«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том V. Книга 2

Бесіда на надпис Псалма 50, про покаяння Давида і про дружину Урії

1. Художники своїм мистецтвом відтворюють природу і, змішуючи фарби, пишуть зображення видимих предметів, зображають і людей, і безсловесних, і дерева, і війни, і битви, і потоки крові, і списи, і шоломи, і щити, і царів, і окремих людей, і царський трон, і сидячого царя, і варвара, поверженого перед ним, і загострений спис, і потік річок, і різні поля. Тобто, відтворюючи за допомогою свого мистецтва все видиме, вони приносять глядачам видовище. Подібно і пророки є мовби художниками чеснот і нечестя. І вони своїм словом зображають грішника, праведника, того, хто кається, того, хто стоїть, того, хто падає, хто встає, хто зворушується. Як художники змальовують війни і вбивства, так пророки змальовують гріх, який то нападає, то буває відкинутим, і демонів, які то воюють, то бувають переможеними, і диявола, який то досягає успіху в підступності, то відступає подоланим.

Отже, якщо таким є мистецтво пророків, то будемо його старанно вивчати. Справді, розглядаючи картини художників, ми не отримуємо ніякої користі. Яка мені користь бачити зображення царя і намісника? Адже я не можу зробитися царем, та й не бажаю. Отже, яка мені користь від споглядання того, до чого я не маю будь-якого бажання, а якби й здобув, то підлягав би покаранню? Яка мені користь побачити багату людину? Адже, якщо я бідний, то відчуваю заздрість, а коли багатий, то сам стаю предметом заздрості. Переживаючи подібні почуття, я оплакую свою долю. Тому облиш картини (художників) і зверни увагу на ці зображення. Якщо я побачу намісника, то що мені з того? А коли я побачу грішника, який упав і знову встав, то це видовище служить мені приводом для повчання. Коли побачу праведника, який стоїть, то це видовище заохочує мене до мудрості. Завдяки спостереженню я вчуся боротися і готуюся до перемоги. Коли я побачу праведника, який терпить спотикання, то знову ж таки стаю від цього видовища мудрішим.

Усе це я говорю не просто так і не без причини, а тому, що картина, яка представлена у прочитаному сьогодні псалмі, вказує нам на це для повчання. Що ж говорить пророк? «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, і з великого милосердя Твого прости провини мої» (Пс. 50, 3). Ось ця картина. Псалом я називаю картиною, оскільки бачу в псалмі різних осіб: гріх нападає й уражається, покаяння приходить і направляє до Бога, людинолюбство сяє згори, мудрість видає рясні джерела сліз у покаянні. Ось особи, які є на цій картині. Але, перш ніж почати псалом, нам необхідно уважно дослідити його надпис. Як картини, так і псалми надписуються. Та оскільки картини ставлять високо, тому внизу поміщають червоні дощечки (з позначенням): який цар (зображений тут), і яку війну виграв. На псалмах же на початку (зверху) робиться надпис про походження псалма, про його повчальне значення, про зміст і про мотив, чому він був виголошений.

Прошу вас, зосередьте всю увагу на моїх словах, бо у нас піде мова про речі непрості чи випадкові. «В кінець. Псалом Давида, коли приходив до нього пророк Нафан, після того, як Давид увійшов до Вірсавії, дружини Урії» (Пс. 50, 1-2). Таким є надпис. Погляньмо ж, хто такий Нафан, і хто така Вірсавія? Хто є ця дружина Урії? Коли ввійшов до неї пророк? Ради чого написав він цей псалом? Не всі ж псалми написані про Давида. Звичайно, що всі вони написані ним, але не всі про нього. Він описував не тільки власні страждання, але оплакував і чужі нещастя. Наприклад: «На ріках вавилонських, там ми сиділи і плакали» (Пс. 136, 1). Зрозуміло, що не його стосується цей псалом: Давид не був у Вавилоні, не бачив землі варварів, не сидів на чужій землі і не плакав, — він змальовує тут страждання юдеїв. І знову, коли говорить: «Пробили руки й ноги мої, можна перелічили всі кості мої» (Пс. 21, 17-18), то не свої страждання представляє, а провіщає про хрест, про всесвітню Жертву ради спасіння нашого роду.

Отже, те, що зображено у псалмах, може мати різну мету. Інколи йдеться про страждання самого псалмоспівця, інколи про чужі страждання. Тож оскільки цей псалом має на увазі й інших людей, тому тут написано: «Коли приходив до нього пророк Нафан». А це зроблено з тією метою, щоби застерегти нас не відхилятися і не захоплюватися іншими думками. Перед нами псалом, який повчає і наставляє нас саме в цьому. Є тут й інші думки, на які так само вказує нам надпис.

2. Але будьте дуже уважними, і праведні, і грішні! Цей псалом корисний для тих й інших по-різному: для праведного, щоб він не зробився недбайливим, а для грішника, щоб він не зневірявся щодо свого спасіння. Те й інше є печальним, бо і праведник, ставши недбайливим, падає, і грішник, зневірившись, не встане. Отже, щоб ані цей не залишився в падінні, ані той не зазнав падіння, нашим псалмоспівцем пропонується для них цей псалом, спасенний для того й іншого по-своєму.

