«Наша Парафія»

Слово:  1  2   3   4   5   6

Слово перше ↑

Справжній спокій дає тільки
праведно налаштований дух.
Кого можна вважати блаженними

Це життя наше буяє численними тривогами і сповнене неспокою. Однак, улюблені, не це є обтяжливим, а те, що, маючи змогу безболісно переносити цей неспокій і тривогу або зробити їх значно меншими, ми не піклуємося ані про те, ані про інше, а весь час проводимо в печалі. Один печалиться через убогість, інший — через хворобу, ще інший — через безліч турбот і нагляд за домом, інший — вихованням дітей, інший — через бездітність. І зверни увагу на безмірність безумства, адже майже всі нарікаємо не через одні і ті ж обставини, а протилежні, хоч, якби самі обставини були причиною наших нарікань, то ми не повинні б печалитися через протилежні речі. Якщо убогість — це зло і причому нестерпне, то ніколи не повинен би печалитися той, хто живе в багатстві. Якщо бездітність — це зло, тоді той, хто насолоджується багатодітністю мав би веселитися. Знову ж таки, якби принадно було управляти суспільними справами, насолоджуватися почестями і мати багато підлеглих, тоді потрібно було б уникати життя спокійного і вільного від занять, і всі люди мали б його ненавидіти.

Тепер же, коли ти бачиш, що однаково печаляться багаті й убогі, а часто буває так, що багатий зі свого боку печалиться у більшій мірі, ніж убогий, тобто печаляться і підлеглий, і той, хто насолоджується владою, багатодітний батько і той, хто зовсім не має дітей, тому ми вважаємо виною такої неузгодженості не обставини, а тих, хто не може належно скористатися ними і відвернути від себе всяку печаль. Причиною тривоги і неспокою є не раптова переміна цих обставин, а ми і наш розум. Отже, якщо він у нас належно направлений, то ми завжди будемо відпочивати у спокійному морі й у гавані, хоч би звідусіль піднімалися незліченні бурі. Водночас у протилежному випадку, коли він не добре налаштований, тоді ми опинимося у становищі ніскільки не кращому від тих, що зазнали аварії корабля, хоч би всі справи підганялися сприятливими вітрами.

Це ж можна спостерігати й у тілі. Той, хто укріплює своє тіло, не тільки не зазнає нічого жахливого, хоч би йому довелося чинити опір незліченним перемінам погоди, але завдяки вправам і звичці до низької температури навіть примножує свої сили. Якщо ж у нього немічне і кволе тіло, то, хоч би він насолоджувався прекрасною, ніжною погодою, не отримає для себе з цих прекрасних умов жодної вигоди, адже притаманна йому немічність протидіє гарному впливу погоди. Те ж саме бачимо ми і стосовно їжі. Коли наш шлунок відзначається міцністю і силою, то все, що б він не приймав, хоч би то було і твердим, і для нього грубим, перетворює в чистий сік, бо добрі природні умови переборюють негідні елементи, які знаходяться в їжі. Але коли його сила ослабла і стала немічною, тоді, хоч би ти подав йому особливо добру їжу, він перетравлює її ненайкращим виглядом і псує, оскільки його немічність шкідливо діє на добрі якості їжі.

Так і ми, як тільки помітимо неузгодженість у справах, не обвинувачуймо, улюблені, Бога, бо цим не знайдемо ліків для ран, а додамо до рани іншу рану. Не будемо приписувати управління світом демонам, не будемо думати, що земними справами ніхто не піклується, не будемо протиставити Божому Провидінню тиранію якоїсь долі і року. Усе це наповнене богохульством. Насправді безладдя і прикрощі залежать не від плину справ, а від налаштованого належним чином духа, який, хоч би насолоджувався безмірно сприятливим збігом обставин, не отримає для себе від того жодної вигоди доти, поки не виправить безладу в самому собі. Подібно, як око, якщо воно хворе, то і в ясний полудень буде бачити тільки пітьму й одне замість іншого, і від сонячного проміння не буде мати жодної користі, а якщо воно здорове і сильне, то навіть увечері зможе безпечно вести тіло. Так і зір нашого розуму, поки він буде здоровий, доти буде прекрасно бачити, хоч би йому довелося споглядати речі, які, вочевидь, несприйнятливі. А коли він пошкоджений, то, хоч би ти підніс його до самого неба, однак у тому, що там знаходиться, побачить великий безлад та неорганізованість. А що це так, я доведу тобі багатьма прикладами стародавніх і сучасних людей.

Чому чимало людей спокійно переносять убогість і не перестають дякувати за це Богові? Чому багато хто, живучи в багатстві та розкоші, не дякують, а злословлять Владику? Чому багато хто, не зазнавши будь-чого жахливого, обвинувачують загальне Провидіння? Чому багато хто, провівши весь час у в’язниці, переносять тамтешні страждання з більшою розсудливістю, ніж своє становище ті, котрі живуть на волі і безпеці? Бачиш, що причиною цього і того є душевний стан і наш власний розум, а не сама природа обставин. Тому, якби ми піклувалися про наш дух, то не було б неспокою, не було би незручностей, не було б нічого жахливого, хоч би обставини нашого життя хиталися сильніше за морські хвилі. Чому, скажи мені, дякує Павло? А між іншим, він належить до числа людей, котрі жили прекрасно, котрі весь час проводили в побожності і пережили найлютіші лиха. Зі всіх людей, які жили під сонцем, нікого не було більш праведного за нього, і з тих пір, як існують люди, ніхто не зазнав більш тяжкого життя, ніж він, однак, бачачи, що чимало живуть грішно і радіють, і насолоджуються земними багатствами, і він дякує Богові, і всім це радить.

На нього дивіться. І ти, коли побачиш, що порочна людина веселиться, коли побачиш, що звеличується, коли побачиш, що бере верх над ворогами, мстить за себе кривдникам, не зазнає жодних утрат, що до нього звідусіль тече багатство, що всі звеличують і хвалять його, а сам ти знаходишся у цілком протилежному становищі, що з тобою образливо обходяться, що тебе обмовляють, лихословлять, то не думай, що ти серед знедолених, але, дивлячись на Павла, який пережив твою ж долю, піднесися духом, переміни думки, не впади під дією печалі. Про те, хто друг Богові, а хто ворог, не суди на підставі земного — щастя і нещастя. Якщо ти побачиш, того, хто живе справедливо, виснажується хворобою і дивиться на те, що величне, то такого звеличуй і вважай гідним наслідування, хоч би він перебував у незліченних путах, хоч би він постійно знаходився у в’язниці, хоч би був рабом у негідних, хоч би жив у злиднях, хоч би працював у рудниках, хоч би терпів будь-що інше жахливе. Така людина є блаженною, хоч би їй викололи очі, хоч би її палили, хоч би поступово виснажували її тіло. Якщо ж ти побачиш що інший, живучи розпутно і гріховно, чинить найгірші злодіяння, насолоджується великими почестями, підноситься аж до царського трону, одягає на себе діадему, має багряницю і володарює над усім світом, то такого оплакуй і через це називай його нещасливим.

Воістину немає нічого більш гнітючого, як неспокій душі, хоч би їй був підвладний весь світ. Справді, яка користь мати надмір багатства, коли чеснотою убогіший за всіх? Яка вигода панувати над багатьма, коли сам не в змозі подолати себе і свої власні пристрасті? Адже якщо ми помітимо, що хтось тілом опинився у важкому стані і страждає лихоманкою, чи раптово виник біль у ногах, чи будь-яке виснаження або невиліковне страждання, то плачемо, хоч би він був багатший за всіх, і тим більше, чим він багатший, адже коли хто-небудь має все необхідне у достатку, тоді відчуття нещастя буває більш гострим. Той, хто через убогість не має можливості насолоджуватися чим-небудь, розрадою має цю убогість. А хто має владу користуватися всякого роду насолодами, однак зустрічаючи протидію з боку хвороби, той саме через це сильніше мучиться. То хіба не безглуздо, побачивши, що хто-небудь раптово уражений тілесною хворобою, вважати його нещасливим, хоч би він був багатий, а коли його душа знаходиться в негідному стані, душа, для якої немає нічого рівного і більш коштовного, звеличувати його заради незначного багатства чи заради швидкоплинної честі, чи будь-чого іншого із того, що залишається тут, і покидає нас разом із цим життям, а вірніше — часто ще до його завершення.

Не роби цього, прошу. Це — причина нашого неспокою, це — причина турбот. Через це чимало звинувачують Бога, через це думають, що про світ ніхто не піклується. Якби вони знали, що в цьому житті немає блага, крім однієї чесноти, що ані багатство, ані скарби, ані здоров’я, ані могутність, ані будь-що інше не є благом, і що в цьому житті немає зла, крім порочності, лукавства і душевної зіпсованості, що ані убогість і хвороба, ані сварки і неправдиві доноси та інше, що вважається нещастям, не є злом, то ніколи не говорилося б те, що говориться тепер, ніколи люди не проводили б життя в печалі, ніколи не звеличували б тих, кого треба б вважати нещасливими, ніколи не вважали б нещасливими тих, кого належало б звеличувати, не ставилися б так до справжньої гідності людей. Звеличувати людей за тучність, за багаті страви та тривалий сон — це не що інше, як ставитися до них, як до безсловесних тварин, адже і їхнє щастя полягає в цьому, а вірніше — це служить злом навіть для безсловесних істот. Справді, чимало й ослів, і коней загинули через те, що перебували в бездіяльності і переїдалися. Якщо ж це шкідливе для нерозумних тварин, для яких уся чеснота полягає в гарному стані тіла, то невже ми до цього будемо відносити чесноту людей, уся сутність яких полягає у благородстві душі. Невже ми не засоромимося неба та близьких до нашої душі ангелів? Невже ти не червонієш від сорому навіть перед самою природою тіла і його формою?

У нас Бог створив його не так, як у безсловесних тварин, а так, як належало створити те, що повинно б служити розумній і безсмертній душі. Чому у всіх безсловесних Бог створив очі нахиленими вниз, а даючи їх тобі, помістив у голові, ніби в акрополі? Хіба не тому, що в тих немає нічого спільного з небом, а для тебе і з боку Бога, і з боку природи від самого початку закладено закон насамперед споглядати на те, що знаходиться вгорі? Чому для тебе Він створив тіло, яке має пряме положення, а в тих — нахилене вниз? Хіба, знову ж таки, не тому, щоб навіть через твій образ повчати тебе не мати нічого спільного із землею і не захоплюватися земними речами?

