«Наша Парафія»

Про любов до бідних

Про любов до бідних1

1. Браття і співучасники бідності (тому що всі ми бідні і маємо нестаток у благодаті Божій, хоча і здається, що один кращий за іншого, коли вимірюємо людей малими мірками)! Прийміть слово про любов до бідних, не з бідним, але із щедролюбивим настроєм, щоб ви успадкували багатство Царства. А заразом помоліться, щоб і я міг запропонувати вам багате слово, міг наситити ним ваші душі й «розділити з голодним хліб» (Іс. 58, 7) духовний або, подібно до прадавнього Мойсея, зводячи, як дощ, їжу з неба (див.: Вих. 16, 4) і подаючи «хліб ангельський» (Пс. 77, 25), або насичуючи декількома хлібами в пустелі багато тисяч, як після Ісус — «істинний хліб» (Ін. 6, 32) і істинного життя винуватець.

Нелегко знайти найбільшу з чеснот і віддати їй першість і перевагу, як на лузі багатобарвному й запашному, не відразу можна вибрати найпрекраснішу і найзапашнішу з квіток, коли то та, то інша приваблює до себе нюх і погляд і змушує зірвати себе раніше за інших. На мою думку, різні чесноти можна порівнювати й розглядати так. 2. Прекрасні «ці три: віра, надія, любов» (1 Кор. 13, 13). Віри свідок — Авраам, виправданий вірою; надії — Енос, який раніше за інших уповав «призивати ім’я Господа [Бога))» (Бут. 4, 26), і всі праведники, які, одушевляючись надією, перетерплювали біди. Любові свідок — божественний апостол, який насмілився і на самого себе винести вирок для спасіння Ізраїля (див.: Рим. 9, 3-4), і сам Бог, Який називається любов’ю (див.: 1 Ін. 4, 16). Прекрасне страннолюбство. Свідок цього, між праведниками, — Лот содомлянин, але не содомлянин за своєю вдачею (див.: 2 Пет. 2, 8); а між грішними — Раав-блудниця, але не блудниця за налаштуванням серця, вона за страннолюбство удостоїлася похвали і спасіння (Євр. 11, 31). Прекрасне братолюбство: свідок — Ісус, Який не посоромився не тільки назватися братом нашим (див.: Євр. 2, 11), але й постраждати за нас. Прекрасне людинолюбство: свідок — Він же Ісус, Який не тільки створив людину на «діла добрі» (Еф. 2, 10) і з’єднав із плоттю Свій образ, що показує шлях до всього найкращого, і зводить нас — мандрівників — до небесних благ, але й Сам став заради нас людиною. Прекрасне довготерпіння: свідок цього знову сам Ісус, Який не тільки не хотів закликати легіони ангелів проти повсталих на Нього мучителів, не тільки докорив Петру за те, що вийняв ніж, але зцілив вухо ураженому (див.: Мф. 26, 52-53. Лк. 22, 51). Це ж згодом показав і Стефан, ученик Христовий, який молився за тих, що побили його камінням. Прекрасна лагідність: свідки — Мойсей і Давид, за це більше за всіх хвалимі (див.: Чис. 12, 3; 2 Цар. 16, 11-12; Пс. 131, 1), і сам Учитель їх, Який не перечить, не волає, не випускає голосу на перехрестях (див.: Мф. 12, 19) і не противиться тим, що ведуть Його. Прекрасна ревність: свідки цього — Фінеєс, який одним ударом списа проколов мадіанитянку разом з ізраїльтянином, аби позбавити від ганьблення синів Ізраїлевих, і за свою ревність одержав собі славне ім’я; а після нього — ті, які говорили: «ревнуючи, я ревнував у Господі» (3 Цар. 19, 10);«я турбуюся про вас ревністю Божою» (2 Кор. 11, 2); «бо ревність до дому Твого з’їдає мене» (Пс. 68, 10), і не тільки говорили це, але й сильно відчували. Прекрасне виснаження тіла: у тому переконає тебе Павло, котрий не перестає тримати себе в суворості (див.: 1 Кор. 9, 27) і прикладом ізраїльтян лякає людей, які сподіваються на себе, що й дають волю своєму тілу (див.: 1 Кор. 10, 5-8), і сам Ісус, Який, будучи спокушуваним, постився і переміг спокусника (див.: Лк. 4, 2-13). Прекрасні молитва і бдіння: у тому переконає тебе сам Бог, Який перед стражданням проводить ніч без сну в молитві (див.: Мф. 26, 39, 42, 44). Прекрасні чистота і дівство: у цьому переконають тебе Павло, який постановляє для цього закони і призначає справедливу ціну шлюбного й безшлюбного життя (див.: 1 Кор. 7, 1-11, 25-40), і сам Ісус, Який народився від Діви, щоб і народження вшанувати, і віддати перевагу дівоцтву. Прекрасна стриманість: у тому переконає тебе Давид, який, оволодівши джерелом віфлеємським, не пив води, але тільки вилив її на честь Господа, не бажаючи втамувати своєї спраги кров’ю інших (1 Пар. 11, 18-19). 4. Прекрасне пустельне життя і безмовність: це показують мені Кармил Іллі, пустеля Іоанова, гора Ісусова, на яку часто сходив Господь, щоб у безмовності розмовляти із самим Собою (див.: Мф. 14, 23. Лк. 6, 12; 9, 28; 22, 39). Прекрасна помірність: цьому навчають мене Ілля, який живе у вдовиці, Іоан, який покривається одягом з верблюжого волосся, і Петро, який живиться овочами, що коштують не більше аса2. Прекрасна смиренність: приклади його численні; але кращий з усіх прикладів представляє Спаситель і Владика всіх, Який не тільки упокорював Себе до «образа раба» (Флп. 2, 7), не тільки віддав лице Своє на «обплювання» (Іс. 50, 6), «і за злочинців зробився заступником» (Іс. 53, 12). Той, Хто очищає весь світ від гріха, але й умив ноги ученикам в образі раба. Прекрасна безкорисливість і презирство багатства: про це свідчать Закхей і сам Христос; Закхей, прийнявши у себе Христа, приніс у дар майже все своє майно; Христос — коли вказав багатому юнакові на цю чесноту, як на межу досконалості (див.: Мф. 19, 21). Коротко кажучи: прекрасне споглядання, прекрасна й діяльність; перше тому, що підноситься вище за земне, входить у Святеє Святих і підносить наш розум до того, що споріднене з ним; друга — тому, що приймає у себе Христа й служить Йому, доводить свою любов ділами. 5. Кожна з цих чеснот є особливий шлях до спасіння і, безсумнівно, приводить до однієї якої-небудь із вічних і блаженних обителей. Тому що як різні способи життя, так і обителей у Бога багато (див.: Ін. 14, 2), і вони розділяються і призначаються кожному за його гідністю. Тому нехай один виконує одну чесноту, другий — іншу, третій — багато, а хто-небудь, якщо можливо, і все; тільки кожен нехай прямує, не зупиняючись, нехай прагне вперед і йде неухильно по стопах того доброго Путівника, Який прямо спрямовує його шлях, і тісним шляхом, крізь вузькі ворота (див.: Мф. 7, 14) виводить на широту небесного блаженства.

Але якщо, за вченням Павла і Самого Христа, першою і найважливішою заповіддю треба вважати любов, як скорочення Закону і Пророків (див.: Мф. 22, 37-40; 1 Кор. 13, 13), то найчудовішу частину її має складати, як я вважаю, любов до бідних, жалість і співстраждання до тих, які одного з нами роду. Тому що ніяке служіння так не угодне Богові, як милосерде (бо воно більше за все споріднене Богові, Якому передують «милість і істина» (Пс. 88, 15), і Якому треба приносити в дар милість (див.: Як. 2, 13) раніше суду, і праведний Мздовоздаятель, Який поклав «мірилом і терезами милість» (Іс. 28, 17), ні за що так не нагороджує Своїм людинолюбством, як за людинолюбство. 6. Отже, згідно із заповіддю, яка повеліває «радуватися з тими, хто радується, і плакати з тими, хто плаче» (Рим. 12, 15), ми маємо відкрити утробу милосердя усім бідним і, хоч з якої б причини, стражденним; маємо як люди приносити людям данину добродійності, хоч яка б потреба змушувала їх шукати допомоги — чи вдівство, чи сирітство, чи вигнання з батьківщини, чи жорстокість володарів, чи нахабність начальників, чи нелюдяність збирачів податків, чи вбивча рука розбійників, чи жадібність злодіїв, чи опис маєтку, чи аварія корабля. Тому що всі вони однаково мають право на жаль і так само дивляться на наші руки, як ми на Божі руки, коли чого просимо. Втім, і з цих більше гідні жалю ті, які, будучи в найкращому стані, впадають у нещастя, ніж ті, які вже звикли до тяжкої долі.

