перемоги над нечестивими, переважно перед усяким іншим переможним знаменням.

5. Що скажуть на це мудреці віку нашого, які хвалять своє, носять довгі бороди і тягнуть по землі ошатні свої плащі? Розповідай замість цього своє і ти, що пишеш довгі промови, що складаєш неймовірні історії, спрямовуєш погляд до неба, перетлумачуєш небесні знамення і за рухом зірок робиш висновок про народження і інші події! Говори мені про свої зірки, про вінець Аріадни, про волосся Вероніки, про похітливого лебедя, про нахабне тільце і, якщо хочеш, про твого змієдержця2, про козерога, про лева і про всіх інших, яких ти, знаючи їх злодіяння, зробив або богами, або зірками. Де знайдеш таке коло у своїй математиці? Де знайдеш зірку, яка б ішла попереду зі сходу до Віфлеєма дороговказівницею і покровителькою твоїх волхвів? Я можу сказати щось про небесні знамення: та зірка відкрила пришестя Христове, а ця3 була вінцем Христової перемоги.

6. Ось що скажу про небесне і горнє, яке з великої згоди і спорідненості всього бере участь у наших справах; інше ж поповнить псалом: і міста ти зруйнував (Пс. 9, 7). Як ті прадавні міста зруйновані за подібне нечестя, вони в самий час незаконних дій з нами або поглинені морем, або зруйновані землетрусом, так що можу майже довести і решту: загинула пам’ять їх із шумом, загинула гучно. Таке було їхнє падіння і руйнування, що багато потрібно часу на відновлення їх, якби хто і наважився на це із сусідів, навіть тих, які найбільш утішаються благочестям.7. Такі були явища на землі і на небі! Але й у самому повітрі чи не з’являлися в той час знамення, і чи воно не освятилося тоді знаменнями страждання (Христового)? Глядачі і свідки цього чуда нехай і нині покажуть одяг, позначений тоді знаменнями Хреста. Як тільки хто з наших або зі сторонніх розповідав про це, або слухав тих, що розповідають, тут же бачив чудо або на собі, або на ближньому: сам був у зірках або бачив зірки на одязі іншого, що був прикрашений краще за будь-яку майстерну тканину або митецький живопис. Що ж сталося від цього? Глядачів так це вразило, що майже всі, ніби за одним помахом і в один голос, почали закликати Християнського Бога і умилостивляти Його славослів’ями і молитвами. Багато, ніскільки не відкладаючи, у той же час, як сталося це, прийшли до наших священиків і після старанного прохання стали членами Церкви, наставлені в таїнствах віри, очищені Божественним хрещенням і, таким чином, через страх позбулися страху. Але про це годі.

8. Юліан, більш і більш підбурюваний і спонуканий сказом, нарешті сходить на саму вершину своїх бід. Оскільки він думав, що справи християн ідуть за його бажанням, оскільки зроблене ним уже обнадіювало його, що все підкориться йому, якщо він тільки захоче; до того ж, він отримав перемогу над західними варварами, то і використає цей намір, дуже розсудливий і людинолюбний. Взявши звідси два війська, і воїнів, і демонів, які управляли ним (на яких більше сподівався), він виступає в похід проти персів, покладаючись більше на свою безрозсудну зухвалість, ніж на міцність сил. І цей мудрець не міг зрозуміти й того, що сміливість (θαρσος) і зухвалість (θρασος) хоча близькі за назвою, однак дуже різні між собою в діях; я маю на увазі мужність і боягузтво. Бути сміливим в ділах, що вимагають відважності, є ознакою мужності; тоді як слабкість є ознакою боязкості. Але йти і кидатися туди, де більше небезпеки, а не стримуватися, є ознакою зухвалості; тоді як ухиляння є ознакою обережності. Не можна вважати, щоб те саме означало зберігати, що маєш, і здобувати те, чого не було. Перше особливо і в основному гідне поваги у людей розсудливих, за останнє, якщо воно зручне, потрібно боротися; якщо ж ні, воно гідне презирства. Хто в надії придбати що-небудь наражає себе на небезпеку втратити все, що має, той дуже нерозсудливий. Така людина здасться мені подібною до поганого бійця, який починає боротися раніше, ніж займе вигідну позицію, або до того керманича, який потопає і намагається потопити ворожий корабель, коли свій корабель розснащений і не здатний до плавання.

Юліан, здається, ніскільки не думав про це; він без обачності береться за виконання свого наміру; думає про захоплення чужої області, коли справи римлян були ним розладнані і були в поганому стані, особливо внаслідок гоніння. Будучи Салмонеєм, який викликав грім шкурою, він кидав погляди до тих Траянів і Адріанів, у яких обережність була дивна не менше за мужність, і не подумав (Юліан) ні про Кару, ні про Валеріана, які за безрозсудну стрімкість (кажу не в докір злій долі, як висловлюється4 трагік) були покарані, у межах Персії зазнавши поразки, коли перебували на вершині щастя .9. Але він на це зважився і віддався поспіхом, зібравши в єдине все, що виходило із прорікань і чародійств, чуваних і нечуваних жертв, щоб усе раптом зруйнувалося. І яку велику, надзвичайну обітницю виголосив він, о Христе мій і Слове! І страждання Безстрасного, і таїнство всього світу, — весь рід християнський віддати демонам, якщо буде мати успіх у своєму намірі.

Початок же цього походу, настільки відважного, який хвалили багато його однодумців, був таким: захопивши й спустошивши ту частину Ассирії, яку розділяє Євфрат і по якій протікає повз Персію до свого з’єднання з Тигром, Юліан зруйнував деякі фортеці, у чому йому майже ніхто не перешкоджав, чи тому що він обдурив персів стрімкістю нападу, чи тому, що сам був обманутий персами і був затягнутий трохи вперед (говорять те й інше). Так йшов він далі, тим часом як посувалося військо, а рікою на кораблях везли хліб і зброю; і незабаром зупиняється станом біля Ктезифона, наближення до якого через бажання оволодіти цим містом здалося йому вже частиною перемоги. 10. Із цього часу справи його пішли назад, начебто пісок підсипали під ноги або буря зустріла корабель. Ктезифон — міцна фортеця, яку важко взяти; вона обгороджена цегельною стіною, глибоким ровом і болотистою рікою. Ще більш укріпленою робить її інша фортеця, названа Кохе, огороджена природою і майстерністю. Обидві фортеці так з’єднані, що є одним містом і тільки розділені рікою. Оскільки не можна було взяти їх ні приступом, ні підкорити облогою, ні пройти між ними, особливо на кораблях (була небезпека, що зверху з обох боків закидають стрілами і припинять шлях), то Юліан обходить фортеці і робить так: відвівши чималу частину Євфрату, найбільшої з рік, в один рів, слід якого з давнини було видно, пустив стільки води, скільки потрібно було для плавання кораблів. Вище Ктезифона він з’єднує його з Тигром, а завдяки цьому рятує кораблі, безпечно переведені з однієї ріки в іншу, й уникає небезпеки, яка загрожувала з фортеці.

Тим часом, коли Юліан йде вперед, з’являється перське військо, яке постійно збільшується, але не вважає за потрібне стати віч-на-віч і наразитися на небезпеку без крайньої потреби, маючи можливість здолати малим зусиллям, навпаки, з високих місць і з тіснин, де нагодиться випадок, вражає списами і стрілами, займає наперед зручні проходи і тим перепиняє шлях Юліану. Тоді він вже відчуває великі труднощі і, не знаючи, куди звернути, знаходить поганий кінець свого задуму. 11. Один перс, не низького походження, наслідуючи Зопиру, який був у Кіра при облозі Вавилона, під виглядом того, що тяжкою провиною викликав на себе великий гнів перського царя і став дуже неприхильним до нього, а має прихильність до римлян, своїм удаванням здобуває довіру Юліана і каже йому: «Що це значить, царю? Чому такі легкі заходи в такій справі? Для чого в тебе цей хліб на кораблях — це зайвий тягар, що вселяє тільки слабкодухість. Ніщо так не спонукує противитися начальству і впиратися, як сите черево і думка, що під руками порятунок. Але коли послухаєш мене, то покинеш кораблі і тим звільниш від слабкодухості своє хоробре військо. Сам же ти іншим зручнішим і найбезпечнішим шляхом, яким я твій провідник (і можу сказати, що чи знайдеться хто інший, який краще за мене знає Персію), ввійдеш у ворожу землю і повернешся з бажаним успіхом. Тоді виявиш благодіяння і мені, коли побачиш на ділі мою прихильність і мою пораду». 12. Як тільки він сказав це і Юліан повірив його словам (тому що легкодумство легковірне, особливо при Божому попущенні), раптом прийшли всі нещастя. Кораблі охопив вогонь; хліба не стало; виник сміх, тому що це було майже добровільне самогубство; усі надії зникли; провідник зник зі своїми обіцянками. Навколо вороги; війна розгорталася; зручного проходу не було; їжа діставалася із труднощами; військо зневірилося і гнівалося на царя; не залишалося ніякої благої надії. Один засіб представлявся для порятунку в тих обставинах — позбутися поганого царювання і воєначальства.

13. Так усе відбувалося до пори, а що було потім, розповідають неоднаково; ті, що були, а також і ті, які і не були на війні, погоджуються, один на те, інший на інше. Одні кажуть, що Юліана застрелили перси, коли він під час одного із безладних нападів у несамовитості кидався і іуди, і сюди, і що його спіткало щось подібне до долі Кіра, сина Парисата, який з десятьма тисячами війська напав на свого брата Артаксеркса і, воюючи відважно, втратив перемогу через свою запальність. Інші розповідають про нього таке: Юліан піднявся на один високий пагорб, аби з нього, як з вежі, оглянути все військо і довідатися, скільки залишилося в бою. Коли ж військо, понад сподівання, здалося йому досить численним, як людина, що заздрить порятунку своїх воїнів, він сказав: «Як буде прикро, якщо всіх їх поведемо в римську землю!» Один з воїнів, роздратований цими словами, не стримав досади й уразив його в черево, не думаючи про збереження свого життя. А деякі розповідають, що на це наважився один з тих чужоземних блазнів, які ідуть за військом заради веселощів і потіхи на бенкетах. Інші ж віддають цю честь одному сарацинові. Хай там як було, але Юліан одержує дійсно своєчасний удар і спасительний для всього світу; одним ударом меча він карається за розсічення багатьох утроб, яким нечестиво вірував. І дивуюсь, як ця суєтна людина, яка думала, що може все взнати за допомогою розсічених утроб, не узнала наперед цього одного, тобто удару у власну утробу. 14. Не варто замовчувати і про цей його вчинок, який, серед всього іншого, беззаперечно доводить його шаленство. Юліан лежав на березі ріки і страждав через рану. Оскільки ж знав, що багато з тих, котрі прославилися раніше за нього, щоб вважали їх чимось вищим за людину, за допомогою певних хитрощів зникали із середовища людей і за те були визнані богами, так і він, захоплений бажанням подібної слави, до того ж соромлячись самого роду смерті, що безславно спіткає за його ж нерозсудливість, — що замишляє, що робить? Його нечестя не вичерпується і з життям! Він намагається кинутися в ріку і для цього користується допомогою людей, відданих йому, і учасників його таємниць. І якби один із царських євнухів, який здогадався у чому річ і пояснив іншим, через відразу до злодіяння не завадив цьому наміру, то, можливо, з бідаки Юліана з’явився б ще новий бог для людей нерозумних. Але він як царював, як керував військом, так закінчує і життя!

15. Незабаром після нього той, хто прийняв царський сан, і був проголошений царем серед військового стану в самому запалі небезпек, які вимагали проводиря, був знаменитий муж і завдяки іншій гідності, і завдяки благочестю, і завдяки зовнішності, істинно гідної володаря. І хоча йому не бракувало ні мужності, ні ревності, однак не міг ні воювати з персами, ні йти вперед, тому що військо ослабло силою і надією. Ставши спадкоємцем не царства, а поразки, він турбується про повернення на батьківщину і шукає засобів, як зробити це безпечно. Якби перси через свою помірність в перемозі (тому що в них був закон — у щасті дотримувати помірності) або через побоювання якихось чуток не звернулися до мирних пропозицій, наскільки несподіваних, настільки ж і людинолюбних, то не було б можливості, як кажуть, і вогненосцю залишитися у війську5. Так римлян тіснили перси, які воювали на своїй землі і натхненні попередніми подіями, тому що достатньо отримали успіху, щоб мати надію на майбутнє.

