Похвальна бесіда про святих мучеників Ювентина і Максиміна
Спроби Юліана винищувати християнство, не піднімаючи відкритого гоніння, тільки укріплювали християн. Скорбота мучеників через стан християнства, їхнє ув’язнення. Безуспішні спроби спокусити їх нагородами відректися від Христа. Таємна страта мучеників уночі і поховання християнами. Заключна похвала мученикам
Недавно збирав нас тут блаженний Вавила з трьома юнаками1, а сьогодні двоє святих воїнів стали у стрій воїнства Христового: тоді четверо мучеників, а тепер двоє. Різний їхній вік, але одна віра; не однакові подвиги, але така ж мужність; ті давні за часом, а ці юні і недавно вбиті. Такою є скарбниця Церкви: у ній є і нові, і старі перлини, але краса однакова в усіх. Не в’яне їхня краса, не зникає від часу. За своєю властивістю цей блиск не допускає іржі старості. Земне багатство минає і підвладне часу: й одяг зношується, і будинки руйнуються, і золото іржавіє, і взагалі всяке матеріальне багатство з часом нищиться і пропадає. Із духовними скарбами не так — мученики завжди і в усьому залишаються однаково красивими і юними, сяючими і світлими від слави власного світла. Знаючи це, і ви не вшановуєте інакше давніх і інакше нових мучеників, але вшановуєте і приймаєте всіх з однаковою старанністю, з однаковою любов’ю, з однаковою прихильністю. Ви не час досліджуєте, а шукаєте мужності, душевної побожності, непохитної віри, окриленої і гарячої ревності, такої, яку виявили ті, котрі сьогодні зібрали нас. Вони так кипіли любов’ю до Бога, що змогли без гоніння прикраситися вінцем мучеництва, без бою піднести трофей, без війни здобути перемогу, без боротьби отримати нагороду. А як саме, я скажу, тільки дозвольте мені почати розповідь спочатку.
Був за наших часів один цар, який безчестям перевершив усіх попередніх, про якого і я недавно говорив з вами. Цей цар, побачивши, що наші обставини від цього, тобто від смерті мучеників, стають світлішими, і що не тільки чоловіки, але й ніжні діти, і діви, які не знали шлюбу, і взагалі всякі вік і стать сміливо йдуть на смерть за благочестя, мучився і печалився, однак відкрито проголосити війну не хотів.
— Усі, — говорив він, — полетять на мучеництво, як бджоли на стільник.
І про це довідався він не від будь-кого, а від своїх предків. Справді, і володарі воювали проти Церкви, і народи постійно повставали, коли ще іскра благочестя була малою, однак вони не погасили її і не погубили, а тільки самі загинули. А іскра та, коли всіх вірних убивали, спалювали, скидали з високих скель, топили в морі, кидали диким звірам, збільшуючись, піднялася на висоту й охопила весь світ. Вони топтали вугілля, наче бруд, на море і хвилі дивилися, як на луги, ішли під меч, як під діадему і вінець, і осоромлювали всякі муки, переносячи їх не тільки мужньо, але з великою радістю й охотою. Як рослини скоріше ростуть, коли їх зрошують, так і віра наша, зазнаючи нападів, більше розцвітає і, переживаючи гоніння, збільшується. Не настільки звичайна водяна волога робить квітучими сади, як кров мучеників напоює церкви.
Знаючи це і більше цього, той цар боявся відкрито підняти проти нас війну, щоб, говорив він, не давати їм можливості постійно підносити трофеї, безперестанно отримувати перемогу і прикрашатися вінцями. Що ж він робить? Погляньте на його підступність. Усім лікарям, і воїнам, і софістам, і риторам він повелів або відмовитися від своїх посад, або з клятвою відректися від віри, направляючи таким чином проти нас війну здалеку, щоб, коли вони уступлять, то їхня поразка буде гідна сміху, оскільки не надали переваги благочестю перед багатством, а коли мужньо вистоять і переможуть, то перемога не буде надто блискучою і трофей не буде славним, бо не велика справа — зневажити мистецтвом і ремеслом задля благочестя. Однак на цьому він не зупиняється, але якщо хтось ще за старих часів, коли були благочестиві царі, чи то руйнував жертовники, чи руйнував капища, чи брав жертви, чи робив щось подібне, то його забирали в судилище й убивали, і не тільки того, хто зробив щось подібне, але й навіть обвинуваченого в цьому. Безліч й інших різних причин він вигадував для того, щоб погубити всіх, котрі живуть благочестиво. Все це він робив, прагнучи затьмарити вінець мучеництва, щоб убивства продовжувалися й умертвіння відбувалися, а нагороди мучеників не були блискучими. Однак успіху в цьому він не досяг жодного, оскільки потерпілі мають отримати вінець у будь-якому разі не за його вироком і не від його злоби, а від суду непідкупного, тобто Небесного.
