«Наша Парафія»

Умовляння:  1  2

Умовляння перше ↑

Феодор, якому адресоване це Умовляння, написане біля 369 року, був ровесником і товаришем св. Іоана Золотоуста. Він ще в юності разом з ним присвятив себе подвигам усамітненого життя, але незабаром покинув його ради світських занять і задоволень. Св. Іоан у своїх «Умовляннях», через зображення згубного стану грішників, короткочасності і марноти цих благ, зображенням грізних і втішальних істин християнської віри та інші переконання, закликав його до каяття. І це вплинуло на грішного Феодора так, що він повернувся до пустельників і згодом був зведений у сан єпископа Мопсуетського.

«Хто дасть голові моїй воду й очам моїм — джерело сліз!» (Єр. 9, 1), — хочеться сказати і мені тепер, а то й набагато більше, ніж пророкові тоді. Бо хоч я хочу оплакувати не безліч міст і не цілі народи, але душу, що вартує, можна сказати, дорожче, ніж безліч народу. Якщо один, хто сповняє волю Божу, кращий від тисяч беззаконників, то, звичайно, і ти колись був кращим від тисяч юдеїв. Тому ніхто не буде тепер докоряти мені, якщо я викладу більше скорбот і виявлю сильнішу печаль, ніж те, що висловив пророк.

Я оплакую не руйнування міста і не полон беззаконних мужів, а спустошення священної душі і зруйнування та знищення христоносного храму. Той, хто добре знав красу твого розуму тоді, коли вона блищала, а тепер спалена дияволом, чи не волав би плачем пророка, довідавшись, що варварські руки опоганили святеє-святих і, підклавши вогонь, спалили все: херувимів, ковчег, очистилище, кам’яні скрижалі, золоту чашу? Воістину, це нещастя настільки прикріше від того, наскільки цінніші ті символи, що зберігалися у твоїй душі. Цей храм більш святий, ніж той, бо він сяяв не золотом і сріблом, а благодаттю Духа, і замість ковчега і херувимів у ньому перебували Христос, і Його Отець, і Утішитель.

А тепер уже не те: тепер він спустошений і позбавлений попередньої краси і величі, втратив божественну і невимовну красу і позбувся всякого захисту й охорони — нема в нього ні дверей, ні замків — він відкритий для всіх згубних і ганебних помислів. Чи це помисли гордості, чи помисли блуду, чи помисли сріблолюбства, чи ще більш огидні помисли ринуться, щоб увійти в нього, — ніхто цьому не перешкодить. А колись, як недоступне для цього небо, такою недоступною була і чистота твого розуму. Можливо, що мої слова для декого з тих, котрі бачать тепер твоє зіпсуття та занепад, будуть здаватися незрозумілими. Тому я й уболіваю, і тужу, і не перестану цього робити, поки знову не побачу тебе у попередньому світлі.

Хоч для людей це здається неможливим, але все можливе для Бога, бо Він «з пороху піднімає бідного і з гноїща підносить убогого, щоб посадити його з князями народу Свого; неплідну робить матір’ю, яка в домі своїм утішається дітьми» (Пс. 112, 7–9). Не впадай у відчай щодо переміни на краще. Якщо диявол був настільки сильним, що скинув тебе з вершини і висоти чеснот до найгіршого пороку, то набагато сильнішим є Бог, Який може знову повернути тобі попередню волю і зробити тебе не тільки таким, яким ти був, але й набагато блаженнішим.

Тільки не сумуй, не втрачай непохитної надії, не віддавайся пристрастям нечестивих. До розпачу, зазвичай, приводить не численність гріхів, а нечестивий стан душі. Тому і Соломон неспроста сказав; «З приходом нечестивого приходить і презирство, а з неславою — ганьба» (Притч. 18, 3). Тільки таким людям, коли вони опускаються у глибину зла, властива ця пристрасть. Саме вона не пускає їх піднятися і знову зійти туди, звідки впали. Ця думка, ніби якесь ярмо, лежачи на шиї душі і змушуючи її дивитися вниз, перешкоджає підняти погляд до свого Владики. Але для людини мужньої і доблесної властиво розривати це ярмо, проганяти від себе ката, який накинув його, і промовляти слова пророка: «Як очі рабині до рук господині її, так очі наші — до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас. Помилуй нас, Господи, помилуй нас, бо багато ми маємо приниження» (Пс. 122, 2–3).

Воістину божественні ці настанови і повчання небесної мудрості. «Маємо, — говорить він, — приниження» і зазнали численних прикрощів. Однак не перестанемо підносити свої погляди до Бога і просити Його, поки не отримаємо того, чого просимо. Для мужньої душі властиво не впадати у відчай перед безліччю прикрощів, що нами опановують, і після численних і безуспішних молитов не відступати, а очікувати, «але поки помилує нас», як говорить блаженний Давид.

2. Диявол тому і навіює нам помисли розпачу, щоб знищити надію на Бога — цей безпечний якір, цю опору нашого життя, цього провідника на шляху, що веде до неба, це спасіння душі, які гинуть. «Бо ми спаслися, — говорить Апостол, — в надії» (Рим. 8, 24). Адже вона, наче міцний ланцюг, що опускається з неба, підтримує наші душі, помалу піднімаючи на висоту тих, котрі міцно тримаються за неї, і підносить нас вище бурі життєвих прикрощів. Тому, коли хтось ослабне і випустить з рук цей священний якір, той тут же впаде і загине в безодні гріха.

Лукавий, знаючи це, як тільки помітить, що ми мучимося від усвідомлення злих справ, приходить і ще накладає на нас думки розпачу, що буває тяжче від свинцю. І коли ми приймемо його, то під цим тягарем, будучи відірваними від того ланцюга, тут же неминуче падаємо в глибину зла, де зараз ти і знаходишся, відкинувши настанови лагідного і смиренного Господа і сповнюючи всі накази жорстокого, лютого і безпощадного ворога нашого спасіння, розірвавши благе ярмо і скинувши легкий тягар, а замість нього наклавши на себе залізні ланцюги і повісивши на свою шию «жорно млинове» (Мф. 18, 6). Де ж ти зупинишся і коли перестанеш топити свою бідну душу, взявши на себе таку необхідність — безупинно котитися вниз?

Жінка, яка знайшла одну драхму, запросила сусідок, щоб вони з нею розділили її радість, сказавши: «порадійте зі мною» (Лк. 15. 9). А я тепер запрошу всіх друзів: і моїх, і твоїх задля протилежного — не скажу: «Порадійте зі мною, — а — плачте зі мною, підніміть такий же плач і гірко ридайте з нами. Бо нас спіткало крайнє лихо — не скільки-то талантів золота випало з моєї руки і не безліч дорогоцінних каменів, але той, хто, цінніший за це все, пливучи разом з нами через те просторе і велике море, не знаю як, звалився й упав у саму глибину погибелі».

3. Тим, хто спробував би утримати мене від туги, я скажу словами пророка: «Залиште мене, я буду плакати гірко; не намагайтесь утішити мене» (Іс. 22, 4). Цей плач мій не такий, щоб через надмірність побивання мене могли осуджувати, а такий, що при ньому не посоромились би плакати, тужити і відкидати всяку розраду навіть (апостоли) Павло і Петро. Справедливо було б будь-кому викривати у надмірній малодушності тих, котрі оплакують звичайну смерть. Але, коли замість тіла лежить омертвіла душа, вражена безліччю ран, а в самій мертвотності проглядається її колишня шляхетність, і благопристойність, і погасла краса, то чи зміг би будь-хто бути настільки жорстоким і бездушним, щоб замість плачу і побивань пропонувати слова розради?

Як не плакати, коли тут хоче плакати мудрість. Той, хто досягав неба, глузував із марноти життя, дивився на тілесну красу як на кам’яну, хто зневажав золото, наче порох, а всякі задоволення, як бруд, — той несподівано для нас, охоплений полум’ям нечистої похоті, втратив і здоров’я, і мужність, і всяку красу, і став рабом насолод. Скажи мені, чи не плакати над ним, доки він знову не буде нашим, чи не печалитися через нього? Хіба це властиво для людської душі?

Досягти відміни тілесної смерті на землі неможливо, однак це не може утримати від плачу тих, котрі тужать. А смерті душі можна уникнути якраз тільки тут. «Хто ж після смерті, — говорить (Давид), — буде згадувати Тебе?» (Пс. 6, 6). То чи не буде неабияким безумством з нашого боку те, що ті, котрі оплакують смерть тілесну, так сильно тужать через неї, хоч знають, що слізьми не воскресити померлого, а ми не будемо висловлювати нічого подібного, хоч знаємо, що часто є надія повернути загиблу душу до попереднього життя? Бо багато хто і нині, і за часів наших предків, ухилившись від прямого шляху і зійшовши з тісної дороги, так наверталися, що наступним покривали все попереднє, отримували нагороду, прикрашалися вінцем, були прославлені з переможцями і зараховані до лику святих. Поки будь-хто залишається у полум’ї насолод, доти для нього це видається справою неможливою, хоч би він мав безліч таких прикладів. Але, як тільки почне бодай потрохи виходити звідти, тоді, невпинно йдучи вперед, залишить силу вогню позаду, а перед собою відчує прохолоду і неабияке полегшення.

Тільки не будемо впадати у відчай, не будемо відмовлятися від повернення. Бо для того, хто допускається до такого стану, хоч би мав неосяжну силу і ревність, вони будуть даремними. Хто вже зачинив для себе двері покаяння і закрив вхід на поле (подвижництва), як він зможе, перебуваючи поза ним, чинити мале чи велике добро? Саме тому лукавий робить усе, щоби вселити в нас цю думку, та зусилля і труди для нашої поразки з його боку вже будуть непотрібні, коли ті, що заблукали і впали, самі не захочуть йому противитися. Хто зумів уникнути цих уз, той і силу свою збереже і до останнього подиху не перестане боротися з ним. І хоч би зазнав безліч інших падінь, знову встане і розіб’є ворога. Навпаки, хто зв’язаний помислами розпачу й цим себе обезсилив, як він зможе перемогти ворога і йому противитися, коли сам тікає від нього?

4. Не кажи мені, що так буває тільки з невеликими грішниками. Ні, нехай навіть людина допуститься всякого гріха і зробить таке, що закриває перед нею вхід до Царства, і до того ж не з тих, що від початку були невірними, а з вірних і відданих колись Богові, нехай згодом стане він блудником, перелюбником, сластолюбцем, хижаком, п’яницею, мужоложником, сквернословним і т.п., хоч би він провів таке невимовно порочне життя аж до глибокої старості, — такого, якщо він буде впадати у відчай, я не похвалю.

Якби гнів Божий був з пристрастю, тоді дехто, будучи неспроможним погасити те полум’я, яке запалив незліченними злодіяннями, міг би справедливо впадати у відчай. Але оскільки Божество безпристрасне, і чи карає, чи вражає — робить це не з гнівом, а через велике людинолюбство і за провидінням, тому необхідно мати непохитну відвагу й надіятися на силу покаяння. Бог не мстить за Себе тим, що згрішили проти Нього, бо ніяке зло не може досягти Його єства, а робить це заради нашої користі і заради того, щоб ми, продовжуючи Його зневажати, не збільшували свого розбещення.

