«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 1. Бесіда, виголошена в церкві св. Мучеників, біля «Стародавньої скелі», коли через дощ зібралося небагато людей, про те, що необхідно постійно приходити (до церкви), і що тим, які перебувають у гріхах, не можна нехтувати своїм спасінням, а (необхідно) висловлювати своє покаяння

1. Що це? Тут сьогодні мало би бути все місто, а до нас не прийшла навіть мізерна частина. Може винні в цьому бруд і дощ? Ні, не бруд, а безпечність і занепад духу. Чим можуть виправдатися ті, що залишилися, коли мученики нехтували навіть своїм життям, а вони не зважилися (знехтувати) брудом, щоби прийти? Як мені похвалити вас, які прийшли? Як висловити нещастя тих, котрі залишилися, (нещастя) і через їхню відсутність, і через ці відсутності? Вочевидь, вони позбавили себе цього прекрасного святкування, приліпившись до земних турбот і вчепившись за дуже сильну в них пристрасть до наживи, яка все оскверняє. Та хоч їх і немає тут, потрібно говорити (до них) і відсутніх, бо, може, вони почують це через вас присутніх. Доки буде ця несамовитість до наживи? Доки ця невгасаюча піч буде все наступати й спалювати? Хіба ви не знаєте, що це полум’я спричиняє той невгасаючий вогонь, (що) це виснаження народжує того отруйного черв’яка?

Коли ти нехтуєш геєною і ці слова не тривожать твою свідомість, оскільки покарання ще в майбутньому, то нехай би тебе переконало теперішнє. Хіба вам не відомо, в якому плоді виявилося недавно користолюбство? 1 Хіба це засвідчено не перед вашими очима? Хіба не свіжий доказ такої загибелі? Все місто наше наповнене залишками тієї корабельної аварії. І як під час потоплення великого корабля, куди б ти не відійшов, хто дошку, хто весло, хто вітрило, хто якусь частину поклажі, врятувавши, тримає і вертить на всі боки, так було тут і під час недавнього землетрусу: хто володів будинком, хто полями, хто рабами, хто сріблом, хто золотом, — вони зробили себе загальним видовищем нещастя і влаштували, щоби всюди сіялися спогади сум’яття. Інший, провівши безсонні ночі, перетерпівши незліченні труднощі й небезпеки, зібравши таким користолюбством стільки гріхів, наче бездомний і безпритульний, став утікачем на чужині, потребує хоч необхідної їжі й бачить, що над ним щодня висить неабияка небезпека, уявляє собі мечі, катів та безодню, живе життям важчим за безліч смертей, тоді як інші насолоджуються його майном, і ті, що досі лестили йому, тепер влаштовують підступи. Хіба цього недостатньо, щоб навіть зовсім безглуздий напоумився?

Але після таких прикрощів, після такої негоди, після такої загибелі, після такого перевороту й настільки недавнього, що він ще перед очима, бо не минуло ще й тридцяти днів 2, ви знову чините таке безглуздя? І як ви можете шукати прощення або чим виправдатися? І не тільки чините безглуздя, а ще й не приходите, щоб довідатися про це. Я під тягарем своєї великої скорботи говорю до відсутніх, ніби до присутніх, що вони не стають кращими ані зі страху перед майбутнім, ані з досвіду теперішнього. Але, виявляючи хижацтво, користолюбство, вони, наче черв’яки в якомусь гної, відокремились і зарилися в купі цих турбот, не намагаються навіть раз на тиждень приходити, щоби пізнати, де вони. Як хворі з гарячкою не можуть самі бачити, в якому вони стані, але для них потрібні лікарі, які би звільнили їх від хвороби, так і одержимі важкою несамовитістю наживи потребують своїх учителів, щоби змогли побачити, що вони біснуються. Саме тому я і прошу особливо їх, переконую і благаю приходити до нас і брати собі ліки від цього слова. У мене немає загостреного заліза, а є слово, гостріше від заліза; немає вогню, ані їдких ліків, а є слова, більш гарячі, ніж вогонь, які лікують без болю.

2. Скажи мені: навіщо ти тікаєш і не виявляєш такого ж піклування про свою душу, як бережеш свою плоть? Коли плоть у поганому стані, ти й гроші витрачаєш, і навіть, коли потрібно позичити, все віддаєш під заставу, і лікарям, коли вони захочуть різати чи навіть палити, ти віддаєш своє тіло з повною готовністю, щоб робили все, чого вони забажають. А коли в душі джерела черв’яків, то скажи мені, чому не йдеш послухати слова, які очищають від гнилизни, хоча для цього не потрібно ані грошей витрачати, ані такий біль терпіти, однак віддаєш себе повній загибелі? Яке належне оправдання подаси? Якби я говорив: користолюбець, хижак, розпусник, перелюбник нехай не заходять до церкви, якби гнав і переслідував усіх грішників, то й тоді не могло би було належного виправдання, що потрібно входити очищеному. Але зараз не кажу навіть цього, бо хоч би ти вчинив розпусту, хоч би перелюбство, хоч би хижацтво, хоч би користолюбство, — ввійди до церкви, щоб зрозуміти, що надалі не потрібно цього робити.

Кличу всіх і закликаю до себе, і, розкинувши скрізь сіть слова, хочу захопити нею не (тільки) здорових, але й хворих. Щодня кажу: прийди і лікуйся зі мною, бо і я, лікуючи, потребую ліків, бо і я людина, і разом із тобою підвладний пристрастям тієї ж природи, потребую слів, що приборкують розгнуздану вузду, і я не живу життям безтурботним, тихим і спокійним, і в мене є шум пристрастей і збурення хвиль. Але навіщо говорити (це) про мене чи про будь-кого, коли той, хто досяг небес, Павло, навіть він мав потреби в неабиякому лікуванні. А що він мав у цьому потребу, то це показав нам явно, оскільки не жив життям безтурботним, а вів велику боротьбу, про що сам говорив: «Приборкую і поневолюю тіло моє, щоби, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27). Він приборкував те, що повставало (проти нього), і поневолював те, що хотіло бути розгнузданим. Отже, й інших застерігав, кажучи: «Тому, хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1 Кор. 10, 12). То коли Павло не насолоджувався спокоєм, але, як захоплені штормом у морі, бачив безліч хвиль, що звідусіль підіймаються, то хто тоді наважиться говорити, що йому не потрібно виправлятися, лікуватись і безперервно пильнувати?

Отже, прийди і лікуйся зі мною, зі своїм учителем. І хоча ти здоровий, то й тоді приходь, щоби бути здоровішим. Слово, яке виправляє те, що було і застерігає від того, чого ще ніколи не трапилося, — і хворих звільняє від немочі й здорових робить здоровішими. Якщо в тебе немає цього гріха, то є інший, бо «хто може сказати: «Я очистив моє серце, я чистий від гріха мого?» (Притч. 20, 9). А оскільки ти згрішив, не соромся прийти, а саме тому й приходь. Ніхто не каже: оскільки в мене є рана, то я не буду шукати лікаря, навіть не приймаю ліків. Якраз саме тому й потрібно шукати і лікарів, і сили ліків. І ми вміємо прощати, бо так само винні в інших гріхах. Тому і Бог дав нам не ангелів учителями, не Гавриїла поставив над Своєю отарою, звівши з неба, але ставить пастиря, начальника над отарою, взявши із самої отари, із самих овець, щоби він був поблажливий до підвладних, і, пам’ятаючи про власну неміч, не гордився перед паствою, але мав би вуздою й основою смирення пригнічення від власної совісті.

А що сказане не є припущенням, то вислухай Павла, який писав про це і повчав у посланні до євреїв і так говорив: «Бо кожний первосвященик, який з людей обирається, для людей настановляється на служіння Богові, щоб приносити дари й жертви за гріхи, який може бути поблажливий до неуків та заблудливих, тому що й сам обкладений неміччю, і тому він повинен як за народ, так і за себе приносити жертви за гріхи» (Євр. 5, 1-3). Чи бачиш, як прекрасно він назвав нам причину, чому не ангели й не архангели, а люди поставлені над церквами, — бо саме вони могли співчувати своїм родичам, зберігаючи у свідомості власні гріхи, як найбільше повчання у смиренні? «Бо.., — каже, — тому що й сам обкладений неміччю, і тому він повинен як за народ, так і за себе приносити жертви за гріхи». Це відбувається і тепер: стоячи перед цією священною Трапезою і підносячи страшну Жертву, ми просимо відпущення як гріхів народу, так і про власні волаємо, благаємо і просимо, і підносимо жертву за всіх… 3

