Бесіда 3. Виголошена у Велику седмицю про те, чому ця седмиця (Страсна) називається Великою. І на слова: «Хвали, душе моя, Господа» (Пс. 145, 1). Про в’язничного вартового, про якого згадується в Діяннях.
1. Ми завершили плавання посту і, за благодаттю Божою, досягли нарешті пристані. Але не будемо байдужими через те, що ми досягли пристані, а навпаки, саме тому, що ми досягли кінця, будемо ще більш ревними. Так чинять і керманичі. Вони, коли готуються ввести в гирло пристані корабель з вантажем, наповнений до верху пшеницею та іншими товарами, тоді бувають особливо пильними й обережними, щоби після довгого плавання корабель не розбився тут до будь-якої скелі й не потонув увесь товар. Так і ми тепер повинні бути особливо пильними й обережними, щоби при завершенні не втратити подяки за труди. Тому ми і повинні примножити ревність. Так роблять і ті, які бігають на іподромах: коли бачать, що вони вже недалеко від місця нагород, саме тоді й прискорюють біг свій. Так і борці, коли після багатьох зусиль у боротьбі та неодноразових перемог наближаються до вінців, тоді особливо підбадьорюються і напружують свої сили.
Те ж саме зробимо тепер і ми. Чим для керманича є пристань, для бігунів — місце нагород, а для борців — вінці, тим для нас є ця седмиця — це початок благ і наближення до вінців. Тому ми і називаємо її Великою. Не тому, що дні її стали більшими за інші, навпаки, є інші дні ще більші; і не тому, що в ній більша кількість днів, вони однакові, а тому, що цієї седмиці Господь звершив для нас великі справи. Під час цієї Великої седмиці повалена давня влада диявола, зруйнована смерть, зв’язаний сильний (змій), розкрадені його знаряддя, вбитий гріх, знята клятва, відкритий рай, доступним стало небо, люди поєдналися з ангелами, зруйноване середостіння огорожі, зняте покривало, Бог миру примирив небесне і земне. Тому вона і називається Великою седмицею. І як вона є главою інших седмиць, так для неї главою є Велика Субота, — чим для тіла є голова, тим для седмиці — субота.
Тому в цей час багато хто і примножує свою ревність: одні збільшують піст, інші — священні богослужіння, інші примножують милостині, засвідчуючи такою ревністю до добрих справ і посиленою побожністю в житті велич того благодіяння, яке подав нам Бог. Як тоді, коли Господь воскресив Лазаря, Йому назустріч вийшли всі жителі Єрусалима і своєю численністю засвідчили, що Він воскресив мертвого, а сама піднесеність тих, що вийшли, служила доказом чуда, так і тепер щире шанування цієї Великої седмиці служить ознакою й доказом величі того, що було звершено упродовж неї. Нині ми виходимо назустріч Христові не тільки з Єрусалима і не з одного міста, а скрізь виходять назустріч Ісусові зі всім світом незліченні церкви, тримаючи в руках не пальмові гілки і потрясаючи ними, але приносячи Владиці Христу милостиню, людинолюбство, чесноти, піст, сльози, молитви, пильнування і всяке благочестя.
І не тільки ми вшановуємо цю Седмицю, але й царі нашого світу вшановували її надзвичайно, даючи можливість відпочити всім, хто займається суспільними справами, щоб вони, користуючись звільненням від занять, старанно проводили ці дні в духовному служінні. Тому вони і зачинили тепер двері судилищ.
— Нехай припиняться, — кажуть вони, — всілякі судові тяганини, сварки і покарання; нехай дещо відпочинуть руки катів; діла Господні звершені однаково для всіх, тож нехай і від нас, рабів, буде бодай якесь добро.
І не тільки такою ревністю і старанністю вони вшанували її, але й по-іншому, не менш вагомо. У цей час розсилаються царські укази про звільнення від кайданів ув’язнених у в’язниці. Як Господь наш, зійшовши до пекла, звільнив усіх, які були ув’язнені смертю, так і раби, роблячи посильне для них і наслідуючи людинолюбство Господа, звільняють людей від тілесних пут, не маючи змоги звільняти від пут духовних.
