Слово про блаженного Авраама
У церковних справах — старість не перешкода.
Авраам не відкрив своїй дружині намір принести
в жертву Ісаака. Про батьківську любов.
Про великі справи Бог сповіщав знаменнями
Чи бачили ви юну сивину і квітучу старість? Чи бачили мужнього борця, який бореться з природою і своїм серцем? Чи бачили чоловіка, який у глибокій старості міцніший за адамант? Ослабла сила його тіла, зате міцна сила його віри. Таким є служіння Церкві, що немічність тіла ніскільки не шкодить бадьорості віри. Сивина похилого віку, поєднана з окриленою вірою, служить прикрасою Церкви, і Церква цьому особливо радіє. У зовнішніх справах від старця нема користі, він ні до чого не здатний, але в усьому заслуговує вибачення, не маючи можливості бути корисним у необхідних справах через свою немічність. Наприклад, старець не може ані на війну виходити, ані скочити на коня, ані списом кидати, ані щитом захищатися, ані терпіти спеку, ані переносити тривалі подорожі, ані терпіти жорстокість голоду і тягар тривог, але сидить у спокійному місці, знаходячи для себе виправдання у сивині. Те ж саме можна бачити і на кораблях: старець не може ані кермом управляти, ані розсікати моря, ані діяти веслом, ані піднімати вітрила, ані боротися із супротивними вітрами, ані переносити жорстокість холоду, ані робити будь-що інше подібне, але сидить на кораблі, знаходячи для себе вибачення у віці. Те ж саме можна бачити й у хліборобів: старець не може ані плуга тягнути, ані проводити борозни, ані приборкувати коней, ані утримувати силу могутніх волів, ані виносити жару, сильну спеку і тягар заступа чи будь-чого іншого, необхідного у землеробстві, але сидить вдома, знаходячи для себе виправдання в сивині.
А справи Церкви не такі. Коли ті, котрі живуть побожно, постаріють, саме тоді стають найбільш корисними, бо тут потрібно не міцність тіла, а сила віри. Таким був Авраам, який ослаб тілом, але був сильний вірою. Він був старий, але в глибокій старості боровся із природою і здобув великі трофеї перемоги. Був старий, але виявився міцнішим від заліза і твердішим від адаманту. Коли він був у юному віці, то не зробив нічого настільки славного, але коли минув час цього віку, тоді він здобув трофей перемоги. Він був у глибокій старості, але старість не була для нього перешкодою. Тому і Бог, знаючи його міць, являється йому і говорить: «Піди із землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого у землю, яку Я покажу тобі» (Бут. 12, 1). Авраам послухався цих слів, хоч був уже старий і немічний тілом, і не сказав про себе:
— Куди я піду в глибокій старості? Як залишу дім батька мого і землю, в якій я народився, де в мене велике багатство і знатні батьки, де в мене цінне майно і приємне товариство друзів?
Звичайно, що тут він засмучувався, але не ослухався. Йому, люблячому рідний край, жаль було залишити його, але, як люблячий Бога, скорився і послухався. І дивним є те, що Бог навіть не сказав йому, у яку місцевість (йти), але через замовчування назви випробував його волю. Якби Бог сказав йому: я відведу тебе в землю, яка тече медом і молоком, то виглядало б, що Авраам не голосу Божого послухався, але поміняв одну землю на іншу. Отже, Авраам вийшов, не знаючи, куди йде. Чи бачиш сивину, поважну у справах? Такі, як я вже сказав, наші справи: ані безсилля старості не ослабляє їх, ані час не руйнує їх, бо ця сивина не в тілі, а в душі. Тому тут і нема старості.