Але наступник Юліана, як сказав я, тепер турбувався про одне — врятувати військо, зберегти силу римлян. Тому що ці воїни дійсно становили силу римлян і, якщо діяли невдало, то більше через нерозсудливість воєначальника, ніж через нестачу власної мужності. З персами був укладений договір (скажу коротко) ганебний і не вартий воїнства римського. Але якби хто, залишивши осторонь Юліана, почав засуджувати за нього наступника, то, на мою думку, він був би поганим суддею тодішніх подій. Тому що колосся належать не женцеві, а сівачеві; у пожежі винний не той, хто не міг погасити, а хто підпалив. Тут доречно навести сказане Геродотом про самоських тиранів: це взуття зшив Істиєй, а носив Аристагор, який продовжував розпочате попередником.

16. Після цього що залишалося робити, як не повернути римлянам тіло нечестивця, хоча так він закінчив життя? Але як і у нас є покійний, який раніше нього залишив життя6, то подивимося, яка й тут відмінність між обома царями (якщо і це хоч трохи служить на щастя або злощастя померлих). Один супроводжується всенародними благословеннями, торжествами, ходами і нашими священними обрядами, всенічними піснями, запаленням світильників, чим ми, християни, шануємо благочестиву кончину; і винесення тіла його стає радісним торжеством, розчиненим печаллю. Якщо вірити поголосці, яка досягла слуху багатьох, то коли тіло Констанція несли через Тавр в його рідне місто, йому соіменне і знамените, — на вершині гір дехто чув голос ніби співаючих і супроводжуючих, і думаю, що це був голос сил ангельських, — нагорода йому за благочестя і надгробна винагорода. Якщо він, очевидно, і захитав праве вчення, то в цьому винні неуцтво і зловір“я його вельмож, які, вловивши душу просту, яка не утвердилася у благочесті і не передбачала безодні, тягли її, куди хотіли, і під виглядом піклування збуджували ревність до зла. 17. Але ми, думаючи про те, що більше стосується усіх, тобто про його батька, який заклав основу царської влади в християнстві і вірі, і про спадщину вчення, що перейшло від батька до нього, вшанували належним чином земну храмину того, хто жив гідно царя, закінчив життя смертю праведника і залишив нам могутність. Чи потрібно говорити про супровід цілого воїнства, коли тіло наблизилося до великого царського града, і про ряди озброєного війська, що стояло перед царем, як живим, або про те, як усе місто йшло на зустріч, яка була блискучішою за всі, що були раніше і будуть? Та і цей зухвалий і відважний, вбраний у нову порфіру і тому, ймовірно, високо про себе думав, сам складає частину урочистого ходу, вшановує і приймає почесть; одне, як кажуть, трохи вимушене, інше охоче. Тому що все військо, хоча скорилося теперішній владі, однак виявляло більше поваги до померлого; і (як звичайно ми буваємо благоналаштовані, коли втрата ще свіжа в пам’яті) уболіваючи, і шкодуючи за улюбленим царем, воїни не хотіли, щоб він був позбавлений царських почестей, але переконують і відступника взяти в них участь, навіть примушують зустріти померлого в належному вигляді, тобто знявши з голови діадему і віддавши цареві належне поклоніння, іти разом з тими, що несуть в гробницю, — у відомий храм Апостолів, які прийняли до себе і зберігають цей священний рід, який удостоївся майже рівної честі. Так був похований наш Імператор!

18. Навпаки, і похід Юліана був безславний (народи і міста його переслідували вигуками черні і блазнів, про що і нині ще багато пам’ятають); а повернення його було ще безславніше. Яка ж ця безславність? Його несли блазні (скоморохи), хід супроводжувався непристойними грищами; пили, танцювали, паплюжили його за відступництво, за поразку і смерть. І якої образи не поніс він? Чого не вислухав від людей зухвалих, які образами інших виявляють своє мистецтво? Нарешті, приймає його місто Таре, не знаю, як і за що засуджене на таке посоромлення. Тут і місце поховання призначене йому безчесне, і гріб нечистий, знехтуваний, огидний для благочестивого погляду.