2. Отже, коли справи знаходилися в такому стані, а цар той мучився бажанням почати війну проти нас і боявся поразки, тоді випало бути військовому бенкету, в якому брали участь мученики, котрі зібрали нас сьогодні. І, як зазвичай буває на бенкетах, серед безлічі розмов, коли інші говорили про своє, вони почали оплакувати сучасні прикрощі, хвалити попередні часи і говорили між собою та до присутніх:
— Чи вартує взагалі жити після цього, дихати і дивитися на це сонце, коли зневажаються священні закони, благочестя зазнає образ, Владика всього створіння терпить безчестя, коли все наповнилося смородом і димом від нечистих жертв, і ми навіть не можемо дихати чистим повітрям?
Не пропусти оцих слів без уваги, але уяви, в який час вони були сказані, поглянь і на побожність тих, котрі говорили. Якщо на військовому бенкеті, де буває міцне вино, пияцтво, змагання у надмірному пересиченні і змагання в непомірності та безпутності, вони так зітхали і так плакали, то якими вони були вдома, перебуваючи серед своїх? Якими були під час молитви ті, котрі під час бенкету так тужили і виявляли апостольські серця? Інші падали, а вони плакали, інші виявляли безбожність, а вони полум’яніли, вони через хворобу братів не відчували власного здоров’я, але, ніби будучи призначеними загальними наставниками світу, тужили і плакали через лихо, яке його осягало.
Ці їхні слова не залишилися утаєними. Один із учасників цієї трапези, підступний і підлесливий, бажаючи догодити цареві, переказав йому все, що було сказано. А той, знайшовши те, чого давно шукав, і вхопившись за підставу, за якою можна було позбавити їх мученицьких нагород, обвинувачує за такі розмови у злочині, наказує забрати до скарбниці все їхнє майно і велить відвести їх оголеними до в’язниці. А вони раділи і величалися.
— Для чого нам, — говорили вони, — багатство і дорогий одяг? Навіть, якби потрібно було для Христа зняти й останній одяг – саму плоть, то й її ми не пожаліємо і віддамо.
Після цього їхні доми були опечатані і все майно розграбоване. Як люди, які мають намір відправитися в далеку країну, часто посилають наперед гроші, виручені за свій дім, так було і з ними. Оскільки вони мали відійти на небо, то наперед було відправлене їхнє майно, і цьому відправленню сприяли самі вороги. Бо на небо переходить не тільки те багатство, що роздається у вигляді милостині, але й те, що розкрадають вороги віри і гонителі тих, котрі живуть у благочесті, — і воно збирається там. А що останнє не менше від першого, послухай, що говорить Павло: «Розграбування майна вашого прийняли з радістю, знаючи, що є у вас на небесах майно краще і неминуще» (Євр. 10, 34).
Отже, мученики були у в’язниці, і туди збіглося все місто. Хоч жахи, погрози та велика небезпека очікували того, хто прийшов би, розмовляв і спілкувався з ними, але страх Божий відкидав усе, і чимало тоді через них, нехтуючи цим життям, стали мучениками через спілкування з ними. Під час зібрання безлічі людей там звершувалися постійні псалмоспіви, священні всенічні моління, бесіди, сповнені духовного повчання. І коли закритою була церква, тоді церквою ставала в’язниця. Не тільки ті, котрі приходили, але й ті, котрі перебували всередині, від терпіння і віри цих святих отримували найбільші уроки чесноти і цнотливості.
Почувши про це, цар ще більше мучився і, бажаючи довести їх до падіння і знищити цю ревність, підіслав до них зі злим наміром деяких нечестивих і хитрих людей, котрі сиділи з ними. І ті, як тільки заставали їх наодинці, пропонували поради ніби від себе, а не за дорученням царя, переконуючи їх покинути благочестя і перейти до безчестя.
— Так, — говорили вони, — ви не тільки відвернете небезпеку, яка вам загрожує, але, приборкавши гнів царя, отримаєте велику честь і велику владу. Хіба не бачите, що й інші ваші товариші зробили те ж саме?
А вони відповідали:
— Саме тому ми і будемо стояти мужньо, щоб принести самих себе, ніби в жертву, за падіння тих. У нас Владика людинолюбний. Він, прийнявши й одну жертву, уміє примирятися зі всім світом.
І як говорили три юнаки: «Немає в нас у даний час ні князя, ні пророка, ні вождя, ні всепалення, ні жертви, ні місця, щоб нам принести жертву Тобі і знайти милість Твою. Але зі скрушеним серцем і смиренним духом нехай будемо прийняті» (Дан. 3, 38–39), так і ці ученики, бачачи вівтарі, які руйнуються, церкви, які замикаються, священиків, яких виганяють, усіх вірних гнаними, намагалися принести Господу себе за всіх і, залишивши військові ряди, поспішали приєднатися до ликів ангельських.
— Якщо ми, — говорили вони, — і не помремо тепер, то неодмінно помремо трохи пізніше й отримаємо те ж саме. Бо краще померти за Царя ангелів, ніж за таку нечестиву людину. Краще підняти зброю за батьківщину небесну, ніж за земну, яка топчеться ногами. Тут, якщо хтось і помре, не отримає від царя нічого відповідного до своєї відданості, бо що може дати людина померлому? Часто, навіть не сподобившись поховання, його залишають лежати на поживу псам. А якщо ми помремо за Царя ангелів, то отримаємо тіла з більшою славою, встанемо у великому сяйві й отримаємо набагато більші нагороди і вінці за труди. Отже, візьмемо духовну зброю. Не потрібні нам стріли і луки, не потрібна жодна інша видима зброя, на все вистачить нам язика.
Справді, вуста святих є сагайдаком, ним постійно одні за одними завдаються удари в голову диявола.
3. Це і подібне до цього було донесене цареві, однак він не відставав, а знову брався через тих пропонувати зваби. Так діяв цей хитрий, підступний і розумний на злу справу чоловік для того, щоб, якщо мученики, знесилившись, скоряться, вивести їх перед очі всіх і змусити нарешті принести жертву. А якщо вони вперто будуть виявляти непохитну мужність і доблесно вистоять у боротьбі, то їхня перемога не буде видима, бо він обвинуватив би їх і стратив начебто за злочин.
Але Той, Хто відкриває глибоке і таємне, не допустив, щоб підступ заховався і підступність залишилася невидимою. Як колись жінка-єгиптянка, котра у своїй кімнаті схопила Йосифа й у великій тиші сподівалася заховатися від усіх людей, однак не заховалася від невсипущого ока, і не тільки від нього, але й від людей, які жили після того, і те, що вона говорила Йосифові без свідків, сповіщається по всьому світу, так само і цей цар сподівався заховатися, говорячи у в’язниці через підісланих радників, однак не заховався. Навпаки, про підступ, лукавство, перемогу і трофей потім довідалися всі. Коли вже було все потрачено і минуло багато часу, однак їхня ревність через багато днів не ослабла, і їхня непохитність ще більше укріпилася і багатьох зробила їхніми наслідувачами, тоді цар нарешті велить відвести їх опівночі на місце страти.
І виведені були ці світильники серед мороку, й обезголовлені. Але тоді їхні голови стали для диявола ще більш страшними, ніж коли вони видавали голос, подібно, як і голова Іоана, яка була не такою страшною, коли говорила, ніж тоді, коли безмовно лежала на блюді. Адже кров святих має голос, який сприймається не вухами, а який охоплює совість убивць.
Після блаженної кончини мучеників ті, котрі, наражаючи власне життя на небезпеку, прагнуть забрати їхні останки, забрали цих героїв і самі стали живими мучениками. Хоч вони і не були обезголовлені, але, наперед зважившись потерпіти, кинулися забрати тіла мучеників. Ті, що були при цьому і сподобилися бачити ці недавно вбиті тіла, говорять, що коли вони перед похованням лежали поруч, то на їхніх обличчях сяяла така благодать, яка, за словами Луки, була в Стефана, коли він мав захищатися перед юдеями (Діян. 6, 15), і не було жодного, хто стояв би тоді перед ними без страху. Так сам вигляд вражав усіх, котрі дивилися, і всі взивали словами Давида: «Нерозлучні у житті своєму, не розлучилися й у смерті своїй» (2 Цар. 1, 23).
Вони разом були і сповідниками, і разом жили у в’язниці, і відведені на місце страти, і склали голови, і одна гробниця вмістила тіла обох так само, як і одна обитель прийме ці тіла на небесах, коли вони будуть піднесені з більшою славою. Цих мучеників можна гідно назвати і стовпами, і скелями, і вежами, і світильниками, і водночас тельцями. Вони, наче стовпи, підтримують Церкву; як вежі, охороняють її; як скелі, відбивають усякий напад, подаючи велику тишу тим, котрі знаходяться всередині; як світильники, вони відігнали темряву безчестя; і як тельці, душею і тілом з однаковою ревністю тягли благе ярмо Христове.
Тому будемо постійно приходити до них, торкатися до їхньої гробниці і з вірою обіймати їхні останки, щоб отримати звідси деяке благословення. Як воїни, вказуючи на рани, отримані від ворогів, з відвагою розмовляють з царем, так і вони, несучи на руках свої відсічені голови і виставляючи їх на вид, легко можуть отримати від Небесного Царя все, що побажають. Отже, з великою вірою, з великою ревністю будемо приходити туди, щоб, отримавши багато великих скарбів від вигляду цих святих пам’ятників, від думки про подвиги і від усього, ми змогли і це життя провести згідно з волею Божою, і в ту пристань прибути з великим здобутком, й отримати Царство Небесне через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь і поклоніння вовіки. Амінь.
- Урваном, Прилідіаном і Єполонієм, пам’ять яких вшановується разом зі сщмч. Вавилою 4 (17) вересня. [↩]