Але насамперед я хочу розповісти про гріх пророка, великий і тяжкий. Нехай же ніхто з нас не зневіряється. Божественне людинолюбство, піклуючись про весь людський рід, не тільки подвиги святих, але й їхні гріхи перетворювало на ліки, щоби рани одних служили ліками для інших, і спотикання праведника виправляло шлях для грішника. Якщо праведник згрішив, тоді я вже не зневіряюсь у своєму спасінні; коли я бачу, що він упав з небес, тоді його падіння для мене стає запорукою мого підняття. Тому і благодать Духа визначила, щоби пам’ятати не тільки подвиги праведних, але й гріхи їхні. І не тільки самі гріхи, але й наслідки їхні.

Отже, я хочу показати цього благородного мужа пораненим, занепалим, як він піднявся, як трудився, переможеним переможцем, увінчаним. Я не показую його тільки розпростертим у падінні, але й таким, що піднявся, щоб ти отримав користь від того й іншого, щоб, коли згрішиш, не впав у відчай, а негайно піднімався, і не говорив: «Горе мені, загинув я, перелюбник, розпусник, убивця». Для свого спасіння ти маєш притулок, який захищає від гріха. Коли ти настільки великого мужа побачиш пораненим і як він мучиться, тоді негайно поспішай до покаяння і з упевненістю проливай джерела сліз, щоби через його покаяння утвердитися у власному спасінні. Скажу, наприклад, так: нерідко багато хто, і чоловіки, і жінки, впадають у тяжку і невиліковну хворобу. Проливаються сльози, витрачаються ліки, однак лікарське мистецтво безсиле, краса в’яне, тіло виснажується. Врешті-решт жінка впадає у відчай:

 —  Куди мені піти, що зробити? Гроші я витратила, кликала лікарів, витратила ліки, а хвороба залишається, рана невиліковна.

І часто трапляється так, що хто-небудь із відвідувачів скаже:

 — І я страждав такою ж хворобою, і такий чи така вказали мені ліки і врятували мене від хвороби.

Тоді вона просить:

 — Покажи мені цю жінку.

 — Піди на ту вулицю і запитай таку-то.

Саме так є і тепер: після того, як він упав у перелюб і вчинив убивство, — такою важкою є ця хвороба! Але я покажу тобі, як вилікувався і які він ліки приклав до своєї рани. Я не кажу: йди на іу вулицю, запитай такого або таку. Не потрібно ані трудів, ані зусиль, не потрібно тобі виходити навіть за поріг дому — ти можеш прийняти ліки, залишаючись на місці. Тільки виконай те, що я скажу. Тому необхідно продовжити слово і вказати час, коли згрішив, і місце, й особу, і покаяння, і виправлення, і ліки, щоб ви, йдучи звідси, знали все у всій повноті.

Отже, цей Давид, будучи юнаком чи ще навіть хлопчиком, (сином) незнатного батька, прив’язаним до землі і пасовищ, утік від міського і сільського шуму і в пустелі захопився мудрістю. Він не мав нічого спільного із життєвими справами, а з ранньої юності перебуваючи у тиші, відданий чесноті, і, сидячи в пустелі, ніби в пристані, через піклування про овець здобув Царство Небесне. Отже, він був юнаком, майже хлопчиком, юнаком за віком, але зрілим старцем щодо розуму, і недосконалість віку ніскільки не перешкоджала його чесноті: будучи юнаком, він отримував великі перемоги не тілесною силою, а силою віри.

Тож вислухай уважно наступну розповідь. Колись необхідно було поставити для юдейського народу царя, оскільки перший, який тоді царював, виявився негідним. І ось Бог посилає Самуїла прямо до Давидового батька. Коли Самуїл прийшов до Єссея, батька Давида, цей юнак, досить юний, був із отарами (в полі). Я не перестаю постійно вказувати на його юність, щоби ніхто не принижував юнака і не звеличував старого, бо ані сама старість не є чеснотою, ані юність не є вадою. Багато хто і в юності піднісся мудрістю, і навпаки, багато хто в старості спотикався. Так, три юнаки були у вогні й загасили полум’я (Дан. 3, 24). І Даниїл, дванадцятилітній, перетворив левів на овець, не змінивши їхньої природи, а приборкав їхнє звірство своєю вірою (Дан. 6, 22); і викривши безрозсудних старців, він виступив суддею Ізраїля (Дан. 13, 64). І Стефан, перший диякон, від юності був сповнений благодаті й сили і проповідував перед єврейським народом (Діян. 8, 3). А Павло, вже убілений сивиною, був, між іншим, до того часу гонителем церков Божих і тільки після цього взяв вінець віри і зробився вівцею благовоління (Діян. 9, 20).

3. Отже, не принижуй юнака і не вихваляй старця, оскільки не від різниці віку залежить чеснота і порок, а від налаштування душі. Якщо ти будеш пильним, то незрілість віку ніскільки не пошкодить тобі, а коли будеш недбайливим, то й від старості не отримаєш жодної користі. Істинна старість не в білому волоссі, а в чесноті душі.