Тому не зрадьмо нашого благородного походження і не опустімося до низького походження безсловесних, щоб і про нас не сказало Писання: «Людина, будучи в честі, не розуміє, що вона зрівнялася з тваринами» (Пс. 48, 21). Визначати щасливим життя на підставі розкоші, багатства і земних речей властиво не тим людям, які зважають на свою особисту гідність, а людям, котрі стали конями та ослами. Але нехай не буде того, щоб будь-хто із таких був присутній тут, біля святих, серед духовних глядачів і благочестивого зібрання! Саме тому ми щодня насолоджуємося слуханням Божественного слова, щоб, обрізуючи словом, наче серпом хвороби душі, які уподібнюються лісові, ми зробилися плодоносними деревами і в належний час принесли плоди, які зберігаються у Царській житниці і приносять славу нашому Владиці і Виноградареві наших душ, а нам подають безсмертне життя, якого щоб сподобитися всім нам за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава і держава, і честь навіки-віків. Амінь.

Слово друге ↑

Богохульство — великий злочин.
Різні види богохульства.
Життям людини управляє доля чи вільна воля

«Хто злословить на батька свого або свою матір, того слід віддати на смерть» (Вих. 21, 16), — говорить (Писання). Цей закон був даний у Старому Завіті, коли не було особливого піклування про встановлення найкращого цивільного життя, коли було тільки введення Божества, коли мали місце дитячі повеління, коли було ще молоко, коли ще був вихователь, коли ще був світоч, коли ще були образ і тінь. Отже, що ми можемо сказати про тих, котрі тепер під час благодаті та при істинних речах, при великому пізнанні лихословлять не батька і матір, а Самого Бога? Яка кара жде таких людей? Яке покарання буде належно відповідати мірі зла? Яка вогненна ріка, який невмираючий черв’як, яка кромішня пітьма, які кайдани, який скрегіт, яке ридання? Усі муки, як теперішні, так і майбутні, не достатні для душі, котра перебуває у такому стані, яка опустилася до такої міри порочності.

Видів богохульства багато, і вони різні, тому сьогодні необхідно їх викласти, щоб ми добровільно не впали у жодний із них, і щоб не залишили поза увагою нікого з тих, котрі впадають у них: ні товариша, ні ворога. Справді нема, нема гріха гіршого, ніж цей, нема навіть рівного йому. У ньому примноження зла, у ньому — те, що все веде до розладу і накликає безжалісне покарання і нестерпну помсту. Хто ж лихословить Бога? Ті, котрі виставляють проти мудрості Його Провидіння обумовлені долею неминучість та безлад. І немає нічого дивного в тому, що невірні, котрі одержимі цією хворобою, безглуздо виявляють свій подив перед деревами та каменями і служать їм, а найжахливіше і справді гідне сліз і ридання те, що ті, котрі звільнилися від цієї омани і рабства, котрі сподобилися пізнати Бога, Який перебуває в усьому, істинного і справжнього Бога, що вони, ніби під впливом якогось зворотного плину, захоплюються вниз до великих морських хвиль, до того напряму думок і того божевілля. Ті, котрі, за їхніми словами, поклоняються Христові, котрі визнані гідними таких великих таїнств й отримали невимовні догмати та небесну мудрість, яка зійшла на нас, після такої великої честі, яку отримали від Бога, добровільно кидаються вниз, з великим безумством відкинувши від себе ту волю, яку їм дарував Бог, підкорившись найтяжчому рабству і вигадуючи найжахливішу тиранію, якої ніколи не було, відкидаючи всяку добру надію і намагаючись позбавити захисту тих, котрі ревно віддані чеснотам.

Подібно як на війні хтось із ворогів, помітивши благородних воїнів, готових душу свою віддати за батьківщину, і не маючи можливості будь-яким чином зашкодити їм, ані відхилити від готовності служити цареві, ані зробити їх боягузами, ані здолати за допомогою підступів, завдають їм шкоди інакше, намагаючись переконувати, що вони даремно і без усякої причини виявляють так багато трудів. І все заради того, щоб послабити їхні руки, щоб позбавити їх сили, щоб пригасити їхню ретельність, щоб цим відхилити їх від властивої їм ревності до війни, щоб, вважаючи їх після цього беззахисними та обеззброєними, взяти їх зв’язаними в полон.

Так учинив і диявол. Після того, як побачив, що більша частина вселенної завдяки Божественній благодаті висміює язичеську оману, всім серцем і всією душею шанує слова благочестя і завдяки цьому виникає велика повага до чеснот і така ж зневага до гріха, то він не насмілився виступити і відкрито сказати:

— Відступіться від Христа, висміюйте подані Ним догмати, Його діла — байка й омана, Він якийсь порочний і відлюдний.

Адже він знав, що через це вони ще поспішніше втечуть від його тиранії і сильніше зненавидять його. Тому він не виносить обвинувачення прямо, але, ходячи довкола, таємно розсіває отруту злочестивих догматів, нібито дозволивши людям перебувати у вірі, а насправді вириваючи її з них із корінням, руйнуючи всі догмати істини і розливаючи серед віруючих великі наклепи на Бога. Тому він і приготував цей згубний засіб і смертоносну отруту долі, щоб таємно ввести все те, про що я сказав, щоб показати порожнечу наших думок і порожнечу нашої віри, щоб переконати людей мати негідні думки про Бога, що на початку він зробив стосовно Адама, обмовивши Бога, що Він нібито заздрісний і недоброзичливий. Він, наставляючи того, говорив майже так:

— Знав Бог, — говорив він, — що очі ваші відкриються, знав, що ви будете, як боги, позаздрив вам, не хотів для вас більшої честі.

Якби він не додав цих слів, тоді тим, що він говорив раніше, дав їм можливість підозрювати те ж саме. І поглянь підступність. Відкинувши визначення Бога і сказавши, що, коли прабатьки виявлять Йому непокору, то отримають великі блага, як наприклад: відкриються їхні очі, вони стануть рівними з Богом і будуть володіти відповідними до цього стану знаннями, диявол не вказав того, що порочним є той, хто забороняє це, щоб не виявилося, що це говорить якийсь ворог і неприятель, але одягнув личину порадника й опікуна, щоб зробити злу намову сприйнятливо, що і сталося. Словами, якими промовляв диявол, він мав на меті навчити нічого іншого, як:

— Відступіть від Бога, Який створив вас. Він — недоброзичливий і заздрісний, і через заздрощі відмовляє вам у великих благах.

Однак відкрито цих слів він не сказав, бо, запідозривши в ньому ворога, вони, звичайно, ухилилися б від нього. Не захотівши сказати їм цього і змовчавши, він запропонував згубну пораду. Так само, звичайно, і тепер він не говорить:

— Відступіть від Христа, бо Його Божественні догмати ганебні.

Адже знає, що так збрехавши, він не знайшов би довіри. Але підступно залишає нас із ними і цим виявляє згоду з істиною, а іншим шляхом віддаляє нас, недосвідчених у них (догматах), від цієї вічної спадщини, подібно як якби хто-небудь, утримуючи правою рукою закононароджене і вільне, трохи просте і безневинне дитя, не виганяв його з батьківського дому, але водночас переконував робити те, через що воно волею-неволею позбавиться всієї батьківської спадщини. Неможливо, неможливо, щоб людина, яка надає значення долі, мала змогу досягти небес, а вірніше сказати: неможливо, щоб вона була в змозі уникнути геєни і кари, оскільки доля велить всупереч догматам Божим вірити всьому. Бог говорить: «Якщо захочете і послухаєтеся Мене, то будете споживати блага землі; якщо ж зречетеся і будете чинити опір, то меч пожере вас: бо вуста Господні говорять» (Іс. 1, 19–20).

Ти бачив, як говорить Бог і які подає закони? Послухай тепер долю, що говорить вона і як вводить протилежні постанови, і зрозумій, як те сказане Божественним Духом, а ці слова — лукавим демоном і якимсь лютим чудовиськом. Бог сказав: «Якщо хочете» і «якщо не хочете», роблячи нас господарями чесноти і пороку, ставлячи це в залежність від напряму наших думок. А що говорить той, тобто диявол? Те, що уникнути визначеного долею не можливо, хочемо ми того, чи не хочемо. Бог говорить: «Якщо хочете, то будете споживати блага землі». А доля говорить: навіть якщо ми і хочемо, але якщо не буде дано нам, то нічого із бажаного не буде. Бог говорить: «Якщо ж зречетеся і будете чинити опір, то меч пожере вас». Доля говорить: якщо ми і не хочемо, а нам буде дано, то у будь-якому разі спасемося. Але чи так говорить доля? Що могло б бути більш яскраве за цю битву? Чим є відкриттям цієї війни, яку вчителі пороку, тобто демони, так безсоромно підняли проти Божественних слів?

Але, як я вже сказав, нема нічого дивного в тому, що цьому вірять демони та подібні до них люди, тобто язичники. А найбільш печальним є те, що ви, які так насолоджуєтеся божественним і спасенним вченням, не виявляєте йому належної поваги, а перебігаєте до тих нерозумних вигадок, які гублять душу. «Бо що мені судити і зовнішніх?» (1 Кор. 5, 12). Моє слово поки що до вас, члени Христові, діти Церкви, виховані в домі Отця, які насолоджуєтесь божественним вченням, визнані гідними такої великої честі. Тому я зітхаю, тому плачу і ридаю. Бо справді гідне ридання те, коли будь-хто впадає в гріхи, які не мають прощення. Та й яке, скажи мені, може бути прощення, коли відкриває Себе Бог, і в свою чергу говорять демони, і те, що говорять вони, навіть друзі Божі вважають таким, що заслуговує більшої довіри?

