«Наша Парафія»

Господь наш Ісус Христос не тільки приймає плоть, але й, відповідно до закону, обрізується, щоб ліквідувати підставу юдейського невір’я. Він звертається до закону заради закону, щоб через віру звільнити від закону учнів, — і приймає плоть, й обрізується разом з юдеями. Він прийняв плоть, прийняв й обрізання, утвердив родовід, щоб вони не відреклися від Христа, Який походить від сім’я Давида, Якого й очікували, — явив доказ родинних зв’язків. Справді, якщо вони говорили: «Не знаємо, звідки Він» (Ін. 9, 29), хоч Він був обрізаний, то, якби Він не був обрізаний по плоті, їхнє заперечення мало б ґрунтовну підставу.

Отже, «як минуло вісім днів, коли належало обрізати Його» (Лк. 2, 21), — Ісус очікував укріплення плоті. «Як минуло вісім днів, коли належало обрізати», оскільки закон велить обрізувати восьмого дня, і, коли настане восьмий день, тоді виходить на середину лікар, бере в руки залізне знаряддя і виявляє своє мистецтво, і заради обрізання зневажає суботою. Спитаємо ж у юдеїв: субота — спокій, цього дня — цілковитий відпочинок. Чому ж восьмим днем витісняється сьомий? Чому восьмий день стає вище сьомого? Але юдеї, звичайно, не знають про юдейські справи, а Христова Церква знає Христа і юдейське вчення. Дитя обрізується восьмого дня, оскільки восьмого дня мало бути воскресіння, тобто Господнє обрізання всього світу. Чому Мойсей не велів обрізувати шостого дня? Чому не дев’ятого чи десятого? Зрозумілим є восьмий день, у який воскрес Господь.

Отже, якщо хтось не вірить у воскресіння, той через невір’я не обрізаний серцем, відчужений від Бога. Обрізання — це істинне пізнання й усвідомлення віри. Отож, улюблений, обрізання передається вірним через святе Хрещення, а святе Хрещення — це образ Христового воскресіння. Тому перейди від плоті до духу, від тілесного піднесися до духовного. Там ти знайдеш плотське обрізання, а тут — духовне й очищення від гріхів. Восьмий день — обрізання і восьмий день — воскресіння. А образом воскресіння є Хрещення. Піднесення буває від малих речей до великих, від тілесних — до більш духовного. Тому нехай прийдуть юдеї й отримають успіх, бо щодо тілесного необхідно підноситися вище, а не залишатися у тому ж.

Отже, Господь наш Ісус Христос, Який прийшов «не порушити закон, а виконати» (Мф. 5, 17), був обрізаний разом з юдеями. Тому євангеліст говорить: «Як минуло вісім днів, коли належало обрізати Його, дали Йому ім’я Ісус, наречене Ангелом ще перед тим, як зачався Він в утробі» (Лк. 2, 21). Ми отримуємо ім’я після народження, а Ісус отримав ім’я ще до народження, бо Він був ще до зачаття. А Ісусом був названий тому, що мав звершити справу спасіння.

«І коли, — говорить (Писання), — виповнилися дні очищення за законом Мойсеєвим» (Лк. 2, 22). Чийого очищення? Марії і Йосифа, адже закон велів жінці-матері перебувати окремо від чистих, вичікувати визначені дні і не виходити з дому. Отож, «коли виповнилися дні очищення за законом Мойсеєвим (хоч це не було необхідним для Діви, однак сповнявся закон), то принесли Його до Єрусалима, щоб поставити перед Господом, як написано в законі Господньому» (Лк. 2, 22–23). Де йдеться про тілесне очищення, там (Писання) говорить: «За законом Мойсеєвим», а де про явлення святості, там говорить: «Як написано в законі Господньому». Це не тому, що закон Мойсеїв не був законом Господнім, адже коли говорить пророк під дією Святого Духа, то говорить не сам, а те, що вселяє Господь. Та оскільки очищення мало тілесний вигляд, тому (Писання) говорить про Мойсеїв закон, а через те, що тут було Дитя Первородне, тому говорить: за законом Господнім, вшановуючи Того, Хто народжується: «Як написано в законі Господньому, щоб усяка дитина чоловічої статі, яка розкриває утробу, була посвячена Господеві» (Лк. 2, 23).