Так і Давид, будучи юнаком, придбав зрілі плоди чеснот. Прийшов Самуїл до Єссея не в оточенні безлічі людей, а маючи ріг, у якому був священний єлей (1 Цар. 16, 4). І що говорить?

 — Послав мене Бог поставити царем одного з твоїх синів.

Єссей, почувши про (обрання царя), приводить свого первістка, подумавши, що саме для нього приготована ця гідність.

 — Відведи його, — відповідає. — Не благоволить Бог до нього.

(Приводить) другого: і не він. Третього, четвертого, п’ятого.

Зменшується круг дітей, а того, якого шукає, не знаходить. Тоді говорить йому (Самуїл):

 — Чи нема у тебе ще сина?

Присоромився батько і говорить:

 — Маю ще одного, найменшого і немічного, пастуха. Чи хочеш зробити царем малого і немічного?

Людина принижує, а Бог увінчує. «Я дивлюся не так, як дивиться людина; бо людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1 Цар. 16, 7). Хіба ми шукаємо тілесної вроди? Ми шукаємо благородності душі. Вникни в ці слова. Не сказав йому Бог: піди, помаж Мені Давида, але: піди, помаж Мені одного із синів Єссея. Чому ж не говорить конкретно? Чому не називає імені? Задля того, щоби Давид не зазнав того, чого зазнав Йосиф. Як там брати, довідавшись, що він хоче бути царем над ними, почали влаштовувати підступи, ворогували і продали (його в рабство), так потрібно було побоюватися, щоб і брати (Давида) не зробили так само. Отже, тут незнання стало матір’ю безпеки. Пророк прийшов із загальним запитанням:

 — Дай мені одного із твоїх синів.

 — Не можу, — каже, — (дати сина), є тільки юний хлопець, який пасе овець.

Але «Я дивлюся не так, як дивиться людина».

Де ті, які величаються красивою зовнішністю? Не говори мені про красу тіла, а поглянь на достоїнства душі. Що являє собою красива жінка? Якщо вона не прикрасила себе цнотливістю, то це домовина прикрашена. Краса тілесна, якщо вона не поєднана із цнотливістю, — це яма, яка створює небезпеку падіння для подорожнього, й отрута, приготована для інших людей. А з другого боку, вона в’яне у хворобах і знищується смертю. А краса душі залишається безсмертною і незаплямованою, і саме тоді є в повному розквіті, коли замовкають пристрасті і для розуму настає спокій. Отже, якщо ти побачиш красивих чоловіка чи жінку, то не дивуйся. Поглянь, дуби височіють до небес, однак їхні плоди не годяться для людей, а тільки для безсловесних; а лоза стелиться по землі і приносить грона прекрасних плодів. То що ти хочеш мати — виноградну лозу чи дуба? Звичайно, що лозу, бо дуб, красуючись у висоті, своїми плодами дає їжу тільки для безсловесних. Що мізерніше за бджолу, і що величніше за павича? Але що краще — бджола чи павич? Звичайно, що бджола. Знищ павича — і ти не втратиш нічого; знищ бджолу — і ти втратиш багато чого.

Отже, прийшов Давид, виливається єлей, і він помазується за Божим визначенням через людину. Підніс над ним (Самуїл) ріг і (помазання) було йому замість порфіри і вінця. І він пішов, володіючи царством, не будучи озброєним ані шоломом, ані щитом, ані списами, а отримавши тільки визначення Боже, могутніше за все. І коли була оголошена війна, і справи єврейського народу прийшли в занепад, а іноплемінники долали його, тоді Давид пішов подивитися на військо та на іноплемінника, який викликав на єдиноборство. Ніхто тоді не насмілювався виступити. Прийшов Давид, побачив іноплемінника, який величався із виблискуючою зброєю, і побачив усіх у печалі. Пастух на війні, а загартовані в битвах не можуть винести навіть голосу ворога. Звиклий тільки перебувати серед дерев і джерел у тіні (лісів) вистояв. Однак, побачивши велетня, говорить: «Хто цей необрізаний филистимлянин, що так ганьбить воїнство Бога живого?» (1 Цар. 17, 26). І кажуть йому:

 — Звідки в тебе таке безумство?

А він відповідає:

 — Не безумство, а віра. Мене одушевляє не гордість, а благочестя. Я не озброєний шоломом, а вдягнувся вірою. Я дивлюся не на те, що він великий ростом, а на те, що він позбавлений розуму. Дивлюся не те, що судно велике, а те, що воно не має керманича. Я не боюся його (бо він ворог Божий), хоч би він у десять тисяч разів був сильнішим. За вироком згори цей необрізаний слабкіший за всяку людину.

Яка зброя, о Давиде, дає тобі таку сміливість?

 — Не тілесна, а духовна. «Зброя нашого воювання не плотська, але сильна Богом» (2 Кор. 10, 4).

Але як же так: адже ти малий і немічний?

 — Зате великий Господь. Недосконала зброя? Зате сильний Той, Хто послав. Він перетворив море на сушу, розверзнув скелю, перемінив стихії, то тим більше здолає Він одну людину.

4. Отже, прийшов Давид до братів і говорить їм:

 — Що буде дано тому, хто принесе його голову?

