Бесіда друга
Що таке людина, яким є благородство нашої природи і на які чесноти здатна ця істота, — це більше за всіх показав на собі Павло. Відтоді, як став (Апостолом), і донині він на весь голос виправдовує Господа перед усіма тими, котрі осуджують Його на таке влаштування нас, спонукає до чеснот, закриває безсоромні вуста ганьбителів і показує, що між ангелами і людьми, якщо ми захочемо бути уважними до себе, не велика відстань. Він отримав не інакше єство, мав не інакшу душу, жив не в іншому світі, а був вихований на такій же землі, у такій же країні, під такими ж законами і звичаями і перевершив усіх людей, що були відтоді, як почали існувати люди. Де ж ті, котрі говорять, що чеснота важка, а гріх легкий? Павло стверджує протилежне. «Бо короткочасне легке страждання, — говорить він, — викликає безмірну вічну славу» (2 Кор. 4, 17). Якщо ж легкі страждання, то тим більше — внутрішні задоволення.
І дивним у ньому є не тільки те, що від надмірної ревності він не відчував трудів, яких докладав задля чеснот, але те, що й чеснотам він був відданий не заради нагороди. Ми навіть перед майбутніми нагородами не витримуємо трудів задля чеснот, а він і без нагород сповняв і любив їх, і перед ними досить легко долав можливі перешкоди, не посилаючись ані на немічність тіла, ані на безліч справ, ані на перешкоди природи, ані на будь-що інше. Не дивлячись на те, що був обтяжений турботами більше за всіх воєначальників і царів на землі, він однак з кожним днем зростав у силі і зі збільшенням небезпек відчував свіжу ревність, про що він сам говорив: «Забуваючи те, що позаду, пориваюся вперед» (Флп. 3, 13). Навіть очікуючи смерті, закликав до участі в цій радості, кажучи: «Радійте і співрадійте мені» (Флп. 2, 18). Так само він радів, коли бачив небезпеку, образи і всяке безчестя, і в посланні до коринфян говорив: «Тому я себе почуваю добре в немощах, у кривдах, у нестатках, у гоніннях» (2 Кор. 12, 10). Усе це він називав зброєю правди, вказуючи, що і від цього отримував велику користь, тому з кожного боку був невловимий для ворогів. Зустрічаючи скрізь побиття, образи, лихослів’я, він, ніби звершуючи урочистий хід і безупинно підносячи по всій землі трофеї, захоплювався і дякував Богові, кажучи: «Але дяка Богові, Який завжди дає нам торжествувати» (2 Кор. 2, 14). Він шукав безчестя та образ, що спричинялися через проповідь, більше, ніж ми честі, смерті більше, ніж ми життя, убогості більше, ніж ми багатства, трудів більше, ніж інші спокою, і не просто більше, а набагато більше, печалі більше, ніж інші радості, і молитов за ворогів більше, ніж інші молитов проти ворогів.
Так він перемінював порядок речей, чи краще — ми його перемінили, а він дотримувався його так, як установив Бог. Усе перше є природним, а останнє — навпаки. Хто служить доказом у цьому? Павло, який був людиною, однак шукав першого більше, ніж останнього. Тільки одне було для нього страшним і небезпечним — образити Бога і більше нічого. Водночас і жаданим для нього було не що інше, як догоджати Богові. Не кажу: ніщо із теперішнього (не було для нього жаданим), але навіть із майбутнього.
Не говори мені про міста, народи, царів, військо, зброю, багатство, начальство і владу — він не вважав це навіть за павутину, а уяви те, що на небесах, і тоді побачиш силу його любові до Христа. Маючи таку любов, він не зважав на гідність ні ангелів, ні архангелів, ані на будь-що подібне, оскільки мав у собі те, що вище за все, — любов Христову. З нею він вважав себе щасливішим за всіх, а без неї не хотів бути ані з Господствами, ані з Початками, ані з Владами. З цією любов’ю він бажав краще бути серед останніх і тих, що заслуговують кари, ніж без неї серед вищих і тих, котрі отримують почесті. Єдиною карою для нього було — втратити цю любов — це було для нього геєною, муками, вершиною зла. Водночас мати її було насолодою: у цьому для нього було життя, світ, ангел, теперішнє, майбутнє, Царство, обітниці, вершина благ. Все інше, що не належало до цього, він не вважав ані сумним, ані приємним, а нехтував усім видимим, наче гнилою травою.
Володарі і народи, котрі дихають гнівом, здавалися йому комарами, а смерть, тортури і незліченні муки — дитячими іграшками, хіба що крім того, коли він терпів заради Христа. Тоді він і ними захоплювався, і кайданами величався так, як і Нерон не величався, маючи на голові діадему, і у в’язниці жив, ніби на самому небі, і рани та бичування приймав з більшим задоволенням, ніж інші хапають нагороди. Він любив труди не менше, ніж нагороди, вважаючи самі труди нагородою для себе, через що і називав їх благодаттю. Поглянь: звільнитися і бути з Христом для нього було нагородою, а залишатися в плоті — подвигом. Однак він обирає останнє, надаючи йому перевагу перед першим, і говорить, що це для нього необхідніше.
Бути відлученим від Христа було для нього подвигом і працею, чи вірніше — вище подвигу і праці, а бути з Христом — нагородою, однак задля Христа він обирає перше, віддаючи йому перевагу перед останнім. Але, можливо, хто-небудь скаже, що все це було для нього приємним заради Христа. І я так кажу, що для нього робило велику приємність те, що для нас спричиняє скорботу.