А особливо ми маємо бути співстраждальними до заражених проказою, які, за грізним вироком, виголошеним на деяких людей у Св. Писанні, з’їдені навіть до плоті, кісток і мізків (Іов. 33, 21) і яким зрадило це багатостраждальне, принижене і віроломне тіло. Не розумію, як я з’єднався з ним, і як, будучи образом Божим, я змішався із брудом! Це тіло, коли добре йому, піднімає війну, а коли воюю проти нього, вкидає в скорботу. Його я і люблю, як товариша; від нього ж і відвертаюсь, як від ворога; тікаю від нього, як від кайданів, і шаную його, як співспадкоємця. Чи зважуся втомити його? Але тоді немає, кого вжити мені за співробітника в добрих справах; знаю, для чого приведений я до буття, знаю, що мені треба підніматися до Бога за допомогою діл. 7. Чи стану щадити його, як співробітника? Але тоді не знаю, як уникнути його бунтівних нападів, і боюся, аби не відпасти від Бога, обтяжившись кайданами, які тягнуть мене до землі або втримують на ній. Це ласкавий ворог і підступний друг! Дивне поєднання роздвоєння! Чого боюся, того тримаюся, і що люблю, того страшуся. Не встигну ще вступити в бій, як укладаю мир, і не встигну помиритися, як знову починаю боротьбу. Що це за премудрість відкривається на мені і що за велика таємниця! Чи не для того Бог увів нас у цю боротьбу і війну з тілом, щоб ми, будучи частиною Божества3 і маючи походження з неба, не почали гордитися і звеличуватися своєю гідністю і не зневажили Творця, але завжди звертали до Нього погляди, і щоб з’єднана з нами неміч тримала в межах нашу гідність? Щоб ми знали, що ми разом і дуже великі, й дуже низькі, земні й небесні, тимчасові й безсмертні, спадкоємці світла й спадкоємці вогню або темряви, дивлячись на те, на який бік схилимо себе? Так влаштований наш склад, і це, скільки можу я бачити, для того, щоб порох земний упокорював нас, якщо б ми здумали звеличуватися образом Божим. Але про це нехай любомудро роздумує хто хоче. Не відмовлюся і я з ним разом подумати про те при зручнішому випадку. 8. А тепер я маю говорити про те, до чого спонукає мене співчуття до власної моєї плоті і до власної немочі при погляді на страждання інших; маю сказати вам, браття, що ми зобов’язані турбуватися про тіло цього родича і співслужителя душі (бо хоча я і звинувачував його, як ворога, за те, що терплю від нього, але я ж і люблю його, як друга, заради Того, Хто з’єднав мене з ним), і притім турбуватися про тіла наших ближніх не менше, як і кожний про власне, чи залишаємося ми самі здоровими, чи страждаємо такою ж недугою. Бо ми «всі єдині в Господі» (Гал. 3, 28), чи багатий хто, чи бідний, чи раб хто, чи свобідний, здоровий чи хворий тілом; у всіх одна «глава Христос, з Якого все тіло» (Еф. 4; 15-16), і що члени один для одного, те ж і кожний з нас один для одного, і все для усіх (див.: 1 Кор. 12, 12-27). А тому не потрібно зневажати і залишати без піклування тих, що раніше підпали під загальну для всіх неміч; навпаки, ми маємо не стільки радіти благополучному стану нашого тіла, скільки плакати про тілесні страждання наших братів; маємо вважати людинолюбство до них єдиною запорукою нашої безпеки тілесної і душевної.

9. На них потрібно дивитися так: одні жалюгідні тільки через свою бідність, від якої, можливо, звільнить їх або час, або праця, або друг, або родич, або зміна обставин; а цих нещасних і бідність гнобить анітрохи не менше, ніж тих, або ще більше; бо вони, позбавившись тілесних членів, втрачають заразом і засоби трудитися і допомагати собі у своїх потребах, і, притім, завжди більше бояться посилення хвороби, ніж сподіваються на одуження, тож і надія — це єдине лікування для нещасних — майже залишає їх без допомоги. Але до бідності в них додається й інше зло — хвороба, зло жахливіше і обтяжливіше, яке в людей неосвічених швидше за все потрапляє на язик, коли вони кого клянуть. Із цим пов’язане ще третє зло: багато хто не хоче до них підійти, не хоче подивитися на них, тікає від них, гребує ними, як чимось огидним; і це зло, щоб бачити себе ненависним тільки за те, що спіткало нещастя, для них тяжче за саму хворобу. Я не можу без сліз дивитися на їхні страждання і при одному спогаді про інших збурююся духом. Майте і ви такі ж почуття, щоб слізьми позбутися сліз. І я не сумніваюся, що дійсно так відчувають ті, які є тут, хто любить Христа і любить бідних, і має Богові властиве й від Бога дароване їм милосердя.

10. Ви самі свідки їх страждання. Перед вашими очима разюче і плачевне видовище, якому чи хто повірить, крім очевидців: люди — живі мерці, у яких кінцівки більшої частини тілесних членів згнили; люди, яких не можна майже впізнати, хто вони були раніше і звідки, або краще, нещасні останки людей, що колись жили, які, щоб сповістити про себе, кажуть про своїх батьків, матерів, братів і місця проживання: «Я син такого-то батька, мати в мене така-то, ім’я моє таке-то, та й ти колись був мені друг і знайомий». Це говорять вони тому, що не мають уже колишнього виду, за яким можна було б впізнати їх. Це люди обділені, у яких немає ні майна, ні рідні, ні друзів, ні навіть тіла; люди, які одні з усіх і жаліють про себе, і разом ненавидять себе; які не знають, про що більше плакати — чи про ті частини тіла, яких уже немає, чи про ті, що залишилися, чи про ті, які передчасно знищила хвороба, чи про ті, які ще зберігаються на жертву хворобі; тому що ті нещасно загинули, а ці вціліли для більшого нещастя; ті зотліли раніше гробу, а цих нема кому і в гріб покласти. Тому що й найбільш добра і м’якосердна людина буває вкрай нечутливою до бід цих страждальців. Тільки тут ми забуваємо, що ми самі плоть і одягнені приниженим тілом (див.: Флп. 3, 21); і так мало в нас піклування про цих родичів наших, що ми навіть вважаємо необхідним для безпеки нашого тіла віддалятися від них. Дехто підходить до того, що залежався і, можливо, вже до смердячого трупу, носить смердючі тіла безсловесних тварин і, валяючись у твані, не гребує цим, а від цих нещасних, скільки є сил, тікаємо геть і — яка нелюдяність! — обурюємося майже і через те, що дихаємо з ними одним повітрям.

11. Хто ніжніший за батька? Хто жалісливіший за матір? Але для цих знедолених замкнене і батьківське серце. І батько свого сина, якого народив, якого виховав, у якому одному сподівався мати око свого життя, за якого так багато і так часто молився Богові, цього самого сина, хоча оплакує, але проганяє від себе, — оплакує від серця, проганяє невільно. А мати, згадуючи муки народження, із серцем, що розривається, випускає жалісне волання і голосно в присутності усіх ридає над живим, як над мертвим, кажучи: «Нещасне дитя нещасної матері, яке забирає від мене люта хвороба, дитя, варте жалю, дитя моє миле, яке й впізнати не можу, дитя моє, яке виховала я для стрімчаків, гір і пустель! Зі звірами буде життя твоє, гірський камінь — дах твій, і тільки благочестиві люди звернуть на тебе погляди. Навіщо, — волає вона, як Іов (Іов. 3, 11-12), цим зболеним голосом, — навіщо ти утворився в утробі матері? Навіщо, вийшовши із черева, не загинув у ту ж мить так, щоб смерть поєдналася з народженням? Чому ти не помер передчасно, поки не спожив ще зол життя? Навіщо тебе прийняла на коліна і навіщо було тобі ссати груди, коли очікувало тебе життя гірке, життя, жахливіше смерті?» Промовляючи це, проливає вона джерела сліз і хотіла б, нещасна, взяти в обійми своє дітище, але боїться плоті його, як ворога!