Ми тепер не будемо розмірковувати, а тільки покажемо безсоромність людей, котрі їм довіряють. Бог говорить: «Запропонував тобі вогонь і воду, життя і смерть: на що хочеш, простягнеш руку твою» (Сир. 15, 16–17). Демон говорить, що протягання руки не у твоїй владі, а залежить від деякої необхідності і сили. І це тобі здається таким, що заслуговує більшої довіри, ти не задумуєшся над тією відстанню, яка розділяє радників, над тим, що Бог — це одне, а демон — інше. Ти не оцінюєш відмінності у пораді, що одна — спасенна і закликає до чеснот, а друга — воістину демонська і закликає до зла і гріха. Ти не звертаєш уваги на те, що отримав від Бога, а що від демона, на те, що Один так полюбив тебе, що віддав за тебе навіть Свого Єдинородного Сина, ціннішого за Якого в Отця не було нічого, і любить тебе ще й тепер, закликаючи через апостолів до твого спасіння і роблячи задля цього все, а інший так зненавидів і ненавидить тебе, що всякими способами ворогує з тобою і не тільки не подає тобі чого-небудь доброго, а навіть намагається вирвати те, що ти отримав від Бога. Один піклується про те, щоб зробити тебе рівним з ангелами, а другий зробив тебе більш безчесним, ніж ті, що плазують по землі, і зі свого боку переконав тебе поклонятися їм. Один веде до Небесного Царства та інших почестей, а другий позаздрив навіть тому становищу, яке ти маєш тут, і не відстав доти, поки не позбавив тебе його.

Якщо ви і не можете пізнати догматів, хоч для людей тямущих вони яскравіші за сонце, бо ті догмати, які належать Богові, служать виясненню чеснот і спасіння, а демонські — гріха, але якщо ви не можете усвідомити їх, то навчіться, що є спасенним, а що шкідливим принаймні від тих, котрі дають вам поради. І як не безглуздо в інших справах дотримуватися того, що коли, наприклад, лікар подасть комусь їжу, то не випитувати про неї, а приймати, як таку, що сприяє здоров’ю, а коли чародій і ворожбит, то навіть не роздивлятися її, а гидувати, як отрутою і шкідливою поживою, тоді як стосовно Бога такого виду прийомами не користатися, хоч відстань між Богом і демоном настільки більша за відстань між лікарем і чарівником, що це не можливо ані словом виразити, ані думкою і розумом уявити? Отже, хіба не крайня безглуздість не вдаватися в дослідження там, де відмінність між тими, що пропонують їжу незначна, а замість будь-якого дослідження звертати увагу тільки на особливості осіб, а там, де відмінність між порадниками надзвичайно велика, для того, щоб усвідомити, що одне спасенне, а інше шкідливе, необхідні слова?

Благаю, не будьмо більш нерозумними, ніж безсловесні істоти, а поспішно тікаймо і не слухаймо, бо «лихі товариства псують добрі звичаї» (1 Кор. 15, 33), і спокушені не зможуть отримати прощення. Чому, побачивши місцевість заразливу і нездорову, ти уникаєш перебувати там, хоч би тебе тягнули до того житла незліченні умови, надаючи перевагу перед усім здоров’ю тіла. А коли деякі переповнені заразливими словами і хворобою, яка губить не тільки тіло, але нищить душу і робить її гіршою і більш негідною, чому поспішно не тікаєш?

— Послухай, — говорить один мудрий чоловік, — не зупиняйся, «але відскоч, не барися» (Притч. 9, 18), боячись навіть і тимчасового перебування серед них.

Говоримо ж це, не боячись сили догматів, які вони проповідують, але боячись вашої немічності. Для нас, які утвердилися у вірі, догмати їхні, з Божої благодаті, здаються більш слабкими, ніж павутиння, і хоч безліч разів вони будуть зачаровувати наш слух, тим більший сміх зустрінуть з нашого боку, як божевільні і безглузді. Однак ми боїмося вашої немічності. Сказаним звертаюся не проти всіх, а проти тих, котрі винні у тому, що я зазначив, бо і Павло, володар усього, виставляв на вид своєму учневі Тимофію не тільки вчення, але й суперечки з тими, котрі є ще далекими, наставляючи уникати непотрібних розмов (2 Тим. 2, 16).

Коротким є час нашого життя, незначними є засоби для спасіння. Отже, якщо нам дано навіть цей короткий час для того, щоб навчитися чогось корисного, ми використаємо для того, що є зайве, даремне і шкідливе, то коли ще в нашому розпорядженні буде інший час для того, щоб навчитися всього необхідного і того, в чому маємо крайню необхідність? Якби навіть час був і тривалим, то насамперед належало б використати його повністю для того, що корисне. А коли воно і незначне, і нетривале, то як же не вважати крайнім безумством витрачати цю малість на догмати, які розбещують нашу душу? Для чого тобі ліки? Не приймай ударів, не витрачай часу на лікування того, що отримуєш і маєш від інших. Збирай те, що є здоровим, з Божественних Писань. І якби прийшов хто-небудь і говорив щось інше, то закрий свої вуха, негайно поспішно тікай, не барися. Якби тоді, коли зібралося б збіговисько проти царів, і ти не зважився б залишитися у тому зібранні, оскільки у будь-якому разі ти опинився б перед небезпекою через те, що слухав про такі речі, хоч би й не висловлював своєї згоди, то тоді, коли говориться що-небудь проти Бога і коли вишукується догмат, сповнений обвинуваченнями проти Нього, невже ти не втечеш, невже не зненавидиш богохульних слів, невже не закриєш безбожні вуста? І як ти зможеш з відвагою молитися до Бога, маючи спілкування з тими, котрі розпускають проти Нього неправду? Нехай не буде цього, благаю.

Це сказано мною не до присутніх, а втім, також і до присутніх, бо якщо ви і бездоганні, але знаєте, що які-небудь люди страждають цією хворобою, то направляйте проти них ці та інші, більш численні слова, щоб видалити зло із самим коренем. Але нехай за молитвами святих і друзів Божих (бо не стільки мають силу наші слова, скільки їхня молитва), нехай буде так, щоб усі ми і всі ті, хто сприяє повноті Церкви, звільнившись від цього зла, з відвагою стали перед престолом Христовим, Якому слава. Амінь.

Слово третє ↑

Спростування думки, за якою управляє всіма доля

Знаю, що недавно я говорив про долю перед вами, улюблені, але й сьогодні ніщо не перешкоджає зайнятися розмовою про те ж саме не тому, що хвороба сильна, а тому, що невимовною є наша байдужість і навіть незначні хвороби робить великими. Цілком зрозуміло навіть для сліпого, що вірний не повинен відчувати необхідності ані в словах, ані в повчанні для того, щоб уникати цього зла. Подібно як людину, яка живе в нашому краю й управляє законами, які у нас діють, і підлеглу саме цим царям, нема потреби переконувати в тому, що в нашій країні не слід вводити перського державного устрою, а необхідно забороняти його, так, звичайно, необхідно діяти і тут. Одні із гріхів потребують слів і повчання, а інші до такої міри зрозумілі й очевидні, що можуть бути відкинуті тільки страхом і покаранням. Наприклад, убивство, перелюб, злодійство не вимагають слів, через що і законодавець не встановив повчання, яке б говорило нашим вухам про те, що це — справа гріховна, оскільки це вже раніше було відоме для нашої свідомості, а тільки заборонив: «Не вбивай, не перелюбствуй» (Втор. 5, 17–18). А коли говорить з нами про зневагу вдовиць і про обман стосовно того, що довірене на збереження, то додає і роздуми: «Будь милосердним до вдови, — говорить, — і прибульця, бо і ти був прибульцем у землі єгипетській (Втор. 10, 18–19). Суботу вшановуй спокоєм (Вих. 20, 10; 31, 13–14), — говорить він. А далі вказує і на причину.

Отже, відраза до долі залежить не від роздумів, а від того, що є зрозумілим. Як зрозуміло, що вбивати негідно й перелюбствувати огидно, так зрозумілим є й те, що надавати значення долі, — негідно і недозволенно. А через те, що є такі, які довіряють їй, не думайте, що це відноситься до числа незаборонених речей, адже наважуються і на вбивство, хоч воно заборонено законами, до числа заборонених дій відносяться порушення подружньої вірності і грабежі, хоч і звершуються багатьма. А що навіть за язичницькими законами відданість інстинкту дітонародження належить до числа заборонених речей, подібно до вбивства, видно із того, хто коли будь-хто із тих, що вчинив перелюб із дружиною певної особи, прийшовши, буде говорити в суді у відповідь на обвинувачення, що винен не він, а інстинкт дітонародження, оскільки він хотів бути цнотливим, а той підштовхнув і затягнув, то хіба через це він не отримає більш тяжкої кари, як людина, що вдається до захисту, гідного сміху, хіба він отримає будь-яке полегшення? Ніколи. І однак з погляду таких людей належало б отримати поблажливість, бо коли все відбувається через інстинкт дітонародження, а не з нашої вільної волі, тоді більшого захисту за цей немає.

Але коли наша воля має перевагу і то значно більшу, ніж інстинкт дітонародження, тоді останній не може мати значення. І якби навіть хто-небудь почав вигадувати безліч причин, через які необхідно виконувати веління того інстинкту, і той чоловік безпідставно отримує кару і не має поблажки, то ніхто не послухав би його, не зважив би на захист і не простив би. До такої міри це всіма відкинуте і сприймається як байки і порожня балаканина. І чимало із начальників (хоч би якою людиною не чинилося насильство, то для звинувачуваного було б достатньо того ж виправдання, чи вірніше — не повинно б, здається, залишитися навіть місця для обвинувачення), чимало, кажу, із начальників, будучи обвинуваченими за несправедливі убивства, отримали покарання. Зате катів, які звершують страту і власноручно чинять убивство, ніхто ніколи не судив і навіть не розшукував, бо захистом для них служить необхідність, авторитет начальства і страх підпорядкування.

Далі, якщо прощають людині, яка примушується людиною тієї ж нації і приналежною до одного роду, то чи не набагато більше необхідно було б прощати тому, хто вимушений долею? Необхідно було тікати? Але, як кажуть, влада долі до такої міри нездоланна, що, хоч би хтось пішов у пустелю, хоч би в море чи ще куди-небудь, від її визначення не заховається. Отже, хіба не безрозсудно, щоб людина, яка зазнає насилля з боку варварів, легко отримувала б поблажливість і ніколи не була звинувачуваною, а той, хто переживає насилля з боку більш могутньої, як кажуть, сили, терпів покарання і йому не дозволялося б подібним чином себе захищати?

