«Наша Парафія»

Повчання народові про мужнє перенесення лиха,
яке загрожувало, за прикладом того,
що трапилося з Іовом та ниневітянами.
Про те, що боятися необхідно не смерті, а гріха.
Про те, що значить померти зле.
Про те, що необхідно з великим старанням
уникати клятв

1. Розповідь про трьох юнаків і вавилонську піч, здається, чимало втішила вчора вашу любов, а ще більше приклад Іова і гноїща, яке більш славне за всякий царський престол. Бо ті, що бачать царський престол, не отримують жодної користі, а тільки короткочасне задоволення, яке не приносить будь-якої вигоди. А від споглядання на гноїще Іова кожний отримує велику користь, велике напоумлення і наставляння в терпінні. Тому нині чимало розпочинають далекий шлях по морю та з різних кінців землі йдуть до Аравії, щоб побачити це гноїще, а побачивши, поцілувати землю, яка була поприщем подвигів цього вінценосця і прийняла в себе кров, дорожчу за всяке золото.

Не так сяє багряниця, як сяяло тоді це тіло, обагрене не чужою, а власною кров’ю. А його рани були ціннішими за всякі камені. Бо перлини самі собою не приносять нам у житті жодної користі і тим, що ними володіють, нічого суттєвого не додають, тоді як ті рани подають втіху у будь-якій скорботі. А щоб ти переконався в істинності цього, покажи тому, хто втратив законного і єдиного сина, безліч перлин — ти не полегшиш його горя і не вилікуєш скорботу. А коли нагадаєш йому про рани Іова, то цими словами зможеш легко вилікувати:

— Навіщо, людино, засмучуєшся? Ти втратив тільки одне дитя, а той блаженний, утративши цілий сонм дітей і, будучи уражений тілесно, голим сидів на гноїщі, обливаючись з кожного боку гноєм, і тіло його помалу стлівало, а це був чоловік «непорочний, справедливий і богобоязливий, віддалявся від усякого зла» (Іов. 1, 1), чесноту якого засвідчив Бог.

Якщо скажеш ці слова, то погасиш в опечаленому тугу і відженеш усяке горе, — таким чином рани праведника виявляються кориснішими за перлини! Тому уявіть і ви собі цього подвижника, уявіть, що самі бачите те гноїще, і на цьому гноїщі сидить він — ця золота статуя, обсипана дорогоцінним камінням, і, як би ще назвати, не знаю, бо не можу підшукати настільки дорогої речі, до якої можна було б уподібнити це закривавлене тіло. Так, ця плоть була незрівнянно ціннішою за всяку найдорожчу річ, а рани — світліші за сонячне проміння. Проміння освітлює тілесний зір, а вони просвічують очі нашого розуму і водночас повністю засліплюють диявола. Ось чому диявол після тієї поразки відступив і більше не являвся.

Ти ж, улюблений, і в цьому пізнай, якою великою буває користь від скорботи. Поки праведник був багатим і насолоджувався спокоєм, диявол мав привід його обмовляти. Хоч і лукаво, однак же міг сказати: «Хіба даром богобоязливий Іов?» (Іов. 1, 9). А коли відняв у нього все і зробив його убогим, тоді вже не смів навіть уст відкрити. Поки Іов був багатим, диявол обіцяв боротися з ним і погрожував скинути його. А коли зробив його убогим, позбавив усього і кинув у крайню хворобу, тоді відійшов. Поки його тіло було здоровим, диявол піднімав проти нього руки, а коли його тіло покрив ранами, тоді, будучи переможеним, утік.

Бачиш, наскільки для розважливих убогість краща і корисніша за багатство, неміч і хвороба — за здоров’я, спокуси — за спокій, і як вони роблять подвижників більш славними і сильними?! Хто бачив, хто чув про таке чудесне змагання? Звичайні борці, як тільки поранять у голову своїх супротивників, тут же отримують перемогу й одержують вінці. А диявол, коли поразив тіло праведника, покрив всілякими виразками і довів до знемоги, саме тоді був переможений і відступив геть. І хоч зі всіх боків простромив його ребра, однак цим не домігся нічого, бо не викрав скарбу, який там зберігався, а для нас зробив його більш відкритим і крізь ці отвори дав усім можливість заглянути в середину (страждальця) і побачити все його багатство. Коли він надіявся отримати верх, тоді і відійшов з великим соромом, не подавши більше жодного звуку. Що сталося, дияволе? Чому тікаєш? Хіба не звершилися всі твої бажання? Хіба ти не винищив його овець, волів, коней і мулів? Хіба не погубив і всіх його дітей, не зранив усю плоть? Чому ж ти втік?

— А ось чому, — відповідає він, — хоч сповнилися всі мої бажання, але те, чого я особливо домагався і для чого вчинив все це, не сповнилося — він не висловив хули проти Бога! А я ж і вчинив усе це задля того, щоби домогтися цього. А коли цього не сталося, то яка мені користь від винищування його багатства, загибелі дітей і поразки його тіла. Вийшло протилежне тому, чого я бажав, — свого супротивника я зробив більш славним і сяючим.

Чи переконався ти, улюблений, яка велика користь від горя? Красивим було здорове тіло Іова, а коли було поражене ранами, тоді стало ще прекраснішим. Так і вовна буває красивою і до фарбування, але коли зроблять її пурпуровою, тоді вона отримує невимовну красу і приємність. І диявол якби не оголив Іова, ми не побачили б доблесті переможця; якби не поразив його тіло виразками, то не засяяли б промені із середини; якби не посадив його на гноїще, ми не побачили б його багатства. Не таким славним є цар, який сидить на престолі, як славним і сяючим був Іов, який сидів на гноїщі, бо після царського престолу — смерть, а після цього гноїща — Царство Небесне.

2. Роздумуючи над цим, підбадьортеся від печалі, що опанувала вами. Я розповідаю вам ці історії не для того, щоб ви хвалили мою бесіду, а щоб наслідували чесноти і терпіння тих побожних мужів, щоб явно побачили, що зі всякого людського зла справжнім злом є тільки гріх, а не убогість, не хвороба, не образа, не лихослів’я, не безчестя і навіть не смерть — це, вочевидь, крайнє зі всіх зол. Ці нещастя для мудрих такими є тільки за назвою, а не насправді. Прогнівити Бога і вчинити будь-що Йому неугодне — ось справжнє нещастя!

Справді, скажи мені, що страшного у смерті? Чи те, що вона скоріше приводить тебе до тихої пристані і до того безтурботного життя? Якщо тебе і не умертвить людина, то хіба сам закон природи у певний час не розлучить тіла з душею? Нехай не станеться того, чого ми боїмося, тепер, але через деякий час це буде. Так говорю не тому, що очікую чогось страшного чи сумного, а тому, що соромно мені за тих, котрі бояться смерті. Ти очікуєш таких благ, яких «не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило» (1 Кор. 2, 9), і не поспішаєш насолодитися ними, легковажиш і баришся, і не тільки баришся, але ще й боїшся та тремтиш? І як тобі не соромно печалитися через смерть, коли Павло зітхав через це життя і в посланні до римлян говорив: «Всі істоти разом стогнуть і мучаться донині, і не тільки вони, але й ми самі, маючи початок Духа, і ми самі в собі стогнемо» (Рим. 8, 22–23)? І говорив це не ради осуду теперішнього, а через надзвичайне прагнення майбутнього.

— Я попробував, — говорить він, — благодаті і не можу діждатися; маю «початок Духа» і прагну до повноти. Був піднесений до третього неба, бачив ту невимовну славу, бачив царську пишність, пізнав, що втрачаю, перебуваючи тут, і тому зітхаю.

Скажи мені, якби хтось увів тебе до царського палацу і показав сяюче на всіх стінах золото і всяку іншу пишність, потім перевів би тебе звідти до убогої хатини, а через кілька днів обіцяв би знову ввести до того царського палацу і дати тобі там місце для постійного проживання. Чи не почав би ти тужити і переживати навіть за ці декілька днів? Так розмірковуй і про небо, і землю і зітхай разом з Павлом не через смерть, а через це життя.

— То дай мені, — скажеш ти, — стати подібним до Павла, і я ніколи не буду боятися смерті.

А що тобі, людино, перешкоджає стати подібним до Павла? Хіба він не був убогим? Хіба не виготовляв наметів? Хіба він не проста людина? Якби він був багатим і знатного роду, тоді убогі, які призиваються наслідувати його, звичайно, могли б відмовлятися через свою убогість. Однак тепер ти чогось подібного сказати не можеш, бо цей чоловік був ремісником і здобував собі їжу щоденним трудом. Крім того, ти з дитинства успадкував від батьків благочестя, і з перших років кормлений Святим Писанням. А він був і богохульником, і гонителем, і кривдником, і руйнував Церкву, але, незважаючи на це, так раптово перемінився, що перевершив усіх силою своєї ревності, і — закликає: «Будьте моїми послідовниками, як і я Христа» (1 Кор. 11, 1).

Він наслідував Господа, а ти не наслідуєш навіть ближнього, — ти, будучи від юності вихованим у благочесті, — того, хто згодом перемінився і прийняв віру. Хіба не знаєш, що грішники, хоч і живуть, однак вони мертві, а праведники, хоч і вмирають, — живі? І це не мої слова, а вирок Христа, Який сказав Марфі: «Хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе» (Ін. 11, 25). Хіба наше вчення є байкою? Якщо ти християнин, то віруй Христові. Якщо віруєш Христові, то покажи мені віру в ділах. Як можеш показати віру в ділах? Якщо будеш нехтувати смертю, — цим ми і відрізняємося від невірних.

Вони справедливо бояться смерті, оскільки не мають надії на воскресіння. Але ти, йдучи кращим шляхом і маючи можливість розмірковувати про надію на майбутнє, яке виправдання знайдеш, коли, віруючи у воскресіння, боїшся смерті, подібно до невіруючих у воскресіння?

