Слово четверте
Василій вислухав це і, трохи почекавши, сказав: Якщо би ти сам намагався отримати цю владу, тоді твій страх мав би підставу. Хто, домагаючись її, визнав себе здатним для такого служіння, той, отримавши її, вже не може ради виправдання своїх помилок вказувати на свою недосвідченість. Він завчасно позбавив себе цього виправдання тим, що прагнув цього служіння і його отримав. І тепер, добровільно, за власним бажанням приступивши до нього, вже не може сказати: «Я мимоволі згрішив у тому-то і нехотячи погубив такого-то». Той, хто тоді буде судити його за це, скаже йому: «Чому ж ти, усвідомлюючи свою недосвідченість і не маючи достатнього розуму, щоби належно сповняти цей обов’язок, хотів його і наважився взяти на себе справи, які тобі не під силу? Хто заставляв? Хто насильно тягнув тебе, якщо ти ухилявся і втікав?» Однак ти ніколи не почуєш чогось такого. Ти й сам не можеш докоряти собі у чомусь подібному. І всім відомо, що ти ніскільки не домагався цієї честі, але все зроблено іншими. І те, в чому інші не мають прощення, ти вважаєш важливою підставою для виправдання».
Златоуст. Я після цього похитав головою, виражаючи свій подив його простодушності, і, ледь усміхнувшись, сказав до нього: Я сам бажав би, щоб справа постала так, як ти сказав, найдобріший зі всіх, однак не ради того, щоб я зміг прийняти те, чого уникнув. Хоч би мені і не загрожувало ніяке покарання за моє халатне і байдуже піклування Христовою отарою, але якщо би мені була поручена така справа, для мене тяжче за будь-яке покарання було б те, що я виявися таким негідним перед тими, хто мені її поручив. Чому я мав би бажати, щоб твоя думка не була безпідставною? Хіба для того, щоб цим жалюгідним і нещасним (так треба називати тих, котрі не вміли належно керувати цією справою, хоч би ти тисячу разів говорив, що вони були поставлені насильно і грішили несвідомо) можна було б уникнути невгасимого вогню, непроглядної темряви, невмираючого черв’яка, розсічення і загибелі разом з лицемірами. Що ж сказати тобі?
Ні, це не так. Коли хочеш, я подам тобі доказ правдивості моїх слів, починаючи з царювання, за що відповідальність перед Богом не така, як за священство. Саул, син Кіса, не зі своєї волі став царем. Він пішов шукати ослиць і зайшов спитати про них у пророка, а той почав говорити йому про царство. І хоч він чув про це від пророка, однак цього не прагнув, а відмовлявся і відрікався, кажучи: «Хто я і хто батько мій?» (1 Сам. 9, 20–21). І що ж? Чи міг він через те, що зловживав даною йому від Бога честю, цими словами врятуватися від гніву Того, Хто поставив його царем? Між іншим він міг би сказати Самуїлові, який його обвинувачував: «Хіба я прагнув царювання? Хіба я шукав цієї влади? Я хотів вести життя як проста людина, безтурботне і спокійне, а ти заманив мене до цієї гідності. Залишаючись у приниженому становищі, я міг легко уникнути спотикань, знаходячись серед простих і незнатних людей, я не був би поставлений на таке діло і Бог не доручив би мені війну з амаликитянами. А без цього доручення я не вчинив би такого гріха».
Однак усе це недостатнє для оправдання. І не тільки недостатнє, але й небезпечне і ще більше розпалює Божий гнів. Хто піднесений вище своєї гідності, той у своїх проступках не повинен виправдовуватися тим, що він надто високо піднесений, а велике Боже піклування про нього має спонукати його до ще більшого утвердження в добрі. Хто, отримавши високу гідність, вважає, що це дає йому право грішити, той намагається показати, що причиною своїх гріхів є Боже людинолюбство. Це притаманно говорити людям нечестивим, які ведуть безтурботне життя. Ми не повинні так думати і доходити до їхнього безумства, а маємо намагатися у всьому відповідно до своїх сил сповняти все, що від нас залежить, зберігаючи при цьому в побожності уста і розум.
І Ілій (від царювання перейдемо до священства, про що і йдеться) також не намагався осягнути цю владу. А яку користь він отримав від того, що згрішив? Але що я кажу: не намагався? Він, хоч би й хотів, не міг уникнути її відповідно до вимог закону. Він повинен був отримати цю владу, яка передається по родовій спадковості, позаяк був вихідцем із покоління Левія. Однак і він через свавільність своїх дітей отримав немале покарання (1 Сам. 4).