Отже, це слово, і весь закон, і причина закону — все заради Того, Хто «розкриває утробу». Усі первородні істоти як серед тварин, так і серед людей ніколи не «розкривали утробу», а були тільки первородними. Кого ж народила Діва, що тільки Він «розкриває утробу»? Тож, прошу, зверни увагу на встановлення всього закону тільки заради Того, Хто мав народитися від Діви. Як же юдеї могли зрозуміти це встановлення? Будучи плотськими, вони були надзвичайно далеко від того, щоб осягнути ті думки, для яких необхідне духовне усвідомлення. Отже, вони приходять, «щоби принести жертву, як сказано в законі Господньому, дві горлиці або двоє голубенят» (Лк. 2, 24). І це відбувалося відповідно до закону, як знамення, щоб нічого не було пропущено із закону.

Ці іносказання співзвучні із законом, однак перейдемо до Євангельської розповіді. «Був тоді в Єрусалимі чоловік на ім’я Симеон. Він був муж: праведний та благочестивий…, і Дух Святий був на ньому. Йому було провіщено Духом Святим, що він не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього» (Лк. 2, 25–26). Був старець Симеон, який очікував звершення благовістя. Він перебував в храмі і сам до себе говорив:

— Де б Він не народився, у будь-якому випадку прийде сюди.

Цей старець «був приведений Духом у храм» у той час, «коли батьки принесли Немовля» (Лк. 2, 27). Він часто приходив, але у своїх справах. Тоді ж, будучи приведений Духом Святим, приходить саме в той час, щоб сповнилося те, що було йому обіцяно. «Він узяв Його на руки, благословив Бога і сказав: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром» (Лк. 2, 28–29). Звідки «відпускаєш»? Із рову цього життя, бо обставини його печальні. Це життя — в’язниця. Отже, він хотів бути відпущеним. Якщо ж хтось вважає відхід звідси карою, то той ще не досконалий у вірі. А ось він говорив: «Нині відпускаєш, раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром», бо явився Той, Хто має принести світові мир, прийшов Миротворець, Який єднає небо з землею, явився Той, Хто через євангельське вчення робить землю небом. Симеон викликує: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє» (Лк. 2, 29–30). Що це означає? (Це означає:) раніше я вірував думкою і знав у думці. Тепер же побачили й очі мої. Те, чого я очікував серцем, ось те побачили мої очі вже звершеним. Що саме? «Бачили очі мої спасіння Твоє». Яке? «Яке Ти приготував перед лицем усіх народів» (Лк. 2, 31), не одного народу і не тільки Ізраїля, а «перед лицем усіх народів», адже Народжений — Учитель усього світу. «Світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля» (Лк. 2, 32). Чому світло? Бо народи перебували у темряві, а Він просвітив ті племена, котрі перебували в темряві. «Світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля». Тут — слава, там — одкровення. Там — початок вчення, а тут — наступне вчення. «Славу народу Твого Ізраїля».

Але, звичайно, хто-небудь скаже: а де ізраїльтяни? Ти маєш Петра, маєш Павла, маєш Іоана, маєш три тисячі чоловік, маєш п’ять тисяч чоловік (Діян. 2, 41; 4, 4), маєш Єрусалимську Церкву, маєш юдеїв, які увірували, бо серед тих, котрі увірували, був і цей народ. «Якби Господь Саваоф не полишив нам невеликого залишку, то ми були б те саме, що Содом, уподібнилися б Гоморрі» (Іс. 1, 9). Бог говорить: «Утім, Я залишив між ізраїльтянами сім тисяч [мужів]; усіх цих коліна не схилялися перед Ваалом» (3 Цар. 19, 18). Таким чином, у цьому народі збереглося насіння віри, і не загинув весь народ. Нехай цього не буде! І не загинули всі юдеї, бо і тепер у цьому блаженному стані і званні хоч «багато покликаних, та мало обраних» (Мф. 20, 16). Христос призвав весь світ і приготував святу трапезу Євангелія. Але, коли прийде вдруге, тоді ввійде і зробить вибір, і турботливо огляне тих, котрі возлежать. І якщо побачить, що хтось із присутніх не має весільного одягу, то скаже йому: «Друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу?» (Мф. 22, 12). І відкине його так, як ми чули в Євангелії.