— Але я боюся, — кажеш ти, — не смерті, не вмерти боюся, але вмерти зле — бути обезглавленим.

То невже Іоан помер зле, оскільки був обезглавлений? І Стефан також зле помер, бо його побили камінням? І всі мученики, по-вашому, померли жалюгідною смертю, адже одні позбавлені життя вогнем, інші — залізом, одних кинули в море, інших — у провалля, ще інші закінчили життя в пащах звірів? Померти зле, людино, — це померти не насильницькою смертю, а в гріхах. Послухай, як повчає про це пророк: «Смерть же грішників люта» (Пс. 33, 22), — говорить він. Не сказав: «Насильницька смерть люта», але: «Смерть грішників люта». Та й справді, бо після їхнього відходу звідси — нестерпні кари, нескінченні муки, хробак отруйний, вогонь невгасаючий, пітьма непроглядна, пута нерозв’язні, скрегіт зубів, скорбота, тіснота і вічний осуд.

3. Коли такі нещастя очікують грішників, то яка для них користь від того, чи закінчать життя вдома і на своїй постелі? Так само як і праведникам не буде ніякої шкоди від того, що закінчать це життя від меча чи заліза і вогню, якщо вони мають перейти до вічних благ. Воістину, «смерть грішників люта». Такою була смерть того багача, який виявив зневагу до Лазаря і, хоч закінчив життя вдома, на постелі, у присутності друзів, своєю смертю, однак після цього горів у вогні і не міг знайти там жодної розради від благоденства в цьому житті. Інакше Лазар. Хоч він на дворі багача, серед псів, які лизала його рани, зазнав насильницької смерті (бо що може бути більш болісне за голод?), але після відходу став там насолоджуватися вічними благами, радіючи на лоні Авраама. Яка ж була для нього втрата від того, що він помер насильно, і яка користь багачеві від того, що він помер не насильно?

— Але ми, — кажеш, — боїмося вмерти не насильно, а безвинно. Боїмося, не вчинивши нічого такого, у чому нас підозрюють, бути покараними нарівні з викритими у злочині.

Що ти говориш, скажи мені? Боїшся померти безвинно, а померти за діла — хочеш? І хто ж буде настільки жалюгідним і нещасним, що коли б перед ним була незаслужена смерть, він захотів би краще померти за діла? Якщо вже треба боятися смерті, то боятися тієї, котра осягає нас за діла. Бо померлий незаслужено саме через це і входить у спілкування зі всіма святими. Багато з тих, котрі угодили Богові і прославилися, померли незаслуженою смертю, і перший серед них — Авель. Він убитий не за те, що в чомусь погрішав проти брата чи образив Каїна, а за те, що шанував Бога. А Бог попустив це з любові до нього чи з ненависті? Очевидно, що з любові, бажаючи за таку несправедливу смерть подати йому сяючий вінець. Тож бачиш, що боятися необхідно не насильницької і незаслуженої смерті, а смерті в гріхах. Авель помер незаслужено, Каїн жив «вигнанцем і мандрівцем на землі» (Бут. 4, 12). То скажи, хто був більш щасливим: той, котрий спочив у правді, чи той, котрий жив у гріхах, — померлий незаслужено чи покараний за діло?

Хочете, я скажу любові вашій, чому ми боїмося смерті. Нас не вразила любов до Царства, не загорілося бажання щодо майбутніх благ, бо інакше, подібно блаженному Павлові, ми знехтували б усім земним. Крім того, ми не боїмося геєни, а тому боїмося смерті, — не усвідомлюємо нестерпного тягаря тамтешніх кар, а тому боїмося не гріха, а кінця цього життя. Якби в нашій душі оселився той страх, тоді цей не зміг би в неї увійти. І це спробую пояснити не якимись далекими обставинами, а цими, — саме тими, що цими днями з нами трапилися.

Коли від царя прийшов указ про збирання податків, які видалися непосильними, всі збунтувалися, всі засперечалися, почали нарікати й обурюватися і, зустрічаючись один з одним, говорили:

— Для нас життя не життя. Місто розорене, ніхто не в змозі витерпіти такого важкого податку! — І всі журилися, начебто були доведені до останньої крайності.

Потім, коли було вчинено злочин, і деякі негідні і розпусні люди, потоптавши закони, скинули статуї і на всіх накликали крайню небезпеку, так що, роздратувавши царя, ми стали боятися тепер за саме життя, — нас більше вже не тривожить утрата майна, але замість усіх тих розмов я чую інші:

— Нехай цар забере наше майно, ми охоче відмовимося і від полів, і від маєтків — тільки би обіцяв нам врятувати бодай голе тіло.