19. Я описав тільки найголовніші і важливіші провини Юліана, але знаю і те, що двом або трьом придворним, які пестили його, рівним йому в нечесті (про інших охоче умовчую), дана була за нечестя така нагорода, що вони за короткий час безперешкодно спустошили б усі володіння римлян на суші й на морі, якби цим справам невдовзі не був покладений сприятливий кінець. Настільки перевершували вони грабіжництвом і жадібністю давніх сторуких гігантів! Керування областями доручалося людям не найправдивішим, але найбільш нелюдяним. Одне було право на одержання начальства — відступництво; і тільки ті отримували дари від Юліана, які замишляли найбільше зло проти себе й інших. 20. Що сказати про зміни і перекручування в судових постановах, які в одну ніч змінювали і крутили туди і сюди, як припливи і відливи на морі? Тому що цей невтомний чоловік прагнув сам чинити суд, все привласнюючи собі через марнославство. Можливо, подумають, що я занадто звинувачую за малі злочини і малими применшую великі. Втім, кожний погодиться, що такі справи не гідні Єлисейських полів і слави, яку там має Радомант7, і якої удостоюють Юліана люди одного з ним співбратства і розряду. Одному дивуюся в Юліані: багатьох своїх однолітків і знайомих, особливо по азійських училищах, він настійливо запрошував до себе, ніби маючи намір звершити дивні діла, й окриляв надіями, пригадуючи свої обіцянки. Коли ж вони з’являлися, з’ясувалося, що це один хитрий виверт і зваба очей. Одних він проводив тим, інших іншим. Деяких приязно навіть запрошував до столу; замість усякої іншої принади, величав товаришами, подавав їм чашу, жартував з ними, але відпускав від себе ні з чим; тож вони не знали, кого більше звинувачувати: його в обмані чи самих себе в легковір“ї. 21. Не вважаю за потрібне згадувати про те, як про негідне похвали в правилах цього філософа, що, маючи перед собою приклади царів стійких і непохитних, які, хай що траплялося, не змінювалися в обличчі і не показували ніяких слідів засмученості. Він же настільки був негнівливий і вмів володіти пристрастями, що, звершуючи суд, шумом і криком наповнював увесь палац, начебто сам терпів насильство і збиток, а не інших захищав від цього. Але кому невідомо, що багатьох із селян, які прилюдно приходили до нього за тим, про що зазвичай просять царів, він при всіх бив кулаками і топтав ногами, і обходився так жорстоко, що вони раділи, якщо не зазнали чого-небудь найтяжчого? 22. У якій же частині слова згадати про ті подуви і відплати, які цей дивний чоловік, для осміяння наших обрядів8, робив на показ бабам, запалюючи вогонь на жертовнику? Як гарно було бачити римського царя з перекривленим обличчям, що викликають великий сміх не тільки в сторонніх, але й у тих, яким він думав принести цим задоволення! Мабуть, він не чув, що його богиня Афіна прокляла сопілки, коли, подивившись замість дзеркала у воду, побачила, що сопілка спотворила її обличчя. Невже не заслуговують подиву ті кругові чаші, які Юліан всенародно подавав негідним жінкам і сам від них приймав, прикриваючи свою розпусту виглядом таїнства? 23. Інші пізнали на власному досвіді, коли влада надала Юліану повну свободу; але я деяким чином передбачив це здавна, відтоді, як був разом з ним в Афінах, куди він прибув невдовзі після повернення свого брата, випросивши на те дозвіл у Імператора. Були дві причини для цієї подорожі: одна благовидніша — оглянути Грецію і її училища; друга віддаленніша і небагатьом відома — порадитися з тамтешніми жерцями; тому що нечестя ще не мало явної зухвалості. І тоді я непогано розгадав цю людину, хоча і не належу до вправних у такій справі. Мене зробили віщуном мінливість його вдачі і непомірна захопленість; якщо тільки найкращий віщун — той, хто вміє добре вгадати. Для мене не передвіщали нічого доброго: нетверда шия, нерухливі і вирівнюючі плечі, бігаючі очі, нахабні і люті, ноги — не стоять твердо, але згинаються, ніс, що виражає зухвалість і презирливість, риси обличчя смішні, сміх гучний і непомірний, нахилення і відкидання назад голови без всякої причини, мова повільна і переривчаста, питання безладні і незв’язні, відповіді нічим не кращі, змішуються одна з одною, нетверді, не підпорядковані правилам. 24. Але для чого описувати докладно? Таким же бачив я його колись, яким узнав і по ділах. Якби тут знаходилися деякі з тих, що були зі мною тоді і чули мої слова, вони без зусиль засвідчили б це. Тому що тоді ж, коли побачив я, сказав їм: «Яке зло виховує Римська імперія!» і, напророкувавши, бажав бути неправдивим віщуном. Тому що краще бути мені лжепророком, ніж випробувати вселенній стільки зла і з’явитися на світ такому чудовиську, якого не бувало раніше; хоча і розповідають про чисельні повені, про багато пожеж, виверження і провали землі, про людей нелюдяних, про звірів дивовижних і багатоскладних, яких не у звичному порядку народжує природа. І тому він мав кінець, гідний свого божевілля. Тут тільки Бог не виявив Свого звичайного довготерпіння, тому що Його людинолюбство було б тяжким для багатьох. У людях доброчесних воно викликало б зневіру, а в грішних — зарозумілість і думку, що ніхто не споглядає за нашими справами, немає ні керування, ні воздаяння, але все рухається і управляється випадковістю, — думка, що засвідчує лукавий розум, який досить згубно думає про найважливіші предмети!

25. Ось що звіщаємо ми — галілеяни, люди знехтувані, які поклоняються Розп’ятому, ученики рибалок і, як самі говорять, невігласів; ми, які засідаємо і співаємо псалми разом з бабами; ми, які виснажені тривалими постами і напівмертві дарма пильнуємо і пустословимо під час всенічних бдінь, і — однак перемагаємо вас: «Де той, хто робив перепис? де той, хто зважував данину? де той, хто оглядав вежі?» (Іс. 33, 18). Я позичаю цю переможну пісню в одного з наших немудрих, як вам уявляється. Де жертви, обряди і таїнства? Де заколення явні й таємні? Де мистецтво ворожити по розсічених нутрощах? Де чудеса передбачення і знамення черевомовців? Де славний Вавилон, про який стільки було чуток, і вся вселенна, яку мріяв ти підкорити собі, проливши небагато нечистої крові? Де перси й мидяни, яких вважав у себе в руках? Де боги, тобою супроводжувані, які тобою керували і супроводжували, твої захисники, соратники? Де пророцтва і погрози християнам або повне знищення нас і імені нашого у певний термін? Усе зникло, обмануло, розсіялося; усі велемовні похвали нечестивих виявилися сонним маренням.

