«Наша Парафія»

Про хрест і розбійника, про друге пришестя Христове.
Про постійну молитву за ворогів

1. Сьогодні Господь наш Ісус Христос на Хресті, і ми святкуємо задля того, щоб ти знав, що Хрест — це свято і духовне торжество. Колись Хрест був засобом покарання, а тепер став почесною справою, колись був символом осуду, а тепер — знаком спасіння. Справді, він став для нас причиною незліченних благ — він звільнив нас від омани, він просвітив тих, котрі сиділи у темряві, він нас, колишніх ворогів, примирив з Богом, він чужих зробив друзями, він тих, котрі колись були далекими, зробив близькими. Хрест — знищення ворожнечі, він — охорона світу, він став для нас скарбом незліченних благ. Завдяки Хрестові ми вже не блукаємо в пустелях, бо пізнали істинний шлях, уже не знаходимося поза Царством, бо знайшли двері, не боїмося вогненних стріл диявола, бо побачили джерело. Завдяки Хресту ми вже не самотні, бо отримали Нареченого, не боїмося вовка, бо маємо доброго Пастиря. «Я, — говорить, — Пастир Добрий» (Ін. 10, 11). Завдяки Хресту ми не тремтимо перед тираном, бо знаходимося біля Царя.

Ось чому ми святкуємо, звершуючи пам’ять Хреста. Так велів святкувати заради Хреста і Павло. «Тому святкуймо, — говорить, — не зі старою закваскою…, але з опрісноками чистоти й істини» (1 Кор. 5, 8). А вказуючи на причину, сказав, що «Пасха наша, Христос, за нас у жертву принесений» (1 Кор. 5, 7). Бачиш, як велить він святкувати заради Хреста? На Хресті «Христос, за нас у жертву принесений», а де жертва, там знищується гріх, там примирення з Господом, там свято і радість. «Пасха наша, Христос, за нас у жертву принесений». Скажи мені, де «у жертву принесений»? На висоті помосту. Незвичайний жертовник цієї Жертви, оскільки і Жертва надзвичайна і небувала. Справді, Він Сам був і Жертвою, і Священиком — Жертвою був плоттю, а Священиком — духом. Сам приносив і Сам був принесений плоттю. Послухай, як розтлумачив те й інше Павло. «Кожний первосвященик, — говорить він, — який з людей обирається, для людей настановляється… А тому треба було, щоб і Цей також мав що принести» (Євр. 5, 1, 8, 3). Ось Він і приносить Сам Себе. А в іншому місці говорить, що «Христос, один раз принісши Себе в жертву, щоб узяти гріхи багатьох…, явиться для тих, що чекають Його на спасіння» (Євр. 9, 28). Тут Він принесений, там — приніс Себе. Бачиш, як Він став і Жертвою, і Священиком, а жертовником був Хрест?

— Чому ж, — скажеш, — жертва приноситься не в храмі, а поза містом і стінами?

Щоби сповнилося пророцтво: «До лиходіїв приєднаний був» (Іс. 53, 12).

— Чому ж Він заколюється на висоті помосту, а не під покровом?

Щоб очистити повітряне єство. Тому не під просторою покрівлею, а на висоті, під дахом неба. Коли на висоті приносився в Жертву Агнець, тоді очищалося повітря, але очищалася й земля, бо на неї капала Кров із ребра. Тому — не під покрівлею, тому — не в храмі юдейському, щоб юдеї не приховали Жертви, і ти не подумав, що вона приноситься тільки за цей народ. Тому — поза містом і стінами, щоб ти знав, що Жертва за всіх, що це приношення за всю землю, щоб ти знав, що очищення загальне, а не особисте, як в юдеїв. Юдеям Бог велів приносити жертви і молитися в одному місці, залишивши всю землю, оскільки вся земля була нечиста, бо по ній носився дим, гар та всякий сморід від язичницьких жертв. А для нас тепер, оскільки Христос прийшов і очистив весь світ, всяке місце стало місцем молитви. Тому і Павло сміливо наставляв безбоязно молитися скрізь, кажучи: «Бажаю, щоб на всякому місці мужі підносили молитви, піднімаючи чисті руки» (1 Тим. 2, 8). Бачиш, як очистився світ? На всякім місці ми можемо підносити святі руки, бо вся земля стала святішою за внутрішнє святилище (храму) — там приносилося безсловесне ягня, а тут — духовне. І наскільки вища Жертва, настільки більше й освячення. Тому Хрест — це свято.