Отже, поки нас не охопив страх смерті, ми турбувалися про втрату майна. Коли ж були вчинені ті беззаконні буйства, тоді страх смерті, що наступив після цього, вигнав скорботу втрати. Так само, якби над нашими душами панував страх перед геєною, тоді нами не опанував би страх смерті. Але як у тілі, коли нас осягнуть дві хвороби, тоді сильніша, зазвичай, придушує слабшу, так було б і тут. Якби в душі був страх перед майбутніми карами, то він придушив би всякий людський страх. І той, хто безупинно буде пам’ятати про геєну, той з усмішкою буде дивитися на всяку смерть. І це не тільки звільнить його від цієї скорботи, але спасе і від майбутнього полум’я. Хто постійно боїться геєни, той ніколи не впаде у вогонь геєнський, оскільки цей постійний страх робить його мудрим. Дозвольте мені тепер завчасно сказати вам: «Браття! Не будьте дітьми розумом: на зле будьте, як діти, а розумом будьте повнолітні» (1 Кор. 14, 20).

Ми справді відчуваємо дитячий страх, коли боїмося смерті і не боїмося гріха. Малі діти лякаються масок, а вогню не бояться, і якщо піднести їх до запаленої свічки, вони, нічого не побоюючись, протягують руку до свічки і вогню. Проста маска їх лякає, а того, що справді страшне, — вогню — не бояться. Так і ми боїмося смерті, яка є простою маскою, і не боїмося гріха, який є справді страшним, і, подібно до вогню, пожирає совість. І це, звичайно, відбувається не від суті самої справи, а через наше незнання. Тому, коли ми розсудимо, що таке смерть, то ніколи не будемо її боятися. Що ж таке смерть? Те ж, що зняття одягу: тіло, подібно до одягу, одягає душу, а ми через смерть скидаємо його із себе на короткий час, щоби знову отримати його у величнішому виді. Що таке смерть? Тимчасова подорож — сон, який триває довше звичайного. Тому, якщо боїшся смерті, бійся і сну, якщо журишся про померлих, то журися про тих, котрі їдять і п’ють. Як природним є це, так і те. Не засмучуйся тим, що буває за законом природи, — більше засмучуйся тим, що йде від злої волі. Не плач за померлим, а плач за тим, що живе у гріхах.

4. Хочеш, скажу й про іншу причину, через яку ми боїмося смерті? Ми не живемо так, як повинні жити, не маємо чистої совісті. Якби це було, нас би ніщо не злякало: ані смерть, ані голод, ані втрата майна, ані будь-що інше. Для того, хто живе доброчесно, ніщо подібне не може завдати шкоди і позбавити його внутрішнього задоволення, бо хто живе благими надіями, того ніщо не може повалити в зневіру. Справді, чи можуть люди зробити щось таке, що доблесного мужа змусило б тужити? Віднімуть у нього гроші? Але в нього є багатство на небесах. Виженуть із батьківщини? Але через це переселять його до небесного міста. Накладуть на нього кайдани? Але він має вільну совість і зовнішніх ланцюгів не відчуває. Умертвлять тіло? Але воно знову воскресне. І як той, хто бореться з тінню і б’є по повітрю, нікого не може вразити, так і той, хто ворогує проти праведника, бореться тільки з тінню, витрачає власну силу, однак не може завдати жодного удару.

Отже, дай мені тільки тверду віру в Царство Небесне і — умертви мене, якщо хочеш, навіть сьогодні. Я подякую тобі за смерть, бо через неї ти скоріше переселиш мене до тих благ.
— Якраз саме через це, — кажуть, — ми і в скорботі, що, затримувані безліччю гріхів, не досягнемо тамтешнього Царства.

То перестань плакати над смертю і плач над своїми гріхами, щоб їх загладити. Для того і скорбота, щоб ми використовували її для знищення наших гріхів, а не для того, щоб тужити через утрату майна, через смерть чи через будь-що інше. Що це саме так, поясню вам на прикладі. Ліки призначені тільки для тих хвороб, які вони можуть знищувати, а не для тих, яким від них немає ніякої користі. Скажу на прикладі, щоб мої слова були більш зрозумілими. Ліки, якими можна лікувати тільки хворі очі, а не будь-яку іншу хворобу, звичайно, визнаєш придатними тільки для очної хвороби, а не для шлунка, не для рук і не для будь-якого іншого органа. Тепер переведемо мову на печаль — і побачимо, що вона не допомагає нам у будь-яких інших обставинах, а тільки виправляє гріх. Тому, мабуть, вона і призначена тільки для його знищення.

Тепер поглянемо на кожне з тих нещасть, що трапляються з нами, і, приклавши до них скорботу, подивимося, яка від неї користь. Утратив хтось майно? Він засмутився, але не повернув утрачене. Утратив хтось сина? Потужив, але не воскресив мертвого і не приніс користі померлому. Зазнав хтось побоїв, знущання, образи? Відчув прикрість, але образи не відвів від себе. Упав хтось у неміч і дуже тяжко занедужав? Почав журитися, але хвороби не знищив, — навпаки, ще підсилив її. Бачиш, що в жодному з цих нещасть скорбота не допомагає ніскільки? Але, коли хтось згрішить і засмутиться, — він знищить гріх, загладить свою провину. Звідки це видно? Зі слів Господа. Вказуючи на одного грішника, Він сказав: «За гріх користолюбства його Я гнівався й уражав його, ховав лице й обурювався; але він, відвернувшись, пішов шляхом свого серця» (Іс. 57, 17). Тому і Павло сказав: «Печаль заради Бога породжує незмінне покаяння на спасіння, а печаль мирська викликає смерть» (2 Кор. 7, 10). Отже, як видно зі сказаного, коли скорбота не може винагородити ні втрати майна, ні образи, ні ганьби, ні побоїв, ані хвороби, ані смерті, ані будь-чого іншого, а тільки сприяє знищенню гріха та його загладженню, то очевидно, що тільки для нього вона і призначена.