Отже, Авраам вийшов, не взявши з собою нічого, а жив у наметах, не віддавався зневірі і не печалився, оскільки мав вірну заставу — голос Того, Хто кликав. Він був безплідний і не мав дітей, так само як і Сара, дружина його, але за обітницею отримав сина Ісаака. Коли відмовляла природа, тоді дарувала благодать: він отримав гідну нагороду за слухняність, однак наперед не знав про це, бо якби він знав, то не вчинив би нічого славного. А щоб ти переконався, що він підкорявся не для цієї нагороди, то поглянь, як він і тоді, коли отримав веління заколоти сина, не противиться велінню, але відкидає природу і віддається любові до Бога, зневажає свою утробу і не відступає від Того, Хто покликав його. Що ж сказав йому Бог? «Аврааме! Він сказав: «Ось я». Бог сказав: «Візьми сина твого, котрого ти любиш, Ісаака…; і принеси його у всепалення на одній із гір, про яку Я скажу тобі» (Бут. 22, 1–2). Бог навіть не назвав йому гору і замовчуванням про гору завдав йому ще більшого смутку.
Однак ніщо не збентежило Авраама, або вірніше, збентежило його як такого, що має людські почуття, але не довело до гріха. Він хвилювався, як батько, але не потопав, як люблячий Бога. Його внутрішність горіла, але віра перемогла. Не говори, що Авраам ніскільки не страждав. Уяви, в якому полум’ї він горів, страждаючи внутрішньо, і поглянь на його мудрість. Він навіть Сарі не сказав про це, побоюючись, щоб вона не завадила здійсненню таїнства. Якби він сказав їй, то вона, ймовірно, стала б утримувати його і сказала б:
— Куди ведеш ти сина свого, котрого я отримала, не надіючись на нього, якого отримала за прихильність до подорожніх, якого Бог дарував мені в глибокій старості? Куди ти ведеш його? Куди береш його? Ніхто не являвся тобі. Хіба можливо, щоб Бог явився тобі і зажадав сина, якого Він дав мені понад сподівання? Сам дарував і Сам же віднімає? Якщо Він дав його для того, щоб відняти, то краще було б, якби не давав, бо не так важко не мати, як отримати і втратити.
Уяви Сару, яка розгарячилася, яка запалилася і зворушилася за покликом природи, її утробу, яка мучиться, її серце, яке хвилюються. Жінки чутливі до цього, і чим більше вона була ніжною і чутливою, тим більше стала б заперечувати Авраамові і перешкодила б жертвопринесенню, і таїнство не звершилося б. Чого, справді, не зробила б Сара, щоб відняти свого сина? Вона не могла б допустити, щоб син, народжений понад сподівання, був убитий, щоб син, дарований їй у старості, був заколений, щоб руки батька вчинили дітовбивство. Не перенесла б цього Сара, а вчинила б велику сварку з Авраамом, а за сваркою неминуче пішла б якась хитрість, а хитрість перешкодила б здійсненню таїнства. Тому Авраам і не сказав дружині, щоб не було суперечки, щоб від суперечки справа не дійшла до сварки, щоб після сварки не трапилося розбрату через сина, щоб унаслідок розбрату через сина не відкладалося виконання обіцянки, щоб у випадку відкладання виконання обіцянки не було вжито будь-якої хитрості, щоб через хитрощі таїнство не залишилося незвершеним.
2. Але мудрий Авраам, цей борець, який боровся з природою, боровся зі своїм серцем, який повстав проти природи, не ослухався, але, підкоряючись велінню Божому, вислухав покликання і негайно взяв сина. Із задоволенням зупиняюся я на цих словах: «Візьми сина твого, котрого ти любиш, Ісаака…; і принеси його у всепалення на одній із гір, про яку Я скажу тобі» (Бут. 22, 1–2). І взяв Авраам Ісаака, і осла, і двох рабів, і відправився. Потім, коли вони дійшли до визначеного місця, він говорить рабам: «Ви залишіться тут, а я і син підемо туди і поклонимося, і повернемося до вас» (Бут. 22, 5). Тут Авраам мимоволі, за допомогою Божественної благодаті, вимовив пророцтво. Ти йдеш заколоти сина свого, і говориш: повернемося?
