«Наша Парафія»

Григорій Богослов виправдовує своє віддалення в Понт після рукоположення на пресвітера і потім повернення звідти; а також учить, наскільки важливий сан священства і яким має бути єпископ

1. Я переможений і визнаю над собою перемогу. «Підкорись Господу і надійся на Нього» (Пс. 36, 7). То нехай почне слово моє блаженнійший Давид або, краще сказати, Той, Хто віщав через Давида і ще й донині через нього віщає! Тому що для того, хто починає будь-яке слово й діло, найкращий порядок — і починати Богом, і закінчувати Богом.

Про причину ж мого колишнього противлення і легкодухості, через які «я віддалився, тікаючи, і спочив» (Пс. 54, 8, слов’янський переклад) на чималий час далеко від вас, можливо, що ви і бажали мого перебування у вас, а заразом і про причину теперішньої моєї покірності й переміни, через яку я сам повернувся до вас, нехай кожний говорить і думає по-своєму; тому що один ненавидить, а другий любить; один не вибачає, а інший навіть схвалює мене. Людям приємніше міркувати про чужі справи, особливо, якщо захоплюються або прихильністю, або ненавистю; в такому випадку найчастіше й ховається від них істина. Але я, відкинувши сором, представлю істину для обох сторін, тобто для тих, що звинувачують мене, і для тих, що ревно захищають, буду правдивим посередником, сам себе в чомусь звинувачувати, а в чомусь виправдовувати. 2. І щоб слово моє йшло належним порядком, скажу спочатку про те, що було зі мною раніше — про мою боязкість. Тому що не можу терпіти, щоб мною спокушалися деякі з тих, що ретельно спостерігають за всіма моїми вчинками, чи правильні вони, чи ні (Богові угодно, щоб і я значив щось для християн); а ті, що спокусилися, якщо знайдуться такі, вилікую цим захисним словом. Найкраще не робити іншим спотикання або спокуси, не погрішуючи й навіть не даючи підозри, наскільки це можливо, і наскільки вистачить сил розуму, бо знаємо, яке неминуче й тяжке покарання визначив «вірний у слові Бог» (Тит. 1, 2), тим, що спокусили й одного з менших. 3. Але я піддався цьому, браття, не через незнання і непорозуміння, навпаки (похвалюся, хоча трохи), з інших причин, а не тому, щоб нехтував Божий закон і повеління.

Як у тілі, одне начальствує і ніби головує, а друге знаходиться під начальством і керуванням, так і в Церквах (чи за законом справедливості, що вшановує гідність, чи за законом Промислу, який все з’єднує) Бог установив, щоб одні, для кого це корисніше, словом і ділом направляючись до свого обов’язку, залишалися пасомими й підначальними; а інші, що стоять вище за інших через чесноти і близькість до Бога, були пастирями і вчителями для наповнення Церкви, і мали до інших таке ж відношення, яке душа до тіла й розум до душі, щоб те й інше, недостатнє і надлишкове, будучи, подібно тілесним членам, з’єднане й сполучене в один склад, сполучене й зв’язане союзом Духа, представляло одне тіло, довершене й істинно достойне самого Христа — нашої Глави. 4. Тому не думаю, щоб безвладдя і безладдя були корисніші за порядок і начальство як для всього іншого, так і для людей; навпаки, найменше корисні вони людям, яким загрожує небезпека в найважливішому. Для них, якщо вони не виконають першої вимоги розуму, щоб не грішити, важливо друге, щоб ті, що згрішили, поверталися на істинну путь. А оскільки добре й справедливо бути начальниками й підначальними, то, на мою думку, однакове зло й однаковою мірою противне порядку як усім бажати начальства, так і нікому не приймати його на себе. Коли б усі стали уникати цього начальствування або, краще сказати, служіння, тоді прекрасній повноті Церкви бракувало б найважливішого, і вона уже не була б прекрасною. Притім, де й ким звершувалося б у нас таємниче і до гори підносяче нас Богослужіння, яке в нас найчудовіше і достохвальніше, якби не було ні царя, ні князя, ні священства, ні жертви (див.: Ос. 3, 4), ні всього того, чого, як найважливішого, були позбавлені непокірливі в давнину на покарання за великі злочини? 5. З іншого боку, ніскільки не дивно і не суперечить порядку, що багато богомудрих з підначальних піднімаються на ступінь начальника; це не всупереч правилам, які пропонує любомудріє, і не негоже; так само як і те, що майстерному корабельникові дають управляти корабельним носом, а тому, хто, управляючи носом, уміє спостерігати за вітрами, довіряють кормило; або (якщо хочете ще) мужній воїн стає начальником загону, а хорошому начальникові загону доручається все військо й командування всіма військовими справами.

І я не ступенем сану засоромився, бажаючи вищого, що може подумати хтось з людей, які ні до чого не придатні і злі, які судять про інших за власними пристрастями. Я не так мало розумію і Божу велич, і людську низькість, щоб для всякого створеного єства не визнавати великою справою хоча б трохи наближатися до Бога, Який єдиний світозарніший за все, славніший за все і перевершує чистотою всяку річ й нематеріальну природу.

6. Отже, що ж зі мною сталося? Яка була причина моєї неслухняності? Багатьом здалося, що я був тоді сам не свій, зробився зовсім іншою людиною, а не яким мене знали, противився і впирався більше, ніж скільки було дозволено. Тому вислухайте причини цього ви, яким давно бажано їх знати.

Дуже я був вражений несподіванкою, як людина, яка дивується раптовому грому, не зібравшись з думками; і тому переступив скромність, до якої привчав себе все життя. Потім опанувала мною якась прихильність до блага безмовності й самоти. Люблячи її від самого початку, чи настільки любив хто інший з тих, що займаються науками. У найважливіших і найнебезпечніших для мене обставинах я дав Богові обітницю безмовного життя, я навіть уже доторкнувся до нього, як той, що скоштував напередодні і після пізнання, запалився більшим бажанням. Я не стерпів примусу, не допустив вкинути себе в заколоти й насильно відволікти від такого життя, ніби від священного притулку. 7. Мені здалося, що найкраще, ніби замкнувши почуття, зріктися плоті й світу і заглибитися в самого себе, без крайнього нестатку не торкаючись ні до чого людського, розмовляючи із самим собою і з Богом, жити вище видимого й носити в собі божественні образи, завжди чисті й незмішані із земними й оманливими зображеннями, бути й безперестанно робитися істинно чистим дзеркалом Бога й божественного, здобувати до світла світло — до менш ясного, найпроменистіший, вже пожинати надією на блага майбутнього віку, жити разом з ангелами й, перебуваючи ще на землі, залишати землю і бути піднесеним Духом до неба. Якщо хтось з вас охоплений цією любов’ю, той зрозуміє, що я кажу, і вибачить тодішній стан мого духу. Але мої слова, може, не переконають багатьох, саме тих, кому смішним здається цей спосіб життя, до якого вони не налаштовані або з власного нерозуміння, або тому, що деякі проходять його негідно; підкріплені заздрістю, також злою вдачею і схильністю багатьох до гіршого, вони й добре називають злим, любомудріє називають марнославством. А від цього неодмінно грішать в одному з двох — або чинять зло, або не вірять добру.

8. Більше того, сталося зі мною ще щось (відкрию вам мою таємницю): не знаю, чи шляхетно це, чи ні, однак так було. Мені соромно було за тих, які, будучи нічим не краще за інших (якщо не ще гірше), з неумитими, як кажуть, руками, з нечистими душами беруться за святійшу справу, і раніше, ніж стали гідними приступити до священства, вриваються в святилище, тісняться і штовхаються навколо Святої Трапези, ніби шануючи цей сан не прикладом чесноти, а засобом до прожитку, не служінням, що підлягає відповідальності, а начальством, яке не дає звіту. І такі люди, убогі благочестям, жалюгідні в самому блиску своєму, чи не численніші за тих, над ким вони начальствують; отож, з часом, не залишиться і цього зла, як думаю, над ким їм начальствувати, — коли всі будуть учити, замість того щоб, як говорить Боже обітування, бути навченими Богом (Іс. 54, 13), усі стануть пророкувати, і, за давнім сказанням, за давньою притчею буде «і Саул у пророках?» (1 Цар. 10, 11). Інші пороки часом то підсилювалися, то припинялися; але нічого ніколи і нині, й раніше не бувало в такій кількості, в якій нині в християн ці ганебні діла й гріхи. Але коли не в наших силах зупинити прагнення зла, то принаймні ненавидіти й соромитися його є не останній ступінь благочестя.

9. Але ось остання причина, яка важливіша за наведені, бо торкаюсь уже найголовнішого в слові, і не скажу неправди (що було б і недозволено думати про такий предмет); я не думав і тепер не думаю, щоб те саме значило водити отари овець або волів і управляти людськими душами. Там достатньо й того, щоб воли або вівці стали відгодованими й гладкими. А для цього випадку той, хто пасе їх, буде вибирати місця, багаті водою і плодами, переганяти отари з одного пасовища на інше, давати їм перепочинок, здіймати з місця і збирати одних жезлом, а більшість сопілкою. У пастиря овець і волів немає іншої справи, хіба іноді треба йому трохи повоювати з вовками й доглянути за хворою худобою. Найбільше ж його займають дуб, тінь, сопілки, і щоб полежати на прекрасній траві, біля студеної води під вітерцем, влаштувати на час із зелені ложе, іноді зі склянкою в руці проспівати любовну пісню, поговорити з волами або вівцями, і з них же те, що пожирніше, з’їсти або продати. А про чесноту овець або волів ніхто ніколи не дбає. Бо що в них за чеснота? І хто з пастухів віддавав перевагу корисному для отари перед власним задоволенням? 10. Але людині, яка ледь вміє бути під начальством, ще, здається, набагато тяжче вміти начальствувати над людьми, особливо мати таке начальство, як наше, яке ґрунтується на Божому законі й приводить до Бога, в якому чим більша висота й достойність, тим більше небезпеки навіть для розумних. І він, по-перше, як срібло й золото, перебуваючи всюди, у будь-якій обставині й справі не має звучати, як підроблена й нечиста монета, не має анітрохи містити в собі гіршої речовини, яка б вимагала сильнішого вогню. Інакше тим більше виникне зло, чим над більшим числом людей він буде начальствувати, бо порок, що поширюється в багатьох, сильніший за порок, що зупинився на одному. 11. І не так легко тканина приймає в себе невибавну фарбу, і близькі речі всмоктують одна від одної сморід або пахощі, але так швидко поширюється в повітрі й з повітря передається тваринам який-небудь шкідливий випар, що викликає заразу й називається заразою, як підлеглі в найкоротший час приймають в себе пороки начальника, і навіть пороки набагато легше, ніж протилежне пороку — чесноту. В цьому порок особливо і бере верх над чеснотою. І я найбільше уболіваю при думці, що порок є справа, яка підштовхує до змагання і без зусиль виконується, що найлегше зробитися порочним, хоч би ніхто нами в цьому не керував; навпаки, надбання чесноти є справа рідкісна й важка, хоча б і багато що до неї тягло й спонукувало. Цю саму думку, як думаю, мав і блаженнійший Алтей, коли був приведений до цього дивовижного і вірного зображення. «Спитайте ієреїв про закон, — каже він, — священне м’ясо, що доторкнулося до ризи, до якої-небудь страви або питва, або посудини, чи освятить негайно те, що до нього наблизилося?» І коли ієреї сказали: «Ні», — «Спитайте ще, — каже коли що-небудь доторкнеться до нечистої речі, чи негайно прийме в себе скверну?» На це вони сказали: «Доторкнеться і оскверниться від дотику до мерця» (Агг. 2, 13, 14). 12. Що означає це? Те ж, що і я кажу. Чеснота не сприймається легко людською природою, як і вогонь вологою річчю; але більшість людей готові й здатні приймати в себе зле, подібно до очерета, який через свою сухість легко займається і згоряє при вітрі від іскри. Бо кожний швидше приймає в себе в більшій мірі малий порок, ніж високу чесноту в малій мірі. Так невелика кількість полину тут же передає свою гіркоту меду, а мед і в подвійній мірі не передає полину своєї солодкості. Вийми малий камінь — він примусить всю ріку текти на відкрите місце; втримати і перегородити її ледь зможе найміцніша гребля.

13. Отже, перше, чого зі сказаного нами треба боятися, це того, щоб ми не стали поганими живописцями дивної чесноти, особливо ж негідними оригіналу для деяких живописців, може, і непоганих, щоб не підпасти під прислів’я: беремося лікувати інших, а самі покриті струпами. 14. По-друге, якби хтось з нас зберіг себе, навіть скільки можна чистим від усякого гріха, то не знаю ще, чи досить цього, щоб бути готовими вчити інших чеснот. Кому довірене це, той не тільки не має бути порочним (цим гребують і багато з підпорядкованих йому), але має вирізнятися чеснотою, за заповіддю, що наказує «ухилитися від зла і творити добро» (Пс. 36, 27). Він зобов’язаний не тільки знищувати в своїй душі злі образи, але й зображати кращі, щоб перевершувати інших чеснотою настільки, наскільки він вищий за них гідністю. Він повинен не знати навіть міри в добрі і у сходженні до досконалості, вважати не стільки прибутком те, що придбане, скільки втратою те, чого не досягнуто, пройдене ж завжди обертати на щабель до вищого і не високо думати про себе, навіть якщо й багатьох перевершує, але визнавати втратою, якщо не відповідає в чому-небудь сану. 15. Йому треба вимірювати свої успіхи заповіддю, а не прикладом близьких (чи порочні вони, чи мають якийсь успіх у чесноті), не зважувати на малих вагах чесноту, якою ми зобов’язані Великому, від Якого все й для Якого всі; не думати, що всім пристойно одне і те ж; тому що не у всіх той самий вік, ті самі риси обличчя, не однакова природа тварин, не однакові якості землі, краса й велич світил. Навпаки, слід вважати пороком в окремій людині те, що зроблене нею погане, заслуговує покарання і суворо переслідується самим законом, а в начальникові і предстоятелеві навіть те, що він не досяг можливої досконалості й не зростає постійно в добрі; тому що йому потрібно довершеністю своєї чесноти привертати народ до порядку, і не силою приборкувати, а приводити до порядку переконанням. Тому що все, що робиться не добровільно, крім того, що воно насильне й не похвальне, ще й не надійне. Змушене, подібно до рослини, яку насильно зігнули руками, а коли буває залишена на свободі, вона, звичайно, повертається в попереднє своє положення. Навпаки, що робиться через свобідне волевиявлення, те, як скріплене узами серцевого налаштування, і досить законне і водночас надійне. Тому закон наш і сам Законоположник особливо повеліває «пасіть Боже стадо, яке у вас, доглядаючи його не примусово, а охоче» (1 Пет. 5, 2).

16. Уявімо навіть, що дехто непорочний і зійшов на вершину чесноти: все ще не бачу, яким запасшись знанням, на яку понадіявшись висоту, він наважиться на таке начальство. Тому що управляти людиною, найбільш хитрою й мінливою твариною, на мою думку, дійсно є мистецтвом з мистецтв і наукою з наук. У чому кожен може впевнитися: якщо лікування душ порівняти з лікуванням тіл, він пізнає, наскільки важке останнє, і зрозуміє, наскільки наше лікування ще тяжче, а разом і краще, і через властивість того, кого лікуємо, і через силу знання, і через мету лікування. Один трудиться над тілами, над річчю тлінною і прагнучою долу, над річчю, яка неодмінно зруйнується і піддасться своїй долі, хоча тепер за допомогою мистецтва і подолається хвороба, що виникла в ньому. Бо тіло, поступившись природі й не виходячи зі своїх меж, буде зруйноване або хворобою, або часом. 17. А інший піклується про душу, яка походить від Бога й божественна, яка причетна до горньої шляхетності й до нього поспішає, хоча й з’єднана з гіршим (можливо, і через причини, які відомі єдиному Богові, Який з’єднав її з тілом, і хіба ще тому, хто самим Богом навчений таким таємницям, але наскільки ми знаємо я і подібні до мене люди) для двох наступних цілей. По-перше, щоб душа могла успадковувати горню славу за подвиг і за боротьбу з дольним, і, будучи тут випробувана ними, як золото вогнем, одержала уповаєме в нагороду за чесноту, а не тільки як дар Божий. І звичайно, у тому верх благості Божої, що добро стало і нашою власністю, не тільки явно через наше єство, але звершується також нашим волевиявленням і рухами волі, схильної на ту й іншу сторону. По-друге, щоб душа могла й гірше, поступово відриваючи від дебілості, залучати до себе і підносити вгору, щоб вона, ставши керівником для службової речовини й обернувши її в співслужбове Богові, була для тіла тим же, чим є Бог для душі.

18. Той, хто лікує тіло, бере до уваги місце, випадок, вік, пору року й таке інше, дає ліки, пропонує спосіб життя, застерігає від шкідливого, щоб примхи хворого не перешкодили мистецтву; іноді ж, коли потрібно, вдається до припікання, розрізання й іншого, ще більш жорстокого способу лікування. Хоча все це виявляється дуже важким і трудним, однак не настільки, як спостерігати й лікувати вдачі, пристрасті, поведінку, свобідне волевиявлення і все в нас тому подібне, виривати те, що приросло до нас звірячого й дикого, а на місце цього вводити й укореняти все, що є лагідне й шляхетне, встановлювати належне співвідношення між душею і тілом, не дозволяючи, щоб краще управлялося гіршим, що було б найбільшою несправедливістю, а нижче за природою, щоб підкорялося начальницькому й владичному, як, без сумніву, вимагає Божий закон, прекрасно встановлений для всього творіння видимого і понад чуттєвого.

19. У роздумі над усім мною перерахованим зауважую ще й те, що тіло, яке охороняється лікарем, за своєю природою, таким і залишається, саме ж собою ніскільки не зловживає і не хитрує проти засобів, які пропонує мистецтво; навпаки, лікарське мистецтво володіє речовиною, хіба іноді відбудеться яке-небудь тимчасове безладдя з волі хворого, що, втім, неважко запобігти і припинити. А в нас мудрування, самолюбство і те, що не вміємо і не терпимо легко уступати перемогу над собою, служать найбільшою перешкодою для чесноти і становлять ніби ополчення проти тих, які надають нам допомогу. Скільки належало б докладати старань, щоб відкривати лікарю хворобу, стільки витрачаємо зусиль, щоб уникнути лікування. Ми хоробрі проти самих себе і винахідливі на шкоду своєму здоров’ю. 20. То по-рабськи зменшуємо гріх, приховуючи його в глибині душі, як якийсь злоякісний струп, що загноївся і, начебто приховавши від людей, приховуємо і від великого ока, і суду Божого; то під різними приводами вибачаємо свої гріхи і придумуємо виправдання своїм пристрастям; то, загородивши слух, «подібно аспидові глухому, що й затикає вуха», робимо все, «щоб не чути того, хто проклинає» (Пс. 57, 5, 6), і не користуватися лікуванням мудрості, яким зціляється душевна недуга; то, нарешті (як чинять сміливіші й хоробріші з нас, явно не соромимося ні гріха, ні тих, що лікують гріх, ідемо, як кажуть, з відкритою головою на всяке беззаконня. Яке розтління розуму! Або як ще пристойніше назвати таку хворобу! Кого належало б любити, як благодійників, женемо від себе, як ворогів, ненавидячи «викриваючих біля воріт» (Агг. 2, 15), «гребуючи словом праведним» (Ам. 5, 10), і подібно до тих, які, терзаючи власну плоть, думають, що терзають ближніх, припускаємо завдати тим більшої шкоди своїм доброзичливцям, чим більше зла зробимо самі собі.

21. Тому вважаю, що наше лікарське мистецтво набагато тяжче, а отже, і важливіше за мистецтва лікувати тіла; але воно тяжче ще й тому, що останнє мало заглядає вглиб, більше ж займається видимим; навпаки, все наше лікування і піклування стосується таємного серця людини (1 Пет. 3, 11), і наша боротьба з ворогом, який усередині нас воює і протидіє, який зброєю проти нас обертає нас же самих (що найжахливіше!), віддає нас гріховній смерті. А для цього нам потрібна велика і тверда віра, в більшій мірі Боже сприяння, але не в малій також, як переконаний я, і власна наша ревність, яка виявляється в слові і ділі, якщо потрібно, щоб наші душі, які для нас важливіші за все, добре лікувалися і очищалися, і цінувалися дорожче за все.

22. Що ж до мети того й іншого лікування (нам залишається ще порівняти їх у цьому), то мета одного — або зберегти здоров’я і добрий стан тіла, коли воно є, або повернути, коли воно втрачене, хоча й невідомо, чи буде це корисним тому, хто володіє здоров’ям. Тому що й протилежне цьому часто приносило велику користь, так само як убогість і багатство, слава й безславність, приниження і знатність, також усе, що за своєю природою займає середину, не схиляючись ні на той, ні на другий бік, робиться кращим або гіршим через вживання і волевиявлення тих, що володіють. Але мета другого лікування — окрилити душу, викрасти зі світу і віддати Богові, зберегти образ Божий, якщо цілий, підтримати, якщо в небезпеці, оновити, якщо пошкоджений, «вірою вселити Христа в серця» (Еф. 3, 17) Духом; стисло кажучи, того, хто належить до горнього чину, зробити богом і причасником горнього блаженства. 23. Цього хочуть для нас закон, що опікує, і пророки, що є посередники між Христом і законом, і Звершувач і кінець духовного закону — Христос, і Божество, Яке виснажило Себе і сприйняло плоть, і нове змішання — Бог і людина — єдиний з Божества й людства, і через Єдиного те й інше. Для цього Бог приєднався до плоті через посередництво душі, і далеке між собою з’єднав через подібність посереднього з тим і іншим; усе з’єдналося в єдине за всіх і за єдиного праотця — душа за душу, що згрішила, плоть за плоть, що скорилася душі і разом засуджена; Христос, не причетний до гріха і вищий за гріх, за Адама, який був під гріхом. 24. Для цього старе замінилося новим; стражданням покликаний той, хто страждав; за кожний наш борг відплачено особисто Тим, Хто вищий за нас; і відкрилося інше таїнство — людинолюбне Боже провидіння про впалого через неслухняність. Для цього народження і Діва, для цього ясла й Віфлеєм; народження замість творіння, Діва замість жони, Віфлеєм замість Едему, ясла замість раю, мале й видиме замість великого й таємного. Для цього ангели, які славлять небесного, який став потім земним, пастирі, що бачили славу на Агнці й Пастирі, зірка дороговказна, волхви, які поклоняються і приносять дари, щоб припинилося ідолослужіння. Для цього Ісус прийме хрещення і свідчення з небес, для цього поститься, зазнає спокуси і перемагає переможця. Для цього виганяються демони, зціляються хвороби й велика справа проповіді доручається малим і звершується ними. 25. Для цього приходять у сум’яття народи й люди, які помишляють марне. Для цього древо за древо й рука за руку; рука, мужньо простягнута, за руку, нестримано протягнуту; руки прицвяховані — за руку свавільну, руки, що з’єднують воєдине кінці світу, — за руку, яка викинула Адама. Для цього піднесення на хрест за падіння, жовч за споживання, терновий вінець за погане панування, смерть за смерть, темрява для світла, поховання за повернення в землю, воскресіння для воскресіння. Усе це було для нас Божим деяким дітоводінням і лікуванням нашої немочі, які повертають впалого Адама туди, звідки він впав, які й приводять до древа життя, від якого віддалив нас плід древа пізнання, передчасно й нерозсудливо спожитий. 26. Цього лікування служителі й співробітники — усі ми, предстоятелі перед іншими, ми, для яких важливо знати й лікувати власні немочі й недуги, або точніше сказати, це ще не настільки важливе (але мене змусила висловитися так порочність багатьох, які перебувають у цьому сані), набагато ж важливіше мати можливість лікувати й майстерно очищати інших, щоб від цього була користь тим і іншим, які потребують лікування, і поставлені лікувати.

27. Крім цього, лікарі тіл мають виконувати відомі нам труди, пильнування, турботи і, як сказав один з їхніх мудреців1, із чужих нещасть збирати собі скорботи; одне пізнають і винаходять самі, друге позичають і збирають в інших. Вони мають обертати це на користь тим, що потребують. І що вони знайшли або чого уникнули, не відкидаючи і найменш значного, для них воно немаловажне, але визнається, що має силу для зміцнення здоров’я або для уникнення небезпеки. І для чого все це? Щоб більше днів прожила на землі людина. А людина може бути некорисною для суспільства. Але найбільш негідній людині, через її порочність було б навіть краще померти і так звільнитися від пороку, цієї найбільшої недуги. Але уявімо, що вона і добра людина, чи довго вона житиме? Невже завжди? І що придбає від тутешнього життя? Бажати звільнитися від нього, на мою думку, є перше і вірніше благо і властиве людині справді розсудливій і розумній. 28. Але нам, коли ми у небезпеці втратити спасіння душі, душі блаженної і безсмертної, яка буде вічно або покарана за порочність, або прославиться за чесноту, яка чекає подвиг і якій потрібні знання, щоб добре й інших вилікувати, і самим вилікуватися, щоб виправити спосіб життя і плоть підкорити духу? Тому що не однакові поняття і прагнення чоловіка й жінки, у старості і юності, в убогості й багатстві, у веселого і сумного, у хворого і здорового, у начальників і підлеглих, у мудрих і невігласів, у боязких і сміливих, у гнівливих і лагідних, у тих, що стоять твердо, і тих, що падають. 29. А якщо ще розглянемо докладніше, то яка відмінність між тими, що вступили в шлюб, і безшлюбними! І в останніх знову між пустельниками і між тими, що живуть спільно, і між тими, що залишаються у світі! Між досвідченими і тими, що мали успіх у спогляданні, і між тими, які просто виконують обов’язок! Між міськими і сільськими жителями, між простосердими і хитрими, між зайнятими справою і які живуть дозвільно, між тими, що втратили щастя, і благоуспішними, які не зустрічали невдач! Усі вони різняться між собою бажаннями і прагненнями — іноді більше, ніж наскільки вони різні тілесним виглядом, або (якщо хочете) через єднання і добре налаштування стихій, з яких ми складаємося; і тому нелегко за ними спостерігати. 30. Але як тілам даються неоднакові ліки і їжа, — одне корисне здоровому, друге — хворому; так і душі лікуються різними способами. Свідки такого лікування — самі хворі. Одних наставляє слово, інші виправляються прикладом. Для одних потрібний бич, а для других — вузда; тому що одні ледачі і не схильні до добра, і таких треба підганяти ударами слова; другі надмірно гарячі духом і нестримні в прагненнях, як молоді, сильні коні, що біжать далі мети, і таких може виправити стримуюче приборкуюче слово. 31.  Для одних корисна похвала, для других — докір, але і те, і те вчасно; навпаки, невчасно і без підстави вони шкодять. Одних виправляє умовляння, інших — догана, і остання або прилюдно, або після таємного напоумлення. Тому що одні звикли зневажати напоумленнями, зробленими наодинці, але приходять до усвідомлення, якщо докоряють їм при багатьох; інші ж при публічності викриттів втрачають сором, але їх смиряє таємна догана, і за таку поблажливість до себе вони віддають благопокірністю. 32. Інші, загордившись думкою, що їхні діла таємні, про що вони й турбуються, вважають себе розумнішими за інших, і в таких потрібно ретельно спостерігати все, навіть найнезначніші вчинки; а в інших краще нічого не помічати, і, як кажуть, бачачи, не бачити, чуючи, не чути, щоб, придушивши їх ревністю викриттів, не підштовхнути до впертості і, наостанок, не зробити сміливими на все, знищивши в них сором — цей засіб впливу для покірності. Іноді потрібно гніватися, не гніваючись, виявляти презирство, не нехтуючи; втрачати надію, не зневіряючись, скільки цього вимагає особливість кожного; інших треба лікувати лагідністю, смиренням і співучастю в їхніх кращих для себе надіях. Для одних корисно перемагати, для других корисніше бути самому переможеним; і хвалити або засуджувати треба в одного достаток і могутність, а в іншого — убогість і розлад справ. 33. Тому що наше лікування не таке, як чеснота й порок, з яких перша завжди і для всіх краща за все і корисніша, а останній гірший за все і шкідливіший; у нас одне і теж, наприклад, суворість або лагідність, як й інше, мною перераховане, не завжди навіть для одних і тих же є або спасительним, або небезпечним. Навпаки, для одних добре і корисне одне, а для других — інше, першому протилежне, відповідне тому, думаю, як вимагають час і обставини, і як допускає вдача того, хто лікується. Хоча скільки б хто докладав старання і розуму, неможливо передати всього словом і обійняти думкою в таких подробицях, щоб коротенько було видно весь хід лікування; однак, на самому досвіді й на ділі робиться те відомим з лікарської науки й лікареві. 34. Взагалі ж відомо нам, що як тому, хто ходить високо натягнутим канатом, небезпечно відхилятися в сторони, і навіть незначне відхилення спричиняє велику біду, безпека ж його залежить від рівноваги; так і в нашій справі, хто через скверне життя або через неуцтво відхиляється в той чи інший бік, для того дуже небезпечно, що він і сам упаде в гріх, і втягне в нього керованих. Навпаки, необхідно йти самому царським шляхом і остерігатися, щоб, як сказано в Притчах, не ухилитися ні праворуч, ні ліворуч (Ін. 4, 27). Така властивість наших немочей і від цього стільки труда доброму пастиреві, який зобов’язаний добре знати душі своїх пасомих, і бути їх вождем за законом прямого і справедливого пастирства, яке було б гідне істинного нашого Пастиря.

35. Що ж стосується самого роздавання слова (скажу наостанок про те, що становить перший наш обов’язок, і розумію слово Божественне й високе, про яке нині всі любомудрствують); то коли хтось приступає до цього діла з відвагою і вважає його доступним для всякого розуму, я дивуюсь багатоумності (щоб не сказати: нерозумності) такої людини. Для мене здасться непростим і таким, що потребує сильного духа кожному, «хто вірний і мудрий управитель, якого господар поставив над слугами своїми роздавати їм своєчасно міру хліба?» (Лк. 12, 42) слова і з поміркованістю вести домобудівництво істини наших догматів, тобто нашого любомудрого вчення про мир або світ, про матерію, про душу, про розум і розумні істоти, як добрі, так і злі, про Промисел, який усе об’єднує і розпоряджається всіма подіями, як згодними з розумом, так, очевидно, й тими, що суперечать дольному — людському розуму. 36. Також про первісне наше влаштування і про останнє оновлення, про прообрази й істину, ними прообразовану, про Завіти, про перше й друге Христове пришестя, про втілення, страждання і смерть Христову, про воскресіння, про кончину світу, про суд і відплату — і грізну, й солодку; а що головне, про те, чому треба вірувати — про начальну, царствену і блаженну Тройцю. У цьому догматі для тих, що зобов’язані просвіщати інших — небезпечніше, щоб нам, з побоювання багатобожжя, включивши Божество в одну Іпостась, не залишити у своєму вченні одні імена, визнавши за одне Отця, і Сина, і Святого Духа, а також, через відхилення в протилежне, розділивши Божество на трьох або різнорідних і один одному чужих, або непідлеглих і безначальних, так сказати, протилежних Богів, не впасти в рівне першому зло, подібно до того, що буває з кривим деревом, яке надмірно гнуть в протилежний бік. 37. А оскільки нині у вченні про Бога є три недуги: безбожництво, юдейство і багатобожжя, і з них захисником першого є лівійський Савеллій, другого — Олександрійський Арій, а третього — деякі із числа наших надмірно православних; то яке ж моє вчення? Уникаючи всього, що є шкідливе в цих трьох неправильних вченнях, триматися в межах благочестя. І, по-перше, не захоплюватися безбожництвом Савеллія, слідуючи його новому розкладанню і додаванню, за яким або утверджують не стільки те, що Іпостасі суть одне, скільки те, що кожна — ніщо (тому що те, що виходить із себе і переходить взаємно одне в одне, перестає вже бути тим, чим воно є); або уявляють і складають собі якогось складного й дивного Бога, подібного до небувалих тварин. По-друге, не ухилятися в юдейську вбогість, розсікаючи єства з Арієвим, справедливо названим шаленством, і не приписувати Божеському єству заздрості, обмежуючи Божество одним Ненародженим, ніби з побоювання, щоб Бог не зазнав збитку, будучи Отцем істинного і рівночесного за єством Бога. Нарешті, не вводити уже уникнутої нами язичницької багатоначальності і трьох начал, як одне з одним не протиставляти, так і одне з одним не співставляти. 38. Не треба бути такими любителям Отця, щоб навіть віднімати в Нього отцівство, тому що чиїм був би Він Отцем, якби Син або нарівні з творінням був відділений від Нього і роз’єднаний з Ним за єством (тому що чуже вже не Син), або був змішаний і злитий з Отцем, і, що те ж означає, зливав Його із Собою? Не треба бути і таким любителем Христа, щоб у Сина не залишати навіть синівства (тому що чиїм був би Він Сином, якби не мав началом Отця), а в Отця не залишати переваги — бути началом, що належить Йому, як Отцеві. Тому що Отець був би началом чогось низького і недостойного, або, точніше сказати, началом у низькому й недостойному сенсі, якби не був началом Божества і благості, що споглядається у Синові і Святому Дусі — у першому, як у Синові і у Слові, а в другому, як у Дусі, що сходить. Обов’язково потрібно як дотримуватися єдності Божої, так і сповідувати три Іпостасі, притім кожну з особистою її властивістю.

39. Щоб достатньо і відповідно гідності предмета зрозуміти і викласти це, для того потрібно більш тривале слово, ніж теперішній час, і навіть думаю, як теперішнє життя. Особливо ж, як нині, так і завжди, потрібен для цього Дух, при одному сприянні Якого тільки і можна про Бога і мислити, і говорити, і слухати. Тому що до чистого має доторкатися тільки чисте і йому подібне. Тепер же коротко згадав я про це з метою, щоб видно було, як важко розмовляти про такі предмети, особливо в численних зібраннях людей різного віку і різних здібностей, яке, подібно до багатострунного органу, вимагає неоднакових наголосів, важко, кажу, знайти слово, яке б усіх наставляло й опромінювало світлом знання. Важко вже й тому, що, як небезпека з трьох боків, тобто від думки, слова і слуху, то неможливо не спіткнутися, якщо не у всьому, то принаймні в чому-небудь одному. Тому що якщо розум не освічений, або слово слабке, або слух не очищений, і тому не вміщає слова; через одну з цих причин також, як і через усі, завжди кульгає істина. Але важко ще й тому, що тут обертається на шкоду і небезпеку те, що для тих, що навчаються чому-небудь, робить вчення досить легким і сприятливим, тобто дбайливість слухачів про благочестя. 40. Тому що вони, як ті, що вступають на подвиг за вчення про Бога — Істоту Найвищу, і про своє спасіння — найпершої для всіх надії, чим гарячіші у вірі, тим з більшою наполегливістю слухають слово, вважаючи покірність йому не благочестям, а зрадою істині, і скоріше готові відмовитися від усього, ніж від своїх думок, з якими прийшли, і від звички до догматів, у яких виховані. І зауважу ще, що це недуга людей більш поміркованих і не зовсім поганих, які хоча й грішать проти істини, однак роблять це із дбайливості про благочестя і мають ревність тільки не за розумом. Можливо, вони не так суворо будуть засуджені і не так сильно покарані, як ті, що відпадають від волі Господньої через лиху вдачу і лукавство. Навіть згодом вони можуть ще перевпевнитися і перемінитися через ту ж дбайливість про благочестя, через що вони противилися. Коли тільки торкнеться їх слово і, як залізо в кремінь, або внутрішньо, або зовнішнім образом зробить вчасний удар у їхнє вже запліднене і достойне світла розуміння, у якому від малої іскри дуже швидко може засяяти світильник істини. 41. Але що сказати про людей, які через марнославство або владолюбство «зневажливо говорять про Бога, звисока розмовляють» (Пс. 72, 8), з велемовністю якого-небудь Іаннія або Іамврія озброюються не проти Мойсея, а проти істини, і повстають проти здорового вчення? Що сказати про третій рід людей, які через неуцтво і внаслідок нього — зухвалості, з жадібністю, як свині, кидаються на всяке вчення і зневажають прекрасний бісер істини? 42. Або про всіх тих, які не мають в собі ні власної думки, ні якого-небудь зразка, поганого чи доброго, для вчення про Бога, але готові слухати всяке вчення і всякого вчителя, щоб з усього вибрати краще і найбезпечніше, і такий вибір довіряють самим собі — поганим суддям істини; а потім, переходячи і навертаючись від однієї ймовірності до іншої, навантажені і подавлені вченням всякого роду, змінивши багатьох учителів і багато писань розкидавши легковажно, як пил на вітер, коли стомиться і слух, і розум (яка нерозсудливість!), починають виявляти однакову відразу до всякого вчення і набувають згубної звички — осміювати і нехтувати саму віру нашу, як щось нетверде, що і не має в собі нічого здорового, роблячи необдуманий висновок від тих, що навчають до вчення, подібно до такої людини, яка, маючи пошкоджені очі або вуха, звинувачує сонце або звуки, — перше, що воно темне і не блищить, а другі, що вони слабкі й беззвучні? 43. Тому легше знову запам’ятати істину в душі, яка подібна до ще не описаного воску, ніж за старими письменами, тобто після прийнятих поганих правил і догматів писати слово благочестя, у випадку якого воно зливається і змішується з першими. Правда, що краще йти по гладкій і битій дорозі, ніж по шорсткуватій і непротоптаній, і легше орати землю, яку неодноразово пом’якшував плуг; однако ж краще писати на душі, яку ще не зборознило негідне вчення і на якій глибоко не врізалися накреслення пороку. Інакше у благочестивого і краснописця будуть дві справи: загладити попередні зображення і на їхнє місце написати кращі і достойні, щоб їх зберегти. Стільки в нас від лукавого лукавих образів і накреслень стосовно як інших видозмін (παθη) душі, так і самого слова; і стільки ж трудів для того, кому довірено це дітоводіння душ і піклування про них! Але ще більшого не торкнулося моє слово, щоб не зробилося довшим за належне. 44. Якби хтось захотів приборкати і зробити ручним багатоликого і різнорідного звіра, складеного з багатьох великих і малих, лагідних і лютих звірів, то, без сумніву, треба було б багато праці й зусиль, щоб управляти такою дивовижною істотою, з різними властивостями; тому що не всі звірі люблять однакові звуки голосу, їжу, ласку, свист і інші способи догляду за ними; навпаки, для одних приємно й неприємно одне, а для інших — інше, за природою і звичкою кожного. Що ж належало б робити доглядачеві такого звіра? Звичайно, якщо хоче добре попоратися зі звіром і зберігати його, то треба отримати для цього різносторонні й глибокі знання і вживати заходи, котрі підходять кожній властивості звіра. Та оскільки загальне тіло Церкви, подібне до однієї складної і різнорідної живої істоти, складається з багатьох і різних вдач і розумів, то предстоятелеві конче необхідно бути одночасно як простим стосовно справедливості у всьому, так, наскільки можна, більш багатобічним і різноманітним для пристойного з кожним поводженням, й водночас здатним до корисної з кожним бесіди. 45. Тому що одні за здібностями — діти, і можна сказати, які ще не укріпилися, вимагають для їжі молоко, тобто найпростіші і первинні уроки, і не можуть приймати словесної їжі, яка годиться для мужа. А якби хтось запропонував їм їжу не під силу, то споживши і обважнівши (коли розум, як тіло дитини, ще здатний до того, щоб переварити й засвоїти прийняте), вони зазнали б втрати навіть у попередній своїй силі. Інші ж, які достатньо навчилися розрізняти істинне і неправдиве, потребують премудрості, що «проповідується між довершеними» (1 Кор. 2, 6), і їжі вищої і більш твердої. А якби почали годувати їх молоком і рослинами — їжею слабких, то вони зовсім справедливо засмутились би тим, що їх не укріплюють у Христі, не дають їм зростати достойним похвали зростанням, яке звершується словом, яке того, хто добре споживає його, перетворює в мужа і приводить в міру духовного віку. 46. Але хто ж має достатні для того сили? (див.: 2 Кор. 2, 16)? Ми не здатні бути корчмарями слова істини і змішувати вино з водою, тобто вчення, що веселить серце людське, з вченням вульгарним, дешевим, яке микається по землі, яке пропадає і ходить даремно, як робить багато хто. Вони, щоб від такого корчмарства одержати і собі прибуток, розмовляють з тими, що приходять, про те й інше, так і інакше, на догоду кожному, як якісь черевомовці і суєслови, для власної забави вживають слова, котрі від землі виголошені й у землю йдуть, нібито тим більше вони прославляються в народі, чим більше шкодять собі і занапащають себе, проливаючи кров неповинну найпростіших душ, яка буде стягнена від рук наших. 47. Навпаки, знаємо, що краще іншим керманичам вручити кермо влади над собою, ніж бути недосвідченими правителями інших. Краще схиляти благопокірне вухо, ніж рухати ненавчений язик. Порадившись про це із самим собою (можливо, і не поганим порадником, а якщо й не так, то принаймні доброзичливим), я розсудив, що незнаючому ні того, що треба говорити, ні того, що треба робити, краще вчитися, ніж, не знаючи, вчити. Тому що щасливий той, до кого хоч в глибокій старості дійде слово старця, яке може принести користь душі, юній у благочесті. А тому брати на себе труд учити інших, поки сам ще достатньо не навчився, а за прислів’ям: на великій глиняній посудині вчитися робити горщики, тобто над душами інших вправлятися в благочесті, на мою думку, властиво тільки людям вкрай нерозумним і зухвалим, нерозсудливим, якщо вони не відчувають свого неуцтва, зухвалим, якщо, усвідомлюючи його, наважуються на справу.

48. Наймудріші з євреїв кажуть, що в них у давнину був один дуже прекрасний і похвальний закон, за яким не всякому віку дозволялось читати всяку книгу Писання. Тому що це читання не було б і корисним; тому що не кожна книга всякому спочатку зрозуміла, а та, що містить у собі глибший зміст, може навіть багатьом своїм зовнішнім змістом обернутися великою шкодою. Навпаки, книги, які й за зовнішнім змістом повчальні були з самого початку відкриті кожному, і знаходилися в загальному використанні. А книги, які під зовнішньою оболонкою приховують таємничу красу — нагороду за напружені пошуки і світле життя, — сяючі і добре споглядальні тільки для тих, що мають очищений розум, тим, яким довіряли, бо вони вже переступили двадцятип’ятилітній вік. Бо тільки в цьому віці людина може стати більш чуттєвою і з успіхом сходити від писання до духу. 49. Але в нас між часом, коли вчити й коли вчитися, немає ніякої межі, подібної до каміння, поставленого в давнину між колінами за Йорданом і колінами по цей бік Йордану. У нас не дано дозволів одним на те, іншим на інше, і не існує жодного правила щодо здібностей; навпаки, все це залишено без уваги й злито. І ми так зле робимо, що більшість з нас (щоб не сказати всі) майже раніше, ніж обстрижемо в себе перше волосся і залишимо дитячий белькіт, раніше ніж увійдемо у двір Божий, узнаємо назви Священних Книг, навчимося розпізнавати письмена і письменників Старого і Нового Завіту (не кажу: раніше, ніж обмиємо душевну нечистоту і мерзенність, якими покрив нас гріх), якщо тільки затвердимо два або три слова про благочестя, і то з чуток, а не з книги, якщо хоч трохи ознайомимося з Давидом, якщо вміємо спритно надягти плащ або до пояса скидатися на філософа (о дивовижне головування і велемудріє! звичайно, Самуїл священний і в пеленах!) — ми вже і мудрі, і вчителі, і високі в божественному, перші з книжників і законників, самі себе посвячуємо в небесне, бажаємо називатися вчителями, ніскільки не дивимося на букву, все хочемо розуміти духовно (скільки мрій! яке велике поле марнослів’я!); і ми б обурювалися, якби нас не дуже хвалили. Такі ті з нас, які ще скромніші й простіші за інших, які ж ті, що більш духовні і благородніші? Вони, якщо заманеться їм, піддавши нас осуду і випробуванням і поставивши ні в що, віддаляються від нас з презирством навіть до співтовариства з нами, як з людьми неблагочестивими. 50 Але якщо, звернувшись до кого-небудь з них, спокійно логічно запитаємо так: «Скажи мені, дивний муже, чи ти вважаєш за що-небудь танець і гру на сопілці?» — можливо, скаже: «Звичайно, вважаю». «А також, чи вважаєш за що-небудь мудрість і бути мудрим, тобто як ми вважаємо, мати пізнання про Божественне і людське?» І в цьому поступляться нам. «Що ж назвеш кращим і вищим? Чи танець і гру вищими за мудрість, чи мудрість незрівнянно вищою за ці мистецтва?» Добре знаю, вони будуть настільки сумлінні, що навіть скажуть: «Мудрість вище за всі мистецтва». Але для танцю і гри на сопілці є науки, і їх навчаються, і на те потрібні час, безперервні труди і зусилля, іноді потрібно витрачати гроші, шукати людей, які б пояснили науку, далеко мандрувати, а також робити і терпіти все, чим здобувається досвідченість. А мудрість, яка все перевершує і містить у собі всі блага в сукупності (так що самому Богові, хоча Він має багато найменувань, угодніше зватися Премудрістю, ніж іншим яким ім’ям), невже вважатимемо для себе настільки легким і нетяжким ділом, що будь-кому варто тільки захотіти і буде мудрим? Велике неуцтво так думати! Але якщо ми (або хто інший більш вчений і розумніший за нас) почнемо говорити з ними таким чином, щоб потроху розсіяти їхню оману, то все це буде тим же, що й сіяти на камені, або говорити у вуха глухому. Так мало в них мудрості навіть на те, щоб усвідомити своє неуцтво. І мені здається, пристойно сказати про них Соломонове слово: «Є зло, яке бачив я під сонцем, чоловіка, мудрого в очах своїх» (Еккл. 10, 5. Притч. 26, 2), і що ще гірше, що отримав право вчити інших, коли не розуміє власного неуцтва. 51. Якщо яка недуга, то це вона гідна сліз і ридання. І я неодноразово жалів про це, добре знаючи, що зарозумілість віднімає у людини більшість того, чим вона є, і що марнославство буває для людей найбільшою перешкодою до чесноти. А вилікувати й зупинити хворобу можуть хіба Петро або Павло — великі ученики Христові, які з владою управляти словом і ділом одержали дар благодаті і були всім для всіх, щоб усіх придбати. Для нас же, решти людей, немаловажне, якщо будемо добре керовані й керовані тими, кому довірене виправлення таких справ і розпорядження ними.

52. Але оскільки я згадав про Павла і про подібних до нього, то, якщо бажаєте, залишивши всіх інших, хто тільки став відомим — чи як законодавець, чи як пророк, чи як воєначальник, чи, як той, хто завідував іншою якою-небудь частиною суспільного благоустрою, не кажучи, наприклад, про Мойсея, Аарона, Ісуса Навина, Іллю, Єлисея, Суддея, Самуїла, Давида, про весь сонм Пророків, про Іоана, про дванадцять учеників і їхніх спадкоємців, з яких кожний з багатьма трудами і зусиллями проходив у свій час звання начальника; я промовчав про всіх них, одного Павла представлю свідком мого слова, щоб на його прикладі побачити, що таке мати піклування про душі, і чи короткочасних занять, чи малих вимагає це знань! А щоб зручніше це взнати й зрозуміти, послухаємо, що каже про Павла сам Павло.

53. Не буду говорити про його труди, бдіння, страхи, злостраждання через голод, спрагу, холод й наготу, про злі замисли проти нього невірних, про протидії йому вірних. Промовчую про гоніння, зборища, в’язниці, кайдани, обвинувачів, судилища, щоденні й щогодинні смерті, про кошик, про кидання камінням, про побиття палицями, про мандри, про небезпеки й на суші, й на морі, й в глибині морській, про аварії корабля, про небезпеки на ріках, про небезпеки від розбійників, від родичів, про небезпеки від лжебратії, про їжу від трудів рук своїх, про безкорисливе благовістування, про те, як Павло був зразком для ангелів і людей, коли, стоячи між Богом і людьми, за людей подвизався і до Бога приводив і приєднував народ обраний. 54. Крім цих зовнішніх подвигів, хто належним чином опише щоденне його піклування, сердобольність, дбайливість про всі церкви, до всіх співчутливість і братолюбство? Чи спотикнувся хто, і Павло відчував неміч. Інший спокушався, а Павло запалювався. А його невтомність у навчанні, різноманітність способів лікування, — те людинолюбство, та знову суворість, те змішання і розчинення, і людинолюбства, і суворості; так що ні лагідністю не розслабляє, ні суворістю не озлоблює! Він викладає закони рабам і господарям, начальникам і підлеглим, чоловікам і жінкам, батькам і дітям, шлюбу й безшлюбності, стриманості і розкоші, мудрості й неуцтву, обрізанню і необрізанню, Христу2 і світу, плоті й духу. За одних дякує, іншим докоряє, одних називає своєю радістю і вінцем, інших викриває в божевіллі. Хто ходить прямо, тих супроводжує і підбадьорює, а хто ходить криво, тих зупиняє. Він то відлучає, то утверджує любов (див.: 2 Кор. 2, 8), то плаче, то веселиться, то напуває молоком, то торкається таємниць, то виявляє поблажливість, то веде із собою на висоту, то погрожує палицею (1 Кор. 4, 21), то обіймає духом лагідності, то підноситься з високими, то упокорюється зі смиренними. Іноді він — менший з апостолів, а іноді обіцяє представити доказ, що в ньому говорить Христос. Іноді бажає відійти і стає жертвою (2 Тим. 4, 6), іноді визнає більш потрібним для віруючих перебувати йому в плоті. Тому що шукає не власної користі, а користі для дітей, яких народив у Христі благовістуванням; така мета й будь-якого духовного начальства — в усьому нехтувати своїм для користі інших! 55. Павло хвалиться немочами і скорботами; ніби деяким оздобленням, прикрашається мертвістю Ісусовою; він високий і у плоті, але радіє духовним дарам; він не невіглас у пізнанні, хоча каже про себе, що бачить крізь тьмяне скло і непевно. Бадьорий духом і умертвляє тіло, виснажуючи його, як супротивника, а разом чи не вчить і чи не напоумляє тим і нас не звеличуватися земним, не хизуватися віданням, не піднімати плоть проти духу? Він за всіх бореться, за всіх молиться, про всіх ревнує, за всіх запалюється, — і за тих, які поза законом, і за тих, які під законом; він проповідник язичників, захисник юдеїв. Він відважувався і на щось більше за братів своїх по плоті (о, якби і мені, що говорить це, відважитись на щось подібне!). Павло молить через свою любов до братів, щоб вони замість нього були навернені до Христа. Яка велич душі, яка гарячність духу! Він наслідує Христа, Який був за нас клятвою, взяв на себе наші немочі, який поніс наші хвороби, або, скажу скромніше, він перший після Христа не відрікається страждати за юдеїв, і притім як нечестивий, тільки б вони спаслися. Але для чого перераховую подробиці? 56. Живучи не для себе, але для Христа і для проповіді, розіпнувши для себе світ і розіп’явшись світові і всьому видимому, Павло все вважає маловажним і низьким для свого бажання, хоча «благовістя Христове розповсюджено ним від Єрусалима до Іллірика» (Рим. 15, 19), хоча піднесений буде до третього неба, зробиться глядачем раю і почує невимовні для нас слова.

Такий Павло, такий кожний подібний до нього духом! Але ми боїмося, щоб у порівнянні з ними не бути «юродивими князями Танесовими» (Іс. 19, 11, слов’янський переклад), «або приставниками, що підганяють», або «ложно ублажаючими народ» (Іс. 3, 12, слов’янський переклад), або ругателями пануючими, або начальниками юними, недосконалими розумом, які не мають стільки їжі й одягу, щоб начальствувати над будь-яким числом людей (Іс. 3, 4-7), або пророками-лжевчителями (Іс. 9, 15), або князямш-законопреступниками (Іс. 1, 23), які разом з отцівськими постановами гідні лихослів’я під час страшного голоду (Іс. 8, 21), або священиками дуже далекими від того, щоб говорити до серця Єрусалима (Іс. 40, 2), тому що за все це сильно засуджує і викриває очищений серафимом і вугіллям Ісая. 57. Отже, невже, хоча справа ця важлива і так багатотрудна для серця чутливого і скорботного, хоча вона дійсно «гниль для кісток» (Притч. 14, 30); навіть для людини з розумом, однак небезпека невелика і наслідки не заслуговують на увагу?

Але на мене наводять великий страх, з одного боку, блаженний Осія, коли каже, що нас, священиків і начальників, очікує суд, «Слухайте це, священики… вам буде суд, тому що ви були пасткою у Массифі і сіттю, розкинутою на Фаворі» (Ос. 5, 1, 2), розкинутою ловцями душ людських, і загрожує знищити непотрібних пророків (див.: Ос. 5, 6), знищити «і пожерти суддів їхніх» (Ос. 7, 7), стриматися на час, щоб ставити царів і князів (8, 10), тому що вони царювали самі від себе, а не від Бога (див.: Ос. 8, 4),58. А з іншого боку, божественний Михей, який не терпить, щоб «будували Сіон кров’ю і Єрусалим — неправдою! Глави його судили за подарунки і священики його навчали за плату, і пророки його передвіщали за гроші» (Мих. 3, 10, 11). І чим загрожує за це? Сіон зруйнований буде як поле, Єрусалим зробиться купою руїн, і гора дому цього буде лісистим пагорбом (3, 12). Оплакуючи ж таке збідніння добрих правителів, що ледь залишається деінде колосся або стебло, коли й князь просить, і суддя говорить заради догоджання і майже вигукує такими словами до великого Давида: «Спаси [мене)), Господи, бо не стало праведного» (Пс. 11, 2). Пророк провіщає, що за це збідніють у них блага, «Ніби з’їдені гниллю» (Мих. 7, 4, слов’янський переклад). 59. А Іоїль заповідає нам плач, він каже: «Підпережіться веретищем і плачте, священики! ридайте, служителі вівтаря! ввійдіть, ночуйте у веретищах, служителі Бога мого! бо не стало у домі Бога вашого хлібного приношення й узливання» (Іоїл. 1, 13) у тяжкий час голоду; він зовсім далекий від того, щоб дозволити нам розкіш серед нещастя інших, не тільки наказує призначити піст, проповідувати зцілення, зібрати старців і дітей (Іоїл. 2. 15, 16) — цей жалкий вік, але вимагає, щоб священики йшли в храм у попелі і веретищах, і з глибоким смиренням падали на землю, «бо спустошені поля» (Іоїл. 1, 10) від безплідності, «припинилося хлібне приношення й узливання у домі Господньому» (Іоїл. 1, 9), і таким приниженням привернули милість. 60. А що скаже Авакум? Його промова полум’яніша, він з обуренням звертається до самого Бога і ніби взиває до Владики Христа за неправду суддів, кажучи: «Доки, Господи, я буду взивати, і Ти не чуєш? Буду волати до Тебе про насильство, і Ти не спасаєш? Для чого даєш мені бачити злодійство і дивитися на біди? Грабіжництво і насильство переді мною і постає ворожнеча, і піднімається розбрат. Від цього закон утратив силу і суду правильного немає: оскільки нечестивий долає праведного, то і суд відбувається спотворений» (Авв. 1, 2-4). Потім у Пророка погроза і такі слова: подивитеся й уважно вдивитеся, і ви сильно здивуєтеся; тому що я зроблю справу (Авв. 1, 5). Але чи потрібно наводити всі слова погроз? Навпаки, на мою думку, краще додати до сказаного, як Авакум, викликавши спершу на середину й оплакавши багатьох, які вчинили що-небудь несправедливе й зле, викликає нарешті начальників і вчителів лихої вдачі, називаючи порок розбещенням мутним, сп’янінням і оманою розуму, і каже, що через них напоюються цим ближні, бо дивляться в темряву душ своїх і в печери гадів і звірів (Авв. 2, 15), тобто в житло скверних помислів.

Такі перераховані мною пророки і такі вони пропонують нам напоумлення. 61. Але чи справедливо буде залишити без уваги Малахію, який в одному місці жорстоко звинувачує і докоряє священикам, що «Син шанує батька і раб — господаря свого; якщо Я — отець, то де повага до Мене? І якщо Я — Господь, то де благоговіння переді Мною?» — говорить Господь Саваоф вам, священики, що знеславлюєте ім’я Моє. Ви говорите: «Чим ми знеславлюємо ім’я Твоє?» (Мал. 1, 6), і між іншим додає, що «ви приносите на жертовник Мій нечистий хліб, і говорите: «Чим ми знеславлюємо Тебе?» — Тим, що говорите: «Трапеза Господня не варта поваги» (Мал. 1, 7), жертвують не з першого врожаю, що таких дарів не принесли б жодному з начальників, або принісши, себе б знеславили, такі дари, тобто кульгаве, недуже, розтлінне і зовсім нечисте і знехтуване, приносять Цареві всього, коли дають обітниці; а в іншому місці нагадує завіт Божий з левітами — завіт життя і миру, завіт — острахом боятися Господа, і перед іменем Його благоговіти (Мал. 2, 5). Закон істини, каже пророк про левіта, був у вустах його, і неправда не була мовою його: у світі й правді він ходив зі Мною і багатьох відвернув від гріха. Тому що вуста священика повинні зберігати відання, і закону шукають із вуст його. І яка висока, і водночас страшна того причина! — Тому що він вісник Господа Вседержителя є (Мал. 2, 6). Відмовляюся повторювати те, що є докірливого в подальших за цим клятвах; я страшуся істини, але приведу, що легше висловити, а заразом і корисно. Пророк, ніби з особливим обуренням, і відкидаючи їх священнодійства через їх розбещення, каже: «Він уже не споглядає більше на приношення і не приймає очищу вальної жертви з рук ваших» (Мал. 2, 13).

62. Як тільки згадую про Захарію, тріпочу його серпа, а рівно і всього, що свідчить він проти священиків. Але що відкриває він про знаменитого Ісуса, великого Ієрея, якого, зобразивши спочатку вбраним у ризу мерзенну й непристойну, одягає потім у ризу священика і світлу, а також і те, що тим, які говорять і заповідують Ісусу, до Якого представлений ангел, — щоб було вшановане мовчанням, як найважливіше і навіть настільки високе, що має бути віднесене не до багатьох священиків. Втім, та обставина, що і «праворуч цього Ісуса стояв диявол, щоб противитися Йому» (Зах. 3, 2, слов’янський переклад), на мою думку, не маловажливе і має вселяти чималий страх і обережність. 63. У кого ж буде стільки зухвалості і таке адамантове серце, щоб, чуючи, як пророк наполегливо викриває і докоряє іншим пастирям, не затремтіти і не смиритися собі самому? «Чутний голос ридання пастирів, тому що спустошено привілля їх; чутне рикання молодих левів, тому що спустошена краса Йордану, -. говорить він, — чутне рикання левів» (Зах. 11, 3), тому що вони стільки постраждали. Захарія майже чує самі ридання, ніби вже справжні, і плаче разом з тими, що бідують. А через кілька слів промовляє ще разючіше і сильніше: «Паси овець, приречених на заколення, яких покупці убивають безкарно, а ті, що продали, говорять: «благословенний Господь; я розбагатів!», і пастухи їх не шкодують за ними. Бо Я не буду більше милувати жителів землі цієї, — говорить Господь» (Зах. 11, 4-6). І ще, погрожуючи водночас і начальникам народу, каже: «О меч! піднімися на пастиря Мого і на ближнього Мого… урази пастиря, і розсіються вівці! І Я простягну руку Мою на малих» (Зах. 13, 7),– «На пастирів запалав гнів Мій, і козлів Я покараю» (Зах. 10, 3). З такою ревністю продовжує він слово і не може стриматися від погроз; тому і побоююся, щоб, повторюючи їх по порядку, і мені не викликати проти себе ненависті.

64. Але так говорить Захарія; про старців, які згадуються у Даниїла, промовчимо, тому що хотілося б промовчати. Промовчим і про те, що справедливо сказано й засвідчено про них Владикою: «що беззаконня вийшло з Вавилона від старійшин-суддів, які здавалися такими, що керують народом» (Дан. 13, 5). Як без страху вислухаємо Єзекиїля, цього спостерігача і тлумача великих таємниць і видінь? Як вислухаємо заповідане ним: «Якщо ж страж бачив меч, який іде, і не засурмив у трубу, і народ не був застережений, то, коли прийде меч і візьме у когось із них життя, цей схоплений буде за гріх свій, але кров його стягну від руки стража» (Єз. 33, 6); бо це не принесе користі ні їм, ні тим, що згрішили, навпаки, передбачити і передвістити корисно або тим і іншим, коли одні скажуть, а інші вислухають, або, поза всяким сумнівом, тим, що сповістили? 65. Як приймемо й інший його випад на пастирів в таких словах: «Біда піде за бідою і звістка за звісткою; і будуть просити у пророка видіння, і не стане вчення у священика і поради у старців» (Єз. 7, 26); та ще в наступних: «сину людський! скажи йому: ти — земля неочищена, не зрошувана дощем у день гніву! Змова пророків її серед неї — як лев, що рикає, терзає здобич; з’їдають душі, оббирають майно і коштовності, і множать кількість удів» (Єз. 22, 24-25), і через кілька слів: «Священики її порушують закон Мій і оскверняють святині Мої, не відокремлюють святого від несвятого і не вказують різниці між: чистим і нечистим, і від субот Моїх вони закрили очі свої, і Я принижений у них» (Єз. 22, 26)? Пророк погрожує зруйнувати: «І виснажу лють Мою на стіні і на тих, хто обмазує її багном, і скажу вам: немає стіни, і немає тих, які обмазували її» (Єз. 13, 15), тобто і тих, які грішать, і тих, які прикривають гріхи, що роблять погані правителі і священики, які зваблюють дім Ізраїлів, через вплив своїх сердець, відданих своїм похотям. 66. Промовчу, що говорить він про тих, які пасуть самих себе «горе пастирям Ізраїлевим, які пасуть себе самих! чи не стадо повинні пасти пастирі? Ви їли жир і вовною одягалися, відгодованих овець заколювали, а стада не пасли. Слабких не зміцнювали, і хворої вівці не лікували, і пораненої не перев’язували, і вкраденої не повертали, і загубленої не шукали, а правили ними з насильством і жорстокістю. І розсіялися вони без пастиря, і, розсіявшись, зробилися поживою всякому звіру польовому» (Єз. 34; 2-6). Що ж потім? Сказане: «Живу Я! — говорить Господь Бог. — За те, що вівці Мої залишені були на розкрадання і без пастиря зробилися вівці Мої поживою всякого звіра польового, і пастирі Мої не шукали овець Моїх, і пасли пастирі самих себе, а овець Моїх не пасли» (Єз. 34, 8). Так говорить Господь Бог: «Ось, Я — на пастирів, і стягну овець Моїх від руки їх, і не дам їм більше пасти овець, і не будуть більше пастирі пасти самих себе, і вивергну овець Моїх із щелеп їхніх, і не будуть вони їжею їх» (Єз. 34; 10); овець зберу і збережу, а пастирі зазнають різних покарань, яких варті погані пастирі.

67. Але щоб не продовжити слова, перераховуючи всіх пророків і все, що сказано кожним, обійду мовчанням інших, а згадаю тільки про одного, який пізнаний ще до народження і «перше ніж Я утворив тебе в утробі, Я пізнав тебе, і перше ніж: ти вийшов з утроби, Я освятив тебе: пророком для народів поставив тебе» в утробі матері (Єр. 1, 5), — це Єремія. Він «просить голові воду і очам — джерело сліз! я плакав би день і ніч про уражених дочок народу мого», щоб оплакати, як треба, Ізраїля (Єр. 9, 1). А не менше того він оплакує лиху вдачу предстоятелів. 68. Бог, викриваючи священиків, каже йому: «Священики не говорили: «де Господь?», і вчителі закону не знали Мене» (Єр. 2, 8). А потім каже сам Пророк: «Бо пастирі зробилися безглуздими і не шукали Господа, а тому вони і чинили нерозумно, і все стадо їх розсіяне» (Єр. 10, 21). «Багато пастухів зіпсували Мій виноградник, потоптали ногами ділянку Мою; улюблену ділянку Мою зробили порожнім степом» (Єр. 12, 10). Після цього знову обертає докір на самих пастирів: «Горе пастирям, які гублять і розганяють овець пастви Моєї! до пастирів, які пасуть народ Мій: ви розсіяли овець Моїх, і розігнали їх, і не наглядали за ними; ось, Я покараю вас за злі діяння ваші» (Єр. 23, 1, 2). Єремія хоче, щоб викликнули: «Ридайте, пастирі, і стогніть, і посипайте себе порохом, вожді стада; бо виповнилися дні ваші для заколення і розсіяння вашого, і впадете, як дорогий сосуд» (Єр. 25, 34).

69. Але для чого повторювати мені старозавітне? Хто, перевіривши сам себе за правилами і визначенням, які Павло ухвалив для єпископів і пресвітерів, а саме: «єпископ повинен бути непорочним, однієї жінки чоловіком, тверезим, цнотливим, благоговійним, чесним, гостинним, здатним навчати, не п’яницею, не забіякою, не сварливим, не користолюбним, а тихим, миролюбним, не сріблолюбним» (1 Тим. 3, 2-3), — хто, кажу, не вважає себе таким, що дуже відхилився від справедливості правил? А які закони дає Ісус ученикам, посилаючи їх на проповідь? Істотне в них, не кажучи про подробиці, полягає в тому, щоб ученики такими були в чесноті, так благовлаштовані і відповідали своєму званню, і, якщо треба сказати стисліше, настільки небесні, що благовістування не менше поширювалося за допомогою їхнього життя, як і за допомогою слова. 70. Але мене приводять у страх фарисеї, яким докоряємо, і книжники, яких викриваємо. Ми, якщо бажаємо Небесного Царства, за заповіддю зобов’язані набагато перевершувати їх у чесноті; а тому нам буде соромно перед ними, якщо виявимося гіршими за них через свої пороки і почуємо справедливий собі докір: змії, породження єхидни, «вожді сліпі, що відціджують комара, а верблюда поглинають! Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що очищаєте зовні чаші і блюда, тоді як усередині вони повні злодійства і неправди. Фарисею сліпий, очисть перше всередині чаші і блюда, щоб чистими були і зовні вони. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтесь розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти. Так і ви на вигляд здаєтесь людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня. Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що будуєте гробниці пророкам і оздоблюєте пам’ятники праведникам, і говорите: «Якби ми були у дні батьків наших, то не були б спільниками їхніми у проливанні крови пророків». Тим ви самі свідчите проти себе, що ви сини тих, які вбивали пророків. І ви доповнюєте міру зла батьків ваших. Змії, поріддя єхидни! Як утечете ви від суду вогню геєнського?» (Мф. 23, 24-33). 71. Такі думки не полишають мене ні вдень, ні вночі, сушать мій мозок, виснажують плоть, позбавляють бадьорості, не дозволяють ходити з піднятою головою. Це смиряє моє серце, скорочує розум, навішує замок на язик і змушує думати не про начальство, не про виправлення і повчання інших (чого вимагає повнота дарувань), а про те, як самому уникнути майбутнього гніву і хоч трохи стерти із себе іржу пороків. Потрібно колись самому очиститися, потім уже очищати, умудритися, потім умудряти, стати світлом, потім просвіщати, наблизитися до Бога, потім приводити до Нього інших, освятитися, потім освячувати. Керівникові необхідні руки, радникові потрібна розсудливість.

72. Коли ж це буде? — скажуть швидкі на все і ні в чому нестійкі, які легко будують і руйнують. Коли свіча поставиться на свічник, і на що використається талант, тобто дар? — скажуть ревнителі дружби, ніж справ благочестя. Коли це буде і яку відповідь дам на це вам, вельмишановні? У такій справі і глибока старість — недовговічна відстрочка. Тому що сивина з розсудливістю — краще недосвідченої юності, розважлива повільність — необачної поспішності, короткочасне царювання — тривалого тиранства, подібно як мала частка коштовності важливіша за володіння багатьом, що не має ціни і міцності, невелика кількість золота — багатьох талантів свинцю, мале світло — великої темряви. 73. А що стосується поспішності, наміру і зайвої ревності — небезпечно, щоб вони не уподібнилися або тому насінню, що упало на камінь і, будучи неглибоко в землі, скоро зійшло, але не змогло винести першої сонячної спеки, або тій основі, покладеній на піску, яка не встояла при невеликому дощі і вітрі. «Горе тобі, земле, коли цар твій отрок, і коли князі твої їдять рано!» — каже Соломон (Еккл. 10, 16). «Не будь швидкий у словах» (Притч. 29, 30), — слова того ж Соломона, який говорить про поспішність у словах, тобто про щось менше, ніж необачність в ділах. Хто ж всупереч цьому зажадає поспішності замість безпеки і користі? Хто візьметься, як глиняний який-небудь виріб, виготовлений за день, створити захисника істини, який має стояти з ангелами, славословити з архангелами, підносити жертви на горній жертовник, священнодіяти з Христом, відновлювати створіння, відтворювати образ Божий, творити для горнього світу і, скажу більше, бути богом і творити богів? 74. Знаю, чиї ми служителі, де самі поставлені і куди готовимо інших. Знаю велич Божу і людську неміч, а заразом і силу. «Небо високе, земля ж глибока» (Ін. 25, 3). І хто зі скинутих гріхом зійде на небо? Хто, обкладений дольним мороком і грубою плоттю, може повним розумом ясно споглядати цілковитий Розум, перебуваючи серед непостійного і видимого, вступити в спілкування з постійним і невидимим? Навіть із найбільш очищених навряд чи хто може бачити тут хоча б такий образ доброти, як зображення сонця у водах. «Хто вичерпав води жменею своєю і п’яддю виміряв небеса, і вмістив у міру порох землі, і зважив на терезах гори і на чашах вагових пагорби?» (Іс. 40, 12). «Де місце спокою Мого?» (Іс. 66, 1), і чому з усього Він уподібниться? 75. Хто Той, що створив усе словом, дав людину премудрістю, з’єднавши окремішне, поєднавши плоть із духом, склав живу істоту — видиме й невидиме, тимчасове і вічне, земне і небесне, що торкається Бога, але що не осягає, наближається і далеко відстоїть? Я сказав: «буду я мудрим», говорить Соломон: «Далеко те, що було» (Еккл. 7, 24-25). І дійсно, «хто примножує пізнання, примножує скорботу» (Еккл. 1, 18). Він не стільки радіє знайденому, скільки вболіває про незбагненне, як зазвичай (уявляю собі) трапляється з людьми, яких відволікають від води, раніше ніж вони втамували спрагу, або ті, які, сподіваючись щось отримати, не можуть схопити його руками, або від яких миттєво ховається блиск світла, що опромінило їх.

76. Це утримало мене долі, зробило смиренним і переконало в тому, що краще чути голос похвали, ніж бути тлумачем того, що перевищує сили. Велич, висота, гідність, чисті істоти, які з трудом вміщають сяйво Бога, Якого покриває безодня, Якого, як найчистіше і для більшості тварин неприступне світло, приховує темрява. Який у всьому і поза всім, Який є всяка доброта і вище всякої доброти, Який просвіщає розум і тікає від швидкості й пишномовності розуму, настільки завжди віддаляючись, наскільки осягається, і улюбленого свого зводячи горі тим, що тікає і ніби виривається з рук: такий і настільки важливий предмет наших бажань і шукань! 77. Таким має бути невістоводитель, уневіщувач душі. І боюся, щоб, зв’язавши мені руки й ноги, не викинули мене зі шлюбного чертога, як такого, що не має на собі шлюбного одіяння і який нахабно ввійшов в коло тих, що возлежать там; хоча і покликаний я від юності, навіть (скажу невідоме ще багатьом) «На Тебе покинутий я від утроби. Від грудей матері моєї Ти — Бог мій» (Пс. 21, 11), Йому принесений в дар за материнською обітницею, а потім і сам, коли небезпека укріпилась, любов зросла, і допоміг розум. Тому, Хто прийшов і спас мене, я добровільно віддав усе: і маєток, і знатність, і здоров’я, і самий дар слова. Із всього цього я отримав одну користь, що знехтував це, і знайшлося в мене те, чому треба віддати перевагу Христу. Слова Божі зробилися для мене солодкі, як стільник меду, я закликав розум і дав глас свій мудрості (Притч. 2, 3), вчився гамувати гнів, приборкувати язик, уцнотливлювати око, приборкувати черево, зневажати земну славу, і в цьому (нерозважливо говорити, однак, нехай буде сказано) став я не гіршим, можливо, за багатьох. 78. Вести ж таке любомудрене життя краще, ніж прийняти на себе владу і керування душами, і коли ще сам не навчився бути добрим пасомим, не очистив, як слід, свою душу зобов’язатися посадою правити паствою; притім, у такі часи, коли, дивлячись на людську катастрофу і заколоти, всього жаданіше — швидко тікати із суспільства, віддалитися в надійний притулок, укритися від бурі і пітьми лукавого; коли члени одного тіла взаємно ворогують, коли зникає останній залишок любові, а з іншого боку, слово «ієрей», тому що за Писанням, «вилилося приниження на князів» (Пс. 16. 40, слов’янський переклад), виявляється одним порожнім ім’ям, і краще, якби воно було тільки порожнє ім’я. 79. Нині ж (нехай обернеться хула на голови нечестивих!) всіма вигнаний із серця страх, і його місце заступила безсоромність; хай хто б побажав, для кожного відкриті і знання, і глибини Духа. Усі ми благочестиві тільки тому, що засуджуємо нечестя інших, а суд надаємо людям безбожним, кидаємо святе псам, а бісер перед свинями, виголошуючи божественне тим, у кого не освячені й слух, і серце. Ми самі (о жалюгідні!) ретельно виконуємо бажання ворогів і не соромимося перелюбствувати «бажаннями своїми» (Пс. 109, 5). Моавитяни і амонитяни, яким не дозволено входити в Церкву Господню, у нас вільно ходять в самому святилищі. Для всіх ми відкрили не врата правди, а двері лихослів’я і нахабності один проти одного. У нас не той досконаліший, хто зі страху Божого не виголошує пусті слова, але той, хто якнайбільше злословить про ближнього, або відкрито, або натяками, «уста його повні прокльонів, підступів та лукавства; на язиці його мука та злоба» (Пс. 9, 28), або, кажучи точніше, «вони замишляють неправду в серці; щодня готуються до битви» (Пс. 139, 3).80. Ми ловимо гріхи один одного не для того, щоб оплакувати їх, а щоб засудити, не для того, щоб вилікувати, а щоб ще уразити, і рани ближнього мати виправданням своїх недоліків. У нас ознакою добрих і злих не життя, а дружба і незгода з нами. Що нині хвалимо, те завтра засуджуємо; що інші гудять, тому дивуємось; охоче потураємо у всьому нечестію, — настільки ми великодушні до пороку! 81. Все стало, як на самому початку, коли ще не було ні світу, ні теперішнього благоустрою і благопристойності, а навпаки, всі речі, будучи зібрані в безладдя, мали ще нестаток в утворюючій правиці і силі. А якщо хочете інше порівняння, то як під час нічної битви, при тьмянім світлі місяця, не розрізняючи обличчя ворогів і своїх, або, як в морському бою і під час бурі, оглушені поривами вітрів, кипінням моря, натиском хвиль, зіткненням кораблів, ударами весел, криками начальників, стогонами вражених, у здивуванні, не маючи часу зібратися з мужністю, ми (на довершення нещастя) нападаємо один на одного й один від одного гинемо. І не мирянин тільки чинить так, а священик інакше. Навпаки, мені здається, що нині явно виконується сказане в давнину в проклятті: «як люди, так і жрець» (Ос. 4, 9, слов’янський переклад). 82. Не один простий народ такий, а сильні, як кажуть, у народі і начальники інші. Навпаки, вони ж і ведуть відкриту війну зі священиками, приводом для переконання посилаються на благочестя.

З ким буває це тому, що він стоїть за віру, за найвищі і перші істини, того не засуджую, і якщо сказати правду, того хвалю і радію з ним. Я бажав би і сам бути серед тих, хто подвизається і ненавидимий за істину, навіть похвалюся, що дійсно належу до них. Тому що похвальна боротьба краще миру, що розлучає з Богом. Тому і Дух озброює лагідного воїна (див.: Іоїл. 3, 11), як здатного добре вести війну. 83. Але нині є люди, які з крайнім неуцтвом і з нахабністю самі стоять за низькі і зовсім не корисні речі, і кожного, кого тільки можуть, приймають у спільники зла; а все це прикривають вірою, і це достоповажне ім’я безрозсудно використовують у своїх змаганнях. За це, природно, нас ненавидять язичники, і (що найнестерпніше) ми не можемо навіть сказати, що ненавидять несправедливо. І зі своїх гудять нас найбільш добромислячі; ніскільки ж не дивно, що засуджує народ, який рідко схвалює що-небудь і добре. 84. «На хребті моїм орали плугарі, проклали довгі борозни свої» (Пс. 128, 3), і що задумуємо один проти одного, те обертають проти всіх. Ми стали новою ганьбою, але не для ангелів і людей, як наймужніший з подвижників Павло, котрий боровся проти начал і влади, але майже для всіх, що живуть поганим життям, і повсякчас, і на всякому місці: на торговищах, на п’яних бенкетах, серед веселощів, серед нарікань. Ми виведені навіть і на народні видовища (ледь не зі слізьми кажу це), нас осміюють разом із найбільш розпусними людьми, і ніщо так не насолоджує слух і зір, як християнин, зганьблений на видовищі. 85. До цього довели нас наші міжусобиці, до цього довели нас ті, які надмірно подвизаються за Благого й Лагідного, які люблять Бога більше, ніж це потрібно. У боротьбі або в іншому чому не дозволено змагатися за невстановленими правилами, і той зазнає осміяння і безчестя, навіть втрачає право перемоги, хто бореться не за правилами, або в іншому чому змагається не за порядком і відступає від прийнятих для цього статутів, хоча б він був найбільш мужній і майстерний. Невже ж той, хто подвизається за Христа не у Христі, догодить миру (див.: Еф. 2, 14), змагаючись за Нього недозволеним чином? 86. І донині ще тремтять демони при імені Христовому; сила цього Імені не ослаблена й нашими пороками. І ми не соромимося ображати і достопоклоняєме ім’я Христове, і самого Христа, не соромимося чути, як Він майже вголос і щодня волає: «І тепер ім’я Моє хулиться заради вас серед язичників» (Іс. 52, 5). 87. Я не боюся зовнішньої боротьби, і повставаючого нині на Церкву звіра — цієї повноти лукавого3, хоча б загрожував він вогнем, мечем, звірами, стромовинами, прірвами, хоча б перевершив нелюдяністю всіх, що коли-небудь шаленіли, винайшов найжахливіші страти. На все в мене є одне лікування, один шлях до перемоги, це (похвалюся у Христі!) — смерть за Христа. 88. Але що стосується майбутньої моєї боротьби, не знаю, що мені робити, якої шукати допомоги, якого слова мудрості, який дар благодаті, у яке одягтися всеозброєння проти підступу лукавого. Хто переможе цього ворога? Чи Мойсей, який простягав руки на горі, щоб переміг прообразований і назнаменований хрест? Чи після нього Ісус, Який ополчається з Архістратигом небесних воїнств? Чи Давид, то співає псалми, то бореться пращами і від Бога підперезаний силою на війну, чи той, хто має персти, Богом навчені для боротьби? Чи Самуїл, який то приносить свої молитви і жертви за народ, то помазує на царство того, хто може перемагати? 89. Хто оплаче це, як слід? Чи Єремія, який написав плач про Ізраїль? Хто взиватиме: «Пощади, Господи, народ Твій, не віддай спадщини Твоєї на наругу, щоб не знущалися з нього народи» (Іоїл. 2, 17)? Хто буде молитися за нас — чи Ной, Іов і Даниїл, які разом моляться і разом згадуються (див.: Єз. 14, 14), нехай хоч трохи утихомириться у нас боротьба, щоб ми прийшли самі в себе, станемо нарешті пізнавати один одного, нехай не будемо, замість одного Ізраїлю, і Іудою, і Ізраїлем, Ровоамом, і Єровоамом, Єрусалимом і Самарією — цими містами, то віддані за гріхи, то оплакані?

90. Зізнаюся, що я немічний для такої боротьби, а тому і повернувся спиною, сховав обличчя для втечі. Від повноти суму зажадав я сидіти в самоті й мовчати, знаючи, що час лукавий, що відкинуті улюблені, і стали ми синами відступними — виноград благо-гіллястий, виноград істинний, плодоносний, прекрасний, вирощений зрошенням з небес, і що для мене обернулися в безчестя діадема доброти моєї, печатка слави і вінець похвали. Але якщо хто при цьому сміливий і мужній, то ублажаю його за сміливість і мужність. 91. Не кажу ще про боротьбу внутрішню, яка у нас самих, у наших пристрастях, і ту, яку піднімають на нас день і ніч, то явно, то таємно, це тіло смирення і суєтність життя, яке бунтує і хвилює нас за допомогою чуттєвості і тимчасових задоволень, і бруд плоті, з якою ми змішані, і закон гріховний, що воює проти закону духовного і прагне розтлити в нас царський образ і все, що з ним вкладене в нас божественного за походженням. Чому ледь хто в силі подолати тягнуче до долу єство, хіба вже навчив себе довгочасним любомудрієм і поступово відривався від низького і поєднаного з темрявою, що є в душі шляхетного і світловидного, або удостоївся милості Божої, або поверх того й іншого докладав усіляке старання піднести погляд свій горі. Але поки не переможена мною, по можливості, плот поки не очищений розум, поки далеко не перевершую інших близькістю до Бога; небезпечним визнаю прийняти на себе піклування про душі і посередництво між Богом і людьми, що також є обов’язком ієрея.

92. І чому ж приведений я в такий страх? Не вважайте мене боязким надміру; навпаки, навіть похваліть мою передбачливість. Про самого Мойсея чую, що коли розмовляв з ним Бог, хоча багато хто покликаний на гору, і серед них Аарон з двома синами-священиками, і сімдесят старійшин — народоправителів, однако ж було наказано, щоб інші поклонилися здалеку, а до Бога приступив тільки Мойсей; народу ж не дозволено і сходити на гору (див.: Вих. 24, 1-2); тому що не кожний може наближатися до Бога, але тільки той, хто як Мойсей, здатний вмістити славу Божу. Та ще й раніше, на самому початку законодавства, труби, блискавки, грози, морок, гора, що вся диміла, страшні погрози, що якщо і звір доторкнеться до гори, буде побитий камінням (див.: Вих. 19, 13), також інші подібні грізні явища стримували інших біля підніжжя гори, і для них достатньо було, після належного очищення, чути один глас Божий; тим часом Мойсей і на гору сходить, і вступає всередину хмари, і отримує закон, і приймає скрижалі, для народу скрижалі з письменами, а для тих, які вище народу, скрижалі духа. 93. Чую також про Надава і Авіуда, що вони кадили фіміам чужим вогнем, покарані тим самим, у чому виказали нечестя, знайшли для себе погибель саме в час і на самому місці свого нечестя, і хоча батько їх Аарон був перед Богом другим після Мойсея, однак не міг спасти їх (Лев. 10, 1, 2). Знаю, що було зі священиком Ілієм і невдовзі після нього з Озою. Один зазнав кари за беззаконня синів, коли вони при жертвоприношенні насмілювалися раніше часу виймати м’ясо з казанів, хоча батько і не схвалював такого їх нечестя, а навпаки, багаторазово давав їм суворі догани (див.: 1 Цар. 2, 13-14). Другий покараний тільки за те, що торкнувся ківота, затягненого тельцем; і хоча підтримав ківот, однак сам загинув (див.: 2 Цар. 6, 6-7); так Бог охороняв святість ківота. 94. Знаю ще, що тілесні пороки і у священиках, і в жертовних тваринах зазнали суворого дослідження, і було узаконено, щоб довершені приносили довершене; а це, як думаю, служило символом душевної непорочності. Не дозволялося також нікому доторкатися до одягу священиків або до якого-небудь священного сосуда; не споживати самих жертв, кому не належало, або на непристойнім місці і у відповідний час; не підробляти єлей помазання і фіміам служіння, не входити у святилище, якщо хтось хоч трохи був нечистий душею і тілом. Тим більше не насмілювалися часто входити у святеє святих, куди доступ дозволявся тільки одному й раз на рік. Тим більше не смів кожен кидати погляд або торкатися завіси, або очистилища, або кіота, або херувимів. 95. Отже, знаючи це, як і те, що всякий не достойний Великого Бога, Архієрея і Жертви, якщо раніше він не представив себе самого Богові в жертву живу і святу, не показав доказів благо-угодного словесного служіння, не приніс Богові жертви хвали — духу скрушеного — жертви, якої тільки й вимагає від нас Той, Хто дарував нам усе — знаючи це, чи міг я наважитися на те, щоб приносити йому жертву зовнішню, рівноцінну (αντιτυπον) великим таїнствам? Чи міг я одягнутися в образ і сан ієрея, поки не освятив рук преподобними ділами, поки не навчив очі дивитися свідомо на творіння і єдино дивуватися Творцеві, а не принижувати Творця, поки «Господь Бог не відкрив мені вухо, і я не заперечив» (Іс. 50, 5); поки не дана «Золота серга і прикраса з чистого золота», тобто слово мудрого у вухо уважне (Притч. 25, 12); поки вуста, губи, язик не розкрилися і «уста мої, як повітря, не втягували в себе заповіді» Духа (Пс. 118, 131), не відкрилися й не наповнилися (Пс. 80, 11) духом таїнств і догматів, поки вуста, за словом мудрості, не стали зв’язані божественним почуттям, щоб їм (додам до цього) відкриватися своєчасно, а язик не наповнився радістю, не став органом божественного милозвучного співу, збуджуваний славою, уставши рано (Пс. 56, 9) і працюючи, доки не прилипне до гортані; поки ноги мої не поставлені на «камені» (Пс. 39, 3), не стали як ноги оленів (див.: Пс. 17, 34), і «стопи мої не стали направленими до Бога» (Пс. 118, 133), ні трохи, ні зовсім не проливаючись (Пс. 72, 2); поки всякий член не зробився «знаряддям правди», не відклав усяку мертвість, «поглинуту життям» (2 Кор. 5, 4), яка поступилася місцем Духові? 96. У кого не запалюють чисті серця, випробувані вогнем слова Божого, коли відкриваються йому Писання; хто не написав їх «тричі на широті серця» (Притч. 22, 2), щоб мати «розум Христів» (1 Кор. 2, 16); хто не входив у втаємничені від багатьох, невидимі й темні скарбниці (див.: Іс. 45, 3), щоб бачити їхнє багатство і прийти в стан збагачувати інших, «порівнюючи духовне з духовним» (1 Кор. 2, 13); 97. хто ще не бачив, як слід, красу Господню і не відвідував храм Його, краще ж сказати, хто сам не зробився храмом Бога Живого, живим житлом Христовим у дусі; хто не пізнав спорідненості і відмінності між образами й дійсністю, не відступив від перших і не приєднався до останньої, щоб, уникнувши «старості букви, працювати у відновленні духу» (Рим. 7, 6) і зовсім перейти від закону до благодаті, сповненого духовно у виснаженні тіла; 98. хто на досвіді і умоглядно не досліджував усіх найменувань і сил Христових як найвищих і перших, так і нижчих і останніх, що належать Христу за людською природою, саме ж, що Він — Бог, Син, Образ, Слово, Премудрість, Істина, Світло, Життя, Сила, Пара, «Виливання» (Прем. 7, 25), Сяйво, Творець, Цар, Глава, Закон, Путь, Двері, Основа, Камінь, Бісер, Мир, Правда, Освячення, Визволення, Людина, Раб, Пастир, Агнець, Архієрей, Жертва, Первісток, «народжений раніше всякої тварини» (Кол. 1, 15), «Первісток після воскресіння з мертвих» (Кол. 1, 18); хто без користі чує ці найменування і речі, не входить у спілкування зі Словом і не осягає, у якому відношенні кожним з них Воно є і іменується; 99. хто не докладав старання і не вчився осягати «премудрість Божу, таємну, приховану» (1 Кор. 2, 7); хто ще як дитина, годується молоком, не приєднаний до Ізраїля, не вписаний у воїнство Боже, не здатний, як належить, взяти на себе хрест Христів; хто не став, можливо, ще ніяким почесним членом тіла Христова — той невже охоче і з радістю прийме, щоб поставили його главою повноти Христової? Принаймні я не даю на це згоди і поради. Навпаки, бачу тут причини до найбільшого страху і крайню небезпеку для того, хто усвідомлює важливість успіху і згубні наслідки гріха на ділі. 100. Нехай інший, думав я, хто дуже досвідчений у мореплавстві і торгівлі, пливе за товарами, переходить великі моря, бореться завжди з вітрами і хвилями, багато чого, якщо вдасться, здобуваючи і багато бідуючи. А для мене, який тримається суші, веде неглибоку і легку борозну життя, з вигодами і морем розкланяюсь здаля, приємніше жити так, як можу, з невеликим і вбогим шматком хліба, і проводити дні в безпеці і безтурботності, ніж для більших вигод зазнати тривалої і великої небезпеки. 101. Для людини, поставленої високо, і те вже втрата, якщо вона не досягає більшого, не розповсюджує свої доблесті на багатьох, а зупиняється на малому числі людей і ніби більшим світлом освітлює малий будинок або юнацьким всеозброєнням покриває дитяче тіло. А для незначної людини безпечніше всього нести малий тягар, не викликати сміху і не збільшувати небезпеки покладанням на себе чого-небудь не під силу. Тому що, як чуємо, і вежу будувати годиться тільки тому, у кого є чим її завершити (див.: Лк. 14, 28).

