«Наша Парафія»

Провіщення Господа про чудеса, які будуть звершуватися Його послідовниками, що є неможливим у язичництві. Приношення у жертву людей вказує на походження язичництва від демонів. Безмежна доброта Спасителя. Огидне вбивство римським царем узятого заручником миру царського сина. Св. Вавила не допускає царя ввійти до церкви. Необхідність оберігати закони Божі. Розвиток гріха в душі при неуважності до нього. Ув’язнення св. Вавили, його скорбота через загибель нечестивого царя. Смерть мученика і заповіт покласти в домовину кайдани як свідчення того, що ганьба ради Христа — це істинна слава. Можливість подвигів для мученика після смерті. Перенесення мощів до Дафни. Мощі мученика примушують замовкнути колишнього оракула Аполлона. Початок царювання Юліана, його язичницький спосіб життя і наказ забрати, на вимогу оракула, із Дафни гробницю мученика; страх Юліана і демона перед мучеником. Приклади покарання Богом гонителів та інші знамення. Премудрість Божа проявилася в збереженні залишків капища для повчання нащадкам, а доброта, — що удар блискавки був спрямований не на царя, а на голову ідола. Спроба Юліана відновити Єрусалимський храм задля внутрішнього розбрату у християнстві. Смерть Юліана. Вияв благості і премудрості Божої у карах, які спіткали Юліана наприкінці — це урок для всіх людей.

Господь наш Ісус Христос, готуючись уже йти на страждання і померти життєдайною смертю, останньої ночі окремо покликав Своїх учнів, багато про що розмовляв з ними, наставляючи, і між іншим сказав наступне: «Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить» (Ін. 4, 12). Було багато й інших учителів, які й учнів мали, і чудеса показували, як хваляться язичники, але жоден з них ніколи не зміг би взяти собі бодай щось подібне у голову і не насмілився б сказати. І ніхто з язичників, хоч які вони безсоромні в усьому, не зміг би довести, що в них є такі провіщення чи висловлювання. Хоч чимало розповідають про різних їхніх чудотворців, які начебто показували привиди померлих і образи деяких мертвих, і говорять, начебто деякі чули якісь голоси із гробниць, але щоби будь-хто з людей, котрі жили серед них і вшановувалися ними, чи з тих, котрих вони після смерті визнали богами, сказав своїм учням щось подібне, цього ніхто з них не став би ніколи стверджувати. Якщо хочете, я скажу і причину, чому вони, не червоніючи брехали про все з відкритою головою, однак нічого подібного ніколи не насмілювалися вигадати.

Не просто і не без причини утримувалися вони від такої вигадки. Ці згубники по-злодійськи міркували, що той, хто має намір звабити, щоб не бути викритим, повинен вигадати щось ймовірне, повне всяких прикрас і важке для розпізнання. Досвідчені рибалки і птахолови, зазвичай, кладуть не голі сіті, але старанно зі всіх боків прикривають їх принадами і так кожний отримує ту чи іншу здобич. А якщо вони, відкривши сіті, залишать їх видними для тих, кого хочуть ловити, то ані риба, ані птиця ніколи не потраплять у ці сіті, та й навіть не стануть підходити до них, і рибалка та мисливець підуть додому з пустими руками. А оскільки і язичницькі учителі хотіли ловити людей, то і вони не кидали в море життя голий обман, але, видумавши і склавши те, що могло уловити більш нерозумних, остерігалися заходити неправдою далеко, побоюючись перебільшення і боячись, щоб непомірністю другого не знищити і першого. Якби вони сказали, що й у них хтось сповістив щось таке, що наш Спаситель сказав Своїм учням, то обмануті ними почали б глузувати з них, як із людей, котрі не змогли навіть правдоподібно збрехати, оскільки таке провістити і сповнити воістину властиве тільки Його блаженній силі.

Якщо ж демони і могли колись трохи зваблювати обманутих ними, то це було тоді, коли ще джерело світла не було відоме більшості. Але й тоді, звичайно, було видно, що те, що відбувалося навіть при інших обманах і при самих жертвоприношеннях, було справою бісів. Наказувати, щоб їхні жертовники обагрялися людською кров’ю, і вимагати, щоб такі жертви приносилися їм батьками, — що ще може перевершити це найбільше божевілля? Ніколи не насичуючись нашими нещастями і не знаючи будь-якої межі і кінця боротьби з нами, але вічно шаленіючи, вони, начебто їм було недостатньо насичувати лють від того, що замість овець і волів заколювались на їхніх жертовниках жінки і діти, придумали надзвичайний злочин людиновбивства і ввели новітній рід безчестя. Хто повинен би був оплакувати вбивство тих, кого губили, саме тих вони переконали приводити їх на це нещасне вбивство. І щоб принижувалися не тільки закони, ухвалені людьми, вони в самій основі спотворили навіть закони природи, збудивши її до несамовитості проти себе і ввівши у людське життя найбільш злочинне зі всіх убивств. Тож ніяких ворогів так не боялися всі, як батьків. На кого мали б понад усе надіятися, саме їм найбільше не довіряли і відверталися.

Так ці карателі за допомогою саме тих, через кого Бог приводив (дітей) до споглядання цього світу, саме через них намагалися позбавити їх цього дару, роблячи винуватцями смерті тих, котрі подали життя, начебто бажаючи показати, що вони від Божої милості не мають жодної користі. Тому їм не потрібні інші вбивці, крім тих, що їх породили. Так було б і тоді, якби трапилося якесь велике чудо (а зі сказаного видно, що тут усе маловажне, не вартує жодної уваги і сповнене великого обману), однак і тоді, якби звершилося щось величне, то сказаного мною досить для того, щоб довести тим, котрі ще цілком не втратили розум, якими були ті, котрі це чинили, наскільки вони сповнені скверною, і як усе влаштовували для спотворення і нашого життя, і стану.

2. Господь же наш Ісус нічого такого нам не велів, але, будучи дивним у Своїх чудесах, а не менше за чудеса і в заповідях, справедливо вшановується всіма поклонінням і вірою в Його Божество. Він, прийшовши припинити це беззаконня, і, що особливо дивне, спас від цього лютого і жорстокого насильства не тільки нас, котрі поклоняються Йому, але і тих, котрі лихословлять Його, оскільки навіть серед язичників уже нікого не змушують приносити такі жертви своїм демонам. З таким незмінним людинолюбством Він ставиться до нашого роду. Бог зробив Своїм ворогам більше добра, ніж демони заподіяли своїм друзям зла. Демони змушували своїх служителів і шанувальників ставати вбивцями власних дітей, а Христос тих, котрі відверталися від Нього, спас від цих наказів. І звільнення від цього звірячого служіння, і цей дивний спокій не обмежив тільки для Своїх, але ввів і серед чужих, показавши, що ті були мучителями, ворогами і згубниками нашого роду, а тому чинили з рідними, як із чужими, і були далекими один для одного. Він же був Царем, Промислителем і Спасителем усього роду людського, а тому і тих, котрі відчужувалися від Нього, щадив, як Своїх. Та й усе єство людське — це Його створіння, як і говорить Його учень: «До своїх прийшов, і свої Його не прийняли» (Ін. 1, 11).

Але описувати все Його людинолюбство зараз недоречно. Бо, якби навіть хтось став говорити про Нього впродовж віків і мав стільки сили, скільки мають безтілесні сили, то й тоді не торкнувся б Його достоїнства. Наскільки Він благий — це знає тільки Він, бо таким благим є тільки Він. Поглянь, що говорить Він учням: «Істинно, істинно кажу вам: хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить» (Ін. 14, 12). Не надав би Він їм такої великої честі, якби не був надзвичайно і безмежно благим. Якщо ж хтось із сумнівом запитає в нас, коли звершилося це провіщення, то, взявши до рук книгу, яка називається «Діяння Апостолів», хоч вона містить не всі діяння і не всіх, а тільки одного чи двох і то нечисленні, то побачить, що хворі, які лежали на постелях, отримували здоров’я, як тільки до них торкалася бодай тінь цих блаженних, а для спасіння багатьох біснуватих від демона, який мучив їх, не потрібно було нічого, крім одягу Павла. Якщо ж хтось почне називати це хвастощами і розповідями неймовірних вигадок, то, щоб закрити і присоромити хульні вуста і зупинити неприборканий язик, достатньо того, що ми бачимо сьогодні.

Немає в нашому світі ані країни, ані народу, ані міста, де б не оспівувалися ці чудеса, які ніколи б не викликали подиву, якби були вигаданими. Засвідчити це можете ви самі. І нам не потрібні навіть свідчення інших щодо цих слів, коли ви, наші вороги, подаєте його нам. Скажи мені, чому якогось Зороастру і Замолксиса більшість навіть імені не знають, а вірніше — ніхто не знає, крім деяких? Чи не тому, що все, що розповідається про них, було вигадкою? А однак і вони, і ті, що склали оповідання про них, мали, кажуть, здібність перші — винаходити і звершувати чародійства, а останні — прикривати неправду імовірністю розповіді. Але все стає даремним і непотрібним, коли предмет розповіді гнилий і обманливий. Однак, коли він непохитний і істинний, даремним і марним стає все видумане ворогами для його спростування, оскільки сила істини не потребує жодної допомоги. І, хоч би тисячі пригашували її, вона не тільки не зникає, а саме через тих, котрі намагаються їй завадити, виходить більш сяючою і піднесеною, насміхаючись над тими, що шаленіють і даремно виснажують самих себе.

Наші події, які ви називаєте вигадкою, намагалися спростувати і тирани, і царі, і непереможні у словах софісти, навіть філософи, і чарівники, і волхви, і демони. «Але ослаб, — за словами пророка, — язик їхній, і рани від них — (все одно, що) стріли дитини» (Пс. 63, 8–9)1. Царі від підступності проти нас отримали тільки ту вигоду, що придбали собі славу лютості. У люті проти мучеників, дійшовши до протиприродної жорстокості, вони несвідомо піддали себе безмежному осуду. А філософи і вправні ритори, котрі користувалися в більшості великою славою, одні через (свою) поважність, а інші через красномовство після боротьби з нами стали смішними, і їх вважають нічим не кращими за дітей, які базікають без потреби. Серед безлічі племен і народів вони не змогли переконати ані мудрого, ані немудрого, ані чоловіка, ані жінки, ані навіть малого дитяти, а написане ними настільки смішне, що й книги їхні давно знищилися, і більшість із них, як тільки появилися, тут же зникли. А коли і є щось таке, що збереглося, то знаходять це збереженим у християн, — настільки ми далекі від того, щоб побоюватися будь-якої шкоди від їхнього підступу, а тільки посміхаємося над великою вишуканістю їхніх хитрувань! Як ми не боялися б брати руками скорпіонів, змій і вогонь, коли б у нас тіла були адамантовими і нетлінними, (однак ми і це показали), так і тепер, коли Христос так налаштував наші душі і віру, ми не боїмося мати біля себе отруту ворогів. І якщо нам велено наступати на змій, скорпіонів і на всяку силу диявола, то тим більше на черв’яків та жуків. Саме такою є відмінність між шкодою від них і від підступів лукавого демона.

3. Такими є наші справи. А що стосується ваших, то проти них ніхто ніколи не воював, бо християнам недозволено нищити оману примусово і насильно, а (заповідано) звершувати спасіння людей переконанням, словом і лагідністю. Тому жоден цар із тих, котрі прийняли вчення Христове, не видавав проти вас таких указів, які видумали проти нас ті, котрі служили вченню демонів. Однак омана язичницького марновірства, що насолоджувалася таким спокоєм і ніколи ніким не тривожилася, згасла сама по собі і сама по собі розпалася, подібно, як тіла, що підпали тривалій сухоті (туберкульозу), не зазнаючи сухоті від будь-кого шкоди, самі по собі згорають і, розкладаючись, поступово знищуються.

Так, хоч цей сатанинський сміх ще не зовсім винищений на землі, але й того, що вже звершилося, достатньо, щоб запевнити вас і щодо майбутнього. Якщо за такий короткий час більша частина вже зруйнована, то ніхто не буде сперечатися про решту. Коли місто взяте, і стіни зруйновані, і місця зібрань, видовищ і гульбищ спалені, і всі дорослі вбиті, тоді, дивлячись на напівспалені портики і залишки деяких будинків, котрі ще стоять зі старими жінками та малими дітьми, ніхто не стане сперечатися з переможцем, який подолав більше, що нібито він не зможе здобути все інше.

А справи рибалок не такі, але процвітають з кожним днем, хоч досягли вони наших часів не на волі й у спокої, а серед скорбот, переслідувань і боротьби. Язичництво, будучи розповсюдженим по всій землі і заволодівши душами усіх людей, після такої сили і зростання, нарешті зруйноване силою Христовою. А наша проповідь не тоді отримала ворогів, коли скрізь поширилася й утвердилася, а ще до того, як зміцнилася і вкоренилася в душах слухачів — від самого початку повинна була стати проти всього світу — «проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби» (Еф. 6, 12), бо, коли ще іскра віри навіть добре не розгорілася, зі всіх боків на неї хлинули ріки і безодні. А ви знаєте, що неоднаково виривати рослину, котра впродовж багатьох років укоренилася чи щойно посаджена в землю. Але й за такого стану справ, хоч, як я сказав, цю ще малу іскру благочестя затопило море супротивників, вона не тільки не згасла, але, стаючи більшою і світлішою, скоро проникала всюди, легко руйнуючи і винищуючи справи ворогів, а свої справи, не дивлячись на те, що їй служили люди незначні і невідомі, підносить і піднімає до невимовної висоти.

Причиною ж цього були не слова і чудеса тих рибалок, а сила, яка діяла в них, — Христова. Серед тих, що звершували це, був один виготовлювач наметів — Павло, а Петро — рибалка. Таким простим і незнатним людям ніколи б не прийшло на думку видумати бодай щось подібне, хіба тільки хтось скаже, що вони з розуму зійшли і збожеволіли. Але, що вони не збожеволіли, видно як з того, що вони звершили словами, так і з того, що ще й нині їм вірять. Так ніколи не обманювали і так просто не хвалилися. Бо, як я вже сказав, хто хоче обманути, той, звичайно, обманює, але обманює не так, щоб це було явне для всіх. Якщо і після звершення подій, коли про досягнення мети свідчать так багато, серед яких частина увірувала в ті часи, а частина пізніше, прославляючи це скрізь не тільки в нас, але й у варварів, і в людей ще більш диких, і однак знаходяться все ж таки деякі, котрі після такої безлічі доказів і після, так би мовити, свідчення цілого світу, не вірять цим подіям, причому багато хто без будь-якого розгляду і дослідження, то хто ж тоді, не бачивши таких справ і не маючи достовірних свідчень про них, прийняв би душею цю віру? Та й взагалі, що спонукало б Апостолів видумати і скласти щось подібне?