Він питає про нагороду не для того, щоб отримати нагороду, а щоб пробудити в них віру. Що ж брати? Вони знову виявляють заздрість і недоброзичливість. «Навіщо ти сюди прийшов і на кого залишив небагатьох овець тих у пустелі? Я знаю зарозумілість твою і дурне серце твоє» (1 Цар. 17, 28).

О заздрість, сповнена пристрасті, невгасаючий вогонь! Як міль точить вовну, так і заздрість гризе заздрісника і робить більш славним того, хто від неї терпить. Так було і з Йосифом та його братами. Ті, які піддалися навіюванню заздрості, поміняли свободу на рабство, а той, кому заздрили, став царем. Так і тут говорять брати:

 — Ми знаємо «зарозумілість твою і дурне серце твоє, ти прийшов подивитися на битву» (1 Цар. 17, 28).

Чому позаздрили? Для чого лихословили? Почули його слова і не могли витерпіти вчасності його слів. А що ж цей мудрий муж? Щоб не збільшувати отриманої від них рани, він залишає їх, іде в іншу частину війська і говорить:

 — Що буде тому, хто зніме з нього голову?

Тоді його повели до царя. Тут він побачив царя, який сидів, охоплений смутком, страхом і трепетом, і говорить йому:

 —  Чому змінилося обличчя господаря мого, і в дні щастя свідчить про рабство? Хто цей іноплемінник? Хіба не можу я піти і зняти з нього голову?

Що ж цар?

 — Як можеш, — каже він, — зробити це, адже ти юний хлопчик, а він з юності своєї знає військову справу?

 — Не дивися на видиме, а подумай про внутрішнє. Хіба ти не бачиш, що я, будучи малий ростом, великий відвагою?

Що ж було далі? Цар не вірить і цим змушує, нарешті, Давида розповісти йому про свої подвиги.

 — Я, — каже, — «раб твій, пас овець у батька свого, і коли, бувало, приходив лев або ведмідь і ніс вівцю з отари, то я гнався за ним і нападав на нього, і віднімав з пащі його; а якщо він кидався на мене, то я брав його за гриву й уражав його, й умертвляв його; і лева, і ведмедя вбивав раб твій, і з цим филистимлянином необрізаним буде те саме, що з ними, тому що так ганьбить воїнство Бога живого» (1 Цар. 17, 34-36).

І сказав Саул Давиду: «Іди, і нехай буде Господь з тобою» (1 Цар. 17, 37). Цар дав йому свою зброю, але Давид не міг носити її. Чому? Бог не допустив цього тому, щоби він отримав перемогу неозброєний, щоби зброя не брала участі в перемозі духу, і щоби цар не говорив потім, ніби перемогу отримала його зброя. Кидає (Давид) зброю і вдягається однією вірою; виходить беззбройний, але одягнений у шолом богобоязливості. Виступає пастух, а не воїн. Кидає камінь, покладаючись не на тілесну силу, і дієвістю віри здобуває перемогу. Підбіг, схопив його меч, відтяв його голову. Так звершилося написане: «Нечестивець заплутався у ділах рук своїх» (Пс. 9, 17).

Знову заздрість, знову наклеп! Я постійно розкопую це джерело, щоб відшукати сам зародок його. Ось цей настільки великий муж, про якого Бог говорить: «Знайшов Я мужа по серцю Моєму, Давида, сина Єссея» (Діян. 13, 22; Пс. 88, 21). О висока похвала! О доказ чесноти! Владика Його говорить: «Знайшов Я мужа по серцю Моєму, Давида, сина Єссея». Отже, Давид, який перемагав звірів, який подолав Голіафа, який душив лева, який здолав ведмедицю, в юності мав мудрість старця. Малий тілом і великий духом, який серед обставин царського двору виявив любов до усамітнення, — він омивав, зрошуючи щоночі свою постіль не перлами, а сльозами. Нинішні люди і вдень сплять, а він і вночі був охоплений турботою. Чому ж уночі? А тому, що вдень, будучи царем, відволікався тисячами справ, а ось уночі, знаходячись ніби в пристані, він віч-на-віч розмовляв з Богом, проливав джерела сліз й омивав ними своє ліжко. Отже, цей настільки великий муж, який здобув благодать Духа, в юному віці володів зрілістю старця, який торкнувся небесних зводів, прийняв небесні дари і благодать, поклав кінець війнам, який явив незліченні подвиги над дияволом, — він після життя в цнотливості, смиренні й чистоті, після того, як утвердився на царстві, подолав безліч ворогів, підкорив народи, і саме тоді серед цілковитого миру виявив немічність, щоб ви навчилися, які блага приносить скорбота і скільки зла — спокій. І коли (він упав)? Серед білого дня! Після обіду, піднявшись із ложа, він прогулювався і побачив оголену жінку, що купалася, дуже красиву і вродливу. Я не звинувачую красу, краса — це Божий дар. Він побачив жінку, яка купалася на крівлі, дружину воїна, красиву, прекрасну. Побачив, запалав похіттю очей, і був уражений стрілою.