2. Хочеш знати й про інше звершене ним (Хрестом) діло? Він сьогодні відкрив для нас рай, який залишався закритим понад п’ять тисяч років, бо цього дня, в цю годину Бог увів (туди) розбійника, визначаючи (цим) дві звершені Ним справи: перша — відкрив рай, друга — увів розбійника. Сьогодні Він повернув нам стародавню батьківщину, сьогодні знову привів у вітчизняне місто і дарував оселю для всього людського єства. «Сьогодні ж, — говорить, — будеш зі Мною в раю» (Лк. 23, 43).

— Що Ти говориш? Ти розп’ятий, прибитий цвяхами й обіцяєш рай?

— Так, — говорить, — щоб ти на Хресті пізнав Мою могутність.

Оскільки сумним було видовище, то щоб ти звернув увагу не на єство Хреста, а пізнав могутність Того, Хто розпинається, Він звершує на Хресті це чудо, яке особливо виявляє Його силу. Не мертвого воскрешаючи, не морю чи вітрам повеліваючи, не демонів виганяючи, а будучи розп’ятим, зневаженим, обпльованим, осоромленим, знеславленим, Він міг перемінити порочну душу розбійника, щоб ти бачив Його могутність в обох випадках: Він привів у збентеження все створіння, потряс скелі і прихилив до Себе та сподобив честі душу розбійника, яка була черствішою від каменю: «Сьогодні ж, — говорить, — будеш зі Мною в раю». Звичайно, що херувими охороняли рай, але Христос — Владика херувимів. Палаючий меч був у їхніх руках, але Христос має владу над полум’ям і геєною, над життям і смертю. Звичайно, що жоден цар ніколи не погодився б посадити поряд із собою розбійника чи якого-небудь іншого раба і так ввести його до міста, а Христос це зробив. Входячи до священної Батьківщини, Він вводить із Собою розбійника, не зневажаючи і не безчестячи стопами розбійника раю, а навпаки, прославляючи рай, оскільки для раю є честю мати такого Владику, Який навіть розбійника робить гідним райського блаженства.

Коли Він увів до Царства Небесного митарів і блудниць, то зробив і це не безчестячи його, а навпаки, вшанував, показавши, що Господь Небесного Царства настільки могутній, що навіть блудниць і митарів робить такими славними, що вони стають гідними тієї честі й нагороди. Подібно як ми особливо дивуємося лікареві, коли бачимо, що він звільняє від недуг людей із невиліковними хворобами і повертає їм здоров’я, так необхідно дивуватися і Христові, коли Він лікує невиліковні рани, коли митаря і блудницю приводить до такого стану здоров’я, що вони виявляються гідними небес.

— Але що таке, — скажеш, — виявив розбійник, щоб після хреста отримати рай?

Хочеш, коротко вкажу тобі на його доблесть. Коли Петро відрікся внизу, тоді розбійник визнав угорі. Говорю це не задля того, щоб Петра зганьбити, — цього не буде! Я хочу показати велич душі розбійника. Учень не виніс погрози мізерної дівчини, а розбійник, бачачи, як весь присутній народ кричить, біснується і розкидає хулу та глузування, не звернув на них уваги, не подивився на видиму незначність Розп’ятого, але, обминаючи все це очима віри і залишивши незначні перешкоди, пізнав Владику неба і, припавши до Нього, говорив: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє» (Лк. 23, 42). Не залишімо поза увагою цього розбійника і не посоромимось взяти учителем того, кого Господь наш не посоромився ввести першим до раю. Не посоромимось взяти учителем мужа, який виявився гідним перебування на небесах більше за все створіння, але старанно окремо дослідімо (всі його вчинки), щоби пізнати силу Хреста.