Не покладалися вони ані на силу слова (та й як покладатися, коли один із них зовсім не знав грамоти?), ані на великі багатства, бо вони заледве мали необхідну їжу й обоє жили від праці своїх рук. Не випадало їм звисока мудрувати через знатність роду, бо про батька одного з них ми навіть не знаємо, хто він був, — настільки він був незнатний і невідомий. А батько Петра, хоч відомий, однак має тільки ту перевагу перед іншим, що Писання зробило для нас відомим тільки його ім’я, і то заради сина. Якщо ж хтось захоче довідатися про країну і народ, то побачить, що один киликіянин, а інший громадянин незнатного міста, чи вірніше не міста, а останнього селища — Вифсаїди, так називається містечко в Галилеї, з якого був родом цей блаженний. А хто почує про їхні ремесла, то побачить, що й у них не було нічого величного і важливого, бо хоч виготовлювач наметів більш поважний за рибалку, однак нижче за інших ремісників. Звідки ж, скажи мені, звідки взяли вони сміливість розіграти таку сцену? Якими надіями вони надихалися? На що покладалися? На вудку і гачок чи на ніж і шило? Чи не удавитеся ви самі десь удалині, чи не кинетеся в прірву, накликаючи на себе докір за таке божевілля?

4. Але, якщо хочете, допустимо по-вашому, що ця неможливість стала можливою: що один, прийшовши з озера, говорить: «Тінь від мого тіла воскрешає мертвих», а інший, утікши від шкір наметової майстерні, хвалиться тим же щодо своїх одеж. Хто зі слухаючих це був би настільки божевільним, щоб в усьому повірити голим словам? Чому ж ніхто із художників того часу ніколи не говорив про себе чогось подібного чи хтось інший про нього? Якби наші чудеса були вигадкою, то природно було б очікувати, що ті, котрі жили після Апостолів, стали б подібним же чином легше обманювати. Вони не мали перед собою прикладу інших, щоб сподіватися на успішність вигадки, а ті, котрі жили після них, дивлячись на них, скоріше зважувалися б на вигадки, оскільки приклад перших спонукував би других діяти сміло, начебто на землі немає нікого розумного, але всі стали несамовитими і божевільними, начебто всім можна говорити про себе все, що завгодно, і цьому вірили б.

Такі слова нічого не варті, смішні і притаманні язичницькому безумству. Якби хтось надумав стріляти в небо, щоб розсікти його своїми стрілами, або вичерпувати океан, щоб спустошити його своїми руками, то будь-хто розумний став би глузувати з нього, а більш поважні навіть оплакали б його рясними сльозами. Так само, коли язичники заперечують нам, можна і глузувати з них, і плакати, бо вони беруться за справи набагато важчі, ніж той, хто сподівається ранити небо і вичерпати безодню. Світло, поки воно є світлом, ніколи не стане темрявою. Так само істина наших справ не буде спростована, бо вона — істина, і сильнішого за неї немає нічого.
Отже, кожний, хто не зійшов з розуму і не божевільний, погодиться, що і стародавнє, про яке нам відомо із чуток, не менш вірогідне, ніж теперішнє і видиме нами. А щоб ще більше піднести нашу перемогу, я хочу розповісти про одну дивну подію, яка трапилася вже за нашого покоління. Але не бентежтеся, якщо я, обіцяючи розповісти про чудо, яке було у наш час, почну розповідь із стародавньої історії, оскільки я не зупинюся тільки на ньому і не про те стародавнє буду говорити, що далеке новітнім подіям. Обидві події пов’язані між собою і розривати їхню послідовність не можна, про що ви самі добре довідаєтеся, вислухавши самі події.

5. За наших предків був один цар. Я не можу сказати про те, яким був цей цар у всьому іншому, але, почувши про злодіяння, на яке він зважився, ви зрозумієте, наскільки жорстокою була його вдача і в іншому. Що ж це було за злодіяння? Один народ, який воював з цим царем, зважився припинити війну, щоби й інших не вбивати, і самим більше не гинути від інших, а звільнитися від прикрощів, небезпек і страху, задовольнятися своїм становищем і не шукати нічого більшого, бо краще без побоювання насолоджуватися помірністю, ніж прагнути більшого і постійно перебувати у страху і трепеті, ціле життя робити зло іншим і те ж саме отримувати від інших. Отже, зважившись припинити війну і жити в мирі, вони надумали скріпити це благо непорушною угодою і надійними умовами. Уклавши угоду й обмінявшись клятвами, крім того, намагалися переконати свого царя, що, коли б він віддав свого сина, ще зовсім дитя, надійною заставою миру, то подав би своїм колишнім ворогам впевненість і доказ власного настрою, — що він щиро укладає з ними мир. Такими словами вони переконали його, і цар віддав свого сина, як він думав, друзям і союзникам, але, як показав кінець, найлютішому звірові.

Узявши за законом дружби й угоди це царське дитя, ворог усе потоптав і сплюндрував: і клятву, і домовленість, і сором перед людьми, і благоговіння перед Богом, і співчуття до віку. Ані юність юнака не зм’якшила цього звіра, ані наступний після такого злочину суд не злякав цього дикуна. Не вплинули на нього і слова батька, що віддавав сина, якими той, вручаючи його, ймовірно, просив, благаючи ставитися до нього з великою дбайливістю, називаючи його батьком дитяти і переконуючи виховувати і берегти його так, ніби він сам народив його, і зробити його гідним благородства своїх предків, уклавши з цими словами праву руку сина у правицю вбивці, після чого розлучився з ним зі сльозами. Ні про що потім не думав цей лиходій, але раптом, викинувши все зі своєї душі, звершує вбивство найбільш злочинне зі всіх убивств. Справді, такий злочин може бути гірший від дітовбивства. Свідками є ви самі, котрі, якщо тільки мої почуття співпадають з вашими, не так тужили б, якби почули, що він убив власного сина, адже тоді здавалися б потоптаними разом із суспільними законами і закони природи, а тут разом зійшлося чимало такого, що своєю безліччю перевершує навіть природне сприйняття.

Коли я уявляю собі хлопчика, який нікому не вчинив ніякого зла, відданого батьком, відірваного від прабатьківського царства, який проміняв власну розкіш, славу і честь на життя в чужій країні задля того, щоб лиходій міг бути впевненим у непохитності угоди, і потім зазнав від нього негідного ставлення, через що утратив домашні задоволення, і нарешті вбитого ним, то я відчуваю протилежні почуття, душевну печаль і досаду, з яких одне походить від гніву, а друге — від скорботи. А коли я уявляю собі, як цей лиходій озброюється, піднімає меч, бере юнака за шию і тією рукою, якою прийняв заставу, встромляє в неї меч, то я розриваюся і задихаюся від гніву. Знову ж таки, коли подивлюся на юнака, який перелякався і тремтить, видає останні крики, кличе свого батька і називає його винуватцем цього, приписує вбивство не тому, хто встромляє меч у його горло, а своєму батькові, не маючи можливості ані втекти, ані помститися за себе, а даремно докоряє своєму батькові і нарешті отримує удар, від якого здригається, б’ється на підлозі і багрянить землю потоками крові, тоді мучиться моя внутрішність, потьмарюється розум і якась густа імла скорботи розливається в очах. Однак цей звір не відчував цього, а так ставився до цього мерзенного вбивства, ніби мав намір зарізати ягня чи теля. І коли хлопчик, отримавши удар, лежав мертвим, убивця після злочину знову починає боротьбу, намагаючись наступним затаїти минуле.

Може, хтось подумає, що я скажу про поховання чи про те, що після вбивства він не дав убитому і клаптика землі? Ні, я скажу про інше, ще більш зухвале. Обагривши свої беззаконні руки такою кров’ю і вчинивши цю нову трагедію, цей безстидник, більш жорстокий, ніж камінь, начебто і не вчинив ніякої зухвалості, пішов до церкви Божої. Може, деякі дивуються, як такий зухвалий не був уражений Богом, як Бог не послав згори на нього грім, не спалив безсоромне обличчя блискавкою перед входом. Але якщо деякі так думають, то я хвалю їх і дивуюся їхній гарячності, однак скажу, що в цьому подиві і похвалі є неабиякий недолік. Вони справедливо обурилися через беззаконне вбивство юнака і через таку зухвалу образу божественних заповідей. Але, киплячи гнівом, вони не все те побачили, що необхідно побачити. На небесах є інший закон, набагато вищий за це правосуддя. Який же це закон? Такий, щоб не відразу посилати на грішника покарання, а давати злочинцю час для очищення від гріхів і через покаяння зрівнятися з тими, котрі не вчинили ніякого зла, що якраз і показав тоді Бог на цьому лиходієві. Однак він не отримав жодної користі і залишився невиправленим. Людинолюбний Господь, хоч і передбачав це, однак не знехтував ним, не залишив чинити свою справу, а Сам і відвідав хворого, і звершив усе, що було необхідне для його одужання. Але той не захотів прийняти ліки, а вбив навіть лікаря, посланого до нього. А ліки і спосіб лікування були такими.

6. У той час, коли зухвало звершувалася ця нелюдська і жалюгідна драма, трапилося так, що нашою паствою управляв один великий і дивний чоловік, якщо тільки можна називати його чоловіком. Ім’я його — Вавила. Цей чоловік, якому довірена була тоді місцева Христова церква, благодаттю Духа, не скажу, що перевершував Іллю і його наслідувача Іоана, щоб не сказати надто багато, але досяг того, що анітрохи не уступав у відвазі цим доблесним мужам. Не тетрарха деяких міст, не царя одного народу, а того, котрий володів майже всім світом, саме цього людиновбивцю, який володів багатьма народами, багатьма містами і незліченним військом, був страшний скрізь як через велич своєї влади, так і через зухвалість своєї вдачі, він відлучив від Церкви, як низького і невартого будь-якої поваги невільника, з такою твердістю і з такою безстрашністю, з якою пастух відокремив би від отари паршиву і хвору вівцю, щоб не дати хворобі можливості перейти від хворої на інших. Він учинив це, підтверджуючи слова Спасителя, що рабом є тільки той, хто чинить гріх, хоч би він мав на своїй голові тисячі вінців, хоч би здавався владикою всіх людей на землі. А хто не усвідомлює за собою будь-чого злого, той, хоч би вважався серед підданих, — він вищий за всіх царів. Так підвладний розпоряджався начальником, підлеглий судив того, котрий володів усіма, і виніс йому осудливий вирок.

А ти, слухаючи це, не пропускай сказаного поза увагою. Уже самої цієї вістки, що царя вигнав із притвору храму хтось із його підлеглих, досить для того, щоб зворушити і вразити душу слухачів. Якщо ж хочеш повністю зрозуміти всю цю дивну подію, то не голі слова слухай, але уяви собі списоносців, щитоносців, воєначальників, вельмож, котрі живуть у царських палатах і поставлені над містами, пишність тих, що йдуть попереду, безліч супровідників, скороходів, весь інший почет. Потім — серед них самого (царя), що йде з великою пихою, який через одяг, багряницю і дорогоцінне каміння, що покриває весь правий бік і застібку хламиди і блищить на діадемі на голові, здається ще більш величним. Але на цьому не зупиняй свою картину, а уяви собі далі раба Божого, блаженного Вавилу, його смиренний вигляд, простий одяг, упокорену душу і розум далекий від зухвалості. Тоді, намалювавши і порівнявши їх обох, ти добре усвідомиш цю дивну подію, чи краще сказати, — і тоді ти ще не у всій повноті усвідомиш її. Цю відвагу не може відобразити жодне слово, ані картина, а тільки перенесення цього на досвіді.

Міцність цієї доблесної душі може добре зрозуміти тільки той, хто сам може досягати такої ж висоти відваги. Як старець підійшов? Як він розштовхав списників? Як відкрив уста? Як говорив? Як викривав? Як поклав праву руку на груди, що ще палали гнівом і дихали вбивством? Як відлучив людиновбивцю? Ніщо з того, що тоді відбувалося, не злякало його і не втримало від наміру. О, непохитна душа і високий розум! О, небесні помисли й ангельська твердість! Начебто всю ту пишноту він бачив тільки написаною на стіні — настільки незворушно робив усе це доблесний муж! Він був наставлений Божественним вченням: все, що є у світі, — це тінь і сновидіння, а то й мізерніше від того. Тому ніщо не злякало його, але ще більше підбадьорювало. Вигляд видимого переносив його душу до Царя Небесного, Який сидить на херувимах і бачить безодні, до престолу славного і високого, до воїнства небесного, до міріад ангелів, до тисяч архангелів, до сідалища страшного, до судилища непідкупного, до ріки вогненної, до самого Судді. Тому, перенісши всього себе із землі на небо, ніби стоячи перед Тим Суддею і слухаючи Його веління вигнати зі священної пастви злочинця і лиходія, — він вигнав його, відлучив від інших овець і не звертав уваги ні на що видиме і нібито страшне, але, досить мужньо і благородно відлучивши його, захистив закони Божі, які той зневажав.

Якою ж тоді сміливістю відзначався він у порівнянні з іншими? Хто з такою владою ставився до царя, кого ж тоді він міг би боятися? Я припускаю, або краще не припускаю, а впевнений, що цей муж ніколи ані робив, ані говорив будь-чого чи то задля догідливості, чи з ворожості, але й щодо страху, і щодо більш сильного — щодо лестощів, і щодо будь-чого подібного, що часто буває між людьми, залишався благородним і мужнім і ніколи ніскільки не порушував праведного суду. І якщо «одяг, і вискалювання зубів, і хода людини показують властивість її» (Сир. 19, 27), то подібні подвиги можуть набагато більше показати нам усю чесноту іншого життя. І необхідно дивуватися не тільки його сміливості, але й тому, що він підніс сміливість до такого ступеня, і водночас тому, що ніскільки не довів її до надмірності.