Ніхто із тих, котрі заради свого виправдання посилалися на долю, ніколи не були виправдані, як тільки у будь-чому вони провинилися: ані злочинець у суді, ані слуга в домі, ані діти в школі, ані учні в майстернях. Тож, як деякі поважають долю, якщо водночас так зневажливо ставляться до неї і не дають жодної поблажки щодо тих причин, які залежать від неї? Отже, вони цілковито й достатньо переконалися у своїй совісті, що це все — байка. Коли ж упадуть у тяжкі гріхи, то у свою чергу приєднують до них інший гріх, щоб таким чином утекти від майбутньої кари і не отримати її в більш важкій мірі.

Не так страшно грішити, як страшно після гріха не мати будь-якого сорому і через свої власні пороки обмовляти Бога. Це — гірше за будь-який гріх. Про це, звичайно, подбав диявол, щоб ми не тільки зробилися байдужими до чеснот і схильними до гріха, приписували причини всього Богові, але щоб під виглядом захисту, зробившись богохульними і своєю душею, і своїм язиком, обвинувачували Бога, а із себе знімали обвинувачення у вчиненому, перекладаючи його на Того, Хто насправді не винен. Але якщо навіть виявиться хтось, хто насмілився на щось подібне стосовно людей, то вже цього буває достатньо для його обвинувачення і загибелі. Коли іншу людину обмовляє той, хто не вчинив нічого жахливого, то він отримує кару, яка визначається для тих, котрі звершили зухвалий учинок.

Тому поглянь, як велике зло ввів диявол через долю, а саме — зневагу до побожності. Бо, хоч би наша душа була надто прихильною до посилених трудів задля її придбання, то він ослаблює її, навіюючи переконання, що будь-що, що б не трапилося з нами, не повинно вважатися гріхом. Коли хто-небудь визнає, що перелюбник чи убивця, а також той, хто підкопує стіни, не заслуговують докору, то він, ніби на стрімкій місцевості, стрімко несучись вперед, не перестане робити інших наклепниками на Провидіння і сам бути наклепником на Бога. Скажи мені, яке зло могло б бути гірше від цього? Тому, улюблені, будемо уникати цього ідолопоклонства, бо воістину «смерть у казані» (4 Цар. 4, 40), і всякий, хто зачерпнув звідси бодай якусь малу частку догматів, наповнених заразою, обов’язково помре, якщо не повернеться назад і не покуштує непідробного здоров’я.

Отже, щоб ми після цього не ремствували даремно, коли після переселення звідси буде припинений час, визначений нам для покаяння, постараймося покаятися, поки ми залишаємося в силі, хоч і охоплені хворобою, і обурюймося на себе самих. А всі, котрі здорові, збережімо своє здоров’я непошкодженим і простягнімо руку тим, котрі охоплені цією недугою! Якщо ми виявляємо велику турботу і піклування стосовно хворих тілесно, то що ми повинні зробити, коли перед нашими очима неміч душевна? Яких заходів не використаємо для того, щоб знову отримати брата, який належить до того ж суспільства членів і входить до повноти церковного тіла, як і ми? Отже, заради цього використаємо все, заради нього зробимо все, відганяючи собак і вовків, і не будемо думати, що для нас достатньо тільки нашого спасіння. Подібно до того, як сказано: «Коли бачиш злодія, то сходишся з ним, і з перелюбниками спілкуєшся» (Пс. 49, 18), так прислухаємося і тут. Коли побачимо, що хто-небудь з наших братів зваблює словами і нашіптує на вухо, то послухаємося цього.

Церква — це дім Господній, вірні — дорогоцінні сосуди. Отже, коли побачиш, що хто-небудь із зовнішніх бажає викрасти який-небудь сосуд, то, хоч би ти сам був нескоримий і тобі не загрожувала небезпека, але коли поставишся зі зневагою і не прийдеш сказати про це тим, котрі в змозі виправити, то виявишся винним у загибелі його душі, — ти, який бачив, що злодій робив підкоп, і не перешкоджав або самотужки, або з допомогою іншого. Говорю це не тому, що небезпека справді нависла над тобою, а для того, щоб вберегти тебе, для того, щоб прихилити тебе до однакової турботи про спасіння — своє власне й інших людей. За таких умов ми зможемо досягти й обіцяних нам благ благодаттю Христа, Якому слава навіки-віків. Амінь.

Слово четверте ↑

Про майбутній суд

«Писати про те саме для мене не обтяжливо, а для вас повчально» (Флп. 3, 1). Якщо ж Павло відчував необхідність невпинно наставляти учнів, для Павла, який учив за допомогою благодаті Духа і владно проганяв ворогів, а також відганяв страждання всіх, для Павла, який оточений почестями, якого слухали всі, мов ангела, що зійшов з небес, а краще сказати — мовби Самого Христа, — отже, якщо він відчував необхідність невпинно говорити те саме, то набагато більше для нас, які не маємо ніякої ціни. І справді, для вас часто слухати про одне і те ж повчально, і не тільки про одне і те ж, але й те саме про одне і те ж. Отже, нехай ніхто не обурюється і нехай не думає, що він з нашого боку обтяжується, якщо ми маємо намір знову говорити те ж саме про ту ж річ. Якби навіть можна було надіятися, що, почувши це один раз, ви позбудетеся хвороби душі, то й тоді не варто було б відступити, а належало б ще говорити про те ж саме для того, щоб зробити ваше здоров’я міцним і вас нездоланними, щоб ви знову не впали в ті ж речі. А оскільки ми підозрюємо, що в слухачів зберігаються ще деякі залишки зла, тому зрозуміло, що ще необхідне наше безупинне наставлення щодо цих речей. І сьогодні необхідно сказати, як би ми могли уникнути цього.

Отже, яким чином ми могли б цього уникнути? По-перше, за допомогою молитви і розмови з Богом, по-друге, за допомогою побожних роздумів. Якщо ти побачиш, що буде і що є в даний час, і щодо того й іншого винесеш правильний вирок, то це зло ніколи не торкнеться твоєї душі. Отже, коли побачиш, що хто-небудь багатий не відповідно гідності, то не звеличуй його і не вважай гідним наслідування, не осуди Провидіння Боже. Через те, що такий-то незаслужено збагачується, не думай, що ці справи рухаються безрозсудно і випадково. Згадай про Лазаря і багача (Лк. 16, 19), як один досяг вершини достатку і розкоші, хоч був і черствий, і нелюдяний, і більш дикий, ніж навіть собаки. Справді, якщо ці виявляли жаль до убогого і служили йому, не боячись торкатися своїм язиком ран, які були по всьому тілу, то той не давав йому навіть крихт. Подумай, як він досяг вершини достатку, а той бідняк, хоч насправді він був більш багатим і в достатках, упав у крайню убогість і не мав навіть найнеобхіднішої їжі, борючись і з хворобою, і з постійним голодом. І один мав менше, ніж необхідно, а другий розкошував багатством понад міру. Однак той не виявляв обурення, не вимовив нечестивого слова, не обвинуватив Бога, не ганьбив Провидіння, не приписав того, що трапилося, долі, не сказав кому-небудь чи бодай собі самому:

— Я, який не вчинив нічого негідного навіть ненароком, терплю таку велику кару і переношу крайні муки, який розморююся голодом, виснажуюся найтяжчою хворобою, повільно помираю і спотворююся, а цей, живучи нещастями інших, глумлячись над моїми прикрощами, збагачується і розкошує. І цього нелюдяного, який не знає жалю, лютого і жорстокого Бог зробив господарем таких великих скарбів, а мене, який не образив Його навіть найменшим словом, залишив на розтерзання таким великим лихом. Хіба це гідне правосуддя? Хіба це гідне Провидіння і піклування про нас?

Нічого такого він не сказав. Тож хіба не безглуздо, коли ті, котрі переживають прикрощі, так благословляють Господа у всьому, а ти, який стоїш поза боротьбою, злословиш Бога за те, за що інші виявляють вдячність? Той, хто переносить прикрощі, якщо навіть і скаже якесь грубе і неприємне слово, отримує полегшення, хоч і не настільки велике, яке має інший, але, принаймні, дуже мале. А той, хто знаходиться поза прикрощами і губить свою душу заради інших речей, яке може мати вибачення, якщо злословить Бога за те, за що людина, яка зазнала нещастя, дякує і ніколи не перестає прославляти Його? Коли побачиш, що праведник терпить прикрощі, тоді згадай про ось цей приклад. Ти не зможеш тепер назвати мені кого-небудь, більш праведного, ніж той чоловік, як це видно із його терпіння, видно із нагороди за його подвиги з того, що він отримав перше місце заспокоєння і сподобився честі разом з патріархом Авраамом. Ти не зможеш вказати кого-небудь, хто пережив би більші прикрощі, ані такого, хто був би настільки зневажений. Справді, що ти скажеш, коли він не міг насичуватися навіть крихтами, які падали зі столу?

Отже, коли ти бачив найгіршу порочність, — а що може бути більш нелюдяне від того, коли не звертають уваги на людину, яка опинилася в такому великому нещасті? Який порок назвав би ти, щоб його можна було поєднати з цим? Водночас, що могло б бути більш щедре за ту трапезу й одяг, який покривав найбільшу розкіш і щастя? Знову ж таки, коли ти побачиш найвищу праведність, — а яка душа могла б бути більш мила Богові за ту, котра терпить таке і смиренно переносить найтяжче нещастя, що могло б бути тяжче за голод і таку невиліковну хворобу? Після цього скажи мені, яка поблажливість може бути для тебе, якщо ти спокушаєшся в чомусь іншому? Хіба діла не обмежені межами цього життя?

Почекай кінця і тоді побачиш відплату, що відповідає гідності життя кожного. Не бентежся раніше нагород, раніше вінців. Отже, коли побачиш обох, як вони увійшли в судилище і вислухали вирок, тоді і сам вислови судження про кожне. Як багато тепер тих, що підстерігають на дорогах, як багато тих, що підкопують стіни, як багато тих, що розривають могили померлих, як багато тих, котрі замишляють зло проти чужих шлюбів, як багато тих, котрі згубили багатьох за допомогою згубної отрути? Хіба за це ми обвинувачуємо суддю? Ніколи. Якби він, узявши їх для винесення вироку, відпустив, — людину, яка потерпіла зло, покарав, а того, хто спричинив зло, вшанував й, увінчавши його, звільнив, — тоді він справді був би гідний обвинувачення і найтяжчих докорів. А коли вони ще не віддані (до суду) і час вироку не настав, і він ще не вимагає судових розвідок, то навіщо ти передчасно засуджуєш його?