Отже, і там був вибір, і тут буде вибір. То невже через те, що ми покликані, повинні поводитися гордовито, начебто вже досягли досконалості? Нехай падіння перших людей буде для нас пересторогою. Тому, улюблений, і цей народ загинув не весь, і не весь він розбестився, і не весь виявив невір’я, і не весь переслідував апостолів, але через апостолів увірували три тисячі, не рахуючи жінок та дітей1 (Діян. 2, 41). І в Єрусалимі народилася багатотисячна Церква, коли храм ще не був зруйнований, коли юдеї ще не були вигнані, коли Єрусалим ще не був зруйнований. Була створена Церква, і слова Іоана виявилися очевидною істиною: «Йому належить рости, а мені умалятися» (Ін. 3, 30).

Тому Симеон, будучи пророком, говорить: «Славу народу Твого Ізраїля». Славою для тих, котрі очікували, була зустріч з Тим, Кого очікували. І Йосиф, і Марія прославляють сказане. Ангел благовістив, волхви пізнали, пастирі слухали, воїнства ангелів тріумфували, зірка зверху вказувала, Симеон пророкує, Анна, дочка Фануїлова, пророкує, земля раділа, небо через зірку сповіщало, волхви відмовилися підкоритися тиранові, пастирі поклонилися Архіпастирю, усі пізнали, Мати пізнала, Йосиф почув, вони тремтіли при таких справах, бо зрозуміли їх після звершення.

«І благословив їх Симеон, і сказав Марії, Матері Його: «Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі, і на знак сперечання» (Лк. 2, 34). На чиє «падіння»? Зрозуміло, що — невіруючих, тих, котрі заперечують, розпинають. На чиє «піднесення»? Тих, котрі визнають і розсудливо сповідують Його. «І на знак сперечання». Який «знак сперечання»? Знак хреста, який Церква визнає, як спасенне для світу, — знак, про який часто сповіщало небо і проти якого ворогують юдеї. Цей «знак» зустрічає «сперечання», щоб перемогла істина, оскільки без «сперечання» перемога не буває повною. Необхідно, щоб було «сперечання», щоб Суддя довготерпеливо виносив суд упродовж усієї вічності. Тому (Писання) говорить: «І на знак сперечання». «Сперечання» ж спричиняють невіруючі.

— І Ти, — говорить (Писання), — вважаєшся Його Матір’ю. Отже, чи не піддасися Ти спокусі після того, як усвідомила, що Ти — Мати, після того, як народила Його, після того, як Ти думаєш, що вмістила Його на деякий час у Своїй утробі? Твоя утроба була сосудом дії Духа. Чи будеш непідвладною спокусі після того, як стала Богородицею, після того ж як, будучи Непорочною, зачала, після того, як стала Матір’ю Свого Творця? Чи будеш Ти непідвладною спокусі? Навіть і Ти не будеш непідвладною їй, бо «і Тобі Самій душу пройме меч» (Лк. 2, 35).

— Чому, Господи? Чим Я згрішила?

— Ти, звичайно, нічим не згрішила. Але, коли побачиш, як Він висить на хресті, коли побачиш, як Він страждає за світ, коли побачиш, що руки Його розпростерті на хресті і прицвяховані до дерева, тоді Ти почнеш сумніватися і говорити: невже це Той, про Якого говорив зі Мною ангел? Невже це Той, задля Якого сталося Моє чудесне зачаття? Я була дівою і народила, і залишилася Дівою. Чому Він розпинається? «І Тобі Самій душу пройме меч».