7. Такою є мудрість Христова. Вона не дозволяє боротися ані занадто мало, ані занадто багато, але в усьому дотримується міри. Так, святий Вавила міг би, якби захотів, піти і далі. Той, хто відмовився від життя, (а він і не починав би цього, якби не озброївся такими думками), вільно міг би зробити все: і облити царя образами, і зірвати з його голови діадему, і вдарити в обличчя, якщо вже поклав свою руку на його груди. Але він не зробив цього. Його душа була просочена духовною сіллю, тому він і не робив нічого лишнього і даремного, а все з правильним міркуванням і здоровим глуздом. Не так, як язичницькі мудреці, котрі ніколи не бувають у міру відважними, а завжди, так би мовити, або більше, або менше необхідного, тому в них ніколи не видно мужності, а тільки нерозумні пристрасті: або лякливість, коли недостатньо сміливі, або, коли переступають міру, тоді всі можуть зауважити в них пихатість і марнославство.

Не таким був цей блаженний. Він не просто робив те, що прийшло на думку, але, все старанно розібравши й узгодивши свої думки з божественними законами, тільки тоді їх звершував. Тому, щоб не залишати значної частини ураженою хворобою, він робив надріз не тільки поверхневий, але й не глибше належного, щоб надмірним розтином не зашкодити здоров’ю, а узгодивши розтин із хворобою, звершував прекрасне лікування. Тому я сміливо можу сказати, що він був чистим і від гніву, і нерішучості, і гордості, і марнославства, і ворожнечі, і страху, і лестощів.
А якщо треба сказати і щось дивне, то я дивуюся цьому блаженному не стільки через те, що він зважився повстати проти люті володаря, як через те, що він знав, якою мірою це треба було зробити, і нічого зайвого і не зробив, і не сказав. Те, що останнє більш дивне, ніж перше, можна бачити з того, що багато хто перше осягли, а останнього зробити не змогли, оскільки просто бути сміливим властиво і звичайним людям, а щоб бути таким, скільки необхідно, у належний час і з належною помірністю та розсудливістю, то для цього потрібна душа надзвичайно велика і дивна. І Семей надзвичайно хулив блаженного Давида і назвав його убивцею (2 Цар. 16, 7), однак я не можу назвати це відвагою, а тільки нестриманістю язика, зухвалістю розуму, неприборканістю, безумством, скоріше всім, ніж відвагою.

Я думаю, що той, хто хоче бути викривачем, повинен якнайдалі відхиляти свою душу від зухвалості і гордості і показувати свою силу тільки в сутності слів і справ. Так і вихованці лікарів, коли їм потрібно розрізати загноєні органи чи зупинити в них запалення, приступають до лікування, не доводячи себе наперед до гніву, а навпаки, саме тоді намагаються зберегти свій розум у належному спокої, щоб його потьмарення не зашкодило їхньому мистецтву. Якщо ж такого спокою потребує той, хто хоче лікувати тіло, то в якому стані, скажи мені, повинен бути той, хто лікує душі, і якої мудрості зажадаємо від нього? Очевидно, набагато більшої, такої, яку виявив цей благородний мученик. Він відкинув того нещасного від священної огорожі, ніби подаючи і нам деякі правила та закони, щоб через них ми переймали відповідні вказівки і для дечого іншого.

Отже, один подвиг був звершений. Але якщо хтось вникне в нього і зі всіх боків старанно розгляне його, то водночас побачить в ньому ще й другу, і третю добрі справи та немалий корисний скарб. Хоч тоді вигнанець був один, але користь через нього отримали чимало. У підвладній тирану області, (а це була значна частина світу), всі невіруючі, побачивши, яку відвагу подає Христос Своїм рабам, були уражені і здивовані, висміювали своє раболіпство, неволю і приниження, бо бачили, яка відмінність між благородством християн і ганебним станом язичників.

У них ті, котрим довірене піклування про храми, служать більше царям, ніж богам та ідолам, і зі страху перед ними сидять біля своїх бовдурів. Отож, злі демони за ту честь, яку виявляють їм, зобов’язані вдячністю царям. Як тільки трапиться комусь із тих, що не поділяють їхніх поглядів, досягти цієї влади, то кожний, хто увійде до ідольського храму, побачить скрізь по стінах розтягнуті тканини павуків і пилюку, що лежить на бовдурі в такій кількості, що не видно ані носа, ані ока чи будь-якої іншої частини обличчя. А щодо жертовників, то від одних залишилися тільки залишки, а більшість зруйновані, інші ж зі всіх боків заросли такою високою травою, що необізнаний може прийняти те, що побачить, за купу сміття. Причиною ж було те, що колись їм можна було красти, скільки хотіли, і кормитися завдяки служінню ідолам. А задля чого ж вони будуть мучити себе тепер? Сидячи біля ідолів і виснажуючи себе, вони не очікують від них жодної нагороди, бо це — дерево і каміння. Спонукання ж звершувати ідолам удаване служіння, тобто виявляти честь від володарів, пропало тоді, коли царі стали розсудливими і почали поклонятися Синові Божому.

8. У нас буває не так, а зовсім навпаки. Коли на царський престол піднімається хтось із тих, що так, як і ми, сповідує Бога, тоді християни бувають більш байдужі до своїх справ: настільки далекі вони від того, щоб звеличуватися людськими почестями. А коли владу отримує людина нечестива, яка скрізь переслідує нас і піддає незліченним прикрощам, тоді наше становище стає дивним і більш сяючим, тоді час доблестей і трофеїв, тоді нагода для досягнення вінців, похвал і всяких нагород.

Якщо ж хто-небудь скаже, що і тепер є міста, які виявляють таке ж марновірство у божевільному шануванні ідолів, то, по-перше, нарахує небагато і невеликі, а крім того, цим не принизить наших слів. Річ та ж, тільки жителі міста замість царя віддають таку ж честь їм (ідолам). А причина служіння — гулянки, щодня і щоночі пиятики, флейти і тимпани, брудні, без будь-якого сорому розмови і ще більш соромні справи, лопання від обжерливості, несамовитість від пияцтва і впадання в найганебніше божевілля. Цими ганебними виявами ще підтримується і зберігається падаюча омана. Найбагатші, збираючи людей, що через безробіття страдають від голоду, утримують їх ніби паразитів і собак, котрі кормляться від свого столу, набивають їхню безсоромну утробу залишками від беззаконних гулянок і використовують їх так, як захочуть.

А ми, раз і назавжди зненавидівши ваше божевілля і беззаконня, не годуємо людей, котрі живуть у ледарстві, а тому неодмінно страждають від голоду, але переконуємо їх здобувати собі на прожиток та іншим працею. Тим, котрі мають тілесні вади, ми дозволяємо користуватися від людей заможних тільки необхідною їжею. А гулянки, пиятики і всяке інше божевілля та безсоромність ми видалили, а замість цього ввели те, «що тільки чесне, що справедливе, що чисте, що гідне слави, що тільки чеснота і похвала» (Флп. 4, 8). А все інше, що хвалькувато розповідають про колишніх їхніх філософів, вказує на їхнє марнославство, зухвалість і на те, що притаманне дитячому розуму. У нас ніхто не закривався у бочці, не ходив по площі, вдягнувшись у руб’я. Такі дії, хоч здаються дивними і поєднані з великими трудами та неабиякими стражданнями, однак не заслуговують жодної похвали. Ось злоба диявола: тих, котрі служать йому, він віддає таким трудам, які мучать спокушених і роблять їх смішнішими за всіх. Бо труди, які не приносять будь-якої користі, не заслуговують будь-якої похвали.

І нині є люди зіпсовані, які мають безліч вад і показують набагато більше, ніж той філософ. Одні ковтають гострі відточені цвяхи, інші жують і ковтають підошви, ще інші зважуються на справи ще більш негідні. Але хоч подібне і більш дивне, ніж бочка і руб’я, однак ми не схвалюємо цього, як і того, а нарівні з тим філософом гудимо й оплакуємо всіх, котрі даремно чинять подібні зваблювання. Він велику неабияку відвагу перед царем? Погляньмо на велич цієї відваги, чи вона не більш порожня за оману з бочкою. Яка ж це відвага? Коли македонянин ішов на персів і, ставши перед ним, наказав спитати, чи він не має у будь-чому якоїсь потреби, то він відповів, що ні в чому, крім того, щоб цар не затінював його, бо філософ грівся тоді на сонці. Вам не соромно? Ви не закриваєтеся? Не йдете, щоб заритися де-небудь у землю, величаючись тим, чого варто було б соромитися? Чи не набагато краще було б, одягнувшись в одяг дорослого, бути діяльним і попросити тоді в царя чого-небудь корисного, ніж сидіти в руб’ї і грітися, подібно маленьким грудним дітям, яких мамки, вимивши і намазавши, кладуть для того ж, для чого сидів тоді і філософ, просячи собі милості, яку могла б просити жалюгідна баба? Але, можливо, дивною є його відвага? Навпаки, немає нічого більш дивного за нього. Добра людина повинна робити все для загальної користі і для виправлення життя інших. А хіба врятувало будь-яке місто, будь-який дім, будь-якого чоловіка, будь-яку жінку прохання не затуляти сонце? Покажи користь від цієї відваги, як ми показали її щодо мученика й далі покажемо її ще яскравіше.

9. Тим часом (святий Вавила) покарав беззаконника настільки, наскільки можна покарати священикові — приборкав зарозумілість царя, захистив закони Божі, щоб вони не похитнулися, вчинив помсту за злобливо вбитого юнака, помсту найважчу для тих, що мають розум. Ви, звичайно, пам’ятаєте, як тоді, коли я говорив про вбивство, кожний зі слухачів запалювався, хотів узяти лиходія у свої руки і молився, щоб звідки-небудь появився месник за вбивство. Це і зробив той блаженний, і наклав на нього кару гідну і достатню для його напоумлення, якби тільки він не був цілком черствим. Він не просив царя відступити і не заслоняти сонце, яке його зігрівало, але того, що безсоромно вторгався у священну огорожу і все приводив у збентеження, відігнав від двору Господнього, наче якогось пса і негідного раба.

Бачиш, що без хвастощів говорив я, доводячи, що дивні справи ваших філософів він викрив як справи дитячого розуму? Але, скажеш, той синоптянин (Діоген) був і цнотливий, і життя проводив у помірності, навіть не вступав у законний шлюб. Додай же: як і яким чином? Але ти не додаси цього, а скоріше позбавиш його похвал за цнотливість, ніж скажеш, якою була його цнотливість: настільки вона була мерзенною і сповненою великого сорому. Я міг би вказати на балаканину й інших, на їхні нікчемні і ганебні справи. Яка користь, скажи мені, споживати людське сім’я, як це робив стагирит (Аристотель)? Яка користь змішуватися з матерями і сестрами, як установив вождь стоїчної філософії (Зенон)? І про начальника академії та його вчителя, і про інших, котрих ще більше шанують, я довів би, що вони навіть ганебніші за цих; і педерастію, яку вони вважають чимось поважним і поєднують з мудрістю, я викрив би, відкинувши всяке іносказання, якби наше слово не вийшло надто довгим і не поспішало до іншого предмету. Але й навіть цим достатньо викриваються всі їхні смішні сторони.

Справді, якщо головний з них, філософія якого своїм вільнодумством та стриманістю була вочевидь більш суворою, є настільки ганебним, безглуздим і непомірним (він говорив, що їсти людську плоть – справа байдужа), то яка ще може бути в нас розмова з іншими, якщо той, що очолював це заняття і сяяв більше за інших, виявився для всіх настільки смішним, незрілим і нерозумним? Тому повернемося до того, від чого ми відійшли, завівши мову про це.

Отже, блаженний приборкав невірних, а вірних зробив більш побожними. І не тільки простих людей, але і воїнів, і воєначальників, і начальників міст, показавши, що і цар, і останній серед усіх християн є тільки найменуванням, і що той, хто носить діадему, коли має бути викритим і покараним, буде нічим не кращим від найостаннішого. Крім того, він закрив уста всім тим безсоромникам, котрі говорять, що в нас тільки хвалькуваті вимисли, показавши на ділі апостольську відвагу і навчивши, що й у стародавності, безсумнівно, були такі ж мужі, коли явлення знамень надавало їм ще більшої влади.

Є і третій немаловажний подвиг. Це щодо тих, котрі згодом мають стати священиками і царями. В останніх він смирив думки, а в перших — підніс, показавши, що той, хто отримав священство, є більш владним охоронцем землі і того, що звершується на землі, ніж той, хто носить багряницю, і що необхідно не принижувати велич цієї влади, а скоріше відмовлятися від життя, ніж від тих прав, якими Бог з неба визначив жереб цієї влади. Той, хто так помер, може і після смерті приносити користь усім, а хто покинув свою посаду, не тільки після смерті не приносить нікому користі, але й за життя робить більшу частину підвладних більш немічними і для всіх стає предметом презирства та насмішок. Відійшовши звідси, він стане перед престолом Христовим з великим соромом і приниженням, а звідти потягнуть його в піч сили, які поставлені для цього. Тому одне мудре слово і застерігає: «Не будь упереджений проти душі твоєї» (Сир. 4, 26). Якщо ж небезпечно лицемірити, коли кривдять людину, то якого покарання заслуговує той, хто мовчав і не звертав уваги, коли зневажалися закони Божественні?

Водночас він подав ще й інший добрий урок, не менший за попередні, — що кожен повинен робити свою справу, хоч би й ніхто не отримував від того користі. І він тоді своєю відвагою не приніс цареві ніякої користі, однак уповні звершив свою справу і не опустив нічого. Але хворий через власне божевілля знищив мистецтво лікаря, відкинувши з великим гнівом ліки від рани. Ніби для безчестя недостатньо було вбити і безсоромно вторгнутися до храму Божого — він до вбивства додав інше вбивство, ніби намагаючись перевершити перше другим і цим затьмарити попередні страждання надмірністю наступних (такою є несамовитість диявола — він поєднує навіть протилежне) і через це він обом цим убивствам надав ту особливість, що між ними є певна взаємність. Перше вбивство, тобто юнака, більш жалюгідне, ніж друге; а друге, тобто блаженного Вавили, більш злочинне, ніж перше.

Душа, яка бодай раз попробувала гріха і стала безпристрасною, все більше і більше усугубляє свою хворобу. Як іскра, що впала у великий ліс, тут же запалює те, що їй трапиться, однак на цьому не зупиняється, а поширюється і на все інше, і чим більше охоплює своїм полум’ям, тим більшу силу отримує для винищування іншого; так що безліч дерев, охоплених вогнем, стають ніби засідкою для тих, котрі ще мають бути охопленими, оскільки полум’я в тому, що вже охоплене, завжди знаходить зброю проти того, що ще залишилося. Такою є і природа гріха: коли він заволодіє помислами душі будь-кого і нікого не буде, хто б зупинив це зло, то, поширюючись далі, він стає більш тяжким, який важко викоренити. Саме тому гріхи наступні часто бувають більш затятими, ніж попередні, бо душа через примноження наступних гріхів все більше і більше підноситься гордістю і зневагою, чим ослаблює власну силу, а силу гріха укріплює. Так багато хто, самі того не зауважуючи, впадали у всякі гріхи, оскільки не погашали того полум’я, яке починалося.