— Але, — скажеш, — належало б уже тут покарати за гріхи.

Подумай, людино, про те життя, яке ти провела сама, заглянь у свою совість і ти переміниш думку: не будеш схвалювати цей вирок, але прославиш людинолюбного Бога за довготерпіння. Якби кожного необхідно було тягнути до суду для покарання за провини відразу ж після звершення гріхів, то рід наш, який давно згрішив, не дожив би дотепер. «Хто може сказати: «Я очистив моє серце, я чистий від гріха мого?» (Притч. 20, 9). Але, коли печалишся через Боже довготерпіння, тоді старанно перерахуй допущені тобою гріхи і будеш вдячний за те терпіння, дивуючись Його беззлобності. Ти бентежишся і нарікаєш, і все наповнюєш зневірою, бо такий-то незаслужено збагачується і користується послугами з боку більшості. Ти не чуєш, що говорить псалмоспівець: «Не бійся, коли розбагатіє людина, коли примножиться слава дому її. Бо коли помре, то не візьме з собою нічого, не піде за нею слава її» (Пс. 48, 17–18)? Хіба ти не чуєш, як голосно волає пророк: «Усяка плоть — трава, і вся краса її — як цвіт польовий» (Іс. 40, 6)? Хіба не бачиш, що самі справи свідчать про істинність пророчих слів? Хіба не бачиш, що досвід і кінець життя підтверджують сказане: «Коли помре, то не візьме з собою нічого»? Послухай Іова, що говорить те ж саме: «Нагим я вийшов із утроби матері моєї, нагим і повернуся» (Іов. 1, 21), «Бо коли помре, то не візьме з собою нічого» (Пс. 48, 18). Послухай Павла, який так само повчає: «Ми нічого не принесли у світ; явно, що нічого не можемо і винести» (1 Тим. 6, 7).

А ти звеличуєш людину, яка звідси не може винести нічого із того, що змогло б допомогти їй там у день суду. І яка ще може бути межа лиха, скажи мені, який ще є більш жалюгідний стан, ніж той, коли людина, яка жила у великій розкоші, іде звідси з великим безчестям? Ти ж, якби побачив на площі кого-небудь сильного і зарозумілого, який у чужій країні користується великою честю, який має дармоїдів та підлесників, але після повернення на батьківщину не має можливості взяти бодай щось із цього, нагого, зневаженого, більш нужденного, ніж злиденні, і більше за них знехтуваного, то хіба став би вважати його гідним наслідування? Навпаки, чи не вважав би ти його саме тому скоріше гідним жалю і чи не назвав би нещасливим? Так стався й до багатого. Але є деякі люди, які (ми використаємо ці слова філософії), будучи підданими владі свого шлунка на зразок свиней та козлів і рабами земних обставин, думають, що після відходу звідси нічого не залишається. Інші ж, хоч думають, що щось залишається, але перевагу віддають сьогоденню перед майбутнім.

Отже, з тими, котрі думають, що нічого не залишається, а наша душа, яка зникає, не може виявляти будь-якого розуму, а тому думають, що вона не підвладна покаранню, можливо, навіть смішно сперечатися, як із безумними і божевільними. Справді, якби хтось удень став сумніватися в тому, що то є день, і брав під сумнів те, що всіма визнається, то не варто було б і переконувати такого словами і наставляти його на (належну) думку. Однак заради любові поговоримо і з ним, наскільки дозволить це Божа благодать.

Що ти кажеш, чоловіче, вважаючи, що після цього життя нема нічого? Але необхідно сказати, як людину, яка раз зійшла зі шляху істини, диявол все більше й більше обплутує злочестивими думками, мовби ланцюгом якогось зла. Поглянь же: він переконав знехтувати цнотливістю, справедливістю та іншими чеснотами, зробив безумними в житті тих, які врешті-решт звиклися зі злою совістю і кари за допущені ними гріхи намагаються перекласти на інших, тоді як каятися в гріхах варто було б їм. Цього вони не зробили, а вигадали догмат негідний і наповнений невимовним злом, догмат про долю. Потім, знову будучи спростовувані стосовно цього і будучи вимушеними допустити, що теперішнє — ніщо, вони заперечують майбутнє і відкидають слово про воскресіння. І якщо ми спростуємо і це, то вони знову чинять беззаконня, впавши в інше вчення.

Ми, все ж таки, спростуємо те, що під рукою. Невже, чоловіче, після цього життя нема нічого, невже ти стоїш на боці цих догматів? Таке базікали язичники, однак не стали проти істини того догмата. Але, якщо ти навіть і погодишся з ними, то вони все ж таки допустили деяке життя після цього, а також судові розвідування і судилища в пеклі, і кари, і почесті, і рішення, і вироки. Навіть якщо ти запитаєш юдеїв, чи єретиків, чи будь-яку людину, вона засоромиться перед істиною того догмату. І хоч би в дечому іншому вони мали різні думки, однак у цьому всі згідні і говорять, що за те, що було тут, там вимагають звіту. Але ти не хочеш довіряти будь-чому подібному, а раз віддавшись омані, поводишся безсоромно.

Отже, розмову про це необхідно повести заради тих, котрі ще живуть тверезо. Той, хто визнає, що після цього життя нема нічого, він повинен визнавати, що нема і Бога. Бачиш, що саме я сказав: що до найбільш безумних постійно належать ті догмати, які випливають із попередніх і замінять їх собою? Якщо нема там після цього життя нічого, тоді нема і Бога. А коли є Бог, тоді Він праведний. А коли праведний, тоді відплачує кожному те, що належить. А якщо після цього життя нема нічого, тоді де кожний отримає те, що заслужив? Зверни увагу: чимало, як і вони з цим погодилися, благоденствують тут і мають незаслужені почесті, а інші, які живуть праведно, караються. Тому, якщо після цього життя нема ніякого часу, тоді праведні помруть такими, що перетерпіли несправедливо, а нечестиві — незаслужено благоденствували. Якщо ж усе буде саме так, тоді де була б справедливість? Необхідно, щоби був якийсь час після цього життя, коли кожному відплачувалося б відповідно до заслуг, оскільки тут ми цього не знаходимо. А коли такого часу нема, тоді яким чином кожний отримає те, що належить відповідно гідності? А якщо ніхто не отримує заслуженого, тоді і Бог стосовно тебе несправедливий. А якщо Бог несправедливий, тоді Він не може бути і Богом.

Нехай же богохульство впаде на голову тих, котрі змушують нас до цього! Погляньте, до якого богохульства дійшла ця розмова. Але про те, що Бог є, волають самі діла. Він і справедливий, а якщо справедливий, то відплачує кожному відповідно заслуг. А якщо відплачує кожному відповідно до заслуг, тоді після цього життя мусить бути якийсь час, коли б кожний отримав відповідно його заслуг: отримав кару чи був нагороджений за свої добрі вчинки.

Отямимося, улюблені, бо ж деякі живуть, не знаючи Бога. Отямимося і будемо пильними! Ти згрішив — не додавай ще гріха. Ти згрішив — заспокойся. Ти згрішив — не подвоюй своїх гріхів. Ми ж збільшуємо утричі і вчетверо, коли вносимо у свої душі тягар таких догматів. Ти згрішив — пізнай Владику, співчутливого, людинолюбного, благого, лікаря, поблажливого, Якого легко ублагати, умилостивити. Хіба ти не чув, як якийсь, розтративши дуже багато талантів (Мф. 18, 24) і згубивши та знищивши все майно господаря, коли був готовий продати як свою дружину, так і своїх дітей, знайшов спасіння і прощення всього того боргу після того, як тільки пролив сльози, після того, як тільки торкнувся ніг господаря? Якщо ж ти почав би говорити, що той після цього віддав його мучителям, то ті, котрі знають цю історію, знають і причину. Тут мова йде про інший план людинолюбства. І тоді, змилосердившись, господар відпустив його, і знову, змилосердившись над ним, кинув його до в’язниці. Як тоді вчинив, допомагаючи, так і тепер, допомагаючи тому, котрий вимагав боргу, щоб навчити його не бути жорстоким та нелюдяним, а того щоб звільнити від насильства і нелюдяності з боку іншого.

Погляньте, улюблені, тоді, коли я говорив, мені підійшла ця прекрасна думка, що не тільки користолюбство і розкрадання, але й відсутність співчутливості готує нам геєну. Цей був відданий мучителям не тоді, коли несправедливо взяв чуже, а після того, як нелюдяно зажадав те, що йому належало. Якраз сказано, що той був винен, але, хоч той був винен, однак і на тобі був такий же борг. І в тому, і в іншому випадках належало, щоб зберігалася така ж рівність. Тому тобі він відпустив, щоб показати тобі своє людинолюбство, зробити тебе наслідувачем Господньої лагідності. А після того, як, отримавши милість, ти не зробився кращим, тоді виправляє тебе іншим чином, — за допомогою покарання, за допомогою катування. Отже, і це — вид благодіяння. Він віддав мучителям, подібно, як робить талановитий лікар, щоб вирвати з душі порок. Ти не піддався приємним лікам, тоді для тебе потрібні залізо і вогонь. Той, хто простив безліч талантів, знав, що ти черствий і нелюдяний, але Він очікував, що виправдає себе перед тобою результатом справ. А так Він часто робить, знаючи, що чинить справедливо. Він робить це після того, як виправдав Себе перед тобою.

Так Він учинив і щодо жителів Содому: не прямо послав вогонь і знищив ті міста, але що? «Крик содомський і гоморрський» (Бут. 18, 20). І не це тільки, але: «Зійду і подивлюся» (Бут. 18, 21). І навіть на цьому не зупинився, але послав ангелів, які показали тобі порочність мешканців міста, щоб навіть будь-хто із безсоромних людей не зміг злословити Бога за те, що необхідно було загинути людям негостинним, нелюдяним, беззаконним, які не знали законних вимог справедливості, знехтували загальні закони природи і були переповнені пороками. Хто може зрівнятися із настільки людинолюбним і лагідним Богом? Ми, караючи, часто не вважаємо за потрібне говорити про причини, а Він, якщо раніше не навчив тебе, якщо раніше не переконав тебе і не отримав з твого боку вироку за те, що Він справедливо посилає покарання, то не карає тих, котрі давно заслуговували кари і муки, і багаторазово готовий давати тобі звіти, судитися з тобою і не відмовляється від судового змагання.