26. Коли один іноплемінний цар з численним військом напав на Езекію, царя юдейського, обклав Єрусалим і злобливо вивергав нечестиві і богохульні слова на царя і самого Бога, начебто вже не залишалося засобів врятувати місто від його панування: тоді Езекія приходить у храм, роздирає одяг, проливає потоки сліз, піднявши руки до неба, закликає Бога у свідки богохульства Сеннахирима і молить Його бути месником за зарозумілі погрози. «Бачиш, Господи, — говорить він, — як цей іноплемінник паплюжить Тебе — Бога Ізраїлева»;«Бачив Ти, Господи, і не мовчи» (Пс. 34, 22, слов’янський переклад). І молитва царя не залишилася даремною, тому що той, хто повстав проти Бога, пізнав наділі своє божевілля і пішов, не виконавши своїх погроз; вражений раптом якоюсь невидимою силою, він втратив більшу частину війська й був прогнаний неприємною звісткою, понад сподівання, що поклали кінець облозі і його надіям. Так зробив Езекія, оточений численним військом, цар великого Єрусалима, який, можливо, і сам відбив би ворожі полчища. А ми, для яких залишалася одна зброя, одна стіна, один захист — надія на Бога (тому що зовсім були позбавлені звідусіль будь-якої людської допомоги), від кого іншого ми могли очікувати, що почує наші молитви і відіб’є погрози, як не від Бога, Який із клятвою відкинув зарозумілість Якова9? О, які неймовірні розповіді! Які зухвалі надії! Нас обіцяли віддати демонам у жертву; ми — велика спадщина Божа, «рід обраний, царствене священство, народ святий» (1Пет. 2, 9), призначені в нагороду за здійснення однієї надії, за перемогу в одній боротьбі. 27. Такий дар від тебе християнам за те, що для загальної шкоди врятований ними10! Так віддячив ти Господу Богу своєму! Дотепер Бог утримував ще й відкладав Свій гнів на нас, ще не запалив всю Свою ревність, а тільки високо заніс руку на нечестивих і хоча натягнув і приготував лук, однак втримував його силою і очікував, поки вийде назовні вся злість Юліана, подібно до якого-небудь злоякісного й гнійного нариву; тому що такий закон Божого суду: або спасти покаянням, або покарати за справедливість. І тоді, з трудом переносячи теперішнє і сумуючи за майбутнє (бо сама благовість Божа до Своїх, від нас приховувана, була для нас нестерпна), ми підносили голос свій до Бога; то закликаючи Його, як Владику, то благаючи, як благого Отця, то ніби скаржачись і вступаючи з Ним на суд, що властиво людям, які ремствують, волали: «Навіщо, Боже, відкинув Ти нас назавжди? Навіщо розпалився гнів Твій на овець стада Твого? Пом’яни людей Твоїх, яких спочатку зібрала рука Твоя. Ти обрав, як жезл насліддя Твого, гору Сион, на якій оселився Ти» (Пс. 73, 1-2), який придбав Ти стражданнями Єдинородного Слова Свого, удостоїв великого Твого завіту, залучив на небо новим таїнством і запорукою Духа. «Піднеси руку Твою і поглянь на злочинство їх: що наробив ворог у святині Твоїй — у храмі Твоїм!» (Пс. 73, 3). Ми накликали меч і єгипетські страти, просили Бога: «Боже помсти, Господи Боже помсти, яви Себе!»; благали повстати нарешті на нечестивих, говорили: «Народ Твій, Господи, поневолили і гноблять насліддя Твоє» (Пс. 93, 1, 5)? Доки будуть зневажати народ Твій і гнобити спадщину Твою? Доки не перестануть і говорити, і чинити беззаконня? Ми повторювали ці і подібні до цих слізні слова: «Типоклав нас на осудження сусідам нашим, і вороги наші знущаються з нас». «Ти на глум віддав нас сусідам нашим, на посміх і зневагу всім, що навкруги нас. Ти зробив нас притчею між народами, покиванням голови між: людьми» (Пс. 79, 7;43, 14-15). Ми згадували про виноградник, який перенесений з Єгипту — з мороку безбожництва, виріс у красу і велич віри, а потім втратив свою огорожу — провидіння Боже, що стереже нас, став відкритий для всіх, хто проходить, для злих володарів, і спустошений диким цим вепром, лукавою людиною, яка засвоїла собі зло, сповненим тванню зла.

28. Так міркував і взивав я колись до Бога. Що ж тепер змінюю у звуках пісні? Оплакую вже погибель нечестивих; роблюся людинолюбним до ненависників і кажу так: «Як несподівано прийшли вони до занепаду! Щезли, загинули за беззаконня свої» (Пс. 72, 19), як порох, збурений вихром, як пух, розвіяний вітром, як ранкова роса, як свист пущеної стріли, як удар грому, як швидкоплинна блискавка? Якби вони хоча б тепер перемінилися в думках, перестали віддаватися безлічі оман і пішли слідом за істиною, то, можливо, і саме падіння обернулося б їм на користь. Тому що й покарання часто служить на благо тим, що караються. Але що, якщо вони залишаться при тій же думці, ще будуть триматися ідолів і не уцнотливляться нещастям, яке напоумляє і нерозумних? Єремія так оплакує Єрусалим, що бездушні речі зазиває до плачу і від стін вимагає сліз (див.: Плач Єр. 2, 18); який же найдеться плач, гідний цих настільки упертих людей? Хто оплаче одне сьогодення, не проливаючи ще сліз про майбутнє покарання за те, що вони збожеволіли, відійшли від Бога, «служили тварі замість Творця» (Рим. 1, 25), і не тільки послужили, але повстали на служителів Божих і піднесли на них нечестиву руку, гідної такого зла? 29. Але як Богові угодно, так і буде! Хто знає, що Бог «творить суд покривдженим, дає поживу голодним» (Пс. 145, 7), піднімає від врат смерті обтяженого і долі поваленого, не хоче смерті грішника, але чекає навернення його, — Який і нас, що сиділи в темряві і тіні смертній, освітив і умудрив, — цей Бог і їх прийме колись і, відклавши важкий і залізний жезл, буде пасти їх жезлом пастирським?