Так і цей нещасний додав до попередніх гріхів інші, більш тяжкі. Після того, як погубив того юнака, він від убивства кинувся до образи храму, а звідти, знову йдучи далі цим шляхом, безумно озброївся проти священства і, зв’язавши святого залізними путами і вкинувши до темниці, мстив йому, віддаючи на тортури за благодіяння, — за що необхідно було прославити його, увінчати і шанувати більше за батьків, за те змусив його терпіти кайдани злочинців, піддаючи стражданню від цих кайданів.

10. Отже, гріх, як я сказав, узявши початок і не маючи нікого, хто б завадив йому йти далі, стає неприборканим і нестримним, подібним до оскаженілих коней, які, викинувши з рота вудила і скинувши вершника зі свого хребта горілиць, стають нестримними для зустрічних і, коли ніхто їх не зупинить, у безладному пориві несуться у прірву. Тому і ворог нашого спасіння приводить такі душі до нестями, щоб, захопивши їх під час відсутності лікарів, погубити і спричинити незліченні лиха. І хворі тілом, доки дозволяють лікарям приходити до них, мають велику надію на видужання; але як тільки, впавши у божевілля, починають бити і кусати тих, котрі хочуть вилікувати їх від хвороби, тоді стають невиліковно хворими не через властивості хвороби, а через відсутність тих, котрі могли б спасти їх від божевілля.

До такого стану довів себе і цей (цар). Зустрівши лікаря, який хотів зцілити його рану, він тут же прогнав його і відвів якнайдалі від свого дому. У цьому можна побачити подію, яка трапилася з Іродом, не тільки із чуток, але й значно більше, спостерігаючи очима. Бо диявол знову вивів його на видовище життя, тільки з більшою урочистістю й обстановкою, поставивши на місце тетрарха царя, і замість однієї провини надав справі подвійний зміст, причому у порівнянні з попередньою набагато мерзенніший. Тож ця трагедія стала більш яскравою не тільки за чисельністю, але і за самою сутністю дій. Тут не шлюб зневажався, як там, і не із беззаконного змішання лукавий сплів цю подію, але із найбільш злочинного опоганення дітовбивством, із найжорстокішого насильства та беззаконня, і не щодо жінки, а щодо самої святині.

Кинутий таким чином у темницю, блаженний радів своїм кайданам, однак печалився загибеллю того, хто його ув’язнив. Ані батько, ані вихователь, коли стають відомими через пороки та невдачі: перший — свого сина, а другий — учня, не відчувають від цієї популярності, гідної печалі, задоволення. Тому і блаженний Павло говорив коринф’янам: «Молимо Бога, щоб ви не чинили ніякого зла, не для того, щоб нам показатися, ким повинні бути; але щоб ви робили добро, хоч би ми здавалися і не тими, ким повинні бути» (2 Кор. 13, 7). Так і для цього дивного мужа більш бажаним за нагороду через кайдани було тоді спасіння учня і те, щоб учень, отямившись, позбавив його цих похвал, чи краще, щоб він зовсім не впадав у таку розбещеність. Святі не хочуть, щоб їм спліталися вінці із чужих нещасть. А коли не хочуть з чужих, то тим більше з нещасть, які трапляються зі своїми. Тому і блаженний Давид після трофеїв і перемоги ремствував і плакав, бо ця перемога була поєднана з нещастям його сина. І воєначальникам, які відправлялися, чимало заповів щодо захисту цього заколотника, і тих, котрі хотіли вбити його, утримував, кажучи: «Збережіть мені отрока Авессалома» (2 Цар. 18, 5), а коли той загинув, оплакував його і з риданням та гіркими сльозами кликав свого ворога.

Якщо ж тілесний батько є таким люблячим, то тим більше духовний. А що духівники більше піклуються, ніж батьки тілесні, послухай Павла, який говорить: «Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 29). Однак тут перед нами рівність, хоч (тілесні) батьки навряд чи можуть вимовляти такі слова, але допустимо, що вони досягають і цього. Нам же необхідно довести щось більше. Чим же ми доведемо це? Знову тим же серцем і словами законодавця (Мойсея). Що ж говорив він? «Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї, в яку Ти вписав» (Вих. 32, 32). Жодний батько, який має можливість насолоджуватися незліченними благами, не побажав би зазнати покарання разом з дітьми. Однак Апостол, який жив під благодаттю, ще підсилює цю любов заради Христа. Він бажав зазнати кари не разом з іншими, як той, але молився про свою погибель заради того, щоб іншим удалося спастися, промовляючи: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9, 3).

Таким є милосердя і жаль у душах святих! Тому і святий Вавила все більше і більше мучився серцем, дивлячись, як цар іде все далі і далі до загибелі. І все, що він робив, робив не тільки страждаючи за храм, але й із почуттям любові до царя, бо той, хто зневажає служіння Боже, той ніскільки не шкодить йому, однак на себе накликає незліченні нещастя.

11. Тому цей люблячий батько, бачачи, що нахаба в люті поривається в прірву, намагався втримати його від божевільного пориву, поспішаючи докором відіпхнути назад, наче якогось неприборканого коня. Однак той нещасний не допустив цього, а, закусивши вудила, пручаючись і віддавшись замість добрих помислів гніву та безумству, кинувся в безодню жахливої погибелі. Вивівши святого з в’язниці, він наказав відвести його зв’язаним на смерть.

Насправді те, що відбувалося, було протилежне тому, що було наглядне. Зв’язаний відразу звільнявся від усіх пут: і залізних, і тих, котрі були ще міцнішими, тобто від турбот, трудів і від усього, що оточує нас у цьому тлінному житті. А той, хто здавався вільним від заліза і сталі, зв’язувався іншими, більш важкими путами, будучи зв’язаним ланцюгами гріхів. Отже, готуючись бути вбитим, блаженний заповідав, щоб його тіло було поховане разом із залізними оковами, вказуючи, що те, котре здається ганебним, якщо воно приймається заради Христа, стає величним і славним, і той, хто приймає це, не тільки не повинен ховатися, а ще й має хвалитися цим.

У цьому він наслідував блаженного Павла, який скрізь показував свої рани, пута, ланцюги, хвалячись і величаючись тим, чого інші соромилися. А те, що соромилися, це він сам яскраво показав нам у своїй захисній промові перед Агрипою. Коли той сказав: «Ти майже переконуєш, мене стати християнином», то Павло відповів: «Благав би я Бога, щоб мало чи багато, не тільки ти, але й усі, що слухають мене сьогодні, зробилися такими, як я, окрім цих кайданів» (Діян. 26, 28–29). Він не додав би цього, якби ця річ для багатьох не здавалася ганебною. А святі, люблячи Владику, з великою ревністю приймали страждання за Владику і від цього ставали більш радісними. Так один говорить: «Я радію в стражданнях моїх» (Кол. 1, 24). А Лука це ж саме говорить про весь хор Апостолів: після багатьох бичувань вони пішли, говорить, «радіючи, що за ім’я Господа Ісуса сподобилися зазнати безчестя» (Діян. 5, 41).

Отже, щоби будь-хто з невірних не подумав, начебто його подвиги були вимушеним приниженням, він велить поховати разом з тілом і самі знаки цих подвигів, показуючи цим те, що вони йому через його велику прихильність до любові Христової дуже приємні і милі. І тепер ці окови лежать разом з його прахом, повчаючи всіх предстоятелів церков, що хоч би необхідно було бути зв’язаними, чи вбитими, чи зазнати будь-чого іншого, вони повинні все переносити охоче і з великим задоволенням, щоб не зрадити і не осоромити довірену нам владу бодай у чомусь найменшому. Так блискуче закінчив своє життя цей блаженний!

Може, хтось подумає, що на цьому і ми завершимо слово, оскільки після завершення життя не буває приводів для подвигів і мужності, подібно, як неможливо сплітати вінки борцям, коли завершилися змагання. Але так думати притаманно для язичників, які свою надію обмежили цим життям. А ми, для яких ця смерть є початком іншого, більш радісного життя, далекі від такої думки і припущення. А що це правда, ми вповні доведемо в іншому слові. Однак і самі діяння, звершені доблесним Вавилою після смерті, достатні для того, щоб надати нашому слову чимало довіри.

Після того, як він до смерті ніс подвиг заради істини і до крові боровся з гріхом, віддав свою душу і помер славніше за всякого героя, щоб не втратити місце, яке призначив йому великий Цар, його прийняло небо, а тіло, яке послужило йому в боротьбі, прийняла земля, і таким чином творіння поділило подвижника. Він міг би бути взятим, як Енох, або піднесений, як Ілля, яких він наслідував. Але Бог, будучи людинолюбним і подаючи нам незліченні можливості для спасіння, разом з іншими шляхами додав і цей — залишив нам мощі святих, чим особливо закликає нас до чеснот.

І справді, наступне місце після сили слова для збудження до такої ж ревності займають гроби святих для душ тих, котрі на них дивляться. Бо коли будь-хто стане десь перед такою гробницею, він тут же починає ясно відчувати її дію. Вид гробниці, проникаючи в душу, і поражає її, і збуджує, і приводить до такого відчуття, начебто сам лежачий у ній молиться разом з нами, стоїть перед нами, і ми бачимо його. Так людина, яка відчуває це, переповнюється великою ревністю і йде звідси, ставши іншою. Кожний може переконатися, що пам’ять про померлих особливо пробуджується в душах живих самим місцем (їхнього поховання), коли пригадає людей, які плачуть, і як тільки наближаються до гробниць померлих, то, начебто замість гроба побачили тих, котрі лежать у гробі, тут же від входу починають їх кликати. А чимало з тих, котрі, будучи охопленими нестерпною печаллю, назавжди поселялися біля гробниць померлих, чого вони, звичайно, не робили б, якби не отримували бодай якоїсь розради від споглядання самого місця. Але що я говорю про місце і гроб? Часто тільки погляд на одяг померлих і єдине їхнє слово, що прийшло на згадку, збуджує душу і відновлює пам’ять про них, яка пригасає. Тому Бог і залишив нам мощі святих.

12. А що я тепер говорю це ніскільки не хвастаючись, а роблю це задля нашої користі, про це достатньо свідчать як чудеса, які щоденно звершуються мучениками, так і безліч людей, які йдуть до них. Та не менше і ті доблесні справи цього блаженного, що були звершені після смерті. Після того, як він був похований так, як сам заповідав, і минуло вже чимало часу після його поховання, так що в гробі залишилися тільки кістки і прах, один з наступних царів захотів перенести гробницю до цього передмістя — у Дафну. Захотів тому, що Бог надихнув до цього душу царя. Він, бачачи, що це місце опинилося під владою розпусних юнаків і перебуває в небезпеці стати недоступним для більш поважних і тих, які хочуть жити скромно, змилосердився над його важким становищем і послав йому захисника від образ. Бог зробив це місце прекрасним і привабливим і за достатком води, і за красою, і за властивістю землі, і за чистотою повітря для того, щоб ми не тільки відпочивали тут, але й щоб прославляли за це дивного Художника. Однак ворог нашого спасіння, який завжди підступно перетворює дари Божі на зло, заздалегідь захопив це місце юрбою розпусних юнаків і житлами демонів, розголосив про нього і деяку ганебну байку, так що через неї приємне передмістя було присвячено демону. А байка була такою.

Дафна, кажуть, була дівицею, дочкою ріки Ладони. Уявляти ріки, які народжують, і перетворювати істот, котрі народжуються, у бездушні речі та вигадувати чимало подібних небилиць — це завжди властиво облудникам. Саме цю вродливу дівицю, кажуть, одного разу побачив Аполлон і, побачивши, відчув до неї пристрасть й у пристрасті погнався за нею, щоб схопити. А вона побігла і, добігши до цього передмістя, зупинилася. Мати захистила її від такої образи, тут же розкрила свої обійми і прийняла дівицю, а замість неї зробила рослину з таким же ім’ям. Необачний коханець, утративши предмет любові, почав обіймати дерево, привласнивши собі і рослину, і місце, після чого постійно сидів у цій місцевості, полюбив її і пристрастився до неї більше за всі місця на землі. Потім тодішній цар звелів побудувати для нього храм і жертовник, щоб демон міг утішати свою несамовитість цим місцем.

Це — байка. Але шкода, що відбувалася від байки, уже не була байкою. Адже розпусні юнаки вже раніше, як я сказав, опоганили красу передмістя, проводячи там час у гулянках та пиятиках. Це диявол, бажаючи підсилити зло, і байку цю вигадав, і демона оселив, щоб ця повість ще сильніше розпалювала їхню розпусту і безчестя.

Щоб знищити таке зло, наш цар знайшов найбільш мудрий засіб — переселити святого і послати до хворих лікаря. Якби шлях у передмістя був закритий для жителів міста велінням і владою царя, то це сприймалося б як насилля, чи краще, як жорстокість і неабияка брутальність. А якби додано було, щоб приходили сюди люди більш скромні і стримані, а нестриманих і розпусних не пускати, то це веління було б нездійсненне, оскільки, розглядаючи життя кожного, необхідно було б щодня чинити суд. А присутність блаженного виявилася єдиним чудовим виходом із цих труднощів. Цар вважав мученика достатньо сильним для того, щоб і силу диявола зруйнувати, і розпусність юнаків виправити, — не обманувся в надії.