Поглянь, що цим наповнені слова пророків. Скрізь — суди Божі з людьми. І часто саме тих, котрі вчинили несправедливо, закликає бути суддями, а часто закликає для оголошення вироку навіть тварина, показуючи цим, що вироки виносяться відкрито для всіх сторін: Бог не відмовляється закликати для оголошення судового вироку ані самого супротивника, ані навіть байдужу тварину, що і ми зазвичай робимо, коли впевнені у своїх власних правах. «Слухайте, гори, суд Господній, і ви, тверді основи землі» (Мих. 6, 2). І знову: «Слухайте, небеса, і слухай, земле, бо Господь говорить» (Іс. 1, 2). А часто звертається і до тих, котрі винні: «Народе Мій! Що зробив Я тобі і чим обтяжував тебе?» (Мих. 6, 3). І Єремія: «Яку неправду знайшли в Мені батьки ваші?» (Єр. 2, 5). І робить Він це не тільки стосовно міст і народів, але часто і стосовно однієї людини. Він через посередництво пророка судиться з Давидом. А перед Іоною, який відмовлявся проповідувати ниневітянам, захищається через посередництво гарбуза:

— Якщо ти пожалів гарбуз, то «чи Мені не пожаліти Ниневії?» (Іона 4, 10–11)?

І ти знайдеш, що Писання наповнені таким змістом у багатьох місцях. Отже, знаючи це, будемо поклонятися Йому, дивуватися, прославляти Його, наскільки це можливо для нас, бо в повній мірі це неможливо. Подбаймо про це життя і будемо вірити, що Бог усе бачить і всім управляє Провидіння. А після завершення всього, переселившись звідси, є можливість отримати обіцяні блага, які, о, якби вдалося здобути всім нам через благодать Христову, Якому слава навіки-віків. Амінь.

Слово п’яте ↑

Про долю і провидіння

Воістину, улюблений, немає жодного настільки порочного і сповненого невиліковної гнилості вчення, як вчення про долю і фатум. Крім того, що воно вносить у душі спокушених богохульні, нечестиві і згубні думки і переконує говорити про Бога те, чого ніхто не сказав би навіть про демонів, воно також руйнівно впливає на наше життя, все наповнює неспокоєм і великим сум’яттям. І те, що введено Богом і природою через пророків і святих мужів для повчання і наставлення, воно відкидає, руйнує і доводить, що все це — даремне. І робить те ж саме, якби хто-небудь став переконувати хворе тіло, для якого необхідні ліки, коли перед ним знаходяться лікарі і готують ліки, не користуватися нічим і не позбавляти себе хвороби, але, віддавшись безтурботності і легковажності, очікувати жалюгідної загибелі.

Хіба не це говорить доля? Нехай ніхто не закликає до будь-чого корисного, нехай ніхто не слухає іншого, котрий застерігає. Даремно існують закони і судді, даремні звинувачення і наставлення, даремний страх перед покаранням, даремні почесті і почесні дари, а також нагороди за подвиги тим, хто добре трудиться! Якщо ти виявиш дбайливість, від цього не буде ніякої користі, і якщо ти будеш недбайливий, не буде ніякої шкоди. Будучи дитям, нехай ніхто не ходить в училище, ставши мужем, нехай ніхто не слухає законів, нехай не звертає уваги на поради і корисні напоумлення! Що може дати труд? Нехай несеться людина так, як ненавантажений і покинутий корабельщиками і керманичами корабель, передавши кермо розуму пориву бурі!

Скажи мені, ти хочеш, щоб ми слухалися цього і нічого не робили для спасіння нашого життя? На деякий час залишимо осторонь те, що стосується душі, і поговоримо про обставини цього життя. Чи повіримо долі, яка так говорить, і не будемо ані слуг карати, які допускають провини, ані тих, котрі заражені розпустою, навертати на істинний шлях, ані тих, котрі чинять несправедливо, приводити до суду, ані слухатися законів? Бажав би я, щоб це трапилося бодай на короткий час, щоб ви на ділі мали можливість зрозуміти цю згубну і шкідливу вчительку зла. Якщо в будь-якому випадку необхідно, щоб звершилося те, що визначено долею, як тоді, коли ми старанно займаємося чим-небудь, так і тоді, коли ми спимо, то нехай ніякий хлібороб не запрягає волів і нехай не тягне плуга, і нехай не прорізує борозни, і нехай не кидає насіння, і нехай не вичікує належної пори року, і нехай не терпить холоднечі і тривалого дощу, і прикрощів, і трудів упродовж пір року, нехай не точить серпа і нехай не жне посіяного хліба, нехай не розтирає колосся, нехай не садить і не доглядає за рослинами, цілковито відкинувши всяку турботу про землеробство, нехай сидить вдома і нехай увесь час спить, — якщо все, безсумнівно, визначено йому долею і визначено парками1, то блага прийдуть у дім самі собою. Якщо ж Клофо2 поверне веретено в протилежний бік, то, хоч би він безконечно трудився, не буде для нього жодної користі від трудів і старань.

Отже, чому ви не повчаєте робити це, якщо тільки справді вірите долі? Чому не радите, щоб насправді пізнали те прекрасне, що визначається долею? Хочеш показати мені, що насправді визначено долею? Припини землеробство, скасуй мореплавство, викорени всі життєві мистецтва. І нехай ані будівельник, ані мідник, ані ткач, ані будь-хто інший із тих, котрі приносять користь для нашого життя, нехай не піклуються про своє мистецтво, і тоді ти прекрасно побачиш, яка нагорода з боку долі, тоді прекрасно відчуєш її, тоді побачиш її незмінність. Але для чого я говорю про мистецтва, які підтримують наше життя? Нехай залишаються мистецтва, і не скасовуй жодного, але тоді, коли всі вони залишаються на своєму місці, нехай кожний ніскільки не піклується про свої справи і нехай не турбується про те, що стосується його дому, а нехай довірить управління всіма своїми справами долі, і тоді побачиш користь від неї, коли, віддаючи його на муки і тортури, будуть вимагати від нього податків. А він, не маючи їх, заховається під захист тієї, однак на це ніхто не зверне уваги.

Доки ми будемо дітьми розумом? Доки ми не перестанемо базікати? Доки ми не будемо пізнавати нашого Владики? Якщо поганими і гарними робить доля, то навіщо ти даєш поради дитині, навіщо напоумляєш? Усе є безуспішним і даремним. Якщо багатими і бідними робить вона, то не посилай в училище, не плати гроші, не роби нічого такого, що може примножити для нього майно, а доручи його долі. Однак ти не наважуєшся на це. Бачиш, як абсолютно не вірячи в її силу в менших справах, ти довіряєш їй у великих? Якщо доля насправді існує, тоді дозволь дитині спілкуватися з негідними людьми і розбещуватися з розбещеними, — усе, якщо це визначено для неї долею і призначено парками, то буде корисним і для тебе. Справді, кажуть, існує доля. Тоді навіщо завдаєш турбот і собі, й іншому? Але для чого я говорю про дітей, коли ти не перестаєш робити це стосовно всього, навіть стосовно слуг, але і погрожуєш, і лякаєш, і використовуєш усілякі засоби, щоб слуга був у тебе прекрасним, і не надієшся на долю? Чому караєш, якщо він зробився негідним? Адже гріх стався не від нього, а від долі, котра його підштовхнула. Чому хвалиш його, якщо він зробився прекрасним? Адже це не його чеснота, а фатальність. Вірніше — ніхто не може бути ані прекрасним, ані поганим. Людина, яка зі своєї волі не робить ані те, ані інше, а отримує спонукання ззовні, не може бути ні цим, ні тим.

Отже, за що ж ми хвалимо мужів? За що ж сваримо? За що проклинаємо, за що звеличуємо? Бачиш, до якого безглуздя довело нас слово про долю? Ніхто не цнотливий, ніхто не розпусний, ніхто не корисливий, ніхто не справедливий. І чеснота, і порок скасовані, і даремно ми ввійшли в це дійсне життя, а вірніше сказати — не даремно, а навіть — на нещастя. Бо хіба не безглуздо бути підштовхуваним до гріха спонуканням долі, а з іншого боку замість того, щоб отримувати співчуття, під її ж впливом терпіти великої кари, замість того, щоб мати повагу, зазнавати ненависть і покарання? Того, хто терпить несправедливість і постраждав від насильства, належало б не карати, а оточувати почестями, а ми і несправедливість терпимо, і покарання зазнаємо. Що може бути більш нерозумне від цього? За те, що тяжко страждаємо, впали у гріх, за це терпіти покарання? Доля стала людиновбивцею і забирає життя за те, що людина їй підкорилася. Який ще догмат зміг би бути більш пагубним, ніж цей? Це схоже на те, якби хтось, зіштовхнувши в прірву й опанувавши над скинутим, знову намагався покарати його за це; або, якби хтось, віддавши кого-небудь нелюдяній господині на покалічення й у жертву незліченним нещастям, зажадав покарання для нього за його рабство і полон.

Скажи мені, хіба могло б бути щось більш нерозумне від цього чи хтось більш нещасливий, ніж такі люди? Якщо ж це так, якщо навіть вороги і неприятелі знають про поблажливість до своїх ворогів, якщо ті чинять для них якесь зло не добровільно і не за бажанням, а доля не буде поблажливою до тих, котрі її слухаються і в усьому підкоряються, чи вірніше — до тих, котрі підлеглі її примусовій силі, і за те, що примусила їх зробити, саме за це вимагає для них покарання, тоді скажи мені, яким сум’яттям, яким лабіринтом, яким ураганом можна зобразити таке змішання? Для мене недостатньо було одного виду несправедливості, а саме, що ні в чому не згрішивши, я зарахований до грішників, а інший, не звершивши нічого доброчесного, стає доброчесним і насолоджується почестю. Недостатньо тільки тієї несправедливості, що доля нерозважливо і нерозумно зробила як мене негідним, так його прекрасним, але вона додає й інше, не наслідуючи людського правосуддя. Тоді, як люди є людинолюбними і лагідними, які розрізняють між невільним та добровільним, ця, яка управляє людськими справами, якась Еринія3, злий демон, таким чином усе змішує.