Але для чого я говорю про небезпеки та інші прикрощі? Він був постійно в скорботі, тому і говорив: «Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 29). Хтось скаже, що й у скорботі є задоволення. Наприклад, багато хто, утративши дітей і маючи волю плакати, знаходять втіху, а коли їм перешкоджають у цьому, тоді вони засмучуються. Так і Павло, проливаючи сльози ніч і день, знаходив у них розраду, бо ніхто так не плакав через власні прикрощі, як він через чужі. Що, думаєш, він відчував, коли бачив, що юдеї не спасаються, і просив бути самому позбавленим небесної слави, щоби спаслися вони (Рим. 9, 3)? Звідси видно, що неможливість їхнього спасіння було для нього надто важким тягарем, бо якби це не було важким, то він не просив би того. Він обрав те (позбавлення небесної слави), як найлегше і більш утішне, і не просто тільки бажав, але й волав: «Велика мені печаль і безупинний біль серцю моєму» (Рим. 9, 2).
Отже, того, хто щодня, так би мовити, плакав над тими, що живуть по всьому світу, і взагалі над усіма народами та містами і над кожним зокрема, з чим його можна порівняти? З яким залізом? З яким адамантом? Якою можна назвати цю душу? Золотою чи адамантовою? Вона була міцнішою за всякий адамант, дорожчою за золото і дорогоцінне каміння. Перше він перевершував своєю міццю, а останні — своєю коштовністю. З чим же можна порівняти її (його душу)? Ні з чим існуючим. Якби адамант став золотом, а золото адамантом, тоді з них склалася б деяка подібність до неї. Але для чого мені порівнювати її з адамантом і золотом? Увесь світ постав перед нею і побачиш, що душа Павлова важливіша за нього.
Справді, якщо про тих, котрі тинялися у веретищах та печерах у незначній частині світу, він говорить, що їх «весь світ не був достойний» (Євр. 11, 38), то набагато більше ми можемо сказати про нього, бо він своєю гідністю рівний усім. Але якщо світ не вартує його, то хто ж вартує? Може, небо? Ні, і воно замале, бо коли він перед небом і тому, що на небі, віддав перевагу любові до Господа, то набагато більше віддасть йому перевагу перед безліччю небес Господь, Який настільки перевершує його добротою, наскільки добро вище від зла. Він любить нас не так, як ми Його, але настільки більше, що це неможливо виразити жодним словом.
Поглянь, чого сподобив Він Павла ще раніше майбутнього воскресіння: взяв його до раю, підніс до третього неба, сповістив йому такі тайни, яких не можна переказати нікому з тих, що мають людську природу. І це дуже справедливо, бо він, ще ходячи по землі, все робив так, ніби жив серед ангелів, будучи зв’язаним смертним тілом, виявляв їхню чистоту і, будучи підвладним таким немощам, намагався бути ніскільки не нижче небесних сил. Справді, він літав по вселенній, наче птах, і, ніби безтілесний, нехтував трудами і небезпекою і зневажав усім земним, ніби вже досяг неба, і був постійно бадьорий, наче спілкувався із самими безтілесними силами. Хоча й ангелам часто доручалися різні народи, але жоден з них не влаштував так доручений йому народ, як Павло весь світ.
Не говори мені, що не Павло був упорядником його, з цим згодний і я. Але якщо і не сам він устигав у цьому, то й тоді не можна позбавити його похвали за це, оскільки він зробив себе гідним такої благодаті. Михаїлу довірений був юдейський народ, а Павлові — суша і море, населені й ненаселені країни. Кажу це не для приниження ангелів, ні, але щоб показати, що і, будучи людиною, можна бути з ними і стояти поряд. А чому це було довірено не ангелам? Тому, щоб ти не мав жодного оправдання у своєму недбальстві і задля виправдання своєї байдужості не посилався на відмінність єства. А між іншим відбувалося і ще більш дивне. Справді, хіба не дивно, не чудесно, що слово, вимовлене тлінним язиком, проганяє смерть, відпускає гріхи, виправляє ушкоджену природу і робить землю небом? Тому я і дивуюся силі Божій, тому і дивуюся ревності Павла, що він прийняв таку благодать, що він так приготував себе!
І вам заповідаю не тільки дивуватися, але й наслідувати цього зразка чеснот, бо так ми зможемо стати учасниками однакових з ним вінців. Якщо ж ти дивуєшся, слухаючи, що, звершивши те ж саме, і ти отримаєш те ж саме, то послухай, що він говорить: «Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг; а тепер готується мені вінець правди, який дасть мені Господь, праведний Суддя, в той день; і не тільки мені, але і всім, що полюбили явлення Його» (2 Тим. 4, 7–8). Чи бичиш, як він закликає всіх брати участь у тому ж?
Отже, якщо те ж саме має бути для всіх, то постараймося всі бути гідними обіцяних благ. Будемо дивитися не тільки на велич і перевагу його справ, але й на силу його ревності, якою він придбав собі таку благодать, і на спільність природи, за якою він мав усе те, що й ми. Тоді навіть дуже важке для виконання виявиться для нас зручним і легким, і, потрудившись цей короткий час, ми сподобимося носити нетлінний і безсмертний вінець через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