А в народі всюди піднімаються ремство й гоніння — не проти лиходіїв, а проти нещасних. Дехто живе разом з убивцею, з перелюбником ділить не тільки житло, але й трапезу, святотатця приймає до себе в співмешканці, з недоброзичливцями своїми дружить, а від страждальців, які нічим його не засмутили, відвертається, як від злочинців. Так пороку віддається перевага перед хворобою! Нелюдяність ми поважаємо, як річ шляхетну, а співстражданням нехтуємо, як чимось ганебним. 12. Їх гонять із міст, гонять із домів, із площ, з доріг, з бесід, з народних зборів, бенкетів, і — о гірка доле! — їх відганяють і від самої води. Для них не течуть джерела, що напоюють усіх інших, неймовірним вважають навіть те, щоб і ріки не могли від них заразитися. А що найдивніше, тих, яких як нечистих, відганяємо від себе, тих самих, що не заподіюють нам ніякого збитку, змушуємо знову повертатися до нас, бо не даємо їм ні житла, ні потрібної їжі, ні ліків для ран, ні одягу, яким ми могли б прикрити по наших силах їх недугу. Тому вони і тиняються день і ніч, — зубожілі, нагі, безпритульні, показуючи уражене недугою тіло, переказуючи старе своє життя, закликаючи із воланням Творця, допомагаючи один одному використанням членів, яких в іншого немає, складаючи жалібні пісні, щоб випросити шматочок хліба або найменшу частину чого-небудь вареного, або яке-небудь розідране руб’я для прикриття себе від сорому, або для полегшення болю від ран. І не той в їхніх очах уже людинолюбний, хто достатньо подає їм потрібне, а кожний, хто не із суворістю відсилає їх геть. Багато ж з них, долаючи й сором, не біжать від урочистих зборів; гнані крайньою потребою, вриваться сюди, у ці всенародні й священні зібрання, які ми заснували для лікування душ і на які збираємося або для згадування про яке-небудь таїнство, або для прославляння свідків істини, щоб, вшановуючи їх подвиги, навчитися наслідувати і їх благочестя. А вони, хоча й соромляться, як нещасливці і як люди, людського обличчя, і краще хотіли б сховатися в горах, стрімчаках, лісах або, нарешті, у ночі й мороці; однак втискуються в середину народу — жалюгідний тягар і сліз достойний! — який, втім, можливо, посланий до нас і не без мети, і саме з тою метою, щоб нагадати нам про нашу неміч і переконати нас не приліплюватися ні до чого теперішнього і видимого, ніби до постійного. Приходять же одні з них, бажаючи почути голос людський; дехто, щоб глянути на людей; інші, щоб у розкішних багатіїв зібрати хоча б вбогу милостиню для підтримки життя; всі ж — щоб виявити свою скорботу і тим хоча б трохи полегшити себе. 13. Хто не скрутиться, слухаючи їх стогони, що зливаються в одну жалібну пісню? Яке вухо може переносити ці звуки? Яке око може спокійно дивитися на це видовище? Ось деякі з них лежать поруч з іншими, — не на радість з’єднані недугою в одне співтовариство, де кожний носить на собі сліди якого-небудь особливого нещастя, і всі ці нещастя складаються в одне загальне горе, так що кожний своїми стараннями збільшує страждання інших, і всі нещасні у своїх хворобах, а ще більше жалю у співстражданні один до одного. Їх оточує юрба глядачів, які навіть і співчувають, але на короткий час. А там інші повзають біля ніг людських; їх переслідують і сонячна спека, і пил, а іноді люті морози, дощі і бурі, їх топтали б ногами, якби один дотик до них не вважали мерзенним. На священні пісні всередині храму вони відповідають стогонами і воланнями про допомогу, і таємничим молитвослов’ям служать відголосками гіркі ридання. Але для чого описувати мені всі їх біди перед людьми, які зібралися для святкування? Якби з точністю я відтворив усю цю сумну картину, то, можливо, викликав би плач і ридання, і свято перетворилося б на сумування. Тому я й кажу тільки про це, що досі ще не може переконати вас, що іноді буває й сум корисніший за радість, і печаль корисніша за святкування, і достохвальні сльози кращі за недобрий сміх.

14. Таке і ще набагато плачевніше, ніж як я уявляв, становище наших братів у Бозі (хоча б ви й не бажали чути цього), братів, які однаково з нами одержали єство, складені з тієї ж землі, з якої й ми спочатку створені; зв’язані, як і ми, жилами й кістками і, як і всі, одягнені шкірою і плоттю (як говорить в одному місці божественний Іов (Іов. 33, 6, 10-11), любомудрствуючи серед страждань і сміючись над видимою частиною нашої істоти), або краще, якщо треба згадати про найважливіше, які також, як і ми, обдаровані образом Божим і зберігають його, можливо, краще за нас, хоча й зотліли тілом; у єдиного вдягнені Христа (див.: Гал. 3, 27) у внутрішній людині; однаково з нами прийняли на збереження заставу Духа (див.: 2 Кор. 3, 27); беруть участь в одних з нами законах, словах Божих, завітах, зібраннях, таїнствах, надіях; за яких також помер Христос (див.: Рим. 14, 15), Який взяв на Себе гріхи усього світу (Ін. 1, 29); які є спадкоємцями небесного життя, хоча дуже відчужені від земного; які погрібаються із Христом і встають з Ним (див.: Кол. 2, 12), страждають з Ним, щоб з Ним і прославитися (див.: Рим. 8, 17). 15. Хто ж ми? Ми, які успадковували це велике й нове ім’я, щоб називатися у Христі народом святим, царственним священством, людьми, привласненими Богові й обраними (див.: 1 Пет. 2, 9), ревнителями добрих і спаситель-них діл (див.: Тит. 2, 14), учениками лагідного і людинолюбного Христа, Який поніс наші немочі, принизив Себе до нашої тлінності, заради нас зубожів (див.: 2 Кор. 8, 9), прийнявши в цю плоть і земну храмину, який перетерпів за нас скорботи і хвороби, щоб ми збагатилися спадщиною Божества? Хто ж ми, які маємо настільки високий Зразок благоутробства і співстраждання? Як будемо думати про них і що зробимо? Чи знехтуємо ними? Пробіжимо повз? Залишимо їх, як мерців, як мерзенних страховиськ, як найлютіших звірів і плазунів? Ні, браття! Не тому вчить нас — овець Своїх — добрий Пастир (див.: Ін. 10, 11), Христос, Який навертає заблудле, знаходить загибле й укріпляє немічне (див.: Єз. 34, 16); не на те надихає і природа людська, яка вклала в нас закон співстраждання, і відчуттям немочі, загальної для нас усіх, навчає благочестю і людинолюбству. 16. Невже вони будуть знемагати просто неба, а ми будемо жити в чудових будинках, прикрашених різним камінням, що блищить золотом і сріблом, де візерункова мозаїка і різноманітний живопис приваблюють і приманюють погляди? Та ще в одних будемо жити, а другі будемо будувати? І для кого? Можливо, не для нащадків наших, а для людей сторонніх і чужих, і притім, можливо, для таких людей, які не тільки не люблять нас, але ще, що найгірше, сповнені ворожнечі до нас і заздрості. Вони будуть трястися від холоднеч у старому й розідраному руб’ї, а можливо, що не будуть мати і того, а ми будемо ніжити себе, одягаючись у м’який і пишний одяг, легкі тканини з тонкого льону й шовку, а тим часом одним вбранням будемо не стільки прикрашати, а спотворювати себе (тому що все зайве і франтівське я вважаю огидністю), інше вбрання — некорисний і нерозумний клопіт, здобич мілі і всепоїдаючого часу — буде лежати у нас в коморах. Вони будуть бідувати — о згубна моя розкіш! о тяжка їхня знемога! — будуть потребувати і необхідної їжі; будуть знемагати, голодні валятися біля наших воріт, не маючи навіть сил у своєму тілі, щоб просити; не маючи голосу, щоб ридати; рук, щоб простягати, щоб викликати жалість; ніг, щоб підійти до багатих; не маючи стільки подиху, щоб з більшою напругою простогнати жалібну пісню, вважаючи втрату зору, це найтяжче зло, дуже легким, і ще дякують за те, що не бачить своїх виразок. Такий їхній стан! 17. А ми, розкішно одягнені, будемо велично возлежати на високих і пишних ложах, покритих дорогими килимами, до яких інші не сміють і доторкнутися, — ображаючись на те, якщо тільки почуємо їх благаючий голос? Нам потрібно, щоб наша підлога було усипана часто і навіть передчасно квітучими, запашними квітами, а стіл був зрошений найдорожчим і запашним миром, для більшого збудження нашої ніжності; потрібно, щоб юні слуги стояли перед нами: одні в красивому порядку й строю, з розпущеним, як у жінок, волоссям, майстерно підстрижені, щоб на обличчі не видно було жодного волоска, — у такому одязі, якого не вимагали б і найпримхливіші очі; інші — зі склянками в руках, тільки-но торкаючись до них кінцями пальців і підносячи їх, як можна вправно і обережно; інші, тримаючи опахала над нашими головами, робили б штучний вітерець, і цим, руками навіюваним зефіром, прохолоджували б жар відгодованого нашого тіла. Потрібно, крім того, щоб усі стихії — і повітря, і земля, і вода — достатньо доставляли нам ці дари, і стіл наш весь був заставлений і переповнений м’ясними стравами й іншими хитрими вигадками кухарів і пекарів; щоб усі вони навперебій змагалися за те, як би більше догодити жадібному й невдячному нашому череву — цьому тяжкому тягарю, винуватцеві зол, цьому ніколи ненаситному й найбільш невірному звірові, якому разом зі споживаними ним стравами незабаром потрібно буде зотліти (див.: 1 Кор. 6, 13). Для них багато значить утамувати спрагу й водою; а в нас піниться в чашах вино: пий до захвату, навіть до непритомності, якщо хто нестриманий! Та ще одне з вин відішлемо назад, інше похвалимо за його аромат і колір, про третє почнемо зі статечністю роздумувати, і біда, якщо, крім свого вітчизняного, не буде в нас якого-небудь іноземного вина, як іноземного завойовника! Тому що нам неодмінно треба вести життя розкішне, яке перевищує потреби, або, принаймні, славитися таким життям; начебто соромно нам, якщо нас не будуть вважати порочними людьми і рабами черева, і того, що ще гірше за черево.

