Похвальна бесіда про святого мученика Лукіана
Нечисленність слухачів порівняно з попереднім святом; умовляння постійно відвідувати церкву і роз’яснення користі для душі від перебування в церкві. Муки св. Лукіана голодом, вагомість цього виду мук. Єдина відповідь мученика на суді: «Я — християнин». Значення цієї відповіді. Умовляння нехтувати розкішшю і сміло сповідувати Христа
Чого я вчора боявся, те і сталося, збулося нині: коли минуло свято, відійшов разом з ним від нас і народ, і зібрання в нас зробилося меншим. Я добре знав, що це станеться, однак через це не скасував повчання, бо хоч не всі ті, що слухали вчора, виявили покору, але й не всі виявилися неслухняними. А це для нас немало задля втіхи. Тому і сьогодні я не ухилюся від повчання, бо якщо не через нас, то у всякому разі через вас вони почують сказане.
Справді, хто зміг би мовчки перенести таку їхню безтурботність чи вибачити і виправдати тих, котрі, стільки часу бачивши свою матір (церкву) і насолодившись у ній благами, піти і не змогти вдруге знову повернутися, уподібнившись не голубці Ноя, а ворону, і причому тоді, як зима і хвилювання ще продовжуються, і щодня піднімається все більш жорстока буря? А цей святий ковчег стоїть посередині й усіх кличе і залучає до себе і тим, котрі прибігають до нього, подає велику безпеку. Він відбиває не удари води і хвиль, але безупинні повстання безумних пристрастей, винищує заздрість, звільняє від божевілля. Тут і багатий не зможе нехтувати убогим, слухаючи з Божественних Писань, що «всяка плоть — трава, і вся краса її — як цвіт польовий» (Іс. 40, 6). І вбогий, побачивши іншого багатим, не буде заздрити, слухаючи слова іншого пророка: «Не бійся, коли розбагатіє людина, коли примножується слава дому її. Бо коли помре, то не візьме з собою нічого, не піде за нею слава її» (Пс. 48, 17–18).
Такою є природа цього багатства. Воно не супроводжує тих, котрі ним володіють, не переселяється звідси разом з тими, котрі його придбали, не захистить, коли їх будуть судити там і віддадуть на покарання, але зі смертю розлучається з ними вповні, а багатьох залишало навіть до смерті. Користування ним неправильне, насолода ненадійна, придбання небезпечне. Однак не такими є властивості чеснот і милостині. Цей скарб недоторканий. Звідки це відомо? Той, хто роздумував над земним багатством і сказав, що «не піде з ним слава його» (Пс. 48, 18), він же і про скарби милостині, які постійно зберігаються і ніколи не викрадаються, повчав нас, сказавши: «Він роздає щедро, подає вбогим, праведність його перебуватиме вічно» (Пс. 11, 9). Що може бути більш дивне? Те, що збирається, гине, а те, що марнується, залишається цілим. І це правда, бо одне приймає Бог, а з руки Божої ніхто не може викрасти, а інше зберігається серед скарбів людських, де піддається багатьом підступам, де багато заздрості і недоброзичливості.
Отже, улюблений, не лінуйся проводити час тут. Бо якщо тривожить тебе будь-яка скорбота, тут вона виганяється, якщо життєві турботи — вони тікають, якщо божевільні пристрасті — вони погасають. А з торговища, із видовищ та інших зовнішніх зборищ ми повертаємося додому обтяженими безліччю турбот, скорботами і душевними хворобами. Якщо ти будеш постійно проводити час тут, то неодмінно скинеш із себе і те зло, яке отримав ззовні. А коли будеш ухилятися і тікати, поступово марнуючи своє багатство у зовнішніх зібраннях та розмовах, то й ті блага, які ти придбав від Божественних Писань, неодмінно втратиш. А що це правда, то постарайтеся, вийшовши звідси, подивитися на тих, котрі сьогодні не були тут, і побачите, яка відмінність між вашою задушевністю і їхнім душевним розладом.
Не такою прекрасною і милою є наречена, яка сидить у шлюбному чертозі, як чудовою і славною є душа, яка є в церкві, котра пахне духовними ароматами. Хто приходить сюди з вірою і щирістю, той виходить із незліченними скарбами. Як тільки він відкриє вуста, тут же наповнює присутніх усякими пахощами і духовним багатством. І хоч би його спіткали незліченні прикрощі, він усе перенесе легко, отримавши тут від Божественних Писань достатнє спонукання до терпіння і мудрості. І як той, хто постійно стоїть на скелі, глузує над хвилями, так і той, хто постійно бере участь у (церковних) зібраннях й окроплюється божественними словами, утвердившись ніби на скелі правильного судження про речі і ставши вище напору життєвих справ, не захопиться нічим земним. Отримавши велику користь і душевну розраду не тільки від повчання, але й від молитви, і від благословення отця, і від спільного зібрання, і від братньої любові, і від багато чого іншого, він повертається, несучи додому незліченні блага.