Як той, хто віддаляється від світла, не завдає цим жодної шкоди світлові, зате дуже шкодить собі, опускаючись у темряву; так і той, хто звик зневажати Всемогутню силу, не зашкодить їй нічим, зате собі заподіє надзвичайної шкоди. Тому Бог погрожує нам покараннями і посилає їх часто не для того, щоб помститися за Себе, а щоб нас залучити до Себе. Бо ж і лікар не ремствує і не ображається на образи, яких завдають йому хворі, а всіляко намагається зупинити їхні безчинства, маючи на увазі не свою, а їхню користь. І коли вони проявлять бодай трохи розсудливості, він радіє і веселиться, і тоді ще більше використовує ліки, але не для того, щоб помстити за попереднє, а щоб подати більше користі і довести їх до цілковитого одужання. Так і Бог, коли ми впадемо в крайнє божевілля, говорить і робить усе не з помсти за попереднє, а бажаючи вилікувати нас від недуги, у чому можна переконатися, маючи здоровий глузд.

5. Якщо ж хтось і після цього буде сумніватися, то ми переконаємо його в цьому і через Божественне Писання. Хто, скажи мені, був більш злочинний за Вавилонського царя? Він, після того, як уже настільки пізнав силу Божу, що поклонився Його пророкові і наказав «принести дари і запашні куріння» (Дан. 2, 46), знову віддався попередній гордості і, зв’язавши, кинув у піч тих, котрі не вшанували його більше, ніж Бога. Однак і цього жорстокого і нечестивого (царя), подібного більше до звіра, ніж до людини, (Бог) заради виправлення закликає до покаяння і подає йому ще й інші спонукання. По-перше, саме чудо, що звершилося в печі, потім видіння, яке бачив цар, а Даниїл розтлумачив, було достатнє для того, щоб схилити навіть кам’яну душу. А поверх того, після умовляння через діла, і сам пророк дав йому таку пораду: «Тому, царю, нехай буде благоугодною тобі порада моя: відкупи гріхи твої правдою і беззаконня твої милосердям до бідних; ось чим може продовжитися мир твій» (Дан. 4, 24).

Що ти кажеш, премудрий і блаженний? Невже можливе навернення навіть після такого падіння і такої хвороби, і після такого безумства є надія отямитися? Цар сам уже втратив усяку надію, по-перше, в тому, що не впізнав Творця, Який створив його і підніс до такої честі, хоч мав свідчення безлічі доказів Його сили та провидіння і щодо себе, і щодо своїх предків; а після всього ще й те, що, отримавши яскраві свідчення Божої мудрості і провидіння і, бачачи, як втратили силу і магія, і астрономія, і дії всякого диявольського чародійства, став ще гіршим, ніж був раніше. Бо, чого не змогли пояснити мудрі волхви, чародії, визнавши те вищим людської природи, те Бог пояснив йому через полоненого юнака, і цим чудом привів його до того, що він не тільки сам увірував, але і став проповідником і наставником цього вірування для всього світу.

Отже, якщо він і до цього знамення не заслуговував прощення за своє невірування в Бога, то набагато більше після такого чуда, після особистого сповідання і поданого наставляння іншим. Якби він не був переконаний, що істинний Бог — єдиний, то не проявив би такої честі до Його раба й іншим не дав би такого ж наказу. І однак після такого сповідання він знову впав у ідолопоклонство, і той, хто, впавши на обличчя, поклонився рабу Божому, дійшов до такого божевілля, що Божих рабів, які не поклонилися йому, вкинув у піч. Що ж? Чи помстився Бог відступникові так, як би належало помститися? Навпаки, Він подав йому ще більші докази Своєї могутності, щоб після такого безумства, знову привести його до попереднього стану.

І що особливо дивно: щоб чудесні події через свою надзвичайність не здавалися неймовірними. Він створив знамення не над будь-чим іншим, а над тією піччю, яку розпалив для юнаків сам цар, і в яку, зв’язавши їх, вкинув. Звичайно, чудесним і надзвичайної було б і те, якби тільки вогонь погаснув. Але Людинолюбець, щоби вселити більше страху, спричинити більше подиву і цілковито припинити осліплення царя, вчинив більше і надзвичайне чудо, — попустивши, щоб вогонь був розжарений настільки, наскільки хотілося цареві. Він виявляє свою могутність у тому, що, не знищуючи приготовлене ворогами, робить його недієвим.

А щоб хто-небудь, побачивши отроків, які перемогли полум’я, не вважав це примарою, (Бог) попустив, щоб обпаленими були ті, котрі кидали їх у піч, показуючи цим з одного боку те, що видиме полум’я було справжнім вогнем, інакше не поїло б нафту, і смолу, і хмиз, і стільки тіл; а з іншого боку — те, що немає нічого більш сильного понад Його веління, тому і природа всього сущого кориться Тому, Хто привів її з небуття до буття. Саме це тоді і виявилося, бо вогонь, прийнявши тлінні тіла, не торкнувся їх, ніби вони були нетлінні, і віддав жертву неушкодженою, навіть ще в більшому блиску. Бо ці юнаки вийшли з печі, ніби царі з царського палацу, так що ніхто вже не хотів дивитися на царя, але погляди всіх були спрямовані на дивовижне явище. І ні діадема, ні порфіра, ні що інше з царської величі так не притягувало до себе юрбу невірних, як вид цих вірних, що довго пробули у вогні і вийшли з нього так, начебто це відбувалося з ними уві сні.

Навіть волосся, що за природою насамперед піддається вогню, подолало тоді всепоїдаюче полум’я сильніше за адамант. І дивним є не тільки те, що, будучи вкинутими у саме полум’я, вони ніскільки не постраждали, але й те, що вони ще й безупинно говорили, тоді, як усі, хто бачив людей, яких спалювали, знають, що поки вони тримають уста закритими, то бодай на короткий час противляться спаленню, але, як тільки відкриють уста, душа тут же покидає тіло.

Але й після звершення таких незлічимих чудес, коли всі присутні, котрі це бачили, були охоплені подивом, а відсутні були оповіщені письмово, — цар, який повчав інших, сам залишився невиправленим і знову повернувся до попередніх гріхів. І при всьому цьому Бог не покарав його, а ще довго терпів, напоумляючи і через сновидіння, і через пророка. Тільки, коли він уже жодним із цих способів ніскільки не виправився, Бог, нарешті, наводить на нього кару, не мстячи, між іншим, за минуле, а застерігаючи від майбутнього зла і не даючи порокові розвиватися. І, при цьому, покарав не назавжди, але після декількох років покарання знову звів його до попередніх почестей. Так що від покарання він не зазнав жодної шкоди, а тільки отримав найбільше зі всіх благ — утвердження у вірі в Бога і розкаяння у своїх попередніх гріхах.

6. Таким є Боже людинолюбство! Він ніколи не відкидає щирого каяття. І хоч би хто дійшов до крайньої порочності, а потом зважився б знову повернутися на шлях чеснот, то й такого Він приймає і наближає до Себе, і робить усе, щоб повернути його до попереднього стану. А ще більше людинолюбства ось у чому: якщо хтось виявить не повне розкаяння, то Він не відкидає бодай короткого і малого, і навіть за нього призначає велику нагороду. Це видно зі слів пророка Ісаї, сказаних ним про народ юдейський: «За гріх користолюбства його Я гнівався й уражав його, ховав лице й обурювався; але він, відвернувшись, пішов шляхом свого серця. Я бачив шляхи його, і зцілю його, і буду водити його, й утішати його» (Іс. 57, 17–18).

Засвідчить нам про це і той нечестивий цар, який своєю дружиною був спокушений на злочини, але, як тільки заплакав, одівся у веретище і покаявся у своїх беззаконнях, тоді прихилив до себе милість Божу так, що уникнув усіх прикрощів, які йому загрожували. «І сказав Господь до Іллі: «Бачиш, як смирився переді Мною Ахаав? Зате, що він смирився переді Мною, Я не наведу лиха у його дні» (3 Цар. 21, 29).

Так само пізніше Манасія, який своїм божевіллям і жорстокістю перевершив усіх: відмінив законне богослужіння, зачинив храм, сприяв процвітанню ідольської омани і був нечестивіший за всіх попередників, але, коли потім покаявся, був зарахований до друзів Божих (2 Пар. 33, 12). Якби він, поглянувши на вагу своїх беззаконь, упав у відчай щодо свого навернення і виправлення, то втратив би все те, що потім одержав. А він, замість безмірності своїх гріхів, поглянув на безмежність Божого милосердя і, розірвавши узи диявола, піднявся, звершив подвиг і вибрав добрий напрямок.

Однак Бог відкидає помисли розпачу не тільки прикладом того, що сталося з цими царями, але й через слова пророка: «О, коли б ви нині послухали голосу Його: «Не робіть жорстокими сердець ваших, як у день випробовування» (Пс. 94, 8). Слово «нині» можна віднести до всього життя, навіть, якщо бажаєте, до старості. Бо покаяння оцінюється не часом, а станом душі. Так, для ниневітян не потрібно було багато днів, щоб загладити свій гріх, — для них вистачило короткого одноденного терміну, щоб виправити своє беззаконня. І розбійник сподобився входу до раю не впродовж довгого часу, а змив усі гріхи всього свого життя за стільки часу, скільки необхідно для того, щоб вимовити одне слово, і нагородою отримав прославляння ще раніше за апостолів. Погляньмо і на мучеників, які невпродовж багатьох років, а за декілька днів, а часто всього за один день удостоювалися світлих вінців.

7. Отже, нам завжди необхідно бути бадьорими й особливо старанними. І коли налаштуємо свою совість так, що зненавидимо своє попереднє порочне життя й оберемо протилежний шлях з такою силою, якої хоче і вимагає Бог, то в часі нічого не втратимо, оскільки багато з тих, що були останніми, випередили перших. Страшним є не падіння, а те, щоб, упавши, лежати і вже не вставати, — щоб, творячи всяке зло і перебуваючи в безпечності, помислами розпачу не прикривати слабість волі. І пророк, дивуючись таким людям, говорить: «Хіба, упавши, не встають і, збившись із дороги, не повертаються?» (Єр. 8, 4).

Якщо ж ти спитаєш нас про тих, котрі після того, як увірували, знову впали, то все, що було сказано, стосується і їх. Бо, хто упав, той колись був серед тих, котрі стоять, а не серед тих, котрі лежать. Бо як би тоді він упав? І ще про дещо буде сказано притчами, а про деякі справи — прямими словами.

Так вівця, що відділилася від дев’яносто дев’яти, а потім була знову повернена назад, зображує не що інше, як відпадіння і повернення вірних. Бо вона була вівцею не із якоїсь іншої череди, а саме з цих овець, і до цього паслася пастирем. І заблудилась вона не просто так, а в горах і проваллях, тобто на якомусь далекому шляху, надто ухилившись від прямої дороги. Але чи залишив її пастир блукати? Ні. Він привів її назад: не пригнав і не бив, а взяв на Свої рамена. Бо, як добрі лікарі тим, котрі страждають від тривалої хвороби, з неабияким старанням повертають здоров’я, не тільки лікуючи їх за правилами лікування, але й подаючи інколи задоволення, так і Бог надто зіпсованих людей навертає до чесноти не раптово і насильно, а тихо і поступово, постійно піклуючись, щоб вони не впали у ще більше відчуження та більш тривалу оману.

На це вказує і притча про блудного сина. Він також не був якимсь чужаком, а сином і братом доброго сина. І впав не у маловажний гріх, а в саму, можна сказати, крайню порочність: багатий, вільний і шляхетний став більш жалюгідним, ніж раб, ніж чужі люди та найманці. Однак блудний син знову повернувся до попереднього становища й отримав колишні почесті. А якби він у своєму житті впав у відчай і від тих прикрощів, які його спіткали, занепав духом і залишився на чужині, то не отримав би того, що отримав, а виснажений голодом, загинув би найжалюгіднішою смертю. А оскільки він покаявся і не впав у відчай, то після такого розтління знову повертається до попередньої честі, отримує прекрасний одяг і одержує більше, ніж його вірний брат. Бо той говорив: «Ось я стільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступав, але ти ніколи не дав мені й козеняти, щоб мені повеселитися з друзями моїми. Коли ж цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього відгодоване теля» (Лк. 15, 29–30). Такою є сила покаяння!