18. Що це таке, друзі й брати? Для чого й ми носимо в собі хворобу, — хворобу душевну, яка набагато тяжча за тілесну? Тому що та, як відомо, приходить не з нашої волі, а ця приходить від нашого волевиявлення; та закінчується з теперішнім життям, а ця переходить з нами і в інше життя, у яке ми звідси преставляємся; про те жаліють, принаймні, розсудливі, а це ненавидять. Чому не поспішаємо, поки ще є час, допомагати родичам нашим за єством? Чому, будучи самі плоть, не покриваємо неподобства плоті? Для чого віддаємося ніжності, бачачи нещастя наших братів? Не дай мені, Боже, не жити багато, коли вони бідують, не насолоджуватися здоров’ям, коли не надаю допомоги для лікування їх ран, не мати достатньо їжі, одягу, покійного даху, коли не розділю з ними хліба, не забезпечу їх, по можливості, одягом і не заспокою під моїм дахом! Тому що нам треба або все залишити для Христа, щоб, взявши хрест, істинно йти за Ним (див.: Мф. 16, 24), і зробившись легкими, розв’язаними і нічим не захопленими вниз, як на крилах, летіти до небесного світу, і піднявшись смиренням, збагатившись убогістю, в замін усього придбати Христа (див.: Флп. 3, 8); або розділити своє майно з Христом, щоб і саме володіння майном освятилося через те, що ми будемо володіти ним, як треба, і співучасниками його будуть убогі. Якщо ж я буду сіяти для себе одного, то скажу знову словами Іова: «Нехай я сію, а інший їсть, і нехай паростки мої будуть викорінені; то нехай замість пшениці виростає осот і замість ячменя кукіль» (Іов. 31, 8, 40); нехай пекучий вітер уб’є і вихор розвіє посів мій

так, щоб усі мої труди залишилися марними. Якщо я почну будувати житниці, збираючи скарб від мамони і для мамони, то нехай у цю ж ніч візьмуть душу мою (Лк. 12, 18-20) для звіту в неправедному наживанні багатства.

19. Невже, нарешті, ми не опам’ятаємося, не відкинемо жорстокосердя, або — про що не бажав би й говорити — низької скупості, не подумаємо про людську долю? Невже не обернемо на благо собі нещастя інших? Тому що в справах людських, за природнім порядком, немає нічого твердого, рівного, що тримається своїми силами і перебуває в однаковому стані; наша доля обертається, як колесо, у різні часи і часто в один день, а іноді й за одну годину піддаючись різним змінам, тож скоріше можна покластися на сталість вітрів, які ніколи не зупиняються, або на сліди пливучого по морю корабля, або на оманні нічні сновидіння, що приносять хвилинне задоволення, або на твердість тих накреслень, які діти, граючись, роблять на піску, ніж на людське благоденство. Отже, розсудливі ті, які, не вірячи благам сьогодення, збирають собі скарб у майбутньому й, бачачи непостійність і мінливість людського благополуччя, люблять добродійність, яка ніколи не зміниться (див.: 1 Кор. 13, 8). За те, без сумніву, вони отримують, принаймні, одну з трьох відплат: або те, що ніколи не зазнають нещастя, тому що Бог часто і земними благами утішає благочестивих, закликаючи їх Своєю благістю до співстраждання; або те, що й серед нещасть вони мають у собі сміливість перед Богом (див.: 1 Ін. 3, 21), тому що страждають не за порочне життя, а за особливим влаштуванням Промислу; або, нарешті, те, що вони по праву можуть вимагати від людей, які благоденствують, такої ж співчутливості, яку самі виявили нужденним під час свого щастя.

20. «Нехай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, нехай не хвалиться сильний силою своєю, нехай не хвалиться багатий багатством своїм» (Єр. 9, 23), якби й досяг хто найвищого ступеня або мудрості, або багатства, або сили. А я до цих слів Писання додам ще й те, що з ними узгоджується: нехай не хвалиться ні славний своєї славою, ні здоровий своїм здоров’ям, ні красивий своєю красою, ні юний юністю, коротко кажучи — нічим таким, що прославляють тут, нехай не хвалиться гордовитий тим. Одним тільки нехай «хвалиться той, хто хвалиться» — саме тим, щоб розуміти й старанно шукати Бога (Єр. 9, 24), співчувати стражденним і готувати собі що-небудь добре для майбутнього віку. Тому що тутешні блага швидко минають, даються на годину, і, як камінчики в грі, перекидаються з місця на місце і переходять то до тих, то до інших; нічого тут не можна назвати своїм, все або час відніме, або заздрість переведе в чужі руки. Навпаки, блага душевні постійні й міцні, ніколи не відійдуть і не відпадуть від нас, ніколи не обманять надій того, хто їм повірив. Але й саме це, що жодне з тутешніх благ не вірне людям і не міцне, мені здасться прекрасним, як і все інше, влаштоване передбачливим Художником — Словом і Премудрістю, що перевершує всякий розум (див.: 1 Кор. 1, 23; Флп. 4, 7); саме це, що видимі блага зазнають і піддають нас то тим, то іншим мінливостям, то підносяться вгору, то падають вниз і кружляються, як у вихорі, і раніше, ніж опануємо їх, тікають і віддаляються від нас, і в такий спосіб грають нами, обманюють нас, — чи не направлено це до того, щоб ми, побачивши їх непостійність і мінливість, скоріше направлялись до пристановища майбутнього життя? Насправді, що було б з нами, якщо б наше земне щастя було постійне, коли й при мінливості його ми настільки до нього прив’язані? Коли оманна приємність і привабливість його тримає нас, як рабів, у таких кайданах, що ми нічого й уявити собі не можемо краще і вище за сьогодення, і це тоді, коли чуємо і віримо, що ми створені за образом Божим, Який, перебуваючи на небесах, і нас тягне до Себе (див.: Кол. 1, 15. Ін. 3, 13; 12, 32)?

21. «Хто мудрий, щоб розуміти це? Хто розумний, щоб пізнати це?» (Ос. 14, 10). Хто зважиться тікати від речей, що тікають? Хто приліпиться до того, що перебуває вічно? Хто навчиться думати про сьогодення, як про минаюче, а про те, на що уповаємо, як про постійно існуюче? Хто хоче відокремлювати істинно суще від гаданого, і до першого прагнути, а останнім нехтувати? Хто бажає відрізнити копію від істини, дольну хатину від небесного града (див.: 2 Пет. 1, 13. Євр. 13, 14), ночівлю від постійного житла, темряву від світла, глибоке болото (див.: Пс. 68, 3) від святої землі, плоть від Духа, Бога від мироправителя, тінь смертну від життя вічного? Хто бажає купити сьогоденням майбутнє, тлінним багатством нетлінне, видимим невидиме? Воістину, блаженний той, хто, розрізняючи це й розсікаючи мечем слова, що відокремлює краще від гіршого, зважиться, як сказав в одному місці божественний Давид, на «сходження у серці своєму» (Пс. 83, 6), і тікаючи, скільки є сил, із цієї юдолі плачу вишніх шукає (див.: Кол. 3, 1) і, розпинаючись світові з Христом, з Христом і воскресає (див.: Гал. 6, 14; Кол. 3, 1), з Христом і сходить до спадщини життя уже не мінливого, не оманливого, де більше немає змія, угризаючого на шляху, що уражає в п’яту, і що й уражається в голову (Бут. 49, 17; 3, 15). А нас той же Давид, як якийсь гучномовний проповідник, прекрасно оголошує високою і всенародною проповіддю, в якій називає нас тяжкосердними і люблячими неправду і вчить не занадто приліплюватися до видимого, і не вважати всього земного благополуччя тільки в достатку пшениці і вина (див.: Пс. 4, 3) 8) — цього швидкотліючого багатства. І блаженний Амос4, можливо, те ж саме мав на думці і так само озброювався проти земних і уявних благ, коли казав: «Наближайтеся до гір вічних; встань і йди, тому що немає тобі тут спокою» (Мих. 2, 9-10). І це, навіть у самих висловах, майже зовсім подібне до повелінь Господа і Спасителя нашого, яких же саме? «Вставайте, підемо звідси» (Ін. 14, 31), сказав Він, не тільки тодішніх учеників спонукаючи перейти з відомого місця на інше, як може подумати хтось, але й усіх Своїх учеників, усіх часів, цією відозвою залучаючи від землі до небес і від земних благ до небесних.

