Бесіда про воскресіння мертвих
Колись ми говорили з вами про догмати і про славу Єдинородного Сина Божого, закриваючи вуста тим, котрі принижують Його гідність і відокремлюють від Отця. Сьогодні хочу зайнятися переважно моральним повчанням і взагалі запропонувати повчання про життя та поведінку. Однак і ця бесіда буде не тільки моральною, але й догматичною, оскільки я маю намір подати повчання про воскресіння. Цей предмет багатосторонній. Він для нас є керівництвом і в догматах, оскільки управляє нашим життям, звільняючи Боже Провидіння від будь-яких обвинувачень. Як невіра в нього нівечить наше життя, наповняє його незліченними прикрощами і все руйнує, так віра переконує нас у бутті Провидіння, налаштовує старанно піклуватися про чесноти, з великою ревністю уникати гріха і наповнює все спокоєм і злагодою.
Справді, хто не очікує воскресіння і не вірить, що він має дати звіт за свої теперішні справи, а думає, що все наше обмежується тільки цим життям і після нього вже нема нічого, той не буде піклуватися про чесноти. Та й як він буде піклуватися, коли не очікує ніякої нагороди за труди? І від зла він не відійде, бо не очікує для себе будь-якої кари за свої злі діла, але, віддавшись ганебним пристрастям, впаде у всякого роду гріхи. А хто переконаний у майбутньому Суді і має перед очима те страшне судилище, неминучий звіт за діла і непідкупний вирок, той усіляко буде намагатися дотримуватись і цнотливості, і лагідності та інших чеснот, а непомірності й зухвалості та всякого пороку уникати. Завдяки цьому він зможе без будь-яких труднощів закрити вуста тим, котрі обвинувачують Провидіння Боже.
Справді, деякі, бачачи, що люди лагідні, цнотливі і ті, котрі живуть праведно, терплять убогість, бувають гнобленими, піддаються наклепам, не мають належного прожитку, часто страждають і через тривалі хвороби, і тяжкі недуги і не мають ніякої допомоги, а ошуканці, нечестивці і віддані різним порокам величаються багатством, розкошують, пишно вдягаються, супроводжуються величезним натовпом слуг, стали причиною подиву, користуються владою, мають велику відвагу перед самим царем, — дивлячись на це, деякі обвинувачують Боже Провидіння і говорять:
— Де ж тут Провидіння? Де ж праведний суд? Цнотливий і лагідний бідує, а нестриманий і розпусний благоденствує!?
Щодо того виявляють подив, а цього зневажають. Той насолоджується великою розкішшю, а цей — в убогості і крайній нужді. Той, хто сумнівається в майбутньому житті, замовкне й абсолютно нічого не скаже, а той, хто переконаний у воскресінні, легко зупинить нарікання й тим, котрі нарікають, скаже:
— Перестаньте гострити свій язик проти Бога, Який створив вас. Наші справи не обмежуються цим життям, бо ми йдемо до іншого життя, набагато тривалішого, або краще, — яке не має кінця. І там цей бідняк, який живе побожно, неодмінно отримає нагороду за свої труди, а розпусник та ошуканець за своє безчестя і несправедливі задоволення зазнають кари.
Отже, не будемо судити про Провидіння Боже тільки стосовно теперішнього, а будемо судити і стосовно майбутнього. Це життя — боротьба, подвиг, поприще, а майбутнє — відплата, вінець, нагорода. Як борець під час боротьби повинен боротися в поті, у пилюці, у спеку, у труді і стражданнях, так і праведник, якщо він хоче отримати там світлі вінці, повинен тут багато терпіти й переносити все великодушно. А якщо когось ще бентежить благоденство нечестивих, той нехай подумає, що як розбійники і розкрадачі гробниць, і вбивці, і морські пірати, перш ніж потраплять до судилища, насолоджуються достатком, здобуваючи для себе благополуччя за рахунок чужого горя, збираючи несправедливе багатство і день у день пиячачи, однак коли отримають вирок судді, тоді за все це отримують кару, — так і ті, котрі купують блудниць, улаштовують сибаритські бенкети, гордо піднімають брови, величаються на торговищі і пригноблюють убогих, — тоді і вони, коли прийде Єдинородний Син Божий з ангелами Своїми, сяде на престолі і поставить перед Собою весь світ, вони, будучи приведені нагими і без усякої пишноти, не маючи жодного ані захисника, ані заступника, без усякої пощади будуть вкинуті у вогненні ріки. Тому не звеличуй їх за їхні теперішні насолоди, але плач над їхніми майбутніми карами.
Водночас і праведного не називай нещасливим через його теперішню убогість, але звеличуй через майбутнє багатство благ. І вкорени у своїй душі повчання про воскресіння, щоб, якщо ти побожний і зазнаєш спокус, став більш терплячим, отримуючи більше ревності через надію на майбутнє, а коли безчесний — відступив від безчестя, утримуючи себе більш чистим через страх перед майбутніми карами.
2. Тому і Павло постійно повторює нам повчання про воскресіння, як і сьогодні ви чули такі його слова: «Знаємо, що коли земний наш дім, ця хатина, розвалиться, ми маємо від Бога житло на небесах, дім нерукотворний, вічний» (2 Кор. 5, 1). Однак повернемося до того, що сказано вище, і подивимося, як він перейшов до повчання про воскресіння. Неспроста і невипадково постійно висуває він це повчання, а з наміром повчити про майбутнє і водночас бажаючи укріпити подвижників благочестя.
