Бесіда сьома
Коли ті, що несуть царські знамена, під звуки сурми й у супроводі багатьох воїнів входять до міста, тоді, зазвичай, весь народ збігається, щоби послухати звуки і подивитися на високо несене знамено і на мужність того, що несе. Оскільки і Павло сьогодні входить, але не до міста, а у всесвіт, то зберімося і ми всі. Він несе знамено не земного царя, а Хрест Небесного Христа, і йому передують не люди, а ангели як на честь несеного, так і для безпеки несучого.
Справді, якщо тим, котрі облаштовують власне життя і нічого не роблять для суспільства, від Господа даровані ангели хоронителі, як дехто говорить: «Ангел, що визволяє мене» від юності моєї (Бут. 48, 16), то набагато більше тим, яким довірений весь світ і які носять такий тягар дарів, який притаманний для небесних сил. Серед людей світських ті, котрі сподобилися вищевказаної честі, одягаються в одяги, надягають на шию золоті прикраси і в усіх відносинах бувають славними. А цей, одягнувшись замість золота в кайдани, несе хрест, цей переносить гоніння, цей терпить тортури і голод. Але не печалься, улюблений. Ця прикраса набагато краща і славніша за ту і приємна для Бога, через що Павло, носячи її, навіть не стомлювався. Справді дивно, що з кайданами, тортурами і ранами він був славніший за тих, котрі носять пурпур і діадему. А що він був славнішим і що ці слова не порожній звук, це довів його одяг. Якби ти поклав на хворого тисячу діадем і стільки ж багряниць, то не зміг би припинити бодай найменшої частки гарячки, а його хустинки, прикладені до тіл стражденних, проганяли всяку хворобу. Це і природно. Якщо розбійники, бачачи те знамено, не насмілюються приступити, а тікають без оглядки, то тим більше хвороби і біси тікають, побачивши це знамення.
Носив же (його Павло) не для того, щоб тільки самому його нести, а щоб усіх зробити такими ж і навчити нести його. Тому він і говорив: «Наслідуйте мене…, за образом, який маєте в нас» (Флп. 3, 17). І далі: «Що чули та бачили в мені, те виконуйте» (Флп. 4, 9). І ще: «Вам дано ради Христа не тільки вірувати в Нього, але й страждати за Нього» (Флп. 1, 29). У цьому житті достоїнства тоді мають велику важливість, коли вони поєднуються в одній людині, а щодо духовного, то тут буває навпаки. Ці почесті тоді особливо сяють, коли учасниками достоїнства стають багато, коли участь бере не один, а разом з ним мають одне і те ж багато інших.
Ось ти бачиш, що всі християни є прапороносцями і кожний перед народами і царями має ім’я Христове, а Павло — і перед геєною, і перед тортурами. Але цього він не сказав, бо всі не могли винести (цього). Чи бачиш, до якої чесноти здатне наше єство: поважнішого за людину немає нічого, хоч вона і залишається смертною. Справді, на що міг би ти вказати мені вище за неї? На що рівне? Яким ангелам і архангелам може рівнятися той, хто сказав такі слова? Якщо він, перебуваючи у смертному і тлінному тілі, віддавав за Христа все, що було в нього, і навіть те, чого не було — віддавав же він і теперішнє, і майбутнє, і висоту, і глибину, і все створіння, — то, якби він був безплотний єством, чого б не сказав він, чого б не зробив? Водночас я дивуюся й ангелам, оскільки вони сподобилися такої честі, а не тому, що вони безплотні. Адже і диявол безплотний і невидимий, однак він нещасливіший за всіх, бо образив Творця-Бога. Тому і людей ми називаємо нещасливими не тоді, коли бачимо їх у тілі, але коли вони користуються ним неналежним чином.
І Павло був одягнений у тіло. Як же він став таким? І сам собою, і від Бога, і тому від Бога, що сам собою, оскільки Бог неупереджений. Якщо ж скажеш: як можливо наслідувати таких мужів? То послухай, що говорить він: «Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1 Кор. 11, 1). Він був послідовником Христа, а ти не можеш навіть подібного до себе раба? Він наслідував Господа, а ти не можеш навіть подібного до себе служителя? Яке ж ти будеш мати виправдання? А як, скажеш, він наслідував Христа? Це можеш бачити від самого початку, від його вступу (у Христову Церкву). Він зі священних вод (хрещення) вийшов з таким запалом, що не очікував для себе вчителя, не очікував Петра, не ходив до Якова, ані до будь-кого іншого, але, спонукуваний ревністю, так запалив (своєю проповіддю) місто, що проти нього піднялася жорстока війна. Бо, коли він був ще юдеєм, то робив більше свого звання, зв’язуючи (християн), відводячи (до в’язниць), виводячи перед народ. Так і Мойсей, ще не будучи ніким поставлений, захищав своїх єдиноплемінників від несправедливості іноплемінників.
Це — ознака мужньої душі і благородного серця, яке не може безмовно переносити нещастя інших, хоч би його і ніхто не наставляв на те. А що Мойсей справедливо прагнув до влади, це показав Бог, поставивши його на те згодом, як учинив Він і з Павлом. А що і цей добре зробив, приступивши тоді до проповіді і повчання, це показав Бог, коли згодом підніс його до звання вчителя. Якби вони прагнули цього задля своєї честі і влади і в догоду собі, то справедливо заслуговували б осуду. Та оскільки вони полюбили небезпеку і шукали смерті, щоби спасти інших, то хто буде настільки жалюгідним, щоб обвинувачувати їх за такі ревності? А що вони робили це з любові до спасіння тих, що гинуть, це показало і визначення Боже, показала і загибель тих, котрі нечестиво бажали цієї честі. Прагнули колись й інші честі і влади, але всі загинули: одні, будучи спалені вогнем, інші, будучи поглинуті землею, що розступилася, — бо вони робили це не для управління (іншими), а через владолюбство. Замірявся (священнодіяти) й Озія, але став прокаженим (2 Пар. 26, 16–20); замірявся і Симон (волхв), але був засуджений й опинився перед крайньою небезпекою (Діян. 8). Зважився і Павло, і був увінчаний не священством і почестями, але служінням, трудами і небезпеками. І тому, що він зважився на це через велику ревність і старанність, за те і прославляється і від самого початку зробився знаменитим. Як поставлений начальник, якщо неналежним чином сповняє свої обов’язки, заслуговує великої кари, так той, хто хоч і не поставлений, але виконує все належним чином, не говорю — справи священства, але справи піклування про багатьох, гідний усякої честі.
Так і Павло, будучи сильнішим за вогонь, жодного дня не провів у спокою, але як тільки вийшов зі священного джерела вод, запалив у собі великий вогонь і не звернув уваги ані на небезпеку, ані на глузування і посоромлення з боку юдеїв, ані на їхнє невір’я, ані на будь-що інше подібне, але, отримавши інший зір, зір любові, й інший розум, кинувся з великою силою, наче якийсь потік, руйнуючи все юдейське і доводячи Писаннями, що Ісус є Христос. Ще не було в ньому багатьох дарів благодаті, ще не був він визнаний гідним такого Духа, однак тут же став палати і робити все аж до пожертвування своєю душею. Так він чинив у всьому, вповні відплачуючи за минулий час, і намагався кинутися в те місце битви, що буяло небезпеками і страхом.
Але, будучи настільки сміливим, стрімким і дихаючи вогнем, він з іншого боку був досить лагідним і слухняним учителем, що при такому пориві своєї ревності не противився їм. Так, вони сказали йому, що полум’янів тоді і доходив до несамовитості, що йому необхідно йти в Тарс і Кесарію, і він не противився; сказали, що йому необхідно спуститися по стіні, і він погодився; порадили обстригтися, і він не заперечував; сказали, щоб він не виходив на видовище, і він послухався. Так він в усьому мав на увазі тільки користь віруючих, мир і згоду і завжди оберігав себе для проповіді. Тому, коли ти чуєш, що він посилає до тисяцького племінника, бажаючи уникнути небезпеки, що він вимагає суду кесаря і поспішає до Рима, то не думай, начебто він робить це через боягузтво. Той, хто зітхав від того, що залишався в цьому житті, то як він не зважився б краще бути з Христом? Хто нехтував небом і зневажав ангелами заради Христа, то як він міг бажати благ земних? Для чого ж він так чинив? Для того, щоб продовжувати проповідь і відійти звідси з багатьма людьми, увінчавши їх усіх. Так, він боявся, щоб не відійти звідси убогим, не осягши спасіння для багатьох, через що і говорив: «..А залишатися в плоті потрібніше для вас» (Флп. 1, 24).
Так само, бачачи, що суд виніс вигідний для нього вирок, що і Фест заявив1: «Можна було б звільнити цього чоловіка, якби він не вимагав кесаревого суду» (Діян. 26, 32), і будучи зв’язаним і веденим разом з безліччю інших в’язнів, котрі вчинили безліч злочинів, він не соромився бути зв’язаним разом з ними, а ще й піклувався про тих, котрі плили з ним, не боячись за себе і знаючи, що він був у безпеці. Перепливаючи море в кайданах, він радів, начебто відправлявся для отримання найбільшої влади. Навернення міста римлян було для нього немалою нагородою. Водночас він не залишав без уваги і тих, котрі були з ним на кораблі, а напоумляв і їх, розповідаючи про видіння яке йому було, із чого вони довідалися, що всі, хто плив з ним, спасаються завдяки йому. І робив він це не для того, щоб звеличитися, а щоб прихилити їх бути слухняними йому. Для того і Бог попустив схвилюватися морю, щоб повністю відкрилася Павлова благодать: і через неслухняність йому, і через слухняність. Так, коли він радив не плисти, і його не послухали, то небезпека дійшла до крайності. Однак він і тоді не був жорстоким, але знову піклувався про них, як батько про дітей, і робив усе для того, щоб ніхто не загинув.
Прибувши до Рима, з якою лагідністю він звіщає істину і там? З якою волею закриває вуста непокірливим? Однак і тут він не зупиняється, але відправляється звідси в Іспанію. Так серед небезпек він робився сміливішим, і через них ставав більш відважним. І не тільки він, але через нього й учні. Як тоді, коли б вони побачили його немічним і недіяльним, то, можливо, й упали б духом, так само, коли бачили, що серед небезпек і гонінь, які збільшувалися, він стає особливо мужнім, вони проповідували з відвагою. Вказуючи на це, він говорив: «Більшість з братів у Господі, підбадьорившись кайданами моїми, почали сміливіше, безбоязно проповідувати слово Боже» (Флп. 1, 14).
Якщо воєначальник буває хоробрим не тільки тоді, коли поражає й убиває (ворогів), але й коли сам отримує рани, то він робить своїх підлеглих сміливішими, і якраз (досягає цього) у більшій мірі тоді, коли отримує рани, ніж коли завдає ран. Коли вони бачать, що він облитий кров’ю і поранений, однак не відступає перед ворогами, але стоїть мужньо, потрясає списом, кидає його у ворогів, і не піддається стражданням, тоді й самі борються з великим завзяттям.
Так було і з Павлом. Бачачи, що він зв’язаний і проповідує у в’язниці, що зазнає тортур і звертається до тих, що катують, його учні отримували більшу відвагу. Тому, виражаючи це, він не сказав просто: «Підбадьорившись, — але додав: — почали сміливіше, безбоязно проповідувати слово Боже», — тобто браття стали тепер більш сміливими, ніж тоді, коли я був вільний від кайданів. Тоді він і сам виповнювався більшою запопадливістю, бо тоді більше нападав на ворогів. Посилення гоніння підсилювало його сміливість і спонукало до більшої відваги. Коли одного разу він був укинений до в’язниці, то так просяяв, що потряс її основу, відкрив двері, прихилив до себе в’язничного сторожа і ледь не переконав суддю, через що той говорив: «Ти майже переконуєш мене стати християнином» (Діян. 26, 28). Кидали в нього також каміння, а він навернув місто, яке кидало в нього каміння. Його викликали на суд то юдеї, то афіняни — і судді ставали його учнями, супротивники — слухняними. Як вогонь, потрапивши в різні речовини, більше розгорається і через підкладання речовини більше підсилюється, так і язик Павла, до кого б не звертався, залучав усіх до себе, і ті, що повставали проти нього, будучи уловленими його словами, згодом ставали поживою для цього духовного вогню. А через них проповідь знову зростала і переходила до інших.
Тому він і говорив: я в кайданах, «але для слова Божого немає кайданів» (2 Тим. 2, 9). Його гнали, але наслідком цього гоніння було посольство вчителів. І що зробили б друзі і спільники, те робили вороги, не дозволяючи йому залишатися в одній країні і своїми підступами та гоніннями перепроваджуючи лікаря всюди, щоб усі могли слухати його слова. Його знову зв’язували, і ще більше збуджували його ревність. Переслідували учнів і через це посилали до них учителя, якого вони не мали. Перепроваджували у вище судилище, і цим подавали користь більшому місту. Тому-то юдеї з прикрістю говорили про Апостолів: «Що нам робити з цими людьми?» (Діян. 4, 16). Чим більше ми пригнічуємо, говорять вони, то тим саме більше підсилюємо. Вони віддали Павла в’язничному сторожеві, щоб ретельно стеріг його, — а він був ще ретельніше зв’язаний Павлом; відправили його з в’язнями, щоб він не утік, — а він навчив в’язнів християнському вченню; відправили його морем, щоб мимо волі зробити шлях скорішим, — але аварія корабля, що трапилася, стала причиною для наставляння тих, котрі плили з ним; погрожували незліченними карами, щоб заглушити проповідь, — а вона ще більше зростала. І як про Господа говорили: уб’ємо Його, бо «прийдуть римляни і заволодіють містом нашим і народом» (Ін. 11, 48), а сталося протилежне — саме тому, що Його вбили, римляни взяли і народ їхній, і місто, і те, що вважали перешкодою, те посприяло для проповіді. Так і тоді, коли проповідував Павло: що вороги використовували для винищування вчення, саме тим його поширювали і піднесли до невимовної висоти.
За все це подякуймо винуватцеві Богу, прославляймо Павла, через якого це звершилося, і будемо молитися, щоб і нам сподобитися таких же благ за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом слава навіки-віків. Амінь.
- У книзі Діянь — це слова, сказані Агрипою до Феста (Діян. 24, 32). [↩]