2. І ми вшановуємо цю седмицю. І я вийшов з вами, підносячи замість пальмових гілок слово повчання, подаючи, подібно до вдови, дві лепти. Ті виходили з пальмовими гілками, вигукували і говорили: «Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх!» (Мф. 21, 9). Вийдемо і ми та, піднісши замість пальмових гілок квітучі душі, будемо виголошувати так, як співали сьогодні: «Хвали, душе моя, Господа! Буду хвалити Господа, поки й життя мого» (Пс. 145, 1-2). І ті слова належать Давидові, і ці, хоча, краще сказати, і ті, й інші належать не Давидові, а благодаті Духа. Вимовляв їх пророк, але його вустами рухав Утішитель. Тому він і сказав: «Язик мій — перо книжника-скорописця» (Пс. 44, 2). Як тростина пише не сама собою, але з волі руки, яка нею водить, так і вуста пророків говорили не самі собою, а завдяки благодаті Божій.
Але чому він не сказав просто: язик мій — перо книжника, але: «Язик мій — перо книжника-скорописця»? Тому, щоб ти знав, що у них мудрість духовна, а в ній велика легкість і велика швидкість. Люди, які говорять самі від себе, формують слова, роздумують, зволікають, витрачають багато часу, а там слова текли, мов із джерела, не зустрічали жодної перешкоди, і навіть приливом думок підганялася швидкість язика. Тому він і сказав: «Язик мій — перо книжника-скорописця». Всередині в нас, говорить, вирують щедрі потоки, і тому вони витікають з великою швидкістю. Для нас не потрібні ані розмірковування, ані зусилля і труди.
Однак поглянемо, що говорить він словами «хвали, душе моя». Ці слова і ми співаємо тепер разом з Давидом, бо хоч він не присутній з нами тілом, зате присутній духом. А що праведники справді присутні і співають разом з нами, про це послухай, як Авраам говорить багачеві. Коли багач сказав: «Пошли Лазаря, щоб мої брати, довідавшись про муки в пеклі, виправилися», — то він відповів: «У них є Мойсей і пророки» (Лк. 16, 29). Хоч Мойсей і всі пророки вже давно померли тілом, однак вони мали їх у Писаннях. Якщо ти, поставивши бездушне зображення свого сина або товариша, думаєш, що сам померлий присутній біля тебе, і за допомогою цього бездушного зображення уявляєш його, то тим більше ми через Божественне Писання насолоджуємося присутністю святих, маючи в ньому зображення не тіл, а їхніх душ, адже їхні слова — це зображення їхніх душ.
Ти хочеш переконатися, чи справді праведники живуть і є присутніми? Ніхто не кличе мертвих в свідки, а Христос закликає їх бути свідками Його Божества, і насамперед самого Давида, щоб навчити тебе, що він живий. Коли юдеї виявляли подив щодо Нього, то Він сказав їм: «Що ви думаєте про Христа, чий Він Син? Кажуть Йому: Давидів. Говорить їм: то як же Давид, у Дусі Божому, зве Його Господом, кажучи: сказав Господь Господеві моєму: сиди праворуч Мене?» (Мф. 22, 42-44). Чи бачиш, що Давид живий? Якби він не був живим, то Христос не поставив би його свідком Свого Божества. Причому не сказав: як же Давид, за натхненням, називав, але «називає», щоби показати, що він і тепер присутній і говорить через Писання. Давид колись співав псалми, і ми тепер співаємо їх разом з Давидом. Він мав псалтир із бездушними струнами, і церква має псалтир, влаштований із струн одухотворених. Наші вуста є струнами цього псалтиря, які видають хоч різні звуки, однак злагоджене благочестя. Жінки і мужі, старі та юнаки, хоч відрізняються один від одного віком, але не відрізняються у співі псалмів, бо Дух, налаштовуючи голос кожного, виводить у всіх єдиний злагоджений спів, як і сам Давид пояснює, закликаючи всякий вік і всяку стать до цього злагодженого співу. «Все, що дише, — говорить він, — нехай хвалить Господа» (Пс. 150, 6). «Хвали, душе моя, Господа».