Отже, якщо нема Бога, Який споглядає за всім цим, тоді ця думка викривається з іншого боку. Неможливо, щоб при такому великому благоустрої не було Провидіння. Крім того, якщо Бога нема, тоді як це все взагалі впорядковано? Якщо ж є, тоді як Він може не піклуватися про це? Якщо Він Сам створив, то зверни увагу на безчестя і на надзвичайність богохульства. А коли не створив і не піклується про все, тоді, знову ж таки, обвинувачення не менше від попереднього. Бачиш, як диявол, який схиляє людей до безумства проти Владики, осоромлюється з кожного боку? Ти хочеш переконати мене, що віриш долі і що вона, на твою думку, є значним догматом? Не обвинувачуй блудну жінку, не сповнюйся гнівом, не приводь перелюбника в судилище до судді. Якщо побачиш, що підкопується стіна, то не лови того, хто підкопує, і не домагайся його покарання, бо він зробив це недобровільно, як ти сам стверджуєш. Відкинь усі свої справи, адже у будь-якому випадку тебе спіткає те, що визначено долею. Кинь золото, скільки б не мав його, знехтуй домом, торговищами, рабами, адже твоя безтурботність не завдасть жодної шкоди безтурботності долі. Але ти не наважишся на щось подібне, бо переконався на ділі в тому, що догмати про долю потрібно засудити.

Отже, чому всюди засуджуючи її, прикриваєшся нею в гріхах? Бачиш, що цей догмат внесений не хтозна-звідки, а тільки з боку безтурботності, недбальства та розслаблення щодо самих трудів, які необхідні для отримання чеснот. Якщо є доля, тоді немає суду. Якщо є доля, тоді немає віри. Якщо є доля, тоді немає Бога. Якщо є доля, тоді немає чеснот, немає гріха. Якщо є доля, тоді все даремне, все без потреби і робимо, і терпимо, немає похвали, немає осудження, немає сорому, немає ганьби, немає законів, немає суду.

Отже, кажуть, чому такий-то збагачується, чому інший перебуває в убогості? Якщо ми навіть не знаємо причини, то нам краще залишатися при незнанні, ніж сприймати інший негідний догмат. Краще не знати добре, ніж знати зле, бо в першому немає провини, а друге не має поблажливості. Але, крім того, за Божою благодаттю, і тепер для нас стало зрозумілим, чому один багатий, а інший перебуває в убогості. Той багатий саме тому, що або отримав батьківську спадщину, або вдавався до морської подорожі і дрібної торгівлі, або викрав і відняв силою приналежне іншим, або уклав багатий шлюб, або займався землеробством, мистецтвом чи чим-небудь іншим. Є багато способів збагачення: одні праведні, інші несправедливі. Таким же чином, звичайно, виясняється і походження убогості. Хтось став жертвою наклепу або доносу, або чийогось користолюбства, або власного марнотратства, або зжився з лінощами, або впав у божевілля, або зубожів яким-небудь іншим чином, оскільки є багато способів для того, щоб зубожіти.

А чому, кажуть, такий-то, утримуючи блудниць, дармоїдів і підлесників і, завдаючи шкоди справам сторонніх, проводячи зніжене і розгнуздане життя, має багатство, яке тече до нього, ніби із джерела, а інший, який проводить своє життя у милосерді, цнотливості, справедливості та інших чеснотах, не має навіть необхідної їжі? Бо один гарний і обирає собі доброчесне життя поєднане з трудами, а інший — порочний і обрав розкішний і розгнузданий шлях гріха? Отже, чому злий збагачується, а доброчесний убогий? Для того, щоб цей отримав більший вінець, якщо залишиться на своїй посаді і виявить терпеливість, а той — більшу кару і муки, якщо не переміниться, не стане кращим і не пізнає свого Владику. Поблажливість, що дається з боку Бога, більше обтяжує тих, котрі залишаються злими, і достаток, який Він подає тим, котрі не використовують його належним чином, примножує вину.

Так само, звичайно, і нещастя, і скрутні обставини є збільшенням вінців, хоч би інколи такі люди і впадали в оману. Адже вирок є завжди виваженим, оскільки не просто виноситься суд за гріхи, але інакше судиться багач, інакше — убогий: один з поблажливістю, а інший без поблажливості. Наприклад, нехай будуть злодієм і честолюбцем багатий і бідняк. Один у нужді, що виникає через убогість, все ж таки має деякий притулок, хоч і жалюгідний, а інший не має навіть якогось належного чи правдоподібного виправдання, тому убогий наскільки принижується в цьому житті, настільки отримає у майбутньому відповідно до своїх добрих справ, а багатий — відповідно до своїх гріхів. Тому не думай, що убогий терпить несправедливість чи багатий має перевагу. Щодо нещасть, то ті, котрі тут зазнають покарання, або тут цілковито очищаються, або там отримають менше покарання за те, що тут витримали напір великих страждань. Так само і щодо благ: ті, котрі тут насолоджувалися почестями і залишалися негідними, для них ці почесті стануть засобом, який веде до покарання.

Отже, поглянь, як Бог скрізь докоряє порочним людям за земні почесті: Я дав тобі усе, що належало господарю твоєму (2 Цар. 12, 8); і ще — священика почестю за часів Ілія (1 Цар. 2, 28); і в іншому місці: «Із синів ваших Я обирав у пророки і з юнаків ваших — у назореї» (Ам. 2, 11). І скрізь додає про те, що було звершено в пустелі. Тому, коли побачиш, що багатий чинить несправедливо, корисливий, розкрадає, то саме тому найбільше оплакуй його, бо він робить це, будучи багатим, — і тим більше отримає кару. Коли побачиш, що убогий виявляє особливе піклування про справедливість, тоді особливо захоплюйся ним, оскільки він є таким, не дивлячись на убогість. Якщо ти цього старанно дотримуєшся, то ти ніколи не збентежишся через ті обставини, які відбуваються, якщо будеш дивитися тільки на майбутнє і не цінувати теперішнє, якщо завжди будеш очікувати того і віддалятися від цього. О, якби через благодать Христову ми досягли всіх благ! Амінь.

Слово шосте ↑

«Будемо їсти і пити, бо завтра помремо!» (Іс. 22, 13), — так багато хто говорив серед юдеїв за часів пророків. Але немає нічого дивного в тому, що це говорили юдеї, — «бог їхній — черево, і слава їхня — в соромі» (Флп. 3, 19). А те, що й тепер, з приходом благодаті і нехтування земними речами, і такої великої досконалості та піклування є деякі, котрі якщо словами і не виражають цього, то кричать про це своїми справами, — то якої ж ганьби це заслуговує? Є, воістину є такі, котрі думають, що вони прийшли в це життя заради того, щоб, віддавшись розкоші, розширивши своє черево й розжирівши своїм тілом, потім померти, готуючи зі своєї власної плоті досить щедру трапезу для черв’яків. Але якби це зло полягало тільки в тому, що вони даремно і без користі витрачали теперішній час на те, що нічого не вартує, хоч і це не звільняє від докорів і від провини! Коли гроші, які дані нам від Бога для їжі і для допомоги нужденним, ми витратимо на розпусту і на задоволення своїх прагнень, то це негідне марнотратство не залишиться для нас безкарним, а неодмінно дамо звіт, і те, що сказано про п’ять талантів, два й один (Мф. 25, 15), може бути сказане також і про гроші, і про все інше.

Отже, як я вже сказав, якщо ми прожили без користі і даремно, то така поведінка не залишиться безвідповідальною. Тепер же, крім того, буде ще й інша кара. Людина, яка віддається розкоші, займається пияцтвом і годує дармоїдів та підлесників, яка відгодовує себе м’ясом і вином, часто і мимоволі, і добровільно грішить як тоді, коли живе в своєму місці, так і після переселення. Подібно як корабель, будучи навантаженим безліччю придатних для перевезення предметів більше, ніж може витримати, обтяжений непомірністю вантажу, тоне і разом із собою губить і керманича, і корабельників, і помічника керманича, і пасажирів, і сам вантаж, так і душа, і природа нашого тіла, прийнявши їжу в більшій кількості, ніж це відповідає її силі, гнітиться стражданням і, не витримуючи ваги прийнятого нею, тоне в морі загибелі.

Отже, як стосовно корабля, який знаходиться в такому важкому становищі, ніщо не допомагає і не приносять користі ані тиша моря, ані талант керманича, ані безліч матросів, ані гарне оснащення, ані зручна пора року, ані будь-що інше, так, звичайно, буває і стосовно тих, котрі захоплюються розкішшю: ані чимало роздумів, ані повчання й умовляння, ані застереження й поради, ані будь-що інше, ані страх перед майбутнім, ані сором, ані дорікання з боку навколишніх — ніщо не може спасти душу, яка так перевантажується. Непомірність долає все, і людина, яка страждає такою хворобою, бажає вона цього чи не бажає, нарешті, падає вниз і утопає, звершуючи жорстоку аварію корабля, звідки нелегко піднятися нагору. І така людина буває непотрібною не тільки для майбутнього і тих звітів, які будуть потрібні там, але навіть і для цього життя, і ні на що непридатною, але скрізь терпить зневагу, як у державних, так і в приватних справах. І якби навіть була потреба зробити щось вкрай необхідне, то в неї не виявиться жодного таланту ані вміння для керування. Для усіх ворогів — вона легка здобич, для всіх друзів і рідних — не потрібна.

Вона не тільки під час небезпек і прикрощів є немічною, не тільки під час спокою і безпеки є нестерпною, але й у скрутних обставинах через непомірність буде непотрібною для кожного зустрічного. Там, тобто серед прикрощів, нею опанує боязливість, безмірний страх та велика нерозсудливість. А тут відвага, безтурботність, нестриманість, непомірність, зарозумілість і хвастощі роблять її для всіх ще в більшій мірі неприємною. Не тільки тіла людей, які перебувають у такому стані, є і потворними, і немічними, і розм’якшеними, і з кожного боку сповненими нестерпним смородом, але й душа. Однак вона набагато потворніша, ніж тіло, і через немічність зазнає більш значної хвороби, ніж хвороби тіла. Так, тіло викидає не тільки природні нечистоти, але набагато більше і звідусіль, оскільки очі і ніздрі, і вуста, коли вони наповнюються надлишком соків, які утворилися, наповняються огидним мокротинням і тлінням, і сама природа тіла, зробившись більш зніженою, ніж це допускається природною помірністю, стає ніби наповненою брудом і нечистим мулом, стає і смердючою, і непотрібною, і нездатною для будь-якої доброї справи. Та й сама земля, коли переповнюється такими надлишками, втрачає властиву їй природну теплоту, а водночас утрачає і свою силу і стає нездатною ані для діяльності, ані для властивої їй плодючості.