5. Нехай слухають цікаві, які спостерігають і задивляються на чужу красу. Нехай почують ті, що біснуються на видовищах, які говорять: «Ми тільки дивимося, це ніскільки не шкідливо». Давид зазнав шкоди, а для тебе не шкідливо? Він був переможений, а в тобі я повинен бути впевнений? Маючи таку благодать Духа, він отримав рану, а ти в цьому безсоромному видовищі залишишся неушкодженим? Крім того, він побачив не блудницю, а жінку цнотливу і чесну, і не в театрі, а в домі. А ти в театрі, де саме місце розбещує душу, де ти не тільки дивишся, але й слухаєш безсоромні слова, де перед тобою блудні обставини і диявольські пісні. Твоя душа уражається зі всіх боків: поглядом від того, що ти бачиш, слухом від того, що ти чуєш, нюхом від того, що ти нюхаєш. Така загибель, така прірва, і я маю повірити тобі, що ти не станеш здобиччю звіра? Адже ти не камінь і не залізо. Ти людина, підвладна загальній немічності нашої природи. Тримаєш вогонь і не гориш? Хіба це можливе? Поклади світильник на сіно і чи скажеш ти мені, що воно не загориться? Яким є сіно, такою є і наша природа.

Побачив її (Давид), як вона миється оголена, і спокусився красою, був уражений стрілою, отримав рану, послав за нею. І як тільки вона прийшла до нього, вчинив беззаконня, задовольнивши свою похіть. Потім наказує їй повернутися до свого дому. Кажучи це, я виводжу на середину пораненого, щоб ви всі, присутні, бачили, як він потім виліковується. І лікар, звершуючи операцію, закликає всіх присутніх, щоби побачили, з яким умінням він перемагає хворобу. Тим більше, коли операції підлягає пророк, то потрібно зібратися всім, щоби бачити, як ми повинні вчинити, щоби самим позбутися гнилі і черв’яків. Гріх учинений, важкий гріх, пристрасть задоволена, а лікаря нема. Тим часом жінка зачала. Досі цар думав, що це залишиться прихованим від її чоловіка, бо хоч він був пророком, однак пристрасть цілковито засліпила його. Зачала жінка, стала вагітною і звертається до царя:

 —  О царю, я загинула (2 Цар. 11, 45)!

 —   Що з тобою?

 — Я вагітна, плід гріха росте, в утробі я ношу звинувачення проти себе, викриття в гріху примножилося: я в собі маю доказ проти себе. Якщо прийде і побачить чоловік мій, що я скажу, що розповім?

Подумай, яким злом є гріх! Цар боїться воїна. І справді, той не є рабом, хто вільний від гріха. Був прикрашений вінцем, а боявся ганьби. Хіба ти вже не цар? Хіба не маєш влади над життям і смертю?

 — Ні, маю. Але ж я вчинив тяжкий гріх.

О гріх, матір страху! О доказ безчестя, о застава мовчання!

 — Я боюся, тремчу, — говорить жінка, — бо ти збезчестив мене, в собі я маю викривача. Якщо прийде чоловік мій, що я скажу, перш ніж виправдаюся? Він побачить мене вагітною і вб’є ту, яка має в собі доказ гріха.

Ти бачиш гнітючу корабельну аварію? Бачиш, яким злом є гріх? Що ж тоді робить цар? Додає гріх до гріха. Потрібно продовжити нашу розповідь. Прийшов Урія, чоловік її, з війни. Прийшов він до царя, і говорить йому цар:

 — Ну що, Урію? Які справи на війні?

Відповідає:

 — Усе добре, ми перемогли.

Чує цар, що воїн переміг, а сам він зазнав поразки. Воїн торжествував на війні, а цар переможений задоволенням. Воїн здолав ворога, а сам він позбавлений влади гріхом. Воїн говорить про перемогу, а він від сорому не посмів і сказати про свою поразку.

 — Ми перемогли, — говорить, — перемога наша.

Цар був пригнічений, він не відчував перемоги на війні через сором поразки, якої зазнав сам. Говорить воїнові:

 — Іди до свого дому, помийся, пообідай, побудь з дружиною твоєю (2 Цар. 11, 87).

Навіщо? Щоби прикрити рану, щоби подумали, що дитя народиться від нього. Але недрімаюче Око, жаліючи пораненого (гріхом), не допустило звершитися цьому. Що говорить тоді воїн?

 — Як я можу залишити тебе і йти ніжитися? Ізраїль на війні, воєначальник в ополченні, кивот Господній у військовому стані, а я піду додому і буду насолоджуватися?

Так говорив воїн, нічого не підозрюючи. І докором цареві було те, що воїн, прийшовши з війни, не побажав навіть бачити свій дім, а цар виявився настільки беззаконним, що повинен був примушувати воїна побачитися з дружиною, щоби цим прикрити свою рану. Однак воїн пішов на війну, а немовля повинно народитися. Що тоді робить цар? Після того, як не вдалося прикрити рану, пише воєначальникові на війні: «Взявши Урію, постав його на найбільш небезпечне місце в бою». Для чого? Щоб погубити його. І цей лист вручає йому. О похіть! На яку жорстокість спонукав гріх цього найбільш смиренного серед людей! Скривджений заносить меч на самого себе, несе лист, повний крові, і йде. Лист повинен був погубити його. Що ж трапилося? Він упав у битві, був убитий. Отже, вчинено два гріхи — перелюб і вбивство. Вбивство явилося плодом перелюбу.

