«Наша Парафія»

Святий Іоан Золотоустий, світильник світу, учитель Всесвіту, стовп й утвердження Церкви, проповідник покаяння, був вихідцем із Антиохії Сирійської, народився приблизно 347 року. Його батьки, Секунд і Анфуса, належали до кращого антиохійського суспільства і сповідували християнську віру. Секунд був військовим начальником і займав почесну посаду, але він не міг мати впливу на виховання сина, оскільки помер у той час, коли Іоан був ще малолітньою дитиною. Тому всі турботи про виховання Іоана лягли на матір, благочестиву Анфусу. Втративши чоловіка в особливо юному віці (їй було тоді біля двадцяти років), вона не захотіла виходити заміж удруге, а цілком присвятила себе вихованню сина. Саме від неї й отримав малолітній Іоан перші уроки християнських істин та благочестя.

Утвердивши сина в християнській вірі, Анфуса віддала його софістові Ливанію і філософові Андрагафію для навчання красномовству і філософії1. Пізніше, коли Іоанові виповнилося вісімнадцять років, він, ще не освячений святим Хрещенням, яке за звичаями того часу приймалося в зрілому віці, був направлений в Афіни2 для удосконалення в красномовстві і філософії. Навчаючись тут, Іоан досить скоро вивчив усі грецькі книги і науки та став мудрим філософом і красномовним оратором, перевершивши премудрістю своїх однолітків і багатьох філософів.

В Афінах в особі філософа Анфімія він мав досить злісного супротивника. Останній, заздрячи добрій славі Іоана, злословив його, збуджуючи проти нього ненависть і в інших. Однак святий з Божою допомогою посоромив свого супротивника та водночас навернув багатьох до Христа.

Сталося це так. Коли Анфімій у суперечці з Іоаном став вимовляти лихі слова на Господа нашого Ісуса Христа, то на нього раптово напав нечистий дух і став його мучити. Анфімій упав на землю, корчився та звивався всім тілом, широко розкриваючи рот, з якого текла піна. Побачивши це, всі присутні жахнулися, і багато хто від страху почали тікати. Ті, котрі залишилися, благали Іоана простити і зцілити біснуватого. Іоан відповідав:

— Якщо він не покається і не увірує в Христа — в Бога, Якого хулив, то не зцілиться.

І Анфімій тут же вигукнув:
— Сповідую, що ні на небі, ані на землі немає іншого Бога, крім Того, Якого сповідує Іоан.

Коли він вимовляв це, нечистий дух вийшов з нього й Анфімій устав здоровим. Весь народ, що бачив це чудо, вигукував:
— Великий Бог християнський! Він один творить чудеса!

Святий Іоан, заборонивши Анфімію хулити Сина Божого і навчивши його істинної віри, відіслав до єпископа Афін, і Анфімій зі всім своїм сімейством прийняв від нього святе Хрещення.

Разом з Анфімієм увірували і хрестилися також багато хто з почесних громадян. Довідавшись, що це навертання до Христа еллінів звершилося через Іоана, єпископ вирішив висвятити Іоана у священний сан і втримати його в Афінах, щоб після його смерті (бо він був уже в досить похилому віці) Іоан прийняв архієрейську кафедру. Дізнавшись про це, блаженний Іоан таємно покинув Афіни і прийшов до своєї батьківщини — Антиохії.

Нехтуючи нікчемною славою цього суєтного світу та всіма світськими почестями, він вирішив, прийнявши ангельський чин, взяти на себе смиренне чернече життя і трудитися задля Бога. До цього спонукував святого Іоана і його друг Василій3 уродженець тієї ж Антиохії. Проводячи дитячі роки разом, вони вчилися в тих же вчителів і відчували один до одного сильну любов, оскільки були споріднені душами і мали однакові характери. Цей Василій, спочатку сам прийнявши чернечий чин, радив обрати чернече життя і своєму одноліткові — святому Іоанові.

Послухавшись його доброї ради, Іоан побажав негайно відійти в монастир і стати ченцем, однак був затриманий матір’ю. Вона, довідавшись про намір Іоана, стала говорити йому зі сльозами:

— Сину! Недовго мене радувало спільне життя з твоїм батьком, зі смертю якого, з Божественної волі, наступило твоє сирітство, а моє вдівство. Але ніяка прикрість не могла примусити мене до другого шлюбу і до того, щоб ввести іншого чоловіка в дім твого батька. З Божою допомогою я терпляче переносила прикрощі вдівства, маючи велику відраду і розраду від безперестанного споглядання на твоє обличчя, подібне на обличчя батька. При цьому я не розтратила маєтки твого батька, а зберегла його цілим для потреб твого життя. Отже, благаю тебе, сину, не кидай мене у повторне вдівство і своїм відходом не збуджуй знову вже затихлий у мені біль за твоїм батьком, а дочекайся моєї смерті, якої я очікую з дня на день. Коли поховаєш мене біля костей твого батька, тоді роби так, як побажаєш. А тепер залитися зі мною і почекай трохи, поки я ще жива.

Під впливом таких прохань матері Іоан зважився деякий час не йти з дому, однак, залишившись вдома, він перемінив світлий одяг на убогий і став вести усамітнене життя, проводячи час у молитві і вивчанні слова Божого. У цей час Іоан зблизився з благочестивим за своїм життям єпископом Антиохійським Мелетієм4, який переконав Іоана якнайскоріше прийняти хрещення й, охрестивши його, поставив церковним читцем. У цьому чині Іоан пробув три роки. У цей час померла мати Іоана. Поховавши її, він тут же роздав усе майно нужденним, дарував волю рабам і рабиням, а сам оселився в монастирі5 і став ченцем, день і ніч несучи великі труди і подвиги для Господа. Тут він написав книги «Про священство», «Про смирення», що містять багато корисного, і «Послання до грішного ченця Феодора».

Святий Іоан від Бога мав дар учителя і благодать Святого Духа, що було відкрито одному ченцеві на ім’я Ісихій, який ніс подвиг у тому ж монастирі. Будучи у похилому віці і досконалим у чеснотах, Ісихій мав дар прозорливості. Однієї ночі, коли він не спав, а молився і, будучи в духовному піднесенні, споглядав наступне видіння. Два дивні мужі, які зійшли з неба, одягнені в білий одяг і сяючі, наче сонце, увійшли до блаженного Іоана, коли він стояв на молитві. Один з них тримав списаний сувій, а інший ключі. Побачивши їх, Іоан стривожився і поспішив поклонитися їм до землі. Тим часом мужі, взявши Іоана за руку, підняли його зі словами:
— Уповай і не бійся! Іоан запитав у них:
— Хто ви, добродії мої? Вони тут же відповіли йому:
— Не бійся, чоловіче бажань, новий Даниїле6, в якому через чистоту серця зволив оселитися Дух Святий! Ми послані до тебе Великим Учителем, Спасителем нашим Ісусом Христом.

Після цих слів один з мужів, що з’явилися, простягнув руку і подав Іоанові сувій зі словами:

— Візьми цей сувій з руки моєї! Я — Іоан, що лежав під час Тайної Вечері на грудях Господа і від Нього отримав Божественні одкровення7. Господь дарує і тобі знання всієї глибини премудрості, щоб ти наситив людей безсмертною їжею вчення Христового і своїми устами загородив уста єретиків та юдеїв, які вимовляють хулу на Бога.

Інший же, простягнувши до Іоана свою руку, подав йому ключі зі словами:

— Візьми ці ключі, бо я — Петро8, якому довірені ключі Царства. Господь і тобі передає ключі святих церков, щоб, кого ти зв’яжеш, той був зв’язаний, а кого розв’яжеш — розв’язаний.

Блаженний Іоан знову схилив свої коліна і поклонився Апостолам зі словами:

— Хто я, грішний і найостанніший зі всіх людей, щоб мені насмілитися взяти на себе і нести таке велике і страшне служіння?

Але святі Апостоли знову взяли його за праву руку і поставили на ноги, кажучи:

— Устань на свої ноги, мужайся, кріпися і роби те, на що закликає тебе Господь наш Ісус Христос для освячення й утвердження людей Його, заради спасіння яких Він пролив Свою Кров. Навчай слову Божому, сміливо згадуй Господа, Який сказав: «Не бійся, мале стадо! Бо Отець Ваш благозволив дати вам Царство» (Лк. 12, 32)9. Так і ти не бійся, тому що Христос Бог наш благоволить через тебе освятити багато душ і привести їх до пізнання Його. За правду ти витерпиш багато прикрощів і бід, але перенеси їх, як твердий адамант10, бо так успадкуєш Царство Боже.

Сказавши це, мужі, що явилися, осінили Іоана хресним знаменням і, віддавши йому цілування в ім’я Господнє, відійшли. Преподобний Ісихій розповів про побачене ним іншим із братії, досвідченим у подвигах, і вони дивувалися й прославляли Бога, Який має рабів Своїх, що таємно несуть подвиг. При цьому Ісихій заборонив їм розповідати кому-небудь про видіння, щоб не довідався про це Іоан і не пішов від них, а вони через це не втратили можливості жити з таким великим угодником Божим. А блаженний Іоан старанно піклувався про своє спасіння, трудячись словом і ділом, успішно несучи подвиг, водночас надихав до подвигу інших і спонукував лінивих, щоб вони, умертвляючи свою плоть і підкоряючи її духу, прагнули до небесного.

Побожно трудячись у монастирі, блаженний звершив за цей час чимало чудес. Один багатий житель Антиохії, славного роду, дуже страждав від головного болю, так що в нього випало праве око і висіло на щоці. Роздавши багато майна талановитим лікарям, він не отримав від них полегшення. Тоді, почувши про святого Іоана, він прийшов до нього у монастир. Приступивши до святого, він обійняв його ноги, цілуючи їх і просячи у святого зцілення. Святий Іоан сказав йому:

— Такі хвороби осягають людей за їхні гріхи і маловір’я. Отже, якщо ти віруєш всією душею, що Христос має силу зцілити тебе, і відійдеш від своїх гріхів, то побачиш славу Божу.

— Вірую, отче, — відповів хворий, — і зроблю все, що ти повелиш мені.

Сказавши це, він ухопився за одяг блаженного Іоана і поклав його на свою голову і на хворе око. Хвороба негайно припинилася, око повернулося в належне положення, і той чоловік став здоровим, ніби ніколи і не хворів. Славлячи Бога, він повернувся додому.

Так само інший чоловік, якого звали Архелай, старійшина міста Антиохії, який страждав проказою на обличчі, прийшов до святого Іоана з проханням про зцілення. Наставивши його в істинах віри, Іоан повелів йому вмити чоло водою, яку п’є братія в монастирі. Зробивши це, хворий очистився від прокази і, залишивши світ, став ченцем.

Ще якийсь, якого звали Евклій, сліпий на праве око з дитинства, прийшов у той монастир, де знаходився блаженний Іоан і прийняв чернечий образ. Іоан сказав йому:
— Нехай Бог зцілить тебе, брате, і нехай просвітить твої душевні і тілесні очі.

Як тільки святий вимовив ці слова, сліпе око Евклія раптом прозріло і хворий отримав змогу бачити ясно. Побачивши це чудо, браття дивувалися і говорили:

— Воістину Іоан — раб Божий і в ньому живе Дух Святий.

Одна жінка, яку звали Христиною, будучи кровоточивою, благала свого чоловіка відвести її до святого Іоана. Посадивши дружину на осла, чоловік відправився до монастиря. Залишивши її перед монастирськими воротами, сам увійшов до святого і став благати зцілити його дружину від її немочі. Святий Іоан сказав тому чоловікові:

— Скажи своїй дружині, щоб вона змінила свою злу вдачу і перестала бути жорстокою у ставленні до рабів, пам’ятаючи, що і вона створена з того ж пороху, що й вони. І нехай вона подбає про свою душу, роздаючи милостиню жебраком і не облишаючи молитви. Також утримуйтеся і зберігайте себе чистими у пісні та святкові дні, і Бог дарує твоїй дружині зцілення.

Відійшовши, чоловік розповів дружині все, що він чув від святого. Та дала обітницю з усією ретельністю до останнього подиху заховувати все, що було відкрито. Чоловік повернувся до святого і сказав йому про обітницю дружини. Святий же на це відповів:

— Іди з миром! Господь уже зцілив її.

Повернувшись до дружини, чоловік побачив її зціленою, і вони з радістю повернулися додому, прославляючи Бога.

Трапилося так, що в той час неподалік від монастиря, де ніс подвиг Іоан, появився лютий лев, який, нишпорячи по дорогах, пожирав людей і худобу. Багато разів жителі навколишніх селищ, зібравшись, підстерігали звіра зі зброєю і стрілами, сподіваючись убити його, але кожного разу безуспішно. Виходячи з діброви, звір люто нападав на людей і багатьох з них убивав на смерть, інших ранив так, що вони ледь могли втекти, а деяких живими ніс до свого лігвища і там пожирав. Прийшовши до Іоана, навколишні селяни сповістили йому про це і просили, щоб він допоміг їм своїми молитвами. Іоан дав прохачам дерев’яний хрест і велів установити його на тому місці, де виходить звір. Ті так зробили і через декілька днів помітили, що звір не появляється. Тоді селяни пішли до хреста і побачили там труп лева. Врятовані від такого лиха силою Хреста і молитвами святого Іоана, вони зраділи і прославили Божого угодника.

Іоан пробув у тому монастирі чотири роки. Потім, бажаючи більшого усамітнення, таємно пішов у пустелю, знайшов там печеру і пробув у ній протягом двох років, живучи на самоті.

Через два роки, стомлений великими подвигами і страдаючи від холоду, Іоан занедужав так, що вже не міг піклуватися про себе. Тому він змушений був залишити пустелю і повернутися до Антиохії. Це трапилося через Боже Провидіння і піклування про Церкву, щоб такий світильник не був прихований у пустелі, ніби під спудом, а світив усім. Господь попустив Іоанові впасти в недугу, виводячи його таким чином від перебування зі звірами до співжиття з людьми, щоб він був корисний не тільки для себе, але й для інших.

Коли блаженний Іоан прибув до Антиохії, святійший патріарх Мелетій прийняв його з радістю, дав йому притулок, велів проживати біля себе і незабаром рукоположив у сан диякона. У цьому служінні він пробув упродовж шести років, прикрашаючи Церкву Божу своїм побожним життям і корисними для душі писаннями. За час дияконства святим Іоаном написані твори: «Про дівоцтво», розрада «Вдові» і захист віри «Проти Юліана»11.

У цей час святому Мелетію необхідно було відправитися до Константинополя, де мало відбутися поставлення патріархом святого Григорія Назіанзина12. Невдовзі після прибуття туди святий Мелетій спочив у Господі. Почувши про смерть свого патріарха, Іоан знову залишив Антиохію і пішов у монастир, в якому перебував раніше. Ченці зраділи його поверненню, влаштували духовне торжество, приймаючи від нього звичайне навчання. Так у безмовності служачи Богові, Іоан пробув там три роки.

Престол Антиохійської Церкви зайняв Флавіан13. Коли він одного разу вночі стояв на молитві, йому явився ангел Господній і сказав:

— Завтра піди в монастир, у якому перебуває угодник Божий Іоан, приведи його звідти до міста і висвяти на пресвітера, бо він — обраний сосуд Божий, і Бог бажає навернути через нього багатьох до істинної віри.

У той же час ангел явився і святому Іоанові, коли він, за своїм звичаєм, звершував у келії нічні молитви, і велів іти з Флавіаном до міста і прийняти від нього висвячення. З настанням дня патріарх прийшов у монастир. Йому назустріч вийшли всі ченці разом із блаженним Іоаном. Поклонившись, вони отримали від патріарха благословення, а потім з належною шаною ввели його до церкви. Звершивши святу Літургію і причастивши всіх Божественних таїн, патріарх подав братії благословення і, взявши Іоана, направився до міста. А ченці, розлучаючись зі святим Божим угодником, гірко ридали.

Наступного дня ранком було звершено висвячення Іоана на пресвітера. Коли патріарх поклав свою руку на його голову, раптово появився білий, сяючий голуб, що літав над головою святого Іоана. Патріарх Флавіан і всі, що знаходилися в храмі, жахнулися і надзвичайно дивувалися. Слух про це чудо розійшовся по всій Антиохії, Сирії та навколишніх містах, і всі, хто чув про це, говорили: «Ким має бути Іоан, що із самого початку явилася над ним слава Господня?»

У сані пресвітера Іоан ще з більшою ревністю піклувався про спасіння людських душ. Раз, а то й двічі на тиждень, а іноді навіть кожного дня він повчав народ у церкві, виголошуючи проповіді з амвона. Бувало, що, виголосивши повчання в одній церкві, він стомлений ішов до соборного храму, де служив єпископ, а той, сповняючи загальне бажання, доручав йому знову говорити повчання. Під час свого пресвітерства святий Іоан виголосив безліч проповідей, з яких деякі дійшли до нас. При цьому, він з висоти церковного амвона з ретельністю займався тлумаченням Священного Писання. Він склав дуже корисні для душі тлумачення на багато книг Старого Завіту, а також на Євангелія від Матфея та Іоана, на книгу Діянь апостольських. Особливо любив він послання Апостола народів Павла і чимало з них у своїх бесідах пояснював народові14.

Свої проповіді святий Іоан Золотоустий часто говорив усно, що викликало неабиякий подив у всіх жителів Антиохії. За це вихваляли блаженного, оскільки досі ніхто не проповідував Слово Боже без книги чи зошита — першим таким проповідником у них був Іоан. Його повчання були сповнені такою силою, що всі, хто слухав, не могли насолодитися ними. Ось, чому багато скорописців записували проповіді Іоана на хартіях15 і, переписуючи, передавали іншим. Його повчання читалися за трапезами і на площах, слухачі повчалися його словам, як Псалтирі. Іоан був настільки милим оратором і любим для всіх учителем, що в місті не було жодного, хто не бажав би слухати його бесід. І коли довідувалися, що Іоан хоче говорити, всі з радістю спішили до церкви. Міські правителі і судді залишали свої заняття, купці — свого торгівлю, ремісники — свої справи і поспішно йшли слухати повчання Іоана, піклуючись про те, щоб не пропустити жодного слова, що виходить з його уст. Усі вважали неабиякою втратою, коли їм не вдавалося чути солодких слів Іоана. Ось чому йому привласнили різні похвальні найменування. Одні називали його «Божими і Христовими устами», інші — «солодкоголосим», а ще інші — «медоточивим».

Траплялося, що блаженний, особливо на початку свого пресвітерства, говорив проповіді, які своїм змістом були не завжди зрозумілі для малоосвічених слухачів. Одного разу якась жінка, слухаючи і не розуміючи сказаного, підняла голос серед народу і сказала Іоанові:

— Духовний учителю, а краще назву, Іоане Золотоустий, колодязь святого твого вчення глибокий, а вірьовки нашого розуму короткі і не можуть досягнути його глибини.

Тоді багато хто з народу сказали:

— Сам Бог устами жінки дав це найменування Іоанові. Нехай же він з цього часу називається Золотоустим.

Так, з того часу і дотепер Церква зберегла це найменування за Іоаном.

Розсудивши, що недобре говорити до народу хитросплетеними повчаннями, святий Іоан з тих пір намагався прикрашати свою бесіду не витонченим красномовством, а простими і повчальними словами, щоб навіть найпростіший слухач зрозумів і отримав користь. Повчаючи жителів Антиохії вірі та християнському життю, святий Іоан Золотоустий був для своїх співгромадян водночас утішителем під час загальних лихоліть.

В Антиохії через накладення податків, важких для бідних жителів міста, сталося народне збурення. Розлючена чернь скинула статуї імператора і членів його родини, що стояли в місті, і розбила їх на шматки. Однак скоро місце шаленої люті зайняли жах і розпач. Антиохійці стали очікувати прояву царського гніву щодо заколотників. До імператора клопотати за місто, що провинилося, і зглянутися на прохання народу відправився благочестивий святитель Антиохійський Флавіан. Святого Іоана він залишив у місті втішати і лікувати стражденні душі. Почався Великий піст, що став для антиохійців справді часом покаяння й скорботи. Щодня Божий світильник — Іоан виходив на церковний амвон і звертався до народу із сильним словом розради і повчання. Він то підтримував у народі непохитність і мужність, то оживляв його надії на милість імператора, то збуджував у ньому сподівання на майбутнє життя. Водночас він викривав гріхи своїх співгромадян: скнарість багатих, пожадливість, розпусту, лицемірство, жорстокість і марновірство. Говорив, що саме цими пороками антиохійці накликали на місто таке лихо, і переконував їх виправитися. Ніколи, напевно, Великий піст не дотримувалася з такою строгістю, не проводився з таким покаяним почуттям, яке охопило всіх жителів. Народ юрбами ішов до церкви і з жадібністю слухав слова Золотоуста, знаходячи в них полегшення для своєї скорботи.

Тим часом святий Флавіан з’явився до імператора зі словами захисту і християнський імператор простив тих, що образили найвищу владу. Вістка про помилування була привезена Флавіаном на самий день Великодня. У перший же день свята святий Іоан оголосив народові благу вістку і на закінчення сказав:

— Радуйтеся радістю духовною, дякуйте Богові не тільки за припинення нещасть, але і за те, що Він послав їх.

Сказавши це, святий Іоан мав на увазі значення тих нещасть, що припинилися, для збудження в антиохійцях покаяного почуття і пробудження духовного життя.

Угодник Божий був сильним чоловіком не тільки в слові, але й у ділах. Силою Христовою він творив чудеса, зціляючи хворих. Ось деякі із чудес святого.

Одна жінка, яку звали Евклія, мала єдиного сина, що занедужав гарячкою і вже помирав. Прийшовши до святого, Евклія благала його, щоб він зцілив хворого. Іоан, узявши води, тричі створив над нею знамення святого хреста в ім’я Святої Трійці і покропив хворого. Гарячка негайно припинилася і хворий, уставши здоровим, поклонився святому.

Начальником фортеці в Антиохії був один послідовник маркіонітської єресі16, що чинив багато зла благочестивим. Його дружина опинилася в тяжкій недузі, яку не могли викорінити жодні ліки. Коли жорстока хвороба щодня посилювалася, начальник фортеці покликав до свого дому єретиків, просячи їх допомогти дружині. Єретики з великим старанням безупинно три дні, а то й більше молилися за хвору, але успіху не отримали. Тоді дружина сказала чоловікові:

— Я чула про якогось пресвітера на ім’я Іоан, який проживає в єпископа Флавіана, що він учень Христа, і якщо він чого попросить у Бога, то Бог подасть йому. Благаю тебе, відведи мене до нього, щоб він помолився за моє одужання, бо я чула, що він творить багато чудес. Маркіоніти ж мені ніскільки не допомагають, і з цього ясно видно їхнє безчестя. Адже, якби в них була правдива віра, то Бог почув би їхню молитву.

Чоловік послухався дружини і відправився разом з нею до Православної Церкви. Але, будучи єретиком, не насмілився внести її до середини, а поклав перед церковними дверима і послав до єпископа Флавіана та пресвітера Іоана, благаючи їх помолиться Господу Ісусу Христу за здоров’я його тяжко хворої дружини. Єпископ, вийшовши до них разом з Іоаном, сказав:

 — Якщо ви відречетеся від своєї єресі і приєднаєтеся до святої Соборної Апостольської Церкви, то одержите від Христа Бога зцілення.

Коли вони це зробили, Іоан повелів принести води і попросив Флавіана створити на воді хресне знамення. Флавіан виконав прохання святого. Іоан наказав облити цією водою хвору, і та тут же встала здоровою, прославляючи Бога. Після цього надзвичайного чуда начальник фортеці разом зі своєю дружиною приєднався до святої Церкви. Це приєднання викликало велику радість серед православних. Єретики ж дуже стривожилися і гнівалися на Іоана, поширюючи скрізь хулу та наклепу на нього і стверджуючи, начебто він волхв і чаклун. Але Бог скоро закрив їхні уста, навівши на них жорстоку кару. Трапилося це так.

Під час великого землетрусу, що стався в Антиохії, обвалився храм, у якому єретики мали свої зібрання, і безліч їх загинули під руїнами храму. З православних же під час цього землетрусу не загинув ніхто. Побачивши це, не тільки єретики, що залишилися живими, але й язичники пізнали силу Христову і, будучи наставлені святим Іоаном, наверталися до істинного Бога.

Після смерті Константинопольського патріарха Нектарія17 спадкоємця Григорія Назіанзіна, довго не могли знайти, хто був би гідний патріаршого престолу. Тоді повідомили імператора Аркадія про Іоана (бо слава про нього поширилася всюди). Цар негайно послав до Флавіана грамоту з велінням відпустити святого в Константинополь. Народ антиохійський, довідавшись про це і полум’яніючи любов’ю до Іоана, зібрався до церкви. Не бажаючи втратити свого вчителя, народ противився царським посланцям, не слухав умовлянь свого патріарха і не пускав відвезти Іоана. Та й сам угодник Божий через свою смиренність не бажав їхати до Константинополя, вважаючи, що він не гідний патріаршого сану. Довідавшись про це, цар здивувався і ще сильніше захотів бачити Іоана на патріаршому престолі. Він наказав обласному начальнику Сходу Астерію вивезти Іоана з Антиохії таємно, що і було виконано.

Коли Іоан наближався до Константинополя, назустріч йому вийшло все місто з безліччю посланих царем вельмож. Цар, разом з освяченим собором ієрархів і народом, зустрів святого Іоана з честю, і всі раділи зведенню на патріарший престол цього світильника Церкви.

Не радів тільки Александрійський патріарх Феофіл18 зі своїми однодумцями. Він заздрив славі Іоана і, ненавидячи його, задумував звести на патріарший престол свого підвладного пресвітера Ісидора. Однак це не завадило скликанню Собору, за постановою якого святий Іоан був обраний на патріаршество.

Блаженний зведений був на патріарший престол 26 лютого 398 року. Цар, а за ним усі князі і вельможі, прийшли до Іоана, бажаючи отримати від новопоставленого патріарха благословення. Звершивши молитву за царя і народ та благословивши усіх, Іоан відкрив свої богоглаголиві уста і запропонував корисне для душі повчання, в якому наставляв царя невідступно перебувати у Православ’ї, відвертатися від єретиків, часто ходити до церкви, бути справедливим і милостивим. Він говорив:

— Так нехай знає твоє благочестя, що я не побоюся, коли з’явиться потреба, говорити наставляння і викриття для користі душі твоєї, подібно тому, як пророк Нафан не боявся викривати гріх царя Давида19.

Іоан наставляв також усіх духовних і світських правителів та їхніх підлеглих чесно сповняти свої обов’язки, його повчальному слову тішилися всі слухаючі. Коли Іоан розмовляв зі своєю паствою, серед народу виявився один біснуватий, який у припадку кинувся на землю і заволав жахливим голосом так, що всі присутні в церкві прийшли в жах. Блаженний Іоан звелів привести його до себе, звершив над ним хресне знамення і, вигнавши нечистого духа, повернув біснуватому здоров’я. Побачивши це, цар і весь народ зраділи і прославили Бога, Який дарував їм такого великого світильника — лікаря душевного і тілесного.

Прийнявши церковне управління, святійший патріарх Іоан став ревно пасти словесне Христове стадо, викорінюючи в людях усякого звання (а особливо серед кліриків) погані звичаї, винищуючи нечистоту, заздрість, неправду і всяку небогоугодну справу. Водночас він насаджував чистоту вдач, любов, справедливість, милосердя, вкорінював у серця чесноти і своїми золотими устами наставляв усіх у благочесті. Глибоко ображали святого Іоана моральні пороки, але щирі розкаяння змушували його все прощати.

Одного разу, перед самим Великоднем, Іоан був засмучений негідною поведінкою народу, який він так любив і про духовні блага якого так піклувався. У середу Страсного тижня піднялася страшна буря. Переляканий народ кинувся до храмів, прибігаючи до Божого милосердя. Почалися спільні молитви і хресні ходи. Лихо минало, і вже Страсної п’ятниці та суботи народ, забувши про Боже відвідування, віддався веселим видовищам у цирку і театрі. Обурений до глибини душі, святий пастир у перший день Великодня звернувся до невдячної пастви зі знаменитим словом «Проти видовищ».

— Хіба можна це перенести? Хіба можна це стерпіти? Вам самим скаржуся на вас, — так почав блаженний Святитель це слово. Він яскраво і дохідливо змалював згубний вплив театру на моральність і погрожував винним відлученням. Переконливе слово святого проповідника справило неабияке враження на народ, який любив його, і викликало щире каяття.

Не тільки в Константинополі, але й у всіх навколишніх містах та селищах святий угодник Божий проявляв велике піклування про спасіння людських душ. Із числа своїх кліриків Він посилав досвідчених, богобоязливих мужів утверджувати Православ’я проповіддю слова Божого, винищувати безчестя та єресь і направляти заблудлих на шлях спасіння. Він повністю зруйнував ідольські храми, які впродовж багатьох століть стояли у Фінікії. Мудро навернув він до православної віри кельтський народ20, заражений аріанством, звелівши обраним для того пресвітерам та дияконам вивчити кельтську мову, і відправив їх до кельтів проповідувати благочестя на їхній рідній мові. Таким же чином Іоан просвітив скіфів21, що жили на Дунаї. Він вигнав зі східних країн маркіонітську єресь, просвітив світлом істинного вчення весь світ.

Особливо Іоан піклувався про немічних та вбогих, подаючи їжу голодним, одягаючи нагих, піклуючись про сиріт і вдів. Для хворих і мандрівників, які не мають де голову прихилити, він улаштував безліч лікарень, забезпечував хворих усім необхідним, поставив слуг і лікарів та доручив двом богобоязливим ієреям піклуватися про них. У той же час сам старанно піклувався про церковне управління, з любов’ю утверджуючи добрих і караючи та викриваючи злих.

Під час патріаршества святого Іоана Золотоустого в Константинополі залишалося ще чимало послідовників аріанської єресі, які безборонно сповідували свою віру і звершували свої богослужіння. Блаженний роздумував над тим, як би очистити місто від цієї єресі, і, отримавши зручну нагоду, сказав до царя:

— Благочестивий царю! Якби хтось уклав у твою корону поряд з дорогоцінними каменями, які є на ній, простий камінь, темний і нечистий, то чи не збезчестив би він усю корону?

— Так, звичайно, — відповів цар.

Іоан продовжив:

— Так збезчещене і це місто, яке, будучи православним, має ще серед своїх жителів невірних аріан. І так, як прогнівався б ти, царю, за безчестя твоєї корони, так Всемогутній Бог гнівається за це місто, опоганене аріанською єрессю. Отже, тобі необхідно або привести єретиків до єдності віри, або ж вигнати їх з міста.

Вислухавши слова Іоана, цар наказав негайно привести до себе всіх аріанських вождів і в присутності патріарха звелів їм висловити своє сповідання віри. Вони ж стали говорити слова, повні безчестя та хули на Господа нашого Ісуса Христа. Тоді цар наказав вигнати їх з міста.

Через деякий час аріани, маючи помічників і заступників серед чиновників у царському палаці, людей сановитих, знову почали по неділях приходити до міста, підходячи до свого соборного дому з єретичними піснями, якими хулили Пресвяту Трійцю. Довідавшись про це, святійший патріарх Іоан, остерігаючись, щоб хто-небудь із простого народу не став брати участь у тих аріанських моліннях, звелів своєму кліру ходити по місту у священних одежах з піснями на славу Пресвятої Трійці, складеними проти хульних аріанських пісень. Для цих ходів були виготовлені срібні хрести і встановлені на жердинах, які урочисто несли по місту разом зі святими іконами, перед якими несли запалені свічки. Так виникли вперше хресні ходи. Урочисті хресні ходи православних відволікали народ від аріанських спільних молінь, що влаштовувалися ними на площах. Розгнівані цим аріани, під час одного з таких ходів напали на православних і вчинили побоїще. У цьому побоїщі декілька людей з того й іншого боку впали мертвими, а царському євнуху Врісону, який був серед православних, пробили каменем голову. Довідавшись про це, цар надзвичайно розгнівався на аріан і заборонив їм звершувати свої моління і входити до міста. Так єретичне безчестя було остаточно вигнане із царського града.

У Константинонолі жив один воєвода, родом варвар, якого звали Гайна, хоробрий у битвах і користувався благоволінням царя, однак був прихильником єретичних думок Арія. Він настирливо просив царя дати аріанам у місті яку-небудь церкву. Цар не знав, що відповідати, оскільки не хотів образити його відмовою, бо боявся, щоб Гайна, чоловік злий і лютий, не вчинив якогось заворушення у грецькому царстві. Тому цар повідомив про прохання Гайни святому патріархові Іоану.

Іоан сказав цареві:

— Поклич мене до себе, і коли Гайна буде просити собі храм, я буду відповідати за тебе.
І ось, наступного дня, коли патріарх був покликаний до царських палат і сидів з царем, Гайна почав просити в царя храм в Константинополі для аріанської громади. Він просив цього як належну нагороду за понесені ним під час воєн труди і виявлену хоробрість.

Великий Іоан зауважив йому:

— Якщо ти, Гайна, хочеш молитися в церкві, то піди, до якої захочеш, і молися. Адже для тебе відкриті всі церкви в місті.

Гайна сказав на це:

— Але я іншого сповідання. Ось чому я бажаю разом з моїми однодумцями мати окремий божественний храм у місті і благаю царя виконати моє прохання. Я поніс багато трудів, вболіваючи за грецьке царство, проливаючи свою кров і віддаючи за царя душу.