22. Отже, підемо за Словом, шукатимемо небесного спокою, відкинемо достаток земного; скористаємося тільки тим, що є в ньому доброго; відкупимо душі свої милостинями (Дан. 4, 24), дамо від свого майна бідним, щоб здобути багатство небесне. Дай частину й душі, не все одній плоті; дай частину й Богові, не все одному світові. Відніми хоч що-небудь від черева і присвяти духу. Викради що-небудь із вогню і поклади далеко від пожираючого полум’я. Вирви що-небудь у жорстокого мучителя і довір Господу. Давай частину семи, тобто цьому життю. «Дай частку семи», тобто цьому життю, і «восьми» (Еккл. 11, 2), тобто тому життю, у яке ми перейдемо з тутешнього. Дай дещо Тому, від Кого одержав незрівнянно більше. Віддай і все Тому, Хто дарував тобі все. Ти ніколи не будеш щедрішим за Бога, хоча б і пожертвував все, що маєш, хоча б віддав разом з майном і самого себе, тому що і те саме, щоб віддати себе Богові, людина отримує від Нього ж. Хоч скільки ти сплатиш Йому, все ще більше того буде залишатися на тобі, і ти нічого не даси свого, оскільки все від Бога. І як не можна випередити своєї тіні, яка настільки просувається вперед, наскільки ми йдемо вперед, і завжди на рівній відстані передує нам; як не можна тілу вирости вище голови, яка завжди над ним піднімається, так і нам неможливо перевершити своїми дарами Бога. Бо ми нічого не даємо такого, що не належало б Йому, або те, що було б поза колом Його щедрості. 23. Подумай, звідки в тобі буття, подих і саме розуміння? Звідки та найбільша перевага, що ти знаєш Бога і сподіваєшся Царства Небесного, достойності рівноангельської, споглядання слави, яке тепер тільки у дзеркалах і гаданнях (1 Кор. 13, 12), а тоді буде досконалішим і найчистішим, — сподіваєшся стати сином Божим (див.: Мф. 5, 9), спадкоємцем Христа (Рим. 8, 17), і, скажу сміливе слово, навіть самим богом (Ін. 10, 34-35)? Звідки все це ти маєш і від кого? Або, якщо звернутися до менш важливих і видимих дарів, хто дав тобі бачити красу неба, рух сонця, коло місяця, безліч зірок, і в усьому цьому, як у звуках ліри, завжди однакову стрункість і порядок; черговість пір року, зміна часів, колообіг років, співрозмірність дня і ночі, плоди землі, розлиття повітря, широту хвилюючого і потім спокійного моря, глибину рік, віяння вітрів? Хто дарував тобі дощ, землеробство, їжу, мистецтва, житло, закони, цивільне влаштування, безтурботне життя і тісні зв’язки з рідними? Звідки те, що деякі тварини зробилися ручними і покірними тобі, а інші віддані тобі на поживу? Хто поставив тебе господарем і царем над усіма тваринами на землі? Хто — скажу коротко, не перераховуючи всього докладно, — дарував тобі все те, чим перевершує їх людина? Чи не Той, Хто найбільше і замість всього нині вимагає від тебе людинолюбства? Чи не соромно нам буде, якщо настільки багато благ отримавши від Бога і настільки багато сподіваючись отримати, не принесемо Йому і цього одного дару — людинолюбства? Він відділив нас від звірів і тільки нас на землі вшанував даром розуму; невже ми самі будемо перетворювати себе на звірів? Невже розкіш до того розбестила нас, до того позбавила розуму, або… (але я вже не знаю, як це й висловити), що ми, маючи зайвий шматок і ще що-небудь настільки ж неважливе, та й то, можливо, наживши неправдою, будемо думати, що ми і за самою природою кращі за цих нещасних? Невже будем мріяти, що ми занадто високі в порівнянні з ними, що ми вищі за людей, як прадавні гіганти, які, за розповідями байкословів, становили особливий рід, що відрізнявся від інших смертних, або як Неврод і сини Єнакові (див.: Чис. 13, 34), які гнобили колись Ізраїля, або як ті велетні, злодіяннями яких викликаний потоп для очищення землі? Коли Бог і Владика не соромиться називатися нашим Отцем, то чи ми відречемося від спорідненості з подібними до нас?

24. Ні, друзі й брати! Не будемо несправедливими розпорядниками довіреного нам, щоб не почути нам грізних слів Петра: «Посоромтесь ви, що втримуєте у себе чуже, наслідуйте рівну для усіх благість Божу, і тоді не буде жодного бідного»5. Не будемо мучити себе, збираючи і зберігаючи скарби, тоді як інші бідують від убогості, нехай не вразить нас жорстокими докорами і погрозами божественний Амос, який волає: «Вислухайте нині ви, що жадаєте поглинути бідних і погубити убогих, — ви, які говорите: «Коли мине місяць, щоб нам продавати хліб, і субота, щоб відчинити житниці?» (Ам. 8, 4-5), і потім, у наступних словах, погрожує гнівом Божим людям, які мають міру малу і міру велику. Нехай не викриває нас і блаженний Міхей, який, докоряючи юдеям за те, що вони ніжаться на ложах із слонової кістки, намащуються найдорожчими пахощами, збільшують тіло своє, споживаючи ніжне м’ясо тельців від стад і козлищ від пасовищ, супроводжують рукоплесканнями звуки органів. Потім він ще сильніше засуджує те, що вони вважають ці задоволення постійними і міцними, — засуджує розкіш (бо від пересичення народжується образа) і додає до цього осуду непомірних задоволень нове, ставлячи, можливо, ще в більшу провину те, що сластолюбці, віддаючись задоволенням, ніскільки не співстраждають «і не уболівають за біду Йосифа!» (Ам. 6, 4-6). Нехай не ляже і на нас цей осуд! Не допустимо себе до того, щоб забуватися в насолодах, щоб зневажати людинолюбством Бога, Який дратується цим, хоча і не відразу, не негайно після злочину наводить гнів Свій на грішників.

25. Будемо дотримуватися найвищого і першого закону самого Бога, Який посилає дощ на праведних і грішних і наказує сонцю сходити однаково над усіма (див.: Мф. 5, 45), Який без всякого обмеження дав усім, що живуть на суші, і землю, і джерела, і ріки, і ліс, пернатим — повітря, тим, що живуть у водах, — воду, Який всім людям дарував вдосталь необхідні засоби для життя, які не підлягають ні владі, ні законом не обмежуються, ні межами держав не огороджуються, але запропоновані всім і кожному у великій мірі і між іншим ніскільки від того не зменшуються. Так щедро всіх людей Бог, звичайно, наділив для того, щоб рівним роздаванням Своїх дарів показати й однакову гідність нашої природи, і багатство Своєї благості. А люди, заривши в землю золото, срібло, дорогий і зайвий одяг, каміння-самоцвіти та інші подібні коштовності — ці свідчення сварки, міжусобиць і прадавнього насильства загарбників верховної влади, — після того, божевільні, ще піднімають брови на бідуючих родичів, за своїм єством, відмовляють у милосерді, не бажаючи навіть своїми надлишками допомогти їм у їхніх потребах. Яка глупота! Яка дурість! Не кажу вже про інше. Принаймні, вони представили б те, що бідність і багатство, вільне, як розуміється у звичайному змісті, і рабство, і інші подібні до цих імен, з’явилися вже згодом в роді людському, і як деякі недуги, ввірвались разом з неправдою, яка й винайшла їх. Спочатку ж, як сказано в Писанні, не було так (див.: Мф. 19, 8). Але Той, Хто створив людину, спочатку зробив її свобідною, обмеживши її тільки одним законом заповіді; зробив і багатою серед насолод раю, а разом із цим благозволив дарувати ці переваги й усьому роду людському в одній першій сім’ї. Тоді свобода і багатство полягали тільки в дотриманні заповіді; а істинна бідність і рабство — у злочині. 26. Але відтоді, як з’явилися заздрість і розбрати, коли почалося підступне панування змія, який безперестанно і непримітно залучає нас до зла ласою принадою задоволення і озброює зухвалих людей проти слабких, відтоді розірвано споріднення між людьми. Їх відчуження одна від одної виявилося в різних найменуваннях звань. Користолюбство, залучивши закон на допомогу своїй владі, змусило забути про шляхетність єства людського. Ти ж дивися на першу рівність прав, а не на розділення, яке пішло, не на закон володаря, а на закон Творця. Допоможи, скільки можеш, природі, вшануй первісну свободу, уваж самого себе, покрий безчестя, нанесене твоєму роду: вияви допомогу у хворобі, підкріпи в злиднях. Ти здоровий і багатий? То утіш хворого й бідного. Ти не зазнав падіння? То підійми того, хто впав і розбився. Ти веселий? То підбадьор того, хто сумує. Ти щасливий? То полегши долю пригнобленого нещастям.