Як тільки хтось приходить у Дафну й перед передмістям бачить храм мученика, тут же стає стриманішим, наче юнак, що побачив на гулянці наставника, який стоїть поруч і поглядом наказує з належною гідністю і пити, і їсти, і говорити, і сміятися, остерігаючи, щоб, переступивши міру, не посоромив своєї честі. А ставши більш побожним від цього споглядання й уявляючи собі блаженного, він негайно поспішає до гробниці, а, прийшовши туди, переймається ще більшим страхом і, відкинувши всяке легкодумство, окриляється і таким чином відходить. Тих, котрі йдуть з міста, мученик, зустрічаючи на шляху, посилає відпочити в Дафні з такою цнотливістю, ніби викликує до них такими словами: «Радійте Господові з трепетом» (Пс. 2, 11), додаючи й апостольське слово: «Отже, чи ви їсте, чи п’єте, чи щось інше робите, все робіть на славу Божу» (1 Кор. 10, 31). А тих, котрі після споживання їжі повертаються до міста, якщо трапилося, що через неуважність вони скинули із себе вузду і впали у сп’яніння чи в недоречну непомірність, він, прийнявши знову до свого пристановища нетверезими, не відпускає йти додому зі шкодою від сп’яніння, але, напоумивши страхом, повертає їх у той стан тверезості, в якому вони перебували, перш ніж впали у сп’яніння. Справді, у храмі мученика ніби якийсь легкий вітерець віє звідусіль на присутніх, вітерець не чуттєвий, який укріплює тіло, а здатний проникати в саму душу, який налаштовує її у всіх відношеннях і скидає з неї всякий земний тягар. Він оживляє її, обтяжену і падаючу, і робить більш легкою.

13. Краса Дафни залучає до себе і більш лінивих. А мученик, ніби сидячи на ловах і підстерігаючи тих, що входять, утримує їх якийсь час і, привівши спершу в порядок, відпускає так, що вони вже надалі користуються улюбленим місцем не розпутно, а чесно. Оскільки одні через байдужість, а інші через життєві турботи не хочуть приходити до гробниць мучеників, то Бог улаштував так, щоб вони ловилися таким чином й отримували зцілення душ. Відбувається подібне до того, якби хтось хворого, який не приймає корисних ліків, перехитрив, додавши до ліків які-небудь солодощі. Так з часом хворі доходять до такого стану, що вже не тільки задоволення, але й любов до святого стає для багатьох спонуканням до подорожі у це передмістя. Або краще сказати — більш скромні приходять сюди тільки завдяки цьому спонуканню, менш скромні — через те й інше, а більш недосконалі приходять тільки задля задоволення. Але коли вони прийдуть, то мученик, який покликав їх і почастував своїми благами, належно озброївши їх, не допускає, щоб вони відчували бодай щось погане.

Те напоумлення людей розсіяних і байдужих, що відбувається тут, і ніби вилучення їх із середовища безумства, є таким же дивним, якби хто-небудь, потрапивши в піч, нічого не зазнав від вогню. Коли молодість і безрозсудна відвага, вино і пересичення сильніше за полум’я охоплюють свідомість, тоді роса від блаженного, сходячи в душу через погляди тих, котрі дивляться, погашає полум’я, зупиняє пожежу і зрошує свідомість великим благоговінням.
Так блаженний знищив насилля розпусти. А як він загасив силу демона? Саме цим він насамперед зробив бездіяльним і його присутність, і шкоду від байки, а потім вигнав і самого демона. Але перш, ніж говорити про спосіб вигнання, прошу вас поглянути на те, що він вигнав його не відразу ж після свого прибуття, а зробив його бездіяльним, закрив йому вуста і показав його безмовнішим за каміння ще тоді, коли той залишався. Здолати ж його тоді, коли він залишався, було справою не менш важливою, ніж його вигнати. Той, хто колись усіх усюди зваблював, не смів навіть глянути на прах блаженного Вавили. Такою є сила святих: за життя їх не терплять, ані їхньої тіні, ані одягу, а після смерті тремтять навіть перед гробницями! І якщо хтось не вірить ділам, які звершували Апостоли, той, бачачи теперішнє, нехай відійде від своєї безсоромності.

Той, хто споконвіку всім володів у язичників, тепер, отримавши заборону від мученика, як від владики, припинив свій гавкіт і не видавав ані звуку. Спершу, звичайно, здавалося, що він робить це тому, що перестав отримувати жертви та інше служіння. Саме такою є властивість демонів, що коли їм служать смородом жертв, димом і кров’ю, тоді вони приходять хлебтати, як кровожерні і ненажерливі пси, а коли їм цього ніхто не подає, тоді вони, ніби гинуть від якогось голоду. Коли звершуються жертвоприношення та ганебні посвячення в таїнства, (а сутність їхніх таїнств не що інше, як непристойні любовні зв’язки, розтління дітей, порушення шлюбів, руйнування сімейств, не говорю вже цього разу про злочинні способи вбивств та більші за вбивства беззаконні вечері), — коли це відбувається, тоді вони присутні і веселяться, хоч би це звершували лиходії чи ошуканці, чи (сама) виразка, бо насправді ніхто інший і не звершує це служіння. Людина розсудлива, смиренна і чесна не стане терпіти бешкетування і пияцтва й ані сама не буде говорити сороміцьких слів, ані слухати будь-якого безстидника. Справді, якби диявол піклувався про людську чесноту і бодай трохи звертав увагу на благоденство тих, що до нього липнуть, то, звичайно, не шукав би нічого, крім гарного життя та чистоти вподобань, й облишив би всі ганебні бенкети. Та оскільки для демонів немає нічого дорожчого за людську погибель, то зрозуміло, що вони і тішаться, і підносяться тим, що зазвичай псує наше життя і винищує все добре у самій основі.

14. Отже, спочатку здавалося, що і цей (демон) мовчить саме через це. Однак згодом був викритий — він був зв’язаний міцною причиною. Сильний страх, що напав на нього, наче якась вузда, перешкоджав йому використовувати проти людей звичайну звабу. Звідки це відомо? Не бентежтеся, я саме приступаю до доказу, після якого і ті, що звикли до безсоромності, не зможуть з тією ж безсоромністю відкидати ані стародавніх чудес, ані сили мученика, ані немічності демона. Мені не потрібно пояснювати це будь-якими припущеннями та ймовірними доводами, а подам свідчення про це самого демона. Він сам завдав вам смертельного удару і припинив усю вашу зухвалість у словах. Але не гнівайтеся на нього. Не добровільно він зруйнував свої справи, а зробив це, будучи змушеним вищою силою. Як же це сталося і яким чином?

Коли помер цар, який переніс мученика, тоді спадкоємцем цієї влади оголосив його брата той, хто колись дав цю честь і першому. Однак і цей отримує царську владу без діадеми, оскільки такий же ступінь влади належав і померлому братові. Він, будучи ошуканцем і нечестивцем2, спочатку заради того, хто дав йому владу, прикидався мислячим по-християнськи. А коли цей упокоївся, то, скинувши нарешті маску, він з відкритою головою оголосив і для всіх відкрив марновірство, якого таємно тримався здавна, і по всьому світу розіслав веління відновляти храми ідолам, відновляти жертовники, віддавати стародавні почесті демонам і зі всіх місць приносити їм великі приношення. Тому волхви, чаклуни, віщуни, спостерігачі за польотом птахів та щомісячних перемін і вигадники всякого чаклунства зійшлися зі всього світу, і можна було бачити царські чертоги наповненими людьми безчесними і злочинними. І ті, що давно томилися від голоду, і ті, що були впіймані за готуванням отрути та злочинами, і ті, що перебували у в’язницях і працювали в рудниках, й інші, котрі ледь могли проживати на ганебних промислах, раптом виявившись жерцями та ієрофантами, були у великих почестях.

Цар виганяв і за ніщо мав воєначальників і правителів, а розпусних мужів та блудних жінок, вивівши з домів, у яких вони колись жили, водив із собою по всьому місту та провулках. Кінь імператорський і всі зброєносці йшли за ним на значній відстані, а власники блудниць, звідниці і весь хоровод розпусників, оточивши царя, який знаходився серед них, ходили по торговищу, промовляючи такі слова і так сміючись, як властиво людям цього ремесла.

Знаємо, що нашим нащадкам через надмірність та недоречність це буде здаватися неймовірним. Адже навіть проста людина з тих, що ведуть низьке і ганебне життя, не захотіла б так бешкетувати привселюдно. Але тим, котрі ще живуть, мені нічого не потрібно говорити: вони були присутні і бачили ці події, вони ж тепер і слухають цю розповідь. Тому я й описую це перед живими свідками, щоби будь-хто не подумав, що я досить сміливо обманюю, розповідаючи про стародавнє перед тими, котрі того не бачили. Ті, котрі це бачили, ще є живими: і старі, і юнаки. Їх усіх я прошу, якщо що-небудь додано мною, підійти і викрити мене. Однак вони можуть викрити мене не в перебільшеннях, а тільки в пропусках, бо неможливо виразити словом усю надмірність його неподобства. А тим, котрі після цього не будуть вірити, я сказав би, що ваш демон, якого ви називаєте Афродітою, не соромиться мати таких служителів. Тому ніскільки не дивно, що і цей нещасний, раз віддавши себе на посміховисько демонам, не приховував того, чим хваляться шановані ним боги. А що сказати про викликання мертвих і вбивство дітей? Ці жертви, які наважувалися приносити ще до пришестя Христового, однак після Його явлення припинилися, (язичники) знову виявили зухвалість приносити, однак не явно, бо, хоч він був царем і все робив своєю владою, але надмірна злочинність цих дій перевищувала навіть велич його влади. Однак наважувалися і на це.

15. Цей цар, який постійно ходив у Дафну з безліччю дарів та безліччю жертв і проливав потоки крові убивством тварин, сильно налягав на демона, вимагаючи провіщень і просячи висловити, що в нього на думці. Але той мудрець, який, як говорять, знає кількість піску й обсяги моря, розуміє німого і чує того, хто не говорить, ухилився сказати прямо і відкрито (на тій підставі), що він не міг говорити, оскільки вуста його закриті святим Вавилою і тією силою, яка виходила від сусідів. Боячись виявитися смішним перед своїми шанувальниками і бажаючи приховати свою поразку, він висловив таку причину мовчання, яка зробила його смішним більше, ніж саме мовчання. Тим він виявив би тільки свою немічність, а тепер, намагаючись затьмарити те, що не затьмарюється, виявив і немічність, і мерзенність, і безсоромність. Яка ж це причина?

— Місце Дафна, — сказав він, — наповнено мертвими, і це перешкоджає пророкуванню.

О, нещасний! Чи не краще було б визнати силу мученика, ніж так безсоромно висловлюватися? Так учинив демон, а безрозсудний цар, ніби забавляючись на сцені і граючи виставу, тут же кинувся на блаженного Вавилу. Але, мерзенні і надто мерзенні, хіба ви не обманювали навмисно один одного і хіба не лукавили заради погибелі інших? Для чого ти (демоне) безіменно і невиразно говориш про мертвих, а ти (імператоре), ніби почувши визначене ім’я, залишивши інших, турбуєш тільки цього святого? За словами демона необхідно було розкопати всі гробниці, що знаходяться у Дафні, і відправити це страховисько якнайдалі від очей богів.

— Але він говорив не про усіх мертвих.

То чому ж не висловив це прямо? Ймовірно, що він задав цю загадку тобі, що граєш оманливу виставу.

— Я, — сказав він, — говорю про мертвих, щоб не стала очевидною моя поразка, а крім того, я боюся назвати святого по імені. А ти зрозумій сказане і замість усіх відсунь мученика, бо він закрив нам уста.

Він знав, що божевілля його шанувальників настільки велике, що вони не могли усвідомити навіть такого явного обману. Якби навіть усі дійшли до нестями, якби збожеволіли, то й тоді ця поразка не залишилася б непоміченою: настільки вона зрозуміла й очевидна для всіх! Якщо мертві тіла людей, як говориш ти, є якоюсь скверною й огидою, то тим більше трупи тварин, оскільки цей рід нижчий від роду людського. А біля храму були зариті кістки багатьох і собак, і мавп, й ослів. Саме їх потрібно було перенести, якщо тільки ти не вважаєш людей знехтуваними більше за мавп.

Де нині ті, котрі ображають прекрасне Боже створення — сонце, створене для служіння нам, приписуючи це світило демонові і навіть називаючи його демоном? Сонце розливає своє світло по всесвіту і ніде не ховає ані своїх променів, ані їхньої сили через осквернення, хоч незліченні мерці лежать у землі. Ваш же бог не відвертається і не має ненависті до ганебного життя, чаклувань і вбивств, а навпаки, і любить їх, і радіє, і піклується ними, а від наших тіл відвертається, тоді як мертве і нерухоме тіло не підлягає жодному докору і звинуваченню, а всякий вид зла навіть для того, хто чинить його, здається гідним безконечного осуду. Але такою є вдача ваших демонів: вони гребують тим, що не огидне, а те, що гідне всякої ненависті і відрази, шанують і схвалюють.

Добра людина від мертвого тіла не зустріне перешкод ані тоді, коли захоче чого-небудь корисного, ані тоді, коли захоче зробити щось належне, бо якщо вона здорова душею, то, живучи навіть біля самих гробів, виявить і цнотливість, і справедливість, і всяку чесноту. І всякий художник безперешкодно зробить усе, що пов’язане з його мистецтвом, і допоможе тим, кому він потрібний, не тільки сидячи біля мертвих, але навіть тоді, якби йому потрібно було споруджувати самі гробниці для померлих. Так само і живописець, і муляр, і тесляр, і мідник, і всі, що виконують свої справи. Тільки Аполлон, єдиний серед усіх, говорить, що мертві перешкоджають йому передбачати майбутнє. І в нас були мужі великі і дивні і пророкували про майбутнє за чотириста і за тисячі років, і, пророкуючи, нічого такого не вимагали, не гудили, не наказували розривати могили мертвих і викидати тих, котрі там лежали, не вигадували дивного і безсоромного способу розкопування гробниць. Але одні з них, живучи серед народів безбожних і нечестивих, інші, перебуваючи серед варварів, де відбувалося все воістину гідне відрази й огиди, правдиво провіщали все, і нечистота інших ніскільки не перешкоджала їм у провіщенні.

Чому так? Тому, що вони, коли щось говорили, то говорили під дією істинно Божественної сили. А демон, як непричетний до цієї дії і позбавлений її, не міг нічого провіщати. Але щоб не виявитися безпомічним, він вимушений вказувати тільки на ймовірні, хоч і смішні причини. Справді, скажи мені, чому він за старих часів ніколи не говорив і не виголошував чогось подібного? Тому, що тоді в нього була та причина, що його не вшановують, а коли в нього відняли виправдання, тоді він вдався до мертвих, побоюючись, щоб не зазнати чого-небудь. Він не хотів бути осоромленим, але ви примусили його до цього, віднявши в нього виправдання численними служіннями і не залишивши йому можливості прикриватися недостатністю жертв.