6. Це я говорю для грішників і тих, які усвідомлюють за собою чимало зла, щоби, почувши про це, вони не зневірялися в своєму спасінні, оскільки написано: «Не вбивай. Не перелюбствуй» (Вих. 20, 13-14). Ці обидві заповіді порушив Давид. Він учинив перелюб, а потім убив скривдженого. Важка рана, велика виразка. Отже, коли Урія, повернувшись на війну, був убитий, а гріх прихований, і (цар) готовий був радіти. І тоді нарешті прийшов до Давида пророк Нафан. Пристрасть задоволена, беззаконня вчинене, скривджений погублений. Але пророк викриває пророка. Чому? Якщо Давид був пророк, то хіба не міг він сам вилікувати себе? Ні. Як лікарі, коли самі хворіють, то вдаються до допомоги інших лікарів, бо хвороба позбавляє талант сили. Так і тут: він пророк і той пророк. І він не лежить в ліжку, а загрузнув у гріху. Говорять Давидові:

 — Пророк Нафан біля дверей.

Він каже:

 — Нехай увійде.

Входить пророк. Бачить його сидячого в повному блиску царської пишноти і що говорить?

 — Вислухай мене, царю, я маю справу.

О мудрість лікаря! Прийшов із залізним знаряддям, щоб розкрити рану, але не показує його хворому, щоб не позбавити його лікарської допомоги, і приховує його не під платтям, а в драматичній формі розповіді. Не сказав йому відразу, ввійшовши: о беззаконнику, о нечестивцю, о перелюбнику, о вбивцю. Не просто викриває, а прикриває свою сміливість маскою. Приховує знаряддя (зцілення) і говорить:

 — Я маю справу, о царю, вислухай мене.

Що ж цар?

 — Розповідай про свою справу.

Той говорить:

 —  Був один багатий чоловік. Він мав численні стада овець і волів. І був чоловік бідний.

Ці двоє — Урія і Давид. Поглянь, що було під маскою насправді.

Бідний не мав нічого, крім однієї вівці (тут має на увазі спокушену жінку), яка їла з його столу, пила з його чаші і спала на його грудях.

Бачиш, до якої ніжної любові налаштовує вбогість? У багатих велика пишнота, а у бідних дружина є і слугою, і помічницею, народжує дітей і сама є матір’ю і годувальницею. У багатих не так. Народжує дитя дружина і віддає його в чужі руки. Пишнота заглушує прихильність: мати народжує і не хоче бути годувальницею, ставши матір’ю, соромиться бути годувальницею. Не так Христос. Він відродив нас і Сам зробився нашим Годувальником, замість їжі Він наситив нас Своїм Тілом і замість пиття напоїв нас Своєю Кров’ю.

Отже, овечка спала на грудях бідняка. Сумна картина події усугубляється через зображення такої любові. Одного разу до багача прийшов гість. Який гість? Пристрасть. Щоб засвідчити його чистоту, він майстерно назвав пристрасть гостем. Справді, раніше Давид ніколи не порушував чужого шлюбу і не дивився нечистими очима. Але тут, будучи ураженим (пристрастю), він загубив чистоту через цю жінку і, піддавшись миттєвій слабкості, порушив обов’язок. Прийшов гість, прийшла до нього ця неприборкана, звіроподібна пристрасть. Гість прийшов до цього багача, і він не захотів узяти зі своїх стад овець і волів, а послав і взяв ту овечку, яка спала на грудях бідняка і їла з його столу.

Що ж далі? Розгнівався цар. Він думав, що розбирає чужу справу. Розгнівався цар і з неабиякою силою виніс справедливе рішення. Тепер пристрасть не затьмарила справедливості.

 — Від меча, — каже, — помре він і за вівцю віддасть вчетверо.

Суворіше за закон судить цар. Закон вимагає від того, хто

вкрав, повернути вчетверо (Вих. 22, 1). А він перевищує закон: присуджує бути вбитим тому, хто забрав, і повернути вчетверо. Виніс вирок, приготував осуд. Тоді пророк знімає маску і говорить:

 — Це ти, царю (2 Цар. 12, 6-7).

Що ж він? «Згрішив я перед Господом». Бачиш, як, і будучи ураженим хворобою, він (зберігає) благородність душі? Він не сказав пророкові: нещасний ти і жалюгідний, що не наважився навіть викрити явно! Ні, він говорить: «Згрішив я перед Господом». Що ж пророк на це? «Господь зняв з тебе гріх твій; ти не помреш» (2 Цар. 12, 13). Скоро звершилося покаяння, а ще швидше дароване прощення. «Говори ти, — каже, — щоб виправдатися» (Іс. 43, 26). Ти згрішив ділом, то покайся словом.