Не сказав йому (Христос), як Петрові: «Іди за Мною, і зроблю тебе ловцем людей» (Мф. 4, 19), не сказав йому, як дванадцятьом (учням): «Сядете на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих» (Мф. 19, 28). Навпаки, Він навіть не удостоїв його жодного слова. Він не показав йому чуда: розбійник не бачив ані воскреслого мертвого, ані вигнання демонів, не бачив, як Йому підкоряється море, Христос нічого не сказав йому ані про Царство, ані про геєну. Однак же розбійник визнав Його раніше за всіх, причому тоді, коли другий паплюжив, — бо інший розбійник паплюжив Його. А інший розбійник був розіп’ятий з Христом, щоб справдилося пророцтво: «До лиходіїв приєднаний був» (Іс. 53, 12), — адже юдеї хотіли затьмарити славу Його, і скрізь, що би не робили, ображали (Його). Однак істина сяяла скрізь і зростала завдяки самим перешкодам. Отже, другий розбійник паплюжив Його. Бачиш того розбійника і цього розбійника? Обидва на хресті, обидва за розбійницьке життя, обидва за безчестя, однак доля того й іншого не однакова. Один успадкував Царство Небесне, а другий посланий у геєну.

Так і вчора. Учні й учень, Юда й одинадцять. Ті говорили: «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» (Мф. 26, 17), а цей готував зраду і говорив: «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» (Мф. 26, 15). Ті готувалися до служіння і до божественного Таїнства, а цей поспішав на зраду. Так і тут — розбійник і розбійник, але один паплюжить, а другий поклоняється, один хулить, а другий прославляє і вгамовує ганьбителя словами: «Чи ти не боїшся Бога…? І ми засуджені справедливо, бо достойно за діла наші одержали» (Лк. 23, 40–41).

3. Бачиш відвагу розбійника? Бачиш його відвагу на хресті? Бачиш мудрість під час страждань і благочестя під час покарання? Хто не вразиться (дивлячись), як він зберіг цілковите самовладання, як він залишився при свідомості, будучи простромлений цвяхами. Але він не тільки зберіг цілковите самовладання, але й, забуваючи про себе, піклувався про спасіння інших, коли на хресті став учителем, коли з докором говорив:

— Чи ти не боїшся Бога? Не звертай уваги, — говорить він, — на земний суд. Є інший Суддя, невидимий, є Суд непідкупний. Тому не дивися на те, що Він засуджений на землі. Небесний суд не такий.

Тут, на земному суді і праведники засуджуються, і несправедливі уникають покарання, і винні звільняються, і безневинні караються, бо судді мимоволі чимало грішать, чи то не знаючи правди і піддаючись обману, чи, хоч і знають, але часто виголошують вирок, будучи підкупленими грошима. У небесному ж Суді нічого подібного нема. Бог — Судія праведний, і суд Його буде наче світло, яке не затьмарюється ані темрявою, ані незнанням. Так (остерігаючись), щоб той не говорив йому, що Христос засуджений земним судом, він указав йому на Суд небесний, нагадав про те страшне судилище, наче кажучи так:

— Поглянь туди — і ти не вимовиш осудливого вироку, не станеш на бік розтлінних земних суддів, але з вірою сприймеш суд небесний.

Бачиш мудрість розбійника? Бачиш його розсудливість і мудрість? Він тут же з хреста переселився на небо. Потім, неабияк викриваючи другого розбійника, говорить:

— Ти не боїшся, що ми засуджені на те ж саме.

Що означає: засуджені на те ж саме? На таку ж кару — хіба і ти не на хресті? Отже, дорікаючи іншому, ти, перш ніж звинуватити його, осуджуєш себе. Бо як той, хто перебуває в гріхах, викриваючи іншого, насамперед викриває себе, так і той, хто перебуває в горі, коли докоряє іншому, котрий перебуває в такому ж горі, насамперед докоряє собі. «На те ж засуджені…» Він читає йому апостольський закон, євангельські слова, які говорять: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7, 1). «На те ж засуджені». Що ти робиш, розбійнику? Намагаючись захистити Його, ти робиш Його спільником розбійника?

— Ні, — говорить. — Я відкидаю таку думку наступними словами.

Щоб ти не подумав, що через спільність у муках він зробив Його спільником гріха, приєднав виправлення, кажучи: «І ми засуджені справедливо, бо достойно за діла наші одержали» (Лк. 23, 41). Бачиш звершене сповідання? Бачиш, як він на хресті звільнився від гріхів? «Говори ти, — сказано, — насамперед беззаконня твої, щоб виправдатися» (Іс. 43, 26). Ніхто не примушував, ніхто не заставляв його, а він сам виставив себе на наругу, кажучи: «І ми засуджені справедливо, бо достойно за діла наші одержали; а Він нічого лихого не вчинив». І після цього говорить: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє» (Лк. 23, 42). Він не насмілився раніше сказати: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє», поки через сповідання не скинув тягар гріхів.