Чому він залишив тіло? Чому нічого не говорить тілу? Чи не розділяє він живу істоту на дві частини? Ні. Він насамперед спонукає розпорядницю. А що він не відділяв тіла від душі, то послухай, як він говорить в іншому місці: «Боже, Боже мій, до Тебе зранку лину я, жадає Тебе душа моя, за Тобою знемагає плоть моя в землі пустельній, непрохідній і безводній» (Пс. 62, 2). Але, скажеш, покажи мені, де він закликав і тіло до співу. Так, він говорить: «Благослови, душе моя, Господа і, вся істото моя, ім’я святе Його» (Пс. 102, 1). Чи бачиш, як і тіло бере участь у злагодженому співі? Що означає «і вся істото моя, ім’я святе Його»? Нерви, каже, кістки, вени, артерії і всі нутрощі.
3. Але як наші нутрощі можуть благословляти Бога, коли вони не мають голосу, не мають уст, не мають язика? Душа може робити це. Але як можуть нутрощі, не маючи ані голосу, ані язика, ані вуст, благословляти Бога? Так само, як небеса повідають славу Божу» (Пс. 18, 1). Як небеса, хоч і не мають язика, вуст і губ, однак, вражаючи глядачів своєю зовнішньою красою, спонукають їх своїм дивним облаштуванням підносити хвалу Творцеві, так і в наших нутрощах, якщо ти уявиш усе, якщо розглянеш різноманітність їхніх властивостей, діяльності, сили, злагодженості, будови, стану, кількості, стрункості, то вимовиш слова пророка: «Які величні діла Твої, Господи! Все премудро створив Ти» (Пс. 103, 24). Чи бачиш, як нутрощі благословляють Бога без голосу, вуст і язика?
То чому ж пророк звертається тільки до душі? Для того, щоби тоді, коли говорить язик, вона не була розсіяною, як це часто трапляється з нами під час молитви і співу, — щоби з одного й другого боку була злагодженість. Якщо ти, молячись, не слухаєш слів Божих, то як Бог почує твою молитву? Отож, коли він говорить: «Хвали, душе моя, Господа, то цим виражає ось що: нехай молитва підноситься всередині, із глибини серця. Тому і Павло говорить: «Буду співати духом, буду співати і розумом» (1 Кор. 14, 15). Душа є так званим відмінним музикантом, є художником, а тіло — інструментом, який заміняє псалтир, флейту і ліру. Музиканти не завжди бувають зі всіма своїми інструментами, але то беруть їх, то залишають, оскільки вони не постійно грають, а тому не завжди носять в руках інструменти. Тобі ж Бог хотів вселити, що ти повинен безперестанно хвалити і благословляти Його, і для того назавжди поєднав у тобі інструмент з художником. А що Бога потрібно благословляти безперестанно, то послухай, як говорить про це Апостол: «Безперестанно моліться. За все дякуйте (1 Фес. 5, 17-18). Оскільки молитися необхідно безупинно, тому і знаряддя знаходиться постійно з художником.
«Хвали, душе моя, Господа». Це промовив колись Давид тільки своїм язиком, а нині, після своєї смерті, він виголошує це безліччю язиків, і не тільки в нас, а по всьому світу. Чи бачиш, що він не мертвий, а живий? Як можна назвати мертвим того, хто має стільки язиків і говорить стількома вустами? Воістину, великою є справа хвали Богу. Це очищає нашу душу і викликає в нас велике благоговіння.
Чи хочеш знати, яку силу має спів Богові? Три юнаки, співаючи, загасили вавилонську піч або, краще сказати, не загасили, а, що набагато дивніше, розпечене полум’я топтали ногами, мов бруд. Цей спів, проникнувши у в’язницю з Павлом, звільнив (в’язнів) від кайданів, відчинив двері в’язниці, похитнув її основу, уразив великим жахом в’язничного вартового. «Близько опівночі, — говорить Писання, — Павло і Сила, молячись, прославляли Бога» (Діян. 16, 25). Що ж трапилося далі? Абсолютно надзвичайна і дивна річ. Кайдани впали, зв’язані зв’язали незв’язаних. Кайдани, за своїми властивостями, міцно тримають зв’язаного і позбавляють його волі, а тут незв’язаний вартовий в’язниці прийшов і впав до ніг зв’язаного Павла. Матеріальні кайдани, відповідно до своїх властивостей, є такими, що утримують зв’язаного, а кайдани Христові мають таку силу, що незв’язаних упокорюють перед зв’язаними. Вартовий укинув їх у середину в’язниці, а вони, знаходячись всередині, відчинили зовнішні двері. Він забив їхні ноги в колоду, а їхні зв’язані ноги звільнили руки інших.
Після цього, говорить Писання, вартовий припав до них зі страхом і трепетом, з криком, неспокоєм і сльозами (Діян. 16, 29). Що ж трапилося? Хіба не ти сам зв’язав їх? Хіба не ти стеріг їх в ув’язненні? Але що дивного є в тому, що ця сила відчинила в’язницю, коли вона має змогу відкривати небеса? «Що ви зв’яжете на землі, — сказав Господь, — те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Мф. 18, 18). Ця сила звільняє від кайданів гріхів, то хіба дивним є те, що вона звільнила від кайданів залізних? Вона розриває пута бісівські і звільняє душі, зв’язані ними, то хіба дивним є те, що вона розірвала ланцюги в’язнів? Але поглянь на подвійне чудо: вона звільнила і водночас зв’язала. Розірвала кайдани і зв’язала серця в’язнів, оскільки вони не знали, що були вільними. Вона відчинила і водночас замкнула: відчинила двері в’язниці і закрила очі сердець в’язнів, бо вони не побачили відчинених дверей, щоб, скориставшись свободою, не втекти. Чи бачиш, як вона зв’язує і розв’язує, відкриває і закриває?
4. Це відбувалося вночі для того, щоби подія звершилася без шуму і без будь-якого сум’яття. Апостоли нічого не робили напоказ і з пихатості. Начальник в’язничної варти впав до ніг Павла. Що ж Павло? Ти бачив його чудо, бачив його надзвичайні справи. Поглянь же і на його піклування, поглянь на його людинолюбство. «Але Павло вигукнув голосно, — говорить Писання: — Не роби собі ніякого зла, бо всі ми тут (Діян. 16, 28). Того, хто жорстоко зв’язав його, він не допустив тяжко загинути, він не пам’ятав зла. «Бо всі ми, — каже, — тут. Зверни увагу на його смирення. Він не сказав: ці чудеса створив я, а що? «Всі ми тут». Павло прирівняв себе до в’язнів. Побачивши те, що трапилося, вартовий здивувався, був уражений чудом і дякував Господу.
Справді, він був гідний піклування і поблажливості, він не приписав того, що трапилося, чародійству. Чому ж він не подумав, що те, що трапилося, — справа чародійства? Тому, що чув, як вони славили Бога, а чародій ніколи не славить Бога. Він зустрічав багато чародіїв, оскільки був в’язничним вартовим, але ніхто із них ніколи не звершував такого, не звільняв від кайданів, не виявляв такого піклування. Павло, щоби врятувати його від смерті, хотів залишатися зв’язаним, а не тікати. Той вбіг з мечем у руках і зі світильником, бо диявол хотів через убивство позбавити його покаяння, але Павло гучним вигуком швидко подав спасіння його душі. Він не тільки сказав, але «вигукнув голосно: всі ми тут».