Віддай що-небудь Богові як подяку за те, що ти належиш не до числа тих, що потребують благодіяння, а до тих, які можуть виявляти благодіяння, що не ти дивишся в чужі руки, а інші — у твої. Збагати себе не тільки майном, але й благочестям, не тільки золотом, але й чеснотою, або, краще, тільки нею однією. Заслужи пошану перед ближнім своїм тим, що ти благодійніший за нього. Будь для нещасного богом, наслідуючи милосердя Боже. 27. Бо ніщо так не уподібнює людину Богові, як благодійність, хоча Бог незрівнянно більше благодіє, а людина менше, відповідно до своїх сил. Бог створив людину й знову відновлює її із тління; а ти, принаймні, не знехтуй занепалого. Бог виявив людині найбільше милосердя, коли дав їй, крім усього іншого, закон, пророків, а ще раніше природній закон — неписаний, цього випробувача наших справ, коли викривав, напоумляв, направляв людей і, нарешті, віддав самого Себе в жертву викуплення «за життя світу» (Мф. 20, 28. Ін. 6, 51); коли дарував нам апостолів, євангелистів, учителів, пастирів, зцілення, чудеса, повернення до життя, знищення смерті, знамення перемоги над тим, що переміг нас, завіт тіні і завіт істини, різні дари Духа Святого і таїнство нового спасіння. А ти, якщо можеш виявляти вищі благодіяння, що приносять користь душі (оскільки Бог наділив тебе і цим багатством, коли тільки побажаєш того), не відмовся і цим послужити нужденному, або краще певні благодіяння, насамперед і найбільше, й виявляй тому, хто просить у тебе, навіть не очікуючи його прохання; «усякий день милуючи й у борг даючи» (Пс. 36, 26) слово і неухильно виконуючи обов’язок з надлишком, тобто примножуючи повчання для тих, хто користується ним, — надлишком, який завжди додає до прийнятого слова той, хто потроху збільшує в собі насіння благочестя. Якщо ж ти цим не можеш служити ближньому, то виявляй йому хоча б менші благодіяння, що займають друге місце і не перевершать твоєї сили. Допоможи йому, принеси їжу, подай руб’я, принеси ліки, перев’яжи рани, розпитай про тяжкий його стан, поговори про терпіння, насмілься, підійди. Ти не принизиш себе цим; хвороба не пристане до тебе, хоча і думають так люди занадто зніжені, спокушені порожніми упередженнями; або, краще сказати, хоча і намагаються цією причиною виправдати своє або боягузство, або відразу від благочестя, вдаючись до боязкості, начебто до чогось важливого й мудрого. Стосовно цього тебе можуть заспокоїти і здорові роздуми, і лікарі, і прислуга, яка живе в одному будинку з хворими, жоден з якої ще, спілкуючись з ними, не зазнав небезпеки. Але якби і хвилювало таке спілкування страх і сумнів, — ти, раб Христовий, боголюбивий і людинолюбний, не будь переможений низькою слабодухістю! Насмілюйся вірою, переможи страх співстражданням, зніженість — страхом Божим, плотські розрахунки — благочестям. Не знехтуй брата твого, не пробіжи повз нього, не гребуй ним як нечистотою, як заразою, як чимось огидним і відкинутим. Це твій член, хоча і покривило його нещастя. «Тобі залишений убогий» (Пс. 9, 35), як самому Богові, хоча ти й занадто гордовито (можливо, хоч цими словами приведу тебе в сором) проходиш повз нього. Тобі пропонується випадок довести своє людинолюбство, хоча і відвертає тебе ворог від твого щастя.

28. Усякий мореплавець близький до аварії корабля; і тим ближче, чим з більшою відважністю пливе. Так і кожний обкладений тілом близький до бід тілесних, і тим ближче, чим безстрашніше ходить із піднятим чолом, не дивлячись на тих, що лежать перед ним. Поки пливеш при сприятливому вітрі, подавай руку потерпілому аварію кораблю; поки насолоджуєшся здоров’ям і багатством — допоможи стражденному. Не чекай того, щоб узнати із власного досвіду, яке велике зло є нелюдяність і яке велике благо є відкрите серце тим, що терплять біду. Не бажай дожити до того, щоб Бог підніс руку Свою (див.: Пс. 73, 3) на тих, що підносять свою шию і зневажають убогих. Напоумся чужими лихами. Дай хоч саму малість бідному: і те не буде малим для того, хто у всьому бідує, і для самого Бога, якщо милостиня буде по силі. Замість великого дару принеси ретельність. Нічого не маєш? Утіш сльозою. Великі ліки нещасному, коли хтось від душі пожаліє його; нещастя дуже полегшується щирим співчуттям. Ти, людина, не маєш вважати людину гіршою за тварину, яку закон велить тобі підняти, коли вона впаде в рів, або привести до хазяїна, коли заблудиться (див.: Вих. 23, 4-5. Втор. 22, 4). Чи не приховується в цьому повелінні й інший, таємничий і найглибший сенс, подібно до того, як і в багатьох висловах закону, що відрізняються глибиною і двозначністю, — не мені проникати в це, а все випробуючому і все знаючому Духові. Я ж, — наскільки розумію це, і наскільки це стосується мого слова, — скажу, що тут закон має на меті — від милосердя до малозначущих тварин звести нас до милосердя досконалішого і найважливішого. Насправді, якщо ми зобов’язані і до безсловесних бути милостивими, то яка ж велика наша любов має бути до тих, хто одного з нами роду і гідності? 29. Так учать нас і розум, і закон, і справедливіші з людей, які вважають, що краще благодіяти, ніж приймати благодіяння, і що милість дорожча за користь.

