Похвальна бесіда про святого отця нашого Мелетія архієпископа Антіохії Великої і про ревність тих, що зібралися
Похвала святителю Мелетію, який заклав у серця антіохійців велику любов до себе, та антіохійцям, які зберігають цю любов. Обставини вигнання святого з Антіохії, що особливо підсилює любов до нього, її прояви під час його повернення. Подорож св. Мелетія до Константинополя, його кончина на II Вселенському соборі і перенесення його мощів до Антіохії. Угамування спадкоємцем скорботи за Святителем і зростання любові до нього. Св. Мелетій — заступник антіохійців перед Богом
Обводячи зі всіх боків поглядом це священне стадо і бачачи тут присутнім усе місто, не знаю, кого мені насамперед величати — святого Мелетія за те, що він і після смерті користується такою честю, чи вашу любов, якою ви виявляєте таку прихильність до своїх пастирів і після їхньої смерті. Справді, він блаженний, що зміг залишити чарівність такої любові в усіх вас. Блаженні і ви, що, прийнявши заставу любові, донині постійно зберігаєте її незмінною до того, хто дав її вам. Уже п’ятий рік минув відтоді, як він відійшов до улюбленого Ісуса, однак ви поспішили назустріч йому сьогодні з такою кипучою ревністю, начебто бачилися з ним чи то вчора, чи позавчора. Тому можна позаздрити йому, що виховав таких дітей, але можна позаздрити і вам, що вашим жеребом випало мати такого отця. Благородний і дивний корінь, але й плоди гідні цього кореня. Справді, як будь-який дивний корінь, ховаючись у надрах землі, хоч сам і невидимий, виявляє свою добру силу через плоди, так і блаженний Мелетій, похований у цій гробниці, хоч сам невидимий для наших тілесних очей, виявляє через вас свої плоди і силу своєї благодаті. І якби ми навіть мовчали, то тільки це свято і ваша гаряча прихильність достатні для того, щоб голосніше за сурму проголосити про любов святого Мелетія до дітей. Бо він запалив у ваших душах таку любов до себе, що ви й саме ім’я його гаряче сприймаєте і запалюєтеся вже при його назві.
Тому і я тепер не просто так, а багато і з наміром постійно вставляю серед своїх слів це ім’я і, як дехто, сплітаючи золотий вінець і обсипаючи його перлинами, безліччю каміння, робить діадему особливо сяючою, так я, сплітаючи сьогодні вінець похвал для цієї блаженної глави, ніби безлічі перлин, вставляю у своєму слові постійне згадування його імені, сподіваючись цим зробити його більш приємним і сяючим. Такий закон і такою є властивість люблячих — прив’язуватися навіть до імен улюблених і до самих назв ставитися із запалом, що ви і відчули до цього блаженного.
На самих початках, коли він прибув до міста і ви прийняли його, тоді кожний із вас називав своє дитя його ім’ям, бажаючи через це ім’я ввести святого до свого дому, і матері, обминаючи батьків, дідів і прадідів, давали новонародженим дітям ім’я блаженного Мелетія. Благочестива ревність перемагала природу, і діти з цього часу були милими для батьків не тільки через природну любов, але й через прихильність до цього імені. Саме це ім’я вважали і прикрасою родини, й утвердженням дому, і спасінням для тих, хто називається ним, і втіхою любові. Як ті, що сидять у темряві, як тільки буде запалена одна лампада, від неї запалюють багато світильників, і кожний вносить їх до свого дому, так і тоді, коли це ім’я, наче світло, появилося в місті, кожний вносив до свого дому ім’я цього блаженного, ніби запалюючи світильник і ніби отримуючи через нього скарби незліченних благ. Справді те, що відбувалося тоді, було повчанням благочестя: постійно, при будь-якій потребі згадуючи це ім’я і маючи в душі самого святого, знаходили в його імені зброю для відігнання всякої божевільної пристрасті і думки. І воно стало настільки загальновживаним, що скрізь: і на вулицях, і на торговищах, і на полях, і на дорогах — звідусіль було чути це ім’я.
Але не тільки до його імені ви відчували таку прихильність, але й до зовнішнього вигляду. Як ви ставилися до його імені, так ставилися і до його зображення. Чимало зображували цей святий образ і на перснях замість каменя, і на печатках, і на чашах, і на стінах кімнат — скрізь, щоб не тільки чути його святе ім’я, але й скрізь бачити його тілесний образ і в розлуці з ним мати подвійну розраду.
Відразу ж після вступу він був вигнаний з міста, бо вороги істини переслідували його, а Бог попустив це, бажаючи показати водночас і його чесноту, і вашу мужність. Оскільки він, прийшовши, наче Мойсей до Єгипту, спас місто від єретичної омани і, відітнувши гнилі і невиліковно хворі органи від решти тіла, повернув усій Церкві цілковите здоров’я, то вороги істини, не терплячи такого виправлення, схилили тоді царя вигнати його з міста, сподіваючись таким чином восторжествувати над істиною і спотворити виправлене сильніше, ніж було до цього. Але сталося протилежне до того, чого вони очікували, і ваша ревність виявилася ще більшою, і ще яскравіше засяяло його вміння повчати. А його вміння в тому, що за неповних тридцять днів він зумів так утвердити вас у ревності до віри, що коли потім і налягали незліченні вітри, це повчання залишилося непохитним. А ваша ревність виявилася в тому, що ви з таким старанням прийняли насіння, посіяне ним за неповних тридцять днів, що воно пустило коріння в глибину ваших душ і вже не піддалося жодній зі спокус, які після того траплялися.
2. Несправедливо було б опустити й те, що трапилося під час самого вигнання. Коли начальник міста, посадивши святого біля себе на колісницю, швидко проїжджав через площу, то каміння, наче град, зі всіх боків посипалося на голову начальника, бо громадяни не могли перенести розлуки і воліли краще позбутися свого життя, ніж бачити відірваним цього святого. Що ж зробив тоді цей блаженний? Побачивши, як кидають каміння, він, накривши голову начальника своїм одягом, і ворогів присоромив надмірною лагідністю, і водночас своїм учням подав наставляння, як треба беззлобно ставитися до тих, що ображають, і що не тільки не слід чинити їм будь-якого зла, але коли навіть їм загрожує небезпека з боку інших, то і її відхиляти зі всією ревністю. Хто не дивувався тоді, дивлячись на несамовиту любов громадян й уражаючись високою мудрістю учителя, його смиренням і покірністю?
Справді, те, що трапилося тоді, було несподіваним. Пастиря виганяли, а вівці не розсіювалися; керманича викидали, а корабель не тонув; хлібороба переслідували, а виноград приносив більші плоди. Оскільки ви були пов’язані один з одним союзом любові, тому ані спричинені спокуси, ані небезпека, що виникла, ані далека дорога, ані тривалість часу, ані будь-що інше не змогло розлучити вас від спілкування з блаженним пастирем. Він був вигнаний для того, щоб був далеко від дітей, а трапилося протилежне: він ще тісніше поєднався з вами путами любові і відправився до Вірменії, взявши із собою все місто. Його тіло, звичайно, залишалося у тому краю, але серце і розум, підносячись благодаттю Духа, ніби на якихось крилах, і постійно будучи присутнім серед вас, містили весь цей народ у його душі. Те ж саме відчували і ви. Сидячи тут у межах цього міста, ви духом любові щодня летіли до Вірменії, дивилися на святе обличчя, слухали найприємніший і блаженний голос, а потім знову поверталися. Тому Бог і попустив, щоб він скоро був вигнаний з міста, щоб, як я вже сказав, показати ворогам, які нападають на вас, і міцність вашої віри, і його досвідченість у повчанні.
Це зрозуміло і з того, що, повернувшись після першого вигнання, він пробув тут не тільки тридцять днів, а (цілі) місяці і роки: не один і не два, а більше. І оскільки ви подали достатній доказ непохитності у вірі, то Бог і вам дав можливість знову безбоязно насолоджуватися отцем. Справді, найбільшою була насолода — це бачити його святе обличчя. Не тільки тоді, коли він учив чи говорив, але він міг уселяти всяке повчання побожності в душі глядачів і тоді, коли просто дивилися на нього. Тому, коли він повертався до вас і все місто вийшло на дорогу, то одні близько підходили до нього, торкалися ніг, цілували руки і слухали голос, а інші, будучи затримані юрбою і тільки здаля дивлячись на нього, отримували від його споглядання начебто достатнє благословення і почували себе ніскільки не гірше за тих, котрі знаходилися поблизу, і так ішли з повним задоволенням. І що бувало за Апостолів, те трапилося і при ньому. Як за Апостолів ті, котрі не могли підійти і бути близько, тільки від їхньої тіні, що пролягала і віддалік торкалася їх, отримували таку ж благодать і відходили здоровими, так і тепер ті, котрі не могли підійти, тільки від самого споглядання на нього відчували ніби якусь духовну славу, що виходила від цієї святої глави і досягала до найвіддаленіших, і всі, наповнившись цілковитим благословенням, відходили.
3. Коли нарешті наш Бог захотів покликати його із цього життя і поставити до лику ангелів, то і це відбулося не просто. Його викликає грамота царя, спонуканого до цього Богом, викликає його не до якогось близького і сусіднього міста, а до самої Фракії, щоб і галати, і вифіняни, і киликійці, і каппадокійці, і всі, що живуть біля Фракії, побачили наш скарб. Щоб єпископи всієї землі, дивлячись на його святість, як на первісний зразок, і, отримавши в ньому очевидний, яскравий приклад служіння в цьому достоїнстві, отримали належне і найяскравіше правило, як необхідно впорядковувати церкви і ними управляти. Тоді чимало з багатьох міст світу зійшлися туди як заради величі міста, так і з нагоди перебування в ньому царя. Єпископи ж церков були всі скликані туди царськими грамотами, оскільки церкви, оправившись від довгої війни і бурі, починали жити в мирі і тиші. Тому тоді прибув туди і він (святий Мелетій). Як за часів трьох юнаків, коли вони мали бути прославлені й увінчані, загасивши силу вогню, потоптавши гордість володаря і викривши всяке безчестя, сиділи глядачі зі всього світу, (сатрапи ж, і вища влада, і місцеві зі всієї землі були скликані з іншої причини, але стали глядачами і цих подвижників), так сталося і тепер, щоб для блаженного зібралося славне зібрання глядачів, були присутні єпископи, що керували церквами по всій землі, які були скликані з іншої причини і споглядали цього святого. Коли ж вони надивилися на нього і вповні пізнали його благочестя, мудрість, ревність у вірі і в досконалості всяку чесноту, що личить священнослужителю, тоді Бог покликав його до Себе.
Трапилося ж це і з жалості до нашого міста. Якби він тут віддав дух, то тягар цього горя напевно був би нестерпним. Хто зміг би бачити цього блаженного, як він віддає останні подихи? Хто зміг би бачити повіки його очей, що закриваються, і вуста, які стуляються, які віщають останні слова? Хто, бачачи це, не впав би духом від великого горя? Тому, щоб цього не було, Бог улаштував так, що він віддав дух у чужій країні, — щоб у проміжок часу, роздумавши над горем і привчивши свою свідомість до прикрості, ми не були вражені в душі, коли побачимо його прибулого мертвим, як це і сталося. Коли місто зустрічало його святе тіло, то, хоч і за таких обставин тужило і сильно ридало, але незабаром припинило цей плач як із названої причини, так і з іншої, про яку маю намір сказати.
Так. Людинолюбний Бог, змилосердившись над нашою скорботою, незабаром указав нам іншого пастиря1, який з надзвичайною точністю зберігає риси попередника і являє зразок усякої чесноти. Він після вступу на престол тут же зняв з нас одяг печалі і загасив скорботу, а пам’ять про блаженного відновив ще більше. Біль зник, смуток повністю знятий, а любов запалала ще сильніше, хоч зазвичай цього не буває навіть при втраті найулюбленіших. Коли хто-небудь втратить улюбленого сина чи дружина — милого чоловіка, то поки зберігає про нього живу пам’ять, доти і скорбота більш сильно сушить душу. А коли час минає і зм’якшує скорботу, тоді із силою скорботи гасне і жвавість спогаду.
Із цим блаженним було навпаки. Скорботу вже цілком вигнано, а пам’ять про нього разом зі скорботою не зникла, а ще збільшилася. І свідки цьому — ви, які через стільки часу (після його кончини) оточили тіло блаженного Мелетія, наче бджоли стільник. Спонуканням до цього була не природна прихильність до нього, а світлий розум. Тому пам’ять про нього не згасла з його смертю і не ослабла від часу, а збільшується і все зростає не тільки в тих із вас, котрі бачили його, але й у тих, котрі не бачили. Саме це і є дивним, що навіть ті, котрі були ще досить молодими за його життя, самі запалилися любов’ю до нього. Отже, ви, старці, маєте перевагу перед тими, котрі не бачили його саме в тому, що були разом з ним і насолоджувалися святим спілкуванням. А ті, котрі не бачили, мають ту перевагу перед вами, що, не бачивши цього мужа, виявляють любов до нього не менше вас, котрі бачили його.
Будемо ж молитися всі разом: начальники і підлеглі, жінки і чоловіки, старці і юнаки, раби і вільні, — маючи учасником цієї молитви самого блаженного Мелетія, (а нині в нього більша відвага і більш гаряча любов до нас), щоб ця любов у нас зростала, і щоб усі ми, подібно до того, як тут знаходимося біля його гробниці, так сподобилися і там мати можливість бути біля його вічної обителі й отримати приготовлені блага, яких щоб сподобитися всім нам за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом слава і держава навіки-віків. Амінь.
- Єпископа Флавіана. [↩]