Так і той, хто був першим юдейським священиком, про якого так багато говорив Бог Мойсеєві, за те, що не зміг сам протистояти проти безумства безлічі народу, чи не був і він на краю загибелі, якщо би заступництво брата не стримало Божий гнів (Вих. 32)? Позаяк я згадав про Мойсея, то водночас істинність моїх слів підтвердять ті події, що його спіткали. Сам блаженний Мойсей був надто далеким від того, щоб домагатися начальства над юдеями, навіть відмовився від того, що йому пропонувалося і, не погоджуючись із Божим повелінням, прогнівив Повелителя (Вих. 4, 13). І не тільки тоді, але й після того, як отримав владу, він бажав померти, щоб звільнитися від неї: «Якщо Ти таке мені робиш, — говорив він, — то краще забий мене» (Числ. 11, 15).
І що ж? Коли він згрішив під час виведення води (Числ. 20, 12), то постійні відмовляння захистили його й ублагали Бога дарувати йому прощення? Чи не за це він не досяг Обіцяної землі? Не за що інше, як відомо всім нам, а саме за цей гріх такий дивний муж не зміг досягти того, чого досягли його підвладні. Але після численних виснажливих подвигів, після такого незвичайного подорожування, після битв і перемог помер не в тій землі, заради котрої виніс стільки трудів, переніс прикрощі мореплавця і не втішився благами пристані.
Як бачиш, не тільки ті, що самі здобувають (священство), але й ті, що отримують його завдяки старанням інших, нічим не можуть виправдатись у своїх проступках. Якщо ті, котрі неодноразово відмовлялися, коли вибирав їх Сам Бог, підпали під таке покарання, і від цієї небезпеки ніщо не могло врятувати ні Аарона, ні Ілія, ні того блаженного, святого, дивного мужа, пророка, який «був найлагідніший за всяку людину, що на поверхні землі» (Числ. 12, 3), котрий з Богом розмовляв як друг (Вих. 33, 11), то нам, таким далеким до його досконалості, навряд чи достатнім буде для виправдання наше усвідомлення того, що ми ніскільки не шукали для себе цієї влади, особливо, коли більшість таких обрань буває не з Божою благодаттю, а через старання людей.
Бог вибрав Юду, приєднав його до лику святих Христових учнів і дарував йому разом з іншими апостольську гідність, і навіть поручив йому дещо більше за інших — розпоряджатися грошима. І що ж? Коли він зневажив те й інше: Того, Кого мав проповідувати, зрадив; те, чим було доручено йому розпоряджатися задля блага, використовував для зла, — то чи уникнув він кари? Цим він тільки усугубив своє покарання, і цілком справедливо. Бо даровану Богом перевагу необхідно використовувати не для образи Бога, а для ще більш щирого служіння Йому. Той, хто думає уникнути заслуженого покарання за отримання більших почестей, чинить подібно до того, якби хто із невіруючих юдеїв, почувши Христові слова: «Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха… Коли б Я не творив серед них діл, яких ніхто інший не створив, то не мали б гріха» (Ін. 15, 22.24), — став би звинувачувати Спасителя і Благодійника і говорити: «Для чого Ти прийшов і говорив? Для чого творив чудеса? Чи для того, щоб тяжче покарати нас?» Однак це слова несамовитості і крайнього безумства.
Лікар прийшов не для того, щоби тебе судити, а щоб лікувати; не для того, щоб тебе хворого зневажити, а щоб повністю звільнити від хвороби. А ти самочинно ухилився від його рук. За це прийми найтяжче покарання. Якщо би ти прийняв ліки, то очистився б від попередніх хвороб; а позаяк ти, бачачи лікаря, що прийшов, утік від нього, то вже не можеш очиститися від них. А коли не можеш, то будеш покараний і за них, і за те, що своєвільно не прийняв піклування про тебе. Тому покарання за провини до прийняття почестей від Бога чи після прийняття для нас буде не однакове, але в останньому випадку набагато тяжче. Кого не виправляють благодіяння, той заслуговує більшого покарання.
Отже, якщо це оправдання не достатнє, що вже доведено, якщо воно не тільки не спасає тих, які до нього вдаються, а загрожує ще більшою небезпекою, тоді нам необхідно шукати іншого захисту.
Василій: Якого ж? Ти до такого страху і трепету довів мене цими словами, що я тепер навіть самого себе не відчуваю.
Златоуст: Ні, — сказав я, — прошу і благаю: не лякайся так. Є, є захист: нам немічним ніколи не вступати (на цю посаду); а для вас, сильних, після отримання Божої благодаті покладати всю спасенну надію не на що інше як на те, щоб не чинити нічого негідного стосовно цього дару і Бога, Котрий його дав. Найтяжчого покарання заслуговують ті, котрі, отримавши цю владу власними зусиллями, будуть недбало сповняти своє служіння чи через байдужість, чи через безчесність, чи через недосвідченість. Однак не буде прощення і тим, котрі не домагалися влади, і вони не мають жодного виправдання. По-моєму, хоч би тисячі людей закликали і заставляли, однак треба дивитися не на них, а наперед випробувати свою душу і старанно все проаналізувати і тільки після цього уступати тим, що заставляють.
Якщо той, хто не володіють будівельним мистецтвом, не обіцяє збудувати дім; і лікувати хворих тілом не приступить ніхто з тих, що не знають лікарського мистецтва, хоч би як насильно їх не заставляли, і вони, не соромлячись своєї необізнаності, відмовляться; то невже той, кому має бути доручене піклування безліччю душ, наперед не випробовує себе і, будучи найнедосвідченішим зі всіх, прийме це служіння тому, що такий-то наказує, такий-то заставляє, а такого-то щоб не засмутити? Чи не ризикує він разом з ними? Він мав можливість спасти самого себе, а тепер губить ще й інших. Звідки можна очікувати спасіння? Як отримати прощення? Хто тоді (на майбутньому суді) буде захищати нас? Може, ті, що тепер заставляють і тягнуть силоміць? Але хто тоді спасе їх? Щоб уникнути вогню, вони будуть потребувати допомоги інших.
А що тепер я говорю це не для того, щоб тебе налякати, а щоб показати істинний стан справи, послухай, що говорить блаженний Павло своєму учневі Тимофію, істинному й улюбленому синові: «Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів» (1 Тим. 5, 22). Чи бачиш, від якого покарання, а не тільки осудження, я зі свого боку врятував тих, котрі мали намір піднести мене до цієї гідності?
2. Як обраним ради свого оправдання не достатньо сказати: «Я не сам зголосився, я не передбачив, а тому не ухилився», — так і тим, що обирають ніскільки не допоможе те, що вони не знали обраного. Саме тому провина і збільшується, що вони прийняли того, кого не знали, і те, що видається виправданням, сприяє більшому осудженню. Якщо ті, що хочуть купити невільника, показують його лікарям, вимагають, щоб за нього поручилися, розпитують сусідів і навіть після цього не наважуються купити, а хочуть ще чималого терміну для випробовування; то чи розсудливим є те, що, маючи бажання призначити кого-небудь на таке служіння, засвідчують і вирішують просто так, не проводячи жодного випробовування, а як кому видасться: чи в догоду, чи через ворожнечу з іншим? Хто буде захищати нас тоді, коли і ті, що мали б захищати, самі будуть потребувати захисників?
Отже, той, що має намір обирати, повинен проводити чимале випробовування, однак набагато більше має випробовувати себе той, кого обирають. Хоч ті, що обирають, підлягають разом з ним покаранню за його провини, але й він не уникне покарання, навіть підлягає ще більшому, якщо тільки ті, що його обрали, не порушили вимог справедливості. Якщо ж вони будуть викриті, що з якоїсь причини свідомо прийняли негідного, тоді вони підлягають такому ж покаранню, як і він, а ті, що обрали нездатного, — можливо, й більшому. Хто поручить владу людині непридатній для Церкви, той сам буде винний у її зухвалих вчинках. Якщо ж він ні в чому такому не буде винний, а скаже, що був обманутий народом, то й тоді не уникне покарання, тільки буде покараний дещо менше, ніж обраний. Чому? Бо ті, що обирають, можуть вчинити так, обманувшись помилковою думкою, а обраний аж ніяк не може сказати, що він не знав себе, як не знали його інші.
Тому, наскільки тяжчим має бути його покарання від покарання тих, що його прийняли, настільки строгіше за них він має випробовувати себе. І коли б вони через необізнаність заставляли його, він повинен прийти і достеменно розтлумачити причини, які зупинили б обманутих, і, оголосивши себе негідним випробовування, уникнути тягаря непосильних справ.
Чому тоді, коли радяться про справи військові, торгові, землеробські та інші життєві заняття, землероб не наважиться плисти по морю, воїн обробляти землю, керманич (корабля) стати воїном, хоч би їм погрожували тисячами смертей? Очевидно тому, що кожен передбачає небезпеку, пов’язану із його недосвідченістю. Якщо там, де шкода незначна, ми діємо виважено і відкидаємо вимоги тих, що нас заставляють, то як же тут, де за надання священства несвідомим ждуть вічні муки, ми, посилаючись на насилля інших, не задумуючись, з байдужістю будемо наражати себе на таку небезпеку? Той, Хто має нас тоді судити, не прийме такого виправдання. У справах духовних необхідно бути значно обережнішими, аніж у плотських. Однак тепер ми не заховуємо навіть такої обережності.
Скажи мені, якщо б ми, вважаючи, що людина знається на будівельному мистецтві, а насправді вона ним не володіє, і запросили б на цю роботу, і вона погодилась би; а потім, узявши і використавши приготований для будівництва матеріал: дерево і камінь, і збудувала б такий будинок, який тут же розвалився б, то невже для виправдання її було б достатньо тільки того, що вона не сама зголосилася на будівництво, а її заставили? Ні. І цілком резонно і справедливо. Коли її запрошували, необхідно було відмовитися. Якщо тому, що розтратив дерево і каміння, не буде жодної можливості уникнути покарання, то як той, хто має оберігати душі, їх губить, може безпечно думати, що примушування з боку інших допоможе йому уникнути покарання? Чи не є це крайнім безглуздям?
Я вже не кажу про те, що ніхто не може будь-кого заставити проти його волі. Однак припустимо, що проти когось застосували тисячу насильств та безліч хитрощів, так що він змушений був поступитися, але чи врятує його це від покарання? Ні. Благаю, не будемо себе зваблювати і прикидатися, що не знаємо того, що відоме і малим дітям, тим більше, що під час звіту про діла прикидання незнанням не може принести нам користі.
Ти сам, усвідомлюючи свою немічність, не домагався цієї влади? Добре і чесно. З таким же усвідомленням необхідно було відмовитися й тоді, коли інші запрошували. Чи тоді, коли ніхто не запрошував, ти був немічним і нездібним; а як тільки знайшлися люди, які захотіли надати тобі цю честь, ти раптом став сильним? Це смішно, облудно і заслуговує належного покарання. Тому і Господь того, хто хоче будувати вежу, наставляє, перш ніж покласти основу, зважити на свої можливості, щоб не подати присутнім тисячі причин для осміяння (Лк. 14, 28–29). Але для нього біда обмежується насмішками, а тут покаранням буде вогонь невгасимий, черв, що не вмирає, скрегіт зубів, непроглядна темрява, розсічення і загибель разом з лицемірами (Іс. 26, 24; Мф. 25, 30). Однак мої обвинувачі не хочуть цього знати, бо інакше вони перестали б докоряти тому, хто не хоче даремно гинути.
Ці наші роздуми стосуються не того, як розпоряджатися пшеницею чи житом, волами чи вівцями або чимось подібним, а самим Тілом Христовим. Бо, за словами блаженного Павла, Церква Христова є Христовим Тілом (Кол. 1, 18). І той, кому воно доручене, має хоронити його в добрі і найвищій красі, старанно стежити, щоб будь-які «плями, чи вади, чи щось подібне» не спотворили її стану і величі (Еф. 5, 27). Хіба не повинен він по мірі людських сил берегти це Тіло так, щоб воно було достойне його нетлінної і блаженної Голови? Якщо ті, що опікуються борцями, потребують і лікарів, і наставників, і строгого способу життя, і неустанних тренувань, і багато інших засобів (бо навіть будь-яка мізерність, залишена у них поза увагою, руйнує і зводить нанівець усе); то ті, що прийняли на себе піклування цим Тілом, що веде боротьбу не з тілами, а з невидимими силами, як зможуть уберегти його неушкодженим і здоровим, коли не будуть мати чеснот набагато більших, ніж людські, і не будуть знати всілякі засоби лікування, корисні для душі?
3. Хіба ти не знаєш, що це Тіло (Церква) охоплене тяжчими хворобами і прикрощами, ніж тіло наше; скоріше руйнується і повільніше виліковується? Тілесними лікарями винайдені різні ліки і всілякі засоби, різновиди їжі для різних хворих; часто одного чистого повітря було достатньо для виліковування хворих, іноді навіть добрий сон звільняв лікаря від будь-яких заходів. А тут застосувати щось подібне неможливо. Є тільки один вид і спосіб лікування — повчання словом. Ось засіб, ось пожива, ось прекрасне цілюще повітря! Це замість ліків, це замість вогню, це замість заліза. Необхідно припекти чи відтяти — потрібно використати слово. Якщо воно ніскільки не подіє, тоді все інше є даремним. Ним ми піднімаємо душу, що впала, і заспокоюємо ту, котра хвилюється, відсікаємо непотрібне, доповнюємо те, чого бракує, і звершуємо все, що необхідне для здоров’я душі.
Найкращим повчанням у житті може бути наслідування життя іншої людини. Але коли душа страждає від хвороби, породженої спотвореними догматами, тоді особливо корисним є слово. І не тільки для того, щоб уберегти своїх, але й для боротьби зі сторонніми. Якщо би хто мав духовний меч і щит віри такий, що міг би звершувати чудеса і ними закривати уста безсоромних, то йому допомога словом була б не потрібна. Однак, враховуючи його дію, то й тоді знадобилося б, позаяк воно завжди необхідне. Так і блаженний Павло, незважаючи на те, що скрізь славився своїми чудесами, діяв словом. Наставляє піклуватися про силу слова і другий із лику Апостолів. «Завжди будьте готові, — говорить він, — усім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь із лагідністю і благоговінням» (1 Пет. 3, 15). І всі вони поставили Стефана та його друзів піклуватися вдовицями саме для того, щоб самим безперешкодно перебувати в «служінні слову» (Діян. 6, 4).
Якщо би ми володіли силою знамень, то не піклувалися б так багато про слово. А коли немає й сліду від тієї сили, і водночас зі всіх боків наступає неприятель, тоді нам, щоб не бути враженими стрілами ворогів, а щоб самим їх знешкоджувати, необхідно озброїтися словом.
4. Тому слід старанно піклуватися про те, щоби «слово Христове вселилося в нас щедро» (Кол. 3, 16). Ми готуємося не до одного виду боротьби. Ця війна різноманітна і розпалюється різними ворогами. Не всі вони діють однаковою зброєю, і не всі однаково намагаються нападати на нас. Тому той, хто хоче вести війну зі всіма, має володіти і способи їхніх дій: бути і стрільцем, і пращником, бути командиром полку і ватажком загону, воїном і полководцем, піхотинцем і вершником, воювати на морі і під мурами. Під час воєнних баталій, де хто поставлений, там і відбиває наступ ворогів.
Тут не так. Якщо той, хто прагне перемоги не буде обізнаний зі всіма тонкощами цього мистецтва, то диявол і через будь-яку одну частину, що залишиться без нагляду, зуміє провести свої злодіїв і розікрасти овець. Однак він не буде таким сміливим, коли побачить, що виступає високо освічений пастир, який добре обізнаний зі всіма його підступами. Тож необхідно добре захищатися звідусіль. Поки місто з кожного боку захищене, доти знаходиться у повній безпеці і сміється з тих, що його осаджують. Але коли зруйнують його мур, хоч би на ширину воріт, то хоч би всі мури залишалися непохитними, від них користі вже немає.
Так і Боже місто. Коли його звідусіль охороняє замість муру прозорливість і мудрість пастиря, тоді всі напади ворогів обертаються для них посоромленням та посміховиськом, а ті, що живуть у місті, залишаються не ушкодженими. Але коли хтось встигне зруйнувати будь-яку його частину, тоді від неї, хоч все інше залишається неушкодженим, заражується, так би мовити, все. Яка користь, коли він успішно бореться з язичниками, а місто спустошують юдеї? Чи він долає тих та інших, а руйнують його манихеї? Чи після перемоги над цими, почнуть убивати в ньому овець ті, що поширюють вчення про фортуну?
Але для чого перераховувати всі диявольські єресі? Якщо пастир не вміє успішно відбивати всі ці єресі, то навіть через одну вовк може пожерти безліч овець. У справах воєнних під час битви між супротивниками від воїнів завжди можна чекати і перемоги, і поразки. Тут зовсім інакше. Буває так, що битва з одним приносить перемогу таким ворогам, які спочатку спокійно сиділи, не повставали і не докладали будь-яких зусиль. Бо той, хто у цих справах не має належного досвіду, уразивши себе власним мечем, стає посміховиськом і для друзів, і для ворогів.
Наприклад (я постараюсь на прикладі пояснити тобі те, що сказав), наслідувачі лжевчення Валентина і Маркіона1, які одержимі тими ж хворобами, що й вони, відкидають із переліку книг Божественного Писання закон, що був даний Богом Мойсеєві. Юдеї ж так його вшановують, що й тепер, коли вже час не той, намагаються наперекір Божій волі у всьому його дотримуватися. А Божа Церква, уникаючи крайностей тих та інших, іде посередині, — не погоджується підкорятися ярму закону, і не хулить його, а схвалює і після завершення його дії за те, що у свій час він був корисним. Тому той, хто хоче вести боротьбу як з одними, так і з другими, повинен зберігати цю рівновагу. Якщо він, бажаючи повчати юдеїв, що час дотримуватися стародавнього законодавства вже минув, і почне безжалісно картати його, то подасть єретикам належний привід його хулити. А коли, намагаючись запнути уста єретикам, почне непомірно підносити і вихваляти закон, як необхідний і тепер, то відкриє уста юдеям.
Так само одержимі несамовитістю Савелія та біснуванням Арія, які через неврівноваженість відпали від здорової віри. І хоч ті й другі називають себе християнами, однак, коли розглянути їхнє вчення, то з’ясується, що вони ніскільки не кращі за юдеїв, хіба що різняться за назвою. А вчення інших більш подібне до єресі Павла Самосатського. Однак як ті, так й інші далекі від істини2.
Велика небезпека полягає в тому, що шлях вузький і тісний, з обох боків оточений скелями; тому, маючи намір уразити одного, страшно бути зраненим іншим. Так, коли хтось скаже, що Божество єдине, то Савелій тут же використає це на користь свого безумного вчення. Якщо вкаже на відмінність, називаючи Одного Отцем, Другого — Сином, Третього — Святим Духом, тоді виступить Арій і почне відносити відмінність в Особах до відмінності в Сутності. Тож необхідно уникати і втікати як від нечестивого поєднання Савелія, так і безумного розділення Арія, а сповідувати єдине Божество: Отця, і Сина, і Святого Духа, — але в трьох Особах. Так ми зможемо перекрити вхід для одного і другого.
Можна би вказати тобі і на безліч інших труднощів; і хто не буде мужньо і невпинно боротися з ними, той сам отримає безліч ран.
5. А що сказати про суперечки між ближніми? Вони завдають наставникові прикрощів не менше, ніж зовнішні напади, а навіть більше. Одні з цікавості даремно намагаються довідатися про такі предмети, про які і знати не корисно, і пізнати їх уповні неможливо. Інші вимагають від Бога звіту про Його присуди і намагаються осягнути цю велику безодню, бо сказано в Писанні: «Присуди Твої — як безодня велика» (Пс. 35, 7). Тих, що турбуються про віру і життя, небагато знайдеться. Однак набагато більше таких, котрі шукають того, чого знайти неможливо, і досліджують те, що ображає Бога. Коли ми намагаємося пізнати те, чого Бог не хотів нам відкривати, то ми не тільки не пізнаємо цього, але через свою цікавість наражаємо себе на небезпеку (бо як можна про щось довідатись, якщо цього не хоче Бог?).
Однак і тоді той, хто стане владно закривати уста тим, що досліджують недоступне, накличе на себе дорікання в гордості та неуцтві. Тому пастиреві і тут необхідно діяти з неабиякою розсудливістю, щоб і самому уникнути вже названих обвинувачень, й інших відвернути від безглуздя. І в цьому ніщо інше не допоможе, а тільки слово. Якщо хто не має цієї сили, то душі підвладних йому людей будуть постійно знаходитись у такому ж стані, як кораблі під час буревію. Маю на увазі людей слабких і надто цікавих. Тому священик повинен докладати всі зусилля, щоб отримати цю силу.
Василій: Чому ж Павло не намагався осягнути цю силу і навіть не соромився убогості свого слова, а прямо визнає себе неуком, і до того ж у посланні до коринф’ян, які славилися красномовством і цим пишалися (2 Кор. 11, 6)?
6. Златоуст. Саме від цього чимало загинуло і стали байдужими до істинного вчення. Через те, що не могли досконало осягнути глибину думок Апостола і зрозуміти змісту його слів, вони й проводили весь свій час у дрімоті та сонливості, схвалюючи не те неуцтво, яке приписував собі Павло, а те від якого він був таким далеким, як жодна людина, що живе під небом.
Однак облишмо це до інших часів, а тепер я скажу наступне. Допустимо, що Павло був неуком у тому розумінні, як вони думають. Як же це виглядає в порівнянні з нинішніми людьми? Він мав силу набагато вищу від слова і здатну звершувати величні справи. Тільки своєю появою, нічого не промовляючи, він був страшним для демонів. А нинішні всі, зібравшись разом, з чисельними своїми слізними молитвами, не змогли б зробити того, що колись могли звершувати Павлові хустинки (Діян. 19, 12). Павло молитвою воскрешав мертвих і звершував такі чудеса, що язичники вважали його Богом (Діян. 14, 11). І ще до того, як покинути це життя, він був узятий до третього неба і чув такі слова, яких не може чути людська природа (2 Кор. 2, 2–4). Як же нинішні люди (однак я не хочу говорити нічого неприємного і осоружного і тепер це говорю, не докоряючи їм, а дивуючись) не бояться порівнювати себе з таким мужем?
Якщо ми, облишивши чудеса, перейдемо життя цього блаженного Христового воїна і поглянемо на його ангельську діяльність, то побачимо ще більшу перевагу, ніж у знаменнях. Хто може відобразити його ревність, покірність, постійні небезпеки, невпинні турботи, безперестанні піклування про церкви, співчутливість до немічних, безліч прикрощів, численні переслідування, щоденні смертельні небезпеки (2 Кор. 12, 24–28; 1 Кор. 9, 22)? Яке місце у всесвіті, яка земля, яке море не знають подвигів цього праведника? Його знала навіть пустеля, що приймала під час небезпек. Він переніс всілякі прикрощі і над усіма отримавши перемогу. Ніколи не переставав нести подвиги й отримувати вінці.
Однак не знаю, як це я захопився до того, що став ображати цього мужа. Його доблесті перевершують будь-яке слово, а моє — настільки, наскільки перевершують мене найбільш управні красномовці. Але, не дивлячись на це (блаженний буде судити мене не за виконання діла, а за намір), я не замовкну, поки не скажу того, що вище від уже сказаного настільки, наскільки він стоїть вище за інших людей. Що ж це таке?
Після всіх тих подвигів, після численних вінців він бажав зійти до геєни і віддатися на вічні муки ради того, щоб юдеї, які часто кидали в нього каміння і готові були його вбити, спаслись і навернулися до Христа (Рим. 9, 3). Хто ще так любив Христа, якщо тільки це можна назвати любов’ю, а не чимось вищим від любові? То чи будемо ми порівнювати себе з ним після того, коли він отримав таку благодать з неба, і після тих добродійств, які він проявив зі свого боку? Чи може бути відвага ще більшою? А що при цьому він не був неуком, як ті його називають, постараюсь зараз і це довести.
Вони називають неуком не тільки того, хто не осягнув мистецтва світського красномовства, але й того, хто не вміє захищати істинне вчення, і це справедливо. Однак Павло назвав себе неуком не в тому і не в другому, а тільки в єдиному. І для підтвердження цього він зробив конкретне розмежування, сказавши, що він «неук у слові, але не в пізнанні» (2 Кор. 11, 6).
Якщо би я вимагав (від пастиря Церкви) красномовства Сократа, сили Демосфена, важності Фукідіда і висоти Платона3, тоді необхідно було б вказати на свідчення стосовно цього Павла. Але тепер я облишаю це все і вишукані зовнішні прикраси і не думаю ні про вирази, ні про вимову. Нехай будь-хто буде бідний на слова, мова його буде простою і невитіюватою, тільки б він не був неуком у пізнанні та правильному сприйнятті догматів і ради прикриття свого невігластва не віднімав у цього блаженного мужа те, що є найбільшим у його гідності та найважливішим серед його заслуг.
7. Скажи мені, як він приводив до збентеження юдеїв, що проживали в Дамаску, коли ще навіть не починав звершувати знамень? Як подолав елліністів? Чому був відправлений до Тарса? Чи не тому, що перемагав силою слова і довів їх до того, що вони, не витерпівши поразки, вирішили його вбити (Діян. 9, 23)? Тоді він ще не починав звершувати чудес, і ніхто не може сказати, що народ з подивом сприймав його через поголос про його чудеса, і тому відступали від цього мужа ті, що з ним боролися. Досі він перемагав тільки своїм словом.
А як він боровся з тими, котрі в Антіохії намагалися жити по-юдейськи (Гал. 2, 14)? А член ареопагу, житель марновірного міста чи не став разом з дружиною його вірним послідовником тільки від однієї його проповіді (Діян. 17, 34)? А чому Євтих упав з вікна? Чи не тому, що до глибокої ночі слухав Павлові повчання (Діян. 20, 9)? А що було в Солуні та Коринфі, в Ефесі та в самому Римі? Чи не цілі дні і ночі підряд він проводив у тлумаченні Писання? Що сказати про суперечки з епікурейцями та стоїками (Діян. 17, 18)? Коли б ми захотіли перерахувати все, то мова наша була б надто великою.
Отже, коли Павло ще до звершення знамень і під час них часто діяв словом, то як же насмілюються називати неуком того, чиїм словам, а особливо проповідям усі дивувалися? Чому лікаонці прийняли його за Меркурія? Причиною того, що їх (Павла та Варнаву) прийняли за богів, були чудеса, а причиною того, що Павла прийняли за Меркурія, були вже не чудеса, а слово (Діян. 14, 12). Чим цей блаженний перевершив Апостолів? Чому у всьому всесвіті його ім’я появляється на устах найчастіше? Чому він прославляється більше від інших не тільки в нас, але і в юдеїв та язичників? Чи не за достойність своїх послань, якими він приніс користь не тільки тодішнім вірним, але й тим, що живуть від тих часів донині, і буде приносити користь поки існує рід людський, і аж до другого приходу Христового?
Його послання охороняють церкви у всьому всесвіті наче стіна, що збудована із адаманту. Він і нині, наче мужній воїн, стоїть, «руйнуючи задуми і всяке звеличування, що постає проти Бога, беручи в полон усякий помисел на послух Христу» (2 Кор. 10, 4–5). Все це він звершує через залишені нам свої дивні і сповнені Божественною мудрістю послання.
Його писання корисні нам не тільки у боротьбі з хибними вченнями і захисті істини, але приносять чималу користь і в утвердженні у благочестивому житті. Настоятелі церков, користуючись ними, і нині облаштовують, удосконалюють і духовно прикрашають чисту діву, яку він заручив Христові (2 Кор. 11, 2). Оберігаючи її в належному здоров’ї, ними вони проганяють хвороби, що трапляються. Цей «Неук» залишив нам ліки, які мають таку силу, яку добре знають ті, хто їх використовує. З цього видно, що Павло проявив велику ревність.
8. Послухай ще, що він говорить у посланні учневі: «… займайся читанням, наставлянням, повчанням». Далі говорить про плоди від цього: «… бо, так роблячи, і себе спасеш, і тих що слухають тебе» (1 Тим. 4, 13, 16). І ще: «Раб же Господній не повинен сваритися, а бути до всіх привітним, повчальним, незлобливим». І далі говорить: «А ти перебувай у тому, чого тебе навчили і що тобі довірили, знаючи, ким ти навчений. До того ж ти з дитинства знаєш Святе Писання, яке може умудрити тебе на спасіння вірою в Христа Ісуса». І ще: «Усе Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для наставляння в праведності» (2 Тим. 2, 24; 3, 14–16). Послухай, що він пише Титові, коли говорить про поставлення єпископів. «Єпископ, — говорить, — повинен бути стриманий, який дотримується правдивого слова, згідно із вченням, щоб він мав силу і наставляти у здоровому вченні, і викривати противників» (Тит. 1, 7. 9).
Як же будь-хто, будучи неуком, як вони говорять, зможе викривати противників і закривати їм уста? І для чого, залишаючись самому в такому невігластві, займатися читанням і писанням? Все це вигадки і причина для прикриття байдужості та лінощів.
Однак, скажуть, це стосується священиків, позаяк тепер йдеться про них. Про те, що це стосується і тих, хто знаходиться під їхньою владою, послухай, як він в іншому посланні наставляє: «Слово Христове нехай оселиться у вас щедро, з усякою премудрістю» (Кол. 3, 16). І далі: «Слово ваше нехай буде завжди з благодаттю, сіллю приправлене, щоб ви знали, як відповідати кожному» (Кол. 4, 6). І слова: «… завжди будьте готові дати відповідь» (1 Пет. 3, 15), — сказані всім. І в посланні до фесалонікійців Павло говорить: «Втішайте один одного і повчайте один одного, як ви і робите» (1 Сол. 5, 11). А коли він говорить про священиків, то каже: «Пресвітерам, які начальствують достойно, належить виявляти особливу честь, надто тим, що трудяться в слові і навчанні» (1 Тим. 5, 17).
Коли ділами і словами приводять учнів до того блаженного життя, яке подає Христос, — це найдосконаліший спосіб навчання. Бо для повчання одних тільки діл недостатньо. Це не мої слова, а Самого Спасителя. «Отже, — каже Він, — хто виконає і навчить, той великим назветься у Царстві Небесному» (Мф. 5, 19). Якщо би «виконувати» означало «навчити», тоді непотрібно було б добавляти друге слово, а достатньо було б сказати «хто виконає». Розділивши їх, Він вказує, що одне значення мають діла, інше — слова. А для того, щоб споруда була досконалою, вони мають бути поєднані.
Чи чуєш, що говорить ефеським пресвітерам вибраних Христовий посуд: «А тому пильнуйте, пам’ятаючи, що я три роки день і ніч безперестанно зі сльозами навчав кожного з вас» (Діян. 20, 31)? Для чого необхідні були сльози і повчання словами, коли так яскраво сяяло апостольське життя? Його життя багато в чому могло сприяти нам у виконані заповідей. Однак не можна сказати, що стосовно цього воно могло звершити все.
9. Коли виникає суперечка стосовно догматів і всі посилаються на одні і ті ж Писання, що ж тоді покаже життя? Яка користь від безлічі подвигів, коли хтось після цих подвигів через свою неабияку недосвідченість впаде в єресь і відпаде від тіла Церкви? Я знаю чимало таких, з якими це сталося. Яка користь від терпіння? Ніякої. Так само як немає людина жодної користі від сильної віри, коли веде розпутне життя.
Тому той, хто поставлений навчати, у таких суперечках має бути досвідченішим від інших. Хоч би йому і нічого не загрожувало, і він не зазнав жодної шкоди від супротивників, однак чимало простих людей, які перебувають під його опікою, коли побачать, що їхній вождь переможений і не може нічого відповісти супротивникам, будуть звинувачувати в цій поразці не його слабкість, а ненадійність самого вчення. Через недосвідченість одного у смертельній небезпеці може опинитися чимало людей. І якщо вони навіть не перейдуть на бік противників, то все ж таки будуть сумніватися в тому, у чому до того були переконані; вже не зможуть з такою ж непохитною вірою сприймати те, що сприймали до цього. Через поразку учителя в їхніх душах піднімається така буря, яка завершується трагедією. А яка кара і який вогонь падає на його нещасну голову за кожного загиблого, про це немає потреби тобі говорити, все це ти й сам добре знаєш.
Отже, через гордість чи через пихатість я не хочу бути винуватцем загибелі безлічі людей і на самого себе накликати кару більшу від тої, яка тепер жде мене там? Хто може це сказати? Ніхто. Хіба що хтось хотів би безпричинно докоряти і розмірковувати над чужим нещастям.
- Валентиніан і Маркіон — засновники єретичних сект ІІ ст., що носять назви, взяті від їхніх імен, — валентиніани та маркіоніти. [↩]
- Савелій і Павло Самосатський — засновники єретичних сект ІІІ ст. Арій — засновник єретичної сект ІV ст., викритої на І Вселенському Соборі 325 року в Нікеї. [↩]
- Сократ і Демосфен — оратори, Фукідід — історик, Платон — філософ, — стародавні грецькі письменники, що жили в V–IV ст. до Р.Х. [↩]