Поглянь же, якого благословення сьогодні сподобитеся ви, і якої втрати зазнають вони. Ви підете звідси, отримавши нагороду мучеників, а вони, крім того, що втратять цей здобуток, зазнають ще й іншої шкоди, накликавши на себе від марних занять велику купу турбот. Як той, «хто приймає пророка в ім’я пророка, одержить винагороду пророка; і хто приймає праведника в ім’я праведника, одержить винагороду праведника» (Мф. 10, 41), так і той, хто приймає мученика в ім’я мученика, одержить нагороду мученика. А приймати мученика — це збиратися задля пам’яті про нього, брати участь у бесіді про його подвиги, дивуватися звершеному ним, наслідувати чесноти, передавати іншим його доблесті. Таким є частування мучеників, так приймають цих святих, так і ви вчинили сьогодні!
2. Отже, вчора Господь наш хрестився водою, а сьогодні раб хреститься кров’ю. Вчора відкрилися ворота неба, сьогодні потоптані ворота пекла. Не дивуйтеся, що я мучеництво назвав хрещенням. І тут Дух витає з великою щедрістю, і відбувається очищення від гріхів, і якесь дивне і чудесне очищення душі, і як ті, котрі хрестяться, омиваються водою, так і ті, котрі терплять мучеництво, омиваються власною кров’ю, що і трапилося з цим (мучеником Лукіаном). Але, перш ніж говорити про його вбивство, необхідно сказати про підступність диявола.
Добре побачивши, що мученик посміявся над усякими зовнішніми карами і муками: і піч розпаливши, і яму викопавши, і колесо приготувавши, і піднявши на дерево, і скинувши у прірву, і кинувши у зуби звірам, — він не зміг здолати мудрості святого. Тоді (диявол) придумав інший, найжорстокіший, спосіб і постарався вишукати такі муки, які б були і найбільш вражаючими, і водночас найбільш тривалими. Оскільки нестерпні кари спричиняють дуже швидке спасіння, а більш тривалі завдають менше болю, то він постарався винайти кару, яка поєднує те й інше: і тривалість, і надзвичайний, нестерпний біль, щоб і силою, і тривалістю часу зламати твердість душі мученика.
Що ж він робить? Він віддає цього святого голоду. А ти, почувши про голод, не залишай це слово поза увагою. Це найжорстокіша зі всіх смертей. Свідками тому є ті, котрі пережили голод. Не дай Боже випробувати його нам. Ми добре навчені молитися, «щоб не зазнати спокуси» (Мф. 26, 41). Він (голод), наче якийсь кат, що сидить усередині утроби, мучить усі органи сильніше за всякий вогонь і звіра, пожираючи тіло зі всіх боків, завдаючи постійного і невимовного болю. А щоб ти знав, який голод, (скажу, що навіть дітей) часто з’їдали матері, не винісши сили цього зла. І пророк, оплакуючи це лихо, сказав: «Руки м’якосердих жінок варили дітей своїх» (Плач. 4, 10). Матері їли тих, кого народили, — утроба, яка народила, ставала домовиною для народжених ними дітей, і голод перемагав природу чи, вірніше, не тільки природу, але й волю. Однак мужності цього святого він не здолав.
Хто не здивується, почувши це? Що справді сильніше за природу? Що більш перемінливе, ніж воля? Однак, щоб ти знав, що немає нічого сильнішого за страх Божий, тому воля виявилася сильнішою за природу. Матерів ці муки ганьбили і змушували забувати болі народження, а цього святого не могли здолати. Ці тортури не здолали його мудрості і не перемогли його мужності. Він був твердіший за всякий адамант, утішаючись благими надіями, захоплюючись причиною для подвигів, маючи достатню розраду в самій причині боротьби, а особливо постійно слухаючи слова Павла: «У голоді і спразі…, на холоді і в наготі» (2 Кор. 11, 27); і ще: «Навіть донині терпимо голод і спрагу, і наготу, і побої» (1 Кор. 4, 11). Бо він знав, добре знав, що «Не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить із уст Божих» (Мф. 4, 4).
Коли ж злий демон побачив, що він не піддається і такій крайності, то зробив муки ще більш тяжкими. Узявши ідоложертовне і наповнивши ним трапезу, він поклав це перед його очима, щоб готовою можливістю (втамувати голод) послабити непохитність його волі, бо ми не так спокушаємося, коли не бачимо звабних речей, як тоді, коли вони знаходяться перед нашими очима, як і похіть до жінок легше долаємо, коли не бачимо вродливої жінки, ніж тоді, коли постійно дивимося на неї. Однак праведник переміг і цю хитрість, і, чим диявол думав послабити його мужність, саме це найбільше й укріпило його для подвигів. Він не тільки нічого не зазнав від погляду на ідоложертовне, але ще більше став відвертатися від нього і гребувати ним. І що ми відчуваємо до ворогів, — чим більше дивимося на них, тим більше ненавидимо їх і відвертаємося — це ж відчував тоді він до тієї мерзенної жертви: дивлячись на неї, він ще більше гребував нею й уникав її, і постійне споглядання збуджувало в ньому ще більшу ненависть і відразу до запропонованого.
Хоч голод сильно волав усередині і велів торкнутися запропонованого, однак страх Божий відводив руки і змушував забути саму природу. Дивлячись на негідну і прокляту трапезу, (мученик) згадував про іншу трапезу, страшну і сповнену Духа, і так запалювався, що обрав краще перенести і витерпіти все, ніж спожити тієї злої їжі. Згадував він і про трапезу трьох юнаків, які, будучи молодими взятими в неволю і позбавленими будь-якого захисту, в чужій землі і країні варварській виявили таку мудрість, що їхня мужність оспівується донині. Коли юдеї, володіючи власною землею, віддавалися безчестю, перебували в храмі і служили ідолам, тоді ці юнаки, відведені у варварську країну, де ідоли і привід до всякого безчестя, постійно дотримувалися батьківських звичаїв.
— Якщо ж невільники, і раби, і юні, — говорить він, — ще до отримання благодаті виявили таку мудрість, то яке прощення будемо мати ми, якщо не зможемо випередити їх навіть в тій же чесноті?
3. Роздумуючи про це, він насміхався над злобою диявола, нехтував його підступами і не піддавався нічому видимому. Тому, коли той нечистий побачив, що він ні в чому не може отримати успіху, тоді знову веде його в судилище і, катуючи, задає постійні запитання. А він на кожне питання відповідав тільки одне: я християнин. І коли кат говорив:
— Де твоя батьківщина?
— Я християнин, — відповідав він.
— Яке в тебе заняття?
— Я християнин.
— Хто предки?
— Я християнин, — відповідав він на все, уражаючи цим простим словом голову диявола і завдаючи йому одну за одною постійних ран.
Хоч він володів і зовнішніми знаннями, однак добре знав, що в таких змаганнях потрібне не риторство, а віра, не сила слова, а боголюбива душа.
— Досить, — говорить, — одного слова, щоб змусити тікати все диявольське полчище.
Для тих, котрі не цілком вникають у суть справи, ця відповідь може здаватися, мабуть, недоречною. Але хто зосередить на ній увагу, той і в цьому побачить мудрість мученика. Сказавши: я християнин, він пояснив цим і свою батьківщину, і рід, і заняття, і все. Яким чином? Я скажу. Християнин не має міста на землі, а має вишній Єрусалим. «Вишній Єрусалим, — говорить (Апостол), — вільний: він мати всім нам» (Гал. 4, 26). Християнин не має заняття на землі, але присвячує себе вишньому способу життя. «Наше життя, — говорить (Апостол), — на небесах» (Флп. 3, 20). Для християнина його родина і спів-громадяни — всі святі — ми «співгромадяни святим, — говорить (Апостол), — і свої Богові» (Еф. 2, 19). Таким чином, він (мученик) одним словом конкретно вказав, хто він, звідки, від кого і чим, зазвичай, займався. З цим словом він і життя завершив, і відійшов, понісши до Христа заставу в цілості і переконуючи своїми стражданнями нащадків — бути непохитними і не боятися нічого, хіба що гріха і відречення.
Отже, знаючи це, будемо і ми під час миру піклуватися про те, що необхідно для війни, щоб з настанням війни і ми піднесли сяючий трофей. Він знехтував голодом, знехтуймо і ми розкішшю і відкиньмо владу утроби, щоб, коли настане час, що вимагає від нас такої ж мужності, ми, наперед приготувавшись через менші подвиги, явилися славними під час боротьби. Він говорив сміливо перед начальниками і царями, будемо робити це нині і ми, і, коли будемо засідати на зборах багатих і славних язичників, будемо сміло сповідувати віру, сміючись над їхньою оманою. Якщо вони почнуть звеличувати своє, а наше принижувати, не будемо мовчати і спокійно переносити, але, розкривши їхню мерзоту, будемо з великою мудрістю і сміливістю прославляти все християнське, і як цар носить діадему на голові, так і ми будемо скрізь носити сповідання віри. Не настільки прикрашає його вінець, наскільки, звичайно, нас віра та її сповідання. І не тільки словами, але й самими ділами будемо робити це, виявляючи в усьому життя гідне сповідання, щоб мерзенністю справ не посоромити догматів, але, прославляючи в усьому нашого Владику, насолодитися і тут, і там честю, якої щоб сподобитися всім нам, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві слава, держава і честь зі Святим і Животворящим Духом нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