16. Почувши це, лицемір (Юліан) звелів забрати гробницю, щоб поразка стала явною і відомою для всіх. Якби той сказав: через святого не можу я говорити, але нічого не чіпайте і більше не тривожте, то це було б відомо тільки його прихильникам, котрі посоромились би передати це іншим. А тепер, ніби намагаючись розголосити про свою немічність, він змусив зробити все, після чого навіть той, хто бажав би, не зміг би приховати того, що відбувалося. Неможливо вже було приховати обман, бо ніхто з інших мерців, а тільки один мученик був перенесений звідти. І не тільки жителі цього міста, передмістя і селищ, але й ті, що знаходяться далеко від цих місць, не побачивши гробниці, яка стояла, і потім, запитуючи про причину, тут же довідувалися, що демон, якого просив цар дати провіщення, відповів, що він не може зробити цього, поки хто-небудь не забере від нього блаженного Вавилу.

Однак ти, гідний осміяння, міг би вдатися й до інших вивертів, які часто робиш, постійно вишукуючи безліч хитрощів у скрутних обставинах. Так, лідійцеві (Крезу) ти сказав, що він, перейшовши ріку Аліс, зруйнує велику державу, і показав це на багатті. І напередодні Саламіна ти використав ту ж хитрість і зробив смішний додаток, бо слова «погубиш ти дітей дружин», було подібно до слів, сказаних лідійцеві. А додаток: «Або при посіві Димитри, або при зібранні її», — дуже смішний і подібний на те, що говорять блазні на перехрестях. Але ти не захотів цього. Можна було і прикрити слова невиразністю, бо і це завжди властиве для твого мистецтва. Однак, не зрозумівши, всі знову стали б наполягати, вимагаючи тлумачення. Також ти міг удатися до зірок, адже і це ти часто робиш і не соромишся, не червонієш, бо твої слова не до мужів, які мають розум, але до худоби і навіть до більш безумних, ніж худоба. Вони були не мудріші за еллінів, котрі слухали подібні слова і не відійшли від обману.

— Але вони зрозуміли б неправду.

У такому випадку треба було сказати правду тільки жерцеві, а він краще за тебе зумів би прикрити поразку. А тепер хто напоумив тебе, нещасний, кинути себе в таку явну безсоромність? Але, може, ти ніскільки не винуватий, а цар зле перетлумачив, бо, вислухавши про мертвого невиразно, кинувся тільки на одного святого. Так, він викрив тебе і виявив обман, але, звичайно, не навмисно, бо неможливо, щоб один і той же того, кого вшанував такими жертвами, з іншого боку його ж образив. Ні, вас усіх разом затьмарила сила мученика і не допустила усвідомити, що відбувається. І хоч усе робилося начебто проти християн, однак насмішки обернулися не на глузування з тих, котрі терплять, а на самих насмішників. Як божевільні, наносячи удари по стінах і погрожуючи присутнім можливими і неможливими лихами, завжди уявляють собі, що вони мстять ближнім, однак своїми діями осоромлюють не їх, а самих себе, саме так було і тоді. Гробницю супроводжували по всьому шляху, і мученик, наче якийсь атлет, повертався з другим вінцем до свого міста, в якому він був увінчаний і першим.

Отже, якщо хтось не допускає воскресіння (мертвих), то нехай нарешті засоромиться, дивлячись на славні справи цього мученика після його кончини. Він, наче якийсь герой, долучав трофеї до трофеїв, до великих великі і до дивних більш дивні. Так, тоді він боровся тільки з царем, а тепер і з царем, і з демоном. Тоді він від священної огорожі відігнав володаря, а тепер від усієї місцевості Дафни відвів згубника, діючи не рукою, як колись, а перемагаючи невидиму силу невидимою. За його життя людиновбивця не витерпів його відваги, а після смерті не витерпів його праху ані цар, ані демон, який спонукував царя зробити це. А те, що він поразив їх обох тепер більшим страхом, ніж раніше першого, видно з наступного. Той, узявши його, зв’язав і вбив, а ці тільки перенесли (його тіло). Чому ані той не повелів, ані цей не захотів потопити гробницю? Чому не розтрощив її і не спалив? Чому не наказав віднести її в пустелю у безлюдне місце? Якщо це була мерзота і скверна і якщо він забрав її звідти через відразу, а не зі страху, то не до міста треба було вносити цю мерзоту, а видалити в гори і ліси.

17. Але цей нещасний не гірше за самого Аполлона знав силу блаженного і його відвагу перед Богом і боявся, щоб, зробивши це, не накликати на себе блискавки чи якогось іншого лиха. Він мав багато доказів Христової сили, виявленої як на царях, котрі були до нього, так і на тих, що тоді разом з ним управляли його державою. Серед царів, що були до нього, ті, котрі насмілювалися на подібне, після багатьох нестерпних нещасть закінчували життя ганебно і жалюгідно.

Так, наприклад, в одного ще за життя самі по собі вискочили зіниці очей — це був Максимін. Другий збожеволів, третій зазнав іншого подібного лиха і так помер. А з тих, що тоді жили з ним, його дядько по батькові, який особливо легковажно шаленів проти нас і насмілився торкнутися нечистими руками священного сосуду, однак, не задовольнившись цим, зайшов у нарузі ще далі (він, перевернувши його, поставив на підлогу і, розклавши, сів на нього) і тут же був покараний за це злочинне сидіння. У його соромних органах, які загнивали, появилися черв’яки, так що явно було, що ця хвороба була послана від Бога. Лікарі, заколюючи жирних й чужоземних птахів і прикладаючи їх до заражених органів, викликали черв’яків, однак черв’яки не йшли, а завзято трималися в органах, котрі загнили, і так, виснажуючи його упродовж багатьох днів, жорстоко погубили. А дехто інший, поставлений хоронителем царських скарбів, перш ніж переступив поріг царських чертогів, раптом лопнув посередині, будучи покараним за якийсь інший подібний злочин. Усе це і більше цього (перераховувати ж усе тепер не час) усвідомлюючи у своїй пам’яті, нечестивець боявся йти у своїй зухвалості далі. А що я говорю це тепер не від себе, буде зрозумілим для нас з того, що було зроблено ним після цього. Але поки що ми будемо дотримуватися порядку подій.

Що ж було потім? Це — дивна справа, яка показує не тільки силу, але і невимовне людинолюбство Боже. Святий мученик знаходився всередині священної огорожі, у якій він був ще до того, як прийшов у Дафну, а лукавий демон відразу зрозумів, що він даремно вишукував зваби, і що вів боротьбу не з мертвим, а з живим і діючим (мучеником), з тим, хто сильніший не тільки за нього, але й за всіх демонів. Ублагавши Бога послати на капище вогонь, спалив усю покрівлю, знищив ідола до кінця ніг і показав, що він попіл і порох, а всі стіни залишив стояти в цілості. І якби тепер хтось прийшов до того місця, то не сказав би, що ця подія була справою вогню. Пожежа була не безладною і появилася якраз не від бездушної речі, але ніби якась рука водила вогонь і вказувала, що необхідно пощадити, а що знищити. Так вдало і мистецьки було розкрите капище і стало подібним не просто до спаленого будинку, а таким, що стіни в належному вигляді, і не вистачає тільки покрівлі. Все інше і колони, що підтримують як покрівлю, так і передню частину, всі стояли, крім однієї в задній частині споруди. Але й ця тоді не просто була зруйнована, а з причини, про яку ми скажемо пізніше.

Коли ж це сталося, жерця цього демона негайно ведуть у судилище і змушують назвати винуватця. Та оскільки він не міг назвати, то, віддавши його на тортури, завдали йому багато ударів, а потім, піднявши у повітрі, скоблили йому боки, але нічого так і не довідалися. Відбулося подібне до того, що було колись при воскресінні Христовому. І тоді були поставлені воїни стерегти тіло Ісусове, щоб, як говорили, учням не вдалося викрасти Його. Але вийшло так, що в бажаючих зашкодити вірі у воскресіння не залишилося навіть безсоромної відмовки. І тут жрець був притягнутий для того, щоб засвідчити, що подія була справою не гніву Божого, а людського злого умислу. Однак, не змігши серед катувань і мук видати нікого, він засвідчив, що вогонь був посланий від Бога. Так що для тих, котрі бажали бути безсоромними, вже не залишилося жодної підстави.

А тепер саме час сказати те, що я хотів сказати перед цим, але відклав. Що ж саме? Те, що мученик поразив страхом душу царя, і він не смів уже йти далі. Він, напевно, жерця, якому колись віддавав велику честь, не віддав би за покрівлю на такі тортури і не розтерзав би гірше за кровожерного звіра (та він, мабуть, і плоть його з’їв би, якби тільки це не здавалося огидним для всіх), а святого, який закрив уста самому демонові, не повернув би знову до міста, щоб він був у більшій шані. І якщо вже не тоді, коли демон зізнався у своїй поразці, то після пожежі він би все зруйнував і винищив, спалив би і гробницю, й обидва храми мученика: як той, що знаходиться у Дафні, так і той, що в місті, якби страх не був більшим за гнів, і жах не перевершував печалі. Адже для більшості людей властиво, коли ними опанує гнів і печаль і вони не схоплять винуватців страждань, тоді виливати гнів на підозрілих і просто на тих, що потраплять під руки. А мученик не був далеко від цієї підозри, бо як тільки він прибув до міста, на капище зійшов вогонь.

Але, як я сказав, пристрасть боролася із пристрастю, і страх перевершував гнів. Уяви, в якому стані перебував цей добряга, коли увійшов у передмістя і побачив, що храм мученика стоїть, а капище спалене, ідол зруйнований, жертви винищені і всяка пам’ять про його особисту щедрість та сатанинську пишність стерта. Напевно, якби він побачив це і його не охопив ані гнів, ані печаль, то все ж таки не переніс би сорому і великої зневаги, а простяг би беззаконні руки на храм блаженного мученика, якби тільки його не стримувало те, про що я сказав. Справді, подія була не маловажною, однак припинила всю зухвалість язичників, погасила всю їхню радість і навіяла на них такий морок печалі, начебто загинули всі капища.

18. А що я говорю це без хвастощів, для доказу приведу слова плачу і промову, яку тоді про цього демона уклав міський софіст (Ливаній). Початок плачу такий: «Мужі, очі яких, як і мої, покрив морок, не будемо вже називати це місто ані прекрасним, ані великим». Далі, згадавши і сказавши дещо про байку щодо Дафни (пропонувати всю промову тут не час, щоб не зробити бесіду надто великою), він говорить, що колись перський цар, взявши місто, пощадив капище. Ось ці слова: «Той, що вів проти нас військо, вважав за краще для себе зберегти храм, і краса статуї отримала верх над люттю варвара. А тепер, о сонце і земля, хто і звідки цей ворог, який і без важко озброєних, і без вершників, і без легких військ малою іскрою знищив усе?» Далі, вказуючи, що його переміг блаженний (Вавила) тоді, коли справи язичників особливо процвітали у жертвоприношеннях та обрядах, говорить: «Нашого храму навіть той великий потоп не зруйнував, а при ясній погоді, коли вже хмара пройшла, він скинутий», — називаючи хмарою і потопом часи попереднього царя.

І трохи далі знову оплакує те ж саме зі ще більшою печаллю, промовляючи: «Потім, коли жертовники твої жадали крові, ти, Аполлоне, і зневаженим залишався вірним стражем Дафни. А іноді, будучи навіть ображеним і позбавленим зовнішніх прикрас, ти переносив це. Тепер же після безлічі овець і безлічі волів, прийнявши до ноги своєї священні вуста царя, побачивши того, про кого ти провіщав, побачений тим, що був провіщений, позбувшись злого сусідства одного мерця, який турбував тебе поблизу, перебуваючи в особливому шануванні, ти скоро відійшов. Чим ще ми будемо хвалитися перед людьми, котрі пам’ятають твої священнодійства і статуї?»

Що ти говориш, жалюгідний співаку? Зазнаючи безчестя та образ, він залишався непохитним стражем Дафни, а отримуючи почесті і служіння, не мав сили вберегти навіть власний храм, причому знаючи, що після його падіння зазнає ще більшого безчестя, ніж колись? А хто, софісте, є тим мерцем, що турбував твого бога? Яке ж це зле сусідство? Тут він, дійшовши до подвигів блаженного Вавили і не маючи можливості змовчати про своє посоромлення, просто закрився і пробіг повз. Те, що демон відчував неспокій і незручності через мученика, сказав, але не додав того, як демон, намагаючись прикрити свою поразку, ще більше виявив її. Тому і говорить просто: «Позбувшись злого сусідства». Чому ж ти, пустослове, не говориш про мерця, хто він був, чому саме він турбував твого бога і чому саме він був перенесений? І чому, скажи мені, ти називаєш його злим сусідством? Чи не тому, що він викрив обман демона? Але це справа не якого-небудь злого сусідства, так само як і не мертвого, але живого, діючого, доброго, який заступається, піклується і використовує всі заходи задля вашого спасіння, лиш би тільки ви цього захотіли.

Щоб ви більше не могли зваблювати самих себе і говорити, начебто демон, гніваючись і скаржачись на недостатність жертв і залишаючись незадоволеним іншим служінням, відійшов добровільно, задля того мученик і прогнав його зі всього цього місця, яке було йому миле більше за всі місця і якому він віддавав таку перевагу перед іншими, що сидів у ньому, навіть зазнаючи безчестя. Ти сам визнав це, сказавши: «І в такий час, коли безліч овець і безліч волів заколював йому цар», — так що з кожного боку стає ясно, що Дафну він залишив, будучи змушеним і гнаним більшою силою. Можна було прогнати його і, залишивши ідола в цілості, але ви не повірили б, як не вірили раніше, коли він був зв’язаний мучеником, завзято продовжуючи служити йому.

Тому святий мученик, залишавши раніше ідола стояти, скинув його тоді, коли полум’я безчестя піднялося високо, показуючи цим, що переможець повинен перемагати, долаючи не утихомирених ворогів, але бундючних і тріумфуючих. Чому він сам не повелів цареві тоді, коли той вводив його у Дафну, зруйнувати капище і перенести ідола, як перенесли його гробницю? Тому, що він не мав від нього шкоди і не мав потреби в тілесній допомозі, але як тоді, так і тепер скинув його без людських рук. Свою першу перемогу він і не відкрив нам, але тільки закрив (Аполлонові) уста і заспокоївся.