8. Маючи такі приклади, не будемо залишатися у пороках і відкладати навертання, а скажемо і ми: «Піду до батька мого» (Лк. 15, 18), і наближаймося до Бога. Сам Він ніколи не відвертається від нас — це ми віддаляємося від Нього: «Хіба Я — Бог тільки поблизу, — говорить Господь, — а не Бог і віддалік?» (Єр. 23, 23). І знову, докоряючи юдеям, через пророка говорить: «Беззаконня ваші зробили розділення між вами і Богом вашим, і гріхи ваші відвертають лице Його від вас» (Іс. 59, 2).

Якщо це віддаляє нас від Бога, то зруйнуймо цю згубну перешкоду, і тоді вже ніщо не буде перешкоджати нам бути близько до Бога. Послухай, як це відбувалося насправді.

У коринф’ян один знатний чоловік допустився такого гріха, про який не було чутно навіть у язичників. Він був віруючий і був близько до Христа, а деякі навіть говорять, що він був з числа священнослужителів. Що ж? Чи Павло відкинув його із громади, яка спасається? Ні. Він неодноразово, і там, і тут докоряв коринф’янам за те, що вони не привели його до покаяння. А бажаючи показати нам, що немає гріха, який би не міг бути вилікуваним, про цього чоловіка, який згрішив гірше за язичника, сказав: «Віддати такого сатані на виснаження плоті, щоб дух спасся в день Господа нашого Ісуса Христа» (1 Кор. 5, 5). Але це було ще до покаяння. Коли ж той покаявся, то «для такого, — говорить, — досить цього покарання від багатьох» (2 Кор. 2, 6). І наказав утішити його і прийняти його покаяння, щоб не заволодів ним сатана.

І цілий народ галатів, які після того, як уже ввірували, звершували знамення, перенесли чимало випробовувань за віру в Христа і впали, він знову піднімає. Те, що вони звершували чудеса, це він виразив так: «Той, Хто подає вам духа і робить між вами чудеса» (Гал. 3, 5); і те, що вони багато страждали за віру, виразив словами: «Так багато перетерпіли ви і невже даремно? О, коли б тільки даремно!» (Гал. 3, 4). Однак після таких успіхів вони допустилися гріха, який міг відлучити їх від Христа, про що сам (Павло) говорить: «Ось я, Павло кажу вам: якщо ви обрізуєтеся, не буде вам ніякої користі від Христа (Гал. 5, 2). І далі: «Ви, що виправдовуєтеся законом, відпали від благодаті» (Гал. 5, 4). Але й після такого падіння він із лагідністю говорить їм: «Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос» (Гал. 4, 19), — показуючи цим, що в нас і після крайнього розтління може знову відобразитися Христос, бо Він «не хоче смерті грішника, але щоб грішник навернувся від путі свого і живий був» (Єз. 33, 11).

9. Навернімося ж, улюблена главо! Будемо сповняти волю Божу. Він для того і створив нас, і привів до буття, щоб зробити учасниками вічних благ, щоб дарувати Царство Небесне, а не для того, щоби вкинути до геєни і віддати вогню. Це не для нас, а для диявола. Для нас же від початку влаштоване й приготовлене Царство. Виражаючи те й інше, Господь говорить «тим, які праворуч від Нього: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадковуйте Царство, уготоване вам від створення світу»… Тоді скаже й тим, які ліворуч від Нього: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований — не вам, але дияволу й ангелам його» (Мф. 25, 34–41).

Отже, геєна приготовлена не для нас, а для нього та його ангелів. А Царство уготоване для нас ще до створення світу. Не робімо ж себе невартими входу до чертога. Доки ми перебуваємо тут, то хоч би вчинили безліч гріхів, покаявшись у гріхах, маємо можливість змити всі. Але коли відійдемо туди, то, хоч би принесли найщиріші каяття, жодної користі вже не буде. І скільки б не скреготали зубами, не тужили й не молились тисячоразово, ніхто не подасть нам, охопленим полум’ям, навіть краплі з кінця пальця, а почуємо те, що й відомий багач, — що «між нами і вами утверджена велика безодня» (Лк. 16, 26).

Покаймося ж тут, застерігаю, і пізнаймо Господа свого так, як належить пізнати. Тільки тоді зможемо відкинути надію на покаяння, коли опинимося в пеклі, бо там ці ліки вже безсилі і непотрібні. А поки ми тут, воно проявить велику силу, хоч буде використано навіть у самій старості. Тому і диявол використовує всі зусилля, щоби вселити в нас помисли розпачу, бо він знає, що коли ми бодай трохи покаємося, то й це буде для нас не безплідним. Але, як очікує нагорода того, хто подав чашу холодної води, так і той, хто покаявся у своїх злих ділах, хоч би й не приніс покаяння відповідного до гріхів, і за це одержить нагороду. Ніяке добро, бодай мізерне, не буде зневажене Праведним Суддею. Якщо гріхи будуть досліджуватися з такою строгістю, що ми зазнаємо покарання і за слова, і за бажання, то набагато більше поставляться нам у той час за заслугу добрі справи: малими вони будуть, чи великими.

Отже, якщо ти навіть не в змозі будеш повернутися до попереднього строгого життя, але бодай трохи відійдеш від теперішньої недуги та нестриманості, то і це не буде безкорисним. Ти тільки почни і приступи до подвигів, бо, поки залишаєшся бездіяльним, все це буде здаватися тобі важким і нездійсненним. Поки ми не попробуємо, доти навіть досить легкі і прості справи, зазвичай, здаються нам дуже важкими. Але, коли ми попробуємо і сміливо візьмемося за них, то значна частина труднощів зникає, і бадьорість, зайнявши місце побоювання і розпачу, зменшує страх, збільшує гарантію звершення і зміцнює добру надію. Тому лукавий і Юду не допустив, щоб він, зробивши належний початок, через покаяння не повернувся туди, звідки впав. Бо ж справді — хоч і дивні ці слова, — але я сказав би, що і його гріх не перевершує тієї допомоги, яку одержуємо ми через покаяння.

Тому прошу і благаю, викинь з душі всяку сатанинську думку і звернися до цього спасенного засобу. Якби я радив тобі тут же, негайно знову зійти на попередню висоту, то ти міг би справедливо обурюватися проти цього, як проти справи надто важкої. Але якщо тепер я вимагаю тільки того, щоб не примножувати теперішніх гріхів, а встати і повернутися на протилежний шлях, то чому ж ти зволікаєш, і ухиляєшся, і пручаєшся? Хіба ти не бачив, як умирали ті, що жили в розкоші, пияцтві, іграх та інших життєвих задоволеннях? Де тепер ті, котрі ступали по торговищі з великою пихою і численними супутниками, вдягалися у шовковий одяг, видавали пахощі мастей, годували нахлібників і були постійно прикуті до видовищ? Де тепер ця їхня пишність? Пропали величезні витрати на вечері, юрби музикантів, догідництво підлабузників, голосний сміх, безпечність душі, неуважність думки, зніжене життя, дозвільне і розкішне. Куди все це тепер відлетіло? Чим стало те тіло, що перебувало в такій дбайливості і чистоті? Піди на могилу, подивися на пил, на порох, на черв’яків, поглянь на безобразність цього місця і — гірко заридай.

О, якби ж то покарання обмежилося тільки цим порохом! Але від могили і цих черв’яків тепер перенесися думкою до невмираючого черв’яка, до вогню невгасимого, до скреготу зубів, до пітьми непроглядної, до скорботи і смутку, до притчі про Лазаря і багача, котрий, володіючи колись неабияким багатством і вдягаючись у порфіру, тепер знаходився в такій крайності, що не міг отримати бодай краплі води. Усе теперішнє ніскільки не краще за сновидіння. Бо як ті, що трудяться в рудниках чи несуть якесь інше, ще тяжче покарання, коли після важких трудів та гіркого життя заснуть і уві сні, побачать себе в задоволенні та багатстві то, прокинувшись, ніскільки не раді своїм снам. Теж саме було і з тим багачем, який у цьому житті користувався багатством, ніби уві сні, а після відходу звідси зазнав тяжкої кари.

Подумай про це, і той вогонь порівняй із полум’ям пожадань, які тепер тебе охоплюють, і врешті-решт позбуться цієї печі. Бо хто добре загасив цю піч, той не зазнає і тієї, а хто не подолав цієї, того, після відходу звідси, особливо сильно опанує та.

Наскільки б ти хотів продовжити насолоди цього життя? Я думаю, що тобі залишилося не більше п’ятдесяти років, щоб досягти крайньої старості, хоч і це ще невідомо. Бо ті, котрі не можуть бути впевненими в продовженні свого життя бодай до вечора, як можуть поручитися за стільки років? І не тільки це не відомо — не відома і зміна обставин: часто з продовженням на багато років життя, не продовжується задоволення, але, як тільки появляться, тут же зникають.

Але, якщо бажаєш, нехай буде, що ти проживеш стільки років і не зазнаєш жодної переміни. Що ж це у порівнянні з безконечним віком і з тими тяжкими і нестерпними карами? Тут і гарне, і погане має кінець і до того ж дуже швидкий, а там — те й інше продовжується в безконечні віки, а своїми властивостями настільки відрізняється від тутешнього, що й сказати неможливо.

10. Почувши про вогонь, не подумай, начебто тамтешній вогонь такий же, як і тутешній. Цей, охопивши що-небудь, спалює і гасне, а той, кого охопить раз, палить постійно і ніколи не перестає, через що й називається невгасимим. Бо і грішники мають отримати безсмертя, тільки не задля слави, а щоб мати повсякчасним супутником тамтешні муки. А наскільки це жахливо, цього ніколи не зможе відобразити слово. Тільки з досвіду відчуття малих страждань можна мати деяку слабку уяву про ті великі муки.

Коли буваєш у лазні, надмірно натопленій, то уяви собі вогонь геєнський. І якщо коли будеш горіти в сильній гарячці, то перенесися думкою до того полум’я, і тоді зможеш добре зрозуміти цю відмінність. Якщо навіть лазня і гарячка так нас мучать і непокоять, то що будемо відчувати тоді, коли потрапимо в ту вогненну ріку, яка буде текти перед страшним судилищем? Будемо скреготати зубами від страждань і нестерпних мук, але ніхто нам не допоможе. Будемо сильно ридати, коли полум’я все сильніше і сильніше почне нас охоплювати, але не побачимо нікого, крім тих, що мучаться разом з нами, і велику пустелю. А що сказати про ті жахи, що буде наводити на наші душі морок? Бо той вогонь як не знищує, так і не освітлює — інакше не було б мороку.

А взагалі-то саме той час зможе достатньо показати смуток і трепет, виснаження і неабияку несамовитість, що має тоді нас спіткати. Там будуть численні і різноманітні муки, і звідусіль потоки тортур, що охоплюють душу. Якщо хтось скаже: «Як же душа може витримувати такі незлічимі муки і перебувати в покараннях безконечні віки», той нехай уявить, що буває тут, — як інколи дехто переносить тривалу і тяжку хворобу. Якщо вони і померли, то не тому, що душа зникла, а тому, що тіло виснажилося. Якби воно не виснажилося, то душа не перестала б мучитися. Коли ж душа отримає тіло нетлінне і таке, що не піддається руйнуванню, тоді для мук, що будуть продовжуватися безконечно, вже не буде жодних перешкод.