— За свої труди, — відповів Іоан, — ти отримав нагороду: велику шану в царя, славу, сан і подарунки. Тобі варто подумати, ким ти був колись і ким ти є тепер, — яким раніше ти був злиденним і безславним, і як нині ти збагатився і прославився, у якому чині знаходився ти, проживаючи на тому боці Дунаю, і в якому тепер. Тоді ти був одним із простих і бідних селян, вдягався в убогий одяг і мав для їжі один хліб з водою, а нині — ти шановний і славний воєвода, одягнений у дорогий одяг, маєш багато золота і срібла, незліченні маєтки — і всім цим ти володієш завдяки цареві. Ось, яку нагороду отримав ти за свої труди! Будь вдячний і продовжуй вірно служити грецькому царству, а нагород божественних за світське служіння не проси.

Гайна, присоромлений цими словами, замовк і більше вже не просив храму. Цар дивувався премудрості Іоана, що декількома словами зміг загородити уста зухвалого і сповненого неприборканої люті варвара.

Через рік Гайна підійшов під цари і,зібравши численне військо, пішов війною на Константинополь. Цар, не бажаючи проливати кров, упросив святого Іоана вийти до нього і втихомирити лагідними словами. Іоан, хоч і пам’ятав, що він прогнівив Гайну, заборонивши йому мати в місті аріанське зборище, однак, будучи готовим покласти за овець свою душу, пішов до гордого варвара. Бог допоміг Своєму рабові, і Іоан своїми словами втихомирив звіроподібного чоловіка — з вовка перетворив його на вівцю та, примиривши його з царем, навернув.

Після цього взимку святий Іоан, незважаючи на хворобу, відправився до Малої Азії для влаштування церковних справ. Там чимало єпископів продавали священство, беручи гроші за хіротонію22. Таким був, наприклад, Антоній, митрополит Ефеський23. Святий Іоан позбавив у Малій Азії багатьох єпископів, винних у симонії24, кафедр, і позбавив посад як тих, хто поставляв за гроші, так і тих, кого поставляли. Замість них він призначив більш гідних. Установивши порядок у Малій Азії, святий Іоан повернувся до Константинополя.

Живучи серед світу в такому високому сані, блаженний попри це ніколи не покидав своїх попередніх чернечих подвигів, а у вільний від церковних справ час або молився на самоті, або читав божественні книги, закрившись у своїй відокремленій келії. Постійно дотримуючись строгого посту і помірності у всьому, він споживав тільки ячмінний хліб і воду, спав дуже мало, та й то не на постелі, а стоячи. На бенкети і частування нікуди не ходив. Весь свій розум він присвятив роздумам над Божественним Писанням, продовжуючи займатися складанням тлумачень послання святого апостола Павла, ікону якого мав у своїй келії. У цей час він роз’яснював людям послання Апостола народів до колосян, а трохи пізніше — до филипійців, солунян та євреїв.

Під час написання тлумачень на ці послання у святого Іоана появився сумнів: «Хто знає, чи це приємне Богові? Чи я усвідомив силу цього Святого Писання, чи ні?»

І він став молитися Богу, щоб Він сповістив йому про це. Бог почув молитву Свого раба і подав йому наступне знамення. Одного разу вночі, закрившись у келії, святий Іоан перед запаленого свічкою писав тлумачення. У цей час Прокл, який прислуговував йому, на прохання якогось чоловіка, який просив допомоги, хотів увійти до патріарха, але попередньо заглянув у щілину в дверях, щоб довідатися, що робить патріарх. І він побачив, як той сидить і пише, а якийсь старий поважний чоловік, стоячи позад нього, нахилився до вуха патріарха і тихо йому говорив. Цей чоловік у всьому був подібний до зображеного на іконі, що висіла перед Іоаном на стіні його келії, святого Павла. Прокл почав чекати, поки той чоловік не піде. Але коли настав час дзвону до утрені, той чоловік став невидимим. Те саме спостерігав Прокл і впродовж двох наступних ночей. Нарешті, він насмілився запитати у самого патріарха:
— Владико, хто вночі розмовляє з тобою?
— У мене не було нікого, — відповів Іоан.

Тоді Прокл докладно розповів йому, як він через щілину бачив старого поважного чоловіка, котрий шепотів патріархові на вухо, коли той писав. При цьому Прокл описав його вид і обличчя. Слухаючи слова Прокла, Іоан дивувався. А Прокл, глянувши на зображення апостола Павла на іконі, сказав:

— Той, кого я бачив, був схожий на зображеного на цій іконі.

Тоді Іоан зрозумів, що Прокл бачив самого святого апостола Павла, і переконався, що його труди бажані для Господа. Він упав на землю і довго молився, дякуючи Богові. Відтоді він проявляв ще більшу наполегливість і ревність щодо писання божественних книг, які, як неоцінимий скарб, залишив після себе Церкві25.

Іоан — великий учитель усього світу — без усякого коливання викривав несправедливість, захищав скривджених, а царя і царицю переконував нікого не кривдити, а чинити за справедливістю. Вельможам і людям високого сану, які розкрадають чуже майно і кривдять убогих, він погрожував судом Божим. Через це проти нього з ворожістю повстало чимало світських володарів. Засуджувані своєю совістю, але, не бажаючи відмовитися від своїх вад, вони гнівалися на Іоана. Їхні серця закам’яніли, їм важко було слухати слова святого, а тому затаїли в собі злість на нього. Ненависники намагалися всіляко очорнити святого, розповідаючи, що патріарх у своїх проповідях у церкві не повчає, а ображає й обвинувачує царя, царицю і всю владу.

Крім того, його називали ще немилосердним з наступної причини.

У царському палаці був якийсь євнух, якого звали Ентропій, начальник царських постельників. Він зумів увійти в довіру до царя і стати його улюбленцем. Переслідуючи своїх ворогів, він умовив царя видати закон, яким би ліквідовувався один древній звичай, що полягав у наступному: люди, які будь-чим порушили цивільний закон і засуджувалися до смерті, могли заховатися в церкві, як колись ізраїльтяни у містах-притулках26, і так у церквах рятувалися від страти. Ліквідація цього звичаю була досить болючою для святого Іоана Золотоуста і він, вважаючи це насильством над Церквою, викривав Евтропія, обвинувачуючи його в жорстокості та зневазі до церковних установлень. Невдовзі сам Евтропій впав до тої ями, яку викопав для інших, і заколовся тим же мечем, що нагострив для інших. Через якусь важливу провину цар дуже розпивався на нього, і Евтропій був засуджений до страти. Тоді він утік до церкви і заховався у вівтарі під престолом. Блаженний Іоан, сидячи на амвоні, звідки зазвичай повчав народ, як досить строгий ревнитель, направив викривальне слово проти Евтропія. Він говорив, що було б справедливо, якби щойно встановлений несправедливий закон випробував на собі саме той, хто винайшов і встановив його. Вороги Іоана, підхопивши це слово, почали ганьбити святого, докоряючи його в немилосерді. Так поступово вони дратували серця багатьох людей і збуджували в них ненависть проти Іоана27.

Серед незадоволених святим угодником Божим було і чимало кліриків, які жили в гріхах, оскільки він викривав їхні лукаві діла, а деяких відлучав від Церкви. Особливо вони були роздратовані вчинком якогось диякона Серапіона. Він, старанно служачи біля патріарха і живучи благочестиво, одного разу у присутності всіх кліриків сказав святому:

— Владико, ти не виправиш їх, якщо не розженеш усіх жезлом.

На ці його слова чимало розгнівалися і почали негідно говорити про святого патріарха в народі, зводячи хулу на того, котрий був гідний усяких похвал. Невдоволення і ворожнеча проти святого Іоана виявлялися й серед вищого духівництва. До числа єпископів, незадоволених святим Іоаном належав якийсь Севиріан, митрополит Гевальський28. Спочатку він користувався любов’ю Іоана, який, відправляючись до Малої Азії для впорядкування тамтешніх церковних справ, доручив йому управління своєю паствою. Управляючи Константинопольською Церквою під час відсутності угодника Божого, Севиріан постарався підняти проти його невдоволення і підступно ввійшов у милість при царському дворі, сподіваючись таким чином зайняти місце Золотоуста. Водночас він перевищив свою владу і спричинив деякий безлад. Повернувшись, святий Іоан відразу зрозумів усю низькість і підступність Севиріана і за вчинений ним безлад хотів видалити його зі столиці. Але за Севиріана заступилася імператриця Євдоксія, і на її прохання Іоан щиро примирився з ним і простив його. Однак Севиріан залишився в душі таким же, яким був, і потай продовжував тримати злість проти Золотоуста. Святий знав про ту злобу, що його заполонила, але не звертав на неї уваги, бо чим більше його хулили, тим сильніше процвітала його слава. Він став відомим навіть у віддалених країнах, і багато приходили здалеку, бажаючи бачити святого і слухати його повчання.

При такій славі Золотоуста злоба всіх його ворогів була б для нього безпечна, якби серед тих, що ворогували проти святого, не була сама цариця Євдоксія. Це був найнебезпечніший і найзавзятіший ворог святого угодника Божого, що ненавидів його всією своєю душею. Всі слова Іоана про грошолюбів і тих, що розкрадають чуже, з якими він звертався до всього загалу, цариця сприймала до серця і думала, що Іоан викриває й зневажає тільки її, оскільки була надто грошолюбна й одержима ненаситною жадібністю до золота, яке насильно віднімала в багатьох. Гніваючись на блаженного угодника Божого, цариця спочатку задумувала про те, як би скинути його з патріаршества.

У той час у Константинополі був один знатний чоловік на ім’я Феодоріх, який мав великі багатства. Заздрячи йому і бажаючи привласнити собі його майно, цариця шукала проти нього обвинувачень, але не знаходила, оскільки Феодоріх був людиною гідною і чесною. Не маючи можливості використати проти нього насильство, цариця пішла на хитрість. Вона покликала Феодоріха до себе і сказала:

— Ти знаєш, які великі збитки постійно терпить царське майно, як багато золота видається для війська, що охороняє царство, і як багато тих, котрі щодня годуються від царських скарбів? Ось чому тепер скарбниця наша трохи виснажилася. Отже, дай у борг до царської скарбниці частину твого майна, цим ти отримаєш нашу прихильність, а згодом одержиш те, що віддаси нині.

Феодоріх зрозумів, що цариця хоче скористатися його майном не для поповнення царської скарбниці, а для задоволення свого ненаситного сріблолюбства. Тому він відправився до блаженного Іоана, розповів йому про цей намір цариці і слізно благав святого надати йому свою допомогу та сприяння. Іоан негайно послав цариці листа, остерігаючи її добрими і лагідними словами не чинити образи Феодоріхові. Цариця, хоч і гнівалась на патріарха, однак тоді вчинила відповідно до його бажання. Вона засоромилася від його премудрих слів і дала обіцянку не чинити Феодоріхові жодного зла. Після цього Феодоріх, прислухаючись до золотих уст святого, які повчали про милостиню і радили ховати скарб не на землі, де його може відняти рука заздрісних, а на небі, де ніхто не буде ні заздрити, ні відбирати, вирішив віддати своє багатство Небесному Цареві. Залишивши для себе невелику частину майна для прогодування родини, все своє решта велике майно він пожертвував на церковний притулок для безпритульних і для харчування мандрівників, убогих та хворих. Цариця, почувши про це, дуже розгнівалася і послала сказати блаженному Іоанові:

— Святий патріарше! Я за твоєю порадою нічого не взяла у патриція Феодоріха для потреб нашого царства, а ти викрав його майно для власного збагачення! Чи не пристойніше було б це майно взяти нам, а не тобі, оскільки Феодоріх розбагатів на царській службі. Чому ти не наслідував нас? Як ми нічого не взяли у Феодоріха, так і тобі не випадало брати його маєтків.

На ці слова Іоан написав цариці:

— Я думаю, що для тебе не таємниця, що якби я хотів багатства, то ніщо не завадило б мені його мати, адже я мав шляхетних, сановитих і багатих батьків. Але я добровільно відмовився від багатства. Ти стверджуєш, що майно Феодоріха я взяв для свого збагачення. Але знай, що Феодоріх мені нічого не дав, а якби і давав, то я не взяв би в нього. Своє багатство він віддав Христові, роздаючи милостиню злиденним та убогим. І він добре вчинив, бо отримає від Христа сторицею у майбутньому віці. Я бажав би, щоб і ти, наслідуючи Феодоріха, зберігала свої маєтки на небі, щоб, коли зубожієш, була прийнята у вічні обителі (Лк. 16, 9). Якщо ж ти замишляєш відняти в Христа те, що віддав йому Феодоріх, то що нам до того? Бо, як побачиш сама, ти образиш не нас, а Самого Христа.

Прочитавши цей лист Іоана, цариця ще сильніше розгнівалася і почала шукати нагоди, щоб помститися святому.

У той час до Константинополя прибула з Александрії одна вдова, яку звали Каллітропа у такій справі. Коли в Александрії областеначальником був Павликій, який мав сан Августа29, деякі заздрісні люди донесли йому, начебто Каллітропа має багато золота. А Павликій був дуже грошолюбивим. Несправедливо звинувативши Каллітропу, він велів узяти вдову і змушував її заплатити йому п’ятсот золотих монет. Не маючи таких грошей, вдова віддала під заставу сусідам усе, що в неї було і, заледве назбиравши п’ятсот золотих монет, вручила їх областеначальникові. Невдовзі за свої несправедливі діла Павликій був позбавлений сану і відправлений до Константинополя на допит. Туди ж за ним відправилася і бідна вдова. Прийшовши до царя, вона зі сльозами і криком упала перед ним, скаржачись на Павликія, що він насильно взяв у неї п’ятсот монет золота. Цар наказав Константинопольському градоначальнику провести щодо цієї справи розслідування. Але градоначальник, будучи на боці Павликія, виправдав його, а вдову відпустив ні з чим. Ще більше ображена цим, удова прибігла до цариці і, розповівши їй усе своє лихо, просила милості і допомоги в неї. Грошолюбна цариця була рада такому випадкові, оскільки сподівалася завдяки цій справі придбати для себе чимало золота. І ось вона негайно покликала Павликія, з гнівом викрила його у пограбуванні чужого майна та образі бідної вдови і наказала тримати його під вартою доти, поки він не заплатить сто літрів золота. Павликій, побачивши, що рук цариці йому не уникнути, послав до себе додому принести стільки золота, скільки вимагає цариця, і передав їй сто літрів золота. Зі всіх цих грошей цариця передала вдові тільки тридцять шість золотих монет і відпустила її, а решту взяла собі. Вдова, ображена таким несправедливим рішенням, пішла від цариці з плачем. І тут вона почула про захисника ображених — святого Іоана. Прийшовши до нього, вдова докладно розповіла про те, що заподіяли їй Павликій і цариця.

Заспокоївши плачучу вдовицю, святий Іоан послав за Павликієм і, запросивши його до церкви, сказав:

— Нам відомо про несправедливості, які ти, не боячись Бога, чинив, ображаючи убогих і насильством віднімаючи чужі маєтки, як учинив ти і з цією бідною вдовицею. Ми призвали тебе для того, щоб ти віддав п’ятсот золотих тій, котру ти несправедливо скривдив. Отже, віддай їй, щоб вона могла повернути те, що взяла у позикодавців, і не загинула разом зі своїми дітьми в крайній убогості. Тоді ти і від гріха свого звільнишся, і Бога умилостивиш, Якого ти прогнівив, і Який віддасть тобі за образу сиріт, якщо не покаєшся.

— Владико, — відповів Павликій, — ця вдова заподіяла мені незрівнянно більшу образу, ніж я їй, бо, скаржачись на мене цариці, вона відняла в мене сто літр золота. Чого ж ще вона хоче від мене? Нехай вона йде до цариці і бере своє в неї.

Святий сказав йому на це:

— Якщо цариця і взяла в тебе стільки золота, то вдова не одержала свого, а тому вона не винна в образі, заподіяній тобі царицею. Цариця взяла в тебе сто літр золота не стільки за образу вдови, скільки за інші твої грабежі, які ти чинив, перебуваючи при владі. Не обмовляй царицю. Я запевняю тебе, що ти не вийдеш звідси, поки не віддаси вдовиці все, що в неї взяв, до останнього золотого. А ті тридцять шість золотих монет, що дала їй цариця, нехай залишаться в неї на витрати в дорозі.

Коли цариця довідалася, що Іоан затримав Павликія в церкві, вона послала до Іоана з велінням відпустити Павликія, оскільки вона взяла в нього досить золота.

Але Іоан відповідав посланцям:

— Павликій не буде відпущений звідси доти, поки не віддасть бідній жінці те, що взяв.

Цариця вдруге послала до святого з вимогою відпустити Павликія, але святий відповів:

— Якщо цариця бажає, щоб я відпустив його, то нехай відішле цій удовиці п’ятсот золотих монет. Це їй не завдасть великих труднощів, адже вона взяла у Павликія набагато більше — сто літр золота.