Тому не будемо більше печалитися через утрату майна, а будемо тільки тоді печалитися, коли згрішимо. У цьому випадку від скорботи велика користь. Ти щось утратив? Не впадай у скорботу — цим ніскільки не зарадиш. Згрішив? Тужи — це корисно. Вникни в розум та премудрість Божу. Два плоди породив для нас гріх: скорботу і смерть. «Бо в той день, коли ти з’їси від нього, — говорить Бог, — смертю помреш» (Бут. 2, 17). І до жінки: «У болях будеш народжувати дітей» (Бут. 3, 16). Цими ж двома засобами Бог знищив гріх і влаштував так, що мати гине через своїх дітей. А те, що скорбота і смерть знищують гріх, — це видно як на прикладі учнів, так і зі слів Павла до тих, котрі грішать: «Через це багато з вас немічних і недужих, і чимало вмирає» (1 Кор. 11, 30). «Ви грішите, — говорить, — тому і вмираєте, щоб смертю загладилися гріхи». Тому й додав: «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 31–32). Як черв’як, який і народжується в дереві, і точить дерево, як міль з’їдає вовну, від якої і народжується, так скорбота і смерть, народившись від гріха, винищують гріх.

Отже, не будемо боятися смерті, а почнемо боятися тільки гріха і через нього печалитися. Це говорю не тому, що очікую чогось страшного, ні, а тому, що бажаю, щоб ви постійно мали в собі цей страх і ділами сповняли закон Христа. «Хто не бере хрест свій, — говорить Господь, — і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10, 37). Це сказав не для того, щоб ми носили дерево на плечах, а щоб завжди мали смерть перед своїми очима, як і Павло щодня вмирав (1 Кор. 15, 31) глузував зі смерті і нехтував цим життя. Ти воїн і постійно стоїш у строю. А воїн, який боїться смерті, ніколи не звершить чогось доблесного. Так і людина-християнин, що боїться небезпек, не вчинить нічого великого і славного, а навпаки, його самого можуть легко здолати. А сміливий і великодушний — нездоланний і непереможний. І як три юнаки, не побоявшись вогню, уникли вогню, так і ми, якщо не будемо боятися смерті, уникнемо смерті. Вони не убоялись вогню, бо згоріти — не злочин, а боялися гріха, бо жити нечестиво — злочин. Будемо в цьому та в усьому іншому наслідувати праведників. Не будемо боятися небезпек — й уникнемо небезпек.

5. Я не пророк і не син пророка (Ам. 7, 14), однак добре знаю, що буде. І голосно, і ясно виголошую, що коли ми перемінимося, бодай трохи потурбуємося про свою душу і відійдемо від гріха, то нас не спіткає нічого неприємного і сумного. І це добре знаю на підставі людинолюбства Божого і того, як чинив Господь з людьми, з містами, племенами і цілими народами. Він погрожував і місту ниневітян, і сказав: «Ще сорок днів, і Ниневія буде зруйнована» (Іон. 3, 4). Що ж, скажи мені, Ниневія перестала існувати і місто зруйноване? Ні, сталося протилежне: вона піднялася, стала ще більш славною і після скількох років не втратила своєї слави. Усі ще й нині оспівують Ниневію і дивуються, що відтоді вона зробилася найкращою пристанню для всіх грішників, не даючи їм впадати у відчай. І тим, що вона зробила, і чим заслужила милість Божу, закликає всіх до покаяння, переконуючи ніколи не впадати у відчай щодо свого спасіння, а вести побожне життя, плекати благу надію і твердо вірити, що все закінчиться щасливо. Справді, хто, хоч би був найбільш байдужим, слухаючи про те, що трапилося з ниневітянами, не стрепенеться?

Так, Бог попустив краще не сповнитися Своєму пророцтву, ніж загинути місту. Однак не можна сказати, що і пророцтво не сповнилося. Якби вирок не був звершений, коли люди залишалися в тих же гріхах, тоді можна було б ще ґанити пророкування. Але якщо Бог перестав гніватися тоді, коли вони перемінилися і перестали грішити, то хто ще може обвинувачувати пророцтво й викривати у неправді пророкування? Бог і тоді зберіг той закон, який від початку дав усім людям через пророка. Який же закон? «Іноді Я скажу про який-небудь народ і на царство, що викоріню, знищу і погублю його; але якщо народ цей, на який Я це вирік, навернеться від своїх злих діл, Я відкладаю те зло, яке помислив зробити йому» (Єр. 18, 7). Дотримуючись цього закону, Він спас тих, котрі виправилися, і тих, котрі відступили від беззаконня, врятував від Свого гніву.

Він знав чесноти іноплемінників, тому і змушував пророка поспішати. І ось місто, почувши голос пророка, налякалося. Але від цього страху не зазнало шкоди, а отримало користь. Цей страх породив спасіння, погроза відвела небезпеку, вирок про зруйнування зупинив руйнування (Іон. 3, 4). О, чудесні і дивні діла! Вирок, що погрожував смертю, породив життя! Вирок після того, як уже був винесений, залишився без виконання. Не так, як у світських суддів: у них — винести вирок означає привести його до виконання. А в Бога, навпаки, винести вирок означає зробити його недійсним. Якби вирок не був винесений, грішники його не почули б, а якби не почули, то не покаялися б, не відвернули б кару і не отримали б чудесного спасіння. І хіба це не дивовижні діла, коли суддя виносить вирок, а підсудні знищують вирок покаянням? Вони ж бо не втекли з міста, як ми тепер, а залишилися і цим його утвердили. Він був пасткою, а вони зробили його оплотом, був ровом і прірвою, а вони перетворили його на охоронну вежу. Вони чули, що впадуть будинки — і не втекли з будинків, а втекли від гріхів. Ніхто не залишив свого дому, як ми тепер, а кожен залишив свій злий шлях. Невже справді, говорили вони, стіни породили гнів Божий? Ми винуватці ран — ми ж повинні і ліки приготувати. Тому ниневітяни довірили своє спасіння не переміні місця, а переміні вдач.

6. Так учинили іноплемінники. А ми не соромимося і не червоніємо від того, що коли ті перемінили свої вдачі, ми змінюємо тільки місце, чинимо діла, властиві людям нетверезим і виносимо своє майно? Господь гнівається на нас, а ми, не піклуючись, як відвернути Його гнів, скрізь носимося зі своїм майном і бродимо, вишукуючи місця, де б його покласти, тоді як варто було б відшукати таке місце, де б покласти свою душу, а краще б і цього не шукати, а доручити її безпеку побожному і чесному життю. Якби ми розгнівалися на слугу, а він замість того, щоб виправдатися перед цим гнівом, пішов би до своєї кімнати і, зібравши та зв’язавши весь одяг і свої домашні речі, вирішив тікати — ми такої зухвалості не схвалили б. Тому відкиньмо непотрібну дбайливість і скажімо кожний про себе до Бога: «Куди піду я від Духа Твого, і від лиця Твого куди втечу?» (Пс. 138, 7).

Унаслідуймо мудрість іноплемінників. Вони покаялися, не знаючи про прощення, оскільки до вироку не було додано, що коли навернетеся і покаєтеся, залишу місто в цілості, але сказано просто: «Ще сорок днів, і Ниневія буде зруйнована» (Іон. 3, 4). Що ж вони? «Хто знає, — говорять, — можливо, ще Бог змилосердиться і відверне від нас розпалений гнів Свій?» (Іон. 3, 9). Хто знає? Не знають результату справи — однак не зневажають покаянням, не знають ознак людинолюбства Божого — і при такій невідомості перемінюються! Вони ж, справді, не могли подивитися на інших ниневітян, які б покаялися і спаслися, не читали пророків, не чули патріархів, не отримували ані порад, ані настанов і не були переконані в тому, що можуть, безсумнівно, покаянням умилостивити Бога. Цього не було й у погрозі. Але хоч вони дивувалися і не були впевнені в цьому, однак покаялися зі всією щирістю. Яке ж виправдання можемо мати ми, коли вони, не будучи впевненими в результаті, виявили таку переміну, а ми, будучи впевненими в людинолюбстві Божому, часто отримували чимало запорук Його піклування, слухали і пророків, і Апостолів, і, навчені самими ділами, не хочемо зрівнятися з ними в чесноті?

Великою є чеснота цих людей, але набагато більше людинолюбство Боже, і це можна бачити із особливо значимої погрози. Бог для того і не додав до вироку: «Якщо покаєтеся, помилую», щоб саме через невизначеність вироку збільшити страх, а збільшивши страх, скоріше спонукати до покаяння. Пророк, передбачаючи майбутнє і думаючи, що пророцтво не звершиться, соромиться. Але Бог не соромиться, а шукає тільки одного — людського спасіння, і виправляє Свого раба. Коли Іона зійшов на корабель, Бог тут же навів на море хвилі. З цього видно, що де гріх, там буря, де непокора, там хвилювання. Як через гріхи ниневітян тряслося місто, так за непокору пророка хитався корабель. І ось корабельники кинули Іону в море, і корабель перестав хитатися.

Тож потопимо і ми свій гріх, і місто, напевно, заспокоїться! Отже, нам немає ніякої користі від утечі, подібно, як не допомогла втеча й Іоні, але ще й зашкодила. Він утік із землі, але не втік від гніву Божого. Утік із землі і навів бурю на море, і не тільки сам не отримав від утечі жодної користі, але й тих, котрі прийняли його, наразив на крайню небезпеку. Коли він плив на кораблі і з ним були і корабельники, і керманичі, і всі корабельні знаряддя, то саме тоді всі опинилися перед великою небезпекою. А коли був викинутий у море і, загладивши цим покаранням гріх, тоді впав у рухомий корабель, тобто в черево кита, тоді став насолоджуватися великою безпекою. З цього пізнай, що як тому, хто живе в гріхах, не допомагає навіть корабель, так вільного від гріха і море не топить, і звірі не пожирають. Узяли його хвилі і не задушили, узяв кит і не умертвив. Навпаки, і тварина, і стихія повернули заставу Богові в цілості. І все це напоумляло пророка бути людинолюбним і лагідним, а не проявляти жорстокість нерозумних мореплавців, лютих хвиль і звірів. Та й мореплавці викинули його не відразу ж, при першій небезпеці, але вже в крайній необхідності. І море, і звір зберегли його з великою турботою, бо все це відбувалося за Божим передбаченням.

І ось він повернувся, проповідував, виголосив погрозу, переконав, врятував, залякав, виправив, убезпечив тільки першою проповіддю. Не потрібно було багато днів і тривалого умовляння: він сказав тільки декілька простих слів — і всіх привів до каяття. Бог не прямо з корабля привів його до міста, але корабельники передали його морю, море — китові, кит — Богові, Бог — ниневітянам, і таким довгим шляхом повернув Він утікача, навчаючи цим усіх, що Божої руки уникнути неможливо, що куди б хто не пішов, носячи із собою гріх, — отримає незліченні прикрощі. І хоч би не було жодної людини, — сама природа з великою силою повстане проти нього зі всіх боків.

Отже, не втечі довіримо своє спасіння, а переміні вдач. Невже Бог гнівається на тебе за те, що ти знаходишся в місті, і ти мусиш тікати звідси? Ти згрішив — через це Він і гнівається. Тому залиши гріх і зупини джерело зла там, де причина рани, бо і лікарі радять лікувати супротивне супротивним. З’явилася від пересичення лихоманка — вони лікують цю хворобу помірністю. Хто занедужав через печаль — кажуть, що добрими ліками від цього є веселість. Так треба поводитися і з хворобами душі. Наша безтурботність збудила гнів Божий — відвернемо його старанністю і покажемо повну переміну. Ми маємо великого помічника і поборника — піст, а крім посту, сьогоднішнє нещастя і страх перед загрозливою небезпекою. Примусьмо ж тепер завчасно свою душу: ми можемо легко схилити її до всього, чого захочемо. Боязкий і тремтливий, позбавлений усяких задоволень, який живе у страху, легко схиляється до мудрості і з великою готовністю приймає насіння чеснот.

7. Отже, схилимо її (душу) почати виправлення уникненням клятв. Хоч я і вчора, і позавчора говорив вам про це, однак не перестану і сьогодні, і завтра, і післязавтра наставляти у тому ж. Але що я кажу — завтра чи післязавтра? Не перестану, поки не побачу, що ви виправляєтеся. Якщо вже не мають сорому ті, що порушують закон, то тим більше не повинні соромитися постійного умовляння ми, які наставляємо не порушувати закон. Постійне нагадування про одне і те ж залежить не від того, хто говорить, а від тих, котрі слухають, котрі потребують невпинного наставляння в простих справах, які легко сповняються. Та й що може бути легше від того, як не клястися? Це справа однієї звички, і не вимагає ані тілесних трудів, ані витрати грошей. Хочеш знати, як можна перебороти цю хворобу, як звільнитися від цієї дурної звички? Я вкажу тобі засіб, і якщо ним скористаєшся, то неодмінно досягнеш успіху.

Коли побачиш, що ти чи хтось із рабів, чи дітей, чи дружина охоплені цим пороком, і після кількаразових нагадувань не виправилися, накажи їм лягти спати без вечері. Наклади і на себе, і на них це покарання, і воно принесе не шкоду, а користь. Такими є духовні покарання: вони приносять і користь, і досить швидке виправлення. Язик, перебуваючи у постійних тортурах, отримує достатнє напоумлення і без стороннього нагадування, коли, наприклад, його мучить спрага і голод. І хоч би якими байдужими ми не були, однак, напоумляючись тягарем цих тортур упродовж цілого дня, не захочемо ще іншої поради і наставлянь.

Ви схвалюєте мої слова? Тож покажіть своє схвалення ділами, інакше яка користь від цього зібрання? Якщо юнак щодня ходить до школи і водночас нічому не навчається, то невже для нього у наших очах буде достатньо того виправдання, що він щодня туди ходить? Чи не виставимо проти нього найбільше обвинувачення в тому, що він щодня ходить туди і від цього нема ніякої користі? Так будемо судити і про себе і скажемо собі: стільки часу ходимо ми в церкву і причащаємося страшної і спасенної Вечері, але якщо будемо виходити звідси такими ж, якими приходимо, і не виправимо жодного зі своїх недоліків, — яку отримаємо користь від того, що сюди ходимо? Багато справ звершується не заради самих справ, а заради їхніх наслідків. Наприклад, той, хто сіє, сіє не для того, щоб тільки сіяти, а щоб і пожати, а коли цього не буде, то сівач зазнає збитків, бо даремно згноїв насіння. Купець не для того плаває, щоб тільки плавати, а щоб через плавання помножити свій маєток, а коли цього не буде, то будуть надзвичайні збитки і плавання купців виявиться шкідливим. Так будемо міркувати і про себе: і ми ходимо в церкву не для того, щоб тільки тут побувати, а щоб винести звідси велику духовну користь.

Отже, якщо ми будемо виходити звідси без належної користі, то і наша ретельність буде нам на осуд. Щоб цього не трапилося і ми не заподіяли собі крайньої шкоди, вийшовши звідси, роздумуйте, друзі, між собою, батьки з дітьми, господарі зі слугами, і намагайтеся виконати те, що вам заповідане, щоб коли знову сюди прийдете і почуєте від нас наставляння про те ж саме, ви не засоромилися від докорів совісті, а раділи і веселилися, бачачи, що більша частина наставлянь вами вже виконана. Але будемо так розмірковувати не тільки тут, бо цього короткочасного наставляння недостатньо для викорінювання всього зла. Нехай чує про це і вдома чоловік від дружини, і дружина від чоловіка, нехай між усіма буде взаємне змагання у виконанні цього закону, і той, хто випередив, нехай викриває тих, котрі не виконали, щоб докорами його сильніше розбудити. А хто відстав і не виконав, нехай дивиться на того, хто попереду, і намагається скоріше його наздогнати. Якщо будемо думати і піклуватися про це, у нас незабаром більш успішно підуть й інші справи. Ти подбай про Боже, і Бог попіклується про твоє.

Не кажи мені: а що, коли хтось поставить нас перед необхідністю клястися? Що коли він не повірить? Якраз саме там, де порушується закон, і не потрібно пам’ятати про необхідність. Одна необхідність є неминучою — не ображати Бога. Водночас раджу ось що: утримайся поки що від непотрібних клятв, які вимовляються без причини і без необхідності вдома, при друзях, при слугах. Якщо відійдеш від цих клятв, то для запобігання від інших тобі вже не буду потрібен я: тоді самі вуста, привчені боятися й уникати клятв, уже не дозволять упасти в цю звичку, хоч би хто і тисячу разів змушував (заприсягтися). Як ми тепер, хоч і з великим зусиллям і надзвичайною наполегливістю лякаємо, погрожуємо, перестерігаємо, радимо, однак же навряд чи встигли привчити ваші вуста до іншої звички, так тоді, хоч би перед якою крайністю нас будь-хто не поставив, переступити закон нас не примусить. І як ніхто ніколи не погодиться прийняти отруту, навіть за особливих обставин, так тоді і ми не зважимося висловити клятву.

Сповнення цього буде для вас умовою і спонуканням приступити і до звершення інших чеснот. Той, хто нічого не звершив, стає байдужим і скоро падає духом, а хто усвідомить, що виконав бодай одну заповідь, той, підбадьорений цим, з великою запопадливістю приступить і до виконання інших заповідей, а виконавши іншу, скоро перейде до наступної і зупиниться не раніше, як досягне самої вершини. Якщо той, хто заробляє гроші, ще більше їх хоче, то тим більше це повинно стосуватися духовних досконалостей. Ось чому я поспішаю і кваплюся дати початок справі і закласти у ваших душах основу чеснот. І прошу, і благаю вас пам’ятати мої слова не тільки в цей час, але і вдома, і на площі, і де б ви не були.

О, якби я міг постійно бути з вами! Тоді не було б мені потреби в цій довгій бесіді. Але оскільки це тепер неможливо, то замість мене пам’ятайте мої слова і, сідаючи за стіл, уявляйте, що я увійшов, стою перед вами і повчаю про те, про що тут тепер говорю вам. І де тільки у вас зайде мова про мене, насамперед згадайте про цю заповідь і дайте мені цю нагороду за мою любов до вас. Коли побачу, що ви виконали цю заповідь, тоді я досяг усього, отримав повну відплату за труди!

Отже, щоб ви і нас зробили більш ревними, і самі були пильними, і придбали більше легкості задля виконання інших заповідей, старанно збережіть у ваших душах цей закон, — і тоді пізнаєте користь від мого наставляння. І золотий одяг, звичайно, буває красивим, якщо на нього тільки дивимося, але він виглядає ще красивішим, коли одягнемо його на наше тіло. Так і Божі заповіді прекрасні і тоді, коли їх тільки хвалять, але вони стають ще прекраснішими, коли їх виконують. Ось і ви тепер хвалите мої слова тільки на деякий час, але якщо виконаєте їх, то щоденно і повсякчас будете хвалити і нас, і себе. Але не так важливо те, що ми будемо взаємно хвалити один одного, як те, що Сам Бог звеличить нас, і не тільки звеличить, але й нагородить тими великими і невимовними дарами, яких щоб усім нам сподобитися благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого слава Отцеві і Святому Духові нині, і повсякчас, і повіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 05.07.2016.