3. Для прикладу ти покажи мені не користолюбця, раба черева і того, що довів до нікчемності благородність своєї природи, а тих мужів, які, як він, оберігають свій первісний образ, не оскверняють свій царський вигляд, і тоді побачиш, ким іноді буває людина. І він так само був людиною, і він був народжений жінкою, вигодуваний молоком, жив на землі, дихав повітрям, і все у нього було таке ж саме, як і в нас, спільне щодо природи. Та оскільки воля його була особливою, тому він і засяяв у благодаті. Хоч у нього не було ані грошей, ані знатності роду, ані величної вітчизни, ані красномовства, ані гостроти слова, ані юрби рабів, ані рою євнухів, ані дому із золотою стелею, ані шовкового одягу, ані розкішного столу, ані будь-чого іншого, що для багатьох здається щастям, а була надзвичайна бідність, бо в нього не було засобів навіть для необхідного прожитку, він був убогим, простягав руку і просив хліба у жінки-вдови та й то сидонянки, його оселею була печера, одягом — шкіра, столом — земля, предки невідомі й незнатні, вітчизна нікчемна і прожитки грубими, однак ніщо із цього не стало для цього мужа перешкодою для слави. Він був і багатший за всіх царів, і мудріший за всіх філософів та ораторів, і більш знаменитий, ніж ті, що мають діадеми, і набагато благородніший за тих, що володіють столичними містами. Його вітчизною був увесь світ, а точніше, навіть він був малим містом для нього, адже Павло наголошує, кажучи: «Тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний» (Євр. 11, 37-38). І досяг він небесного міста, Художником і Будівничим якого є Бог.

Тому я навів тобі (для прикладу) бідного й простого, який користується славою, щоб у тебе не було ніякого приводу для виправдання. Якби я вказав на багатого і мудрого, то ти міг би сказати, що стати таким тобі перешкоджають бідність і неосвіченість. А тепер ти вже не можеш на це посилатися: і він був бідним, навіть біднішим за всіх людей, жив у пустелі, невідомі його ані предки, ані вітчизна, ані все інше, однак засяяв яскравіше за сонце і тоді, і тепер, і поки сонце освітлює землю, доти буде його слава. І хоча він був набагато раніше за нас, однак цей тривалий час не заглушив пам’яті про нього, і цілком природно. Таким є благочестя — це справа безсмертна і сяюча яскравіше за сонце.

Але ви, які поринули в море похвал пророка, не повинні забувати головного, про що я раніше сказав, і що засвідчив цей (чоловік), як було сказано і про Мойсея. Оскільки йому, який піднісся своїми успіхами, було властиво не бути дуже поблажливим до народу, то поглянь, що робить Бог. Допускає, щоби він позбувся своєї благодаті настільки, щоб виявилася його немічність. Однак ми повинні насамперед показати, як саме він не був поблажливим. Коли він зачинив небо і землю зробив безплідною, і був голод, голод найжорстокіший зі всіх: відсутність води, висохла всяка трава, висохли річки, обличчя землі було жахливим і загрожувало смертю та всіма нещастями, голод розповсюджувався, ведучи (за собою) жалюгідну смерть, — він (тоді) не поступився, але, відійшовши, сидів на вершині гори, віддавши юдейський народ такому жахливому виснаженню. Але людинолюбний Бог і невимовна благість не терпіли такої суворості. Та оскільки Сам Він не бажав його спонукати, щоби припинив нещастя, а водночас не хотів зробити це без нього, то поглянь, що відбувається: спочатку Він вступає з ним у спілкування, а вже потім посилає дощ. Чи бачиш у цьому милість Божу, людинолюбство і честь щодо святого? Він вилив потоки дощу аж після того, як поговорив з ним і сказав про те, що має бути, і послав його вісником майбутнього блага. Оскільки через нього сталося сумне, то (Бог) захотів, щоби він став вісником і корисного, і, звівши з гори, послав сповіщати про настання проливного дощу і припинення голоду всюди в тій землі. Однак, коли був зведений дощ і незабаром усе розквітло, (тоді) зібравши чотириста Ваалових жерців і чотириста вісімдесят, заколов їх і пролив потоки крові 4.

4. Отже, як це стосується головної теми? Не бентежся, улюблений! Я приступаю нарешті до самої вершини сказаного. Коли він звів те полум’я, отримав перемогу і поставив її блискучою ознакою, вчинив побиття жерців, (тоді) відходить з радістю, пишаючись тим, що сталося. Але послала до нього дружина Ахава, нікчемна й негідна розпусниця, кажучи: «Нехай те і те зроблять мені боги, і ще більше зроблять, якщо я завтра до цього часу не зроблю з твоєю душею того, що зроблено з душею кожного з них (жерців)». Побачивши це, він встав і пішов» у сорокаденну дорогу (3 Цар. 19, 2-3). Що це? Він, із такою душею, що піднеслася до небес, який нехтував усім світом, таким голодом, повстав проти такого царя-тирана і знехтував ним, який зачинив небо і відкрив, зводив то дощ, то полум’я, знехтував законами природи, непохитний, усюди відважний, тепер, після таких успіхів, після такої тривалої відваги, не витерпів словесної погрози однієї блудної жінки й відразу стає втікачем і вигнанцем, біжить у пустелю, віддаляється в сорокаденну дорогу.