7. Це говорю я для того, щоби чули грішники і ті, які піддалися гріху, і не зневірилися в своєму спасінні. «Згрішив я, — каже, — перед Господом… І Господь зняв з тебе гріх твій». Ти сказав: меч ляже на нього, а Я кажу: ти не помреш. Бачиш, як Бог розсудив справу пророка? «Пригадай Мені; станемо судитися; говори ти, щоб виправдатися» (Іс. 43, 26).

Але повернемося до початку. «Псалом Давида, коли приходив до нього пророк Нафан». Тут йдеться про його помилування і прощення. Тож поглянь і повчайся, як він був зцілений, і які ліки вжив. Коли Бог виправдовує, то хто засуджує? Він навіть не сказав, що я прощаю, але: «Господь зняв з тебе гріх твій». Він розкрив виразку, вилікував рану. «Ти не помреш», — говорить. Сказавши це, пророк пішов.

Тепер я хочу показати і розсудливість царя, і його душевне виправлення, і те, як він отримав прощення гріха, як здобув звільнення від беззаконня. Коли прийшов Урія з війни і сповістив цареві про перемогу над ворогом, то цар, бажаючи, щоби чоловік прикрив його злочин, яким він спокусив його дружину, тоді виявив таку старанність для утаєння свого гріха, що з перелюбом поєднав і вбивство. Однак після цього через покаяння він піднісся до мудрості, — той, хто раніше приховував свій гріх, тепер звернувся до покаяння. І після прощення, дарованого Божим милосердям, після того, як прийшов пророк і сказав: «Господь зняв з тебе гріх твій; ти не помреш», після цього він не тільки не приховує своєї пристрасті, а робить її відомою для всіх майбутніх поколінь і пише псалом, щоб і нащадки довідалися, яким печальним видовищем є пристрасть. Отже, коли прийшло покаяння, то воно принесло з собою і сміливість.

 — Я — каже, — спасся, то чому не спастися й іншим за моїм прикладом? Бог простив мені. Ось я й описую все це, щоб побачили і рану, і ліки. Після того, як досяг свого спасіння, я вже не боюся сорому.

Так чинить і Павло: він увіковічує залишені ним злочини й говорить: «Дякую Христу Ісусу, Господеві нашому, Який дав мені силу, що Він визнав мене вірним, поставивши на служіння, мене, колишнього хулителя, і гонителя, і кривдника» (1 Тим. 1, 12-13). Тому я і виставляю себе (у такому вигляді), щоб, коли хтось виявиться таким же запеклим ганьбителем, побачив, що і він має надію на спасіння.

І ти, о Давиде, вчинивши перелюб і вбивство й отримавши від Бога прощення, саме для цього виставляєш себе на ганьбу?

 —  Так, — каже, — щоб, коли хто-небудь буде перелюбником чи вбивцею, навчився від мене, як досягти спасіння.

Тому він залишає гріх і приймає покаяння.

Отже, чи тільки це він мав на увазі, коли оголошував усім, як виправився, чи й дещо інше? Так, і дещо інше, а що саме, я зараз поясню. Ви чули, звичайно, що покаяння приносить нам цілковите прощення і подає велику сміливість. Тому ми повинні знати і те, що той, хто загруз у безлічі гріхів, має великий сором і не тільки не задовольняється покаянням, але боїться і тремтить, щоби знову не загрузнути в них. Саме тому я і хочу показати, що псалом знайомить тебе (зі станом) не тільки того, хто грішить, але й того, хто кається. Говорю це вам для того, щоби після покаяння ніхто не впадав у зайву самовпевненість, а краще найбезпечнішим чином влаштував своє спасіння в пристані. Тож я хочу показати його, як він зцілився і зробився кращим за самого себе: більш сильним і мужнім.

Чи не піддався він після цієї пристрасті знову іншій хворобі? Ось нова війна, новий гріх, знову битва, знову озброєння, і знову напала на нього пристрасть. Знову повним ходом іде війна, важка війна, і військовий стан у зборі. Було у тому місці джерело. У розпал битви побачив його Давид і відчув дуже сильну спрагу: він пристрасно захотів пити. Знову пристрасть, цього разу вже не заборонена. Тоді була пристрасть до тіла, а тепер — до води. Він пристрасно захотів пити, його палить спрага, і він говорить:

 —  Гину від спраги.

Деякі із тих, що хотіли услужити йому, пішли і принесли йому води ціною своєї крові — крізь (ряди) ворогів принесли воду. Коли вода була принесена, отямився цар, що він зробив, що під час такої битви не приборкав свою спрагу. І що зробив? Узявши воду, не випив її, а звершив зливання Богові. Вона видалася йому не водою, а кров’ю, звичайно, не за властивістю, а за значенням. Бачиш, як, будучи навченим колишньою пристрастю, він зробився згодом більш розсудливим? Той, хто тоді загорівся пристрастю до тіла, тепер не захотів води або, вірніше, захотів, однак утримався. Я не кажу, що ця пристрасть була йому не притаманна, але що завдяки своїй мудрості він піднісся над нею і не торкнувся (до води).