Тож, за пророцтвом праведного Симеона, не було нікого, хто б не зазнав спокуси. Петро, верховний серед апостолів, тричі відрікся. Інші учні, залишивши Христа, втекли. Пастир, проганяючи вовків, не потребує захисту з боку овець, і Спаситель не мав потреби в помічниках, однак усі відступили. Христос був Сам, наче баран, що заплутався2. Отож, і Її «душу пройняв меч», а саме — спокуса і сумнів. «І Тобі Самій душу пройме меч, щоб відкрилися помисли багатьох сердець» (Лк. 2, 35). Отже, Ісус страждає для викриття невір’я, для утвердження віруючих. «Знак» же зустрічає «сперечання», щоб через свою порочність були викриті ті, котрі сперечаються. Якби істина не зустрічала з боку людей жодного заперечення, тоді і благочестя було б невипробуваним. А допущення «сперечання» робить те, що обирається істина вже випробувана. «Знак» зустрічає «сперечання», бо інакше як були б випробувані під час переслідувань мученики? Як вони боролися б, показуючи себе переможцями завдяки своїй непохитності?

Поглянь, як багато користі принесло «сперечання». Воно не просто укріпило вірних, як дехто може сказати, але й таких свідків, які йшли на муки і смерть, і своїм терпінням доказували Христову благодать. Отже, коли Симеон говорить: «Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі, і на знак сперечання», то необхідно розуміти, що Він ані «падіння» не чинить, ані «піднесення» насильно не спричиняє, але «лежить на падіння» для тих, котрі спотикаються до каменя спотикання, і на «піднесення» для віруючих з їхньої добрій волі. Лежить, мовби хтось сказав: сяє світло, щоб бачили ті, котрі здорові, а ті, котрі хворі очима, ще далі тікали від проміння світла. Як же упали б одні, котрі гідні викриття, а інші, маючи добрі надії по своїй волі, були б піднесені, якби не було «знака сперечання»? Як говорить Симеон: «І на знак сперечання»? Щоб «сперечання» не здавалося дивним для віруючих. А що навіть істина Божа з волі Божої зустрічає «сперечання», це зрозуміло, бо ніхто не зміг би виявити «сперечання», якби не дозволяв Бог. А це необхідне для того, щоб стали очевидними гідні.

Буде час, коли для «сперечання» місця вже не залишиться, бо, коли засяє з неба знамення, тоді «схилиться всяке коліно небесних, і земних, і пекельних, і всякий язик сповідує, що Господь Ісус Христос у славу Бога Отця» (Флп. 2, 10–11). Це знамення до тих тільки пір й існує, і служить знаменням, і є знаменням «сперечання», аж поки належним чином не бачимо Того, Хто знаменується. А після того, як Сам Той, Хто Знаменується, відкриється під час Свого другого пришестя, тоді вже ніхто не насмілиться суперечити знаменню. Бо Той, Хто Знаменується, явиться проти тих, котрі сперечаються, маючи Божество, видиме для всіх. Тоді ті, котрі прийняли знамення, будуть прославлені Тим, Хто був Ознаменований, а ті, котрі суперечили знаменню, будуть засуджені Ним. І тоді настане кінець «сперечанню», кінець омані, кінець сумнівам, кінець невір’ю і початок нагород за подвиги і вінці, яких, о, якби всі ми сподобилися в Христі Ісусі, Господі нашому, Котрому слава і держава навіки-віків. Амінь.

1. Слова «не рахуючи жінок та дітей» відсутні у книзі Діянь. Вони, очевидно, взяті із розповіді про насичення п’ятьма хлібами п’ять тисяч народу (Мф. 15, 38). [↩]
2. Мається на увазі жертвоприношення Авраама, який приніс у жертву замість свого сина барана (Бут. 22, 13). [↩]

Опубліковано: 03.03.2016.