Отже, яка причина? Бог позбавив його благодаті, і виявилася немічність природи. Він показав пророка, показав і людину, щоб вони навчилися, що все, що тоді було, — це було справою благодаті. І вчинив Він це для того, щоб зробити його поблажливим до народу, присікти й припинити безумство, що породжується успіхами. Що він був високої думки про себе і повставав проти всіх, я для свідчення вкажу вам на нього самого. Коли прийшов до нього Бог і питав про причину його перебування в одному місці, кажучи: «Чому ти тут, Ілле?» (3 Цар. 19, 13), — а питав Він: «Чому ти тут?» — не тому, що хотів довідатися, але хотів для нас розкрити його сокровенні думки, як і хананеянку колись Христос питав не для того, щоб довідатися, а щоб нам показати скарб віри, який був у ній. Отже, Він питав його, чому він звершив такий шлях і, залишивши міста й народи, полюбив пустелю, — а це не для того, щоб Самому довідатися (та й навіщо це Йому, всезнаючому), а щоб через його відповідь відкрити для нас його сокровенні думки, а тому й справедливо вчинив, щоби він похитнувся зі страху і впав у боязкість, допустив, але не спонукав, поступився, але не довів, а тільки позбавив його (благодаті), після чого він і був викритий. Отже, коли Він сказав: «Чому ти тут, Ілле?», — послухаймо, що він говорить. «Зруйнували жертовники Твої і пророків Твоїх убили мечем; залишився я один, але і моєї душі шукають, щоб відняти її» (3 Цар. 19, 14). Чи бачиш, що він вважав усіх загиблими, і тільки він залишився, і крім нього, нікого немає. Поступово це могло довести його до безумства. Саме тому Бог, відвертаючи від нього цю оманливу думку, говорить: «Я залишив між ізраїльтянами сім тисяч [мужів]; усіх цих коліна не схилялися перед Ваалом» (3 Цар. 19, 18). Оскільки й (тоді), коли навів посуху, він продовжував підсилювати покарання, а після того був про себе високої думки: начебто тільки він такий на землі, — (то Господь) дає йому відчути власну немічність, указує на безліч врятованих, очищаючи цим і іншим його думку, схиляючи бути поміркованим усюди, бути поблажливим і з ревністю поєднувати людинолюбство.

5. Коли хочеш побачити те ж саме і в Новому (Завіті), то знову ми спробуємо навести тобі для прикладу вождів, вежі, мури й глави з новозавітних. Якими були Мойсей та Ілля, таким виявляються Павло й Петро в Новому (Завіті). Як кожен із тих двох став утікачем, перший, злякавшись одного єгиптянина, а другий — погрози однієї блудниці, так і Петро, фундамент, основа, стовп, після незліченних обітниць, після стількох чудес, після такого благочестя, злякався погрози не цариці, не чоловіка, а дівчини-воротарки, — і це було набагато прикріше за попереднє. Ті, злякавшись, тільки втекли, а цей ще впав найтяжчим падінням, про яке всі знають. Коли він був позбавлений благодаті, тоді виявилась і його немічність, позбавлена Божого піклування. Бог допустив йому впасти, оскільки мав намір поставити його начальником над усім світом, — щоб він, згадуючи про власне падіння, був поблажливим до спокус, що будуть потім. А що сказане не є припущенням, то вислухай Самого Христа, Який каже: «Симоне, Симоне! Ось сатана просить вас, щоб сіяти, як пшеницю, але Я молився за тебе, щоб не ослабла віра твоя; і ти колись, навернувшись, укріпи братів твоїх» (Лк. 22, 31-32). За надану тобі допомогу ти дай Мені, каже, цю відплату, бо якби ти не відчув Мого піклування, то сам не мав би сили переносити його (диявола) напади. Отже, роздумуючи про своє, будь поблажливим і до інших. Саме на це натякає словом «укріпи», — укріпи тих, що хитаються, виявляючи милосердя, простягаючи руку, виявляючи від себе чимале людинолюбство.