Так, намагаючись приховати цей намір від рабів, він стає пророком. І поклав він дрова на плечі Ісаака, і, взявши вогонь та ніж, пішов на гору. Що ж Ісаак говорить батькові? «Батьку мій! Він відповідав: «Ось я, сину мій». Він сказав: «Ось вогонь і дрова, де ж агнець для всепалення?» Він відповідає йому: «Бог угледить Собі агнця для всепалення, сину мій» (Бут. 22, 7–8). Ось і друге пророцтво. Не можу ані мимо слів пройти, ані дій залишити без уваги. Уяви ці імена, які незабаром мають утратити своє істотне значення. Той називає його батьком, а він називає того сином. У той час вони були дійсними іменами, однак потім мали втратити своє значення. Уяви, що відчував Авраам, коли Ісаак, якого він мав намір заколоти, казав йому: «Батьку». Як не розпалися його коліна? Як не зів’яли його члени? Як він не збентежився розумом, почувши це від сина Ісаака? Однак він підняв і зв’язав Ісаака, і взяв ніж у праву руку, щоб заколоти свого сина.
О, правиця, озброєна проти сина! Не знаю, як словом змалювати цю подію. Як не заціпеніла рука? Як не випав ніж з руки? Як він весь не ослаб і не знеміг? Як він міг стояти і дивитися на зв’язаного Ісаака? Як він тут же не впав мертвим? Як продовжували служити йому нерви? Як залишався в дії розум? Не знаю, як словом зобразити цю подію. Ви, батьки і матері, зберіться всі, простягніть руку, допоможіть моєму слову. Ця річ перевищує мої сили. Простіть мені і самі допоможіть. Буває, що хтось має п’ять чи шість синів і дочок, але коли один з них захворіє, то батько ходить біля його постелі, цілує очі сина, пестить його руки, вважає день ніччю і світло темрявою не тому, що змінилися стихії, а тому, що гіркота печалі не дозволяє йому насолоджуватися ними. Розстеляють м’яку постіль, біля хворого сидять лікарі і безліч прислужників, а батько цілком знемагає. Чи має він велике багатство, воно стає ненависним для нього; чи має безліч турбот, залишає їх, будучи не в змозі підбадьоритися від пригноблення скорботою, — йому здається, що весь світ страждає від цієї невиліковної хвороби. Так само і мати ходить навколо, знеможена, збентежена і вся в полум’ї, шукаючи засобів, щоб розділити хворобу із сином, або вірніше — прийняти її всю на себе, щоб стражденне дитя позбулося хвороби. Нічим для неї стає це життя, нічим для неї є майбутнє. Дорожчим понад усе для неї — як би взяти на себе всю хворобу сина.
Не знаю, як зобразити таке страждання. Тому уяви й Авраама, який відчуває те ж саме, однак смиренного, який підкоряється велінню. Він зневажав природою, веління (Боже) було могутнішим за його серце. Він переживав як людина, про що я вже і сказав, але був смиренний, як люблячий Бога. І потрібно було бачити Ісаака, мученика живого і вже неживого, померлого і ще не померлого. За наміром батька він помер, а через людинолюбство Боже не помер. Він був прообразом і подобою Владики; прообраз звершився, — а за ним пішла істина. Далі Ісаак зв’язується, але не заколюється, бо з неба зійшов голос, сповнений милості і людинолюбства, й утримав праотця, який уже був спрямований і готовий на заколення, сказавши йому: «Аврааме! Аврааме! Не здіймай руки твоєї на дитину»1 (Бут. 22, 11–12).
Чому не на юнака, а на дитину? Чому він так принизливо називає його? Тому, що це була людина, а потрібний був Син, не дитина, не раб, а істинний Єдинородний Син, посланий до нас від Отця. «Не здіймай руки твоєї на дитину». Ти достатньо звершив прообразного, тепер нехай піде істина. Авраам пророкував, ховаючи свій намір від рабів, а (тепер) він бачить істину, яка за словами його збувається. Що ж він говорить? «Ви залишіться тут, а я і син підемо туди і поклонимося, і повернемося до вас» (Бут. 22, 5). Він сказав не те, що мав на думці, а сталося так, як сказав, а не так, як думав. Рабів він залишає для того, щоб не бути примушеним піти проти волі Божої, щоб вони не подумали, що він, як старець, одержимий якоюсь ста-речою хворобою, і не стали утримувати його бажання звершити жертвопринесення, кажучи:
— Що ти, господарю, робиш? Невже ти хочеш заколоти сина, народженого за обітницею, улюбленого, дарованого Богом, годувальника в старості, спадкоємця твого, сина Сари? Подумай, що ти робиш, порадься з дружиною, учасницею народження, яка терпіла болі народження сина. Скоріше заколи нас, а потім сина.
Але мудрий старець не бере з собою рабів, які могли б завадити йому, а змушує саму жертву нести дрова, щоб вона служила прообразом Спасителя, Який несе хрест. Несучи їх і розмовляючи, син зворушує серце батька, але не відхиляє від любові до Бога. Що він говорить? «Батьку». Уяви, яким було це слово: «Батьку». Адже ми, коли хочемо заколоти ягня чи яку-небудь тварину і чуємо, як воно бекає і волає до нас тихим, хоч і нечленороздільним голосом, жаліємо його і виявляємо співчуття. Уяви ж, що зробила б ця вівця, якби сказала слабкій людині: «Батьку! Ось вогонь і дрова, де ж агнець для всепалення?» (Бут. 22, 7). А тут той, хто говорив, сам у думках батька був цією вівцею, яка збуджувала в жерці жаль. Авраам не вчився у Христа, Який говорить: «Хто любить батька чи матір…, сина чи дочку більше, ніж Мене, не достойний Мене» (Мф. 10, 37), і водночас наслідував Отця, про Якого сказано: «Який Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас» (Рим. 8, 32).
«Де ж агнець?» — розсудливо запитує син. Що ж говорить батько? «Бог угледить Собі агнця для всепалення, сину», — не слугу, а Сина. Цей був єдинородний, і Бог — Єдинородний; цей ніс на плечах дрова, Христос ніс на плечах хрест; цей, не вчинивши жодного гріха, мав бути заколений, і Син Божий, не вчинивши жодного гріха, був розп’ятий; цей був і заколений, і не заколений, і Єдинородний Син Божий був і заколений, і не заколений, і помер, і не помер; цей за наміром помер, а насправді не помер, і Син Божий плоттю помер, а Божество Його залишилося безпристрасним.
3. Бог, маючи намір звершити між людьми велику справу, завжди попереджає і подає її попереднє зображення через тінь, щоб, коли з’явиться істина, вони не засумнівалися в ній, щоб, маючи на увазі попередній образ, не залишилися невіруючими в істину. Наприклад, Пресвята Діва мала народити. Справа була неймовірною — як Діва всупереч закону природи народить? Таке народження не протиприродне. Хто від віку бачив, щоб діва народила? Тому, щоб юдеї не впали у велике невір’я, Бог попереджає і попередньо відображає цю істину в Сарі, щоб, коли в них появиться подив, як народила Діва, вони, згадавши, краще сказали, як народила Сара. Або ще вірніше — як народила незаймана земля? Плуга ще не було, не було хлібороба, який би обробляв її; дощ не йшов, трава на ній не ви-ростала, борозни на ній не були проведені. Вона була не оброблена, не приймала в себе насіння, роса не зволожувала її. Скажи ж мені: як вона, будучи дівственною, проростила незліченні види рослин? Ти не можеш пояснити цю подію і кажеш: на це була воля Божа.
Так само розмірковуй і про Діву. Коли в тебе зароджується подив, то намагайся не досліджувати те, що робить Бог, не запитуй, чи природним є те, що творить Творець природи, не будь надто допитливим. Він сказав: «Нехай вирощує земля» (Бут. 1, 11), — і це слово тут же проникло в надра землі, збудило її до народження, і дівственна народжує. Спочатку було вимовлено одне слово — і з’явилися незліченні види рослин, і завдяки цьому слову земля отримала свою красу. І потрібно було бачити, як земля почала рухатися, як з’явилися птахи, риби, земні тварини, луги, квіти, дерева, виноград, маслина і незліченні види рослин, які приносять плоди ранні і пізні, які ростуть на полях, біля моря, біля озер, біля рік, біля джерел, на горах. Діяло одне слово, і земля отримала свою благоліпність. Як це? Поясни мені, юдею, але ти не можеш.
Чи бачиш, як омана викривається сама собою? Тому слухай уважно. Коли Бог, як я сказав, має намір звершити якусь справу, яка для людей може здаватися неймовірною, то попередньо показує її образ і тінь, щоб істина, з’явившись раптово, не довела їх до невір’я. Так мав прийти Син Божий і хрестити рід людський, умертвити стародавню людину, обновити тих, котрі бажають цього, потопити гріх, повернути благословення, знищити прокляття, дарувати виправдання і зробити людей ангелами. Він повинен був прийняти блудного і зробити його сином, що Він і зробив; необхідно було взяти того, хто невартий землі, і зробити його гідним неба. Це було велике і для багатьох неймовірне чудо — як та ж сутність умертвляє людину і виправдовує, знищує гріх і повертає істину. Тому, щоб юдеї не говорили, що вчення християнське — це вигадка, бо як може, наприклад, одна і та ж вода й умертвляти, й оживотворяти, як вона, будучи єдиною, може звершувати дві дії, — що насамперед робить Бог, щоб викрити безсоромність юдеїв? Сини Ізраїлеві в Єгипті знемагали від праці, будучи пригнобленими виготовленням цегли та інших робіт, і з плачем і криком волали:
– Хто визволить нас від рабства єгипетського? Ми гинемо, гинемо від тяжких трудів!
Що ж? Бог почув їх і посилає Мойсея, озброївши його знаменнями і чудесами. Мойсей прийшов і приніс кари на фараона. Навів військо злої сарани, повелів мухам — і вони з’явилися, воду перетворив на кров, навів гнійні струпи на людях і чотириногих. Потім, коли фараон після цих кар не скорився, Бог навів нарешті смерть на первістків. Далі (скажу коротко, бо необхідно скоротити слова, щоб через просторість не залишити сповненою обіцянку), вони вийшли із землі єгипетської і прийшли до моря. Фараон погнався за ними з безліччю колісниць і коней і, коли ізраїльтяни побачили це ополчення, то злякалися. Вони вже прийшли до берега моря, і говорить Бог до Мойсея: «Чого ти волаєш до Мене?» (Вих. 14, 15) — хоч Мойсей нічого не говорив.
– Але Я, – говорить, – Бог, Який чує не тільки те, що виходить з вуст, але знаю і те, що є в серці, щоб ти знав, що молитва не у воланні, а в душевному настрої. «Чого ти волаєш до Мене?»
Вуста Мойсеєві не говорили, але волало серце. Молитва має бути від доброго серця, а не виражена сильним криком. «Чого ти волаєш до Мене?… Підніми жезл твій і простягни руку твою на море», і перейди ти і весь Ізраїль (Вих. 14, 16). І простяг Мойсей жезл, який був у його руці, і вдарив по воді, і бурхливі води оголили сушу, забувши про свою природу. Коли велить Бог, тоді і ця стихія забуває про власну природу і приборкує свою діяльність. Море, як відданий раб, побачивши служителя Господнього, упокорилося і підкорилося з благоговіння не перед сухим деревом, а перед Тим, Хто мав бути розп’ятим на древі. Воно побачило образ і, тут же усвідомивши істину, відступило.
— Перейди, — говорить Бог, — ти і весь народ ізраїльський.
І перейшов він і весь Ізраїль, а за ними пішли і єгиптяни, які переслідували їх — фараон і колісниці його, і вершники. Потім, коли сини ізраїльські перейшли, вода повернулася і покрила єгиптян. Скажи ж мені, юдею, котрий запитуєш, як вода під час хрещення звершує дві дії: одне умертвляє, а інше оживотворяє, — скажи мені, як те море, будучи одним за своєю природою, одним дарувало життя, а інших умертвило, одних потопило, а для інших зробилося шляхом, хоч бурхливі потоки вод були ті ж самі? Як воно одних вшанувало, як раб, а з іншими повелося, як ворог? Поясни мені, юдею, який не віруєш у хрест, як одна і та ж вода цих умертвила, а тих врятувала? Одна була вода, одне море, але одним воно і ноги не намочило, а від інших навіть сліду не залишило, але взявши їх, покрило водою, так що море для всього єгипетського народу стало спільним гробом. Скажи ж, як це трапилося? Чи бачиш, як передувала тінь, щоб повірили істині, як це було тінню, а те — істиною, тут — тінь, а там — справа?