Що ж сказати про наших мудреців? Я не кажу про язичників, які, видумуючи богів — захисників пристрастей, і Кердою6віддають найбільші почесті, і, що ще гірше, вважають законом (як це бачимо у деяких народів) приносити людей у жертву деяким демонам, так що нелюдяність входить у них до складу богошанування, і такими жертвами насолоджуються як самі, так і своїм богам думають зробити приємність злі жерці і тайнослужителі злих! Але ось що особливо гідне оплакування: є і між  нашими братами люди, які такі далекі від співчуття і допомоги стражденним, що навіть не соромляться жорстоко докоряти їм, нападають на них, придумують порожні і незначні мудрування, як ті, що «говорять від землі» (Іс. 29, 4), говорять на вітер, а не для слуху того, хто керується здоровим глуздом і звик до істин божественних. Вони насмілюються так судити: «Бог послав їм нещастя, а нам щастя. І хто я, щоб смів порушувати визначення Боже і показувати себе милостивішим за Бога? Нехай вони мучаться, бідують, страждають! Богу так угодно». У цьому тільки випадку вони і показують себе богошанувальниками, де потрібно їм зберігати свої гроші і хоробритися над нещасними! Але насправді вони і не думають, що їх благополуччя походить від Бога, як це ясно видно з їхніх слів. Бо чи буде думати так про бідних той, хто визнає Бога подателем всього, чим він володіє? Хто дійсно має що-небудь від Бога, той вживає те, що має, згідно з волею Божою. 30. З іншого боку, ще невідомо і те, щоб на бідних завжди насилав страждання сам Бог, тому що й тілесна речовина, що перебуває постійно в якомусь русі, може сама по собі бути причиною розладу. І чому хтось знає, що один карається за порочне життя, а інший підноситься, як гідний похвали? А може бути й навпаки — цей піднімається саме тому, що він злий; а той зазнає спокуси за свою чесноту; цей вище підноситься, щоб і впасти сильніше, йому наперед попускається виявити, як якусь хворобу, всю свою порочність, щоб тим справедливіше було покарання, якого він має зазнати; а той і понад очікування пригнічується, щоб, випробувавши «як золото в горні» (Прем. 3, 6), очиститися і від найменшої, яка ще залишалася в ньому, домішки зла (бо ніхто, природньо народившись, не був зовсім чистий від скверни, як це ми чуємо з Писання (див.: Іов. 14, 4) і явитися ще більше гідним, тому що і цю таємницю знаходжу в Божественному Писанні (див.: Прем. 3, 5). Довго було б перераховувати всі слова Духа, що цього стосуються. І хто порахує пісок морський, і краплі дощу, і глибину безодні (див.: Сир. 1, 2-3)? Так само, хто може у всьому дослідити глибину премудрості Бога, якою Він і створив все, і управляє всім так, як хоче і як знає? Достатньо для нас, за прикладом божественного апостола, дивуватися тільки їй і вшанувати мовчанням незбагненну й недоглядну глибину її. «О глибино багатства, і премудрости, і розуму Божого! Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його!» (Рим. 11, 33). І хто зрозумів дух Господа (див.: Іс. 40, 13)? «Чи можеш, зовсім пізнати Вседержителя», як говорить Іов (Іов 11, 7)? «Хто мудрий, щоб розуміти це» (Ос. 14, 10), і хто наважиться на те, що вище всякої міри, вимірювати своїм розумом? 31. Отже, нехай хто-небудь насмілиться на це, а краще, щоб ніхто. Я ж не насмілюся ні покарань у тутешньому житті відносити до всякого пороку, ні спокійного стану — до чесноти. Правда, буває і тут така винагорода, і звичайно, для деяких корисних цілей, щоб, з одного боку, нещастя злих людей зупиняли прагнення до пороку, а з другого — благоденство добрих полегшувало путь чесноти, але це буває не завжди і не цілком. Повна винагорода належить тільки майбутньому життю, де одні отримають нагороди за чесноту, а інші — покарання за порок. Повстануть, сказано, «ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, — у воскресіння суду» (Ін. 5, 29). А для теперішнього життя — інший закон, інше відання.

Втім, і в теперішньому житті все спрямоване до майбутнього. І те, що здасться нам нерівним, без сумніву, вирівнюється у Бога. Подібно до цього в тілі є частини, які видаються, і ті, які впалі, великі й малі, також на землі є місця підвищені і низькі, але все це у взаємному співвідношенні утворює і представляє нашому зору прекрасне ціле. Як й у художника, спочатку неструнка й нерівна речовина потім стає достатньо мистецьки обробленою, коли з неї виготовляється який-небудь витвір; після чого й ми, побачивши цей витвір у створеній красі, розуміємо й визнаємо мистецтво художника. Тож не будемо вважати Бога таким недосконалим художником, як ми; не будемо знаходити безлад у керуванні світом тільки тому, що нам невідомий спосіб керування. 32. Але ми, — якщо потрібно представити стан нашого духу, — ми не набагато відрізняємося від людей, котрі страждають на кораблі нудотою і запамороченням, які, кружляючись самі, думають, що й все кружляється. Такі й ті, про яких ми говоримо. Вони не хочуть, щоб Бог був мудрішим за них, коли в них паморочиться голова від здивування про яку-небудь подію. Замість того, щоб або самим потрудитися у пошуку причин цього, у тій надії, що, можливо, трудолюбному шуканню відкриється істина, або порадитися про це з людьми, які мудріші й духовніші за них, тому що й мудрість є одне з дарувань, «і не в усіх таке знання» (1 Кор. 8, 7), або чистотою життя здобути відання і пошукати премудрості в істинній Премудрості; вони — яке неуцтво! — хапаються за те, що ближче до рук, обмовляють, начебто все у світі робиться без причини тільки тому, що самі її не бачать, і таким чином від свого неуцтва робляться мудрецями або від зайвої, так би мовити, мудрості, стають позбавленими мудрості і нерозумними. Тому деякі ввели щастя і самовипадковість7 — такий вимисел, який справді тільки на вдачу і як виявилося, зліплений. Інші придумали якесь нерозумне й неухильне панування зірок8, які своєю волею сплітають або, краще сказати, невільно змушені сплітати нашу долю; придумали з’єднання і протистояння якихось блукаючих і неблукаючих небесних тіл, і рух, що володарює над усім світом. Інші, оскільки не могли збагнути й пізнати самого Промислу, внесли в бідний рід людський свої мрії, які кому уявлялися9, і розділили це на різні думки і найменування. Були й такі, які Промисел представляли занадто бідним10, і поширивши Його управління тільки на те, що вище від нас, не насмілилися звести Його до нас, які найбільше потребують Його, начебто боячись того, щоб Благодійника не показати занадто благим, коли буде забагато істот, які користуються Його благодіяннями, або щоб не стомити Бога безліччю добродійності. 33. Але залишимо цих безумців, — як я вже й сказав, — самим собі; оскільки ще раніше за нас добре відкинуло їх слово Боже цим вироком: осуєтилося «нерозумне їхнє серце; називаючи себе мудрими, збожеволіли і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів» (Рим. 1, 21-23), спотворивши якимись байками й тінями всеосяжний Промисел. Ми ж, якщо тільки, як істоти розумні й служителі Слова, слухаємо розум, не маємо ні самі придумувати щось подібне дивовижне, ні приймати людей, які так думають, хоч яким би красномовним був їх язик у складанні безглуздих вчень і хоч якою б звабливою була новина їх вимислів. Навпаки, ми маємо вірувати, що є Бог Творець і Творець усіх істот; бо як міг би існувати всесвіт, якби хтось не створив його і не привів до гармонійного стану? Треба вірувати, що є Промисел, який усе утримує і все єднає в світі; бо для тих істот, для яких необхідний Творець, необхідний водночас і Промислитель, інакше світ, що існує на випадках, як корабель, який носиться вихром, мав би через безладні рухи речовини миттєво зруйнуватися, розсипатися і повернутися в первісний хаос і безладдя. Ми також маємо вірувати, що наш Творець, або Сотворитель (однаково чи тим, чи іншим іменем назвеш Його) особливим чином піклується про нашу долю, хоча життя наше й проходить серед різних протилежностей, причини яких залишаються невідомими, щоб ми, не осягаючи їх, тим більше дивувалися Розуму, піднесеному над всім. Тому що все, що ми легко розуміємо, легко й зневажаємо; і, навпаки, те, що вище за нас, чим більше непізнане, тим більше викликає в нас здивування; і все, що тікає від нашого бажання, тим самим запалює до себе найсильнішу любов.

34. Тому не будемо ні занадто високо цінувати, у всякому разі здоров’я, ні занадто засуджувати хвороби, не будемо приліплюватися до швидко минучого багатства (див.: Пс. 61, 11), і більш належного прикладати до цього потоку своє серце, витрачаючи на це, так би мовити, щось із істоти нашої душі. Не будемо повставати і проти бідності, як проти частки, що заслуговує презирства, прокльону і ненависті. Навчимося краще і зневажати безумно вживане здоров’я, якого плід — гріх, і благочестиво поважати стерпну хворобу, шануючи тих, які стражданням здобули перемогу, усвідомлюючи, чи не ховається між хворими який-небудь Іов, який незрівнянно більше гідний шани, ніж здорові, хоча і зіскрібає із себе гній, і мучиться день і ніч просто неба, страждає і від виразок, і від дружини, і від друзів. Навчимося відкидати і несправедливе багатство, за яке праведно «мучиться в полум’ї» (Лк. 16, 24) багатій, просячи для прохолодження малу краплю води; і разом ублажати вдячну й любомудру бідність, через яку Лазар спасається і багато нагороджується упокоєнням у надрах Авраама.