Тут не може бути того й іншого одночасно, тобто жорстокості і тривалості мук, але одне іншому противляться через тлінність тіла і нездатність одночасно переносити те й інше. А коли, нарешті, настане нетління, цей опір припиниться й ці обоє страховиська з надзвичайною силою будуть володіти нами до безконечності. Тому не будемо нині розмірковувати, начебто надмірність мук виснажить нашу душу. Бо тоді і тіло не зможе виснажитися, а буде разом з душею мучитися вічно, і не буде ніякого кінця.

Отже, яку надзвичайну насолоду і впродовж якого часу ти хочеш протиставити цьому покаранню і мукам? Хочеш сто років чи вдвічі більше? Але що це в порівнянні з безконечними віками? Чим є сновидіння одного дня у порівнянні з цілим життям, тим є насолоди від цих благ у порівнянні з тривалістю благ майбутніх. То ж чи знайдеться така людина, яка задля того, щоб побачити приємний сон, захотіла б терпіти кари впродовж усього життя? Хто може бути настільки нерозумним, щоб зважився на таку винагороду?

Однак тепер я ще не виступаю проти насолоди і не розкриваю тієї гіркоти, яку вона в собі містить, оскільки зараз ще не час говорити про це, а скажу тоді, коли ти зможеш тікати від неї. Якби ми назвали насолоду гіркою тепер, коли пристрасть оволоділа тобою, то були б для тебе марнословами. Коли ж ти з Божою благодаттю звільнишся від недуги, тоді достеменно пізнаєш її злоякісність. Тому, відклавши розмову про це до іншого часу, тепер скажемо наступне: нехай насолода буде насолодою, і задоволення — задоволенням, не маючи в собі нічого неприємного і поганого, але що сказати стосовно приготовлених кар? Ми, які насолоджувалися цими благами, ніби в тіні і маренні, що зробимо тоді там, коли в реальності отримаємо вічні муки, якщо при всьому цьому можна було за короткий час уникнути цих мук й отримати приготовлені блага?
Воістину, і те є проявом Божого людинолюбства, що подвиги наші сягають не тривалого часу, але, понісши їх бодай трохи, короткочасно, подібно до однієї миті (саме таким є це життя у порівнянні з майбутнім), будемо увінчані на безконечні віки. Чимало буде засмучувати тоді душі покараних і те, коли вони, між іншим, усвідомлять, що тоді, як за ці короткі дні можна було все виправити, вони, через свою байдужість, віддали себе на вічні муки.

Щоб це не спіткало і нас, встаньмо, поки час сприятливий, поки є день спасіння, поки є велика сила покаяння. Бо, коли ми залишимося байдужими, тоді нас спіткають не тільки названі нещастя, але й інші, набагато тяжчі. У геєні будуть такі і навіть незрівнянно важчі прикрощі, а позбавлення благ завдасть такого смутку, такої скорботи і мук, що якби навіть жодні кари не очікували цих грішників, то тільки це буде мучити й терзати наші душі гірше, ніж геєнські муки.

11. Уяви собі, наскільки це можливо, стан того життя, бо вповні належно зобразити його не в змозі жодне слово. Тільки з того, що ми чуємо, ніби з якихось загадок, можемо мати про нього деяку туманну уяву. «Відійдуть, — говорить (Писання), — хвороба, і сум, і зітхання» (Іс. 35, 10).

Що може бути більш блаженне, ніж таке життя? Там не потрібно боятися ні убогості, ні хвороби; не видно ні того, що ображає, ні ображеного, ні того, що роздратовує, ні роздратованого, ні гнівливого, ні завидника, ні розпаленого непристойною похіттю, ні того, що піклується про надбання життєвих потреб, ні того, кого мучить бажання влади та панування. Бо вся буря наших пристрастей, притихнувши, припиниться — все буде у мирі, веселості і радості, все тихо і спокійно, завжди і день, і ясність, і світло. Але не це теперішнє світло, а інше, настільки світліше від цього, наскільки це світліше від світильника. Там світло не меркне ні вночі, ні від хмар, не пече і не палить тіло, оскільки там немає ні ночі, ні вечора, ні холоду, ні спеки, ані будь-якої переміни часу, а є якийсь інший стан, який побачать тільки достойні. Немає там ні старості, ні прикрощів старості, а все тлінне відкинуте, бо скрізь панує нетлінна слава. А що найважливіше — це неустанна насолода від спілкування з Христом, з ангелами, з архангелами, з небесними силами.

Тепер поглянь на небо і думкою піднесися до того, що вище неба, уяви переміну всього творіння. Воно вже не буде таким, а стане незрівнянно прекраснішим і світлішим. Наскільки золото блискучіше від олова, настільки тодішнє буде краще від теперішнього, про що і блаженний Павло говорить, «що і саме створіння буде визволене від рабства тління» (Рим. 8, 21). Нині воно, як приналежне до тління, терпить усе те, що властиво терпіти цим тілам. Але тоді, скинувши з себе все це, воно покаже нам нетлінну, красу. А позаяк воно має прийняти нетлінність тіла, то і само перейде в кращий стан. Тоді ніде не буде розбрату і боротьби, бо там серед лику святих надзвичайна злагода і в усіх між собою повсякчасна однодумність. Там не треба боятися ні диявола і демонського підступу, ні геєнської грози, ні смерті, ані цієї нинішньої, ані тієї, котра набагато тяжча від цієї, — там усякий страх ліквідований. Подібно, як царський син спочатку виховується у приниженні, під страхом та погрозами, щоб через послаблення він не зіпсувався і не став негідним батьківської спадщини. Зате після осягнення царського достоїнства все попереднє раптом перемінюється — він і в порфирі, і діадемі, серед безлічі зброєносців, управляє з неабиякою відважністю, відкинувши з душі всяке приниження та смиренність, і стає зовсім іншим. Так буде тоді і зі всіма святими.

А щоб ці слова не видавалися простим красномовством, зійдемо думкою на гору, де преобразився Христос. Погляньмо на Нього в сяйві, як Він засяяв, хоч тоді Він показав нам ще не все сяйво майбутнього віку. Зі слів євангеліста видно, що тоді явлено було тільки милість, а не досконале відкриття Особи. Бо що він говорить? «Лице Його засяяло, як сонце» (Мф. 17, 2). Слава нетлінних тіл видає не таке світло, як це тлінне тіло, і не таке, щоб було доступне для смертних очей, а таке, для споглядання якого потрібні нетлінні і безсмертні очі. А тоді на горі Він відкрив лише настільки, наскільки можна було бачити без шкоди для очей, котрі це бачили. Але й при цьому вони не витерпіли того, а впали долілиць.

Скажи, якби хтось, привівши тебе на якесь світле місце, де сиділи б усі одягнені в золотий одяг, а посеред цього зібрання показав ще чоловіка, який мав би такий же одяг і на голові вінець тільки із дорогоцінних каменів, потім пообіцяв би й тебе ввести до цього суспільства, то чи не докладав би ти всіх зусиль для того, щоб отримати обіцяне? Відкрий же тепер свої внутрішні очі і поглянь на те видовище, що складається не з простих людей, а з тих, котрі цінніші і від золота, і від дорогих каменів, і від сонячного проміння, і від усякого видимого блиску, і не тільки з людей, але й із набагато достойніших, ніж вони — з ангелів, архангелів, престолів, господств, начал, влади. А про Царя, Який Він, і вимовити не можливо — настільки ця краса, доброта, світлість, слава, велич, пишнота недосяжна для жодного слова і розуму.

Хіба такі блага, скажи мені, ми маємо втратити через запобігання перед тимчасовими труднощами? Якби для того, щоб побачити Христа, Який іде у Своїй славі, і бути зарахованим до лику святих, необхідно було щодня переносити безліч смертей, навіть саму геєну, то чи не варто було б перетерпіти все це? Послухай, що говорить блаженний Петро: «Добре нам тут бути» (Мф. 17, 4). Якщо ж він, побачивши тільки якийсь неясний образ майбутнього, і від тієї насолоди, що появилася в душі через побачене, тут же вилив усе, що в душі було, то що сказати, коли з’явиться сама Істина, коли відкриються Царські палати і можна буде споглядати самого Царя вже не уявно і не в зображенні, а обличчям до обличчя, вже не вірою, а спогляданням?

12. Деякі нерозсудливі хотіли б уникнути тільки геєни. Але я вважаю набагато тяжчим покаранням, ніж геєна — це не бути у тій славі. Тому, думаю, що той, хто втратив її, має тужити не так від геєнських мук, як від втрати небесних благ, бо це одне із найтяжчих покарань.

Нині, часто бачачи царя, який входить до царських палат з безліччю зброєносців, ми вважаємо щасливими тих, котрі наближені до нього, з ним спілкуються, беруть участь в його раді та інших почестях. Навіть маючи незлічимі блага, дивлячись на славу наближених до царя, називаємо себе нещасними і ніскільки не цінуємо ці блага, хоч знаємо, що цей блиск оманливий і ненадійний через війни, через підступи і через заздрість, і крім цього, він сам по собі не вартує жодної уваги. А щодо Царя всього, Який володіє не частиною землі, а всім її кругозором чи, краще сказати, всю її охоплює долонями і «пяддю виміряв небеса», все носить голосом сили Своєї, перед Яким усі народи, як ніщо, «як капля з відра» (Іс. 40, 12, 15), — щодо Цього Царя — то невже ми будемо раді, якщо тільки уникнемо геєни, і не будемо вважати найтяжчою карою бути не включеними до того лику, який біля Нього? Що може бути більш жалюгідне від такої душі?

Цей Цар не на золотій колісниці, запряженій білими мулами, не в порфирі та діадемі — не так Він іде судити землю. А як? Послухай пророків, які волають і говорять про це так, наскільки можливо сказати про це людям. Один говорить: «Гряде Бог наш — і не мовчить: перед Ним вогонь, що все палить, навкруги Нього сильна буря. Він закликає з висоти небо і землю — судити народ Свій» (Пс. 49, 3–4). А Ісая наступними словами додає і про наше покарання: «Ось, приходить день Господа лютий, з гнівом і палаючою люттю, щоб зробити землю пустелею і знищити з неї грішників її. Зірки небесні і світила не дають від себе світла; сонце меркне при сході своєму, і місяць не сяє світлом своїм. Я покараю світ за зло і нечестивих — за беззаконня їхні, і покладу кінець зарозумілості гордих, і принижу пихатість гнобителів. Зроблю те, що люди будуть дорожчі за чисте золото, і мужі — дорожчі за золото офирське. Для цього потрясу бо небо, і земля зрушиться з місця свого у люті Господа Саваофа, у день палаючого гніву Його» (Іс. 13, 9–13). І далі: «Вікна, — говорить, — з небесної висоти відкриються, і основи землі потрясуться. Земля розтрощується, земля розпадається, земля сильно трясеться; хитається земля, наче п’яний, і качається, як колиска, і беззаконня її тяжіє на ній; вона впаде і вже не встане. І буде в той день: відвідає Господь воїнство піднесене на висоті і царів земних на землі. І будуть зібрані разом, і будуть зачинені у в’язниці» (Іс. 24, 18–22).

Говорить про це і Малахія: «Ось, Він іде, — говорить Господь Вседержитель. І хто витримає день пришестя Його, і хто встоїть, коли Він явиться? Бо Він — як вогонь, що розплавляє, і як луг, що очищає. І сяде переплавляти й очищати, як срібло, і як золото» (Мал. 3, 2—3). І далі: «Ось, — говорить, — прийде день, що палає, як піч; тоді всі гордовиті й ті, що живуть нечестиво, будуть, як солома, і попалить їх грядущий день, — говорить Господь Саваоф, — так що не залишиться у них ні кореня, ні гілок» (Мал. 4, 1). А муж бажань говорить: «Бачив я, нарешті, що поставлені були престоли і возсів Ветхий днями; одіяння Його було біле, як сніг, і волосся глави Його — як чиста хвиля; престіл Його — як полум’я вогню, колеса Його — палаючий вогонь. Вогненна ріка виходила і проходила перед Ним; тисячі тисяч служили Йому, і тисячі тисяч стояли перед Ним; судді сіли і розкрили книги» (Дан. 7, 9–10). Потім трохи нижче: «Бачив я, — говорить, — у нічних видіннях, ось із хмарами небесними йшов, ніби Син людський, дійшов до Ветхого днями і підведений був до Нього. І Йому дана влада, слава і царство, щоб усі народи, племена і мови служили Йому; володарювання Його — володарювання вічне, яке не мине, і царство Його не зруйнується. Затремтів дух мій у мені, Даниїлі, у тілі моєму, і видіння голови моєї збентежили мене» (Дан. 7, 13–15).

Тоді відкриються всі ворота зводів небесних, а краще сказати, саме небо зникне. Бо небо «згорнеться, — говорить (пророк), — як сувій книжний» (Іс. 34, 4), згортаючись, ніби шкіра чи покривало якого-небудь намету, щоб змінитися на краще. Тоді усе переповниться подивом, жахом і трепетом. Тоді великий страх охопить навіть самих ангелів, і не тільки ангелів, але й архангелів, і престоли, і панування, і начальства, і влади, бо «сили небесні, — говорить (Господь), — захитаються» (Мф. 24, 29), оскільки від їхніх співслужителів буде вимагатися звіт за це життя.

Коли земними правителями звершується суд над будь-яким одним містом, тоді тремтять усі, навіть ті, які знаходяться поза небезпекою. То, коли весь світ буде судитися Таким Суддею, що не потребує ні свідків, ні викривачів, а розкриває і діла, і слова, і думки кожного і без них, і, як на картині, все покаже і грішникам, і тим, що не знали про них, — то хіба зможе тоді не затремтіти і не захитатися всяка сила? Воістину, якби навіть ріка вогненна не текла і страшні ангели не стояли, а тільки б із зібраних людей одні отримували похвалу і прославлення, а інші з безчестям були б прогнані, щоб не бачити слави Божої, — бо «нехай візьметься нечестивий, — говорить (пророк), — щоб не бачив слави Господньої» (Іс. 26, 10), і це було б єдиним покаранням, — то позбавлення таких благ чи не мучило б душі відкинутих болісніше від усякої геєни?

Нині неможливо відобразити словом, наскільки великим є це нещастя, зате тоді ясно пізнаємо на ділі. А тепер додай ще й ту кару, як люди неприкриті і з пониклим долу обличчям не тільки мучаться від сорому, але як їх тягнуть дорогою, що веде у вогонь, як вони наближаються до самого місця мук і віддаються лютим силам. І терплять це тоді, коли всі, що чинили добро і все гідне вічного життя, увінчуються, прославляються і постають перед престолом Царя.

13. Так буде того дня. А що буде далі, — яке слово може це нам передати, тобто ту насолоду, користь і радість, що буде від спілкування з Христом?! Бо душа, повернувши собі власну гідність та отримавши, нарешті, можливість з відвагою споглядати свого Господа, навіть не можливо передати, яку отримає насолоду, яку користь від того, що утішається не тільки тими благами, які отримала, але й упевненістю в тому, що ці блага ніколи не закінчаться. Всю цю радість неможливо ні словом відобразити, ні розумом осягнути. Однак спробую змалювати, хоч не вповні, а так, як зображають велике за допомогою малого.

Погляньмо на тих, котрі в цьому житті користуються світськими благами, тобто багатством, владою і славою — як, пишаючись добробутом, вони думають, що вже не на землі, хоч користуються такими благами, які і благами не можна назвати, які не залишаються з ними, а відлітають скоріше, ніж сновидіння. А якщо інколи і залишаються на деякий час, то приносять задоволення тільки в цьому житті, і далі супроводжувати їх не можуть. То, коли навіть ці блага подають тим, хто ними володіє, таку радість, що ж тоді, думаєш, буде з душами, які будуть покликані до незлічимих небесних благ, які ніколи не минаються і є завжди благонадійними? І не тільки це, але й кількістю та якістю вони настільки прекрасніші за ці блага, що і на серце людині ніколи не приходило.

Нині ми живемо в цьому світі, наче дитя в утробі, терплячи незручності і не маючи змоги бачити славу і волю майбутнього віку. Коли ж настане час народження, і це життя виведе всіх людей, яких воно прийняло, на день суду, тоді недоношені істоти з мороку перейдуть у морок і зі скорботи у ще тяжчу скорботу. А досконалі й ті, що зберегли царський образ, стануть перед Царем і ввійдуть у те служіння, яким служать Богові всі ангели і архангели.

Тож, не втрать, друже мій, цих наших рис до кінця, але якнайскоріше відновивши їх, приведи до кращого стану. Тілесну красу Бог сформував у межах природи, але краса душі, будучи незрівнянно кращою від тілесного образу, є вільною від підпорядкованості тілу і цілковито залежить від нас та волі Божої. Наш людинолюбний Владика особливо вшанував наш рід саме тим, що менш значуще і менш корисне для нас, утрата чого не так важлива, підкорив природі, а розпорядниками істинно доброго зробив нас самих. Якби Він зробив нас владними й щодо тілесної краси, то ми і зайву турботу мали б, і весь час витрачали б на непотрібне, і стали б надто байдужими до душі. Якщо і тепер, коли нам не дано такої влади, ми робимо все і докладаємо всіх зусиль задля цього і, хоч насправді не маємо сили, але дозволяємо собі прикрашатися квітами, фарбами, укладкою волосся, оздобленням одягу, розмальовуванням очей та через безліч інших хитрощів вигадуємо собі цю красу, то чи докладали б ми будь-яких піклувань про душу і високі предмети, коли б насправді мали можливість додавати тілу прекрасного вигляду? Можливо, якби це було нашою справою, то в нас і не було б жодної іншої турботи, як весь час проводити в тому, щоб рабу прикрашати незлічимими прикрасами, а її господиню залишати потворною і зневажати гірше, ніж будь-якого невільника.

Тому Бог, звільнивши нас від цієї згубної турботи, подав нам здібність для кращої справи — той, хто не спроможний безобразне тіло зробити красивим, може свою душу, хоч би вона опустилася до крайньої потворності, піднести до самої вершини краси і зробити її милою, привабливою, жаданою не тільки для добрих людей, але й для Самого Царя і Бога всіх, як і псалмоспівець, роздумуючи над цією красою, сказав: «І забажає Цар доброти твоєї» (Пс. 44, 12).

Хіба не бачиш, що навіть у домах розпусти до потворних і безсоромних жінок навряд чи наблизяться бодай борці, бігуни і борці зі звірами. Але, коли якась благовидна, поважна і сором’язлива жінка з якоїсь причини впаде в таку крайність, тоді навіть дехто з особливо знатних і поважних людей не посоромиться одружитися з нею? Якщо у людей буває така жалість і така зневага до слави, що вони інколи рятують від неволі і беруть собі за дружин навіть жінок збезчещених під цим дахом, то чи не набагато більше це є можливим у Бога щодо душ, які через насильство диявола впали з первісної гідності в блуд цього життя?

Безліч таких прикладів ти знайдеш у пророків, коли вони звертаються до Єрусалима, який також упадав у блуд, і до того ж, у якийсь новий блуд, як говорить Єзекіїль: «Усім блудницям дають подарунки, а ти сама давала подарунки всім коханцям твоїм…; і тому ти чинила на противагу іншим» (Єз. 16, 33–34). І ще інший: «Сиділа ти для них, як ворона самотня» (Єр. 3, 2). І таке місто, яке займалося таким блудом, Бог знову призиває до Себе. Сама неволя (юдеїв) була не стільки для покарання, як задля їхнього навертання і виправлення. Бо, коли б Бог захотів рішуче покарати їх, то не повернув би на батьківщину, не спорудив би ще більш величного і красивого міста та храму. «Слава цього останнього храму, — говорить (пророк), — буде більшою, ніж першого» (Агг. 2, 9).

Якщо Бог не відкинув покаяння міста, яке впадало у блуд не один раз, то тим більше прийме твою душу, яка піддалася першому падінню. Воістину, жоден любитель тіла, хоч би він був розпалений до крайності, не полум’яніє так до улюбленої, як Бог бажає спасіння для наших душ. У цьому можна переконатися як з повсякденних подій, так і з Божественних Писань. Поглянь у Єремії на самому початку і в багатьох місцях в інших пророків, як Бога зневажали і нехтували, і як Він знову наближався та шукав любові тих, котрі від Нього відверталися, про що і Сам виразив у Євангелії словами: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як птах збирає пташенят своїх під крила, і ви не схотіли!» (Мф. 23, 37). І апостол Павло в посланні до коринф’ян сказав: «Бо в Христі Ісусі Бог примирив із Собою світ, не ставлячи в провину людям злочинів їхніх, і дав нам слово примирення. Отже, ми — посланці від імені Христового і мовби Сам Бог умовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом» (2 Кор. 5, 19–20).

Прийми це тепер як сказане і до нас. Бо не тільки невір’я, але й нечисте життя може спричинити цю сумну ворожнечу. «Тому що помисли плотські, — говорить (Писання), — є ворожнеча проти Бога» (Рим. 8, 7). Зруйнуємо ж цю перешкоду, відкиньмо й умертвімо, щоб досягти блаженного примирення, щоб знову стати жаданими й улюбленими Богові.

14. Знаю, що ти тепер захоплюєшся красою Єрміони і думаєш, що на землі ніщо не може зрівнятися з її добропорядністю. Але якщо ти, друже мій, захочеш, то зможеш бути настільки чарівнішим і прекраснішим за неї, наскільки золоті статуї кращі від глиняних.

Якщо тілесна краса зачаровує і захоплює душі багатьох, то що зможе зрівнятися з такою красою і благопристойністю, коли вона засяє в душі? Запорукою тілесної краси є не що інше, як слиз, кров, волога, жовч і пожива прийнятої їжі. Цим наповняються очі, і щоки, і все інше. І якщо вони не будуть щодня отримувати такого напою, що йде зі шлунку та печінки, то тут же і шкіра надмірно висохне, й очі западуть, і вся краса обличчя щезне. Отже, якщо ти уявиш собі, що саме заховано всередині прекрасних очей, усередині прямого носа, всередині вуст і щік, то благопристойність тіла назвеш не інакше, як розмальованим гробом. Такою нечистотою наповнена внутрішність!

Далі, якщо ти побачиш ганчірку, забруднену чимось із цього, наприклад, слизом чи слиною, то не захочеш навіть кінцями пальців доторкнутися до неї, і дивитися на неї не станеш. А тим, у чому вони містяться і зберігаються, захоплюєшся? Твоя ж краса була не такою, а настільки вищою за неї, наскільки небо краще від землі, або, краще сказати, набагато чарівнішою й прекраснішою.

Звичайно, що ніхто ніколи не бачив самої душі без тіла, але я спробую показати тобі її красу інакше, у порівнянні з вищими силами. Послухай, як їхня краса вразила мужа бажань: наміряючись зобразити їхню красу і не змігши знайти відповідного тіла, він звернувся до металевих речовин, але не задовольнившись і ними, взяв для прикладу ще й яскравість блискавки. Якщо ж ті сили, які проявили своє єство не у всій ясності й відкритості, а досить туманно і скрито, все ж таки були такими світлосяйними, то якими ж вони мають бути без усякого прикриття?

Щось подібне можна сказати і про красу душі. «Вони, — говорить (Господь) — рівні з ангелами» (Лк. 20, 36). Навіть між тілами ті, котрі легші, тонші і наближаються до безтілесних предметів, набагато кращі і більш чарівні. Небо прекрасніше від землі, вогонь — від води, зірки — від каміння, веселкою ми захоплюємося набагато більше, ніж фіалками, трояндами та всіма іншими земними квітами. І взагалі, якби можливо було побачити красу душі тілесними очима, ти посміявся б над усіма цими зразками тіл — настільки мізерну уяву вони подають нам про красу душі! То ж не будемо байдужими щодо такого багатства і такого блаженства, тим більше, що повернення до цієї краси для нас можливе при надії на майбутнє. «Бо короткочасне легке страждання наше, — говорить Апостол, — викликає безмірну вічну славу, коли ми дивимося не на видиме, але на невидиме: бо видиме дочасне, а невидиме вічне» (2 Кор. 4, 17–18).

Якщо ж скорботи, які ти знаєш, блаженний Павло назвав нетяжкими і легкими, оскільки не дивився на видиме, то для тебе тим легше залишити нечисту похіть. Ми тепер кличемо тебе не до небезпеки, не на щоденну смерть, безперестанне побиття, тортури, узи, боротьбу зі світом, ворожнечу з домашніми, невпинне пильнування, тривалі подорожі, катастрофи корабля, напади розбійників, підступи з боку рідні, скорботу за друзями, голод, холод, наготу, спеку, печаль щодо своїх і не своїх. Нічого подібного ми тепер не вимагаємо. Просимо тільки про одне: звільнитися від окаянного рабства і повернутися до попередньої волі, уявивши собі і кару через похіть, і почесть за попереднє життя. Якщо ті, що не вірують у вчення про воскресіння, віддаються безпечності і ніколи не відчувають цього страху, то це й не дивно. Зате для нас, що більше надіємося на майбутні блага, ніж на теперішні, жити таким жалюгідним і нещасним життям, нічого не відчувати при згадці про попереднє, але опускатися до крайньої байдужості — це було б надто безрозсудно. Коли ми, віруючі, будемо поводитися, як невірні, а то й гірше за них (і між ними є такі, що просіяли життєвою доброчесністю), яку, врешті-решт, отримаємо втіху, яке виправдання?

Чимало купців, зазнавши аварії корабля, не падали духом, а знову йшли тим же шляхом, хоч зазнали цього лиха не через власну безпечність, а від сили вітрів. А ми, що можемо сподіватися на щасливий кінець і добре знаємо, що без нашої волі нас не спіткає ні аварія корабля, ні бодай якесь мале нещастя, хіба не візьмемося знову за це і не будемо трудитися, як раніше, а будемо лежати без діла, склавши руки біля себе? О, якби тільки біля себе, а не проти себе — це вже явне божевілля! Бо коли б хтось із борців, залишивши свого супротивника, повернув руки проти себе і почав бити власне обличчя, скажи мені, чи не зарахували б його до божевільних? Диявол переміг нас і повалив. Тому необхідно встати, а не повзти далі і кидатися в безодню, не додавати до його ударів ще свої власні.

І блаженний Давид упав таким же падінням, яким і ти тепер. І не тільки цим, але пізніше ще й іншим, тобто, вбивством. Що ж, чи залишився він лежати? Хіба не навпаки: чи не з мужністю негайно встав, чи не повстав проти ворога? Він так мужньо поразив його, що й після смерті став покровом для своїх нащадків. Бо Соломонові, який вчинив велике беззаконня і заслужив тисячі смертей, Бог сказав, що заради Давида його царство залишається в цілості, що й видно зі слів: «Я відторгну від тебе царство і віддам його рабові твоєму; але в дні твої Я не зроблю цього… — Чому? — …заради Давида, батька твого; від руки сина твого відніму його» (3 Цар. 11, 11–12). І Єзекії, який опинився у крайній небезпеці, хоч він і був праведний, Бог обіцяв допомогу заради того ж блаженного: «Я буду охороняти, — говорить, — місто це, щоб спасти його заради Себе і заради Давида, раба Мого» (4 Цар. 19, 34).

Такою є сила покаяння! А якби Давид став роздумувати так, як ти тепер, а саме, що Бога вже неможливо умилостивити, і якби сказав собі: «Бог нагородив мене великою честю, зарахував до пророків, поручив начальство над єдиноплемінниками і врятував від безлічі небезпек. Як же я після стількох благодіянь, образивши Його і наважившись на крайнє беззаконня, можу знову умилостивити Його?» Якби він почав так розмірковувати, то не тільки не звершив би того, що звершив згодом, але знищив би і свої попередні діла.

15. Не тільки тілесні рани можуть спричинити смерть, але й душевні, якщо вони будуть залишені без уваги. Однак ми дійшли до такого божевілля, що надто піклуємося першими, а цими нехтуємо. І хоч чимало тілесних ран часто бувають невиліковними, ми не зневірюємося, і коли чуємо від лікарів, що таку-то хворобу неможливо ліквідувати за допомогою ліків, ми наполегливо просимо придумати хоч бодай якесь полегшення. А про душі, які не мають жодної невиліковної хвороби, оскільки не підлягають впливу природи, — стосовно них ми зневірюємося і так до них ставимося, начебто їхні хвороби для нас чужі. Де самі ознаки хвороби мали б викликати в нас почуття безнадійності, там ми, маючи неабияку надію, піклуємося про здоров’я; а де немає того, що мало б викликати відчай, там, наче зневірені, відступаємо і впадаємо в байдужість.

Настільки більше ми піклуємося про тіло, ніж про душу! Через це і не можемо зберегти тіло. Бо хто нехтує головним, звертаючи всю увагу на нижче, той руйнує і губить те й інше. А хто дотримується порядку, охороняючи і зберігаючи найважливіше, той, хоч би й не піклувався про другорядне, завдяки збереження першого, спасає і це, що і Христос пояснив нам словами: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити; але бійтеся більше Того, Хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Мф. 10, 28).

Тож, чи переконали ми тебе в тому, що при хворобах душі, наче б то невиліковних, ніколи не можна впадати у відчай, чи потрібні ще й інші докази? Якби ти хоч тисячу разів зневірювався сам у собі, ми в тобі не зневіримося ніколи, і самі не допустимо того, за що осуджуємо інших, хоч зневіритися будь-кому в самому собі і зневіритися в іншому — не одне і те ж. Бо той, хто зневірився в іншому, може незабаром отримати прощення, а хто зневірився в собі — ніколи. Чому? Тому, що той не має влади над настроєм і каяттям іншого, а цей над собою має владу. Однак, попри все, ми не будемо зневірятися в тобі, хоч би сам ти і тисячу разів піддався цьому. Бо, можливо, і звершиться повернення до чесноти і відновлення колишнього життя.

Послухай далі. Ниневітяни, почувши сильну і ясну погрозу пророка: «Ще сорок днів, і Ниневія буде зруйнована» (Іона. 3, 4), не впали духом і, хоч не були впевнені в тому, що ублагають Бога, а скоріше могли побоюватися протилежного з приводу пророцтва (бо воно було виголошене без будь-якої обумовленості, а як пряме визначення), при цьому каялися і говорили; «Хто знає, можливо, ще Бог змилосердиться, і відверне від нас розпалений гнів Свій, і ми не загинемо?» І побачив Бог діла їхні, що вони навернулися від злого путі свого, і пожалів Бог щодо біди, про яку сказав, що наведе на них, і не навів» (Іона. 3, 9–10).

Якщо ж люди варварські і неосвічені могли бути настільки розсудливими, то набагато більше такими треба бути нам, навченим божественних догматів, які бачили безліч таких прикладів і в словах, і в ділах. «Мої думки — не ваші думки, ні ваші путі — путі Мої, говорить Господь. Але, як небо вище за землю, так путі Мої вищі за путі ваші, і думки Мої вищі за думки ваші» (Іс. 55, 8–9).

Якщо часто слуг, які провинилися й обіцяють виправитися, ми приймаємо і знову удостоюємо їх попередньої честі, а нерідко надаємо їм ще більшу довіру, то набагато більше Бог. Адже якби Він створив нас для того, щоб карати, то ти справедливо міг би сумніватися й зневірятися у своєму спасінні. Але якщо Він створив нас виключно зі Свої благості для того, щоб ми насолоджувалися вічними благами, і задля цього все влаштовує і направляє від першого дня до цього часу, то що спонукує нас віддаватися сумніву? Чи тому, що ми сильно прогнівили Його, як ніхто з людей? Але саме тому і необхідно відійти від цих справ, покаятися в попередніх і проявити неабияку переміну. Бо не стільки можуть прогнівити його вчинені нами одного разу гріхи, як небажання перемінитися.

Грішити людині властиво, але перебувати у гріхах — це вже не людська, а цілком сатанинська справа. Поглянь, як Бог через пророка викриває останнє більше, ніж перше: «І після того, як вона все це робила, — каже, — Я говорив: «Повернися до Мене», але вона не повернулася» (Єр. 3, 7). І в іншому місці, бажаючи знову показати, наскільки великим є Його піклування про наше спасіння, як тільки почув, що ізраїльтяни після багатьох беззаконь обіцяли йти праведним шляхом, сказав: «О, якби серце їх було у них таке, щоб боятися Мене і дотримуватися всіх заповідей Моїх у всі дні, щоб добре було їм і синам їхнім повік» (Втор. 5, 29). І Мойсей, звертаючись до них, сказав: «Отже, Ізраїлю, чого вимагає від тебе Господь, Бог твій? Того тільки, щоб ти боявся Господа, Бога твого, ходив усіма путями Його і любив Його» (Втор. 10, 12).

Отже Той, Хто хоче бути улюблений нами і задля цього робить усе, Хто з любові до нас не пожалів навіть Єдинородного і хоче, щоб ми абиколи примирилися з Ним, як може не прийняти і не полюбити тих, котрі каються? Послухай, що говорить Він через пророка: «Говори ти беззаконня твої, щоб виправдатися» (Іс. 43, 26). Цього він жадає від нас для того, щоб любов наша до Нього була сильною. Коли люблячий, одержавши безліч образ від улюблених, не погасить у собі любові, тоді він, якщо і захоче показати ці образи, то тільки для того, щоб, явивши всю силу своєї любові, схилити до більш сильної любові їх.

Якщо ж сповідання гріхів подає таку розраду, то набагато більшу — очищення їх через діла. Якби це було не так, і тим, що бодай раз зійшли з прямої дороги, Бог не дозволив би повернутися до попереднього, то, напевно, ніхто, крім деяких і то нечисленних, не ввійшов би до Царства Небесного. А тепер зустрінемо особливо прославлених і серед тих, котрі піддавалися цим падінням. Бо ті, що показали велику силу в злі, покажуть таку ж силу і в добрі, усвідомлюючи, якими боргами вони себе обтяжили. Це і Христос пояснив, коли говорив Симонові про жінку: «Чи бачиш цю жінку? Я прийшов у дім твій, і ти не дав Мені води на ноги, вона ж слізьми обливала ноги Мої і волоссям голови своєї обтерла. Ти цілування не дав Мені, а вона, відколи Я прийшов, не перестає цілувати ноги Мої. Ти оливою не помастив голови Моєї, вона ж миром намастила ноги Мої. Через те кажу тобі: прощаються гріхи її численні за те, що вона полюбила багато, а кому мало прощається, той мало любить. Їй же сказав: «Прощаються тобі гріхи» (Лк. 7, 44–48).

16. Тому і диявол, знаючи, що ті, котрі вчинили багато зла, коли почнуть каятися, то будуть робити це з неабиякою ревністю, усвідомлюючи свої гріхи, остерігається і боїться, щоб вони не почали цього робити. Бо, як тільки почнуть, тоді вже їх не зупинити, і, запалившись покаянням, наче вогнем, зроблять свої душі чистішими від чистого золота. І совістю та спогадами про колишні гріхи, ніби сильним вітром, будуть занесені у пристань чесноти. Саме в цьому їхня перевага над тими, котрі ніколи не падали. Тобто вони, як я сказав, як тільки почнуть, тут же виявляють і надзвичайну ревність.

Правда, дуже важко проявити зусилля, щоб підійти до входу, а, дійшовши до дверей покаяння, відштовхнути і відкинути ворога, який саме тут сильно дихає й налягає. Але після того, як буде раз переможений і впаде там, де був сильним, він уже не проявляє такого шаленства. А ми, маючи тоді більше ревності, вповні звершимо цей добрий подвиг.

То ж почнімо, нарешті, повернення, поспішаймо до небесного міста, до якого ми вписані, і в якому жити нам належить. Відчай є згубним не тільки тому, що зачиняє перед нами ворота до цього міста і веде до повної безпечності і байдужості, але й тому, що веде до сатанинського божевілля. Бо і диявол став таким не від чогось іншого, а від того, що спочатку зневірився, а потім від розпачу впав у божевілля. Так і душа, яка бодай раз зневірилася у своєму спасінні, далі вже не відчуває, як несеться в безодню, наважуючись і говорити, і робити все проти свого спасіння. Як божевільні, раз втративши здоровий глузд, уже нічого не бояться і нічого не соромляться, а безбоязно наважуються на все, хоч би довелося впасти у вогонь, чи в море, чи в безодню, так і ті, що охоплені божевіллям зневіри, нестримно йдуть на всяке зло і, якщо смерть не стримає їх і не удержить від цього божевілля і прагнення, завдають собі безліч бід.

Тому благаю, поки ти ще не надто погрузнув у цьому сп’янінні, протверезься і пробудися, відійди від сатанинського захоплення. Якщо не можеш відразу, то поступово, потрохи. Мені ж здається, що легше було б відразу відірватися від усього того, що затримує на цьому шляху, і перейти до училища покаяння. Якщо вважаєш це важким, то ставай на цей шлях, що веде до кращого, як хочеш, тільки ставай — і отримаєш вічне життя. Так, прошу і благаю в ім’я колишньої доблесті, колишньої волі, щоб нам знову побачити тебе на тій же висоті і з тією ж бадьорістю. Пожалій тих, котрі спокушаються через твою голову, падають, стають безпечними, зневіряються на шляху доброчинності. Тепер скорботою охоплений сонм братів, а веселощами і радістю — згромадження невірних і безпечних юнаків. А коли ти навернешся до попереднього строгого життя, тоді буде навпаки; весь наш сором перейде на них, а ми будемо відчувати неабияку радість від того, що знову побачимо тебе увінчаним і прославленим з великим блиском.

Такі перемоги подають більше честі й радості, оскільки ти одержиш нагороду не тільки за власну відвагу, але й за втіху та схвалення інших та поданий приклад, — якщо будь-коли хтось із них упаде в таке ж нещастя, ти будеш найбільшим прикладом того, як знову піднятися і виправитися. То ж не знехтуй такою нагодою і не зводь у печалі до пекла наші душі, а дай нам зітхнути і розвіяти хмару печалі, що покрила нас через тебе. Ми тепер, залишивши свої прикрості, оплакуємо твої нещастя. Якщо ж ти захочеш протверезитися, відкрити очі і приєднатися до ангельського воїнства, то звільниш нас від цього суму і загладиш велику частину наших гріхів. А що ті, котрі навертаються через покаяння, можуть просяяти велично й світло, і навіть більше за тих, котрі ніколи не падали, на це ми вказали у Божественних Писаннях. Так успадковують Царство Небесне і митарі, і блудниці. Так чимало останніх стають першими.

17. Розповім тобі про те, що трапилося в нас, і чого ти сам можеш бути свідком. Ти знаєш Фіникса, молодшого сина Урбана, який в юності залишився сиротою і мав безліч грошей, рабів і полів. Насамперед, залишивши заняття (науками) у музеях і скинувши із себе світлий одяг та всю життєву гордість, тут же одівши убогу одежу і відійшовши у пустелю в гори, він знайшов велику мудрість не тільки щодо свого віку, але й у порівнянні з великими і дивними мужами. Після того, сподобившись священної участі в таїнствах, він ще більше процвітав у побожності. І всі раділи і славили Бога, що людина, вихована у багатстві, яка мала знаменитих предків, до того ж надто молода, раптом, зневаживши всією життєвою пишністю, досягла істинної висоти.

Коли він перебував у такому стані і викликав подив, деякі розпусники, які за родинним правом були його опікунами, знову затягнули його в колишній круговорот. Покинувши все і зійшовши з гір, він знову появився на торговищі і, сидячи на коні, роз’їжджав по всьому місту з безліччю супутників і вже не хотів думати про мудрість. Пломеніючи неабиякою хтивістю, він часто віддавався нечистій любові. І не було серед його близьких нікого, хто б не зневірився у його спасінні. Його оточувала юрба підлесників, до цього додавалося ще й сирітство, молодість і величезне багатство. Люди, схильні легковажно все гудити, почали звинувачувати тих, котрі навернули його на той (духовний) шлях, стверджуючи, що він і для духовних справ негодящий, й у своїх справах нічого невартий, оскільки, дочасно покинувши заняття науками, не зміг отримати від них жодної користі.

Коли про це йшов поголос і поширювалася неабияка ганьба, деякі святі мужі, які часто виловлювали таку здобич і з досвіду добре знали, що ті, котрі озброєні надією на Бога, в таких справах не повинні зневірятися, постійно стежили за ним і, як тільки побачать його на торжищі, підходили до нього і вітали. Спочатку він розмовляв з ними прямо з коня, а вони йшли за ним з боків. Така безсоромність була в ньому спочатку! Але вони, співчутливі і люблячі, ніскільки не соромилися цього, а зважали тільки на те, як би відняти у вовків вівцю, чого і досягли завдяки терпеливості. Бо згодом, отямившись, ніби після якогось запаморочення, і засоромившись їхньої надзвичайної опіки, як тільки здалеку вгледів, що вони йдуть до нього, він тут же зіскакував з коня і, опустивши очі, мовчки вислуховував від них усе, а з часом проявляв до них повагу і віддав почесті все більше й більше. Так крок за кроком з милості Божої вони, звільнивши його від усіх цих сітей, повернули колишній пустелі і мудрості.

І тепер він так просяяв, що колишнє його життя у порівнянні з життям після падіння здається нічим. Добре пізнавши спокусу на досвіді, він усе багатство роздав бідним і, звільнившись від турбот про нього, відняв у тих, що хотіли влаштовувати підступи, будь-яку для того причину. І тепер, прямуючи дорогою до неба, досяг уже вершин побожності.

Але цей і впав, і піднявся ще в юності. Інший же після чималих трудів, яких він докладав, живучи в пустині, маючи тільки єдиного сподвижника, ведучи ангельське життя і вже досягши старості, не знаю, яким чином, через які сатанинські хитрощі і власну безпечність, дозволивши лукавому приступити до себе, впав у похіть спілкування з жінками — чоловік, який з тих пір, як вступив у чернече життя, ніколи не бачив жінки! Спочатку він попросив співмешканця дати йому м’яса й вина і погрожував, якщо не одержить цього, то піде на торжище. А говорив він це не стільки тому, що хотів м’яса, як для того, щоб мати привід і причину відправитися до міста. Той, дивуючись і боячись, щоб через відмову не заподіяти йому більшого зла, задовольнив його бажання. Коли ж він побачив, що хитрість не вдалася, тоді вже з відкритою безсоромністю відкинув хитрування і сказав, що йому конче треба піти до міста. Той, не маючи змоги зупинити його, нарешті відпустив і, йдучи за ним віддалік, спостерігав, чим завершиться ця подорож. Коли ж побачив, що той увійшов до дому розпусти, і довідався, що він поєднався з блудницею, тоді, почекавши, поки він задовольнить свою нечисту похіть і вийде, прийняв його з розпростертими руками, обійняв і гаряче поцілував, ніскільки не дорікнувши за те, що той учинив, а тільки просив, щоб він, позаяк уже задовольнив свою похіть, знову повернувся до життя в пустині.

Засоромившись його надзвичайною лагідністю, він, уражений душею, тут же відчув біль, завданий гріхом, і пішов за ним на гору. Прийшовши туди, він попросив того чоловіка, щоб той, закривши його в іншій келії і замкнувши двері, подавав йому хліб і воду у певні дні, а тим, хто буде питати про нього, говорив, що він помер. Сказавши це і переконавши супутника, він закрився і жив там постійно, постом, молитвами і сльозами омиваючи душу від гріховної нечистоти.

Через деякий час, коли найближчу країну спіткала посуха і всі її жителі опинилися в біді, один чоловік отримав уві сні повеління попросити того затворника помолиться за припинення посухи. Узявши з собою друзів, він відправився туди. Але там знайшли тільки одного співмешканця затворника. Коли ж спитали про іншого, то одержали відповідь, що він помер. Подумавши, що їх обманули, вони знову звернулися до молитви і знову в такому ж видінні почули те, що й першого разу. Тоді, обступивши того, хто насправді їх обманював, просили показати цього чоловіка, стверджуючи, що він живий і не помер. Той, почувши це і побачивши, що укладену угоду розкрито, приводить їх до цього святого. Вони ж, розібравши стіну (бо і вхід було закладено) і, увійшовши, всі впали до його ніг, розповіли про те, що трапилося, і благали врятувати їх від голоду. Спочатку він відмовлявся, стверджуючи, що не має на це відваги, бо постійно мав перед очима свій гріх, ніби щойно вчинений. Коли ж вони розповіли про все, що трапилося, тоді переконали його помолитися. І, помолившись, він припинив посуху.

А про того юнака, який спочатку був учнем Іоана Заведеєвого, потім довгий час — ватажком розбійників і, будучи уловлений святими руками блаженного, повернувся із розбійницьких схованок та печер до колишньої побожності, ти сам усе добре знаєш не гірше за нас. Бо я часто чув, як ти дивувався неабиякій поблажливості (Іоана), який насамперед поцілував закривавлену праву руку юнака, обійняв його і так привів до попереднього стану.

18. Так (учинив) і блаженний Павло щодо Онисима — цього негідника, втікача і злодія — і такого чоловіка не тільки він сам приймає в обійми, коли той перемінився, але і його пана просить віддати тому, що покаявся, таку ж честь, як і учителеві, про що пише: «Прошу тебе за сина мого Онисима, котрого я зродив у кайданах моїх. Він був колись непотрібний для тебе, а тепер потрібний тобі і мені; я повертаю його тобі, а ти прийми його, як моє серце. Я хотів при собі затримати його, щоб він замість тебе послужив мені в кайданах за благовістя; але без твоєї волі нічого робити не хотів, щоб добре діло твоє було не вимушене, а добровільне. Бо, можливо, він для того тимчасово відлучився, щоб ти прийняв його назавжди вже не як раба, але вище за раба, брата улюбленого, особливо мені, а тим більше тобі, і за плоттю, і в Господі. Отже, якщо ти маєш єднання зі мною, то прийми його, як мене» (Флм. 1, 10–17). І в посланні до коринф’ян він говорить: «Щоб знову, коли прийду, … не оплакувати мені багатьох, що згрішили раніш і не покаялися» (2 Кор. 12, 21). А далі: «Я попереджав і попереджаю, … що, коли знову прийду, не пощаджу» (2 Кор. 13, 2).