Почувши це, цариця переповнилася люттю і негайно відправила двох сотників із двомастами воїнами, щоб вони вивели Павликія з церкви насильно. Але коли воїни наблизилися до церковних дверей, їм раптово явився ангел Господній, який стояв у дверях з оголеним мечем у руці і загороджував їм вхід. Побачивши грізного ангела, воїни налякалися і втекли. З трепетом вони повернулися до цариці і сповістили їй про явлення ангела. Вона ж, почувши про це, жахнулася і більше не насмілювалася посилати до Іоана за Павликієм. Павликій, побачивши, що цариця не допомогла йому, послав до свого дому за золотом, віддав удові п’ятсот золотих монет, і був випущений з церкви. Отримавши своє, вдовиця з радістю повернулася до свого міста.

Тим часом цариця не переставала гніватися на блаженного Іоана. Злість на Божого угодника в її серці щодня збільшувалася. Одного разу вона послала до святого Іоана своїх слуг, звелівши передати йому наступні слова:

— Перестань противитися нам і не вмішуйся у наші царські справи, адже ми не вмішуємося в церковні справи, а надаємо можливість тобі самому влаштовувати їх. Перестань виставляти мене притчею для всіх, говорячи про мене і викриваючи мене. Дотепер я вважала тебе за отця і відплачувала тобі належною шаною. Але якщо відтепер ти не виправишся і не будеш краще ставитися до мене, я не потерплю тебе більше.

Вислухавши ці слова цариці, блаженний Іоан дуже засмутився і, тяжко зітхнувши, сказала посланцям:

— Цариця хоче, щоб я був подібний до мертвого, не зважав на несправедливість, що чиниться, не слухав голосу скривджених і тих, котрі плачуть та зітхають, не висловлював викриття проти тих, що грішать. Але, оскільки я єпископ і мені доручене піклування про душі, то я мушу на всіх дивитися недрімаючим оком, вислуховувати прохання всіх, усіх вчити, наставляти і викривати. Адже я знаю, що, коли я не буду викривати беззаконня і карати беззаконних, то зазнаю кари, а тому боюся, як би до мене не були прикладені слова пророка Осії: «Приховали жерці шлях Господній»30. Адже божественний Апостол велить викривати того, хто грішить, перед усіма, щоби й інші мали страх. І той же Апостол учить, кажучи: «Наполягай вчасно і невчасно, викривай, забороняй, благай» (2 Тим. 4, 2). Я викриваю беззаконня, а не беззаконних, я нікому не говорив в обличчя про його беззаконня, нікого не заплямував безчестям і ніколи не згадував у проповідях імені цариці для її викриття. Я повчав загально всіх утримуватися від зла і не кривдити ближніх. Якщо ж когось зі слухаючих мої повчання засуджує совість через вчинені ним негідні справи, то йому треба би гніватися не на мене, а на себе. Тому нехай він відійде від зла і творить добро. Якщо цариця не усвідомлює за собою зла, ні того, що будь-кого скривдила, то чому вона гнівається на мене, що я повчаю народ уникати всякої неправди? Їй варто було б краще радіти, що вона не вчинила неправди, і що я старанно проповідую спасіння народові, над яким вона царює. Якщо ж вона винна в тих гріхах, які я намагаюся повчальними словами викорінити із людських сердець, то нехай знає, що не я її викриваючи спричиняю їй безчестя, а викривають її діла, які вона чинить, і приносять для її душі велике безчестя і сором. Отже, нехай цариця гнівається, як хоче, а я не перестану говорити правду. Адже для мене краще прогнівити людей, ніж Бога. «Якби я і тепер догоджав людям, то не був би рабом Христовим» (Гал. 1, 10).

Сказавши це посланцям, святий відпустив їх. Вони ж, повернувшись до цариці, передали їй усе, що чули. Тоді цариця ще сильніше розгнівалася на блаженного Іоана.

Але не тільки цариця ворогувала проти святого, а й чимало інших, котрі жили нечестиво. У нього були вороги не тільки в Константинополі, але й у більш віддалених країнах. Серед них були: Александрійський патріарх Феофіл, що від початку не злюбив Іоана і був проти його висвяти на патріаршество, Акакій, єпископ Беррийський31, Севиріан Гевальський і Антиох Птолемаїдський32, а в Константинополі — два пресвітери і п’ять дияконів, чимало із царських чиновників і три відомі й багаті вдови, що жили нечестиво: Марса, Кастриція й Евграфія. Всі ці ненависники Іоана, радячись між собою, вишукували проти нього обвинувачення, щоб оббрехати його перед народом. Насамперед вони послали до Антиохії довідатися, чи не вчинив Іоан будь-якого негідного вчинку бодай у дитинстві. Але, «вишукуючи неправду» (Пс. 63, 7), не знайшли нічого, що можна було б поставити за провину святому угодникові Божому. Після цього вони послали прохання в Александрію до Феофіла, хитрого наклепника і підступника, але і той нічого не міг знайти для викриття святого Іоана, який сяяв чеснотами, наче сонце. І все ж таки Феофіл, навчений сатаною, ревно намагався скинути Іоана з престолу, чого і досяг, маючи помічницею царицю та інших негідних людей.

Вигнання Іоана відбулося за таких обставин.

В Александрії був пресвітер на ім’я Ісидор, який був ксенодором (тобто годувальником мандрівників), чоловік святого життя і премудрий. Він був уже похилого віку, маючи від роду вісімдесят років, у пресвітери він був поставлений святим Афанасієм Великим, патріархом Александрійським33. Проти цього Ісидора був вороже налаштований Феофіл через Александрійського пресвітера Петра, бо Феофіл мав намір безвинно позбавити сану Петра і відлучити від Церкви, а Ісидор захищав Петра і доводив, що винесене проти нього обвинувачення є несправедливим. Тому Феофіл образився і на Ісидора і, відлучивши від Церкви Петра, почав шукати доказів проти Ісидора, щоб і його відлучити від Церкви.

Тоді одна вдова на ім’я Феодотія пожертвувала Ісидорові тисячу золотих монет, щоб він на ці гроші одягав бездомних, що жили в Александрії, сиріт і вбогих удовиць. При цьому вдова просила Ісидора не говорити про це патріархові Феофілу, щоби той не відібрав золота і не витратив його на розпочаті ним кам’яні будівлі. Отримавши золото, Ісидор зробив так, як просила його Феодотія, і нічого не сказав Феофілові. Однак Феофіл довідався від когось, що Ісидор отримав від Феодотії тисячу золотих монет і витратив їх на потреби бідних без його, Феофілового, відома. Грошолюбний Феофіл за це дуже розгнівався на Ісидора і звів на нього несправедливе обвинувачення в протиприродному гріхові. На доказ свого обвинувачення Феофіл підшукав лжесвідків. Але безвинний Ісидор був виправданий. Однак через свою неприборкану злобу Феофіл усе ж таки позбавив його пресвітерського сану і з побоями та безчестям вигнав із кліру. Постраждавши безвинно, Ісидор залишив Александрію і пішов в усамітнення на Нитрійську гору34, на якій він жив до цього, коли ще був молодим. Закрившись тут в одній хатині, він молився Богові, терпеливо переносячи своє безчестя.

У ті часи в єгипетських монастирях жили чотири брати, люди доброчесні і богобоязливі, які все життя проводили у пості та чернечих трудах. Їхні імена: Діоскор, Амоній, Євсевій і Євфимій, а прозивали їх Довгими, бо всі вони відрізнялися великим ростом. Ці брати за своє доброчесне життя мали шану не тільки від жителів Александрії, але й з боку самого Феофіла. Одного з них, Діоскора, він усупереч його волі призначив єпископом Гермопольським35, а двох його братів, Амонія і Євфимія, упросив оселитися з ним у патріархії і примусив прийняти священний сан. Перебуваючи в патріархії біля Феофіла, вони побачили, що останній живе не за Божими заповідями, а більше любить золото, ніж Бога, і чинить великі несправедливості. Тому вони не побажали залишатися з патріархом, а, залишивши його, знову повернулися до усамітненого життя. Зрозумівши причину їхнього відходу, Феофіл надзвичайно образився на них, перемінив любов, що мав до них, на злість, і став думати, як би їм помститися. Спочатку він розпустив слух, начебто Довгі разом зі скиненим Ісидором дотримуються Оригенової єресі і цією єрессю спокусили багатьох чорноризців36. Потім він послав до найближчих єпископів веління негайно видалити найстарших чорноризців з Нитрійської пустелі, не подаючи підстави для такого розпорядження. Коли єпископи вчинили згідно з наказом патріарха, вигнавши з гір та пустель37 усіх благочестивих і богоугодних подвижників, то вигнані, зібравшись разом і прийшовши в Александрію до патріарха, благали його сповістити їм, за що вони засуджені і вигнані з місць свого проживання. Патріарх у божевільному гніві кинувся на них, ніби біснуватий, і, закинувши омофор38 на шию Амонію, почав бити його, викликуючи:

— Єретик, прокляни Оригена!

Завдавши побоїв Амонію та іншим, Феофіл не тільки не дозволив їм у своїй присутності будь-що говорити, але з безчестям прогнав усіх від себе. Вони ж, так і не дочекавшись відповіді на своє запитання, повернулися до своїх осель, мало зважаючи на лють та біснування свого патріарха.

Феофіл, скликавши найближчих єпископів, віддав чотирьох безневинних ченців: Амонія, Євсевія і Євфимія, братів Діоскора, а також уже згаданого блаженного Ісидора анафемі, не розслідувавши сповідання їхньої віри. Але його злість цим не обмежилася. Він сам написав проти них багато безпідставних обвинувачень: у єресі, волхвуваннях і багатьох інших тяжких гріхах. Потім, підкупивши наклепників і лжесвідків, передав їм ці безпідставні обвинувачення, наказуючи, щоб наклепники підійшли до нього, коли він у свято буде повчати народ у церкві, подали йому написані проти вищезгаданих чорноризців обвинувачення і виставили лжесвідків. Коли все це було зроблено, патріарх звелів прочитати безпідставні обвинувачення в соборі. Потім показав ці обвинувачення градоначальнику, взяв у нього біля п’ятисот воїнів і відправився з ними на Нитрійську гору з наміром вигнати з Єгипетської області Ісидора, братів Діоскора та всіх їхніх учнів, як єретиків і волхвів. За допомогою війська Феофіл спочатку скинув з єпископського престолу Діоскора, а потім, напоївши солдатів вином, напав уночі на Нитрійську гору і насамперед шукав Ісидора та братів Діоскора: Амонія, Євсевія, Євфимія. Не знайшовши їх (вони заховалися в одному глибокому рові), наказав воїнам напасти на всіх чорноризців, спалити їхнього житла і розграбувати все їхнє убоге майно, одяг і їжу. П’яні солдати, кинувшись по всіх місцях і печерах, умертвили, задушивши в диму та вогні біля десяти тисяч святих посників39. Інші ченці розбіглися, ховаючись хто де міг. Після цього Феофіл повернувся до Александрії.

Ченці, що залишилися після цього погрому, зібралися разом і після довгого оплакування своїх убитих отців і братів, розійшлися, хто куди. А Діоскор зі своїми братами, блаженний Ісидор і багато інших чорноризців, що просяяли в пості і чеснотах і обдаровані Богом даром чудотворіння, з глибоким сумом пішли до Палестини. Для них гірким було не те, що вони скривджені і вигнані, а те, що вони безвинно відлучені Феофілом від Церкви і зараховані до єретиків. Однак і в Палестині Феофіл не залишив їх у спокої. Він тут же послав до палестинських єпископів зі словами: «Негоже вам без моєї згоди приймати відлучених, які втекли від мене».

Тоді вигнанці, не знаючи, куди звернутися, відправилися до Константинополя до Іоана Золотоуста, як до надійного пристановища, і, припавши до його ніг, зі сльозами благали зробити їм милість і допомогти. Побачивши п’ятдесят шановних мужів у таких прикрощах, Іоанові стало жаль їх і він заплакав. Потім, довідавшись, чому вони зазнали такої напасті від Феофіла, утішив їх ласкавими словами і заспокоїв, надавши їм приміщення при церкві святої Анастасії. Утримання подавав їм не тільки святий Іоан, але й свята диякониса Олімпіада40, яка подавала їм усе необхідне зі своїх засобів. Ця диякониса все своє багатство направила на те, щоб злиденні і мандрівники мали спокій і все необхідне для прожиття.

Вона воістину була святою. Святими були і ті чорноризці, пам’ять деяких з них Церква вшанувала згодом святкуванням. Серед них особливо вирізнявся один на ім’я Ієракс, який упродовж багатьох літ самотньо прожив у пустелі, якого біси так спокушали: «Старець! Ти проживеш ще п’ятдесят років. Але як ти так довго зможеш жити в пустелі?» Він же, розпізнавши їхню спокусу, сказав: «Ви мене засмутили, пророкуючи мені таке коротке життя. Адже я приготувався терпіти прикрощі в цій пустелі упродовж двохсот років». Почувши це, біси втекли осоромленими. Ось такого отця, якого не могли похитнути біси, вигнав Феофіл Александрійський! Серед святих чорноризців був ще Ісаак пресвітер, просвічений у Божественному Писанні, учень святого Макарія41, непорочний від утроби матері, оскільки був принесений у пустелю п’ятилітнім і там виріс.

Святими і преподобними були всі чорноризці, яких вигнав Феофіл. Блаженний Іоан високо шанував їх і не забороняв відвідувати церкву, хоч не допускав до святого Причастя, поки сам докладно не вияснить причину їхнього відлучення від Церкви і не примирить їх з Феофілом. Він просив їх, щоб вони нічого не говорили про свою образу цареві і не скаржилися на Феофіла, обіцяючи примирити його з ними. Іоан дійсно писав Феофілові про те, щоб він дозволив тим чорноризцям мирно проживати у своїх келіях у Єгипті і знову прийняв їх у лоно Христової Церкви.

Тим часом слухи про те, що Іоан прийняв вигнаних ченців до себе, дійшли до Феофіла. Водночас деякі наклепники говорили йому, нібито Константинопольський єпископ допустив їх до Причастя (що було неправдою). За це Феофіл сильно розгнівався на Іоана і послав йому зухвале послання, обвинувачуючи в порушенні церковних постанов42. Однак Іоан після цього вдруге послав Феофілові миролюбного листа, просячи його припинити гнів і не забороняти ченцям перебувати там, звідки вони вигнані. Але Феофіл ще більш грубо відповів Іоанові і вже гнівався на нього більше, ніж на цих чорноризців. Тільки тоді чорноризці написали цареві скаргу, де описали всі свої нещастя, яких безвинно зазнали від Феофіла. Свою скаргу вони подали цареві в той час, коли той знаходився в церкві.

Змилосердившись над горем таких чесних і побожних ченців, цар негайно послав до Александрійського областеначальника розпорядження відправити Феофіла, бодай навіть насильно, на суд до Константинополя, щоб він перед патріархом Іоаном і собором єпископів дав відповідь щодо причини своєї ненависті й отримав вирок за свої діла. Написав цар також до папи римського Інокентія43 з проханням направити на собор до Константинополя для суду над Феофілом єпископів від себе. Папа негайно звелів своїм єпископам бути готовими в дорогу й очікував вістки від імператора Аркадія про те, чи зібралися східні єпископи. Однак цар другого повідомлення не давав, тому західні єпископи не з’явилися до Константинополя. Тим часом Феофіл підкупив Александрійського областеначальника і той дозволив йому пробути в Александрії доти, поки він не збере з Індії всілякі запашні аромати і солодкі страви, які зміг би відправити кораблем до Константинополя. Водночас Феофіл переманив на свій бік святого Єпіфанія, єпископа Кипрського44, і обмовив перед ним святого Іоана, стверджуючи, начебто він єретик, бо прийняв до себе послідовників Оригена і з ними причащається. Будучи людиною незлобливою, Єпіфаній не розпізнав підступності Феофіла, повірив неправді і, піклуючись про благочестя, прокляв книги Оригена на помісному соборі на Кипрі, а потім написав Іванові послання, у якому закликав його вчинити так само. Але Іоан, не поспішаючи з цим, продовжував вивчати Божественне Писання і всі свої турботи направляв на те, щоб повчати народ у церкві і приводити до покаяння грішників.

Тим часом Феофіл, готуючись до подорожі в Константинополь, упросив святого Єпіфанія відправитися разом з ним.

— Ми влаштуємо, — говорив він, — собор проти оригеністів.

Переконаний ним, Єпіфаній поспішно відправився до Константинополя, куди прибув раніше Феофіла. Однак ще до його прибуття в Константинополі сталася наступна подія.

Там жив один вельможа, якого звали Феогност, чоловік добрий і богобоязливий. На нього було донесено цареві, наче б то він хулив і злословив царя, а царицю називав «ненаситною грошима» і говорив, що вона несправедливо захоплює чужі маєтки. Цар розгнівався на Феогноста і звелів відправити його в Солунь в ув’язнення, а все його багатство і майно забрати, крім одного виноградника, що знаходився за містом, який дозволив залишити дружині і дітям Феогноста для прожитку. На шляху до Солуні Феогност занедужав і від туги помер. Його дружина в глибокій скорботі за своїм чоловіком прийшла до святого Іоана і зі сльозами розповіла про своє горе. Святий почав утішати її мудрими словами і радив у смутку покластися на Бога. При цьому він дозволив їй щодня брати для себе і для своїх дітей їжу із церковного притулку для подорожніх, а сам за цей час очікував слушної хвилини, щоб попросити царя повернути вдові і дітям безпричинно відібране майно. Однак цариця, через озлобленість, не тільки перешкодила цьому, але й заподіяла неабияких прикрощів блаженному Іоанові.

Одного разу під час збирання винограду Євдоксія проходила повз виноградник Феогноста, що був неподалік від царських виноградників. Спокушена його прекрасним видом, вона ввійшла в нього, зрізала гроно своїми руками і з’їла. А тоді була така царська постанова: якщо цар чи цариця ввійдуть у чужий виноградник і з’їдять гроно, то після цього господар винограднику вже не має на нього права і виноградник зараховується до царського, а його власник або винагороджується грошима, або отримує від царя інший виноградник. Відповідно до цієї постанови, Євдоксія наказала виноградник Феогноста приписати до виноградників царських. Так вона вчинила, керуючи наступним: з одного боку, бажала заподіяти безчестя вдові та її дітям, оскільки ображалася на неї за те, що та приходила до Іоана і розповіла йому про своє горе, а з іншого боку, цариця вишукувала обвинувачень проти Іоана, щоб вигнати його з церкви. Вона, звичайно, знала, що коли Іоан почує про це, то не буде мовчати, а стане на захист скривдженої вдови, а це викличе розбрат, і так сповниться її задум. Так і сталося.

Справді, скривджена вдова прибігла до блаженного Іоана і з риданням повідомила, що цариця відняла в неї виноградник — останню надію на прогодування дітей. Іоан негайно відправив з архидияконом Євтихієм до цариці листа, схиляючи її до милосердя, нагадуючи про доброчесне життя її батьків, про чесноти колишніх царів, нагадуючи їй про страх Божий, лякаючи її душу нагадуванням про страшний суд Божий і благаючи повернути виноградник убогій вдові. Цариця, не підкоряючись настановам Іоана і не слухаючи його благань, написала йому сувору відповідь, у якій посилалася на стародавні царські закони, і, начебто скривджена ним, гордо заявляла, що більше не буде терпіти такої образи.

— Ти, — писала Іоанові цариця, — не знаючи царських постанов, засудив мене своїми словами як таку, що вчинила беззаконня, і скривдив мене, але я не потерплю більше твоїх образливих слів, не потерплю і тебе як такого, що не перестаєш завдавати мені образ.

Прочитавши цього листа, святий Іоан сам відправився в палац до цариці, де знову лагідними словами почав перестерігати її, сильніше, ніж перед цим, благаючи і наполягаючи, щоб вона віддала виноградник удовиці.

— Я вже писала тобі про те, — відповідала цариця, — що встановлено попередніми царями щодо виноградників. Нехай удова вибере замість свого інший виноградник або отримає за свій гроші.

— Вона не вимагає іншого виноградинка, — сказав на це святий, — і не шукає винагороди за віднятий у неї, але просить повернення віднятого. Отже, віддай їй її виноградник!

— Не впирайся проти стародавніх царських законів, — відповідала цариця, — бо такий опір не послужить тобі для добра.

— Не виправдуй свої дії стародавніми статутами і законами, які ухвалили язичницькі царі! — сказав на це святий угодник Божий. — Тобі, благочестивій цариці, ніщо не перешкоджає знищити закон несправедливий і встановити справедливий. Віддай же виноградник скривдженій, щоб я не назвав тебе другою Єзавеллю45, і ти не зазнала б прокляття, як та нечестива ізраїльська цариця.

Коли він сказав це, цариця спалахнула надзвичайним гнівом і наповнила криком царські палати, виливаючи зі свого серця таємну отруту:

— Я сама помщуся тобі за себе, а тому не тільки не поверну жінці її виноградник, але й іншого не дам, не дам і грошей за привласнений мною, а тебе за образу належним чином покараю.

І наказала силою вигнати святого Іоана з царської палати. Вигнаний царицею з таким безчестям, святий Іоан велів своєму архидиякону Євтихію, погрозивши покарання, виконати наступне:

— Скажи церковним воротарям, щоб вони, коли цариця підійде до церкви, зачинили перед нею двері і не дозволяли їй та всім, хто прийде з нею, ввійти до церкви. Нехай воротарі скажуть їй, що так велів зробити Іоан.

Коли настало свято Воздвиження Чесного Хреста і весь народ зібрався в церкві, прийшов і цар зі своїми вельможами, прийшла і цариця з усім своїм почтом. Коли воротарі побачили царицю, то зачинили перед нею церковні двері, не дозволяючи їй, відповідно до веління патріарха, ввійти всередину. Тоді царські слуги закричали: — Відчиніть пані цариці! Але воротарі відповідали:

— Патріарх наказав не пускати її!

Переповнившись соромом і люттю, цариця сказала:

— Погляньте всі, якої ганьби завдав мені цей непокірливий чоловік! Усі вільно входять до церкви, тільки мені одній він забороняє це. Хіба я не можу помститися йому і скинути його з престолу?!

Коли вона так волала, один з тих, що прийшли з нею вихопив меч і замахнувся, наміряючись вдарити ним по дверях. Але раптово його рука всохла і стала нерухомою, наче омертвіла. Побачивши це, цариця і вся її свита переповнилися жахом і повернулися назад. А той, у кого відсохла рука, ввійшов до церкви і, ставши посеред народу, голосно волав:

— Владико святий! Помилуй мене і зціли мою всохлу руку, що піднялася на святий храм. Я згрішив — прости мене!

Зрозумівши причину, з якої його рука всохла, святий наказав йому омити її у вівтарній умивальниці — рука тут же зцілилася. Побачивши таке чудо, весь народ віддав хвалу Богові. Не було це приховане і від царя, але, знаючи злу вдачу цариці, він не надавав тому, що сталося, ніякого значення і, поважаючи святого Іоана, з любов’ю слухав його повчання. Цариця ж всіма силами домагалася вигнання Іоана, чого вона незабаром і домоглася.

У цей час до Константинополя прибув святий Єпіфаній, єпископ Кіпрський, маючи біля себе твори, написані проти Оригена. Зійшовши з корабля, він увійшов до церкви святого Іоана Предтечі, що від міста на відстані семи стадій46. Відправивши тут Літургію, всупереч канонам, звершив висвячення на диякона (єпископові забороняється без дозволу єпархіального архієрея висвячувати кого б то не було серед чужої пастви47). Після цього він прибув до міста й оселився в одному приватному домі. Це стало відомо святому Іоанові, однак він не образився на Єпіфанія за те, що той висвятив у його єпархії диякона, оскільки вважав його за святого і незлобливого. Більше того, він відправив до Єпіфанія послів із проханням прийти до нього й оселитися разом з ним у патріаршому домі, як робили всі єпископи. Але Єпіфаній не погоджувався на це і навіть не бажав бачитися з Іоаном, а його посланцям відповідав:

— Якщо Іоан не вижене з міста Діоскора і його чорноризців і якщо не підпишеться під осудженням Оригенових творів, то я не буду мати з ним спілкування.

Іоан через послів відповідав Єпіфанію:

— Раніше соборного рішення не слід робити нічого самочинно.

Вороги ж Іоана, прийшовши до Єпіфанія, упросили його, щоб він у церкві Святих Апостолів, у присутності всього народу прокляв твори Оригена, відлучив від церковного спілкування всіх ченців, вигнаних з Єгипту разом з Діоскором, як послідовників Оригена, і викрив Іоана в тому, що він приймає оригеністів і поділяє їхні думки. Піклуючись про благочестя, Єпіфаній наступного дня вранці відправився до церкви Святих Апостолів, щоб проклясти твори Оригена. Довідавшись про цей намір Єпіфанія, святий Іоан відправив до нього послів зі словами: «Єпіфаній! Ти багато чого робиш усупереч канонам. Насамперед ти звершив Літургію і хіротонію в моїй пастві без моєї згоди; потім — відмовився з нами оселитися, а тепер ти хочеш увійти до церкви моєї єпархії і без соборного суду виголосити відлучення. Остерігайся, щоб ти не вчинив смуту в народі і сам не впав у біду.

Вислухавши це, Єпіфаній завагався і, вийшовши з церкви, вирішив очікувати прибуття Феофіла. Господь же, не допускаючи, щоб між Його угодниками була бодай якась ворожнеча, відкрив Єпіфанію, що Іоан чистий, як сонце, і зазнає обвинувачень через людські заздрощі. Єпіфаній, справді, чув від багатьох людей про великі чесноти Іоана, про його непорочну віру, про найдосконаліше життя і дивувався, чому багато хто повстають проти Іоана і сплітають проти нього різні обвинувачення. Тому Кіпрський святитель став терпляче чекати, чим закінчиться ця справа.

Цариця Євдоксія, почувши, що Єпіфаній цурається Іоана і не має з ним спілкування, припустила, що між ними є ворожнеча. Запросивши Єпіфанія до себе, вона сказала:

— Отче Єпіфаніє! Ти знаєш, що все греко-римське царство знаходиться в наших державних руках. Ось я передам тобі всю владу церковну, якщо ти мене послухаєш, зцілиш мою скорботу і влаштуєш те, що я замислила.

— Говори, чадо, — відповів Єпіфаній, — і ми, відповідно до нашої сили, постараємося влаштувати те, що послужить для спасіння твоєї душі.

Тоді цариця, припускаючи, що їй удасться звабою схилити Єпіфанія до свого задуму, спочатку говорити йому про Іоана:

— Цей Іоан зробився негідним стояти на чолі церковного управління, бо він повстає проти мене і царя та не віддає належної нам шани. Крім того, чимало стверджують, що він єретик. Тому було б бажано скликати собор і позбавити Іоана сану, а замість нього поставити іншого, котрий зміг би добре управляти Церквою.

Кажучи це, цариця від сильного гніву проти Божого угодника вся тремтіла. Потім говорила далі:
— Однак нема потреби затрудняти багатьох отців, скликаючи їх сюди на собор. Краще, святий отче, ти сам видали його з Церкви і постав замість нього іншого, котрого Бог тобі вкаже, а я зі свого боку влаштую так, щоб усі тебе послухали.

— Чадо, — відповів Єпіфаній, — вислухай без гніву Отця твого. Якщо Іоан єретик, як ви стверджуєте, і якщо не покається у своїй єресі, то він негідний патріаршого сану, і ми вчинемо з ним так, як ти наказуєш. Якщо ж ти бажаєш його вигнати за те, що він нібито зганьбив тебе, то на це Єпіфаній не дасть своєї згоди, бо царям варто бути не злопам’ятними, а добрими, лагідними і такими, що прощають свої образи. Адже і ви маєте над собою Царя на небі і шукаєте від Нього прощення ваших гріхів. Так само поводьтеся і з іншими: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36), — сказав Спаситель.

— Отче, — відповіла цариця Єпіфанію, — якщо ти не виженеш Іоана, то я відкрию ідольські храми і влаштую так, що чимало, відійшовши від Бога, будуть поклонятися ідолам, і буде останнє гірше за перше.

Це вона говорила зі злістю, проливаючи сльози. Здивувавшись божевільному гніву цариці, Єпіфаній сказав:
— Я чистий від такого осуду праведника. Сказавши це, він покинув палац.

По всьому місту рознісся слух про те, що цариця налаштувала проти Іоана великого Єпіфанія, і що Єпіфаній, відвідавши царські палати, радиться з царицею щодо повалення патріарха. Слух цей дійшов і до Іоана, і він, будучи людиною запальною, виголосив у церкві перед усім народом повчання, у якому пригадав зі Священного Писання приклади жорстокості різних жінок. Багато хто з народу, вислухавши слова Іоана про жінок, зрозуміли, що він говорить саме про царицю. Вороги Іоанові записали ці слова його на хартії і передали їх цариці. Та, прочитавши, зрозуміла, що це він говорив саме про неї, і зі сльозами скаржилася цареві, що Іоан ганьбить її в церкві. З риданням вона говорила:

— Знай, що моя образа є водночас і твоєю, і коли Іоан ганьбить мене, то водночас він безчестить і тебе.

Кажучи так, цариця благала царя, щоб він велів скликати собор і засудити Іоана на вигнання. Водночас вона написала до Феофіла Александрійського, щоб він прибув до Константинополя.

— Я, — писала вона, — ублагаю за тебе царя і закрию уста всім супротивникам твоїм; тільки негайно прибудь до нас і збери багатьох єпископів, щоб вигнати ворога мого Іоана.

Запевнений листом цариці, Феофіл негайно після його отримання відправився до Константинополя з кораблями, навантаженими індійськими ароматами, овочами, дорогими єгипетськими шовковими і золототканими тканинами. Він сподівався за допомогою цих скарбів схилити багатьох до сприяння йому в злому намірі проти Іоана.

А блаженний Іоан у цей час написав до святого Єпіфанія: «Брате Єпіфаніє! Я чув, що ти радив вигнати мене. То ж знай. що ти більше не побачиш свого престолу». Єпіфаній у письмі відповів йому: «Страдальцю Іоане! Кріпися у своїх стражданнях і знай, що ти не досягнеш того місця, куди тебе виженуть».

Пророцтва обох звершилися. Єпіфаній, ще недовго пробувши в Константинополі, побачив, що проти святого Іоана повстають несправедливо і, не бажаючи бути спільником розбійницького суду над праведником, разом зі своїм почтом таємно сів на корабель і відправився додому. В дорозі, за пророцтвом Іоана, Єпіфаній відійшов до Господа, не дійшовши до свого міста. Так само і Іоан, під час свого повторного вигнання, не дійшовши до місця, у яке він був засланий, за пророцтвом Єпіфанія, спочив з Господом. Але про це скажемо згодом, тепер же повернемося до перерваного висвітлення подій.

Сподіваючись на допомогу цариці і не боячись нічого, Александрійський патріарх Феофіл негайно прибув до Константинополя, маючи у своєму почті багатьох єпископів, яких він мистецьки схилив до однодумності. Цар не хотів приймати Феофіла доти, поки від папи Інокентія не прибудуть римські єпископи. Він не знав, що римляни чекали від нього другого листа із запрошенням приїхати на собор. Тим часом цариця, покликавши до себе таємно від царя Феофіла і всіх єпископів, що приїхали з ним, повідомила їм свій намір щодо Іоана і просила, щоб вони постаралися скинути святого з престолу. Ті обіцяли своє сприяння, за що цариця обдарувала їх подарунками. Після цього вона покликала до себе всіх ченців, пресвітерів і єпископів, котрі прийшли з Єгипту і скаржилися на Феофіла. Їх було шість єпископів і двадцять пресвітерів та дияконів, що відійшли від Феофіла і шукали суду проти нього. Зібравши їх, цариця почала просити їх не подавати на суд обвинувачень проти Феофіла і простити йому свої образи. Одні послухали царицю і, поклавши на Господа свою печаль, замовкли. Інші, серед яких були Ісидор та Іракі (Діоскор незадовго до цього упокоївся), повернулися у свої пустелі, а деякі цілковито відмовилися прийняти пропозицію цариці. Тих, котрі погодилися мовчати, цариця обдарували подарунками, а тих, котрі впиралися, відправила в Солунь в ув’язнення. Так Феофіл, звільнившись від усіх своїх супротивників, міг успішно почати справу проти Іоана.

У той час святий Іоан, проповідуючи за своїм звичаєм у церкві слово Боже, деяку частину Священного Писання з Третьої книги Царств викладав так: «Збери до мене всіх, що кормляться від столу Єзавелі, щоб я сказав їм, як сказав Ілля: «Чи довго вам кульгати на обидва коліна? Якщо Господь є Бог, то йдіть за Ним; а якщо Ваал, то за ним ідіть» (3 Цар. 18, 21)48.

Вислухавши це, вороги Іоана сповістили про це Феофілові і єпископам, котрі були з ним. Ті, записавши ці слова, лукаво перетлумачуючи їх і добавивши свої, говорили, що Іоан явно перед усіма називає царицю Єзавеллю, а їх — брехливими пророками. Записане вони передали цареві і цариці. Тоді цариця, ридаючи, знову почала просити у царя суду над Іоаном. Жаліючи царицю, цар весь свій гнів, що мав проти Феофіла, обернув проти Іоана і наказав Феофілові скликати проти нього собор. Феофіл зі всіма своїми однодумцями був радий гніву царя проти Іоана. Знайшовши двох дияконів, яких Іоан відлучив від Церкви, оскільки один з них звершив убивство, а інший — перелюб, Феофіл обіцяв висвятити їх на єпископів з тією умовою, що вони лжесвідчитимуть проти Іоана. Вони ж, будучи вороже налаштовані проти святого і бажаючи єпископства, тут же пообіцяли виконати волю Феофіла. Феофіл написав чимало безпідставних обвинувачень проти Іоана і передав тим дияконам, щоб вони подали їх соборові від себе.

Місце для собору призначено було в Халкідонському передмісті, де був царський палац і велика церква святих Апостолів Петра і Павла49. Єпископи, зібравшись там, засідали разом з Феофілом, а блаженний Іоан із єпископами, котрі були з ним, яких було сорок чоловік, засідав у своєму патріаршому домі. Святий з прикрістю побачив, що ненависть його ворогів увінчалася успіхом, і простодушно дивувався, як так сталося: як Феофіл, викликаний для суду над ним, так швидко залучив на свій бік царя і всіх сановників та з підсудного перетворився на суддю. І сказав святий Іоан єпископам:

 — Браття! Моліть Бога за мене і, якщо любите Христа, то не залишайте церков ваших. Для мене вже наблизився час нещасть, і після багатьох скорбот я незабаром відійду до Господа. Бачу, що сатана, не виносячи мого повчання, скликав проти мене нечестивий собор. Але ви не тужіть за мною, а згадуйте мене у своїх молитвах.

Вислухавши це, всі жахнулися і заридали. Святий же звелів їм замовкнути й утішав. Коли він розмовляв зі своїм собором, прийшли посланці від собору Феофіла, викликаючи Іоана на суд, щоб він дав відповідь на ті обвинувачення, що висуваються проти нього. Єпископи, що були з Іоаном, через тих послів сказали Феофілові:

— Не викликай святителя, як Каїн Авеля у поле, а з’явися до нас, щоб виправдатися перед нами. Ми маємо письмові свідчення про беззаконня, які ти вчинив. Отже, прийди сюди, бо нас, зібраних благодаттю Божої не для руйнування Церкви, а для миру, набагато більше, ніж на вашому соборі.

Святий Іоан зі свого боку сказав послам:

— Не можу йти до явних ворогів моїх.

І не пішов.

Будучи викликаним на беззаконний суд удруге і втретє, святий угодник сказав посланим:

— До кого я піду? До ворогів моїх чи до суддів? Я готовий стати перед судом усього світу, але за умови, щоб разом зі мною позивалися і мої суперники, а суддями були інші. А тепер моїми суддями є мої вороги, котрі хочуть не позиватися зі мною, а судити мене. На такий суд я не піду. Нехай зберуться єпископи зі всіх церков, тоді і я стану перед судом.

Сказавши це, він послав замість себе трьох єпископів із двома пресвітерами, щоб вони говорили за нього. Собор Феофіла, побачивши Іоанових послів і не даючи сказати їм жодного слова, почав глумитися над ними, а на одного з них поклав ті залізні вериги, що були приготовлені для Іоана. Потім учасники цього собору стали читати безпідставні обвинувачення, складені для викриття безневинного і чистого серцем Іоана, і, виставивши лжесвідків, вчинили над ним суд.

Святий Іоан у той час знаходився в патріаршій церкві зі своїми єпископами і звернувся до них з такими словами:

— Великі хвилі, люте хвилювання, але ми не боїмося затоплення, бо стоїмо на скелі. Нехай піниться і лютує море, але воно не може розтрощити скелі. Нехай здіймаються хвилі, але Ісусового корабля вони не зможуть потопити. Скажіть мені: чого нам боятися? Може, смерті? Але «для мене життя — Христос, і смерть — надбання» (Флп. 1, 21). Чи вигнання боятися, скажіть мені? Але «Господня земля і все, що наповнює її» (Пс. 23, 1). Чи через утрату майна тремтіти? Але ми нічого не принесли в цей світ, очевидно, що нічого не можемо і винести. Отже, всього, що є в цьому світі страшного, я не страшуся й усім, що маю, зневажаю. Я не боюся убогості, не прагну багатства, не лякаюся смерті, а молюся, щоб ви процвітали в добрі.

Тим часом Феофіл із собором своїх єпископів засудив святого Іоана, як гідного позбавлення сану, і, не бачачи обличчя його, не чуючи його голосу, позбавив кафедри. Так, упродовж одного дня вони довели до кінця злу справу, яку здавна підготовляли, після чого відправили цареві такого листа: «Оскільки Іоан обвинувачений у багатьох злочинах, у яких він і сам визнав себе винним, бо не побажав з’явитися на суд, то з цієї причини він скинений. І більше нічого не потрібно, крім того тільки, щоб ти наказав вигнати його з престолу».

Цар Аркадій не став читати написаних проти Іоана обвинувачень і не побажав вислухати відповіді святого угодника. Він без вагання повірив словам несправедливого собору і велів негайно вигнати Іоана з церкви. Для цього він, наче на війну, відправив до нього одного вельможу з військом.

Почувши про це, народ запалився гнівом, і незліченна безліч людей, зібравшись, не відходили від церкви упродовж трьох днів, не дозволяючи вигнати Іоана. При цьому, всі голосно нарікали на царя з царицею і на Феофіла за те, що вони несправедливо засудили угодника Божого. Тоді Іоан, остерігаючись, щоби проти нього не було вигадане інше обвинувачення, начебто він не кориться цареві, заховався від народу, а коли настав вечір, залишивши церкву, таємно вийшов і віддався до рук воїнів, що були послані його схопити. Воїни повели його до морської затоки і відплили з ним до Пренета, що навпроти Никомидії.

Народ, довідавшись про це, підняв великий бунт, під час якого багато жителів було убито, а ще більше поранено. Серед незадоволених були й такі, що мали намір побити Феофіла камінням. Довідавшись про це, Феофіл таємно втік з міста і негайно відплив до Александрії. Так само розбіглися й інші його однодумці. Скрізь було чути лемент народу, який і в церквах, і на площах голосно нарікав на несправедливий суд, що скинув такого великого світильника світу. Обступивши палац, народ з жахливим криком і риданням благав повернути Іоана на патріарший престол. У цей час, однієї ночі стався сильний землетрус, і всі перебували у великому страху. Особливо жах охопив Царицю, оскільки її палац трясся сильніше за інші будинки і навіть частина його розвалилася. Побачивши це, весь народ став голосно волати:

— Якщо не буде повернутий Іоан, то розпадеться все місто.

Цар налякався Божого покарання і народного заколоту і поспішно відправив за Іоаном євнуха цариці Вриссона. Тепер уже і цариця просила царя, щоб він звелів повернути Іоана, оскільки сильно налякалася землетрусу і народного заколоту. І ось, потягнулися один за одним посланці просити святого, щоб він повернувся до міста, так, що Фракійське море50 було переповнено човнами з послами. Уступаючи настійним проханням, святий Іоан погодився повернутися до Константинополя. Довідавшись про це, всі громадяни з запаленими свічками вийшли йому назустріч, а море покрилося кораблями, які зустрічають святого. Іоан, прийшовши до міста, не хотів входити до нього, поки на великому соборі не буде проведене розслідування, чому його вигнали. Однак народ настійно вимагав, щоби пастир не залишався поза своїм престолом, і з роздратуванням нарікав на царя. Уступаючи наполяганням народу, Іоан вимушений був увійти до міста. З пошаною, при співі псалмів і священних пісень, він був уведений до церкви. Після молитви до Бога, святий угодник Божий сів на своєму престолі і, благословивши людей миром, виголосив повчання. Слухаючи його красномовне і повчальне слово, всі раділи його поверненню. А полчище Хоанових ворогів розсипалося, всі супротивники його розбіглися і замовкли.

Повернутий на свій престол, святий Іоан управляв Христовою Церквою в глибокій тиші, кормлячи словесних своїх овець солодким повчанням. Маючи такого пастиря і вчителя, вся Церква якийсь час красувалася й утішалася. Але не минуло навіть двох місяців, як знову піднялася проти блаженного наче б то затихла буря. Це сталося так.

Неподалік від церкви святої Софії51 за велінням Євдоксії була поставлена висока колона, увінчана зображенням цариці. З нагоди торжества відкриття колони біля неї відбувалися всілякі ігри і веселощі, що продовжувалися кілька днів. Крики і вигуки тих, що веселилися, доносилися до храму святої Софії і перемішувалися зі співом Божественних пісень. Святий Іоан побачив у цьому явне блюзнірство й образу святині, а тому намагався через начальника міста припинити безчинні веселощі, що звершувалися навколо колони. Однак градоначальник нічим не допоміг йому. Тоді, ревнуючи щодо зневаги до святині, Іоан виголосив у церкві різке викривальне слово, що починалося словами:

— Знову біснується Іродіада52, знову бунтується, знову скаче і танцює, знову голови Іоанової шукає!

Донощики і вороги Іоана поспішили зі зловтіхою донести про це цариці, витлумачивши його слова так, начебто в них вона порівнювалася з Іродіадою. Євдоксія розлютилася і з плачем благала царя, щоб він знову велів скликати собор проти Іоана. І знову до всіх єпископів були розіслані царські грамоти із запрошенням зібратися в Константинополь і вчинити суд над, Іоаном. Зібралися всі ті, котрі і раніше були на беззаконному суді проти святого угодника Божого. Не було тільки Феофіла, бо він, пам’ятаючи, як минулого разу ледь уник люті народу, сам уже боявся їхати до Константинополя, але замість себе послав трьох єпископів. Разом з ними він також відправив і ті постанови, що аріани склали проти Афанасія Великого53, щоб на підставі цих постанов засудити Іоана за те, що він, будучи скинутим, знову самовільно вступив на престол. На підставі тих несправедливих єретичних канонів блаженний і був засуджений54, оскільки інших обвинувачень проти нього не знаходили. Вони ж вказували тільки на те, що Золотоуст, будучи скинутим, наважився зайняти святительський престол до нового собору. Святий Іоан на це зауважив:

— Я не був на суді, не сперечався з моїми суперниками і навіть не бачив написаних проти мене обвинувачень, не приймав і ухвал суду, але мене царі вигнали і вони Ж знову мене повернули. Ця ж постанова, на підставі якої ви чините суд наді мною, складена не православними, але аріанами з тією метою, щоб скинути Афанасія Великого.

Однак на цю відповідь святого нечестиві збори не звернули уваги і скинули угодника Божого. Скинення святого Іоана звершувалося за таких обставин.

Коли настало велике свято Пасхи, цар, за намовою єпископів, послав сказати Іоанові:

— Вийди з церкви, бо ти засуджений на двох соборах, і я не можу ввійти до неї, поки в ній знаходишся ти.

У відповідь на це святий Іоан через посланців відповідав цареві:

— Я отримав Церкву від Христа Спасителя мого і не можу залишити її добровільно, якщо тільки не буду вигнаний силоміць. Місто — твоє, і тебе усі послухають. Отже, якщо ти хочеш розлучити мене з Христовою Церквою, то пішли своїх слуг, щоб вони витягли мене з Церкви, тоді я не буду мати відповідальності перед Богом, оскільки не зі своєї волі відійду від Церкви, а буду вигнаний царською владою.

Вислухавши це, цар спочатку вагався, як йому вчинити, але потім, за намовою супротивників Іоана, відправив до нього сановника Марина, котрий завідував маєтками цариці, щоб той силоміць витяг із храму славного вчителя Церкви, святого Іоана. Однак святителеві було дозволено ще деякий час залишатися в патріаршому домі, і він, не виходячи зі своєї келії, пробув тут два місяці, поки не було царського розпорядження про його вислання в ув’язнення.

У цей час багато скорбот і прикрощів визначено було пережити святому Божому угодникові. Ненависть його ворогів доходила до того, що вони не раз замірялися навіть на його життя. Вони підкупили одного чоловіка убити святого Іоана. Щоби скрити свій злий намір, підкуплений прикинувся біснуватим та з захованим мечем став бродити навколо патріаршого дому, очікуючи зручного часу для убивства святого. Але вірний Іоанові народ, запідозривши фальшивого біснуватого в злому намірі, схопив його і знайшов у нього меч. Зловмисника повели до градоначальника на допит, але Іоан, довідавшись про те, що трапилося, послав єпископів, котрі були біля нього, і постарався вилучити його з рук влади. Іншого разу один раб пресвітера, Елпідій, був замічений народом, як він у хвилюванні, поспіхом пробирався до патріаршого дому. Хтось із тих, що охороняли Іоана, схопив його і запитав, куди він так поспішає, а той, нічого не відповідаючи, ударив його мечем. Побачивши це, інший підняв крик, Елпідій вдарив мечем і його, а потім і третього, що підвернувся під руку. Піднявся лемент і крик. Раб кинувся тікати, розмахуючи закривавленим мечем і відбиваючись від народу, що гнався за ним. На шляху він зустрів одного чоловіка, що щойно вийшов із громадської лазні. Той хотів схопити його, але не встиг зробити цього, як упав, намертво уражений мечем. Коли, нарешті, цей розлючений розбійник був схоплений, то зізнався, що він підкуплений за п’ятдесят золотих убити Іоана. Відтоді народ став ще ретельніше охороняти дім улюбленого архіпастиря, влаштувавши зміни і ні на хвилю не залишаючи його без охорони, оскільки бачив, що вороги Іоана шукають нагоди вбити святого.

Коли настала П’ятидесятниця, прийшло царське повеління, щоб Іоан відправився у вигнання. Один сановник при цьому дав Іоанові пораду вийти таємно від народу, щоб народ не обурився і не повстав проти воїнів, які мають вести його у вигнання.

— Інакше, — говорив він, — ти будеш винен у кровопролитті, бо тебе наказано взяти насильно. Народ же буде противитися і підніме бунт.

Вислухавши це, Іоан покликав деяких своїх улюблених єпископів і кліриків, а також блаженну дияконису Олімпіаду і попрощався з ними. При розлуці всі гірко плакали. Плакав і сам святий Іоан. Розставшись зі своїми близькими, Іоан непомітно вийшов через малі двері до моря так, що народ нічого не знав про його відхід. Біля моря на святого чекали воїни і, взявши його, негайно посадили в малий човен. На ньому святого перевезли до Вифінії, а звідти — у подальший шлях.

Після вигнання святого Іоана в соборній церкві Константинополя сталася пожежа, що було явним проявом Божого гніву. При сильному вітрі полум’я вибилося з церкви і, високо здіймаючись у повітрі, у вигляді моста схилилася над палатою, у якій відбувалося зборище проти Іоана. Вогонь спалив її вщент. І можна було бачити дивне явище: вогонь, наче живий, звиваючись довкола подібно до змія, пожирав віддалені будинки, а ті, котрі знаходилися поруч з церквою, залишилися цілими. З цього усі зрозуміли, що така пожежа була не випадковою, а через Божий гнів, і що причиною цього гніву було вигнання святого Іоана Золотоуста. За три години, від шостої години дня до дев’ятої, було перетворено на попіл багато прекрасних древніх будинків, усілякі прикраси, що були в місті, і незлічимі багатства. Попри все, серед народу від вогню не загинула жодна людина. Бачачи це, усі говорили, що Бог карає вогнем місто за несправедливе вигнання угодника Божого.

Однак вороги Іоана стверджували протилежне і говорили:

— Церкву підпалили Іоанові однодумці.

Через це було багато схоплено і піддано градоначальником, елліном (язичником), усіляким катуванням і тортурам, від яких деякі померли. Але, незважаючи на це, винуватця пожежі знайти не змогли і ще більше упевнилися, що пожежа сталася через Божий гнів.

Коли святого везли в ув’язнення, то по дорозі від воїнів він перетерпів безліч знущань. Царицею було наказано воїнам у дорозі всіляко ображати і пригноблювати святого, щоб скоріше його виснажити і довести до смерті. Тому вони саджали його на неосідланого осла і швидко гнали тварину, переходячи за день шлях, який треба було б проходити за два чи три дні. У дорозі Іоанові не давали спокою і відпочинку, ночували в простих і брудних готелях, іноді в єврейських домах, в його присутності чинили численні огидні справи. Йому ніде не дозволяли ввійти до церкви, а коли святий просив про це, його всіляко обзивали та ображали. Крім того, святого морили голодом, відбирали в нього гроші, що були дані йому на дорогу для їжі.

З таким озлобленням був проваджений в ув’язнення святий Іоан Золотоуст! Коли ж святому доводилося проходити повз міста, у яких були єпископами його вороги і друзі Феофіла, то останні завдавали йому всіляких образ. При цьому, деякі не дозволяли йому ввійти до міста, а інші навіть заохочували воїнів поводитися з ним якнайгірше. Зрідка святі отці-пустинники, почувши, що святий Іоан відправляється в ув’язнення, виходили йому назустріч і з плачем його проводжали. Про це сам Іоан Золотоуст у своєму посланні з Кукуз55 до єпископа Киріака згадує такими словами: «Багато горя пережили ми в дорозі, але не журимося ні про що. Коли ми проходили по Каппадокії і Таврокиликії56, то цілі сонми отців, святих мужів і численні юрби ченців та дівиць виходили нам назустріч і проливали рясні сльози. Дивлячись на наш відхід у заслання, вони ридали і говорили один одному: краще було б сонцю сховати промені свої, ніж замовкнути устам Іоана. Це привело мене до неабиякого зніяковіння і печалі, бо я бачив, що всі плакали за мною. Про все ж інше, що трапилося зі мною, я не піклувався».

Так писав про себе сам святий Іоан.

Коли його привезли у Малу Вірменію, у місто Кукузи, його люб’язно прийняв до свого дому тамтешній єпископ Адельфій, якому перед прибуттям Іоана було від Бога видіння з велінням прийняти святого. Перебуваючи в Кукузах, святий Іоан своїм повчанням навернув до Христа багатьох невіруючих. Слава про святого Іоана Золотоуста ширилася далеко за околиці і до нього звідусіль приходило безліч народу, який хотів бачити його і слухати його повчальні слова. Приходили до святого також багато з його антиохійських шанувальників і знайомих.

Розголос про це дійшов до Константинополя, і вороги Іоана стривожилися. Він здавався їм небезпечним навіть і в своєму ув’язненні, а тому зважилися відправити його ще далі. І ось до Кукуз прийшло від цариці повеління відправити Іоана в пустинне місце, Пифіунт, що на березі Понтійського (Чорного) моря, по сусідству з грубими варварами57. Згідно із новим розпорядження цариці, воїни повели Іоана на нове місце заслання і в дорозі чинили над ним такі ж знущання, як і до цього, намагаючись скоріше довести його до смерті. Вони везли його в спеку і в дощ, без одягу, забороняли входити до міст і сіл, як і раніше, швидко гнали осла, на якому везли святителя. Такий жорстокий шлях проходив святий Іоан під час свого вигнання! На цьому шляху він і помер.

Незадовго до смерті, коли він, за звичаєм, стояв уночі на молитві, до нього прийшли святі Апостоли Петро та Іоан, які являлися йому раніше, коли він ніс подвиг в Антиохійському монастирі. Святі Апостоли сказали йому:

— Радуйся, добрий пастирю словесних овець Христових, непохитний страдальцю. Ми послані до тебе Владикою нашим Ісусом Христом, щоб допомогти тобі й утішити тебе у скорботах і трудах, яких ти зазнав через чистоту своєї душі. Бо ти, наслідуючи Іоана Хрестителя, викрив беззаконних дарів. Будь мужнім і кріпися. Для тебе приготовлена велика нагорода в Царстві Небесному. Ми благовістимо тобі велику радість: через декілька днів ти відійдеш до Господа Бога твого і будеш вічно блаженствувати з нами в Царстві Небесному. Отже, надійся, бо ти переміг ворогів, посоромив тих, що ненавиділи тебе, і здолав супостата диявола. Євдоксія буде кишіти хробаками, буде кликати тебе на допомогу, але допомоги не знайде і помре в страшній недузі. Вона буде жорстоко страждати і ні на мить не отримає полегшення, оскільки отримає таку кару від Бога. Після цього вони подали йому щось їстівне і сказали:

— Візьми і з’їж, щоб після цього вже не вимагав іншої їжі в цьому житті. Це буде для тебе достатньо до того часу, коли віддаси свою душу в руки Божі.

Святий Іоан, узявши подане йому, з’їв у їхній присутності і зрадів. Після того Апостоли, що явилися йому, відійшли.

З Іоаном були два пресвітери й один диякон, що йшли з ним у вигнання з Константинополя і, будучи пов’язані з ним узами любові, не відступали від нього. Вони своїми очима бачили, як до Іоана приходили Апостоли, чули всі їхні слова і благословляли Бога, Який сподобив їх постраждати з угодником Божим.

Через декілька днів вигнанці дійшли до міста Комани. Неподалік була церква святого великомученика Василіска, єпископа Команского, який постраждав за Христа в Никомидії разом з Антиохійським пресвітером Лукіаном58 за нечестивого царя Максиміана. При цій церкві вони переночували. Наступного дня було свято Воздвиження Чесного Хреста, і вночі перед святом блаженному Іоанові явився святий мученик Василіск і сказав:

— Брате Іоане, будь мужнім! Бо завтра ми будемо разом.

Явився цей святий мученик і пресвітерові своєї церкви зі словами:

— Приготуй місце для брата Іоана, бо він іде до нас.

Коли настав день, Іоан просив воїнів побути в Команах у церкві святого Василіска до п’ятої години, однак вони не послухали його і вирушили в дорогу, намагаючись їхати якомога швидше. Вони плили по воді і то дуже швидко, наче птахи. І вже через декілька годин відплили від міста на тридцять стадій.

Однак, за Божим Провидінням, вони знову пристали до берега біля церкви святого Василіска, і це викликало в них неабиякий подив. Іоан знову почав благати їх, щоб вони трохи почекали на тому місці, поки він помолиться в церкві. Визнаючи у тому, що вони проти бажання пристали до того місця, звідки відплили, дію сили Божої, воїни зважилися виконати прохання Іоана. Тоді святий увійшов до церкви, попросив світлих церковних риз і переодягся. Весь свій одяг, починаючи з взуття, потім роздав тим, що були з ним на кораблі, а в церковних ризах звершив Літургію і причастився Пречистих і Животворчих Таїн Тіла і Крові Христової. Потім, благословивши всіх присутніх і віддавши їм останнє цілування, приліг зі словами:

— Слава Богу за все. — І після цього віддав дух свій у руки Божі.

Це було саме в день Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Так святий угодник Божий, який упродовж усього життя ніс свій хрест, розпинаючись для світу і співрозпинаючись з Христом, помер у день, присвячений пам’яті Чесного Хреста59. Його поклали у тій же церкві, де і помер, поряд із домовиною святого мученика Василіска. Так звершилося пророцтво святого Єпіфанія Кіпрського, який говорив святому Іоанові: «І ти не дійдеш до того місця, куди тебе виженуть».

Так, святого Іоана вели у Пифіунт, а спочив він у Команах, не дійшовши до Пифіунта. Так згас церковний світильник, так замовкли золоті уста, так звершив подвиг і завершив плин добрий подвижник і страждалець, що прожив шість років на патріаршому престолі і провів три роки у вигнанні, гнаний з місця на місце.

Коли номер св. Іоан, два пресвітери і диякон, які йшли за ним до самої його смерті, оплакавши смерть свого отця, відправилися в Рим до папи Інокентія і докладно розповіли йому про все, що перетерпів святий Іоан через злобу ворогів. Вони розповіли і про його смерть, і про те, як перед смертю до нього приходили святі апостоли Петро та Іоан Богослов, що вони говорили йому, і як явився йому святий мученик Василіск. Вислухавши все, Інокентій дуже здивувався і почав тужити за великим угодником, який постраждав за правду. Про обставини вигнання і смерті святого Іоана Золотоуста папа повідомив західного імператора Гонорія60, брата Аркадія. Вони важко переживали це і негайно написали листа цареві Аркадію. Папа від себе написав: «Кров брата мого Іоана волає до Бога проти тебе, царю, подібно, як у стародавності волала кров Авеля праведного проти Каїна-братовбивці. І ця кров буде відімщена, бо ти в мирний час підняв гоніння на Церкву Божу. Бо ти прогнав щирого пастиря Христового, а разом з ним ти вигнав і Христа Бога, а паству Його віддав до рук найманців, а не щирих пастирів Христових».

Це і багато іншого писав Інокентій до Аркадія, відлучаючи його і Євдоксію від Божественних Таїн, а разом з ними і всіх їхніх спільниками, що брали участь у поваленні святого Іоана. Феофіла ж позбавив не тільки сану, але й відлучив від Церкви і закликав його на соборний суд, щоб там одержав заслужену кару.

Гонорій зі свого боку написав братові Аркадію: «Я не знаю, якою спокусою ти спокусився, брате, довірившись своїй дружині і, через її наполягання вчинив те, чого не зробив би жоден благочестивий християнський цар. Єпископи, що тут знаходяться, і преподобні отці волають проти вас з царицею за те, що ви скинули з престолу без суду і всупереч канонам великого Божого архієрея Іоана, і, виснаживши його жорстокими муками, віддали насильницькій смерті».

На завершення цього листа Гонорій закликав Аркадія принести покаяння перед Богом і відплатити тим, котрі були винуватцями вигнання Іоана. Отримавши послання від брата і від папи, імператора Аркадія охопила надзвичайна скорбота і великий страх. Розшукавши в місті тих, котрі повставали проти Іоана, він віддав їх різним мукам: одних віддав на усічення мечем, інших з безчестям позбавив сану. Деяких єпископів, котрі судили святого Іоана і були тоді в Константинополі, цар велів схопити і з ганьбою кинути до народної в в’язниці, серед яких був і Ієхіріон, син Феофілового брата. Самому ж Феофілу він написав досить суворого листа, повеліваючи бути готовим до суду в Солуні, щоб прийняти гідне покарання за свою злобу.

Не уникла гніву Аркадія і його дружина, цариця Євдоксія. Аркадій вигнав її від себе, закривши в окремому палаці, і заборонив усім, крім рабині, до неї приходити. Водночас він відправив у заслання родичів цариці, що разом з нею замишляли зло проти святого, і в одних відібрав маєтки, а інших кинув до в’язниць і піддав тортурам і мукам. Потім написав до папи Інокентію про все, що зробив, смиренно і з каяттям просячи в нього прощення. Написав також і до брата Гонорія, просячи його ублагати папу зняти з його відлучення. І незабаром отримав те, що просив.

Прочитавши його смиренне прохання, папа прийняв його покаяння і написав блаженному Проклу, який був тоді єпископом Кизицьким61, щоб він зняв з царя відлучення і сподобив його святих Таїн, а блаженного Іоана зарахував до лику святих.

Коли все це відбувалося, Господь Сам відплатив ворогам Свого угодника Іоана. Він піддав їх жорстоким карам ще на землі, так що всі вони померли лютою смертю. При цьому всі єпископи, клірики, світські сановники і взагалі всі, що несправедливо повставали на святого Іоана, покрилися хворобливими наривами, що згноїли все їхнє тіло, довівши їх до смерті. В одних усохли руки й ноги, в інших загнивало все тіло, у багатьох появилися черв’яки, і довгий час від них виходив нестерпний сморід. Один із несправедливих суддів, які засудили блаженного на вигнання, упав з коня і раптово помер, переломивши праву руку, якого підписував несправедливі обвинувачення проти невинного Іоана. Інший став німим і сухоруким і так помер. У третього збільшився язик, що вивергав хулу на святого Іоана, і так спух, що він не міг говорити, тому сповіщав свій гріх, написавши його на листі. Так можна було бачити прояв страшного гніву Божого, що впав різними карами на винуватців вигнання Іоана.

Александрійський патріарх Феофіл через смерть Римського папи Інокентія уник людського суду і кари, але не уник суду Божого. Він збожеволів і від цієї недуги помер. У Халкідонського єпископа Киріна згнили ноги. Їх неодноразово пиляли лікарі, щоб він не згнив весь, однак тіло його не переставало гнити, і він помер після того, як його ноги були відпиляні до колін.

Суворий Божий суд осяг і злощасну царицю Євдоксію. Будучи ураженою печаллю і соромом, вона занедужала сильною кровотечею, її плоть, як провістили Апостоли блаженному Іоанові, кишіла хробаками. Від неї йшов такий сморід, що ті, хто проходив мимо, не могли терпіти смороду її плоті. Чимало талановитих лікарів лікували її й окурювали запашними ароматами, але безуспішно. Тоді вона запитала в них:

— Чому ви не можете вилікувати мене від моєї недуги? Вони ж не насмілювалися пояснювати їй це.

— Якщо ви, — говорила їм цариця, — не знаєте причини, чому я не можу видужати, то я вам скажу. Я отримала цю недугу через Божий гнів, який спіткав мене через зло, заподіяне патріархові Іоану.

Вона повернула Феогностовим дітям виноградник, віднятий у них, і багатьом іншим повернула все, що відняла несправедливо. Однак зцілення не отримала, і в тій недузі померла. Після смерті цариці, для викриття її беззаконь, домовина, в якій вона була покладена, постійно тряслася упродовж тридцяти двох років, і так продовжувалося до часу перенесення чесних мощей святого Іоана Золотоуста з Коман до Константинополя62.

Так покарав Господь ворогів святого Іоана. Самого ж праведника Він прославив так.
Єпископ Адельфій, який з любов’ю прийняв Іоана до свого дому у Кукузах, почувши про смерть святого, надзвичайно засумував і почав щиро зі сльозами благати Бога, щоб Він показав йому, серед якого лику святих знаходиться Іоан. Одного разу під час молитви за це, він опинився в стані нестями і побачив світлого і радісного юнака. Взявши Адельфія за руку, юнак повів його у світле місце і показав лик святих церковних учителів. Оглянувшись туди й сюди, Адельфій хотів побачити Іоана, але ніде його не бачив. Показавши Адельфію кожного вчителя і патріарха Константинопольського, юнак поспішно вивів його звідти. Йдучи за ним, Адельфій засмутився, оскільки серед сонму святих отців не побачив блаженного Іоана. І коли він виходив з того світлого місця, хтось, що стояв у дверях, затримав його за руку і сказав:

— Чому ти йдеш звідси з такою скорботою? Якщо хто і ввійде сюди сумним, то звідси повертається веселим, а ти навпаки: увійшов сюди веселим, а виходиш сумним.

Адельфій відповів:
— Я тому сумний, що не бачив серед церковних учителів улюбленого для мене Іоана?
— Ти маєш на увазі Іоана, проповідника покаяння? — запитав той.
— Так, — відповів Адельфій.

Тоді той, що стояв у дверях раю сказав йому:

— Людина, що перебуває в тілі, не може бачити його, бо він знаходиться біля престолу Божого, який оточують херувими і серафими.

Отримавши таку вістку про святого Іоана, Адельфій зрадів і прославив Бога за те, що відкрив йому цю тайну. Так святий Іоан після багатьох переживань, буревіїв, лихоліть і скорбот, які він перетерпів за правду, пристав до тихої небесної пристані, де, радіючи з ангелами, славить Отця і Сина і Святого Духа, Єдиного в Трійці Бога, Якому і від нас нехай буде слава, честь і поклоніння, нині, і повсякчас, і вовіки віків. Амінь.

1. Софістами називали вчителів красномовства та адвокатів. Ливаній, як учитель красномовства, користувався великою популярністю, у нього навчався Юліан Відступник, а з отців Церкви — Василій Великий. Андрагафій відомий як один із вдумливих і серйозних філософів того часу. [↩]
2. Афіни — головне місто Греції, у південно-східній частині Балканського півострова. За часів Золотоуста славилося своїми філософськими школами і школами красномовства, в яких навчалися юнаки з багатих та знатних сімейств. Тут училися і деякі отці Церкви: Василій Великий, Григорій Богослов та ін. [↩]
3. Цього Василія не слід плутати зі знаменитим отцем Церкви, Василієм Великим, котрий був уродженцем Каппадокії і в той час, коли Іоан був ще юнаком, 370 року, він був уже єпископом і помер 379 року. [↩]
4. Св. Мелетій відомий як захисник православ’я перед аріанами. Займав Антиохійську кафедру з 358 по 381 р. з перервами, оскільки аріани декілька разів виганяли його і на його місце ставили інших єпископів. Пам’ять його звершується 12 лютого (за ст. ст.). [↩]
5. Монастир цей знаходився недалеко від Антиохії, у суміжних з нею горах. [↩]
6. Пророк Даниїл жив у VI ст. до Р. X, за вавилонських царів Навуходоносора і Валтасара та за Перського царя Дарія Мидянина. «Чоловік бажань» — вираз, узятий із книги пророка Данила (Дан. 10, 19). Пророк Даниїл належав до числа таких благочестивих євреїв, котрі усією душею очікували явлення Месії і спасіння Ізраїля. Тому він і названий «чоловіком бажань», тобто цілком перейнятий бажанням спасіння Ізраїля. Щодо Іоана Золотоуста, то цей вираз використано для того, щоб відзначити його постійне шукання спасіння і Царства Божого [↩]
7. Святий апостол і євангеліст Іоан Богослов. [↩]
8. Святий апостол Петро (Мф. 16, 13–19). [↩]
9. Господь звертається до Своїх учнів з умовлянням не приліплюватися до земного, а насамперед шукати Царства Небесного. Мале стадо — це насамперед учні, а потім і всі послідовники Христа, визначені Богом для Царства Небесного. [↩]
10. Адамант — алмаз. [↩]
11. Роздуми «Про дівоцтво» і «До вдови» сповнені особливо піднесеними думками. У них святий Іоан виступає ревнителем тілесної чистоти і розповідає про засоби для укріплення духу в боротьбі зі спокусами плоті. У творі «Проти Юліана» він головним чином розмірковує про Боже Провидіння і викриває боговідступництво імператора Юліана, який був освячений святим Хрещенням, зрадив Христову віру, став язичником і ворогом християн. В історії Юліан Відступник відомий як ревний покровитель язичництва, який намагався дати йому переваг над християнством. [↩]
12. Григорій Назіанзин, інакше називаний Богословом, народився 328 року у місті Назіанзі у Каппадокії, що у східній частині Малої Азії. Константинопольську кафедру займав з 380 по 381 рік, коли на Другому Вселенському Соборі він відмовився від кафедри. Помер 391 року. Пам’ять його звершується 25 січня (за ст. ст.). [↩]
13. Святий Флавіан після смерті Мелетія займав Антиохійську кафедру з 381 по 404 рік. [↩]
14. Під час пресвітерства Іоан пропонував бесіди на послання апостола Павла до римлян, на два послання до коринф’ян, на послання до галатів, ефесян, Тимофія і Тита. [↩]
15. На пергаменті, шкіряних аркушах, папірусі та інших матеріалах, що використовувалися тоді для письма. [↩]
16. Маркіонітська єресь отримала назву від імені Маркіона, що жив у II ст. після Р. Х. Маркіон учив, що вічний не тільки Бог, але й речовина (матерія), з якої створений світ з його володарем сатаною. Створення світу Маркіон приписував не Богові, а нижчій істоті — Деміургу, що являє собою щось середнє між Богом і матерією. Душа людини — теж витвір Деміурга, а тому має всі його властивості, тобто вона трохи духовніша, ніж видимий світ. Однак матерія стала поступово поглинати душу. Всі старання Деміурга спасти людство від такого поглинання не мали успіху. Тоді благий Бог зійшов на землю, прийняв примарне тіло і відкрив Себе людям, як Бог милосердя і любові. Але Деміург, заздрячи його славі, підняв проти Нього юдеїв, які і розіп’яли Спасителя. Однак Його страждання були примарними, оскільки тіло Його було духовним. Отже, Маркіон не визнавав спокутних страждань Спасителя і вся Його місія полягала тільки в навчанні людей божественним істинам. [↩]
17. Святий Нектарій управляв Константинопольською Церквою з 381 по 397 р. Перед обранням на єпископську кафедру він був сенатором і тільки готувався до Хрещення та був негайно охрещений після обрання. Пам’ять його звершується в суботу Сиропусну. [↩]
18. Феофіл займав Александрійську кафедру з 385 по 412 р. [↩]
19. Давид відняв у воїна Урії, який знаходився в поході проти аммонитян, його дружину Вірсавію. Цей гріх Давида викрив пророк Нафан і так уплинув на царя, що той покаявся у своєму гріху, написавши відомий псалом, який починається словами: «Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї» (Пс. 50:3). [↩]
20. Кельти — численний народ, що жив у стародавні часи у Західній Європі, — нинішній Англії, Іспанії, Італії, Швейцарії, Франції. Жили вони й у Малій Азії (в Галатії, де їх називали галами). Пізніше кельти злилися частково з германцями і древніми римлянами (французи, іспанці, італійці, англійці), частково зберігають свою народність і донині (ірландці, шотландці). [↩]
21. Скіфи — грецька назва численного народу, що жив в Азії і Європі, особливо в Причорномор’ї. [↩]
22. Висвячення в священний сан. [↩]
23. Ефес — одне з великих торгових міст на західному березі Малої Азії. У давнину славився знаменитим храмом Діани (Артеміди). Тут проповідував християнство і жив святий апостол Павло; тут же довгий час проживав і святий апостол-євангеліст Іоан Богослов. Тут 431 року відбувався Третій Вселенський Собор. Кафедра Ефеського митрополита вважалася кафедрою апостольською і мала особливе значення на Сході. [↩]
24. Симонія — отримання священного сану за гроші, а не по достоїнству. Сама назва «симонія» походить від імені волхва Симона, який хотів купити в апостола Петра дар Святого Духа, щоб звершувати чудеса. [↩]
25. Твори Іоана Золотоуста ще в IV і V ст. набули великої популярності в усьому християнському світі. Вони зберігалися, як коштовність, у царських палацах і писалися золотими буквами. До нашого часу чимало із його творів не дійшли, і все ж таки після нього збереглося стільки творів, скільки не залишилося від жодного отця і вчителя Церкви. За грецьким переліком усіх творів Іоана Золотоуста, що дійшли до нашого часу, нараховується приблизно 244 листа. Найбільше залишилося Його проповідей і церковних бесід. Проповіді поражають своєю цілісністю, глибиною думки і розмаїтістю змісту. «Не кажу про інших, — писав про Золотоуста св. Ісидор, — сам Ливаній, відомий своїм красномовством, дивувався словам знаменитого Іоана, вишуканості його думок і силі доказів». Кращими з проповідей Золотоуста вважаються його бесіди до антиохійського народу про статуї, слова про Ентропія, слово «про убогих», слово після вигнання зі столиці і після повернення до столиці, поxвальні слова апостолові Павлу. У своїх проповідях Іоан Золотоуст додав наставляння майже щодо всіх приватних моментів у житті християн. Крім того, упродовж усього свого служіння святий Іоан у бесідах роз’яснював Священне Писання. Кожна із його пояснювальних бесід складається з двох частин: в одній він пояснював слова Божі, В іншій — повчав про моральний стан своїх слухачів. Подаючи тлумачення Священного Писання, він дав менше тлумачень на Старий Завіт, ніж на Новий. Крім бесід і слів на книгу Буття, на 8 розділів пророка Ісаї та 36 псалмів, деяких бесід щодо історії Самуїла і Саула, ще відомі тлумачення на книги пророка Даниїла та Іова. У тлумаченні Нового Завіту чільне місце займають антиохійські бесіди на Євангеліє від Матфея. Нарівні з ними — бесіди про послання до римлян. Особливо точним є пояснення послання до галатів. Водночас до кращих тлумачень Золотоуста треба віднести бесіди на 1 послання до коринф’ян і на послання до ефесян. Саме догматичних творів у Золотоуста небагато, і всі вони натхнені піклуванням про моральний стан віруючих. Серед них необхідно відзначити книгу «До Стагирія», де Іоан вирішує питання: якщо є Боже Провидіння, то чому страдають праведники? Заслуговують уваги «5 слів про неосяжне», сказані для викриття єретиків аномеїв, які намагалися через власні міркування усвідомити взаємини між Богом Отцем і Богом Сином і вчили, що Син Божий є нижчою істотою і створений Отцем із нічого. У цих словах Іоан руйнує намагання аномеїв усвідомити тайну Триєдиного Божества і словами Священного Писання доводить неосяжність Бога. В сімох інших словах доводиться одноістотність Божого Сина з Богом Отцем. Водночас прекрасними є книга Іоана Золотоуста «Про Св. Духа» (про сходження Святого Духа від Отця). У творі «Проти юдеїв і язичників» доводиться Божественність християнського вчення через пророцтва та дію християнського благовістя на серця людей. Зокрема у 8 словах проти юдеїв говориться, що юдейські обряди скасовані, а тому звершувати їх тепер — значить іти всупереч волі Божій.
    Водночас Іоан Золотоуст прославився ще й тим, що заснував особливий чин Літургії, яка носить його ім’я. Св. Прокл, учень Золотоуста, а згодом один із його спадкоємців на Константинопольській кафедрі, так пише про це: «Св. Василій (Великий), ставлячись до людей, як до хворих, подав Літургію у скороченому виді. Через деякий час отець наш Іоан, золотий у слові, з одного боку, як добрий пастир, ревно піклуючись про спасіння овець, а з іншого, зважаючи на немічність людської природи, зважився вирвати з коренем усякий підступ сатанинський. Тому він, опустивнши багато чого, заснував скорочене звершення Літургії, щоб люди з часом зовсім не відійшли від апостольського і Божественого передання». Скорочена Іоаном Літургія спочатку не мала всіх піснеспівів, які має тепер. Деякі з них увійшли пізніше, однак вони не змінили істотного складу Літургії Золотоуста. [↩]
26. У євреїв було шість міст-притулків: три на східному боці Йордану і три на західному. Туди тікали ненавмисні вбивці від помсти за кров убитого родича, у християн древньої Церкви право притулку належало спочатку деяким храмам, а пізніше — всім. Воно полягало в тому, що, якщо засуджений знаходив притулок у церкві, був недоторканний, поки справа його не була розглянута повторно. [↩]
27. Однак своїм клопотанням перед імператором, незважаючи на протидію імператриці Євдоксії, Іоан Золотоуст урятував Евтропія цього разу від заслуженої кари. Але згодом він усе ж таки був засланий і страчений. [↩]
28. Гевал — місто у Фінікії на узбережжі Середземного моря (теперішня Сирія). Воно знаходилося між Бейрутом і Триполісом. [↩]
29. Цей титул давався вищим начальникам областей на відміну від другорядних. [↩]
30. Цими словами викриваються священики єврейського народу, котрі замість того, щоб указувати народові істинний шлях життя, приховували його від нього. [↩]
31. Беррея — місто в Сирії, тепер — Алеппо. [↩]
32. Птолемаїда — місто в Сирії, на східному березі Середземного моря. [↩]
33. Афанасій Великий — знаменитий поборник Православ’я у боротьбі з аріанством, Був на Александрійській кафедрі з 326 по 373 рік, із проміжками. Пам’ять його святкується 2 травня і 18 січня (за ст. ст.). [↩]
34. Нитрія — на південь від Александрії, на захід від ріки Ніл, біля Лівійської пустелі. Назва гори пішла від нитри або селітри, що міститься в озерах, які примикали до гори. [↩]
35. Діоскора, єпископа Гермопольського, людину благочестиву, не можна плутати з Діоскором-єретиком, що жив трохи пізніше і з 444 по 451 роки займав Александрійську кафедру. Останній був монофізитом. Гермопольська єпархія знаходилася в північно-західній частині Єгипту, на південь від Александрії. До цієї єпархії входила і Нитрійська гора. [↩]
36. Ориген (народ. прибл. 180 року, помер 254 року) — наставник Александрійської школи, один із найвидатніших учених свого часу. Навіть язичницькі філософи говорили, що Ориген перевершує їх своєю мудрістю. Ориген залишив після себе багато творів, з яких деякі дійшли до нас в уривках. Головним чином він відомий своїми тлумаченнями Священного Писання. Відомий його твір «Проти Цельса», де він відстоює істини християнської віри. На жаль, у своїх творах Ориген інколи допускав довільні думки, які суперечили вченню Церкви. Так він не зовсім вірно вчив про взаємини між Особами Святої Трійці; говорив, що диявол, якби захотів, міг би спастися; що душі людські створені раніше створінь видимого світу і т. ін. Щирі послідовники Оригена, яких називали оригеністами, а їх у нього було дуже багато в Александрії та Палестині, часто розвивали його думки до крайності, через що їх називали «оригенівською єрессю». [↩]
37. На захід за Нитрійського горою починалася велика Лівійська пустеля (тепер Сахара), у якій були келії ченців, через що цю пустелю ще називали келіотською (від слова «келія»). [↩]
38. Омофор — по-грецьки наплечник, параменник — одна із одеж єпископа. [↩]
39. Пам’ять їх вшановується 10 липня (за ст. ст.), в день їхньої мученицької смерті. [↩]
40. Її пам’ять звершується 25 липня (за ст. ст.). [↩]
41. Св. Макарій Єгипетський народився приблизно 301 року, помер 391 року, ніс подвиги в Скитській пустелі у 24-х годинах ходьби від Нитрії. Пам’ять його звершується 19 січня (за ст. ст.). [↩]
42. 32-е Апостольське правило гласить, що відлучений будь-яким єпископом «не повинен прийматися у спілкування (євхаристичне) іншим». Цього ж вимагає і 5-е правило І Вселенського Собору. [↩]
43. Папа Інокентій управляв Римською Церквою з 402 по 417 роки. [↩]
44. Острів Кіпр знаходиться у східній частині Середземного моря, на південь від Малої Азії. Єпіфаній займав Кіпрську кафедру з 365 по 402 роки. Він був особливо начитаний, володів грецького, єврейською, сирійською, єгипетською і латинською мовами. За свою святість користався великою повагою, а після смерті зарахований до лику святих. Пам’ять звершується 12 травня (за ст. ст.). [↩]
45. Єзавель — дружина ізраїльського царя Ахава, дочка фінікійського царя, відома злою і владолюбною вдачею та прихильністю до язичництва. Вона несправедливо заволоділа виноградником одного ізраїльтянина на ім’я Навуфей, згубивши його. [↩]
46. Стадія — 185 м. [↩]
47. 35-е Апостольське правило гласить «Єпископ нехай не наважиться поза межами своєї єпархії звершувати рукоположення у містах і селах, які йому не підпорядковані. Якщо ж буде викритий як такий, що вчинив це без згоди того, в чиєму підпорядкуванні знаходяться ті міста чи села, нехай буде скинений він і рукоположені від нього». Про це йдеться у 16-у правилі І Вселенського Собору, 13-у правилі Анкирського собору, 15-у правилі Сардикійського Собору. [↩]
48. Святитель вказує на слова пророка Іллі (3 Цар. 18, 19–21). На прохання Іллі ізраїльський цар Ахав скликав на гору Кармил ізраїльтян та жерців Ваала для жертвоприношень Господу і Ваалу. Мета — довести істинність Бога Ізраїлевого і хибність Ваала. Коли народ зібрався, Ілля сказав: «Чи довго вам кульгати на обидва коліна (тобто, чи довго будете служити Богові і Ваалу)? Якщо Господь є Бог, то Йдіть за Ним; а якщо Ваал, то за ним ідіть». Після цього Ілля запропонував через жертвоприношення визначити Істинного Бога, і жерці Ваала були осоромлені. [↩]
49. Халкидон знаходився навпроти Константинополя, на азійському березі Босфору. [↩]
50. Фракійське море — тепер Мармурове. [↩]
51. Головний соборний патріарший храм Константинополя. [↩]
52. Іродіада — дружина Ірода Антипи, яка стала причиною смерті Іоана Хрестителя. [↩]
53. Мається на увазі 22-е правило Антиохійського собору 341 року, укладене аріанами проти Афанасія Великого. Правило гласить, що коли єпископ, будучи засудженим собором і скинутим, знову займе кафедру за розпорядженням світської влади, тоді він остаточно позбавляється права на відновлення в сані. [↩]
54. Осуд був незаконний не тільки тому, що канон, складений єретиками, був необов’язковий для Золотоуста, але й тому, що після повернення Іоана із заслання з нього було знято осуд Халкідонського собору великим собором, що складався з 65 єпископів. [↩]
55. Село Кукузи знаходилося в Малій Вірменії. [↩]
56. Південно-східна частина Малої Азії. [↩]
57. Місто Пифіунт знаходилося на південному березі Чорного моря між Понтом і Колхідою, у нинішній Абхазії. [↩]
58. Максиміан Галерій, зять Диоклитіана і його співправитель на Сході. Після смерті Диоклитіана став імператором (305–311 рр.). За нього постраждали мученицькою смертю Лукіан і Василіск. [↩]
59. Св. Іоан Золотоуст помер 407 року у віці 60 років. Архієпископом був шість з половиною років, в ув’язненні три роки і три місяці.
    Заради свята Воздвиження Животворящого Хреста Господнього Церква звершує пам’ять св. Іоана Золотоуста не 14 вересня, коли святитель упокоївся, а 13 листопада. Також пам’ять його звершується ще 27 січня, у день перенесення мощей святого, і 30 січня, коли вшановується він разом зі святителями: Василієм Великим і Григорієм Богословом (дати вказані за ст. ст.). [↩]
60. Гонорій, брат Аркадія і син Феодосія Великого, був імператором у Римі з 395 по 423 рік. [↩]
61. Це той Прокл, який колись був келійником св. Іоана. Згодом він став патріархом Константинопольським. Кизик — місто у північно-західній частині Малої Азії, на південному березі Мармурового моря. [↩]
62. Перенесення мощів було 27 січня 438 року за імператора Феодосія II молодшого і Константинопольського патріарха Прокла. Перенесення відбувалося з великим торжеством. Імператор виїхав назустріч до Халкідона і, впавши на землю, благав святителя простити його батьків, Аркадія і Євдоксію. Вся Константинопольська затока покрилася освітленими човнами. Народ із благоговійною радістю зустрів останки великого пастиря. Перенесення мощів святкується 27 січня. [↩]

Опубліковано: 12.04.2016.