Бачиш, що означає сповідання? Визнав — і відкрив (для себе) рай, визнав — й отримав таку велику відвагу, що після розбійництва просить Царства. Бачиш, причиною скількох благ є для нас Хрест? Ти згадуєш про Царство? Що ж таке ти бачиш (що б нагадувало про нього), скажи мені? Видимі цвяхи і Хрест. Але саме цей Хрест є символом Царства. Називаю Його Царем тому, що бачу Його розп’ятим на Хресті, оскільки обов’язок царя — померти за підданих. Він Сам сказав: «Пастир добрий душу свою покладає за овець» (Ін. 10, 11). Так і добрий цар віддає свою душу за підданих. Отже, оскільки Він віддав душу Свою, то за це я і називаю Його Царем. «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш, у Царство Твоє».

4. Бачиш, як Хрест став символом Царства (Небесного)? Хочеш знати інші докази щодо цього? Христос не залишив його на землі, підняв його (із Собою) і підніс на небо. Із чого це видно? З того, що Він має прийти з ним під час Свого другого і славного пришестя. А для того, щоб ти знав, яка честь личить Хресту, Він назвав його і славою. Однак погляньмо, як Він прийде з Хрестом. Щодо цього необхідно подати доказ. «Коли скажуть вам, — говорить, — ось Він у пустелі, — не виходьте; ось Він у потаємних кімнатах, — не йміть віри» (Мф. 24, 26). Так говорить про Своє друге славне пришестя з огляду на лжехристів, лжепророків та антихриста, щоб хто-небудь, заблукавши, не попався їм. Оскільки раніше за Христа прийде антихрист, то щоб будь-хто, шукаючи Пастиря, не попався вовкові, для цього вказує тобі ознаки пришестя Пастиря. Оскільки перше Його пришестя було таємним, то щоб ти не подумав, що й друге буде таким же, Він дав цю ознаку.

Для того пришестя природно було бути таємним, бо Він прийшов спасти загиблого, а те буде не таким. Скажи, яким же? «Як блискавка виходить зі сходу і з’являється аж до заходу, так буде пришестя Сина Людського» (Мф. 24, 27). Він з’явиться для всіх відразу, і ніхто не буде мати потреби запитувати: тут чи там Христос? Подібно, як з появою блискавки ми не маємо потреби запитувати, чи з’явилася вона, так і тоді, коли звершиться пришестя Христове, для нас не буде потреби досліджувати, чи прийшов Христос. Але питання в тому, чи прийде Він з Хрестом? Ми не забули обіцянки, тому вислухай наступне. «Тоді», — говорить. Коли це — «тоді»? Коли прийде Син Людський. (Тоді) «сонце померкне, і місяць не дасть світла свого» (Мф. 24, 29). Тоді буде такий достаток світла, що й найбільш сяючі зірки стануть невидимими. «І зірки спадуть… І тоді з’явиться знамення Сина Людського, Який гряде на хмарах небесних» (Мф. 24, 29–30).

Бачиш, яка велика сила хресного знамення? Сонце померкне, і місяця не буде видно, а само являється і сяє так, щоб ти побачив, що воно світліше від сонця і місяця. І як під час входу до міста царя воїни, взявши так звані знамена, несуть їх на своїх плечах, сповіщаючи про вхід царя, так і під час приходу Господа з неба перед Ним прийдуть воїнства ангелів та архангелів, несучи на раменах знамення хреста і сповіщаючи нам про Його царський прихід. Тоді «сили небесні захитаються» (Мф. 24, 29), — сказано про ангелів, тоді їх охопить трепет і великий страх. Чому, скажи мені? Страшний буде той суд, бо вся наша природа повинна буде стояти перед страшним Суддею і судитися. Але чому ангели бояться і тремтять, адже не вони будуть судитися? Подібно до того, коли судить начальник, тоді не тільки ті, що мають дати відповідь, але й ті (воїни), котрі стоять поблизу, не усвідомлюючи за собою жодної провини, бояться і тремтять від страху перед суддею, так і тоді, хоч буде судитися наша природа, але й ангели, які не усвідомлюють за собою жодного злочину, будуть боятися через надзвичайний страх, що навіюється Суддею.