8. Це умовляння я пропоную тим, які ведуть блудне життя. Ти був прив’язаний до блудниці? Ти впав у розпусту? Хочеш покаятися? Не додавай гріх до гріха і не говори мені: як я можу жити без розпусти? Я скажу тобі, як ти можеш. Тебе спалює пристрасть? Але ти маєш дружину, а коли не маєш, то візьми, щоб користуватися задоволенням з безпекою. Але ти не можеш стриматися? А це вже розбещеність. І якщо я вкажу тобі на іншого, який не має дружини, однак зберігає цнотливість, то яке виправдання чи вибачення ти подаси? Той серед моря не терпить краху, а ти зазнаєш падіння в пристані? Маєш дружину і вдаєшся до розпусти, і навіть більше — перелюбствуєш? Але, питаєш, як мені позбутися цієї рани? У цьому тобі допоможе дружина. Допоможе дружина? Саме так. Послухай, що говорить блаженний Павло: «Щоб уникнути блудодіяння, кожний нехай має свою жінку, і кожна жінка нехай має свого чоловіка. Жінка не володіє своїм тілом, а чоловік; також і чоловік не володіє своїм тілом, а жінка» (1 Кор. 7, 2, 4).

Отже, коли покличе тебе блудниця, то застосуй до себе це повчання і скажи: «Чоловік не володіє своїм тілом, а жінка». Напиши ці слова у своєму серці і скажи блудниці: «Чого ти кличеш мене? Це не моє тіло, а моєї дружини; я не смію продавати чужого. Я не смію витрачати її придане, не смію розпоряджатися її майном, не можу оскверняти тіло, яке належить їй». Чи так? «Не можу, — скажи блудниці, — чого кличеш мене? Не підходь до нього, це не моє, а чуже. Адже це тіло не належить блудниці? Я не приймаю тіла блудниці. Це тіло моєї дружини». Побійся Христа і скажи, що тіла наші — це члени Христові.

Нехай почують це і жінки, нехай вони зрозуміють, до чого закликає їх Христос, а саме: до дотримання святості, і нехай говорять: «Жінка не володіє своїм тілом, а чоловік». Вникни, яка мудрість є в цих словах Павла. Саме тому, що багато хто стримується і має чистих і цнотливих дружин, причому стримуються понад міру, так що стриманість стає приводом для перелюбства, саме тому він говорить: «Кожний нехай має свою жінку». І він не соромиться, а входить і сідає на ложі вдень і вночі, обіймає чоловіка і дружину і єднає їх одне з одним, і голосно волає: «Не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою» (1 Кор. 7, 5). Ти дотримуєшся стриманості і не хочеш спати зі своїм чоловіком, і він не користується тобою? Тоді він іде з дому і грішить, і врешті-решт причиною його гріха є твоя стриманість. Нехай же краще він спить з тобою, ніж з блудницею. Співжиття з тобою не заборонене, а співжиття з блудницею заборонене. Якщо з тобою він спатиме, то в цьому нема ніякої вини, а коли з блудницею, тоді ти погубила власне тіло. Тож сідає (Апостол) майже на шлюбне ложе і волає: «Не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою».

Для того ти (жінко) маєш чоловіка, для того ти (чоловіче) і маєш жінку, щоб дотримуватися цнотливості. Ти хочеш мати стриманість? Переконай у цьому і свого чоловіка, щоби було два вінці — цнотливість і згода, але щоб не було цнотливості і битви, щоб не було миру і війни. Бо коли ти стримуєшся, а чоловік розпалюється пристрастю, і тоді, як перелюб заборонений Апостолом, значить, він повинен терпіти бурю і хвилювання. Тож «не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою». І, звичайно, де мир, там усі блага; де мир, там і цнотливість сяє; де згода, там і стриманість увінчується; а де війна, там і цнотливість підривається. Тож «не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою». Всякого розпорядника шлюбу перевершує Павло, наставник подружжів усього світу. Тому він і не соромиться говорити: «Шлюб у всіх нехай буде чесний і ложе непорочне» (Євр. 13, 4). Адже і Сам Владика його прийшов на весілля, віддаючи Своєю присутністю честь шлюбу, і навіть приніс дари, перетворивши воду на вино.

Отже, трудися (в стриманості), скільки хочеш, а коли ослабнеш, то користуйся (подружнім) єднанням, щоби не спокушав вас сатана. «Кожний нехай має свою жінку». Ось три способи життя: дівоцтво, шлюб, розпуста. Шлюб — посередині, розпуста — внизу, дівоцтво — вгорі. Дівоцтво увінчується, шлюб відповідно схвалюється, а розпуста засуджується і карається. Тож дотримуйся у своїй стриманості міри, зважаючи на те, наскільки ти можеш приборкати неміч своєї плоті. Не прагни перевершити цю міру, щоб не впасти нижче за всяку міру. Як той, хто хоче пірнати у воду настільки, наскільки тільки може ввійти, однак коли пірне, то дивиться, як далеко йому доведеться повертатися, так і ти будь цнотливим настільки, наскільки можеш витерпіти, щоб через надмірність не зазнати падіння. І за все це принесемо подяку Христу, бо Йому належить слава і держава з Отцем і Святим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків, Амінь.


Бесіда на слова пророка «Справді, даремно метушиться всяка люди, що живе на землі» (Пс. 38, 7). Про милостиню | Зміст | На решту із 50-го псалма. Про покаяння


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору