«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСлова

Слово 16

На згадку про святих мучеників Маккавеїв

Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський

1. Що скажемо про Маккавеїв? Теперішнє зібрання для них. І хоча небагато хто їх шанує, тому що вони подвизалися не після Христа, однак вони гідні того, щоб всі їх шанували, тому що терпіли за отцівські закони. Ставши мучениками раніше Христових страждань, чого не зробили б вони, піддавшись гонінню після Христа і ставши наслідувачами Його смерті за нас? І без такого зразка показавши стільки доблесті, чи не виявилися б вони ще більш мужніми, якби страждали, дивлячись на приклад Христів? Але є також таємниче і приховане вчення (досить імовірне для мене і для всякої боголюбивої душі), за яким із тих, що досягали досконалості раніше пришестя Христове, ніхто не досягав цього без віри в Христа. Тому що Слово, хоча ясно відкрилося вже згодом, у відповідний час, однак чистим розумам було відоме і раніше, як показують багато хто із прославлених до Христа. 2. Тому і Маккавеїв не можна принижувати за те, що страждали раніше за Христа. Але оскільки постраждали за законом хресним, то і достойні похвали, і мають бути вшановані словом, вшановані не для того, щоб збільшилася їхня слава (чи додасть слави слово тим, чиї справи славні?), але щоб прославилися ті, що хвалять і мали ревність до їх доблестей ті, що слухають, і у спогаді про них знаходять для себе спонукання до рівних подвигів.

Хто і звідки були Маккавеї, чиїм керівництвом і настановами вони користувалися спочатку і досягли такої доблесті і слави, що вшановані цими щорічними торжествами і зборами, і що в душі кожного з них зберігається слава, яка вище видимого прославляння — все це людям цікавим і працьовитим покаже написана про Маккавеїв книга1, яка, роздумуючи про те, що розум є самоволодар над пристрастями і господар схильностей до того й іншого, тобто до чесноти і пороку, на доказ цього між нечисельними іншими свідченнями, наводять і подвиги Маккавеїв. А для мене достатньо буде сказати таке.

3. Тут Елеазар — перший з постраждалих до Христа (як Стефан — перший з тих, що страждали після Христа), ієрей і старець, сивий волоссям, сивий і мудрістю, який приносив раніше жертви і молитви за народ, а тепер приносить самого себе Богові в жертву досконалішу, для очищення всього народу. Благознаменитий початок подвигу! Разом і велемовне, і безмовне повчання! Але він приводить і сімох юнаків — плід його повчань, «приносить в жертву живу, святу, благоугодну Богові» (Рим. 12, 1), жертву, яка славніша і чистіша за всякого підзаконного священнодійства. Тому що доблесті синів переносити на батька — законніше і справедливіше за інше.

Там сини, мужні і великі духом, шляхетні паростки шляхетної матері, ревні подвижники за істину, гідні не Антіохових часів, справжні учні Мойсеєвого закону, точні охоронці вітчизняних вдач, які складають одне із чисел, шановних євреями, — число, відзначене таїнством семиденного спокою, одним дихають, одне мають на увазі, один знають шлях життя — умерти за Бога! Вони стільки ж брати душею, як і плоттю, ревнують один одного в бажанні смерті (дивне видовище!); як скарб, перехоплюють один у одного муки, твердо стоять за «пестуна», тобто за закон, не стільки бояться приготовлених їм мук, скільки бажають тих, котрих ще не бачать; одного тільки бояться, щоб мучитель не припинив катувань, щоб кому-небудь із них не залишитися неувінчаним, невільно не розлучитися з братами і не стати поганим переможцем, уникнувши, на біду, страждань.

4. Там мати бадьора і мужня, разом дітолюбива і боголюбива, терпить у материнському серці роздирання, неймовірні для природи. Вона не за страждальцями-синами жаліє, а мучиться побоюванням, що сини не будуть страждати; не стільки уболівала за тих, що відійшли, скільки бажала, щоб приєдналися до них ті, які залишилися; у неї більше турбот про останніх, ніж про тих, що упокоїлися; тому що у одних ще попереду тяжка боротьба, а інших кончина зробила безпечними; одних вона вже вручила Богу, про інших ще непокоїлася, як прийме їх Бог. Яка мужня душа в жіночому тілі! Яка дивна і великодушна старанність! Справді — Авраамова жертва, і, якщо без перебільшення буде сказати, навіть більше Авраамової! Авраам охоче приносить єдиного сина, щоправда, єдинородного, народженого за обітницею, сина, для якого дана була обітниця і (що важливіше) який призначений бути початком і коренем не тільки роду, але й подібних жертв; вона ж освятила Богові цілий народ синів; вона і матерів, і жерців перевершила числом жертв, готових на заколення всеспалень духовних священноприношень, що поспішають до вівтаря. Вона вказувала на груди, нагадувала про годування, свідчила сивиною, використовувала старість у клопотанні за свої прохання не для того, щоб спасти дітей від смерті, а щоб спонукати їх до страждань; тому що вважала для них небезпекою не смерть, а уповільнення смерті. Ніщо її не хвилювало, ніщо не приводило до розслаблення, не позбавляло радості: ні приготовлені дерев’яні диби, ні поставлені колеса, ні блоки, ні підмостки, ні гострота залізних кігтів, ні нагострені мечі, ні киплячі казани, ні запалене вогнище, ні грізний мучитель, ні скупчення народу, ні оточуюча військова варта, ні стоячі одноплемінники, ні розірвання членів, ні роздирання плоті, ні потоки текучої крові, ні втрачена юність, ні справжні жахи, ні очікувані страждання. І що для інших буває найтяжче в подібних випадках, тобто тривалість біди, то для неї було найлегше. Вона тішилася видовищем, як не продовжувались страждання, не тільки від різноманітних застосованих катувань (які всі діяли на неї менше, ніж на іншого подіяло б одне яке-небудь катування), але й тому, що гонитель випробував усі засоби слова: то лаяв, то погрожував, то пестив. До яких тільки засобів він не вдавався, щоб досягти бажаного?

5. Але відповіді юнаків мучителеві, на мою думку, стільки показують мудрість і мужність, як доблесті інших, взяті разом, менші в порівнянні з їхнім терпінням, так і саме терпіння менше в порівнянні з розсудливими їхніми словами. І тільки їм одним було властиво так страждати і з таким любомудрієм відповідати на погрози мучителя, на все, чим їх лякали, і ніщо не здолало ні мужніх синів, ні ще мужнішої матері. Вона, ставши вище за всіх і з материнською любов’ю з’єднавши силу духа, приносить себе в прекрасний похоронний дар дітям; і сама піде за тими, що відійшли раніше за неї. І притім як? Добровільно йде на страждання, не допустивши навіть, щоб нечисте тіло доторкнулося до її чистої і мужньої плоті. І які виголошує вона надгробні слова! Прекрасні, навіть найпрекрасніші із прекрасних були відповіді синів мучителеві. Тому що чи не прекрасні ті слова, озброївшись якими, вони долали мучителя? Але ще прекрасніші слова матері, спочатку напоумлюючі, а потім надгробні.

Отже, що ж сказали сини? Тепер саме час відновити це у вашій пам’яті, щоб всі мали з цих часів зразок як подвижництва, так і мученицьких промов. Кожний із братів говорив що-небудь своє, як ополчали його слова гонителя, черга страждань і душевні ревнощі. Але якщо всі їхні промови звести в одну, то говорили вони так: «Антіоху і ви всі, які стоять тут! У нас один цар — Бог, від Якого ми отримали буття і до Якого повернемося; один законодавець — Мойсей, якого (клянемося в тому бідами, які він перетерпів за чесноту, і багатьма його чудесами) ми не зрадимо і не піддамо безславності, навіть якби загрожував інший Антіох, і за тебе лютіший. Для нас один безпечний притулок — виконувати заповіді і не порушувати закону, яким захищаємося як істиною. У нас одна слава — для слави нашого закону нехтувати всяку славу; одне багатство — ті блага, яких сподіваємося. А страшного для нас нема, крім одного — боятися чого-небудь більше за Бога. З такими думками і з такою зброєю виступаємо ми на битву; з такими юнаками ти маєш справу. Хоча жаданні для нас і світ цей, і рідна земля, і друзі, і родичі, і однолітки, і цей великий і славний храм, і отцівські свята, і таїнства — і все, у чому бачимо свою перевагу перед іншими народами, однак не жаданіше за Бога і страждань за добру справу. Ні, і не думай цього! Тому що для нас є інший світ, який вище і постійніше видимого. Наша батьківщина — небесний Єрусалим, якого ніякий Антіох не наважиться тримати в облозі і не буде надіятися взяти; такий він міцний і незборимий! Наше споріднення — Боже натхнення і всі доблесно породжені. Наші друзі — пророки і патріархи, які служать для нас зразком благочестя. Наші однолітки — всі, які нині бідують і заодно з нами у терпінні. А нашим храмом є чудове небо; і наше свято — ликостояння ангелів. У нас одне велике, навіть найбільше, і для багатьох утаємничене таїнство — Бог, Який є мета і тутешніх таїнств. 6. Отже, не зваблюй більше нас обіцянками речей маловажливих і нічого не вартих. Нам не додасть честі безчесне; не збагатить нас шкідливе; ми не зважимося на таку ганебну торгівлю. Припини свої погрози, інакше ми самі почнемо погрожувати тобі, щоб викрити твоє безсилля і показати, які в нас готові для тебе страти. Тому що є в нас і вогонь, яким мучимо гонителів. Чи не думаєш, що борешся з народами, містами і самими зніженими царями, одні з яких переможуть, а інші, можливо, залишаться і переможеними, тому що у них не такого роду небезпека? Ти повстаєш проти Божого закону, проти благонакреслених скрижалів, проти наших отцівських постанов, що отримали важливість і за своїм високим значенням, і за давниною, повстаєш проти семи братів, які живуть ніби однією душею і знеславлять тебе сімома переможними пам’ятниками. Не важлива справа — перемогти їх, але великий сором — зазнати від них поразки! Ми нащадки й учні тих, яким вказував путь стовп вогненний і хмарний, для яких розступилося море, стала ріка, зупинилося сонце, дощем був хліб, підняттям рук змушені були тікати тисячі ворогів, перемагаючи їх молитвою, перед якими приборкувалися звірі, до яких не доторкався вогонь, мужності яких дивувалися і уступали царі. Скажемо щось і тобі відоме: ми учні Елеазара, мужність якого тобі відома. Спочатку здійснив свій подвиг батько, тепер вступають у боротьбу діти; жрець уже відійшов, слідом за ним підуть і жертви. Ти лякаєш багато чим, але ми готові на ще більше. Та й що зробиш нам своїми погрозами, гордовитий? Яке заподієш нам зло? Ніхто не перевершить міцністю того, хто готовий на всі страждання. Чого ж бариться народ? Чому не беруться до діла? Для чого очікувати милостивого наказу? Де мечі? Де кайдани? Нехай розпалюють більше вогню, випускають найсильніших звірів, готують найкращі знаряддя мук, щоб усе було по-царському і коштувало дорого! Я первородний; мене принеси раніше у жертву. — Я останній із братів, краще змінити порядок. — Ні, нехай хто-небудь із середніх зробиться першою жертвою, щоб усі ми були вшановані рівно. Але ти щадиш і чекаєш, що ми перемінимо думки. Ще і не раз повторюємо тобі те ж слово: ми не споживемо нечистого, не дамо своєї згоди; скоріше ти вшануєш наші постанови, ніж ми скоримося твоїм; коротко сказати: або винайди нові страти, або переконайся, що ми нехтуємо тими, які ти нам приготував».

7. Так говорили брати мучителеві. А як переконували вони один одного! І яке становили собою видовище — дійсно прекрасне і священне! Для душ боголюбивих воно приємніше за все, що тільки можна бачити й чути. Я сам, при одному спогаді, сповнююся задоволенням, уявляю перед собою думки подвижників і насолоджуюсь розповідями про них. Вони обнімали і цілували один одного; для них настало свято, ніби вже після здійсненого подвигу. «Підемо, брати, — волали вони, — підемо, поспішимо на муки, поки мучитель ще палає до нас гнівом, щоб нам не втратити спасіння, якщо він пом’якшиться. Бенкет готовий; не позбавимо його себе. Прекрасно бачити братів, які «живуть у згоді!» (Пс. 132, 1), разом веселяться і служать один одному щитом, але ще прекрасніше, якщо вони разом страждають за чесноту. Якби за батьківські постанови можна було боротися зі зброєю в руках, і в такому випадку смерть була б похвальна. Але оскільки не цього вимагають обставини, то принесемо в жертву самі тіла. То чому ж і не пожертвувати ними? Якщо не помремо тепер, то хіба ніколи не помремо? Хіба ніколи не віддамо те, що вимагає природа? Краще обернемо на дар, що потрібно уступати з необхідності: перехитримо смерть; усім загальне обернемо на свою власність і ціною смерті купимо життя. Жоден з нас нехай не буде життєлюбним і боязким. Нехай мучитель, спотикнувшись через нас, зневіриться і в інших. Нехай він сам визначає порядок, кому за ким страждати; якщо хто і завершить собою ряд гнаних, це не зробить різниці в завзятті нашого старання. Перший з потерпілих нехай буде для інших шляхом, а останній — печаткою подвигу. Всі з однаковою твердістю покладемо на серце, щоб цілим домом здобути нам вінці, щоб гонитель не мав у нас ні єдиної частки і не міг у кипінні злості похвалитися перемогою над усіма, перемітиш одного. Доведемо, що ми один одному брати не тільки через народження, але й у самій смерті; постраждаємо усі, як один і кожний з нас нехай постраждає рівно зі всіма. Прийми нас, Елеазаре, йди за нами, мати; поховай чудово мерців своїх, Єрусалиме, якщо тільки що залишиться для гробу; розповідай про нас наступним родам і шанувальникам твоїм, показуй священне місце поховання єдиноутробних».

8. Так говорили і діяли вони, так за старшинством років заохочували один одного, подібно до того, як вепр гострить один зуб іншими. Усі вони зберігали однакову ревність, для задоволення і подиву єдиноплемінників, на страх і жах ворогам. І вороги хоча сміливо ополчилися проти цілого народу, але єдністю семи братів, які подвизалися за благочестя, на стільки були посоромлені, що втрачали вже приємну надію здолати й інших.

А мужня і справді гідна таких доблесних синів мати, ця велика й висока духом вихованка закону, котра поривалася двома сильними рухами серця, відчувала в собі змішання і радості, і страху: радості — через мужність синів і всього нею видимого, страху — через невідомість майбутнього і через надмірні муки. І як птах, який бачить, що змія повзе до пташенят, або інший хто має злий намір проти них, вона літала навколо, била крилами, благала, розділяла страждання дітей. І що говорила, що робила, щоб надихнути їх на перемогу! То викрадала краплі крові, то піднімала відірвані частини членів, то благоговійно припадала до останків; збирала члени одного сина, а другого віддавала мучителям, і третього готувала до подвигу. Усім виголошувала: «Прекрасно, діти! Прекрасно, доблесні мої подвижники, майже безтілесні в плоті, захисники закону моєї сивини і святого града, який вас виховав і підніс на таку висоту доблестей! Ще небагато; і ми перемогли! Мучителі стомилися, тільки цього боюся. Ще небагато; і я — блаженна з матерів, а ви — блаженні з юнаків! Але вам жаль розлучитися з матір“ю? Не залишаю вас, обіцяю вам це. Я не ненависниця дітей своїх».

9. Коли ж вона побачила, що всі закінчили життя і своєю смертю позбавили її від занепокоєнь, тоді зі світлим поглядом підняла голову й, як олімпійський переможець, з бадьорим духом піднявши руки, голосно й урочисто каже: «Дякую Тобі, Отче Святий! Дякую Тобі, наставнику наш — закон! Дякую тобі, наш батьку й поборнику дітей твоїх, Еліазаре! Дякую, що прийнятий плід болей моїх і я стала матір“ю, священнішою з матерів! Нічого не залишилося в мене для світу; усе віддала Богові, увесь мій скарб, усі надії моєї старості. Яка велика для мене шана! Як прекрасно забезпечена старість моя! Тепер я нагороджена за ваше виховання, діти: бачила, як ви подвизались за чесноту, сподобилася побачити всіх вас увінчаними; навіть на ваших мучителів дивлюся як на благодійників; готова засвідчити дяку мучителеві за це розпорядження, за яким збережена я для страждань остання, щоб, вивівши раніше на позорище2 народжених мною і в кожному з них звершивши мученицький подвиг, після принесення усіх жертв, перейти мені звідси в повну безпеку. І я не буду рвати на собі волосся, роздирати одяг, терзати нігтями плоть, не буду викликати сльози, скликати плакальників, закриватися в усамітненні, щоб саме повітря сумувало зі мною, не буду очікувати утішителів і пропонувати хліб скорботи. Все це для матерів легкодухих, які бувають матерями тільки по плоті, у яких діти вмирають, не залишивши після себе доброго слова. А ви в мене, люб’язніші діти, не померли, а принесені в дар Богові; не назавжди розлучилися зі мною, а тільки переселилися на час; не розсіяні, а зібрані вкупі; не звір викрав вас, не хвиля поглинула, не розбійник занепастив, не хвороба скрутила, не війна знищила, і не інше яке-небудь нещастя спіткало вас, що більш-менш важливе для звичайних людей. Я почала б плакати, навіть гірко плакати, якби трапилося з вами що-небудь подібне. Тоді б слізьми я довела своє чадолюбіє, як доводжу нині тим, що не проливаю сліз. Мало цього. Тоді б я дійсно почала оплакувати вас, коли б ви на шкоду собі спаслися від мук, коли б мучителі торжествували над вами і взяли верх хоча б над одним з вас, як тепер переможені вами самі гонителі. А те, що сталося нині — це похвала, радість, слава, веселощі для тих, що залишилися. Але і я приношуся в жертву слідом за вами. І я буду зрівняна з Финеєсом, прославлена з Анною. Навіть ще більше, тому що Финеєс мав ревність один, а ви з’явилися численними карателями блудників, уразивши блудодіяння не плотське, але духовне; і Анна присвятила Богові одного, Богом же даного, притім недавно народженого сина; а я освятила сімох змужнілих, і притім, які пожертвували собою добровільно. Нехай доповнить моє надгробне слово Єремія, який не оплакує, а вихваляє преподобну кончину! Ви «чистіші за сніг, біліші за молоко», і краще корала став сонм ваш — народжені і принесені в дар Богові (Плач. 4, 7)! Що ж ще? Приєднай і мене до дітей, мучителю, якщо і від ворогів можна чекати милості. Приєднай і мене, — така боротьба буде для тебе славніша. О як би я бажала перетерпіти всі ті муки, які терпіли вони, щоб кров моя змішалася з їхньою кров’ю і стареча плоть — з їхньою плоттю! Для дітей люблю самі знаряддя їх страждань. Але якщо не буде цього, принаймні порох мій нехай з’єднається з їхнім порохом і один гріб нехай прийме нас! Не заздри рівночесній кончині тих, які рівночесні у доблестях. Вибачайте, матері, вибачайте, діти! І матері так виховуйте народжених вами, і діти так виховуйтеся! Прекрасний приклад подали ми вам, як подвизатися подвигом добрим». 10. Так сказала вона і приєдналася до своїх синів. Але як? — запитаєте. Як на шлюбне ложе, пішла на багаття, на яке була засуджена. Не чекала, щоб хто-небудь повів її, не допустила, щоб нечисте тіло торкнулося її чистої і мужньої плоті.

Так Елеазар насолодився священством, так сам був посвячений і інших посвятив у небесні таїнства: не зовнішніми кропленнями, але власною кров’ю, освятив Ізраїля і останній день життя зробив звершувальним таїнством! Так сини насолодилися юністю, не сластолюбству раболіпствуючи, а запанувавши над пристрастями, очистили тіло і перейшли до безпристрасного життя! Так мати насолодилася багатодітністю, так прикрашалася дітьми за життя їх і спочила разом зі спочилими! Народжених для світу вона представила Богові, по числу їх подвигів знову врахувала свої болі народження і старшинство дітей довідалася з порядку, у якому вони помирали; тому що всі подвизалися, від першого до останнього, і як хвиля іде за хвилею, так вони один за одним виявили доблесть, і один готовий більше іншого йти на страждання, уже укріплений прикладом перед ним потерпілих. А тому мучитель був радий, що вона не була матір“ю більшого числа дітей, інакше залишився б ще більше посоромленим і переможеним. І тоді тільки в перший раз він довідався, що не все можна здолати зброєю, коли зустрів беззбройних юнаків, які, ополчившись одним тільки благочестям, з більшою ревністю готові були все перетерпіти, ніж з якою готувався сам він піддати їх стражданням. 11. Така жертва була благоразумніша і величніша за жертви Єффая; тому що тут ні завзятість обітниці, ні бажання неочікуваної перемоги не робили необхідним приношення, як там; навпаки, зовсім добровільне жертвоприношення, і нагородою за нього слугували тільки блага, на які уповали. Такий подвиг нічим не нижче за подвиги Даниїла, який був відданий на поживу левам і переміг звірів піднесенням рук; він не уступає мужності отроків в Ассирії, яких ангел зросив у полум’ї, коли вони не погодилися порушити батьківського закону й не доторкнулися до скверної і неосвяченої споживи. А старанністю він не маловажніший і за тих жертв, які згодом були принесені за Христа. Тому що ті, що страждали за Христа, як сказав я на початку слова, мали перед очима кров Христову і їх вождем у подвигах був сам Бог, Який приніс за нас настільки великий і дивний дар; а Маккавеї не мали перед собою ні багатьох, ні подібних прикладів доблесті. Їхньому терпінню дивувалася вся Юдея; вона раділа і тріумфувала, начебто б сама була тоді увінчана; тому що і її чекав при цьому подвиг, навіть найбільший з подвигів, який ще коли-небудь чекав на Єрусалим: або бачити в цей день потоптання батьківського закону, або прославитися. Доля всього єврейського роду залежала від подвигу Маккавеїв і перебувала ніби на вістрі меча. Сам Антіох дивувався; так його погрози перетворилися на подив; тому що великим подвигам уміють дивуватися і вороги, коли мине гнів і справа виправдовує сама себе. Тому він відійшов, не отримавши успіху, і як багато хвалив батька свого Селевка за повагу до юдейського народу і за щедрість до храму, так сильно докоряв Симону, який спонукав до війни, визнаючи його винуватцем нелюдськості і безславності.

12. Будемо наслідувати Маккавеїв, і священики, і матері, і діти; священики — на честь Елеазара, духовного отця, який показав чудовий приклад і словом, і ділом; матері, на честь мужньої матері, нехай стануть істинно чадолюбивими і нехай представлять дітей своїх Христу, щоб сам шлюб освятився такою жертвою; діти нехай шанують святих юнаків і нехай присвячують час юності не ганебним пристрастям, а боротьбі з пристрастями, мужній боротьбі зі щоденним нашим Антіохом3, який воює за допомогою всіх членів наших і різноманітно гонить нас. Бо бажаю, щоб були подвижники для кожного часу й випадку, із кожного роду і віку, підданого і явним нападам, і таємним наклепам ворогів. Бажаю, щоб користувалися прадавніми розповідями, але користувалися також і новими, і як бджоли, щоб звідусіль збирали корисніше для складання єдиного солодкого сота, щоб і через Старий, і через Новий Завіт прославлявся в нас Бог, славимий у Синові й у Дусі, Який знає Своїх і знаний своїми, сповідуваний, і той, що сповідує, прославляється, і той, що прославляє в самому Христі, Якому слава навіки. Амінь.

  1. Твір Йосипа Флавія під заголовком «Εις Μακκαβαίους ή αύτοκράτορος, λογισμοϋ» («На честь Маккавеїв, або Самоволодар розум»). []
  2. Тобто на загальне видовище. — Ред. []
  3. Тобто дияволом. – Ред. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору