Слова похвальні про святого мученика Романа
Слово перше1
Спілкування між мучениками
та іншими членами Церкви єднає всіх у любові.
Святий Роман поєднував любов з мучеництвом,
він підбадьорює й укріплює християн під час гонінь.
Диявол відтинає мученикові язик,
але Бог і без язика подає дар слова.
Це чудо — доказ можливості воскресіння тіла.
Умовляння до ревності щодо спасіння
Знову пам’ять мучеників і знову свято і духовне торжество. Вони страждали, і ми (з ними) радіємо; вони несли подвиг, і ми веселимося; їхній вінець, а слава спільна, чи вірніше, — слава всієї Церкви. Як же, скажеш, це може бути? Може, оскільки мученики є часткою нас і нашими члени, бо, «чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени» (1 Кор. 12, 26). Вінчається голова — веселиться все тіло. Один стає переможцем на Олімпійських іграх — радіє весь народ і приймає його з великими почестями. Якщо ж на Олімпійських іграх отримують таке задоволення ті, котрі не брали жодної участі у трудах, то тим більше це може бути біля подвижників благочестя. Ми — ноги, а мученики — голова. Але «не може сказати голова ногам: «Ви мені не потрібні» (1 Кор. 12, 21). Прославлено одні органи, але перевага слави не відчужує їх від єднання з іншими частинами тіла. Саме тоді вони і славні, коли не відходять від єднання з нами. Так і око, будучи світлішим від решти тіла, якраз тоді зберігає властиву йому славу, коли не відокремлюється від тіла.
Але що я говорю про мучеників? Якщо їхній Владика не засоромився бути нашою главою, то тим більше вони не соромляться бути нашими членами, бо в них укорінена любов, а любов, зазвичай, поєднує і зв’язує розділене і не надто звертає увагу на достоїнства. Тому, як вони співчувають нам у наших гріхах, так і ми радіємо з ними через їхні подвиги. І Павло велів робити так, сказавши: «Радійте з тими, хто радіє, і плачте з тими, хто плаче» (Рим. 12, 15). Однак плакати з тими, котрі плачуть, не важко, а радіти з тими, котрі радіють, не зовсім легко. Ми легше співчуваємо тим, котрі перебувають у горі, ніж радіємо з тими, котрі благоденствують. Там сама властивість горя достатня для того, щоб прихилити до жалю навіть камінь, а тут, при добробуті, заздрість і недоброзичливість не дозволяють не надто милосердному бути учасником у задоволенні. Справді, як любов єднає і зв’язує розділене, так заздрість розділяє з’єднане.
Тому прошу, будемо намагатися радіти з тими, котрі благоденствують, щоб очистити свою душу від заздрості і недоброзичливості. Ніщо так не відганяє цю тяжку і важко виліковну хворобу, як розділення радості з тим, хто живе доброчесно. Послухай, як говорить Павло, будучи високим стосовно того й іншого: «Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 29). Не сказав: і я не засмучуюся, але «я не палав би», бажаючи словом «палав» показати нам напруженість своєї скорботи. І в іншому посланні: «Ви почали царювати без нас; — говорить, — коли б то ви справді царювали, щоб і нам з вами царювати!» (1 Кор. 4, 8). І ще: «Тепер ми живі, коли ви перебуваєте в Господі» (1 Сол. 3, 8). Поглянь, яким бажаним було для нього благоденство братів, — він навіть себе не вважав живим, якщо вони не спасаються.
Чоловік, який був узятий до третього неба, піднесений до раю, який був учасником невимовних тайн і отримав таку відвагу перед Богом, не відчував цих благ, якщо не бачив, що і браття спасаються разом з ним. Він знав, добре знав, що немає нічого більшого за любов і рівного їй, навіть саме мучеництво, яке є верховним зі всіх благ. А яким чином, послухай. Любов і без мучеництва робить Христовими учнями, а мучеництво без любові не могло б цього зробити. Звідки це видно? Із самих слів Христа. Він говорив учням: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13, 35). Ось, любов без мучеництва робить учнями. А що мучеництво без любові не тільки не робить учнями, але й не приносить жодної користі тому, хто терпить, послухай Павла, який говорить: «Якщо віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то немає мені з того ніякої користі» (1 Кор. 13, 3).
2. Тому я особливо люблю цього святого, який зібрав нас сьогодні, блаженного Романа, що він разом з мучеництвом виявив велику любов. Тому і був відсічений йому святий язик. Справді, не зайве дослідити і те, чому не повів його диявол на катування, тортури і муки, але відрізав йому язик. Він зробив це не просто так, а з великим лукавством. Адже це — звір підступний, який робить і влаштовує все проти нашого спасіння.
Отже, дослідимо, для чого він зважився на відсічення язика, однак поведемо мову спочатку. Так ми пізнаємо і Боже людинолюбство, і терпіння мученика, і злобу диявола. А пізнавши Боже людинолюбство, подякуймо Господу, пізнавши терпіння мученика, будемо наслідувати подібного до нас раба, зрозумівши ж злобу диявола, будемо відвертатися від цього ворога. Для того Бог і дав нам зрозуміти його підступи, щоб, сильніше зненавидівши його, ми легше перемагали його. А як можна пізнавати його задуми, послухай, що говорить Павло про перелюбника. У посланні до коринфян він каже: «Виявіть до нього любов…, щоб не заподіяв нам шкоди сатана, бо нам відомі його наміри» (2 Кор. 2, 8, 11). То яка причина, що він відітнув мученикові язик? Дозвольте мені почати розповідь спочатку.
Колись проти церков була піднята жорстока війна. Не варвари звершували набіги на міста і не якісь іноземці, а поводилися із підлеглими суворіше і жостокіше за всіх варварів, ворогів і тиранів якраз ті, котрі були управителями нашого світу. Тоді були в небезпеці не тільки воля, і край, і майно, і це життя, але й Царство Небесне, і приготовлені блага, і безсмертне життя, і сповідання Христове. Було придумано деякий новий спосіб неволі. Не з цього міста виганяли, а намагалися позбавити небесного вільного Єрусалима і примушували кожного принести в жертву на жертовниках душу, з клятвою відректися від свого Господа, підкоритися тиранії бісів, служити згубникам і ворогам нашого спасіння — бісам, що для христолюбивих душ було жахливіше і нестерпніше за тисячі смертей і всякої геєни.
Саме тоді, коли було багато тих, котрих потопляли, і буря зростала, і багато зазнали аварій кораблі, цей блаженний Роман, пройшовши до їхнього середовища, вирішив не відразу віддати себе небезпеці, але спочатку зібрав, підбадьорив і приготував до нової боротьби заляканих, тих, котрі занепадали духом, котрі зраджували своєму власному спасінню. Тих, котрі впали, піднімав, а тих, котрі стояли, укріплював молитвами й умовляннями, і порадами, багато розмірковуючи про речі майбутні та земні доводячи, що ці тимчасові, а ті вічні, порівнюючи труди із відплатою, катування з вінцями, страждання з нагородами, повчаючи, яким є це життя, і яке майбутнє, яка велика відмінність між тим і цим, і що померти необхідно у будь-якому разі, і якщо не так закінчимо життя, то, у всякому разі, за незмінними законами природи, через певний час розстанемося з цими тілами. Такими і подібними умовляннями він зміцнював ослабілі руки, укріплював розслаблені коліна (Євр. 12, 12), повертав утікачів, відганяв страх, видаляв зневіру, вселяв бадьорість, робив замість боязких відважними, замість сарн і ланей левами, які дихають великою силою, упорядковував воїнство Христове, повертав наш сором на голови ворогів.
Тому диявол, побачивши, що раптом сталася переміна, і що ті, котрі вчора і позавчора боялися його і тремтіли, тепер глузують з нього і діють сміло, виступають проти небезпек, кидаються на муки, він, знайшовши винуватця, залишив усіх і тепер усім гнівом дихав на нього, спрямовуючи проти цієї блаженної глави всю свою силу і несамовитість. І що він робить? Погляньте на його злобу. Він не повів мученика на катування, не відтяв його голову, бо минулі часи навчили його, що все це було даремним, — це не тільки не припиняло ревності віруючих, а ще більше напружувало її, робило її і більш сильною, і більш гарячою.
— Я, — говорить, — підстеляв гаряче вугілля, а вони йшли, ніби на троянди; запалював вогонь, а вони кидалися, ніби в джерела прохолодної води; скоблив ребра, прорізав глибокі борозни і виводив потоки крові, а вони красувалися, ніби осипані зі всіх боків золотом; я скидав із драбин і занурював у море, а вони, начебто не в провалля опускалися, а підносилися на саме небо, перебували у такому стані замилування і піднесення, ніби тішилися на священному торжестві і гралися на зеленіючому лузі. Так кожен із них кидався на муки, начебто приймали вони не муки, а весняні квіти, й отримували вінці, і безмірністю своєї ревності випереджали мої муки. Що ж, говорить, потрібно зробити тепер? Чи відсікти йому голову? Але збудеться те, чого він бажає, й учні отримають більше повчання через його діла, бо він наставляв, що смерть мучеників – це не смерть, а життя, яке не має кінця, що заради нього якраз і потрібно терпіти все і необхідно нехтувати смертю. Отже, якщо я відсічу голову і він перенесе це мужньо, то ділом ще краще навчить їх, що так необхідно нехтувати смертю, і ще більше підбадьорить їхні душі і, померши, вдихне в них ще більшу ревність.
Тому він відітнув йому язик, щоб учні мученика, позбувшись голосу, яким насолоджувалися, залишившись без порад і без наставлянь, стали більш боязкими і знову повернулися до колишньої зневіри, не маючи того, хто їх надихав, збуджував та озброював.
3. І поглянь на злобу диявола. Ірод відітнув голову Іоанові, а цей — не голову, а тільки язик. Чому? Через велику ненависть і жорстокість.
— Якщо, — говорить, — я відсічу голову і він помре, то відійде, не бачачи загибелі своїх братів. А я хочу, щоб він був свідком падіння і лиха його власних воїнів, щоб він знемагав від муки, бачачи падаючих і не маючи можливості подати їм руку, не маючи змоги подати пораду, як колись, бо голос пропадає разом з язиком.
Але Той, Хто «ловить мудрих у хитрощах їхніх» (1 Кор. 3, 19), повернув це хитрування на його голову. Диявол не тільки не позбавив їх порад, але й зробив те, що вони отримали ще більше повчання і стали користуватися більш духовним наставлянням. Коли нарешті він настояв на цьому, тоді для відсікання викликається лікар, який замість лікаря стає катом, не виправляючи хворий орган, а завдаючи шкоди здоровому. Але, вирвавши язик, він не зміг вирвати разом з ним і голос. Тілесний язик був відсічений, але до вуст блаженного прилетів язик благодаті. Природа позбулася свого органа, будучи присилуваною до цього залізом, а благодать не допустила, щоби водночас був утрачений і голос. Тому учні і стали користуватися більш духовним наставлянням, слухаючи не людський голос, як раніше, а якийсь божественний, духовний і вищий за нашу природу. І всі сходилися: зверху ангели і знизу люди, — кожен бажаючи бачити вуста без язика і чути того, хто так говорив.
Так було дивно і надзвичайно, що вуста говорили без язика, завдаючи дияволу багато сорому, мученикові багато слави, а учням велику розраду і спонукання до терпіння. Такий звичай у Бога здавна, із самого початку: те, що диявол замислить проти нас, Він повертає на його голову і влаштовує для нашого спасіння. Поглянь, той вигнав людину з раю, а Бог відкрив для неї небо; той позбавив її земного панування, а Бог дав їй Царство Небесне і помістив наше єство на Царському Престолі. Так Він завжди подає блага, більші за ті, які диявол намагається відняти. А робить Він це для того, щоб змусити його бути повільнішим в підступах проти нас, а нас навчити ніколи не боятися його хитрувань, як і тут сталося з мучеником. Диявол сподівався позбавити його голосу, а Бог дарував йому набагато кращий і предивний, бо не однаково — говорити з язиком і без язика: то була справа природна і загальна для всіх, а це надприродна і приналежна тільки Йому.
Якби навіть мученик після відсічення язика залишився безмовним, то і тоді ним були б звершені всі умови боротьби і вінець був би готовий, бо найбільшою поразкою диявола і яскравим доказом цього було саме відсічення язика. Якщо ти, поганий і гидкий, не боявся язика, то чому відтяв його? Чому ти не залишив знаряддя боротьби, але закрив арену? Якби хтось, бажаючи змагатися у боротьбі, але, отримавши тяжкі рани і будучи вже не в змозі боротися, наказав відтяти супротивникові руки і тоді почав бити його, то не потрібні були б будь-які докази для того, щоб присудити перемогу тому, у кого відрубані руки. Так само і щодо мученика — відсічення язика було найяскравішим доказом перемоги над дияволом. Хоч язик був смертним, та оскільки він завдавав дияволу безсмертні рани, тому диявол весь і дихав гнівом проти нього, піддаючи самого себе більшому осоромленню, а мученикові подаючи найсвітліший вінець. Бо як дивно бачити дерево без кореня і ріку без джерела, так і голос без язика.
4. Де тепер ті, котрі не вірують у воскресіння тіл? Ось голос і помер, і воскрес — в одну мить відбулося те й інше. І це навіть набагато більше, ніж воскресіння тіл, бо там єство тіл залишається, а руйнується тільки їхнє поєднання, а тут була знищена сама основа голосу, однак він став ще більш світлим. Якщо ти забереш із флейти дульце, то цей інструмент стане непотрібним. Однак не такою є флейта духовна — навпаки, навіть будучи позбавленою язика, вона не тільки не стала безмовною, а видавала пісню ще більш благозвучну, таємничу і з більш дивним мистецтвом. Так само і від цитри, якщо хтось відніме тільки кільце, то непотрібним стає митець, даремне мистецтво, інструмент ні для чого не придатний. А тут ні, але все навпаки. Цитрою були вуста, кільцем — язик, митцем — душа, мистецтвом — сповідання. І хоч відняте було кільце, тобто язик, однак ані митець, ані мистецтво, ані інструмент не стали марними, але всі виявили властиву їм силу.
Хто зробив це? Хто виявив такі дивовижні і надзвичайні справи? Бог, Який один творить чудеса, про Якого говорить Давид: «Господи, Боже наш! Яке величне ім’я Твоя по всій землі! Слава Твоя піднеслася вище небес! Із вуст дітей і немовлят учинив Ти хвалу» (Пс. 8, 2–3). Але тоді — із вуст дітей і немовлят, а тепер — із вуст без’язиких. Тоді — недозріла природа, а тепер — вуста, позбавлені язика. Тоді в дітях був корінь ніжний, зате плід досконалий, а тут самий корінь був знищений, однак це не перешкоджало народженню плоду, бо плід язика — голос. Пізніші чудеса більш дивні, ніж колишні. Щоб ми не відмовилися вірити цим чудесам, щоб не бентежилися останніми, для цього їм передували ті, привчивши наш розум до колишнього. І тому звершилися нові чудеса, щоб тим, прихованим і давнім, ми вірили завдяки явним, які були недавно.
Як тепер ожили вуста мученика, так колись ожив і жезл Аарона. Але чому тоді ожив жезл Аарона? Тому, що безчестили священика. Чому ж тепер ожили вуста мученика? Тому, що хулили великого Архієрея, Ісуса Христа. Поглянь, яка спорідненість у чуді і перевага. Як той жезл, не будучи з’єднаний з коренем і не беручи вологи із землі, позбавлений поживи, яка подається нею, який утратив силу родючості, раптом показав плід, — так само і тут голос, який утратив корінь і не має сили від цього знаряддя, раптом ожив у вустах сухих і безплідних. У цьому спорідненість, а перевага в іншому, оскільки є велика відмінність між тим плодом та іншим. Той був чуттєвий, а цей духовний, і тому, хто видавав тоді цей голос, відкривав самі небеса. Будемо разом з мучеником радіти від цього, будемо прославляти Бога, Який звершив такі чудеса, будемо наслідувати терпіння подібного до нас раба, подякуймо Владиці за Його благодать, отримаймо зі сказаного достатню розраду в спокусах і, дивуючись могутності Бога, Який створив нас, і Його піклуванню, будемо робити все необхідне від нас, тоді необхідне від Нього неодмінно прийде. Хоч би люди, хоч би біси, хоч би сам диявол уражав нас — ні в чому не будуть мати успіху ті, котрі ворогують проти нас. Тільки б ми виявляли власну ревність і робили все, що вимагається від нас. Так ми і тут отримаємо поміч Божу, й у майбутньому житті отримаємо велику славу і спасіння, якого щоб сподобилися всі ми благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, честь і держава навіки-віків. Амінь.
Слово друге2
Гоніння на Церкву подібне до бурі.
Мужність святого Романа: йому відрізали язик,
а він продовжує говорити.
Це чудо викриває Македонія.
Зустріч святого Романом гонителя,
його молитва до Господа
і слова до мучителя із відсіченим язиком
Гімнастичні вправи надають тілам силу і знання мистецтва атлетів, а спогади про мучеників озброюють душі проти хитрувань бісів і навчають боротися з ними. Показуючи силу подвижників і непохитну боротьбу з катуваннями, вони додають благочестю сміливості і в розповідях про муки, ніби на місці подвигів, розкривають пройдене кожним мучеником поприще. Таким є і спогад про подвижника, увінчаного сьогодні. Справді, хто не виступить сміло на поприще проти диявола, укріпивши свою душу подвигами мученика, якого не похитнули безліч небезпек? Тоді по світу водила хороводи безчестя велика тиранія, життя уподібнювалося морю, яке хвилювалося із самих глибин, величезні морські хвилі переливалися на землю, і сильна буря безчестя зі всіх боків обливала корабель благочестя так, що серед неї померло багато керманичів, і чимало плавців потонуло, і все було переповнене гірким страхом та аваріями кораблів. Царі дихали сильніше за буревії, тирани піднімали страшні хвилі, престоли правителів хиталися, судді проголошували відречення від Христа, законодавці погрожували жорстокими карами, чоловіків тягли до бісівських жертвоприношень, жінок волокли до жертовників мерзоти, до цього ж божевілля тягли і дів, священиків засуджували на вигнання і вбивства, вірних виганяли зі священних огорож.
Для такої великої битви озброївся мученик, і проти таких небезпек він виставив свою душу, сміючись над цією боротьбою, ніби над якимсь боєм із тінню, і, вірою нехтуючи суддів, наче пилом на арені, він розбудив душу тодішнього судді, зупинивши задуманий ним біг проти Церкви. За це доблесний муж був тут же відданий на тортури. І хоч було використано безліч різноманітних катувань, мученик, уподібнюючись цитрі і будучи спонукуваний кільцем катувань, видавав звуки. Кати, які обступили його, нівечили його тіло, а він, наче мідь, отримуючи удари, видавав пісні благочестя. Вони мучили його, повісивши на дереві, а він вітав це дерево, як древо життя. Вони роздирали щоки праведника, як ребра, а він проповідував, ніби мав безліч вуст, і осоромлював супротивника новою поразкою. Коли він побачив, що суддя призиває його до служіння бісам, тоді просить привести з торговища дитя, щоби поставити його суддею щодо вимог судді, і запропонував приведеному дитяті запитання.
— Дитино, — сказав він, — справедливо поклонятися Богові чи богам, яких вони називають?
Велика перевага мудрості мученика: суддею судді він ставить дитину, і вона тут же подала голос за Христа, щоб було очевидним, що навіть діти розумніші за нечестивих суддів, чи вірніше, щоб мученик виявився не тільки мучеником, але й керівником мучеників. Однак і це не ослабило несамовитості судді. Мученик разом з дитям був негайно забитий у колоду, після мук у колоді була в’язниця, а після неї вирок, який призначив подвижникам різні кари: дитя він присудив до смерті, а мученика до відсічення язика. Хто чув про такий вид суду? Судді катують підсудних, змушуючи їх зізнатися в тому, що вони знають за собою. А цей нечестивий суддя відтинає язик, змушуючи мовчати про те, що він знає за собою. О, жорстокий винахід обману!
— Я не міг, — говорить, — убити душу, яка думає про Христа, то принаймні відсічу язик, який говорить про Христа.
Відсічи, мучителю, язик, щоб ти пізнав, що природа проповідує про Христа і без язика. Вирви з уст язик, щоб пізнав, що істинним є Той, Хто обіцяв дар мови. Знаряддя мови було відсічене, а слово, звільнившись від язика, ніби від якоїсь перешкоди, полилося ще сильніше. Нове і незвичайне видовище: тілесний розмовляє з тілесними безтілесно. Тому цьому мученикові личить пісня пророка: «Наповнилися вуста наші радістю, і язик наш веселощами»3 (Пс. 125, 2). Наповнилися радістю вуста, принісши Христові нову жертву — язик. Язик же, виявившись мучеником, предтечею мученика, був охоплений великими веселощами. О, язик, що випередив душу в сонмі мучеників! О, вуста, що породили таємного мученика! О, язик, що мав жертовником вуста! О, вуста, що мали жертвою язик! Ніхто не знав, доблесний мужу, що ти у своїх вустах маєш храм, храм, у якому заколов незвичайного агнця, — єдинокровний язик.
2. Який же оратор гідно увінчає твої чесноти? Ти отримав від природи язик, але ти виховав з нього мученика. Ти отримав вуста, сховище язика, але ти влаштував з вуст жертовник для язика. Ти отримав кільце, щоб видавати звуки, але ти показав його колоском, який відсікається. Ти отримав язик, служителя слів, але ти приніс його в жертву Христові, як непорочну вівцю. Якою ж пристойною назвою я вшаную твій язик? Яким ім’ям прикрашу язик твій? Кати приклали до нього залізо, а він, подібно до зв’язаного Ісаака, не відскочив, а, лежачи у встах, наче на жертовнику, з радістю прийняв удар, навчаючи язики людей, що вони повинні не тільки говорити заради Христа, але й бути відсіченими.
Ти, доблесний мужу, захопив честь рівну жертвопринесенню патріарха, принісши єдинородну галузь язика замість єдинородного сина. Тому Христос чудесно насадив тобі інший язик, бо побачив тебе добрим трудівником із попереднім. Він чудесно дарував тобі язик безтілесний, бо для ангельської душі тілесний непотрібний. Він чудесно віддав тобі нагороду за язик: ти приніс у жертву Владиці свій язик, а Він сплатив за нього дивним голосом. І відбулася між язиком і Христом взаємна угода: язик відсікається за Христа, а Христос говорить замість язика.
Де тепер у нас Македоній, котрий бореться проти Утішителя, Який подав дар мови? А що я не обманюю, додаючи Божеству Утішителя благодатні дари, свідком для нас є блаженний Павло, який нині закликає нас бути уважними: «Усе це творить один і той же Дух, наділяючи кожного осібно, як Йому завгодно» (1 Кор. 12, 11). «Як Йому завгодно», — говорить, а не як йому велено. Але, щоб, роблячи деякі додатки до цих слів, ми не завалили вашу пам’ять надмірністю, запам’ятаймо цей сильний вираз про Утішителя і так вийдемо звідси, нехтуючи тими. Однак, поклоняючись Божеству Утішителя, будьмо поблажливими поки що до тих, котрі помиляються.
Отже, пророча сурма, провіщаючи про навернення всього світу до Христа, говорила: «…Бо всі самі будуть знати Мене, від малого до великого» (Єр. 31, 34), і «всякий язик буде сповідуватися Богові»4 істинному (Іс. 45, 23). Пророк, як я сказав, охоплює сіттю богопізнання всякий язик, а ми сьогодні послухаємо і без’язикого оратора, який захищає благочестя, бо він прославляє Творця, наче якась цитра без кільця.
Отож, нехай скаже і блаженний Роман: «Язик мій — перо скорописця» (Пс. 44, 2). Який язик? Не той, котрий відняло залізо, але той, який сформувала благодать Духа, бо, коли вирваний був язик, тоді його місце зайняла благодать Духа. І апостоли мали язики, але, щоб явилася сила Діючого, тлінне не діяло, а говорив вогонь небесний. І Мойсеєве писання мало образ того, що вище за слова: у нього купина і вогонь. Апостольський вогонь знаменував у купині звуки проповіді, і голос дається бездушному, щоб повірили йому тоді, коли він торкнеться одушевлених знарядь. Якщо дотик цього вогню зробив навіть бездушне таким, що воно говорило, то хіба не міг він, наповнивши душі розумні, витягти з них своїм дотиком найбільш милозвучну пісню? Причасником цієї благодаті був і славний Роман, який навіть після відсічення язика викривав мучителя найчистішим голосом. Цей мучитель ніколи не поспішив би відтяти язик, якби не боявся струменів викриття, якби не лякався потоку проповіді, якби не сподівався зупинити хвилі євангельського красномовства. Але подивимося, що змусило мучителя піти на таку зухвалість.
3. Колись нечестивець, який приніс жертву бісам, сповнений диму і смороду жертв, осквернений краплями безчестя, поспішно йшов до церкви і, несучи перед собою закривавлену сокиру, шукав безкровного жертовника для беззаконного священнодійства. Але несамовитість мучителя не утаїлася від мученика. Негайно, вибігши до входу, він утримує хвилю безчестя, яка вже несеться, і як талановитий керманич, бачачи, що море спрямовується на ніс корабля, не залишається в бездіяльності, але швидко перебігає через весь корабель і, розвернувши кермом корму, ставить судно прямо проти хвиль і, піднявши ту його частину, яка знаходилася в небезпеці, розсікає величезну хвилю і з належним умінням борознить схвильоване море.
Так зробив і блаженний Роман. Коли море ідолопоклонства ревіло богохульством, шаленіло проти корабля церковного і вивергало на жертовники піну крові, він один озброюється проти бурхливого моря і, бачачи, що корабель знаходиться в крайній небезпеці, будить Владику, Який знаходиться на кораблі, будить Того, Хто заснув сном довготерпіння. Він бачить море, що штормить через супротивні вітри, і промовляє слова учнів, котрі були в небезпеці: «Наставнику, врятуй, гинемо» (Лк. 8, 24). Морські розбійники оточують корабель, вовки осаджують отару, злодії підкопують чертог Твій, блудні пісні ганьблять наречену Твою, змій знову руйнує стіну раю, основний камінь Церкви хитається. Але Ти кинь з неба євангельський якір й укріпи камінь, який хитається: «Наставнику, врятуй, гинемо». Загальна небезпека розділяє мученика: він і до Господа волає з відвагою, і проти мучителя спрямовує потік свого язика.
— Зупини, тиране, — говорить він, — цей скажений біг. Пізнай міру свого безсилля. Шануй межі Розп’ятого. А межі Розп’ятого — не стіни церкви, а краї всесвіту. Стряхни морок несамовитості. Поглянь на землю й усвідом немічність своєї природи, поглянь на небо і подумай про незмірність боротьби. Відкинь неспроможну допомогу бісів, роздивися, що біси, уражені хрестом, виставляють тебе захисником своїх жертовників. Для чого ти женешся за невловимим? Для чого пускаєш стріли в безмежне? Хіба Бог обмежується стінами? Божество необмежене. Хіба Владику нашого можна бачити очима? Він невидимий і неосяжний єством, а зображується і буває видимим у людській природі. Хіба Він живе в дереві і камені і продає Своє піклування за бика і вівцю? Хіба жертовник є посередником в угодах з Ним? Це — жадібне жебрання твоїх бісів. Мій Владика, чи вірніше, Владика всіх — Христос, Який живе на небі і керує світом, і жертва Йому — душа, яка звертає до Нього погляди, і для Нього одна їжа — спасіння віруючих. Перестань піднімати зброю проти Церкви. Стадо на землі, а Пастир на небі. Гілки на землі, а виноградна лоза на небі. Якщо відітнеш гілки, то допоможеш розростися лозі. Руки твої повні крові, меч твій обагрений безсловесними жертвами. Пожалій безневинних тварин і поверни меч на нас, котрі викриваємо тебе. Пожалій безсловесних, котрі мовчать, і вбивай нас, котрі засуджують тебе. Я не так боюся меча, який убиває людей, як жертовної сокири. Меч, який убиває людей, розсікає тіло, а жертовна сокира убиває душу. Меч, який убиває людей, заколює принесене в жертву, а жертовна сокира губить разом і принесене в жертву, і того, хто приносить жертву. Ріж мою шию, але не опоганюй жертовника. Ти маєш добровільну жертву, для чого ж зв’язуєш полоненого вола, котрий противиться? Якщо ти хочеш принести жертву, то перед входом до церкви принось жертву словесну.
Не виносить мучитель надмірної відваги мученика і тут же починає жертвопринесення з його язика. Отже, він відтинає язик не тому, що хотів знищити його, а тому, що ворогував проти проповіді, не стільки з ненависті до проповідника, скільки через недоброзичливість до того, що було проповідуване. Але Той, Хто «ловить мудрих у хитрощах їхніх» (1 Кор. 3, 19), повертає з неба відсічене знаряддя голосу, невидимим язиком підтримує звук, який скульгавів, і дарує голос без’язикому, показуючи мучителю ділом на створення людини. І як ті, що копають криницю, розкопуючи жили, дають воді більш широке джерело, так і мучитель, перекопавши залізом корінь язика, був облитий ще більш сильними потоками викриттів.
Хотів я до кінця тішитися розмовою про мученика, але настав належний час і спонукує мене замовкнути. Однак для вашої користі достатньо сказаного, а для довершення сказаного потрібні наставляння і нашого отця. То ж заховаймо сказане в надрах пам’яті, а для того, що ще буде сказано, розкриваймо засіки душі. За все будемо поклонятися Христові, Який творить чудеса, бо Йому слава з Отцем і Всесвятим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
- Слово було виголошене в Антіохії після похвального слова св. Євстафію у день пам’яті св. мч. Романа — 18 листопада (1 грудня за н. ст.). [↩]
- Приналежність цього слова св. Іоану Золотоустому викликає сумнів через значну відмінність у виразах та словах. [↩]
- Переклад за церковнослов’янським текстом Біблії. [↩]
- Це переклад церковнослов’янського тексту Біблії, який відповідає Септуагінті. У російському синодальному тексті: «Мною буде клястися всякий язик». [↩]