Але моє слово знову повертаю до тієї ж переможної пісні: «Упав Вил, звалився Дагон» (Іс. 46, 1), «Ливан посоромлений, зів’янув; Сарон схожий став на пустелю, й оголені від листя свого Васан і Кармил» (Іс. 33, 9); тепер уже не скажуть дурній, нерухомій і нечуттєвій юрбі ідолів: начальствуй! — не стануть шукати мухи, бога Аккаронського, або чогось ще смішнішого; не будуть помишляти про гаї і висоти, і про всяку лісисту і тінисту гору, не «принесуть в жертву бісам синів своїх і дочок своїх» (Пс. 105, 37), за що в давнину Ізраїлю докоряли пророки. Але що мені до цього? Звернуся до сьогодення — до того, що нас власне стосується. Не будуть уже лукаво дивитися на наші священні храми, нечистою кров’ю оскверняти жертовники, що отримали ім’я від пречистої і безкровної Жертви; не будуть безбожними вівтарями безчестити священні місця, розкрадати й оскверняти приношення, до нечестя додаючи користолюбство; не будуть ображати сивини ієреїв, чесність дияконів, цнотливість дів, не будуть уже до розсічених утроб святих пускати нечистих свиней, щоб разом з їжею пожирали і ці утроби; не будуть знищувати вогнем і розсіювати за вітром останки святих, віддаючи їх безчестю із найбезчеснішими кістками, щоб позбавити їх належної шани; не будуть уже ставити сідалищ згубників і забавлятися хулою єпископів і пресвітерів, також пророків і апостолів, і навіть самого Христа; не будуть уже тріумфувати над нами, забороняючи нам законом лжеіменну11 освіту, щоб заразом закрити нам вуста. 30. Подай сюди свої царські й софіські промови, свої непереборні силогізми й ентимеми; подивимося, як і в нас говорять невчені рибалки. «Залиш голос пісень твоїх, і пісень органів твоїх; так повеліває пророк мій» (Ам. 5, 2-3, слов’янський переклад). Так знову оспіває з відвагою Давид, який таємничим камінням знищив гордовитого Голіафа, переміг багатьох лагідністю і духовним милозвуччям зціляв Саула, котрого мучив злий дух. Нехай твій свічконосець погасить вогонь, а мудрі і священні діви запалять для Нареченого свої світильники. Нехай твій ієрофант зніме із себе одяг блудниці; «а священики зодягнуться в правду» (Пс. 131, 9) і прикрасою «слави замість духа зневіри» (Пс. 61, 4, слов’янський переклад) зодягнуться у великий і нескверний хітон, у Христа — нашу прикрасу. 31. Нехай замовкне твій проповідник і не говорить безславного; нехай віщає ж мій проповідник богодухновенне. Залиши свої чарівні і чарівницькі книги, і нехай перечитуються одні пророчі й апостольські. Припини свої мерзенні і сповнені темряви нічні збіговиська; і я відновлю священні і світлі всенічні бдіння. Загороди свої тайники і шляхи, що ведуть у пекло; я покажу тобі шляхи відкриті, що ведуть на небо. Які запаси зброї, які винаходи гармат, які тисячі і полчища людей зробили б те, що зробили наші молитви і Божа воля? Бог словом розсіяв темряву, словом створив світло, заснував землю, округлив небо, розподілив зірки, розлив повітря, поклав межі морю, простягнув ріки, одушевив тварин, створив людину за образом Своїм, дав усьому красу. Словом і нині Він розсіяв нічний морок і все привів до світла, в порядок і попередню стрункість. Тепер уже не панують жадібні і брехливі демони; не ображається тварина поклонінням, що віддається їй замість Бога. Відкинь своїх Триптолемів і Келеїв, і таємничих драконів; посоромся, нарешті, книг свого богослова — Орфея; скористайся даром часу, що покриває твою безсоромність. Якщо ж це тільки байки і вимисли, то виявлю твої нічні таїнства. 32. Тепер не говорить уже дуб, не провіщає триніжок, і Піфія не наповнюється, не знаю чому, але не більше, як байками і маренням. Джерело Кастальське знову замовкло і мовчить; його вода збуджує не дар пророцтва, а сміх. Аполлон знову став безмовним бовдуром, Дафна — деревом, оплакуваним у байці! Діоніс знову андрогін і водить із собою юрбу п’яних; велике твоє таїнство — бог Фалл страждє любов’ю до прекрасного Просимна. Семела знову вражена блискавкою. Знову кульгає на обидві ноги, але моторний у пошуку перелюбників Гефест, цей бог, замараний сажею, хоча він славний художник і олімпійський Ферсит. Арес знову за любодіяння скований разом зі Страхом, Жахом і Сум’яттям і поранений за зухвалість. Афродіта знову перелюбниця, соромно народжена, служителька соромних шлюбів. Афіна знову діва й народжує дракона. Геракл знову біснується або, краще сказати, перестає біснуватися. Знову із хтивості і сладострастя перетворюється в усі види Зевс, радник і володар богів, який сам піднімає всіх їх з усім існуючим, а сам не може бути зрушений з місця всіма. Гроб Діїв знову показується на Криті. Як тільки бачу твого Кердоя, Логія і Епагонія, заплющую очі і тікаю від твого бога, бо сором дивитися. Не перешкоджаю тобі поклонятися силі красномовства і торбі. Одне в тебе варте поваги: шанування, що віддається андрогінами в єгиптян Нілу, Ісиді, мендезійським богам, Апісі й усім іншим чудищним і з багатьох складеним звірам, яких ти малюєш або ліпиш. Сміюся над твоїм Паном, Приапом, Гермафродитом і іншими богами, які в шаленстві або знівечені, або роздерті. Надаю все це видовищу й віршотворцям, що прикрашають ваших богів; а я закінчу слово умовлянням.