Вартовий здивувався такому піклуванню, незв’язаний припав до зв’язаного і що сказав? «Господарі мої, що мені робити, щоб спастися?» (Діян. 16, 30). Як, ти зв’язав їх і сам опинився у скрутному становищі? Ти забив їх у колоду і в них шукаєш засобів для покаяння і спасіння? Чи бачиш його полум’яну старанність, чи бачиш ревність? Він не зволікав і, позбувшись страху, не залишив доброї справи, але негайно приступив до спасіння своєї душі. Була ніч і навіть північ, але він не сказав: почекаємо, хай настане день, а негайно приступив до спасіння.
— Великим є цей муж, — говорив він. — Він вищий за людську природу. Я побачив його дивні діла, дивуюся його людинолюбству. Перетерпівши від мене безліч зла, перебуваючи у надзвичайно важких обставинах, потім оволодівши мною, який зв’язав його, і маючи нагоду погубити мене, він не тільки не зробив нічого такого, але, коли я сам мав намір убити себе і пронизати мечем своє горло, він утримав мене.
Тому із впевненістю сказав: «Господарі мої, що мені робити, щоб спастися?» Так, не тільки чудеса привертали до апостолів віруючих, а насамперед їхнє життя. Тому і Христос сказав. «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16). Чи бачиш полум’яну ревність в’язничного вартового? Поглянь і на ревність Павла. Він не зволікав і не залишив його без уваги, але, будучи у кайданах, у колоді, в ранах, негайно на дав йому таїнства, а з ним і всьому його дому. І вже після духовного очищення і духовної трапези прийняв і трапезу тілесну. Але для чого Бог похитнув в’язницею? Він хотів привернути увагу в’язничного вартового до того, що відбувалося, розв’язав плотські кайдани зв’язаних, щоби розв’язати духовні кайдани в’язничного вартового.
Навпаки вчинив Христос. Коли прийшов до Нього розслаблений, який страждав подвійною хворобою, гріховною і тілесною, тоді Він насамперед звільнив його від розслаблення гріховного, сказавши: «Чадо, відпускаються тобі гріхи твої, а потім, коли деякі сумнівалися, богохульствували й говорили: «Хто може прощати гріхи, окрім одного Бога?» (Мк. 2, 5, 7), Він, бажаючи показати їм, що Він є істинним Богом, бажаючи засудити їх їхніми ж словами, щоб можна було сказати: «Твоїми вустами суджу тебе» (Лк. 19, 22), говорить:
— Ти сказав, що ніхто не може відпускати гріхи, крім одного Бога. Ось Я відпускаю гріхи, тож сповідуй Моє Божество. Засуджую тебе твоїми ж словами (Мк. 2, 10).
Там спочатку було духовне звільнення, а потім плотське, а тут, навпаки, спочатку знімаються плотські кайдани, а потім духовні.
Чи бачиш, яка сила у співі, якою сильною є хвала, якою сильною є молитва? Сила молитви завжди велика, але коли молитва поєднується з постом, тоді вона робить душу ще сильнішою. Нині у нас особлива чистота помислів, нині пробуджується розум і душа споглядає все небесне. Тому Писання і поєднує завжди молитву з постом. Як і коли? «Не ухиляйтесь, — говорить воно, — один від одного, хіба за згодою, на якийсь час, щоб перебувати в пості та молитві» (1 Кор. 7, 5); і в іншому місці: «Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17, 21); і ще у іншому місці: «Попостившись і помолившись та поклавши руки на них» (Діян. 13, 3).
5. Чи бачиш, як молитва скрізь поєднується з постом? Тоді наша ліра видає найприємнішу і найкращу мелодію, бо її струни стають не млявими, не ослабленими надмірною непомірністю, але пам’ять тверда, розум живий, душа бадьора. Саме так необхідно наближатися до Бога і розмовляти з Ним віч-на-віч. Коли ми маємо намір сказати щось потрібне своїм друзям, то відводимо їх в окреме місце і тоді говоримо з ними. Тим більше ми повинні так чинити у ставленні до Бога, тобто входити до цієї скарбниці із цілковитою тишею і тоді, звичайно, отримаємо все корисне, чого тільки попросимо. Молитва — це велике благо, коли вона звершується із вдячним і бадьорим настроєм. А коли дух буває вдячним? Тоді, коли ми привчаємо себе дякувати Господу, не тільки отримуючи те, чого просимо, але й не отримуючи.
Бог іноді дає, а іноді не дає, але те й інше робить з користю. Тож, хоч ти отримуєш, хоч не отримуєш, ти однаково отримуєш саме через те, що не отримуєш. Хоч ти досягаєш бажаного, хоч не досягаєш, ти досягаєш саме через те, що не досягаєш. Не отримати те, чого просимо, часто більш корисно, ніж отримати. Якби для нас не було корисним часто не отримувати те, чого просимо, то Бог, звичайно, завжди давав би все; однак не отримувати із користю для нас, якраз означає досягати того, чого просимо. Ось тому Він часто не поспішає виконувати наше прохання. Тож це не для того, щоби мучити нас неспішністю, а для того, щоби відстроченням дару навчити постійної уважності. Оскільки ми часто, отримавши те, що просили, після отримання занедбуємо старанність у молитвах, тому Він, бажаючи підсилити нашу ревність у молитвах, відкладає дари. Так чинять і люблячі батьки: дітей лінивих і тих, які віддаються дитячим іграм, вони часто, обіцяючи їм великі подарунки і не поспішаючи давати їх, а інколи і зовсім не даючи, утримують їх біля себе.
Буває і так, що ми просимо для себе чогось шкідливого. І Бог, краще за нас знаючи, що для нас є корисним, не задовольняє наші молитви і цим подає корисне для нас без нашого відома. Але хіба дивно, що ми буваємо непочутими, коли те ж саме бувало і з Павлом? І він часто не отримував того, чого просив, однак він не тільки не печалився, а ще й дякував Господу. «Тричі, — говорить він, — благав я Господа про те» (2 Кор. 12, 8). Слово «тричі» означає часто. Якщо ж Павло часто не отримував того, чого просив, то тим більше ми повинні бути терплячими. Але погляньмо, який душевний настрій він мав тоді, коли часто не отримував того, чого просив. Він не тільки не печалився, але ще й хвалився тим, що не отримував. Так сказавши: «Тричі благав я Господа про те… Але Господь сказав мені: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі», далі він додає: «І тому я значно охочіше буду хвалитися немочами своїми» (2 Кор. 12, 9).
6. Чи бачиш поміркованість раба Божого? Він просив звільнити його від немочі, і Бог не послухав його. Але Павло не тільки не печалився від цього, а ще й хвалився своїми немочами. Так і ми будемо налаштовувати свої душі: чи дасть Бог, чи не дасть те, чого просимо, — за те й інше будемо дякувати Йому, оскільки в тому й іншому випадку Він робить корисне для нас. Якщо в Його владі є те, щоби дати, то в Його ж владі є і те, коли дати, що дати або не дати. Ти ж не знаєш, що для тебе є корисним, настільки добре, як це знає Він. Ти часто просиш непотрібного й шкідливого, а Він, більше піклуючись про твоє спасіння, дивиться не на прохання, а насамперед на користь для тебе. Якщо плотські батьки не все дають дітям, які просять, не тому, що не звертають на них уваги, а тому, що дуже піклуються про них, то тим більше так чинить Бог, Який більше любить і краще за всіх знає, що є корисним.