Нині, щоправда, з благодаті Божої, ми насолоджуємося цілковитим спокоєм, бо і царі живуть у благочесті, і начальники дотримуються істини, і простолюдини, і міста, і народ відійшли від омани, всі поклоняються Христові. Але тоді, на початку проповіді, коли насіння благочестя щойно засівалося, була війна сильна, різнорідна. Проти вірних повставали і начальники, і царі, і домашні, і рідні, і всі. Велася ця війна навіть усупереч самій природі: часто батько здавав сина, матір — дочку, господар — раба. І не тільки міста, не тільки країни, а часто й доми повставали один проти одного, і тодішнє заворушення було важче за всяку міжусобну війну. Бо і майно розграбовувалося, і воля відбиралася, і самому життю загрожувала небезпека. І не тому, що нападали і поневолювали варвари, а тому, що саме ті, котрі вважалися володарями і начальниками, були налаштовані проти підлеглих гірше за всяких ворогів. І Павло, вказуючи на це, говорив: «Згадайте попередні дні ваші, коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань, то самі серед ганьби і скорбот, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які були в такому ж стані; бо ви й моїм кайданам співстраждали, і розграбування майна вашого прийняли з радістю» (Євр. 10, 32–34). І до галатів він говорить: «Так багато перетерпіли ви і невже даремно? О, коли б тільки даремно!» (Гал. 3, 4). І фессалоникійцям, і филипійцям, і взагалі всім, кому посилав листи, він свідчить чимало подібного.
І важко було не тільки те, що піднімалася жорстока і постійна війна ззовні, але й те, що між самими віруючими виникали деякі спокуси, суперечки, змагання, незгоди. Виражаючи це, Павло говорив: «Назовні — боротьба, всередині — страхи» (2 Кор. 7, 5). І ця війна була набагато важчою, ніж зовнішня, як для учнів, так і для вчителів. Тому-то і Павло не так боявся підступу ворогів, як внутрішніх падінь і віроломства серед своїх. Так, коли впав у блуд дехто серед коринф’ян, він ніколи не переставав печалитися про злочинця, уболіваючи серцем і гірко ридаючи.
Була ще й третя обставина, яка не менше, ніж попередні, обтяжувала віруючих, а саме — сама сутність справи, яка потребувала чималих зусиль і трудів. Справді, нелегким і незручним був той шлях, яким вели їх Апостоли. Він був нелегким і важкодоступним, для якого потрібна була душа смиренна, невсипуща і в усьому бездоганна. Тому і Христос назвав цей шлях вузьким і тісним. Вони не могли жити, як язичники, без страху у ділах ганебних, пияцтві, переїданні, розкоші й пишноті. Вони повинні були і приборкувати гнів, і впокорювати непристойні похоті, і нехтувати багатством, і зневажати славу, і бути вище заздрості та обмовлянь. А яких трудів вимагають такі подвиги, це знають ті, котрі щоденно борються із пристрастями. Скажи мені, що більш люте за нечисту похіть, котра, наче скажений пес, безупинно кидається на нас, невпинно турбує нас і намагається заполонити душу, котра постійно пильнує? Що болючіше за гнів? Приємно помститися тим, що образили, але це не дозволялося. Але що я говорю: не дозволялося мстити тим, що образили? Необхідно було тим, котрі ображають, творити добро, благословляти тих, котрі лихословлять, не вимовляти жодного образливого слова. А цнотливість необхідно було виявляти не тільки в ділах, але й навіть у думках. Необхідно було утримуватися не тільки від нечистих справ, але й від (нечистого) погляду, і не дивитися із замилуванням на обличчя вродливих жінок, бо навіть за такий погляд можна отримати тяжку кару. Такою великою була війна ззовні, великий страх усередині, чимало трудів задля звершення доброчесних справ.
До цього приєдналася й четверта обставина — недосвідченість тих, котрі мали взяти на себе такий великий подвиг. Апостоли прийняли таких людей, котрі не успадкували від предків благочестя, а були виховані у розніженості, розкоші, пияцтві, розпусті і нестриманості. А це чимало утруднювало подвиги, тобто те, що вони не віддавна і не від предків навчилися такого смирення, а приступили до цих подвигів тільки тепер.
3. Отже, коли перед подвижниками було стільки труднощів, Апостол, бажаючи підбадьорити їх у трудах, часто говорив про воскресіння. І не тільки цим він наставляє й укріплює борців, але й розповідями про власні страждання. Тому, перш ніж розпочати мову про воскресіння, він указує на власні страждання: «Нас звідусіль тиснуть, але ми не стиснені; ми в безвихідних обставинах, але не втрачаємо надії; нас гонять, але ми не покинуті; повалені, але не погублені» (2 Кор. 4, 8–9), — вказуючи цим на щоденну смерть, тобто на те, що подвижники були ніби живими мерцями, які щодня віддавалися на смерть. Наставивши їх у цьому, далі він веде мову про воскресіння. «Знаючи, — говорить, — що Той, Хто воскресив Господа нашого Ісуса Христа, воскресить через Ісуса і нас і поставить перед Собою з вами… Тому ми не сумуємо» (2 Кор. 4, 14, 16), — маючи найбільшою розрадою в подвигах надію на майбутні блага. І не сказав їм: «Тому не сумуйте», але що? «Тому ми не сумуємо», — виражаючи цим те, що і сам він невпинно у подвигах.
Борець на олімпійських змаганнях веде боротьбу всередині, а розпорядник, сидячи віддалік, допомагає словами і може настільки допомогти борцеві, наскільки зможе кричати і викликувати, однак підійти ближче і подати допомогу руками йому не дозволяє жодний закон. А в подвигах благочестя не так. Тут один і той же буває і розпорядником боротьби, і водночас борцем. Тому він сидить не поза поприщем, але бере участь у змаганнях й укріплює тих, котрі разом з ним ведуть боротьбу, кажучи: «Тому ми не сумуємо». Не сказав: «Тому я не сумую», але: «Тому ми не сумуємо», бажаючи підбадьорити їх похвалами: «Якщо зовнішній наш чоловік і тліє, то внутрішній день у день оновлюється» (2 Кор. 4, 16). Поглянь на апостольську мудрість: спершу він підбадьорив їх у їхніх стражданнях, сказавши: «Нас звідусіль тиснуть, але ми не сумуємо». А далі підбадьорив і воскресінням Ісуса, сказавши: «Той, Хто воскресив Ісуса, воскресить через Ісуса і нас».
Далі використовує й інший спосіб розради. Оскільки чимало людей є слабодухими, немічними і жалюгідними, які хоч і вірять у воскресіння, однак звертають на нього мало уваги і через віддаленість у часі сумніваються й падають, тому він ще до воскресіння вказує їм на іншу винагороду і віддяку. У чому ж вона полягає? «Якщо зовнішній наш чоловік і тліє, то внутрішній день у день оновлюється». Зовнішньою людиною він називає тіло, внутрішньою людиною — душу. Зміст його слів наступний: ще до воскресіння і насолоди майбутньою славою ми вже отримуємо чималу нагороду за труди в тому, що від самих скорбот наша душа оновлюється, стає більш мудрою і побожною, осягає більше терпіння, стає більш непохитною і сильною. Як ті, котрі звершують тілесні подвиги, ще до отримання вінців і нагород отримують велику нагороду в самих вправах і боротьбі, коли через вправи роблять свої тіла більш здоровими і міцними й уникають будь-якої хвороби, так само й у подвигах чеснот, перш ніж відкриється небо, перш ніж прийде Син Божий, перш ніж ми отримаємо нагороду, велику нагороду ми отримуємо вже в тому, що душа наша стає більш мудрою. Як ті, що багато плавали по морях, пережили безліч стихій, боролися з багатьма звірами, витримали багато буревіїв, ще до отримання вигод від самої торгівлі отримують чималу користь від такої тривалої подорожі в тому, що утверджуються у сміливості й відвазі на морі і безстрашно та із задоволенням звершують морські мандри, так і в цьому житті той, хто переніс багато скорбот заради Христа, хто витерпів чимало прикрощів, ще раніше Царства Небесного має велику нагороду в тому, що отримує відвагу перед Богом і робить свою душу настільки піднесеною, що врешті-решт сміється над усіма нещастями.
А щоб сказане стало більш очевидним, я хочу пояснити це на прикладі. Якраз сам Павло, який пережив безліч прикрощів, отримав чималу нагороду вже в тому, що посміявся над мучителями, вистояв проти несамовитого народу, знехтував всіма тортурами, залишався непохитним і перед звірами, і перед залізом, і перед морями, і перед проваллями, і перед повстаннями, і перед підступами, і перед усіма лихоліттями. А що може зрівнятися з цим? Справді, людину недосвідчену, яка не пережила жодного лиха, зазвичай бентежать бодай незначні справи, або краще — не тільки справи, але й саме очікування їх. Та що я говорю: саме очікування? Таку людину лякають і жахають навіть тіні. Навпаки, хто приступає до подвигів, випробувавши все і переживши незліченні прикрощі, той буває вище всього цього і насміхається над загрозами, як над воронами, що каркають.
Немалий цей вінець, немаловажливою є ця нагорода, коли ніщо людське не може засмутити його, коли страшне для інших для нього не варте жодної уваги, коли над тим, від чого інші тремтять і чого страшаться, він може посміюватися, досягши силою свого терпіння мудрості ангельських сил. Справді, якщо ми звеличуємо тіло, яке може без болю переносити і холод, і спеку, і голод, і нестатки, і подорожі, й інші труди, то набагато більше необхідно звеличувати душу, яка може мужньо і безстрашно переносити всі удари прикрощів і за будь-яких обставин зберігати свій розум вільним від рабства. Така людина більш владна за самих царів, бо цареві можуть багато шкодити своїми задумами та злодіяннями і зброєносці, і друзі, і вороги, а тому, у кого така душа, як я тепер сказав, не може зашкодити ані цар, ані зброєносець, ані слуга, ані друг, ані ворог, ані сам диявол. Та й хіба це можливо, коли він навчився не визнавати нещастям нічого з того, що інші вважають нещастям?
4. Таким був блаженний Павло. Тому він і говорив: «Хто відлучить нас від любові Христової: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч. Як написано: «За Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець, приречених на заколення. Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас» (Рим. 8, 35–37). Те ж саме виразив він, сказавши: «Але якщо зовнішній наш чоловік і тліє, то внутрішній день у день оновлюється» (2 Кор. 4, 16). Немічним, ніби говорить він, стає тіло, однак душа стає сильнішою, міцнішою і ще більше окриляється.
Подібно як воїн, котрий носить важку зброю, яким би він не був мужнім і хоробрим, не може бути страшним для ворогів, бо тягар зброї заважає швидкості ніг і військовій спритності. А коли візьме зброю легку і зручну, тоді налітає на супротивників, наче птах. Так і той, хто не пересичує свою плоть ані пияцтвом, ані ніжністю, ані розкішшю, але постами, молитвами і великим терпінням у скорботах робить її більш легкою і тонкою, наче птах, що несеться зверху, він з великою стрімкістю нападає на полки бісів, легко скидає супротивні сили і підкоряє їх собі. Так і Павло, отримавши багато побоїв, потрапивши до в’язниці і будучи закованим у колоду, мав тіло вже виснажене трудами, однак міцну і сильну душу і настільки був сильним у кайданах, що самим тільки голосом потряс основи в’язниці, вільного від кайданів в’язничного сторожа привів в’язнем до своїх ніг і відчинив замкнені двері.
Отже, Павло подав нам чималу розраду ще до воскресіння тим, що через спокуси ми стаємо кращими і мудрішими. Тому він і говорить: «Від скорботи походить терпіння, від терпіння — досвідченість, від досвідченості — надія, а надія не посоромить» (Рим. 5, 3–5). І дехто інший говорить, що людина недосвідчена є невмілою, і недосвідчений не має ніякої ціни (Сир. 34, 10). Отже, від скорботи ми отримуємо чимало користі ще до воскресіння тим, що душа наша стає більш випробуваною, мудрішою і досвідченішою і звільняється від усякого страху. Тому він і говорить: «Але якщо зовнішній наш чоловік і тліє, то внутрішній день у день оновлюється» (2 Кор. 4, 16). Як, скажи, він «оновлюється»? Так, що виганяється всяка малодушність, витісняються непристойні побажання, сріблолюбство, марнославство і взагалі відкидаються всякі розтлінні помисли. Як душа, яка віддана бездіяльності і безтурботності, легко опановується цими пристрастями, так душа, яка невпинно зайнята подвигами благочестя, не має навіть часу будь-коли подумати про них, оскільки піклування про подвиги відволікає її від усіх пристрастей. Тому він і сказав: «День у день оновлюється».
Далі, бажаючи утішити душі, які перебувають у скорботах серед прикрощів, що трапляються, і не вміють виявляти мудрість, він підбадьорює їх надією на майбутнє, кажучи: «Бо короткочасне легке страждання наше викликає безмірну вічну славу, коли ми дивимося не на видиме, але на невидиме: бо видиме — дочасне, а невидиме — вічне» (2 Кор. 4, 17–18). Зміст його слів такий. Скорбота приносить нам багато користі і тут, роблячи нашу душу більш розумною і смиренною, але пізніше вона принесе нам і незліченні блага в майбутньому, блага, які не рівноцінні трудам, а такі, що набагато переважають подвиги і кількістю, і якістю.
Пояснюючи, скажу про те й інше. Павло порівнює важливість небезпек із важливістю нагород і короткочасному протиставляє вічне: легкому — важке, скорботі — славу. Скорбота, говорить, тимчасова і легка, а заспокоєння (однак він не сказав «заспокоєння», а «слава», що набагато вище від заспокоєння), вічне, постійне і величне. А словом «безмірна» він виразив не обтяжливість і важкість, а цінність і важливість, за звичаєм, коли називають цінне вагомим. Отже, коли він говорить: «…безмірну славу», то має на увазі велич слави. Він ніби говорить:
— Думай не тільки про те, що тебе мучать і переслідують, але і про вінці та нагороду, що набагато більше і славніше за ці блага, що не має ні кінця, ані межі.
Але ці блага, скажеш, тут, а ті в надії, ці явні, а ті невидні, віддалені і високі. Але хоч вони й невидні, однак більш виразні, ніж видимі. Що я говорю: більш виразні? Їх ти можеш бачити краще, ніж ці, бо ці минаються, а ті перебувають назавжди. Тому він і додав: «Коли ми дивимося не на видиме, але на невидиме: бо видиме — дочасне, а невидиме — вічне».
5. Якщо ж ти скажеш: як можу я дивитися на невидиме і не дивитися на видиме, то я постараюся переконати тебе в цьому за допомогою життєвих прикладів. Тлінними речами, які є у світі, не став би будь-хто тут же займатися, якби раніше видимого не бачив невидимого. Наприклад, торговець терпить багато буревіїв, хвилювань, аварій корабля та різних труднощів, але після буревіїв, коли складе товар і буде довго вести торгівлю, стає багатим. Отже, спочатку буревії, а товар потім. Море і хвилі перед ним є вже, як тільки він виходить із пристані, а прибутку ще не видно, — він ще в надії. Але якби він наперед не бачив цього не явного і ще не існуючого прибутку, котрий ще не в його руках, а тільки в надії, то не доторкнувся б і до (цього) існуючого і видимого.
Так і хлібороб запрягає волів, тягне плуг, проводить глибоку борозну, кидає насіння, витрачає все, що має, терпить і мороз, і іній, і дощі, і багато інших неприємностей, а після цих трудів очікує побачити щедрі жнива і повний тік хліба. Бачиш, як і тут наперед труд, а потім нагорода, і притому нагорода невідома, а труди певні й очевидні, та ще в надії, а цей насправді? Однак і він, якби наперед не дивився на невідому, неявну і невидиму тілесними очима нагороду, то не тільки не запрягав би волів, не тягнув плуга, не кидав насінь, але й не вийшов би ніколи з дому задля таких трудів.
То хіба не безглуздо — у справах життєвих ще до отримання явного дивитися на неявне, ще до отримання нагород терпіти труди, спочатку терпіти всі незручності, а вже потім очікувати від того користі і, надіючись на невидиме, братися за видиме, а в справах Божих сумніватися і дивуватися, вимагати нагороди раніше за труди, бути більш малодушним за хліборобів та мореплавців? І не тільки тому ми виявляємося гіршими за них, що не довіряємо майбутньому, але не менше й з іншої причини. З якої ж саме? Ті, не маючи бодай якоїсь упевненості в благополучному завершенні своїх справ, не покидають трудів, а ти, маючи достовірного Поручителя щодо вінців, незважаючи навіть на це, не наслідуєш їхнє терпіння. Справді, хлібороб, посіявши насіння, обробивши землю і побачивши щедрі ниви, часто втрачає плоди своїх трудів від граду чи від шкідливої роси, чи від сарани, чи від будь-якого іншого подібного лиха і після багатьох зусиль повертається додому з пустими руками. Так само і торговець, перепливши широке море з наповненим товарами судном, часто при самому вході у пристань, піддавшись нападу вітрів, ударяється об яку-небудь скелю і нагим виходить (на берег), ледь урятувавши саме тіло. І взагалі у всіх життєвих ділах нерідко наприкінці трапляється багато подібних нещасть. А у твоїх подвигах цього не буває. Хто ніс подвиг, хто сіяв благочестя і переніс багато трудів, той неодмінно досягає кінця, бо нагороди за ці труди Бог довірив не мінливості повітря і не напору вітрів, а поклав їх на небесах, у недоступних скарбницях. Тому і Павло сказав: «Від скорботи походить терпіння, від терпіння — досвідченість, від досвідченості — надія, а надія не посоромить» (Рим. 5, 3–5).
Отже, не говори, що майбутнє не явне, бо коли ти захочеш старанно розглянути, то побачиш, що воно більш явне, ніж те, що в руках. Саме це і показує нам Павло, коли називає одні блага вічними, а інші дочасними, де під словом «дочасні» має на увазі їхню тлінність. І справді, вони як тільки з’являться, так тут же і зникають, як тільки прийдуть, тут же тікають. Переміни їхні швидкі, володіння ними ненадійне. Це буває (як ви можете бачити) і з багатством, і славою, і владою, і вродою тіла, і силою, і взагалі зі всім земним. Тому і пророк, викриваючи тих, котрі розкошують і несамовито пристрастилися до багатства та інших марних речей, говорить: «Співаєте під звуки гуслів, думаючи, що володієте музичним інструментом, як Давид» (Ам. 6, 5). Як неможливо втримати тінь, так і життєві речі — одні руйнуються під час смерті, а інші спливають швидше за всякий потік ще раніше смерті.
Майбутнє ж не таке. Воно не знає перемін, не допускає перевороту, не переживає старості, не терпить ніякої зміни, а постійно цвіте і перебуває в тій же красі. Тож коли потрібно назвати будь-що неявним, невідомим і непевним, то так можна назвати теперішні блага, котрі не залишаються в тих, котрі їх отримали, а міняють власників і щодня переходять від одного до другого, а від другого до третього. Пояснивши нам усе це і тому назвавши теперішнє дочасним, а майбутнє вічним, Павло починає мову про воскресіння і говорить так: «Знаємо, що коли земний наш дім, ця хатина (тіла), розвалиться, ми маємо від Бога житло на небесах, дім нерукотворний, вічний» (2 Кор. 5, 1).
6. Поглянь знову і тут, які точні вирази він використовує, виявляючи силу думки через самі назви. Справді, недарма назвав він тіло житлом душі, чим указує нам на тимчасовість цього життя і сповіщає про зміну на краще, ніби кажучи:
— Чому ти, улюблений, зітхаєш і плачеш від того, що тебе б’ють, гонять і кидають до в’язниці? Навіщо ти оплакуєш ці часткові прикрощі, коли все твоє тіло має зазнати цілковитого руйнування, чи краще — не просто тіло, а те тління, що знаходиться в тілі?
А щоб довести, що ці часткові прикрощі не тільки не повинні засмучувати нас, але ще й радувати, він, указуючи на таке руйнування через смерть, заявляє, що цілковите й остаточне руйнування для нас є бажаним. І далі: «Від того ми і зітхаємо в цьому тілі, бажаючи облачитися в небесне наше житло» (2 Кор. 5, 2). Двома словами «хатина тіла» він називає або саме тіло, або під хатиною тіла має на увазі житла, в яких ми мешкаємо, міста, зовнішній вигляд цього життя. І не просто сказав: «Знаю», але: «Знаємо», посилаючись і на знання слухачів.
— Я кажу, — ніби говорить він, — не про сумнівні й невідомі речі, а про те, що ви вже прийняли з вірою, коли увірували у воскресіння Господа. Тому ми і називаємо тіла померлих хатинами.
Поглянь ще, який досконалий вираз він використав. Не сказав: «Зруйнується і знищиться», але: «…розвалиться», показуючи, що воно — тіло — розвалиться, щоби встати більш красивим і світлим. Далі, подібно до того, як він порівнював труди з нагородами, відповідно до якості, тривалості й кількості, так само чинить він і тут, називаючи тіло, що розвалиться, «хатиною», а те, котре воскресне, «житлом», і не просто «житлом», а «вічним», і не просто «вічним», а «небесним», вказуючи на його перевагу і щодо тривалості, і щодо місця. Те земне, а це — небесне, те тимчасове, а це — вічне. Тепер ми, через немічність плоті, маємо потребу і в тілі, й у житлі, а тоді одне і те ж буде і тілом, і житлом, не маючи потреби ані в покрівлі, ні в будь-яких покривалах, бо нетління замінить йому все.
Далі, вказуючи на перевагу тих благ, які зберігаються для нас, він говорить: «Знаходячись у хатині цій, зітхаємо» (2 Кор. 5, 4). Не сказав: «Зітхаю», але узагальнює цю думку. «Знаходячись у хатині цій, — говорить, — зітхаємо», — бажаючи залучити і слухачів до своїх роздумів і зробити їх спільниками свого судження. «Від того ми і зітхаємо, бажаючи облачитися в небесне наше житло». Не сказав просто: «Одягтися», але доповнив: «…облачитися», і додав: «Тільки б нам і вдягненим не виявитися нагими» (2 Кор. 5, 3). Ці слова здаються незрозумілими, однак вони стають зрозумілими завдяки наступним словам: «Бо ми, знаходячись у хатині цій, зітхаємо під тягарем, бо не хочемо роздягнутися, але вдягнутися» (2 Кор. 5, 4). Бачиш, як він не забуває своїх слів і не називає цього тіла житлом, але знову «хатиною»: «… Бо не хочемо роздягнутися, але вдягнутися»?
Тут він завдає смертельного удару тим, котрі принижують тілесне єство і зневажають нашу плоть. Щоб ти не подумав, начебто він тікає від тіла, як від зла, причини безчестя, ворога і неприятеля, коли він сказав, що ми «зітхаємо» і не бажаємо «роздягнутися», то послухай, як він застерігає від цієї думки, по-перше, словами «зітхаємо, бажаючи облачитися в небесне наше житло», бо той, хто одягається, одягає на це ще щось інше. А далі слова: «… зітхаємо під тягарем, бо нехочемо роздягнутися, але вдягнутися». Зміст слів його такий. Не плоть, ніби говорить він, хочемо скинути із себе, а тління, не тіло, а смерть. Одна річ — тіло й інша — смерть, одна річ — тіло й інша — тління. Ані тіло не є тлінням, ані тління не є тілом. Щоправда, тіло тлінне, однак саме тіло не є тлінням. Тіло смертне, однак тіло не є смертю. Тіло було справою Божою, а тління і смерть уведені гріхом.
Отже, я хочу, — говорить, — зняти із себе далеке, не своє, а далеким є не тіло, а тління. Тому він і говорить: «… бо не хочемо роздягнутися», тобто з тіла, але «вдягнутися» в тіло нетлінне. Тіло є середнє між тлінням і нетлінням. Воно знімає із себе тління й одягається в нетління, скидає із себе те, що отримало від гріха, й отримує те, що дарувала благодать Божа. А щоб ти переконався, що він відносить слово «роздягнутися» не до тіла, а до тління і смерті, послухай додане безпосередньо за цим. Сказавши: «Не хочемо роздягнутися, але вдягнутися, — він не сказав, — щоб поглинуте було тіло безтілесністю, але що? — Щоб смертне поглинуте було життям», — тобто, щоб воно (тління) знищилося, щоб воно зруйнувалося. То ж він говорить про знищення не тіла, але смерті і тління. Майбутнє життя знищує і руйнує не тіло, а тління, яке пристало до нього, і смерть. Отже, зітхання буває не заради тіла, а заради властивого йому тління. Тіло і насправді обтяжливе, важке і грубе не від власного єства, а від того, що пізніше до нього пристала смертність. Саме ж тіло не є тлінним, але нетлінне. Його гідність є такою, що показує своє достоїнство навіть у самому тлінні. Наприклад, тінь Апостолів проганяла безтілесні сили, їхній прах і попіл перемагав бісів, і одяг, що був на їхніх тілах, знищував хвороби і повертав здоров’я.
7. Не говори мені про мокротиння, жовч, піт, нечистоти та про інше, на що вказують ті, котрі зневажають тіло, бо це належить не єству тіла, а тлінності, яка з’явилася пізніше. Якщо ти хочеш переконатися в його достоїнстві, то вникни в розміщення всіх його частин, їхній зовнішній вигляд, дії і взаємну злагодженість, і ти побачиш, що взаємини між цими органами більш злагоджені, ніж у будь-якому місті, котре управляється хорошими законами, і де всі громадяни — люди мудрі. Якщо ж ти, залишивши це без уваги, станеш указувати тільки на його тлінність і смертність, то і тут для нас не буде труднощів подати виправдання.
Те, що в цьому не тільки нема ніякої шкоди, а є велика користь для людського роду, видно з наступного. Усі святі, перебуваючи в цьому тілі, виявили ангельське життя, і на шляху побожності від нього для них не було жодних перешкод. А схильні до безчестя для того, щоб продовжувати своє беззаконня, через тлінність тіла мали чимало перешкод. Якщо вже багато хто з людей, будучи одягненими в це тлінне і пристрасне тіло, вважали себе рівними з Богом і задля отримання такої слави докладали чимало зусиль, то якби вони не мали пристрасного і тлінного тіла, викривача їхньої немічності, то кого тільки з нерозумних вони б не звабили?
Отже, якщо тіло є перешкодою для безчестя, котре стало останньою межею зла, а святим подає привід виявляти душевну мужність, то яке прощення можуть мати ті, котрі його зневажають і лихословлять? І не тільки це ми можемо сказати про нього, але й те ще, що воно сприяє нам у богопізнанні. Якщо в цьому віці «невидиме Його…, від створення світу через розглядання творіння видимі» (Рим. 1, 20), і «віра від слухання» (Рим. 10, 17), то зрозуміло, що душа за допомогою очей та вух спрямовується до пізнання Бога, Котрий створив її. Саме тому і Павло любить його і викликує, кажучи, що «не хочемо роздягнутися з нього, але вдягнутися» з ним у безсмертя (2 Кор. 5, 4). І не говори мені: як тіло може знову встати і зробитися нетлінним? Коли діє сила Божа, тоді оте «як» не повинно мати місця.
Але що я говорю про Бога? Він улаштував так, що ти сам звершуєш воскресіння то в насінні, то в мистецтві, то в металевих речах. Так, насіння, якщо спочатку не помре, не згниє і не зотліє, то не проростить колосся. Як там, дивлячись на зерно, яке гниє і розкладається, ти не сумніваєшся в його повстанні, але вважаєш це для себе найяскравішим доказом, бо коли б воно не гнило і тліло, то ніколи б не проросло, так роздумуй і про своє тіло, — коли бачиш тління, тоді особливо і задумуйся про воскресіння. Смерть, справді, є не що інше, як цілковите знищення тління, бо смерть руйнує не просте тіло, але його тлінність. Те ж саме можна бачити і на металевих речах. Досвідчені в цих справах беруть золотоносну землю і, кинувши її в горно, виробляють золото. Так само із суміші піску та інших речовин роблять чисте скло.
Тепер скажи мені, невже благодать Божа не в змозі зробити те, що робить сила вогню? Хто з тих, котрі мають бодай трохи розуму, можуть сказати це? Подумай, як Бог колись створив тебе, і не сумнівайся у воскресінні. Хіба не землю Він узяв тоді і створив? Що важче: створити із землі плоть, жили, шкіру, кістки, нерви, вени, артерії, органічні і прості тіла, очі, вуха, ніздрі, ноги, руки і кожному з цих органів надати особисту і загальну діяльність чи те, що піддалося тлінню, зробити безсмертним? Хіба не бачиш, що земля одноманітна, а тіло різнорідне і різновидне і в діях, і кольором, і статурою, і щодо властивостей, і в усьому іншому? Як же, скажи мені, ти сумніваєшся щодо майбутнього?
Але для чого говорити про тіла? Як, скажи мені, Бог створив незліченні сили і сонми ангелів, архангелів і їхні вищі чини? Я не в змозі вказати іншого способу, крім того, що для Нього досить було тільки захотіти. То невже Той, Хто створив стільки безтілесних воїнств, не може знову обновити зотліле людське тіло і дарувати йому вищу гідність? Хто може бути таким безрозсудним, щоб сумніватися в цьому і відкидати воскресіння?
Справді, якщо не воскресне тіло, то не воскресне людина, адже людина — це не тільки душа, але душа і тіло. Тому, якщо воскресне тільки душа, то істота воскресне наполовину, а не цілком. Крім того, стосовно власне душі не можна навіть говорити про воскресіння, оскільки воскресіння властиве померлому і тому, що розклалося, а розкладається не душа, а тіло. Що ж означають слова: «Тільки б нам і вдягненими не виявитися нагими» (2 Кор. 5, 3)? Тут пропонується нам велика і невимовна таємниця. Яка ж саме? Та, про яку Апостол говорить у посланні до коринф’ян: «Всі оживуть, кожний по своєму чину» (1 Кор. 15, 22–23). Що ж означають ці слова? Те, що й еллін, і юдей, і єретик, і всяка людина, яка прийшла на цей світ, у той день воскресне. Вказуючи саме на це, він говорив: «Не всі ми помремо, але всі змінимося; раптом, в одну мить, при останній сурмі» (1 Кор. 15, 51–52).
8. Оскільки воскресіння буде для всіх узагалі: для благочестивих і нечестивих, злих і добрих людей, то щоб через це ти не подумав, начебто відбудеться несправедливий суд, і не сказав собі: що це таке, воскресну я, що старанно стільки трудився і перетерпів, і воскресне також язичник, який жив безчесно, покланявся ідолам і не знав Христа, і насолодиться такою ж честю? Щоб ти, кажучи це, не бентежився, то послухай, що говорить Апостол: «Тільки б нам і вдягненими не виявитися нагими» (2 Кор. 5, 3). Але як, скажеш, той, хто одягнувся в нетління і безсмертя, може виявитися нагим? Як? Коли ми будемо далекими від слави і втратимо спілкування з Богом. Тіла грішників справді встануть нетлінними і безсмертними, але ця честь буде для них засобом для покарання і мук — вони встануть нетлінними для того, щоб постійно горіти, бо якщо той вогонь невгасимий, то для нього потрібні і тіла, які ніколи не знищуються. Тому він говорить: «Тільки б нам і вдягненими не виявитися нагими». Насправді, необхідно не тільки те, щоб ми воскресли й одяглися у безсмертя, але щоб, воскреснувши й одягнувшись у безсмертя, не виявилися позбавленими слави і доступу до Бога, щоб нас не віддали вогню. Тому він і говорить: «Тільки б нам і вдягненими не виявитися нагими».
Далі, бажаючи зробити повчання про воскресіння більш достовірним і сказавши, що «смертне поглинуте було життям», він додав: «На це саме і створив нас Бог» (2 Кор. 5, 4–5). Зміст його слів такий: спочатку Бог створив людину не для того, щоб вона загинула, а щоб спрямовувалася до нетління. То ж і тоді, коли Він допустив смерть, допустив її з тим задумом, щоб ти цим покаранням напоумлявся і, ставши кращим, зміг знову досягати безсмертя. Такою була воля і думка Божа здавна і від початку, і з такою метою Він створив першу людину. Це показав Він нам тоді ж на самому початку. Справді, якби Він від початку не хотів відкрити нам двері воскресіння, то не попустив би, щоб Авель, який прикрашався всіма чеснотами і був для Нього милим, перетерпів те, що він перетерпів. Тепер же, показуючи нам, що ми йдемо до іншого життя й існує деякий інший вік праведних, у якому приготовлені нагороди і вінці, Він попустив першому праведникові відійти звідси, не отримавши тут нагород за свої труди, щоб своїми стражданнями він волав і говорив усім, що після цього життя є певна відплата, нагорода і кара. Тому Він і Єноха переселив, і Іллю забрав, щоб дати нам повчання про воскресіння.
Отже, для переконання в цьому досить могутності Творця. Але якщо хто-небудь із особливо немічних бажає отримати інший доказ і заставу майбутнього воскресіння, то й це Бог дарував з великою щедрістю, зіславши у повному достатку благодать Духа. Тому і Павло, підтвердивши повчання про воскресіння воскресінням Христовим і тим, що Винуватцем його є Бог, додав наступні слова: «… і дав нам запоруку» (заставу) не грошима, не золотом і сріблом, але «запоруку Духа» (2 Кор. 5, 5). А застава є частиною всього і запорукою за всіх. Як у домовленостях той, хто отримав заставу, не сумнівається й упевнений у всьому іншому, так і ти, отримавши заставу, тобто дари Духа, вже не сумнівайся стосовно приготовлених благ. Якщо ти воскрешаєш мертвих, зціляєш сліпих, виганяєш бісів, очищаєш прокажених, лікуєш хвороби, руйнуєш смерть, можеш робити так багато і таких справ у слабкому і смертному тілі, то як отримаєш прощення, коли сумніваєшся стосовно воскресіння? Якщо Бог нагородив нас такими вінцями тепер, коли ще не прийшов час нагороди, а ще продовжуються подвиги, то уяви, які блага дасть Він тобі під час нагороди.
Якщо ж хто-небудь скаже: ми не бачимо тепер таких знамень і не маємо такої сили, то я зауважу, що немає ніякої різниці, чи це відбувалося тепер, чи колись. А про те, що це звершувалося колись, за Апостолів, то про це свідчать церкви по всьому світу, народи, міста і племена, які прийшли до простих людей і рибалок. Воістину, не підкорили б весь світ люди невчені, убогі, незаможні й принижені, якби вони не мали допомоги в знаменнях. Однак і ти не залишився віддаленим від благодаті Духа, але ще й нині є чимало знамень цього дару, які набагато важливіші і навіть більш дивні від уже названих. Бо не одне і те ж воскресити померле тіло чи спасти від загибелі душу, вбиту гріхами, що звершується через Хрещення. Не одне і те ж — відігнати хвороби плоті чи зняти тягар гріхів. Не одне і те ж — виправити пошкоджене око чи осяяти світлом затьмарену душу. Так, якби не було запоруки Духа і нині, то не було б Хрещення, не було б ані відпущення гріхів, ані виправдання й освячення, ми не отримували б усиновлення, не були б спільниками Таїнств, — бо без благодаті Духа не могло б бути утаємниченого Тіла і Крові. Ми не мали б і священиків, оскільки без Його натхнення не може бути висвячень. Можна було б указати й багато інших знамень благодаті Духа.
Отже, і ти маєш запоруку Духа, знімаєш мертвотність душі, гріховність помислів і залишаєш нечисте життя. Тому, отримавши такі запоруки, не будемо сумніватися в майбутньому. Засвоївши вповні вчення про воскресіння, покажімо життя, гідне цього вчення, щоб досягти незмінних благ, які перевершують усяке слово і людський розум. І щоби сподобитися їх усім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким Отцеві зі Святим Духом, слава навіки-віків. Амінь.