Але для чого тоді з’явиться хрест, і для чого Спаситель прийде з ним? Для того, щоб ті, котрі розіп’яли Його, пізнали свою власну невдячність — саме для того Він і показує їм цей символ їхньої безсоромності. А що Він принесе його задля цього, послухай пророка, який говорить: «І будуть ридати за Ним» покоління земні, бачачи Обвинувача й усвідомлюючи свій гріх. І чому ти дивуєшся, що Він прийде з Хрестом, якщо Він тоді навіть покаже і самі рани? «Будуть дивитися, — говорить (пророк), — на Нього, Якого прокололи» (Зах. 12, 10). Подібно, як зробив Він з Фомою, бажаючи відігнати невір’я учня, після воскресіння показав йому знаки від цвяхів і рани, кажучи: «Подай руку твою…, і роздивіться, бо дух тіла і кісток не має» (Ін. 20, 27; Лк. 24, 39). Так і тоді Він покаже рани і Хрест, щоб довести, що Він є Той, Котрий був розіп’ятий.

5. І не тільки хрест, але й самі слова, сказані на хресті, виявляють Його невимовне людинолюбство. Будучи розіп’ятим на хресті, зазнаючи при цьому насміхання, наруги й оплювання, Він говорив: «Отче, прости їм гріх, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34). Розіп’ятий молиться за тих, що розпинали, хоч ті, навпаки, говорили: «Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста…, і ми увіруємо в Тебе» (Мф. 27, 40–42). Але саме тому, що Він Син Божий, Він і не сходить із хреста, бо для того Він прийшов, щоб бути розіп’ятим за нас. «Зійди, — говорять, — з хреста, і ми увіруємо в Тебе». Це слова і вираз невір’я, бо встати з гробу, до якого привалений був камінь, було незрівнянно величнішою справою, ніж зійти з хреста. Покликати з гробу чотириденного мертвого Лазаря, оповитого пеленами, (теж) було набагато величнішою справою, ніж зійти з хреста. То ж вони говорили: «Спаси Самого Себе, Якщо Ти Син Божий». А Він робив усе, щоб спасти тих, котрі над Ним глумилися, говорячи: «Прости їм гріх, бо не відають, що чинять». І що? Простив їм гріх? Простив, якщо вони хотіли каятися, а якби Він не простив їм гріха, то Павло не став би Апостолом; якби не простив їм гріха, то не увірували б негайно ані три тисячі, ані п’ять тисяч, ані незліченна безліч. А про те, що увірувала незліченна безліч юдеїв, послухай, що говорять Апостоли Павлові: «Бачиш, брате, скільки тисяч юдеїв, які увірували» (Діян. 21, 20).

Отже, будемо наслідувати Господа і молитися за ворогів. Знову звертаюся з цим умовлянням. Сьогодні (вже) п’ятий день розмовляю з вами про це не тому, що я помітив неуважність з вашого боку, — цього не було, — а насамперед з надією, що ви переконаєтеся (моїми порадами). А якщо є (між вами) жорстокосердні, гнівливі, злопам’ятні, котрі не прислухаються до сказаного про молитву (за ворогів), то, може, вони, засоромившись бодай кількістю днів, відкладуть свою ворожнечу і злобу. Наслідуй свого Владику. Він був розп’ятий і звертався з молитвою до Отця за тих, котрі розпинали.

— Як, — скажеш, — я можу наслідувати Господа?

Можеш, якщо захочеш. Бо коли б ти був не в змозі наслідувати, то чи сказав би Спаситель: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смирний серцем» (Мф. 11, 29)? Якби неможливо було наслідувати, то не сказав би Павло: «Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1 Кор. 11, 1).