Отже, будемо невпинно вправлятися в молитвах не тільки вдень, але і вночі. Послухай, що говорить сам пророк: «Опівночі вставав я прославляти Тебе за праведні суди Твої» (Пс. 118, 62). Цар, який мав стільки турбот, який управляв племенами, містами й народами, який утверджував мир, вів війни, постійно бачив перед собою безліч справ і не мав жодного відпочинку, молився не тільки вдень, але й вночі. Якщо ж цар, який жив у такому достатку, мав стільки турбот, перебував в оточенні безлічі справ, не заспокоювався навіть вночі, а постійно звершував молитви більш старанно, ніж ченці, які живуть у горах, то, скажи мені, яке прощення отримаємо ми, які живемо у цілковитому спокої, ведемо особисте й бездіяльне життя, та водночас не тільки цілі ночі проводимо уві сні, але й удень не звершуємо встановлених молитов з належною пильністю?
Молитва — це велика зброя, молитва — це велика прикраса, захист і пристань, скарб благ і багатство, яке не розкрадається. Коли ми потребуємо людської допомоги, то для цього необхідно і гроші витрачати, і використовувати рабські лестощі, і чимало клопотів та зусиль. Часто буває так, що для отримання милості ми не можемо звертатися до самих господарів і навіть розмовляти з ними, але спочатку намагаємося знайти прихильність їхніх служителів, домоправителів та наглядачів і грошима, і словами, і всілякими засобами потім через них отримати бажане. А у Бога не так. Навпаки, Він виявляє милість не стільки через клопотання інших, як через прохання нас самих. Тут можуть отримувати користь і той, хто отримує, і той, хто не отримує, тоді як від людей у тому й іншому випадку ми часто отримуємо шкоду.
Отже, якщо ті, які звертаються до Бога, з неабиякою легкістю отримують велику користь, то не будемо нехтувати молитвою. Бог саме тоді примириться з тобою, саме тоді подасть тобі те, чого ти просиш, коли проситимеш сам від себе, коли відкриєш чисту душу, пильний розум, коли не будеш неуважним під час молитви, як багато хто робить, коли часто вуста вимовляють слова молитви, а душа блукає домом, площами й дорогами. Все це — підступи диявола. Він знає, що в цей час ми можемо отримати прощення гріхів, і тому, бажаючи закрити для нас пристань молитви, саме тоді нападає на нас, відволікаючи наші думки від вимовлених слів, і тоді ми відходимо більше зі шкодою, ніж із користю.
Тож, знаючи це, людино, коли приступаєш до Бога, роздумуй, до Кого ти приступаєш, і для тебе достатнім спонуканням для уважності буде істинність Того, Хто готовий дарувати тобі благодать. Поглянь на небо і подумай, до Кого ти звертаєшся. Якщо будь-хто, хоч би й найбайдужіший, вступаючи в розмову з людиною, яка бодай трохи виділяється людськими почестями, неодмінно слідкує за своєю зовнішністю і налаштовує свою душу бути пильною, то тим більше ми повинні спонукати себе бути уважними тоді, коли усвідомлюємо, що розмовляємо з Владикою ангелів.
Якщо потрібно запропонувати й інший спосіб, завдяки якому ми зможемо уникнути неуважності, то я скажу ось що: ми часто після завершення молитви відходимо, нічого не усвідомивши з того, що говорили. Помітивши це, ми негайно знову повторюймо її, і коли це трапиться знову, то знову повторюймо втретє і вчетверте, і не переставаймо молитися доти, поки не вимовимо уважно всю молитву. Коли диявол побачить, що ми не перестаємо молитися доти, поки не вимовимо молитву зі старанністю й уважністю, тоді він, побачивши, нарешті, що його підступи тільки примушують нас часто повторювати ту ж молитву, залишить нас.
Багато ран, улюблені, ми отримуємо щодня від домашніх і від чужих, на торжищі і вдома, від сусідів і друзів, через справи суспільні й особисті. До всіх цих ран ми прикладаймо ліки під час молитви. Якщо ми зі щирою думкою, полум’яною душею і чистою совістю приступаємо до Бога і просимо прощення, то Він має силу дарувати нам відпущення всіх гріхів, чого щоб сподобитися всім нам через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава навіки-віків. Амінь.
Тлумачення на псалми. Бесіда 2 | Зміст | Тлумачення на псалми. Бесіда 4.