Чи бачиш, як я вже сказав, що Бог, коли має намір звершити якусь надзвичайну справу, то спочатку знаменує її і зображає через тінь, щоб таким чином наперед ознаменована істина була сприйнятливою? Однак образ має бути не досконалішим за істину. Бо якби він був цілком досконалим, тоді він був би вже не тінню істини, а істиною. Тінь передує, а потім приходить істина (захована в) тіні і виявляє чистий предмет.
Отже, це був образ, а то — сама справа. Подібне було і з агнцем. Світ повинен був звільнитися від прокляття Кров’ю Христовою. А оскільки знову це чудо велике і неймовірне для несприйнятливої душі юдеїв, то Бог наперед улаштовує і прообразує його за допомогою агнця. Коли Він мав намір умертвити єгипетських первістків, то, щоб не були вигублені і первістки синів Ізраїлевих, що Він робить?
— Щоб ангел, який буде убивати, — говорить Мойсей, — не погубив водночас і первістків синів Ізраїлевих.
То що? Говорить йому Бог:
— Оголоси синам Ізраїлевим, щоб взяли агнця, який не має вади, чоловічої статі, однолітнього по своїх сімействах. Якщо ж їх буде недостатньо, то нехай сусід покличе сусіда і родич покличе родича і так, узявши агнця, агнця без вади, чоловічої статі, однолітнього, заколіть його, — говорить, — у родинах і сімействах. М’ясо його, спечене на вогні, з’їжте, і щоб від нього нічого не залишилося, а кров’ю його помажте пороги ваші, їжте ж його, — говорить, — підперезавши стегна, із взуттям на ногах ваших — це ознака подорожніх, та із запаленими світильниками (Вих. 12, 3–30).
Чому? Тому, що наставала ніч. А чому ви повинні їсти так, як подорожні? Чому? Я скажу. Це і заради образу, і заради істини. Оскільки фараон неодноразово був уражений і не відпускав, а Мойсей говорив їм: сьогодні він буде уражений і відпустить, однак він, будучи ураженим, не відпускав, дев’ять разів був уражений і не відпускав, однак на десятий мав відпустити, тому він і говорить:
— Прийміть вигляд подорожніх, бо після того, як ви з’їсте, у вас уже не буде нічого спільного з Єгиптом. Візьміть же, — говорить, — агнця, який не має вади, чоловічої статі, однолітнього і заколіть його, і помастіть кров’ю його пороги ваші, щоб ангел, який буде проходити, якщо не заради людей, то заради образу цієї крові пощадив (ваших первістків).
Це зроблено було не для ангела, але заради крові, яка спасла мене. Хіба не міг ангел розрізнити юдеїв від єгиптян? Той, хто розрізняв первістків, хіба не міг розрізнити єгиптян і євреїв? Отже, коли юдей стане докоряти тобі, чому ти покладаєш надію на кров, то і ти скажи йому:
— Невже ти, безсоромний, не соромишся? Ти був врятований кров’ю агнця, а я хіба не спасуся Кров’ю Господа?
Так юдей, споживши, поспішав звільнитися з Єгипту, а ти, християнине, споживаючи, поспішай звільнитися від світу. І Павло наставляє тебе: «Одягніться у броню праведності і взуйте ноги в готовність благовістити мир» (Еф. 6, 14–15). Там взуття і тут взуття, там жезл, тут броня, там Мойсей для подорожніх, тут Павло для воїнів. Ті йшли із землі в землю, і тому вони подорожні, а я йду від землі до неба, тому я — воїн. Чому? Тому, що вороги повітряні нападають на мене на шляху, біси зустрічають мене. Для цього я маю відкриту відвагу, для цього — броня правди, для цього — підперізування істиною. Я не тільки подорожній, але й воїн. «Вузькі ворота і тісний шлях ведуть у життя» (Мф. 7, 14). Поглянь же, які настанови подає Павло, і які образи подає Мойсей, які речі чуттєві, і які духовні. Тому і ми, улюблені, будемо наслідувати Авраама, щоб бути прийнятими в його лоно за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
- Переклад за церковнослов’янським текстом Біблії. [↩]