І Павло був відважніший за всякого лева, безстрашна душа, однак зазнав того ж самого. І поглянь, як указує на самого себе, що він невпинно потребує ліків смирення. У посланні до коринф’ян він говорить: «Не хочемо ми, браття, щоб вам було невідомо про скорботу нашу, що трапилася з нами в Асії, де було нам тяжко надміру і над силу, так що не сподівалися залишитися живими, але самі в собі мали вирок до смерті для того, щоб надіятися не на самих себе, а на Бога, Який воскрешає мертвих, Який і врятував нас від такої близької смерті, і визволяє, і на Якого надіємось, що і ще визволить» (2 Кор. 1, 8-10). Ми були у відчаї, каже, не чекали, що залишимося живими, а думали про себе, що неодмінно будемо засуджені на смерть, — це й означає: «самі в собі мали вирок до смерті», — на це вказували нам самі події, що ми неодмінно загинемо. Навіщо Бог допустив нам зазнати стількох небезпек? Щоб ми не надіялися на себе, каже, а на Бога, Який воскрешає мертвих. Сказане ним означає: щоб ми не гордилися, щоб не величалися своїми успіхами. На це він і далі вказує ще яскравіше. Після того, як сказав про піднесення на небо, входження до раю, сповіщення йому тих невимовних слів, він додав: «А щоб я не звеличувався надзвичайністю одкровень, дано мені жало у плоть, ангел сатани, пригнічувати мене, щоб я не величався» (2 Кор. 12, 7). Тут натякає на тих, що мучать, ображають і вкидають його до темниць, оскільки кожного з них називає сатаною.

– Мені було визначено, — каже, — терпіти випробування, щоб упокорилося моє безумство, щоб я навчився упокорювати себе. Тому я нарешті, звернувшись навіть до Бога, не отримав того, чого прохав, а залишився бути відданим безперестанним підступам, маючи страждання ліками смирення.

І попереднє його життя до навернення було достатнім для напоумлення. Сидячи біля ніг Гамалиїла, живучи тільки за батьківським законом, будучи ревнителем батьківських передань, щодня перечитуючи пророків, вирощений на законі, він не прийняв Христа, Який прийшов, звершував чудеса, говорив про це, вказуючи на Писання і пояснюючи його, а переслідував Розіп’ятого і Воскреслого, і вбивав Його учнів тисячами рук, воював проти церков і був лютіший за всякого вовка. І сам він не міг усвідомлювати цього доти, аж поки не засяяло світло з неба і був поданий голос, який закликав його до істини. Тому і сам він постійно вказує на це у своїх посланнях, схиляючись додолу й соромлячись того, що було. У посланні до Тимофія він говорив: «Дякую Христу Ісусу, Господеві нашому, Який дав мені силу, що Він визнав мене вірним, поставивши на служіння, мене, колишнього хулителя, і гонителя, і кривдника, але помилуваного тому, що так чинив за невіданням, у невірстві» (1 Тим. 1, 12-13). І далі: «Та для того я й помилуваний, щоб Ісус Христос на мені першому показав усе довготерпіння, як приклад для тих, які будуть вірувати в Нього, для життя вічного» (1 Тим. 1, 16). І в посланні до коринф’ян говорив: «Я найменший з апостолів і недостойний зватися апостолом, тому що гнав Церкву Божу» (1 Кор. 15, 9).

6. Усе це було, і залишав їх Бог без Своєї благодаті для того, щоб вони, коли усвідомлять власну немічність і те, якою нікчемною є людина, коли не має підтримки з неба, вступивши на сідалище судді, ставши керівниками народу і начальниками, виявляли у ставленні до підлеглих велике людинолюбство, велику поблажливість, велике прощення. Тому і в посланні до галатів він говорив: «Браття! Якщо і впаде людина в якийсь гріх, ви, духовні, виправляйте такого в дусі лагідності, пильнуючи кожний себе, щоб і ти не був спокушений» (Гал. 6, 1).

Отже, знаючи це, будемо навертати непокірних, грішників будемо прощати і, за Божественним законом, будемо виявляти велике людинолюбство, щоб і нам отримати велике прощення за все, в чому грішимо, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві слава зі Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Бесіда 34 | Зміст | Бесіда 2. Коли опівночі цариця прийшла до Великої церкви і звідси підняла останки мучеників

  1. Плодом Святитель називає падіння Євтропія, який майже за 30 днів до цього був позбавлений свого високого становища. []
  2. Мінь зазначає, що тут алегорично розповідається про падіння Євтропія, який був засланий 399 року в кінці серпня, а бесіда була виголошена майже через 30 днів після цієї події, тобто в кінці вересня того ж 399 року. []
  3. Тут, вочевидь, пропущений текст. []
  4. У Біблії читаємо: «Збери до мене весь Ізраїль на гору Кармил, і чотириста п’ятдесят пророків Ваалових, і чотириста пророків дібровних… І схопили їх, і відвів їх Ілля до потоку Киссону і заколов їх там» (3 Цар. 18, 19.40). []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору