«Наша Парафія»

Про тих, що не прийшли на зібрання, і доказ того,
що Син Єдиносущний з Отцем, і що все те,
що сказане і зроблене Ним у приниженні,
було зроблено і сказано не через немічність
Його сили чи ради Його приниження,
а з різних причин домобудівництва;
і про неосяжне, і таке інше

Знову кінські скачки, і знову зібрання наше стало меншим. Але якщо ви присутні, то воно не може бути меншим. Землероб, коли бачить хліб, що цвіте і дозріває, не надто переймається листям, яке опадає. Так і я тепер, коли в нас є плід, не надто засмучуюсь, споглядаючи на опале листя. Хоч я і сумую через їхню безпечність, але цю печаль полегшує щирість вашої любові. Вони, якщо часом і приходять, то й тоді не присутні. Тіло їхнє стоїть тут, а душа блукає деінде. Ви ж, якщо часом і буваєте відсутніми, то все одно ви присутні, бо тілом ви можете бути деінде, але душа — тут. Я хотів проти них вести довгу бесіду, але, щоб, викриваючи тих, котрі відсутні і не слухають, я не став тим, що бореться з тінню, відкладу цю бесіду до їхнього приходу.

А тепер, з Божою допомогою, постараюся вивести вас, улюблені, на звичайні луги і море Божественного Писання. Будьте уважними і пильнуйте. Тим, що пливуть на кораблі, якщо пильнує один тільки керманич, не загрожує жодна небезпека, хоч би вони навіть спали, бо для безпечного плавання, крім усього іншого, достатньо його пильності і мистецтва. Тут не так. Хоч би проповідник неустанно пильнував, але якщо ті, що слухають, не будуть так само пильнувати, то наша бесіда, не зустрівши душі, яка б її сприйняла, ніби потоне в морі і загине. Тому пильнуймо, будьмо уважними. Наше плавання має важливу мету. Ми пливемо не за золотом, сріблом та іншими недовговічними предметами, а за майбутнім життям і небесними скарбами. Водночас тут набагато більше шляхів, ніж на морі і на землі. І той, хто не вміє знаходити їх, той зазнає страшної корабельної аварії.

Тому всі ви, що пливете з нами, проявляйте не безпечність тих, що сидять на кораблі, а пильність і турботу керманичів. У той час, коли всі сплять, керманичі стоять біля керма і спостерігають не тільки за водою, але й дивляться далеко в небо і, використовуючи розташування зірок, ніби якусь руку, безпечно управляють кораблем. Ніхто із недосвідчених не зможе так плавати по морю вдень, як вони пливуть спокійно серед ночі, коли море видається більш страшним. Вони пильнують і незворушно проявляють своє мистецтво, спостерігаючи не тільки за водою і розташуванням зірок, але й за напрямком вітру. Мудрість цих людей у тому, що під час сильних поривів вітру, який може перекинути корабель, вони швидкими маневруваннями парусами завчасно застерігають від будь-якої небезпеки і, протиставляючи сильним поривам вітру своє мистецтво, рятують корабель від аварії.

Якщо вони, плаваючи за земними речами по земному морю, завжди зберігають таку пильність душі, то тим більше в такому стані необхідно бути нам, бо тут більше небезпеки для безпечних і більше безпеки для тих, що пильнують. Наш човен побудований не з дощок, а з Божественного Писання. Не зорі згори управляють ним, а Сонце правди вказує нам напрямок плавання. Ми ж сидимо біля керма, очікуючи не подуву вітру, а тихого подиху Духа.

2. Будемо пильнувати і старанно стежити за своїми шляхами. У нас знову піде мова про славу Єдинородного. Попередньо я довів, що пізнання єства Божого набагато вище мудрості людей, ангелів, архангелів і взагалі будь-якого творіння, а доступне і ясне тільки для Єдинородного і Святого Духа. Тепер моя мова переходить на інше. Я питаю, чи одна і та ж сила, одна і та ж влада, одне і те ж єство у Сина й Отця? Однак я не питаю, щоб довідатись, бо завдяки благодаті Христовій ми про це вже знаємо і в цьому твердо переконані. Тільки тепер я хочу довести це тим, котрі безсоромно мудрують про це.

Мені соромно, я червонію, приступаючи до цієї розмови. Хто не стане сміятися над нами, коли ми будемо намагатися це довести і ясно розтлумачити? Хто не осудить тих, котрі запитують, чи єдиносущний Син з Отцем? Таке запитання суперечить не тільки Писанню, але й загальному людському поняттю і самій суті речей. Бо єдиносущність народженого з тим, хто породив, кожен може побачити не тільки на людях, але й на всіх тваринах та рослинах. Тому хіба не безглуздо вважати цей закон стосовно рослин, людей і тварин незмінним, а вже стосовно Бога його змінювати і спотворювати?

Однак, щоб комусь не видавалось, що я посилаюся тільки на речі, які близькі до нас, тепер і далі моя мова буде ґрунтуватися на Писання. Тоді осміянню підпадемо не ми, переконані в цій істині, а вони, невіруючі, які заперечують очевидне і противляться істині. Скажуть, якому очевидному? Якщо Він, називаючись Сином, є єдиносущний з Отцем, тоді і ми можемо бути єдиносущними з Отцем, позаяк називаємося Його синами. «Я сказав, — говорить пророк, — ви — боги і сини Всевишнього всі» (Пс. 81, 6).

О безсоромність! О крайнє безумство! Як вони в усьому показують своє безглуздя! Коли ми вели мову про неосяжність, вони намагалися привласнити собі те, що належить тільки Єдинородному, тобто таке знання стосовно Бога, яке має тільки Він. Тепер, коли в нас мова йде про славу Єдинородного, вони намагаються принизити Його до свого рівня, стверджуючи, що й ми називаємося синами. Але це ніскільки не робить нас єдиносущними з Богом. Ти тільки називаєшся сином, а Він ним є. Тут назва, а там насправді. Ти називаєшся сином, але не називаєшся Єдинородним, як Він, не перебуваєш в лоні Отця, ти не є ні «сяйвом слави», ні «образом іпостасі», ні відображенням Бога (Євр. 1, 3).

Отже, якщо тебе не переконало те, що було сказано попередньо, то нехай переконає це і чимало іншого, що свідчить про висоту Його походження. Так, коли хоче показати, що єством Він однаковий з Тим, Хто Його породив, тоді говорить: «Хто бачив Мене, той і Отця бачив» (Ін. 14, 9). І щодо однакової сили говорить: «Я і Отець — єдине» (Ін. 10, 30). І стосовно рівності влади: «Як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче» (Ін. 5, 21). І щодо належного шанування: «Щоб усі шанували Сина, як шанують Отця» (Ін. 5, 23). І стосовно влади змінювати закони говорить: «Отець Мій донині робить і Я роблю» (Ін. 5, 17). Єретики, посилаючись на слова: «Я сказав: ви — боги і сини Всевишнього всі» (Пс. 81, 6), — замовчують про це і, сприймаючи слово «Син» не в належному розумінні, на тій підставі, що й вони сподобилися називатися синами, принижують Сина до такого ж безславного стану, в якому знаходяться вони.

Якщо ти говориш, що Син Божий, називаючись Сином, перед тобою не має жодної переваги, а тому і не є істинним Його Сином, то, може, і через слово «боги», яким тебе названо, почнеш говорити, що й Отець не має жодних переваг перед тобою, оскільки ти названий не тільки сином, але й богом? Однак, будучи названий богом, ти не насмілюєшся говорити, що ти носиш однакове ім’я з Отцем, а визнаєш, що Отець є істинним Богом. Так і стосовно Сина не наважуйся вказувати на себе і говорити: і я названий сином, але я не одного єства з Отцем. Бо все, що сказано в Писанні, вказує, що Він є істинним Сином і з Отцем одного єства. Отже, коли сказано, що Він є тотожнім відображенням і образом, то що може бути виражено цим, як не однаковість єства? Бо у Бога немає ні образу, ні обличчя.

Але можуть сказати, якщо ти говориш про це, тоді скажи і про те, що суперечить цьому. Що саме? Наприклад, те, що Він молиться до Отця. Якщо Він має однакову з Ним силу та одне і те ж єство, і все творить Своєю владою, то задля чого Він молиться?

3. Я не тільки скажу це, але конкретно викладу і все те принизливе, що сказано про Нього. І наперед відмічу, що стосовно принизливих виразів щодо Нього я можу навести чимало вагомих причин, а ти щодо слів про Його висоту і величність не можеш навести жодного обґрунтування, крім того, що Він Сам хотів показати нам висоту Свого походження. Бо інакше в Писанні була б невідповідність та суперечливість. Коли Божий Син говорить: «Як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син оживляє, кого хоче» (Ін. 5, 21), — та чимало іншого, про що я вже сказав, однак, коли необхідно було це звершити, молиться, то в цьому, очевидно, є протиріччя. Але коли я вкажу на причину, тоді будь-яке протиріччя зникне.

Чому Він Сам і Апостоли говорили про Нього чимало принизливого? Найперша і найважливіша причина та, що Він був у плоті і хотів переконати як сучасників, так і всіх нащадків, що Він не є простою тінню, а Його явлення — не привид, а дійсна істина. Але й після того, як Апостоли про Нього і Сам Він про Себе сказав стільки принизливого і людського, все ж таки диявол встиг переконати деяких нечестивих і жалюгідних людей заперечувати вчення щодо Його домобудівництва і, відкидаючи все Його людинолюбство, зухвало говорити, що Він не приймав плоті. Тому, коли б цього не було сказано наперед, то скільки потрапило б до цієї безодні? Хіба не чуєш, як і зараз заперечують це домобудівництво спасіння Маркіян, і Маніхей, і Валентин, і багато інших? Тому він і говорить щодо Себе багато людського, принизливого і непритаманного для невимовного єства для того, щоб переконати в істинності Свого домобудівництва. Диявол особливо намагався викоренити серед людей цю віру, знаючи, що, коли він викоренить віру в домобудівництво, тоді переважна частина того, що стосується нашого спасіння, загине.

Однак є ще й інша причина — немічність слухачів, які вперше бачили Його і вперше слухали, щоб засвоїти високе догматичне вчення. А що це не є вигадкою, я постараюся пояснити тобі це словами Писання. Так, коли Він говорив щось величне, високе і гідне Своєї слави, — що я говорю: величне, високе і гідне Своєї слави? Коли Він говорив про щось вище за людську природу, тоді вони знічувалися і спокушались. А коли Він говорив щось принизливе і людське, тоді приходили до Нього і сприймали Його вчення. Де, скажуть, це можна побачити? Особливо в Іоана, коли Христос сказав: «Авраам, отець ваш, був би радий побачити день Мій; і побачив, і зрадів», тоді вони говорять: «Тобі немає ще й п’ятдесяти років, і Ти бачив Авраама?» (Ін. 8, 56–57). Бачиш, що вони ставились до Нього, як до простої людини? А що ж Він? «Раніше, ніж був Авраам, — говорить Він, — Я є». Вони ж «взяли каміння, щоб кинути на Нього» (Ін. 8, 58–59). А коли Він, подаючи їм об’ємне вчення про таїнства, говорив: «Хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу», — то вони говорили: «Жорстоке це слово! Хто може це слухати?… Відтоді багато з учеників Його відійшли від Нього і вже з Ним не ходили» (Ін. 6, 51, 60, 66).

Скажи мені, що Йому необхідно було робити? Постійно вживати високі вирази, щоб відігнати тих, які приходили, і всіх відвернути від учення? Але це суперечило б Божому людинолюбству. А потім, коли Він сказав: «Хто слово Моє збереже, той не побачить смерті повік», то вони говорили: «… тепер ми зрозуміли, біс у Тобі. Авраам і пророки померли, а Ти кажеш, що хто слово Моє збереже, той не зазнає смерті повік» (Ін. 8, 51–52). Але хіба дивно, що народ так ставився до Нього, коли й самі начальники мали такі ж поняття? Так, Никодим, колишній начальник, який приходив до Христа з великою повагою і говорив: «Ми знаємо, що Ти Учитель, Який прийшов від Бога», — не зміг усвідомити вчення щодо хрещення, бо це було набагато вище його немічності. Коли Христос сказав: «Якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже», — то він під впливом людських міркувань говорив: «Як може людина народитися, будучи старою? Хіба вона може вдруге ввійти в утробу матері своєї і народитися?». А що Христос? «Якщо Я сказав вам про земне і ви не вірите, то як повірите, коли буду говорити вам про небесне?» (Ін. 3, 2–12).

Він сказав це, ніби виправдовуючись і пояснюючи, чому постійно не розмовляв з ними про народження звище. Так, перед самим розп’яттям на хресті, після численних знамень, після безлічі доказів Своєї всемогутності Він сказав: «Побачите Сина Людського, Який гряде на хмарах небесних» (Мф. 26, 64), а первосвященик, не стерпівши цих слів, роздер свій одяг. Як же потрібно було говорити з тими, які не сприймали нічого високого. Не дивно, що Він нічого величного і високого не говорив про Себе людям надто немічним, які повзають по землі.

4. Сказаного може бути достатньо, щоб довести причину та необхідність використання простих виразів. Однак я постараюся пояснити це ще й з іншого боку. Ви бачили, що вони спокушалися, знічувалися, відходили, хулили і втікали, коли Христос говорив щось величне і високе. Тепер я постараюся показати вам, що вони приходили і сприймали вчення, коли Він говорив щось смиренне і просте. Ті, котрі втікали від Нього, ті ж потім, коли Він говорив: «Я нічого не роблю від Себе, а як навчив Мене Отець Мій, так і говорю» (Ін. 8, 28), — тут же зверталися до Нього. І Євангеліст, бажаючи показати нам, що вони увірували через смиренність цих слів, пояснює: «Коли Він це говорив, багато хто увірував у Нього» (Ін. 8, 30). Подібні випадки можна помітити й в інших місцях. Тому Він багато і часто говорив по-людському, хоч не цілком по-людському, а відповідно до висоти Його походження, проявляючи з одного боку поблажливість до немічності слухачів, а з іншого — зберігаючи вірність догматів.

Щоби постійна поблажливість не наштовхнула нащадків на помилкову думку щодо Його гідності, Він використовує і це, хоч знав, що Його не будуть слухати, навіть будуть хулити і втікати від Нього, однак говорить про Себе високі речі, вказуючи на те, про що я вже сказав. І цим розкриває причину, чому Він використовує водночас і принизливі вирази. А причина полягала в тому, що ті, котрі слухали, ще не в змозі були сприймати високі слова. Якщо б Він не хотів цього, тоді даремно було б подавати високі догмати людям, які не слухали і не вникали. А тепер тим людям це не принесло жодної користі, а нас навчило і допомогло належно впізнати Його і переконало, що Він використовував у розмові принизливі вирази саме через їхню нездатність сприймати високі слова. Отже, коли ти почуєш, що Він говорить принизливо, то знай, що це не через приниженість Його єства, а через поблажливість до немічності сприйняття тих, що слухають.

Якщо хочете, я вкажу й третю причину. Він багато творив і говорив зі смиренням не тільки тому, що перебував у плоті, і немічними були ті, що слухали, а тому, що Сам хотів навчити їх смиренню. Це і є третя причина. Навчав Він смиренню не тільки словами, але й ділами, Сам проявляючи смирення і в словах, і в ділах. «Навчіться від Мене, — говорив Він, — бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11, 29). І в іншому місці: «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити» (Мф. 20, 28). Отже, повчаючи бути смиренними і ніколи не домагатися першості, а завжди бути задоволеним своїм приниженим становищем, і доводячи це словами й ділами, Христос мав вагомі причини говорити смиренно.

Можна вказати і на четверту причину, не менш вагому. Яку? Щоб через надзвичайну і невимовну близькість Осіб у Божестві, ми не стали думати, що в Ньому одна Особа, як уже деякі впали в це безчестя, хоч Він рідко говорив щось подібне. Так, слова: «Я і Отець — єдине» (Ін. 10, 30), та: «Хто бачив Мене, той і Отця бачив» (Ін. 14, 9), які вказують на Його близькість до Отця, Савелій Лівійський повернув на безчесне вчення про одну Особу, одну Іпостась у Божестві. Крім цих причин, була й та, щоб ніхто не вшановував Його як першу і ненароджену Особу і не вважав Його більшим від Отця. Очевидно, і Павло остерігався, щоб будь-хто не прийшов до такого нечестивого і помилкового висновку. Сказавши: «Йому належить царювати, доки покладе всіх ворогів під ноги Свої, — і далі: — …Все підкорив під ноги Його, — добавив: — крім Того, Який підкорив Йому все» (1 Кор. 15, 25, 27). Якщо би він не остерігався, що може появитися така диявольська думка, то цього не добавляв би.

Часом Христос принижував висоту розмови і задля того, щоб присмирити ненависть юдеїв, тому часто говорив відповідно до сприйняття Своїх співрозмовників, як наприклад, у словах: «Коли Я свідчу Сам про Себе, то свідчення Моє не є істинне» (Ін. 5, 31). Він так сказав, підходячи до свідомості юдеїв. Звичайно, що Він не хотів виразити те, що Він не істинний, а тільки сказати: як ви думаєте і сумніваєтеся, не бажаючи вислухати Мене, що Я говорю про Себе.

5. Можна знайти для цього чимало й інших причин. Так, ми можемо вказати безліч причин, через які Христос вживав щодо Себе принизливі вирази. А ти вкажи хоча б одну причину Його високих слів, крім тієї, про яку я сказав, а саме — Його бажання показати нам Своє високе достоїнство. Однак іншої причини назвати ти не зможеш. Великий може сказати про себе щось принизливе, і за це не потрібно йому докоряти, бо він робить це через смирення. А малий, коли скаже про себе щось величне, не уникне осудження, бо робить це через гордість. Тому великого, коли він говорить про себе скромно, ми хвалимо, а простого, коли він стане говорити про себе щось величне, не похвалить ніхто.

Отже, якщо б Син, як ви стверджуєте, був набагато нижче Отця, то Йому не потрібно було б говорити слів, якими Він виражав Свою рівність з Отцем, бо це було б вираженням гордості. А коли рівний з Отцем говорить про Себе смиренно і покірно, тоді ніхто не має права Його осуджувати і звинувачувати, бо це заслуговує похвали і гідне надзвичайного подиву. А щоб сказане було більш зрозумілим, і щоб всі ми переконалися, що я не суперечу Божественному Писанню, я повернуся знову до першої із вказаних причин і вкажу ті місця, де Христос, перебуваючи в плоті, яскраво використовує вирази нижчі від Його власного єства, а, коли бажаєте, наведу саму молитву, в якій Він молиться до Отця. Але слухайте мене уважно, бо я хочу викласти вам усе, повертаючись дещо назад.

У ту священну ніч, коли Христос був зраджений, була Вечеря. Називаю її священною тому, що від неї беруть початок численні блага, даровані всесвіту. Тоді і зрадник возлежав із одинадцятьма учнями. І коли вони їли, Христос сказав: «Один із вас зрадить Мене» (Мф. 26, 21). Запам’ятайте ці слова, щоб потім, коли ми дійдемо до молитви, зрозуміти, чому Він так молився. Зверни увагу і на Провидіння Господа. Він не сказав: «Юда Мене зрадить», — щоб конкретним викриттям не зробити його ще більш безсоромним. Але, коли той, звинувачений совістю сказав: «Чи не я, Господи?», тоді Він сказав йому: «Ти сказав» (Мф. 26, 25). І тоді Він не хотів його викривати, а зробив так, що той сам себе викрив. Але й тоді Юда не став кращим, а, взявши кусок хліба, вийшов. Коли ж він вийшов, Ісус, звертаючись до учнів, говорить: «Усі ви спокуситеся через Мене». Однак Петро у відповідь сказав: «Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь». Ісус знову говорить: «Істинно кажу тобі, що в цю ніч, перше ніж проспіває півень, ти тричі зречешся Мене» (Мф. 26, 31, 33–34). Коли той знову почав сперечатися, Христос уже не відповідав йому. Він ніби говорить: «Ти не переконуєшся словами, а сперечаєшся, тоді переконаєшся на ділі, що перечити Господу не можна». Запам’ятай і ці слова, бо це нам знадобиться під час роздумів про молитву.

Він викрив зрадника, провістив, що всі розбіжаться, і Свою смерть. «Уражу пастиря, — сказав Він, — і розбіжаться вівці отари» (Мф. 26, 31). Провістив, хто відречеться від Нього, коли і скільки разів. І все це провістив з точністю. Після всього, подавши достатній доказ того, що Він знає про майбутні події, прийшов у визначене місце і став молитися. Єретики говорять, що ця молитва стосується Його Божества, а ми говоримо, що вона стосується домобудівництва Його спасіння. Розсудіть самі і ради слави Єдинородного винесіть неупереджене рішення. Хоч я звертаюся до суду друзів, але прошу і благаю вершити суд неупереджений, без догоджання мені і без ворожості до них.

Те, що ця молитва не стосується Його Божества, видно вже з того, що Бог не молиться. Для Бога притаманно приймати поклоніння, для Бога притаманно приймати молитви, а не Самому підносити молитви. Але позаяк єретики безсоромно впираються, то я постараюся із самих слів молитви пояснити вам, що все це є справою Христового домобудівництва і немічності Його плоті. Коли Христос говорить щось смиренне, то виражає це смирення і простоту таким чином, щоб надзвичайне смирення Його слів змогло навіть найбільш недовірливих людей переконати в тому, що ці слова не притаманні для неосяжного і невимовного Єства.

Тепер приступимо до слів молитви. «Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26, 39). Тут я спитаю єретиків: невже не знає? Це можливо чи неможливо, щоб Той, Хто не так давно на Вечері говорив: «Один із вас зрадить Мене», Хто напередодні сказав: «Уражу пастиря, і розбіжаться вівці отари», і ще: «Усі ви спокуситеся через Мене», і Петрові сказав: «… тричі зречешся Мене», то скажи мені, чи Він тепер не знає цього? Хто із найбільш затятих може це довести? Якщо б це було нікому невідоме ані із пророків, ні з ангелів, ні з архангелів, тоді любителі сперечатися мали би привід для суперечок. Але коли ця невідомість була відомою й очевидною для всіх, про що достеменно знали навіть люди, то яке оправдання і яке прощення може бути для тих, котрі стверджують, що Христос говорив це через Свою необізнаність? Як відомо, навіть раби достеменно знали про те, що я говорю. Вони знали й те, що Він помре, і те, що Йому належить перенести смерть на хресті. Ще задовго до цього Давид, вказуючи на це та дещо інше, від імені Христа говорив: «Пробили руки Мої і ноги Мої» (Пс. 21, 17). Він говорив про майбутнє як про те, що вже звершилося, виражаючи цим, що як минуле неможливо відмінити, так і його слова не можуть не звершитися. Також Ісая, провіщаючи це, говорив: «Як агнець ведений Він був на заколення, і як агнець перед тим, хто стриже його, безмовний» (Іс. 53, 7). А Іоан, побачивши Цього Агнця, говорив: «Ось Агнець Божий, Який бере на Себе гріхи світу» (Ін. 1, 29). «Це Той Агнець, — говорить він, — про Якого провіщено». І зверни увагу, не просто сказано: «Агнець», а добавлено: «Божий». Бо був ще інший агнець — юдейський. Тому Іоан і виразився так, бажаючи вказати, що це Божий Агнець. Той агнець приносився в жертву тільки за один народ, а Цей принесений за весь всесвіт. Кров того агнця звільняла тільки юдеїв від тілесного покарання, а Кров Цього стала всеосяжним очищенням усього всесвіту. Водночас кров юдейського агнця могла звершувати те, що звершувала, не через свої властивості, а мала таку силу тому, що була прообразом цієї Крові.

6. Де ж ті, котрі говорять, що як Христос називається Сином, так і ми називаємося синами, і, посилаючись на однорідність назви, намагаються принизити Його до нашого приниженого стану? Ось Агнець і агнець. Назва однакова, але різниця між тим та іншим єством безмежна. Тому, як тут не думаєш про рівність, хоч чуєш однакову назву, так і там, слухаючи слова Сина і сина, не принижуй Єдинородного до своєї нікчемності.

Але для чого говорити про очевидне? Якщо б Його молитва стосувалася Його ж Божества, тоді Він виявився б суперечливим щодо Себе, Таким, що заперечує Самого Себе. Тут Він говорить: «Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця» (Мф. 26, 39). І тривожиться, і хоче уникнути страждань. Але в іншому місці Він сказав, що Син Людський має бути виданий і постраждати, а коли почув слова Петра: «Будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою», — настільки докоряв йому, що сказав: «Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мф. 16, 22–23). Перед цим Він похвалив Петра і назвав блаженним, а тепер назвав сатаною. Але не ради того, щоб образити Апостола, а щоб цим докором показати, що сказане Петром не відповідало Божій волі, а суперечило їй настільки, що того, хто сказав це, хоч би це був сам Петро, Він тут же назвав сатаною.

Так і в іншому місці Він говорить: «Дуже бажав Я цю паску їсти з вами» (Лк. 22, 15). Чому Він говорить: «цю паску», коли Він, як і раніше, святкує це свято разом з ними? Чому? Тому, що за нею йшов хрест. І ще: «Отче! Прослав Сина твого, щоб і Син Твій прославив Тебе» (Ін. 17, 1). І в інших місцях ми бачимо, що Він не раз провіщав про Свої страждання і хотів, щоб вони вже звершилися, бо ради них Він прийшов. То чому тут Він говорить: «Якщо можливо»? Він показує нам немічність людської природи, якій важко розлучитися із цим життям. Вона, через закладену Богом від початку любов до цього життя, тривожиться, намагається уникнути цього.

Якщо і після всіх цих Його слів деякі насмілюються сказати, що Він не прийняв плоті, то що вони сказали б тоді, коли б взагалі нічого такого не було сказано? Там Він як Бог провіщає про Свої страждання і хоче, щоб вони звершилися, а тут як людина ухиляється і хоче уникнути їх. Те, що Він добровільно йшов на страждання, видно із Його слів: «Маю владу віддати її (душу) і владу маю знову прийняти її… Ніхто не відбере її від Мене, але Я Сам віддаю її» (Ін. 10, 18). Чому ж тоді Він говорить: «Втім, не як Я хочу, а як Ти»? Але що дивного в тому, що ще до розп’яття на хресті Він переконував у правдивості Свого тіла, якщо і після воскресіння, побачивши невіруючого учня, Він не відмовився показати йому Свої рани та виразки від цвяхів і дозволив доторкнутися до них рукою, промовивши: «Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має» (Лк. 24, 39)?

Тому Він не прийняв людського тіла, будучи у зрілому віці, а зволив зачатися і народитися, і годуватися молоком, і провести на землі стільки часу, щоб і тривалістю часу, і всім іншим переконати в цьому людей. Часто ангели і Сам Бог являвся на землі в образі людини, однак видимий образ не був істинним тілом, а тільки видінням. Тому, щоб ти не подумав, що таким же було і явлення Христа, а щоб безсумнівно вірив, що це було істинне тіло. Він був зачатий, народжений, вихований, покладений в яслах не в якомусь домі, а при гостинному дому, у присутності народу, щоб Його народження стало відоме для всіх. Тому Він і пеленався. Тому і пророцтва з давніх-давен провіщали, що Він не тільки буде людиною, але буде і зачатий, і народжений, і вихований, як належить усім дітям. Ісая про це говорить так: «Ось Діва в утробі зачне і Сина породить, і назвеш, ім’я Йому Еммануїл. Масло та мед буде Він споживати» (Іс. 7, 14–15). І ще: «Дитя народилося нам, даний нам Син» (Іс. 9, 5). Чи бачиш, що пророки провіщали і про Його дитячий вік?

То спитай єретика: невже Бог боїться, ухиляється, вагається, печалиться? Якщо він скаже: «Так», — тоді відступися від нього і прирівняй його до диявола чи навіть гірше диявола, бо той не наважиться сказати такого. Якщо він відповість, що все це недостойне Бога, тоді скажи: тож, Бог і не молиться, бо коли б приписати Богові слова молитви, тоді все інше було б недоречним. Слова виражають не тільки скорботу, але й дві протилежні волі, одну Синівську, а другу Отцівську, бо словами «втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26, 39) виражено саме це. Цього і єретики ніколи не допускали. Але коли ми постійно стверджували, що слова «Я і Отець — єдине» (Ін. 10, 30) стосуються сили, то вони відносили їх до волі, стверджуючи, що в Отця і Сина одна воля. Але коли в Отця і Сина одна воля, то як же Син говорить: «Втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26, 39)?

Отже, якщо б ці слова стосувалися Його Божества, тоді тут виникало б чимало суперечностей. Але коли вони стосуються плоті, то вони незаперечні і мають під собою основу. Уникання смерті з боку плоті не є приводом для її осудження, бо це природно. А Христос показав у Собі все, що притаманне людській природі, крім гріха, чим закрив уста єретикам. Тож, коли Він говорить: «Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця», і: «Втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26, 39)? — то цим виражає тільки те, що Він перебував в істинній плоті, яка боїться смерті, бо їй притаманне боятися смерті, її уникати і через неї печалитися. Інколи Він залишав свою плоть на самоті без Своєї Божественної підтримки, щоб, показавши її немічність, переконати, що вона має людську природу. Інколи ж прикривав її, щоб ти пізнав, що Він був не простою людиною. Це могли б подумати тоді, коли б Він постійно проявляв людські дії. Водночас, якщо б Він постійно проявляв те, що притаманне Божеству, тоді не повірили б вченню про домобудівництво спасіння. Тому Він урізноманітнював і змішував слова та діла, щоб не спричинити хвороби та безумства ні Павла Самосатського, ні Маркіона, ні Манихея. Тому і тут Він провіщує майбутнє як Бог, і як людина намагається уникнути страждань.

7. Я хотів викласти й інші причини і на підставі того, що робив Христос, показати, як Він молився тут, проявляючи немічність плоті, так Він молився й в інших випадках через немічність тих, що слухали. Тому не треба думати, нібито все те скромне, що Він говорив, було сказано Ним через те, що перебував у плоті. Для цього є й інші причини, про які я вже згадував. Однак, остерігаючись, що коли добавлю ще й те, що хотів сказати, вам буде важко засвоїти все, що було сказано, то на цьому закінчу мову про єретиків і, відклавши все до наступного часу, знову запропоную вам повчання про молитву.

Я вже не раз говорив про це, однак необхідно повернутися до цього й тепер. Одяг, який тільки раз був занурений у фарбу, має нестійкий колір, тоді як той, який фарбувальники занурювали не один раз, а раз за разом декілька разів, зберігає свій колір довго. Так відбувається і з нашими душами. Якщо ми часто слухаємо одні і ті ж слова, то, отримавши настанови, ніби якесь забарвлення, його нескоро забудемо. Тому будьмо уважними, коли слухаємо. Нема, воістину нема нічого сильнішого за молитву і навіть рівного їй.

Не настільки величний цар, одягнений у багряницю, як той, хто молиться, звеличуючись розмовою з Богом. Як той, хто в присутності війська і полководців, численних вельмож і знаті, підійшовши до царя і вступивши з ним наодинці в розмову, приверне до себе увагу всіх і завдяки цьому отримує більше почесті, так само буває і з тим, хто молиться. Подумай, яка це велична справа — у присутності ангелів, архангелів, серафимів, херувимів та інших сил простій людині з великою сміливістю приступити і розмовляти з Царем цих сил. З якою почестю можна порівняти це?

Молитва ж приносить нам не тільки почесть, але й надзвичайну користь ще до того, як ми отримаємо те, чого просимо. Як тільки будь-хто піднесе руки до неба і звернеться до Бога, він тут же відходить від усіх людських справ і, коли щиро молиться, то під час молитви не думає про теперішнє життя, а лине думкою до майбутнього й уявляє небесні блага. Якщо в ньому спалахне гнів, він легко приборкується, запалиться похіть — вона згасне, почне мучити заздрість — вона досить легко проганяється. У душі того, хто молиться, відбувається те, що, за словами пророка, відбувається в природі під час сходу сонця. Що він говорить? «Ти насуваєш темряву, і ніч настає; тоді бродить вся звірина лісова. Леви ричать за здобиччю і просять від Бога поживи собі. Сходить сонце — вони вертаються назад і лягають у лігвищах своїх» (Пс. 103, 20–22).

Коли з’являється сонячне проміння, всі звірі тікають і ховаються у своїх норах. Так буває, коли ми, напруживши душу, щиро молимося тверезим розумом. Тоді молитва, подібно до проміння, засяє від наших уст і язика, розум просвічується, а всі безумні і тваринні пристрасті проганяються, тікають і ховаються у своїх норах. Хоч би тоді був присутнім диявол — він утече, хоч би демон — він відійде. Коли господар розмовляє з рабом, тоді будь-який інший раб чи навіть хтось наближений до нього, не насмілиться підійти і перешкодити їхній розмові. Тим більше демони, які образили Бога і тепер на мають до Нього доступу, не можуть турбувати нас, коли ми щиро розмовляємо з Богом.

Молитва — це пристань для тих, що захоплені буревієм, якір для тих, кого кидають хвилі, тростина для немічних, скарб для убогих, опора для багатих, ліки від хвороб, хоронителька здоров’я. Молитва оберігає непорушними наші блага і відганяє всяке зло. Якщо нас спіткає спокуса, вона її легко проганяє; якщо трапиться втрата майна чи будь-що інше, що спричиняє для душі скорботу, вона скоро загоїть все. Молитва проганяє будь-яку скорботу, подає душевний спокій, вселяє постійну радість, вона є матір’ю мудрості. Хто може щиро молитися, то хоч би він був найубогішим, стає найбагатшим. Навпаки, хто звертається до молитви, той хоч би сидів на царському престолі є найубогішим. Ахав був царем і мав незлічимі багатства золота і срібла. Але через те, що не молився, ходив шукати Іллю, чоловіка, який не мав ні житла, ні одягу, крім одного плаща. Що це, скажи мені, ти, котрий маєш стільки скарбів, шукаєш того, хто не має нічого? «Так, — говорить він, — яка мені користь від скарбів, коли він закрив небо і зробив усе це непотрібним?» Чи бачиш, що Ілля був багатший від Ахава? Він тільки сказав слово і цар разом зі своїм військом опинився у надзвичайній убогості.

О, дивні діла! Людина, яка не мала навіть одягу, закрила небо! Він тому і закрив небо, що не мав одягу. Він тут не мав нічого, тому і явив велику силу. І як тільки відкрив уста, то зіслав з неба незлічимі скарби благ (3 Цар. 17–18 розд.). О уста, що мають джерело води! О язик, що проливає потоки дощів! О голос, що посилає незлічимі блага! Так постійно споглядаючи на цього убогого, який був багатий тому, що був убогим, не будемо перейматися теперішнім, а будемо прагнути майбутнього. Тоді ми отримаємо всі блага і тут, і там, і щоб усім нам сподобитися їх через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Котрим Отцю спільно зі Святим Духом слава нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 07.06.2016.