102. Отже, перед вами виправдання моєї втечі, і виправдання, можливо, не недостатнє. Це те, що віддалило мене від вас, друзі і браття, щоправда, на мій жаль, а можливо, і ваш, однак з необхідності, принаймні як мені тоді уявлялося. Повернули ж мене, по-перше, моя прихильність до вас і почуття вашої взаємної до мене прихильності (тому що взаємне налаштування найбільше зміцнює любов). 103. А по-друге, моя власна турбота, моя власна справа — сивина і неміч священних батьків, котрі уболівають більше за мене, ніж за свої літа, — цього Авраама Патріарха, дорогоцінної й рівноангельної для мене глави, і Сарри, яка духовно народжує нас ученням віри. Для них бути жезлом у старості й опорою в немочі становило першу дану мною обітницю, яку я і виконував по можливості, так що знехтував і саме любомудріє — це надбання і ім’я для мене найдорогоцінніше, або справедливіше сказати, в тому і виявив я своє любомудріє, щоб не здаватися любомудрствуючим. Тому для мене стало нестерпним через один привід втратити всю працю і втратити благословення, яке, як сказано про одного із старозавітних праведників, навіть він захопив, увівши батька в оману їжею і накладним волоссям, впіймавши добре недобрим засобом — через хитрування. Отже, дві причини моєї поступливості і лагідності; і, можливо, немає ніякої невідповідності в тому, що проти цих двох причин не встояли і похитнулися попередні мої міркування. Бо думаю, що іноді своєчасно дати перемогти себе, як буває час і для будь-якої іншої справи, і краще бути чесно переможеним, ніж здобути перемогу зі шкодою і незаконно. 104. По-третє ж (ось найважливіша причина мого повернення! сказавши про неї, промовчу вже про інші), я згадав про часи давні і, зустрівши одне прадавнє сказання, взяв з нього для себе напоумлення в теперішній ситуації.

Оскільки вважаю, що те, що міститься в Писанні, не без мети написане, і велика купа слів і предметів, зібрана для розваги слухачів, не яка-небудь принада для слуху, що служить тільки для забави. Така мета байок і тих еллінів, які, не надто турбуючись про істину, зачаровують слух і серце витонченістю вимислів і розкішшю висловлювань. 105. Але ми, які ретельно знаходимо духовний зміст в кожній рисці й букві, ніяк не погоджуємося думати (це було б і несправедливо), щоб і найнезначніші діяння без якої-небудь мети були докладно описані письменниками і до цього часу збережені в пам’яті. Навпаки, їхня мета — служити пам’ятками й уроками, як судити в подібних, якщо зустрінуться, випадках, щоб ми, дотримуючись цих прикладів, як деяких правил і наперед накреслених зразків, могли одного уникати, а інше вибирати.

106. Яке ж сказання, і в чому полягає напоумлення? Можливо, не зле буде розповісти це для утвердження багатьох. Тікав і Іона від імені Божого або, правильніше сказати, думав утекти, але був стриманий морем, бурею, жеребом, черевом кита і триденним похованням, яке послужило прообразом вищого таїнства. Але Іона тікав, аби не йти до ниневитян із сумною і незвичною звісткою і щоб згодом не виявитися неправдо-мовцем, якщо місто спасеться завдяки покаянню. Тому що не спасіння злочестивих засмучувало його, а він соромився бути служителем неправди і ніби ревнував про вірогідність пророцтва, яка в ньому могла піддатися сумніву, адже багато хто не здатний проникати в глибину Божого домобудівництва про це. 107. А як чув я про це від одного мудрого мужа, який належно пояснював видиму невідповідність сказання і здатний був зрозуміти глибокий сенс пророка, — не така причина зробила блаженного Іону втікачем, що і його схованого в морі привела в Іоппію, а з Іоппії привела у Фарсис. Неймовірно, щоб він, будучи пророком, не знав Божого наміру, тобто, що Бог, зі Своєї великої премудрості, через недослідимі долі, незбагненним і незрозумілим шляхом Своїм, самою погрозою робив те, щоб ниневитяни не зазнали передвіщеного погрозою. А якщо пророк знав це, то неймовірно також, щоб він не скорився Богові, Який благоугодним Йому чином влаштував спасіння ниневитян. Думати ж, що Іона сподівався сховатися в морі і врятуватися втечею від великого ока Божого, було б зовсім безглуздо і недолуго; така думка була б несправедлива не тільки щодо пророка, але й щодо будь-якої іншої людини, котра має розум і хоч трохи пізнала Бога і Його всепереважаючу могутність. 108. Навпаки, Іона, як каже муж, який роздумував над цим, в чому і я переконаний, краще за будь-кого іншого знав і те, що буде наслідком проповіді ниневитянам, і те, що він сам, задумавши втечу, хоча змінить місце, однак не втече від Бога; як не уник би і будь-хто інший, хоча б укрився в надрах землі, в глибинах моря, винайшов би засіб піднятися на крилах і літати в повітрі, спустився у пекло або одягнувся густотою хмари, або придумав інший можливий спосіб, щоб приховати втечу. 109. Навпаки, коли Бог захоче кого зупинити й утримати в Своїй руці, то цього всього неможливо уникнути, всього неможливо здолати. Він перевершує швидких, перехитряє хитрих, скидає сильних, упокорює високих, приборкує сміливих, пригнічує будь-яку силу. Тому, звісно, Іона знав міцну руку Божу, котрий, погрожуючи нею іншим, і не думав, що зовсім утече від Бога. Це ніяк неймовірно. Та оскільки Іона передбачив падіння Ізраїлю і відчував, що пророкуюча благодать переходить до язичників, то він ухиляється від проповіді, бариться у виконанні повеління, і, залишивши сторожову вежу радості, що на єврейській мові значить Іоппія, тобто прадавню висоту і гідність, занурює сам себе в море скорботи. Тому і обурюється, і спить, і терпить аварію корабля, і пробуджується від сну, і підпадає жеребу, і зізнається у втечі, і потопає в морі, і поглинається китом, але не знищується, а закликає там Бога, і (яке чудо!) подібно до Христа через три дні повертається звідти.

110. Але залишимо про це слово в надії, якщо дасть Бог, більш докладно поговорити згодом. А тепер, щоб мова повернулася до свого предмета, зупинюся на тій думці і на тому міркуванні, що для Іони, можливо, і пробачливо було, з викладеної вище причини, відрікатися від пророчого служіння. Але чи залишилося б яке вибачення і місце для виправдання для мене, якби я і далі упирався і відмовлявся від покладеного на мене (не знаю як назвати), легкого чи важкого, але все-таки ярма служіння. 111. Тому що коли б інший не сперечався зі мною і тим (що одне можна в теперішньому випадку сказати як щось тверде), що я дуже недостойний священнослужіння перед Богом і що раніше потрібно зробитися гідним церкви, а потім уже вівтаря, і раніше гідним вівтаря, а потім уже предстоятельства; то інший, можливо, не звільнив би мене від звинувачення в непокорі. Але страшні погрози, жахливі покарання за непокору, так само як і за протилежне цьому, якщо хтось нітрохи не бентежиться, не відмовляється і не ховається як Саул у батьківському «обозі» (1 Цар. 10, 22), як швидко злегка закликають його до прийняття начальства, але з готовністю, як за найлегше і зручне діло, береться за те, в чому небезпечно змінювати намір і прийняте поправляти новим.

112. Тому-то я довго боровся з думками, роздумуючи, як зробити, і перебуваючи між двома страхами, з яких один примушував мене залишатися внизу, а другий — йти вгору. І після багатьох здивувань, схиляючись на той чи той бік, або, подібно до струменя, гнаного протилежними вітрами, що тече то туди, то сюди, нарешті, поступився я найсильнішому. 113. Мене переміг і захопив страх виявитися непокірливим. І дивіться, як прямо і вірно тримаюся я серед цих страхів, не домагаючись начальства даного і не відкидаючи даного. Тому що перше означало б зухвалість, останнє ж — непокору, а те й інше разом — неуцтво. Але я дотримуюсь середини між занадто сміливими і між занадто боязкими; я боязкіший за тих, які хапаються за будь-яке начальство, і сміливіший за тих, які всього уникають. Так я розумію цю справу, і висловлюся ще ясніше: проти страху бути начальником, можливо, подасть допомогу закон благопокірності, тому що Бог з благості Своєї винагороджує віру і робить довершеним начальником того, хто на Нього уповає і на Нього покладає всі надії. Але не знаю, хто буде помічником і яке слово вселить сподівання у випадку непокори. Тому що небезпечно, щоб нам про тих, які довіряються нашому піклуванню, не почути такого: «Душі їх від рук ваших стягну» (Єз. 3, 18). «Як ви не послухали Мене і не захотіли бути вождями і начальниками народу Мого, так і Я відмовлю вам і не буду вашим царем. Як ви не послухали гласу Мого, а презирливо повернулися до Мене спиною і не скорилися, так буде і вам; коли покличите Мене, не зверну уваги на молитву вашу й не почую її». Нехай не прийде на нас такий вирок Праведного Судді, Якому «співаємо про милість», але разом оспівуємо, звичайно, і суд (Пс. 100, 1)!

114. А я звертаюся знову до історії і, розглядаючи найбільш благомайстерних мужів стародавності, бачу, що з тих, кого благодать обирала коли-небудь у звання начальника або пророка, одні з готовністю додержувалися обрання, а інші барилися приймати дар; але ні ті, ні інші не зазнавали осуду, як ті, що відреклися — через острах, так і ті, що виявили згоду — через ревність. Тому що одні страшилися важливості служіння, а інші корилися через віру в Покликавшого. Аарон виявив готовність, а Мойсей перечив. З готовністю корився Ісая, а Єремія боявся через юність і наважився на звання пророка не раніше, як одержав від Бога обіцянку й силу, що перевищує вік. 115. Цими міркуваннями я заспокоюю сам себе, і душа моя потроху уступає і пом’якшується, як залізо; а в помічники до цих міркувань я беру час, і в радники — Боже виправдання, якому я вірив все своє життя. Тому не «не заперечую, не відступаю назад» (Іс. 50, 5) (слова мого Владики, Який не до начальствування закликає, але «як на заколення веденого» (Іс. 53, 7), навіть схиляюся і упокорююся під міцну руку Божу і прошу вибачити колишні мої лінощі і непокору, якщо хоч трохи винний я в цьому. Я замовк, але не завжди буду мовчати; вийшов ненадовго, наскільки було потрібно, щоб розглянути себе й доставити собі втіху в скорботі, але тепер готовий «вихваляти Його в зібранні людей і прославляти Його на зборах старійшин» (Пс. 106, 32). Якщо за одне необхідно засуджувати, то за інше можна вибачити.

116. Але для чого мені продовжувати слово? Я з вами, пастирі й співпастирі! З тобою, свята паство, гідна Архіпастиря Христа! І ти, батьку мій, остаточно переміг і підкорив мене більш за Христовими, ніж за мирськими законами. Бачиш благопокірність — поверни благословення. І сам керуй молитвами, дороговказуй словом, утверджуй духом, «бо благословення батька утверджує дома дітей, а клятва матері руйнує дощенту» (Сир. 3, 9). О, якби утвердитися мені і цьому духовному домі, який обрав я і за який молюся, щоб він і для мене був заспокоєнням повік, коли з тутешньої церкви посланий буду до церкви тамтешньої — до торжества первородних, написаних на небесах! Таке і настільки справедливе моє моління!

117. Бог же миру, Який створив з обох єдине і повернув нас один до одного, Який зводить царів на престоли, і піднімає із землі убогого, з низького стану, підносить убогого, обрав Давида, раба Свого, і взяв від отар овечих того, хто був наймолодшим із синів Єссеєвих, Який дає слово благовістуючим силою великою на виконання Євангелія, Сам, пасучи пастирів і водячи вождів, нехай підтримує праву руку нашу, нехай веде дорогою з волі Своєї, і нехай прийме зі славою, щоб і нам пасти Його паству розсудливо, а не бути «знаряддям одного із нерозумних пастухів» (Зах. 11, 15) — одне поставлене в давнині серед благословень, а друге — серед проклять; — Сам «нехай дасть силу і твердість народу [Своєму))» (Пс. 67, 36), — Сам нехай представить Собі паству славною і нескверною, гідною горнього двору, в обителі тих, що веселяться, у світлості святих, щоб у храмі Його всі ми, і паства, й пастирі, разом могли віщати славу, у Христі Ісусі, Господеві нашому, Якому всяка слава навіки-віків, амінь!

1. Гіппократ. [↩]
2. Хто живе у Христі. [↩]
3. Юліана-відступника. [↩]

Опубліковано: 12.07.2012; востаннє змінено: 15.04.2013.

Коментарі закриті.