Такими є святі: вони хочуть виконати тільки те, що необхідне для спасіння людей, а не ще сповіщати про себе народові, що це їхні подвиги, хіба що змусить якась необхідність. А необхідністю я знову називаю піклування про тих, котрі спасаються, що і було тоді. Оскільки зло зваби підсилювалося, тоді нарешті відкривається нам і перемога. Але відкривається не переможцем, а самим переможеним. Так це свідчення, коли святий навіть за необхідності, що виникла, ухилявся говорити про себе, стало безсумнівним і для ворогів. Та оскільки омана і тоді не припинялася, але ті, котрі черствіші за каміння, ще продовжували завзято призивати переможеного і залишалися сліпими перед незаперечно явною істиною, тому була необхідність, щоб на ідола був посланий вогонь, щоб через цю пожежу загасити іншу пожежу — ідолопоклонство.

19. Отже, чому ти дорікаєш демонові, кажучи: «Перебуваючи в особливому шануванні, ти скоро відійшов»? Не добровільно він відійшов, а будучи вигнаним і викинутим насильно і проти волі тоді, коли особливо хотів залишатися і заради диму, і заради жертв. Справді, тодішній володар, начебто для того і царював, щоб винищити тварин у всьому світі, так нещадно заколював він овець і волів перед жертовниками і дійшов до такої несамовитості, що багато хто навіть із тих, котрі вважалися у них філософами, називали його кухарем, м’ясником та подібними прізвиськами. Від такої щедрої трапези, і смороду жертв, і диму, і потоків крові демон, який і без цього, як ти кажеш, залишався там через божевільну пристрасть до улюбленої, не відійшов би добровільно.

Однак, призупинивши поки що наше слово, послухаємо далі плач софіста. Облишивши Аполлона, він звертається до Зевса, знову промовляючи з воланням: «О, Зевсе, яке пристановище для стражденної душі ми втратили. Якою вільною від шуму є місцевість Дафна, а ще вільнішим — храм, — ніби пристань у пристані облаштована самою природою. Обоє вони вільні від тривог, але особливий спокій подає другий. Хто не рятувався там від хвороби, хто — від страху, хто — від скорботи, хто побажав би островів блаженних?»

Яке ж пристановище ми втратили, нечестивий? Хіба це капище вільне від шуму і хіба спокійною є пристань, де флейти, тимпани, бешкетування, гулянки і пиятики? Хто тільки не рятувався там, говорить він, від хвороби? Але хто з прихильних до тебе не отримував там хворобу, хоч колись був здоровим, і причому хворобу найтяжчу зі всіх? Хто поклоняється демонові, слухає байку про Дафну і бачить таку несамовитість бога, що він навіть після зникнення його улюбленої ще сидить на тому місці і біля того ж дерева, то яке полум’я несамовитості не отримає тут він, яку бурю, яке сум’яття, які хвороби, які пристрасті? То це ти називаєш пристановищем душі і спокійною пристанню? Хіба це — спасіння від хвороб? Але хіба дивним є те, що ти додаєш протиріччя до протиріч? Адже ті, що перебувають у несамовитості, не розуміють властивості жодного з предметів, якими вони є, а виражають судження протилежні дійсності.

«Олімпійські ігри не надто далеко», — я знову перейду до його плачу, щоб показати, який удар отримали тоді всі язичники, що живуть у місті, і як цар не переніс би цього зі смиренням, а вилив би весь свій гнів на гробницю мученика, якби не утримував його більш сильний страх. Що ж говорить той? «Олімпійські ігри не надто далеко. Це свято збере міста, які прийдуть, приводячи волів у жертву Аполлонові. Що ж будемо робити ми? Куди заховаємося? Хто з богів розкриє під нами землю? Який глашатай, яка сурма не буде викликати сліз? Хто назве ці олімпійські ігри святом, коли нещодавно таке нещастя поразило (нас) горем? Дай мені лук і хліба на день, говорить трагедія, а я кажу: і трохи прозріння, щоб одним уловити, а іншим застрелити того, хто вчинив це. О, нечестива зухвалість! О, нечиста душа! О, нахабна рука! Це — якийсь інший Титій або Ідас, брат Линкея, але не великий, як той, і не стрілець, як цей, а знаючий тільки одне – безумствувати проти богів. Синів Алоя, які ще тільки замишляли підступ проти богів, ти утримав смертю, Аполлоне. А цього, який здалеку ніс вогонь, не зустріла стріла, потрапивши йому в саме серце. О, люта десниця! О, несправедливий вогонь! Куди він упав насамперед? Що було початком зла? Хіба, почавши з покрівлі, він перейшов на все інше, на ту голову, на обличчя, на чашу, на діадему, на одяг, що спадав до п’ят? Іфест, хоронитель вогню, не пригрозив вогневі, який винищував, хоч повинен би був виявити вдячність цьому богові за стародавню вказівку. Але й Зевс, управляючий дощами, не послав води на полум’я, хоч він колись загасив багаття для царя лідійців, що опинився в нещасті. Що насамперед сказав собі той, хто почав цю війну? Звідки така зухвалість? Як він зберіг свій порив? Як не облишив свого наміру, посоромившись краси бога?»

Як ти, нещасний і жалюгідний, не розгледиш суті, називаючи це справою рук людських і, наче божевільний, суперечиш собі й опираєшся? Якщо в царя перського, який вів величезне військо, який узяв місто, спалив інші храми і, тримаючи в руках смолоскип, уже намірявся піднести його до цього капища, демон перемінив намір (адже і це ти говорив на початку жалюгідної промови, сказавши: «У царя перського, предка того, що воює з нами, який за допомогою зради взяв місто і спалив, і прибув у Дафну, щоби вчинити те ж саме, цей бог перемінив намір, і він, кинувши смолоскип, поклонився Аполлонові. Так він приборкав його і перемінив своїм виглядом»), — якщо він здолав лють варварську і таке військо, як ти кажеш, і зміг тоді уникнути небезпеки (а ти ще говориш, що і синів Алоя, які замишляли підступ проти богів, він утримав смертю), то як же він, маючи стільки сили, не вчинив тепер нічого подібного? Однак, якщо вже ні над ким іншим, то над жерцем, якого мучили несправедливо, належало б змилосердитися і відкрити винуватця. І якщо він утік тоді під час пожежі, то, коли той нещасний висів і терпів скобління боків і його допитували, хто це зробив, і не міг сказати, тоді належало вказати і видати винуватця чи принаймні тільки вказати, якщо вже не було сили видати.

А тепер він, невдячний і нерозсудливий, залишає без уваги свого служителя, якого несправедливо катують, залишає без уваги і царя, що зазнає насмішок після стількох жертв. Справді, всі глузували над ним, як над скаженим і божевільним, коли він виливав гнів на того нещасного. Як же той, котрий провіщав про прибуття царя, який був ще далеко (бо і це говорив ти вище у своєму плачі), не бачив того, хто стояв близько і спалював його? Ви говорите, що він провісник, який розподіляє таланти між іншими вашими богами, як між людьми. Цьому ви приписали талант провіщання, однак ти не просиш його уділити тобі цього таланту. Як же він не довідався про власні нещастя, хоч це не сховалося б навіть від людини? Чи не спав він тоді, коли запалювався вогонь? Але немає нікого настільки байдужого, щоб, коли до нього підноситься полум’я, негайно не встати і не затримати того, що підносить.

Воістину, елліни завжди є дітьми, а старця в еллінів немає жодного. Якраз треба би оплакувати власне божевілля, що навіть тоді, коли самі справи волають про обман демонів, ви не відходите від цього, але, віддаючи самих себе на погибель і втрачаючи власне спасіння, йдете, наче тварини, туди, куди наказують вам іти, і сидите, оплакуючи загибель бовдурів. А ти ще вимагаєш лука, нічим не відрізняючись від того, хто говорить про це в трагедії. Хіба це не зрозуміле й очевидне божевілля — очікувати якогось успіху від тієї зброї, яка не принесла жодної користі тому, хто її мав? Якщо ж ти сам говориш, що в тебе більше і таланту, і досвіду, ніж у демона, тоді не випадало вшановувати його, як менш знаючого і слабшого в тому, у чому ви вважаєте його сильнішим за всіх. А якщо ти уступаєш йому першість і в стрільбі, і в провіщенні, то як ти з частиною знання сподівався зробити те, чого не зміг той, хто володіє цілим знанням?

20. Це смішно і безглуздо. Не мав він жодного дару прозорливості, а якби і мав, то не отримав би успіху. Не людина, не людина зробила це, а деяка Божественна сила.

Причину я скажу після, а поки що не зайве довідатися, чому він звинувачує Іфеста у невдячності такими словами: «Іфест, хоронитель вогню, не пригрозив вогневі, який винищував, хоч повинен би був виявити вдячність цьому богові за стародавню вказівку». Яку вдячність? Яка стародавня вказівка? Скажи. Чому ти приховуєш поважні діяння твоїх богів? Адже якби ти сказав і про саму послугу, то ще більше показав би невдячність Іфеста. Але ти соромишся і червонієш, — тоді ми сміло скажемо за тебе. Яка ж це послуга? Кажуть, що колись Арей, закохавшись в Афродіту, але боячись Іфеста (який був її чоловіком), підстеріг його відсутність і прийшов до неї. Аполлон же, побачивши їх у коханні, пішов до Іфеста і доніс про перелюб. А цей, прийшовши і знайшовши їх обох на ложі, зв’язав їх так, як вони були, скликав на це ганебне видовище богів і таким чином покарав їх за перелюб. Будучи за це, говорить він, зобов’язаним вдячністю, Іфест не виявив вдячності, коли цього вимагали обставини.

А що Зевс, прекрасний чоловіче? Ти і його звинувачуєш у жорстокості. «І Зевс, — говориш ти, — управляючий дощами, не послав води на полум’я, хоч він колись загасив багаття для царя лідійців, що опинився в нещасті». Ти добре зробив, що нагадав нам і про лідійця, бо і його цей нечистий демон обдурив, збудивши гордість беззмістовними надіями і кинувши на явну загибель. І якби Кир не був людинолюбним, то і Зевс ніскільки не допоміг би тому цареві. Тож, даремно ти обвинувачуєш Зевса, начебто він віддав перевагу лідійцеві перед своїм сином. Він навіть собі не зміг допомогти, будучи уражений блискавкою там, де його вшановували більше, ніж у всіх містах, тобто в місті Ромула.

Але вислухаємо й решту слів плачу: так ми достеменно пізнаємо скорботу, що охопила їхні душі. «Мужі, я тягнуся душею до образа бога, й уява відкриває перед моїми очима його образ, м’якість вигляду, ніжність шкіри, і причому в камені, пояс, який біля грудей стягує золотий одяг так, що одні частини їх ховаються, а інші виставляються. Чийого кипучого гніву не приборкував весь його вигляд? Він уподібнювався співаючому прекрасну пісню, а дехто, кажуть, навіть чув, як він опівдні грає на цитрі. Щасливі вуха! А ця пісня, можливо, була хвалою землі, на яку, здається мені, він звершував зливання із золотої чаші за те, що вона заховала дівицю, розверзнувшись і знову зімкнувшись».

Далі, трохи погорювавши через пожежу, він говорить: «Волав подорожній, коли побачив полум’я, що піднімалося. Збентежилася жриця бога, яка жила в гаю Дафни. Удари в груди і пронизливий крик, сильний і страшний, пройшовши через лісисту місцевість, досягає до міста. Очі володаря, які щойно задрімали, встали з ложа при сумному слові. Несамовито гнав він, вимагаючи крил Єрмія, сам відправився відшукувати корінь зла, палаючи всередині не менше від храму. Тим часом балки зі стелі летіли вниз, несучи із собою вогонь, винищуючи все, до чого наближалися. Насамперед Аполлона, який знаходився неподалік від покрівлі, а потім інші прикраси, статуї муз, котрі там знаходилися, блискуче каміння, красиві колони. Юрба ж стояла довкола, викрикуючи, але не маючи можливості допомогти, що буває і з тими, котрі з землі бачать аварію корабля, від яких допомога — оплакування того, що сталося. Великий, звичайно, підняли плач німфи, що вийшли із джерел. Великий (плач) підняв і Зевс, що знаходився неподалік, як і личило при руйнуванні знаків шанування його сина. Великий (плач) підняла і юрба незліченних демонів, що жили в гаю. Ніскільки не менший плач підняла серед міста Калліопа, коли розпорядник хору муз страждав від вогню». Потім на завершення говорить: «Будь же і тепер, Аполлоне, таким, яким зробив тебе Хрис, котрий проклинав ахейців, сповненим гніву і подібним до ночі. Бо, коли ми повертали тобі прикраси і відновляли все, що було забрано, тоді було відняте те, що ми вшановували, ніби наречений пішов геть, коли вже спліталися вінки».

21. Такий плач, чи краще, — деякі частини цього плачу. А в мене зароджується подив, як він думає звеличити бога тим, чого варто було б соромитися, змальовуючи, як він опівдні грає на цитрі ніскільки не краще за нестримного і розпусного юнака, вказуючи, що предметом пісні була кохана, і називаючи щасливими ті вуха, які слухали ганебну пісню. Те, що деякі жителі Дафни та їхні сусіди плакали, і начальник міста запалився і нічого, крім плачу, не зробив, це ніскільки не дивно. А те, що і самі боги були в такій же безпорадності і тільки плакали, як і ті, й ані Зевс, ані Калліопа, ані велика юрба демонів, ані самі німфи не могли нічого вчинити з пожежею, а тільки здіймали крики і зойки — це дуже смішно. Отже, сказане достатньо доводить, що вони зазнали великого удару, оскільки у жалюгідній промові він прямо зізнався, що вони цим були смертельно уражені. Тому цар не переніс би цього зі смиренням, якби його не утримував більш сильний страх і трепет.

Тепер час вказати і причину, чому Бог вилив Свій гнів не на царя, а на демона, і чому вогонь винищив не весь храм, але, знищивши покрівлю, знищив водночас й ідола. Не просто і не без причини це сталося, а вчинено все Божим людинолюбством задля тих, котрі помиляються. Він, Який знає все минуле його, між іншим знав і те, що, якби блискавка поразила царя, то ті, що були присутні і бачили удар, злякалися б на якийсь час, а через два-три роки пам’ять про подію вивітрилася б і багато хто перестав би вірити чуду. А якщо вогнем буде охоплене капище, то воно не тільки тим, котрі жили тоді, але і всім наступним поколінням буде сповіщати про Божий гнів красномовніше за всякого глашатая, так що навіть ті, котрі захочуть безсоромно приховати цю подію, не будуть мати для цього жодної підстави. Кожний, хто прийде на це місце, отримає таке враження, начебто пожежа сталася недавно, і на нього находить якийсь жах. А поглянувши на небо, тут же прославляє силу Того, Хто це звершив.

Подібно, якби хтось, зруйнувавши печеру і притулок якого-небудь ватажка розбійників, вивів зв’язаним того, котрий жив там, і, забравши все його майно, залишив те місце притулком для диких звірів і ворон. Тоді кожний, хто підійде до цього притулку, глянувши на це місце, уявляє собі набіги, розбої і зовнішність того, хто раніше жив у ньому. Так буває і тут. Побачивши здалеку колони, а потім підійшовши і переступивши поріг, уявляють собі огидність демона, його зваби і підступи і йдуть геть, дивуючись гніву і силі Божій. Отже, колишнє житло омани і богохульства тепер стає приводом для славослів’я — таким премудрим є наш Бог! І такі дивні чудеса Він творить не вперше, а з давніх часів і від перших родів. Перераховувати все тепер не час, але я нагадаю про те, що є цілком подібним до цього.

Під час війни, що колись виникла у Палестині в юдеїв з деякими іноплемінниками, вороги, отримавши перемогу і взявши кивот Божий, як найкращий військовий трофей, присвятили його одному зі своїх ідолів, ім’я якого було Дагон. Коли кивот було встановлено, то ідол спочатку впав і лежав долілиць. Та оскільки вони після цього падіння не зрозуміли могутності сили Божої, але, піднявши, знову поставили ідола на своє місце, то, прийшовши наступного дня вранці, побачили, що він не тільки впав, а був повністю розтрощений. Його руки, відірвані від пліч, були кинуті на поріг капища разом з ногами, а решта ідола була розкидана розтерзаною в іншому місці (1 Цар. 5). Також і в содомлян, — якщо можна порівняти мале з великим, — земля тому була спалена вогнем разом з жителями і загинула, ставши непридатною, щоб не тільки ті, що жили тоді, але і всі після них врозумлялись тими місцями (Бут. 19). Якби кара обмежилася людьми, то пізніше не стали б вірити в те, що сталося. Тому удар отримує і місце, яке може існувати довго і нагадувати кожному із наступаючих поколінь, що для тих, котрі чинять такі справи, встановлено законом терпіти такі лиха, хоч би й зазнали вони кари не відразу.

Ось відтоді вже двадцятий рік, і ніщо більше зі споруди, знищеної вогнем, не загинуло, але стоять її частини, котрі уникли вогню, непохитно і міцно, і вони настільки міцні, що витримають і сто років, і вдвічі стільки, і навіть набагато більше часу. І хіба не дивно, що жодна з колон, відокремившись одна від одної, не впала на землю? Тільки одна із колон, біля задньої сторони споруди, була тоді розбита, але й та не упала, а зрушившись зі свого місця і припавши до стіни, так і залишилася. Одна її частина, від основи до зламу, косо обперлася на стіну, а інша, від зламу до вершини, стоїть рівно підтримувана нижньою частиною. Хоч і вітри часто сильно налітали на це місце, і землетруси були, і земля коливалася, але не похитнулися залишки від полум’я, а стоять непохитно, тільки що не кричать, що вони збережені для напоумлення майбутніх поколінь.

22. Це, можна сказати, і було причиною того, чому не все капище було винищене вогнем. А чому блискавка не уразила царя, той, хто це досліджує, може знайти й іншу причину, яка бере початок від того ж джерела, тобто від милосердя і людинолюбства Христового. Він задля того відхилив вогонь від голови царя і скинув його на покрівлю, щоб цар, навчений нещастями інших, перемінившись і звільнившись від омани, уник кари, визначеної йому. Не тільки це і не єдине знамення Своєї сили дав йому Христос, але, крім того, давав і багато інших, не менших. Так, і дядько його, і хоронитель скарбів — обоє позбулися життя, і водночас несподівано голод почався в місті і нестача води, чого раніше ніколи не траплялося, поки він не почав приносити жертви біля джерел. І, крім цього, багато іншого, що траплялося як у війську, так і в містах, було достатнім для того, щоб пом’якшити навіть кам’яну душу. І не тільки своєю безліччю і тим, що все відбувалося водночас й одне за одним відразу ж після зухвальства, як колись за царя єгипетського, але і самі по собі явлення чудес були такими, що для навернення тих, котрі їх бачили, одне чудо не мало потреби в іншому, а кожне з них було в змозі зробити це. Кого з людей не надто байдужих, не кажучи про інших, не вразило б знамення, явлене на фундаментах стародавнього Єрусалимського храму? Що ж це було?

Цей тиран, побачивши, що віра Христова поширилася по всій підвладній йому області, досягла вже і персів, й інших далеких варварів і далі має успіхи серед них, і зайняла, так би мовити, все під сонцем, мучився, печалився і готувався до війни проти церков. Але не розумів, нещасний, що він упирався проти рожна. По-перше, він намагався відновити храм у Єрусалимі, який до основи зруйнувала сила Христова. Язичник служив справі юдеїв, бажаючи цим випробувати силу Христову. Він покликав декого із юдеїв і наказав їм приносити жертви, бо їхні предки, говорив він, таким чином звершували богослужіння. Та оскільки вони відмовлялися тим, що їм після падіння храму не дозволено звершувати це поза стародавньою столицею, то він велить їм, узявши гроші з царської скарбниці і все, що необхідне для будівництва, йти, відновити храм і повернутися до стародавнього звичаю жертвоприношень. Ті божевільні, що помиляються від народження і до старості потребують повчання, відправилися сповняти волю царя. Але як тільки почали рити землю, то вогонь, який вирвався із основи, вмить знищив усіх. Коли про це було донесено цареві, то він не наважився далі продовжувати свою зухвалість, оскільки утримував його страх, але й не хотів відійти від омани демонів, яким одного разу підкорився. Однак поки що заспокоївся.

Коли ж минуло небагато часу, він знову взявся за ту ж марну працю. Храм він уже не насмілювався будувати, але кидав у нас стріли з іншого боку. Починати відкриту війну він поки що не спішив, по-перше, і насамперед, будучи переконаним, що взявся б за очевидно неможливе, а по-друге, тому, що не хотів подати нам жодного приводу увінчатися вінцем мучеництва. Справді, для нього було нестерпно і гірше за всяке нещастя, коли хтось, будучи виведеним привселюдно, переносив муки за істину до смерті. Таку душевну ворожнечу виявляв він до нас. Він знав, добре знав, що якби тільки відважився на це, то всі віддали б свої душі за Христа. Але, будучи злим і підступним, він скрізь відпускав на волю всіх, котрі були покарані предстоятелями церков за які-небудь провини і були позбавлені влади, надаючи таким чином владу людям надто нечестивим, спотворюючи церковні закони й налаштовуючи всіх один проти одного, оскільки сподівався, що їх нарешті можна буде легко уловити, коли вони заздалегідь виснажать себе війною один з одним. Так одного, позбавленого церковної влади і за перекручення вчення, і за порочне життя (його звали Стефан), він велить знову звести на престол учителя. Намагався він, наскільки це залежало від нього, знищити й ім’я Господнє, називаючи християн галилеянами сам і повеліваючи своїми указами робити це і начальникам.

Серед тих знамень, про які я говорив, що виявилися в голоді і посусі, він залишався у тій же безсоромності та жорстокосердості. Потім, починаючи похід проти персів і виступаючи з такою гордістю, начебто мав знищити весь народ варварський, він грозився нам незліченними погрозами, кажучи, що після повернення зовсім знищить усіх. Війна з нами, думав він, важча за перську, а тому необхідно спочатку завершити ту, меншу, а тоді приступити до цієї, більшої. Це сповістили нам ті, котрі брали участь у його намірі. Однак, киплячи гнівом проти нас і з кожним днем віддаючись більшій несамовитості, він ніколи не зупинявся на одній і тій же думці, але, відклавши колишній намір, знову став погрожувати нам гонінням. Але Бог, бажаючи утримати і втихомирити його гарячу наснагу, знову показав знамення, пославши вогонь на капище в Дафні.

23. Він же і при цьому не приборкав своєї люті, але, страдаючи від бажання нашої погибелі, навіть не ждав часу, яким погрожував, а, готуючись перейти Євфрат, почав робити досліди над воїнами і спокусив деяких лестощами. Однак, коли вони спротивилися, не відпустив з війська, побоюючись, щоб, відпустивши їх, не послабити військо перед персами.

Хто розповість нам наступне, набагато жахливіше, що відбувалося й у пустелі, і на море, і в Єгипті, коли був покараний бездушний фараон, і всі (єгиптяни) потонули? Як тоді єгиптянин за те, що не хотів скоритися і стати кращим після жодного із таких нещасть, нарешті загинув разом з військом, так і тепер, коли цар безсоромно стояв перед усіма дивними Божими справами і не хотів нічим від них скористатися, але залишався невиправним, Бог нарешті оточив його крайніми нещастями, щоб, якщо він не хотів напоумитися нещастями інших, то щоб інші стали кращими через його страждання.

Повівши із собою стільки десятків тисяч воїнів, скільки не водив ніколи ніхто з царів, і сподіваючись без труднощів одним набігом узяти всю Персію, він діяв так нещасно і жалюгідно, начебто мав із собою військо в більшості із жінок та малих дітей, а не з мужів. По-перше, він через власну нерозсудливість довів їх до такої убогості, що вони їли кінське м’ясо і вмирали, гинучи одні від голоду, а інші від спраги. Ніби будучи провідником персів і намагаючись не захопити їх, а віддати їм своїх, він завів цих у непрохідні місця і, тільки що не зв’язавши, здав ворогам. Однак усіх тих нещасть, що відбувалися там, не може переказати ніхто навіть з тих, котрі бачили і пережили їх: настільки вони перевищують усяку ймовірність.

Коротко кажучи, коли він загинув ганебним і жалюгідним чином, — одні кажуть, що він помер, застрелений кимсь із обозної прислуги, котра нарікала на стан справ, інші кажуть, що вони не знають його вбивці, але що він був тільки поранений і просив поховати його в землі киликійській, де і лежить тепер, — коли він ганебно загинув, то воїни, опинившись у скрутному становищі, звернулися з проханням до ворогів і, давши їм клятву очистити найміцнішу зі всіх фортець, що була ніби непорушною стіною всієї нашої країни, таким чином завдяки людинолюбству варварів врятувалися втечею, і чимало їх повернулося. Виснажені тілом, соромлячись укладеного ними договору, однак клятвою були змушені відступитися від свого вітчизняного надбання. І можна було бачити видовище, жалюгідніше за всяку неволю. Жителі того міста, яких переселяли в чужу землю, залишаючи свої доми і поля і втрачаючи все прабатьківське надбання, зазнали ворожості від тих, від кого сподівалися отримати подяку за те, що подібно мурові були безпекою для тих, котрі живуть усередині (держави), і постійно за всіх наражалися на небезпеку. І все це терпіли від своїх.

Такі блага ми отримали від доблесного царя! Це сказано не без причини, а щоб пояснити подив тих, котрі запитують, чому Бог не покарав царя на самому початку? Оскільки він часто впадав у несамовитість, тому хотів утримати його від подальшого захоплення і виправити нещастями інших. Але через те, що він противився, тому наслав на нього найтяжчі лиха, залишаючи справжню відплату за його зухвалості на великий день. А цим покаранням збуджує найбільш лінивих і робить їх більш розсудливими.

Таким є довготерпіння Боже. На тих, котрі не належним чином користуються ним, воно, врешті-решт, насилає найжорстокіші кари. І як для тих, котрі каються, воно корисне, так для непокірливих і затятих буває приводом для великих покарань. Якщо ж хто скаже: що ж, хіба Бог не передбачав, що цей тиран буде невиправним? То ми скажемо, що передбачав, але Він, передбачаючи нашу злобу, ніколи не перестає робити Свою справу. І хоч би ми не сприймали напоумляння, Він все одно виявляє власне людинолюбство. Він довго терпів не задля того, щоб ми загинули, а щоб спаслися. Але коли ми захоплюємося більшим злом, тоді це вже не від Нього, а від нас, що загордилися проти Його невимовного довготерпіння.

Такою є безмежність Його людинолюбства. Коли ми самі не захочемо скористатися Його великим довготерпінням, тоді Він повертає його на користь іншим, виявляючи всюди і людинолюбство, і премудрість, як було і тоді. Так тиран закінчив життя, а пам’ятниками його несамовитості і сили блаженного Вавили стоять і капище, і храм мученика. Перше — в запустінні, а другий — з тією ж силою, яку мав і колись. А рака мученика, знову ж таки з волі Божої, не переноситься, щоб для тих, котрі приходять, були більш достеменно відомі славні справи святого. Кожний, хто приходить із чужих країв, щоб знайти мученика, але, наблизившись до цього місця і не побачивши його, тут же йде розпитувати про причину. І вислухавши всю історію, відходить, отримавши більше користі, ніж раніше. Отже, і приходячи в Дафну, і знову покидаючи її, він отримує найбільше надбання.

Такою є сила мучеників живих і померлих: і коли вони залишаються на місці, і коли знову покидають їх. Справді, славні справи цього мученика від початку до кінця йшли у безперервному поєднанні. Поглянь, як він заступився за закони Божі, які зневажалися, і належним чином покарав за вбитого, як указав на відмінність між священством і царською владою, приборкав усю земну гордість і потоптав життєве марнославство, як навчив царів не зазіхати своєю владою далі тієї міри, яку визначив Бог, і показав, як потрібно користуватися своєю владою священним особам. Це і набагато більше він зробив, коли був у плоті. А коли упокоївся і відійшов, тоді зруйнував силу демона, викрив оману язичників, розкрив марнослів’я ворожбитства, розтрощив його маску і показав усю наготу його лицемірства, вочевидь закривши вуста тому, що раніше мав верховенство у цьому, і захопив його з великою силою. І нині стоять стіни капища, віщаючи усім про посоромлення, осміяння і безсилля демона, і про вінці, перемогу та силу мученика. Такою є могутність святих. Такою нездоланною і страшною вона є і для царів, і для демонів, і навіть для проводиря демонів.

1. У нових перекладах звучить інакше: «Але уразить їх Бог стрілою. Несподівано стріла Божа вдарить іх. Вони покарають себе своїми ж словами» [↩]
2. Юліан Відступник. [↩]

Опубліковано: 28.08.2015.