33. Чоловіки і жінки, юнаки і старці, усі службовці в цьому святилищі, які займають нижчі ступені, усі, яких Господь раніше визволив від омани і безбожництва, а нині від повстання язичників і від бід теперішніх і очікуваних! Вислухайте слово мужа, який навчився цього не поверхово, а зі щоденних подій, із давніх історій, книг і діянь! Велика річ — не відчувати ніякої скорботи; а можливо, і не велика, якщо істинне слово, що «Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12, 6) і про якого особливо піклується. Навпаки, велика справа — зовсім не грішити, або принаймні не згрішити тяжко; тому що бути зовсім безгрішним Бог поставив вище людської природи. А другою після цього справою вважаю, щоб упалі і покарані, а потім прощені завжди відчували це покарання і уникали нового покарання за новий злочин. 34. Тому і ми самим ділом відчуємо Боже покарання. Покажемо самих себе гідними не того, що колись перетерпіли, але того, що наостанок одержали. Будемо виправдовуватися в нещасті, що нас спіткало тим, що ми, не як лиходії були віддані язичникам, але напоумлені як діти. Не будемо забувати про бурю під час тиші, про хворобу під час здоров’я, про полон після благополучного повернення в Єрусалим, про Єгипет після Єгипту. Час злостраждання нехай не буде для нас кращим часом заспокоєння; але він буде таким, якщо виявиться, що ми тоді були смиренні і стримані і з усією надією зверталися до неба, а тепер звеличуємося, надимаємося і знову повертаємося до тих же гріхів, якими були доведені до бід, що нас спіткали. «Ні, діти мої, недобрий поголос, який я чую [про вас, не робіть так, бо недобрий поголос, який я чую)); ви розбещуєте народ Господній» (1 Цар. 2, 24), говорить священик Ілій, застерігаючи дітей своїх, котрі згрішили проти Бога. Навпаки, знаючи, що легше повернути втрачене благоденство, ніж зберегти дароване від Бога (тому що втрачене повертається цнотливістю, а дароване втрачається безтурботністю), знаючи, що хворе тіло відновлюється ліками і стриманістю, а відновлене при малому недбальстві і перенасиченні знову приходить в розслаблення і упадає в колишні недуги, знаючи все це і напоумлюючи один одного, прийдемо в самих себе і будемо цнотливо розподіляти час. 35. І по-перше, браття, будемо святкувати не плотськими веселощами, не бенкетами, не пияцтвом; ви знаєте їхній плід — нечисті ложа і розпуста. Не будемо встеляти вулиць квітами, умащати трапез соромом пахощів, прикрашати входи; нехай не освітлюються дома чуттєвим світлом, нехай не перетворюються на дома безчиння звуками сопілок і рукоплесканнями! Так установлено язичниками святкувати новий місяць. А ми не цим вшануємо Бога, не тим звеличимо теперішній час, що нас недостойно, а чистотою душі, світлістю розуму, світильниками, що освітлюють все тіло Церкви, тобто божественними спогляданнями і роздумами, що ставляться на священний свічник і освітлюють всю вселенну. В порівнянні з цим світлом нікчемні, на мою думку, всі вогні, що запалюють люди під час приватних або суспільних святкувань. Є в мене і миро, але таке, яким помазуються тільки священики і царі, як багатоскладним і багатоцінним, і за нас виснаженим, — миро, складене мистецтвом великого Мироварця. О, якби і я сподобився принести пахощі цього мира! Є в мене і духовна, і божественна трапеза, яку «наготував Господь» (Пс. 22, 5); за нею заспокоююся і веселюся, і після насичення не вдаюся до ганебних помислів, але усипляю в собі всяке збурення пристрастей. Є в мене і квіти, які прекрасніші і довготриваліші за весняні квіти, квіти «як запах від поля [повного)), яке благословив Господь» (Бут. 27, 27), тобто священики, благоухаючі пастирі й учителі, і з народу все, що є чистого і вибраного. Ними я бажаю увінчатися і прикраситися, коли, за прикладом святого апостола, «Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг» (2 Тим. 4, 7). Замінимо тимпани духовними піснями, безчинні крики і пісні — псалмоспівами, видовищне рукоплескання — рукоплесканням вдячним і спокійним рухом рук, сміх — роздумами, пияцтво — мудрою бесідою, жартівливість — статечністю. Якщо ж тобі, як любителеві врочистих зборів і свят, потрібно танцювати, скачи, але не танцем безсоромної Іродіади, ділом якої була смерть Хрестителя, а скаканням Давида, при встановленні на місце ківота, яке, як думаю, було таємничим знаменуванням швидкого і свобідного проходження перед Богом.

36. Ось перша і найважливіша частина мого вмовляння! Друга ж частина, наскільки знаю, буде для багатьох важка й неприємна. Тому що людей, які отримали можливість відплатити злом за зло, особливо, якщо той, хто перетерпів, дає справедливу причину для гніву — не любить підкорятися слову, яке приборкує його дратівливість. Однак слово моє гідне того, щоб його вислухали й прийняли. Не будемо бездумно користуватися обставинами часу, не допустимо надмірності у використанні своєї влади, не будемо жорстокосердні до тих, що нас кривдили, не будемо робити того, що самі засуджували. Скориставшись теперішньою переміною тим, що уникаємо зла, зненавидимо всяку помсту. Люди помірковані вважають для своїх образників достатнім покаранням їх страх, очікування того, чого вони гідні, і муки їх совісті. Бо, хто боїться майбутнього покарання, той уже страждає, хоча і не терпить ще покарання; він сам себе карає, можливо, більше, ніж, як покарали б його виконавці страти. Отже, не побажаємо зменшувати (Божого) гніву, щоб не стати караючими слабше належного, а оскільки не можемо за все покарати, то пробачимо все і через те зробимося кращими за наших кривдників і станемо вищими за них. Покажемо, чому їх учать демони і чому нас навчає Христос, Який стражданнями придбав славу і торжествував не менше тим, що не зробив того, що міг зробити. Складемо Богові одну подяку, розширимо таїнство12 благістю і на цей тільки випадок скористаємося обставинами. 37. Переможемо мучителів правдолюбством. Особливо в прощенні покажемо людинолюбство і силу заповіді, яка віддає і нам рівним людинолюбством, коли маємо в тому нестаток; бо знаємо, що «якою мірою міряєте, такою відмірено буде» нам (Мк. 4, 24). Якщо ж хто і дуже засмучений, представимо тих, що засмутили нас, Богові і майбутньому суду. Не будемо зменшувати майбутнього гніву тим, що докладемо до них власну свою руку. Не будемо думати про відібрання у них майна, не приведемо їх на суд, не станемо виганяти з батьківщини, карати бичами; коротко скажу: не зробимо їм нічого такого, що самі терпіли. А якщо, можливо, своїм прикладом зробимо і їх лагідними. Чи постраждали в кого син або батько, або дружина, родич, друг, або інший хтось із цінованих ним високо: винагородимо кожного за страждання, переконавши його стійко перенести все, що потерпів. Вище цього дару, що інше можемо віддати їм? Чи сказати й про найбільше благодіяння, яке ми одержали? Наших гонителів переслідують докори народів і міст на видовищах, на торговищах, на зборах. Скрізь ублажають старе, виставляють нове на ганьбу, і на велике здивування, навіть співучасники наших гонителів з докорами скидають богів як тих, що обманювали їх довгий час, і вже пізно викриті в обмані. Хто вчора був шанувальником, того нині ганьблять. Чого ще вимагати?