35. Таким чином, людинолюбство і благосердя до бідних, здається, потрібні нам і для того, щоб загородити вуста неправомислячих про нього і не уступати суєтним їх мудруванням, які ми тепер розглядали, тобто не обертати жорстокості в закон на шкоду самим собі. Але найбільше вшануємо тут заповідь і умовляння слова Божого. Яка ж це заповідь? Подивіться, як постійно вселяють її богонатхненні мужі, і як вона близька їхньому серцю. Не так вони сповіщають її, щоб раз або два поговорили що-небудь про бідних і потім відступили; не так, щоб одні згадували про милосердя, а інші ні, або одні говорили про нього більше, а інші менше, начебто й воно не було важливим і вкрай потрібним предметом. Ні, вони всі, і кожний зокрема, вважаючи цю заповідь головною або однієї з головних, ревно спонукають нас до виконання її то вмовляннями, то погрозами, іноді докорами, а іноді і хвалять милосердних, і все це для того, щоб постійним нагадуваннями про цю заповідь підсилити її дію в наших серцях. Сказане: «Ради страждання вбогих і зітхання бідних нині воскресну, — говорить Господь» (Пс. 11, 6). Хто ж не убоїться воскреслого Господа? І в іншому місці: «Воскресни, Господи Боже [мій)), нехай піднесеться рука Твоя, і не забудь убогих [Твоїх до кінця))» (Пс. 9, 33). Відхилимо молитвою таке піднесення руки Божої і не побажаємо бачити її піднятою на непокірливих або, що ще тяжче, що піднімається на жорстокосердних. І ще: не забуває крику пригноблених; не назавжди забутий буде жебрак (Пс. 9, 13, 19); «Очі Його [на вбогих)) споглядають» (Пс. 10, 4); а таке піклування краще й важливіше, ніж закривання очей. Очі ж Його випробовують синів людських, що вже є ніби нижче і другорядне спостерігання. 36.  Але можливо, скаже хто-небудь, що тут говориться про злиденних і убогих, неправедно гноблених. Не сперечаюся, але й це саме має спонукати тебе до людинолюбства. Якщо так багато піклується Господь про бідних, коли їх кривдять, то звичайно ще більше нагородить тебе за них, коли вони отримають від тебе благодіяння. Якщо «той, хто знущається з убогого, той хулить Творця його» (Притч. 17, 5); то той, хто піклується про творіння, той шанує Творця. Знову, коли ти чуєш слова: «Багатий і бідний зустрічаються один з одним: того й іншого створив Господь» (Притч. 22, 2), то не думай, начебто Господь створив одного злиденним, а іншого багатим для того, щоб ти ще більше міг нападати на жебрака, бо невідомо, чи від Бога відбулося таке розділення. У цих словах Писання показується тільки те, що і жебрак, і багатий однаково створені Богом, хоча і неоднакова їхня зовнішня доля. Нехай це надихне тебе до жалю і братолюбства, і якщо б колись, дивлячись на своє багатство, ти загордився, то нехай думка про спільного Творця смирить тебе і введе в межі скромності. Що ж ще? «Хто благодіє бідному, дає в борг Господу, і Він воздасть йому за благодіяння його» (Притч. 19, 17). Хто не побажає мати такого боржника, який віддасть борг у свій час з надлишком? І знову: «Милостинями очищаються гріхи» (Притч. 15, 27, слов’янський переклад).37. Отже, очистимо себе милосердям, витремо цим прекрасним плодом нечистоти душевні скверни і станемо білими, одні — як вовна, другі — як сніг (див.: Іс. 1, 18), у міру нашого благосердя!

Скажу щось ще більш разюче. Якщо в тебе немає ні розтрощених членів, «ні струпа, ні виразки, нірани гнійної» (див.: Іс. 1, 6), немає ніякої душевної прокази або видимого знамення, або блиску (Лев. 13, 2), що тільки частково очищає закон і що може зцілити один Христос, то тим більше шануй Того, Хто перетерпів за нас виразки і хвороби. Вшануєш же Його тоді, коли будеш милостивим і людинолюбним до члена Христового. Якщо ж розбійник і мучитель наших душ чи на твоєму шляху з Єрусалима в Єрихон, чи в іншому якому-небудь місці, напавши на тебе беззбройного і неготового до оборони, поранив тебе, що ти маєш сказати: «Засмерділись і загнилися рани мої від лиця безумства мого» (Пс. 37, 6); якщо ти в такому стані перебуваєш, що ні лікування не шукаєш, ні засобів до твого зцілення не знаєш — ах! це вже справді велика виразка і крайня біда. Але коли ти ще не зовсім віддався розпачу і не став зовсім невиліковним, прибіжи до Лікаря, благай Його, лікуй виразки виразками, застосуй подібне подібним або, краще сказати, меншими засобами вилікуй тяжчі хвороби. І Він «скаже душі твоїй: «Я твоє спасіння»» (Пс.34, 3); скаже: «віра твоя спасла тебе» (Лк. 7, 50); «ось ти одужав; не гріши більше» (Ін. 5, 14) і утішить тебе всією насолодою слів людинолюбства, якщо тільки побачить, що і ти людинолюбний до хворих.

38. «Блаженні, — говорить Він, — милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5, 7); бачиш, що між блаженствами не останнє місце займає милість. «Блаженний, хто дбає про [вбогих і)) бідних, в день скорботи спасає його Господь» (Пс. 40, 2); «Добрий чоловік має милосердя і в позику дає; на суді він твердо говорить слово своє» (Пс. 111, 5); «він щодня дає милостиню, позичає, і рід його в благословенні перебуває» (Пс. 36, 26).Придбаємо ж блаженство, заслужимо найменування розуміючих, зробимося благими; сама ніч нехай не перерве справ милосердя. «Не говори другові твоєму: «піди і прийди знову, і завтра я дам»» (Притч. 3, 28). Не допускай ні найменшого проміжку між благим наміром і благодійністю. Ось одне, що не терпить відстрочки, — людинолюбство. «Розділи з голодним хліб твій, і подорожніх бідних уведи у дім» (Іс. 58, 7), і все це роби радо. «Милосердствуючи, милосердствуй зі щирістю» (Рим. 12, 8); у такий спосіб готовність твоя збільшить ціну твоєї доброї справи. Тому що те, що робиться з печаллю або з примушення, то не може бути приємним і витонченим; виявляючи благодіяння, треба радіти, а не ремствувати. «Коли скинеш з себе ярмо і рукопобиття», тобто дрібну ощадливість, розвідування і сумнів, і дієслово ремствування: що буде тоді? Яка дивна і велика винагорода! Яка і наскільки багата нагорода! «Відкриється, як зоря, світло твоє, і зцілення твоє швидко проросте, і правда твоя піде перед тобою, і слава Господня буде супроводжувати тебе» (Іс. 58, 8). Хто ж не побажає собі світла й зцілення?

39. Але з таким же благоговінням я дивлюся і на ковчежець Христів (див.: Ін. 12, 6), що спонукує нас до годування убогих; і на згоду Павла й Петра в тому, що вони, розділивши між собою проповідь Євангелія, спільними силами турбувалися про бідних; і на вказану юнаку межу і закон досконалості; «піди продай добро твоє і роздай убогим» (Мф. 19, 21). Чи не думаєш ти, що людинолюбство є для тебе не необхідність, а справа волевиявлення, не закон, а порада? Я й сам дуже бажав би так думати, але мене лякають: ліва сторона й козлища, і докори, які почують вони від Того, Хто поставив їх ліворуч. Вони будуть засуджені не за грабіжництво, не за святотатство, не за перелюбство або інші гріхи, заборонені законом, а за те, що не послужили Христу в особі бідних.

40. Отже, коли ви, раби і браття, і співспадкоємці Христа, хоч трохи маєте до мене слухняності, то, поки ще є час, відвідаємо Христа, послужимо Христу, наситимо Христа, одягнемо Христа, приймемо Христа, вшануємо Христа не тільки трапезою, як деякі; не оліями запашними, як Марія; не тільки гробом, як Йосиф Аримафейський; не речами потрібними при похованні, як Никодим, який тільки наполовину показав свою любов до Христа; не золотом, ладаном і смирною, як колись волхви; але оскільки Владика всього «милости хоче, а не жертви» (Мф. 9, 13), і милосердя дорожче тисячі гладких агнців (Дан. 3, 40), то це милосердя і принесемо Йому в особі бідних і тих, що волочаться нині, щоб тоді, коли ми відійдемо звідси, вони прийняли нас у вічні обителі (Лк. 16, 9), У самому Христі, Господеві нашому, Якому слава навіки, амінь.

1. Слово це виголосив св. Григорій у богадільні, закладений Василієм Великим, у якій тоді (в 373 р.  по Р. X.) багато було заражених проказою. [↩]
2. Ас — мідна монета, вагою 4 золотника. [↩]
3. Ці висловлювання не слід розуміти в матеріальному сенсі; воно, у поясненні Нікити, тлумача слів св. Григорія, означає дихання життя, яке Бог вдихнув у образ первозданої людини (Бут. 2, 7),і разом — образ Божий. [↩]
4. У деяких манускриптах замість слова «Амос» написано «Міхей». [↩]
5. Слова ці взяті із «Постанов Апостольських». [↩]
6. Меркурію, покровителю користолюбства. [↩]
7. Емпедокл, Епікур. [↩]
8. Халдеї. [↩]
9. Міфологи. [↩]
10. Аристотель. [↩]

Опубліковано: 12.07.2012; востаннє змінено: 11.05.2013.

Коментарі закриті.