А якщо не хочеш наслідувати Владику, то наслідуй ближнього, — маю на увазі апостола Стефана, бо він наслідував Господа. І як Христос серед тих, котрі розпинали, не зважаючи на хрест, не зважаючи на все, що стосується Його Самого, благає Отця за тих, котрі розпинали, так і цей раб серед тих, котрі вбивали, всіма зневажений, під ударами каміння, незважаючи на страждання, які отримував від цього, говорив: «Господи, не вважай їм це за гріх» (Діян. 7, 60). Бачиш, як говорить Син? Бачиш, як молиться раб? Той говорить: «Отче, прости їм цей гріх, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34), а цей говорить: «Господи, не вважай їм це за гріх». А щоб ти знав, що він молиться щиро (зверни увагу на те, що) він, коли його побивали камінням, молився не просто стоячи, а промовляв свою молитву, схиливши коліна, із упокореним серцем і з великим жалем. Хочеш, покажу тобі й іншого ближнього, що перетерпів набагато більше, ніж цей? Павло говорить: «Три рази били мене палицями, один раз побивали камінням…, ніч і день пробув я у безодні морській» (2 Кор. 11, 25). Що ж після цього? «Я жадав би, — говорить, — сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9, 3).

Чи не хочеш побачити ще іншого не в Новому Завіті, а в Старому? Якраз це й особливо дивно, що там, де не було веління любити ворогів, а (пропонувалося) виривати око за око і зуб за зуб (Вих. 21, 24–25) і (за зло) відплачувати таким же злом, там дійшли до апостольського смирення. Послухай, що говорить Мойсей, якого юдеї не раз побивали камінням і зневажали. «Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї, в яку Ти вписав» (Вих. 32, 32). Бачиш, як кожний з них віддає перевагу спасінню інших, а не власному спасінню? Ти ні в чому не згрішив, то чому ж хочеш бути покараний разом з ними? Тому, говорить, що недостатньо відчуваю щастя, коли страждають інші.

Досить для нас і цих прикладів. А щоб ми цілком виправили себе, постараюся показати ще одного (святого), який роздумує про це. Блаженний смиренний Давид, коли проти нього піднялося все його військо і, озброївши його сина Авесалома, надало тому владу і хотіло убити його, а потім, коли Бог розгнівався на це (бо що дивного, що (Бог) використав інший засіб для побиття?) і послав ангела з мечем, щоб поразити народ з неба, то, побачивши, як усі гинуть, що він говорить? «Я, пастир, згрішив, і я, пастир, зло вчинив — нехай же рука Твоя обернеться на мене і на дім батька мого» (2 Цар. 24, 17). Бачиш, які подібні чесноти (у Старому і Новому Завіті)? Хочеш, покажу тобі ще? Мені не важко (показати) ще одного, котрий виявляє таку ж мудрість. Пророк Самуїл був настільки ображений, знедолений, зневажений юдеями, що Бог, бажаючи утішити його, говорив: «Не тебе вони відкинули, але відкинули Мене» (1 Цар. 7, 7). Що ж цей принижений, зневажений, ображений? «Не допущу собі, — говорить, — гріха перед Господом, щоб припинити молитися за вас» (1 Цар. 12, 23). Він вважав гріхом не молитися за ворогів. «Не допущу собі, — говорить, — гріха перед Господом, щоб припинити молитися за вас».

Христос говорить: «Отче, прости їм гріх, бо не відають, що чинять». Стефан говорить: «Господи, не вважай їм це за гріх». Павло говорить: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті». Мойсей говорить: «Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї, в яку Ти вписав». Давид говорить: «Нехай же рука Твоя обернеться на мене і на дім батька мого». Самуїл говорить: «Не допущу собі гріха перед Господом, щоб припинити молитися за вас». Тож скажи мені, чи будемо мати бодай якесь прощення, коли і Владика, і раби, і святі старо- і новозавітні — всі спонукують нас до молитви за ворогів, а ми будемо робити протилежне і молитися проти ворогів? Не будемо робити так, браття, застерігаю вас, не будемо, бо чим більше прикладів, тим більше і покарання, якщо ми не будемо наслідувати їх. Молитва за ворогів вища від молитви за друзів, й остання не приносить нам стільки користі, скільки перша. «Коли ви любите тих, хто любить вас, то ви не робите, — говорить Христос, — нічого великого. Чи не те саме і митарі роблять?» (Мф. 5, 46). Тому, коли ми будемо молитися за друзів, то ми нічим не кращі від язичників і митарів, а коли будемо любити ворогів, то, по мірі людських сил, стаємо подібними до Бога, Який «сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5, 45).

Тож будьмо подібними до Отця. «Будьте, — говорить Христос, — як Отець ваш Небесний», щоб сподобитися Царства Небесного через благодать і людинолюбство Господа і Бога, і Спасителя нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава навіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 25.10.2016.