Це віддається нині нещасним, і, можливо, це ще мала частина винагороди. Буде час, коли моїх образників і великого їхнього вождя побачу, як оплакують своє нечестя, коли всяке беззаконня буде засуджено і піддане катуванню. 38. Замовчую про наші Божественні вислови і про ті страти, які, за нашим ученням, приготовлені в майбутньому. Звернися до свого учення і до жахів, про які люблять міркувати не тільки віршотворці, але і філософи; звернися до своїх пирифлегетонтів, коцитів і ахеронтів, у яких страждають за неправду Тантал, Титій, Іксіон. До них додайте Юліана, царя цього співбратства, і навіть випередить їх, за нашим словом і визначенням. Не спрагою буде він нудитися, стоячи по горло в озері; не буде жахатися каміння, що, за зображенням трагіка, висить над головою і безперервно то піднімається, то опускається; його не будуть вертіти на колесі, що швидко крутиться; і птахи не будуть терзати його печінку, що ніколи не вичерпується, але завжди відновлюється — нехай усе це буде істина або тільки байка, що приховує істину у вигадці. Але тоді побачимо, як і чим він буде покараний, побачимо, що його мука буде важчою за описані, тому що стягнення і воздаяння завжди відповідають злочинам.

39. Такий від нас дар тобі, дивний і мудрий муже (скажу твоїми ж словами), за удар ногою! Це віддаємо тобі ми, яким за великим і дивним твоїм наказом заборонено було вчитися красномовству. Бачиш, що не до кінця ми повинні були мовчати, що твої статути не змогли засудити нас на повсякчасну безмовність; але що й нам дана свобода підняти голос і викрити твою нерозумність. Як неможливо ніяким мистецтвом утримати Нільські водоспади, що падають із Ефіопії в Єгипет, або зупинити сонячний промінь, хоча на короткий час він і затьмарюється хмарою, так не можна зв’язати і язик християн, що викриває ваші справи. Це приносять тобі Василій і Григорій, супротивники і протиборники твого задуму, як сам ти думав й інших запевняв, своїми погрозами прославляючи й заохочуючи нас до більшого благочестя. Знаючи нас ще в Греції як людей, що здобули собі ім’я і популярність життя красномовством і взаємною єдністю, ти вшанував нас честю Циклопа, тобто останніх зберігав на загибель і, можливо, замишляв принести в переможний дар демонам як щось велике й гідне твоєї величі, якби зустріли ми тебе, під час повернення з Персії; або навіть, погано розраховуючи, плекав надію і нас ввергнути в одну безодню із собою. 40. Тому що ми не малодушніші за тих юнаків, які були зрошені у вогні, перемогли звірів вірою, охоче піддалися небезпеці разом з мужньою матір“ю і ще мужнішим священиком, показали, що тільки віра непереможна; не слабкодушніші, звичайно, і за тих, які при тобі виявили свою безстрашність і з яких один13, посоромивши матір богів твоїх і зруйнувавши жертовник, приведений був до тебе як засуджений, а вийшов як переможець і, чимало посміявшись над твоєю багряницею і твоїми промовами як поцяткованими і смішними, вийшов від тебе з більшою відвагою, ніж з якою повертається інший з вечері й зі світлого бенкету; а другий14, коли все тіло глибоко розсічене було ременями, ледь дихаючи від ран, не тільки не ослаб через катування і не вважав муки, які терпів, тяжкими, але навіть помітивши, що деякі частини тіла ще не зазнали ударів, почав звинувачувати мучителів у завдаванні йому образ, бо не все його тіло вшанували, а залишили щось незнівеченим і неосвяченим, а з цим разом указував на гомілку, яка одна уникла залізних нігтів, і вимагав, щоб і її не щадили. 41. Отже, це тобі слово, ціниме християнами не нижче неправди й безглуздостей Порфирія, якими ви захоплюєтеся як божественними словами, і не нижче за твого Мисопогона або Антіохіка15; тому що тим і іншим іменем ти підписуєш свій твір. Його робили тоді важливим твоя порфіра і підлесники, які всьому в тобі дивувалися, а тепер стало воно бородою, яку всі тягають, рвуть і осміюють, як і тих, що трудилися над нею. У ньому, начебто роздумуючи про щось важливе, ти дуже гордишся тим, що не маєш зайвої дбайливості про тіло і ніколи не відчував нетравлення їжі від переїдання; а зумисне замовчуєш про те, що так жорстоко гнав християн і знищував цей численний священний народ. Але яка шкода для суспільства, коли одна людина страждає нетравленням їжі або має природню відрижку? Коли ж було почато таке гоніння і зроблено стільки сум’яття, тоді чи не повинна була вся Римська держава прийти в скрутний стан, як і дійсно виявилося насправді? 42. Споруджуємо тобі пам’ятник, який вищий й славніший за стовпи Гераклові. Ті були підняті на одному місці й видимі тільки тим, що приходили туди; а цей пам’ятник, переходячи від одного до іншого, не може не бути скрізь і всім відомим. І твердо знаю, що пізніші часи побачать його викриваючим тебе і твої діла, а також навчаючим і всіх інших не наважуватися на подібне повстання проти Бога, щоб, роблячи як ти, не одержати однакового з тобою покарання.

1. Юліан. [↩]
2. Сузір“я. [↩]
3. Тобто світло, що з’явилося на небі, зображало знамення Хреста, про що вище сказано. [↩]
4. Еврипід. [↩]
5. Вогненосцем називався той, хто носив у війську язичницький священний вогонь для окурення жертв, і переможці дарували йому життя, аби тим не зневажити богів. Але поразка римського війська могла бути такою великою, що не можна було б врятуватися і цій людині. [↩]
6. Констанцій. [↩]
7. За язичницькими забобонами, на полях Єлисейських благочестиві отримують нагороди, які розподіляє Радомант. [↩]
8. Вказівка на обряди, що звершуються при таїнстві Хрещення. [↩]
9. Тобто нащадків патріарха Якова (Ам. 6, 8). [↩]
10. У час збурення, після смерті Константина Великого, Констанцій врятував Юліана і брата його Галла від смерті, сховавши їх у своєму палаці. [↩]
11. У язичницьких училищах і в світських науках. [↩]
12. Християнську віру. [↩]
13. Св. Марк Арефуський. [↩]
14. Св. Євсевій Самосатський. [↩]
15. Твір Юліана «Месопогон» («Ненависник бороди») написано проти антіохійців, які сміялися над довгою і неохайною Юліановою бородою. [↩]

Опубліковано: 12.07.2012; востаннє змінено: 19.02.2013.

Коментарі закриті.