Саме тому люди, які живуть серед постійних розкошів, занедужують тяжкими і невиліковними хворобами. Вони зазнають тремтіння і слабості, і виснаження, і притуплення нюху і слуху, і хвороб ніг, і хвороб рук, і багато інших, про що свідчать вихованці лікарів. Отже, якби й не було геєни і покарання, й страшного осуду з боку Бога, ані осуду від людей, ані зайвих витрат, ані всього іншого незліченного, що є наслідком зніженого життя, а було б тільки це, то хіба цього не було б достатньо, щоб відвернути всіх від ненажерливості? Такі трапези нічим не будуть кращими за згубну отруту, скоріше ж, якщо сказати правду, — набагато гіршими. Ця (отрута) негайно діє на того, хто її прийняв, і невідчутно наближає смерть, так що той, хто помирає через неї, навіть і не печалиться. А ті (трапези) для людей, які їх високо цінують, створюють життя більш важким, ніж безліч смертей, життя, скажу так, не тільки жалюгідним, але ганебним і гідним сміху. Інші хвороби спонукають багатьох висловлювати співчуття, а ті, котрі спричиняються розкошами та пияцтвом, не дозволяють тим, котрі їх бачать, навіть якби вони і хотіли, співчувати поневоленим ними. Надмірні прикрощі спонукають до жалю, а причина хвороби, якщо вона відома, збуджує протилежне почуття.

Ми відчуваємо начебто якесь середнє почуття: не жаліємо їх, бо цього не дозволяє нам причина їхнього нещастя, і не гніваємося, бо цього не допускає обсяг нещастя, — виходить щось середнє між обвинуваченням і прощенням. Вони скривджені не природою, як ті, і не є жертвами злодіянь з боку людей, але самі зробилися творцями цих своїх хвороб, добровільно вкидаючи себе у безодню зла. Отже, подібно, як ми не дуже жаліємо людей, які зав’язують собі мотузку з петлею і кидаються з кручі чи спричиняють собі смерть за допомогою меча, так само (не дуже жаліємо) і цих. Навіть, якщо необхідно отримати поблажливість, то скоріше її могли б отримати ті, ніж ці, хоч і ті не можуть заслуговувати якого-небудь прощення. Ті або через неправдиві доноси, або грошові штрафи, або під впливом очікуваної небезпеки, або в очікуванні ударів, або через будь-який інший острах, звільняючи себе від великих лих, вдаються до розради у смерті, вдаючись до неї, ніби до якогось безпечного місця, або поспішаючи від очікуваних буревіїв у якусь тиху гавань. А ці, не маючи можливості сказати бодай щось подібне, живуть життям більш важким, ніж безліч насильницьких смертей. Тому тепер вчасно привести ці слова мудреця: «Хто пошкодує за ужаленим заклинателем змій і за всіма, хто наближається до диких звірів?» (Сир. 12, 13).

Розкіш — це звір, звір жорстокий і дикий. Не до такої міри всюди завдає шкоди скорпіон чи змія, які засіли в наших нутрощах, як руйнує і губить усе пристрасть розкоші. Для тих звірів наміром є тіло, а ця, коли оселиться, то разом з тілом губить насамперед душу. Тому, кажу як розсудливим, тікаймо від неї. Якщо в ній є щось корисне, то не слухаймо, не вірмо. Якщо ж те, що сказано, правда, і якщо ця справа — загибель і крайня наруга, то пожалійте силу вашого власного тіла та здоров’я душі. Я не кажу, щоб ти шукав суворого життя усупереч бажанню: все зайве відкинемо, те, що виходить за межі необхідного, відітнемо. І на яку поблажливість ми можемо заслуговувати, коли інші не насолоджуються навіть необхідним, хоч і вони мають на це право, а ми сягаємо аж поза межі необхідного? Межею їжі для нас нехай буде те, що не приносить шкоди, те, що може без шкоди для нас припинити наш голод. Не будемо шукати того, що лежить поза межами цього, а краще, якщо треба сказати щось гідне подиву і таке, що не в’яжеться з думкою юрби, а правдиве, то знайте: навіть коли шукаємо задоволення, то скоріше знайдемо його в помірності, ніж у розкоші.

Послухай, наскільки те задоволення більше і щедріше від цього. Один нічим не може задовольнитися і не знаходить для себе придатних страв, а другий може задовольнитися навіть тим, що непридатне. Хто говорить про це? Той, хто насолодився раніше всіх. «Сита душа, — говорить він, — неважає і стільник, а голодній душі все гірке солодке» (Притч. 27, 7). Бачиш, як той легко може задовольнитися будь-чим і навіть усім, а цей — нічим? Якщо ми не приймаємо меду, то що тоді для нас могло б бути приємним? Якщо не дає задоволення те, що солодке понад усе, то що зможе нам його подати?

Тому, якщо ми шукаємо задоволення, то скоріше знайдемо його в помірності. Хіба це не крайнє безумство уникати трапези, яка подає задоволення і здоров’я, і всі блага, і боголюб’язна, а влаштовувати інші, сповнені незліченними нещастями, і неприємні, і сумні, і нездорові, і, що найбільш печальне, — ображають нашого Бога? Якщо вдовиця «сластолюбна живою померла» (1 Тим. 5, 6), то що ми можемо сказати про мужів? Якщо в Старому Завіті це було заборонено з великою суворістю, і пророк використовує велику кару проти тих, котрі віддаються розкоші, хоч він указав вид розкоші не занадто руйнівний і насправді не пишний: «їсте кращих баранів стада і тельців з рясного пасовища…, п’єте із чаш вино, намащуєтеся найкращими мазями…, лежите на ложах зі слонової кості і ніжитеся на постелях ваших» (Ам. 6, 4, 6), — якщо це гідне осуду, коли усе було плотським, коли не було жодного поняття про небо, коли юдеї і їхні справи перебували під проводом пестуна, то що ми зможемо сказати про теперішнє розкішне життя?

Якщо він засуджує тих, котрі ведуть життя розкішне і вишукане, тих, котрі їдять цапенят і молочних телят, то що ми можемо сказати про людей, котрі вишукують найвіддаленіші частини моря та крайні межі землі і звідусіль збирають для себе всіляких ловців птахів і риб? Якщо викриваються ті, котрі п’ють проціджене вино, то що ти можеш сказати про тих, котрі заради вина вирушають у заморські подорожі і використовують усі заходи, щоб не залишився непоміченим жодний вид винограду, начебто вони мають зазнати покарання чи бути жорстоко засудженими, якщо надмірно не наситяться всяким видом вина? Якщо заслуговують осуду ті, котрі користуються слоновим ложем, то яке прощення можуть отримати ті, котрі обкладають постелі великою кількістю срібла, а краще сказати — кують їх з самого срібла, і не тільки ложа, але й підніжки, і тази, і посуд, і нічні горщики? Що мале чи велике вони зможуть сказати під час тих судових розглядів?

Я ж додам до цього те, що є найтяжчим зі всього: що це зібрано завдяки чужим нещастям, хоч пророк на це вказав, а тільки засудив розкіш. Коли ж явною буде і провина більш тяжка, ніж розкіш, то хто визволить тих, котрі чинять таке, від найтяжчої кари? Який Ной буде заступатися, який Іов, який Даниїл? Немає такого. Стосовно тих можна сказати: підніметься гнів Мій, як дим (Іс. 65, 5). Хіба не випадає, питаю, наповнюватися гнівом і справді крайнім обуренням та розриватися, коли той не має навіть необхідної їжі, а ти без користі і без потреби куєш так багато срібла на те, на що негоже навіть дивитися? Однак і від цього ти не отримаєш користі, а все переміниться в протилежний бік. Ти робиш це для того, щоб стати славним і відомим, а відбувається протилежне. Ти не є якоюсь славною і відомою людиною, бо всі засуджують тебе через жорстокість, користолюбство і найгірші вади. Яка велика заздрість, яка велика неприхильність, яка велика ненависть з боку всіх, яке велике і жагуче бажання у всіх змінити твоє становище! Я залишаю осторонь ті наклепи на Бога, які породжуються таким багатством, хоч це найбільш обтяжливе, бо що б не трапилося і що б ти не сказав, гіршого від цього ти не знайдеш.

Однак нема такої належної і поміркованої трапези, якою є наша, яку не висміює пророк, не засуджує людину, не викриває Бог, не карає вогонь, ніхто не гребує, не ненавидить, не говорить нічого поганого, але, навпаки, схвалює Бог, у якій беруть участь ангели, яку хвалять люди і приймає небо. Ця трапеза зустріла ангелів. Не з тими, а з цією є присутнім Христос. Такими були трапези пророків, такими — апостолів, такими — праведників. А ті — тиранів і людей, котрі неправедно збагачуються на землі, ті — для танцівників та інших із числа тих, котрі живуть на погибель людства, ті трапези — розбійників і чарівників, і тих, котрі грабують могили. Коли ти запропонуєш таку трапезу, тоді ангел поспішно тікає, Бог гнівається, а вождь демонів радіє. Гидують і ненавидять, і відвертаються не тільки вороги, але й навіть ті, котрі здаються людьми дружніми, — їх більше мучить заздрість, ніж отримують насолоду від того, що біля них знаходиться. А коли хтось запропонує трапезу скромну, помірковану, яка не має нічого такого, що б збуджувало похіть, то вона буде і приємною, і бажаною для всіх друзів і для Бога, і ангелів, і людей. Біля неї присутній і Єдинородний Син Божий. Бо, як Він відвертається від гордості і всякої зарозумілої людини, від усякої смути, так Він є Другом для людини смиренної, завжди перебуває з нею, її покриває і звідусіль захищає. А коли є присутнім Христос, тоді не потрібно шукати чогось іншого. Отже, знаючи це, улюблені, будемо тікати від того, будемо наслідувати це, щоб отримати і ці, і майбутні блага через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

1. Парки — феї. [↩]
2. Одна із парк (фей), яка, за уявленнями язичницької міфології, пряла нитки людського життя. [↩]
3. За греко-римською міфологією, фурія, богиня, яка мстить. [↩]

Опубліковано: 17.02.2016; востаннє змінено: 19.02.2016.