Бачиш, кого він оплакує, а кого не щадить? Не тих, котрі згрішили, а тих, котрі покаялися. І не просто не покаялися, а й після першого і другого умовляння до каяття, не захотіли послухатися. Слова «Я попереджав і попереджаю, як перебуваючи у вас вдруге, так і тепер, будучи відсутнім, пишу» означають не що інше, як те, чого необхідно боятися, щоб цього не трапилося тепер з нами. Бо хоч нема біля нас Павла, який погрожував коринф’янам, зате має бути Христос, Який через нього говорив тоді. І коли ми не перестанемо упиратися, Він нас не пощадить, а сильним ударом вразить і тут, і там. «Станьмо перед лице Його з хвалою, піснями прославмо Його» (Пс. 94, 2). «Якщо ти згрішив, — говорить (Писання), — не примножуй більше гріхів і за попередні молися» (Сир. 21, 1). І ще: «Перший у позові своєму правий» (Притч. 18, 17).

То ж не будемо очікувати викривача, а наперед займемо його місце і своєю відвертістю зробимо Судію більш милостивим. Я добре знаю, що ти визнаєш свої гріхи і надзвичайно переживаєш. Але я бажаю не тільки цього, а хочу переконатися, чи бажаєш ти виправдати себе на ділі. Поки це сповідання ти не зробиш плідним, доти, хоч і будеш засуджувати себе, не зможеш відійти від наступних гріхів. Ніхто не зможе зі старанністю і належним чином нічого робити, якщо наперед не буде переконаний, що його справа принесе користь. Так, сівач після того, як посіє насіння, якщо не буде очікувати жнив, ніколи не буде жати. Хіба став би будь-хто даремно трудитися, якби не надіявся одержати щось добре від своєї праці?

Так і той, хто сіє слова, сльози і сповідання, якщо робить це без доброї надії, не зможе відійти від гріхів, оскільки він одержимий ще й вадою зневіри. Бо, як хлібороб, який зневіриться в отриманні плодів, уже не буде відганяти того, що шкодить насінню, так і той, хто сіє слізне сповідання, але не очікує від цього жодної користі, не зможе відкинути того, що шкодить покаянню. А шкодить покаянню закостенілість в одних і тих же гріхах. «Коли один, — говорить (Писання), — будує, а інший руйнує, то що вони одержать для себе?… Коли хто обмивається від осквернення мертвим і знову торкається до нього, яка користь від його обмивання? Так людина, яка поститься за гріхи свої і знову йде і робить те саме: хто почує молитву її?» (Сир. 34, 23. 25–26). І ще: «Якщо хто відвертається від праведності до гріха, Господь підготує на того меч» (Сир. 26, 26). І, «як пес, що повертається на блювотину свою, є огидним, так нерозумний повторює дурість свою» (Притч. 26, 11).

19. Отже, сповідуй свій гріх не тільки ради осудження самого себе, але, маючи метою через покаяння виправдатися. Тоді ти зможеш налаштувати душу, яка сповідається, не впадати більше в ті самі гріхи. Бо дуже засуджувати себе і називати грішником — це справа загальна, так би мовити, і невірних.

Чимало з тих, що виступають на сцені, як чоловіки, так і жінки, які відзначаються найбільшою безсоромністю, називають себе окаянними, однак не зі справжньою метою. Тому я не назву це сповіданням, оскільки вони говорять про свої гріхи не з жалем у душі, не з гірким плачем і не ради переміни життя. Одні роблять це для того, щоб через відвертість своїх слів мати славу в глядачів, бо тягар гріхів інакше сприймається, коли їх відкриває хтось інший, і зовсім по-іншому, — коли сам грішник. Інші, впавши через особливу зневіру в жорстокість і зневажаючи людську гідність, із крайньою безсоромністю об’являють усім про власні пороки, ніби про чужі.

Але я бажаю, щоб ти не належав до них, щоб приступав до сповіді не зі зневірою, а з благою надією і, вирвавши зневіру з коренем, проявив протилежну їй ревність. Що є коренем і матір’ю зневіри? Безпечність. Вірніше, її можна назвати не тільки коренем, але й годувальницею, і матір’ю. Бо, яку зіпсутій вовні заводяться черв’яки, а потім через них і саме зіпсуття збільшується, так і тут безпечність породжує зневіру, а потім сама кормиться цією зневірою. І так, подаючи одне одному це прокляте сприяння, вони швидко зростають у силі. Тому той, хто знищить і викорінить одне з цих зол, той зможе легко здолати й інше. Хто не піддається безпечності, той і в зневіру не впадає. Хто живе благими надіями і не зневіряється в собі, той і в безпечність не зможе впасти.

Розірви цю пару і знищ ярмо, тобто всілякі негідні помисли. Бо їх поєднують не однакові помисли, а різні і всілякого виду. Які ж? Буває, що хтось, покаявшись, звершить чимало великих і добрих справ і тут же знову впаде в гріх, рівносильний цим добрим справам. І цього буває цілком достатньо, щоб його охопив відчай: начебто все, що було зроблено, зруйноване, і всі труди його були даремними. У це необхідно вникнути і відігнати думку, начебто, якщо ми не встигнемо наперед запастися певною мірою добрих справ, рівнозначною до вчинених після них гріхів, то вже ніщо не втримає нас від надзвичайного і повного падіння. Навпаки, добрі діла — це ніби міцні лати, які не дозволяють гострій і згубній стрілі зробити свою справу, а, будучи самі розсічені нею, захищають тіло від надзвичайної небезпеки.

Тому той, хто відходить туди з безліччю і добрих, і злих справ, буде мати деяке полегшення і в покаранні, і в тамтешніх муках. А хто, не маючи добрих справ, принесе тільки злі, той, навіть виразити неможливо, як він постраждає, піддавшись вічним карам. Там будуть зіставлені діла злі з добрими, і, якщо останні переважать, тоді для того, хто їх звершив, це посприяє для спасіння, і шкода від учинених злих діл не буде мати такої сили, щоб зрушити його з попереднього місця. Але якщо переважать перші, то потягнуть його в геєнський вогонь, оскільки добрі діла не настільки численні, щоб змогли вистояти проти сильної переваги злих.

Це підказують нам не тільки наші роздуми, але й Слово Боже. Бо Сам Господь говорить: «Віддасть кожному за ділами його» (Мф. 16, 27). І не тільки в геєні, але й у самому Царстві є безліч відмінностей: «У домі Отця Мого, — говорить, — осель багато» (Ін. 14, 2). Там «інша слава сонця, інша слава місяця» (1 Кор. 15, 41). То чи дивним є те, що Апостол, вказавши на відмінність між цими світилами, говорить, що і там буде така ж відмінність, як між одною зіркою й іншою?

Знаючи це, не переставаймо творити добрі справи, не відмовляймося від трудів, і якщо не зможемо стати в один ряд із сонцем чи місяцем, то не будемо нехтувати місцем серед зірок. Якщо ми, принаймні, покажемо таку чесноту, то і тоді зможемо бути на небі. Якщо не будемо ні золотом, ні дорогоцінним каменем, то, принаймні, збережімо якість срібла і тоді залишимося на своєму місці. Тільки б нам знову не опуститися до властивості тієї речовини, що легко горить у вогні, і щоб, не маючи змоги звершувати великі справи, ми не залишилися і без малих — це крайнє божевілля, і щоб воно не спіткало нас.

Як матеріальне багатство примножується від того, що ті, котрі ним захоплюються, не нехтують навіть найменшими прибутками, так само є і з духовним. Зважаючи на те, що Суддя не залишає без нагороди і чаші холодної води, безглуздо було б тільки через те, що не маємо надто великих справ, не піклуватися і про звершення малих. Навпаки, хто не нехтує меншими справами, той покаже велику ревність і щодо найбільших, а хто нехтує першими, той залишить і останні. Щоб цього не було, Христос і за перші призначив великі нагороди. Що може бути легше, як відвідувати хворих? Однак і за це Він віддасть велику нагороду.

Отже, прагни вічного життя, радуйся перед Господом і молися Йому. Візьми знову благе ярмо, схилися під легкий тягар, приклади до початку гідний кінець. Не дай загинути такому багатству. Якщо ти своїми ділами будеш і надалі гнівити Бога, то погубиш себе. Але якщо ти перекриєш канали безчестя перш, ніж станеться ця велика втрата і все поле буде покрите водою, тоді зможеш і загублене отримати знову, і додати до того й інший чималий прибуток. Роздумуючи про це, обтруси пил із себе, встань із землі, і ти будеш страшним для супротивника. Він повалив тебе, думаючи, що ти вже не встанеш. Але коли побачить тебе з піднятими на нього руками, то вражений несподіванкою, втратить бажання знову бороти з тобою, і тоді ти будеш захищений від отримання подібної рани.

Воістину, якщо чужі нещастя здатні напоумляти нас, то набагато більше ті, яких ми зазнали самі. Це я сподіваюсь незабаром побачити і на тобі — сподіваюсь, що ти, з Божою допомогою, станеш ще світлішим і покажеш такі чесноти, що випередиш там інших. Тільки не зневіряйся, не падай духом. Цього я не перестану повторювати тобі при будь-якій розмові, де б не побачив тебе, а також через інших. І якщо ти послухаєшся цього, то тобі не будуть потрібні інші ліки.

Умовляння друге ↑

Тому ж Феодору грішному

Якби можливо було викласти на письмі сльози і стогін, то я наповнив би ними листа і послав тобі. Плачу я не через те, що ти піклуєшся про батьківські справи, а через те, що ти викреслив себе зі списку братів, що потоптав завіт із Христом. Від цього я здригаюсь, через це тужу, цього боюся і тремчу, знаючи, що порушення завіту викликає великий осуд над тими, які записалися до доброго воїнства, і через власну безпечність покинули стрій. Тож, очевидно, що таким загрожує тяжка кара. Простолюдина ніхто ніколи не буде звинувачувати за неприналежність до війська, а хто вже став воїном, той, коли буде викритий у втечі зі строю, підлягає крайній небезпеці.

Біда не в тому, любий Феодоре, що, борючись, можна впасти, а в тому, щоб, упавши, так не залишатися. Страшно не пораненим бути, воюючи, а після поразки впасти у відчай і не піклуватися про рану. Жодний купець, раз зазнавши катастрофи корабля і втративши вантаж, не залишає мореплавання, але знову перепливає море, і хвилі, й неосяжні безодні, і знову отримує колишнє багатство. Бачимо борців, які після неодноразових падінь, отримують вінки. Так само воїн, який не раз утікав, нарешті стає героєм і перемагає ворогів. Навіть чимало з тих, що через жорстокі муки відреклися були від Христа, знову вступали у боротьбу і виходили прикрашені вінцями мучеництва. Але якби кожен після першого удару піддався розпачу, то не одержав би наступних благ.

Так тепер і ти, любий Феодоре, не штовхай сам себе в безодню через те, що ворог трохи похитнув тебе у твоєму становищі, а стій непохитно і поспіши повернутися туди, звідки відійшов, і цю короткочасну поразку не вважай ганьбою. Ти не став би дорікати воїнові, якби побачив, що він повертається з війни поранений. Ганьбою є кидати зброю і тікати від ворога, але поки залишається в бої, то, хоч би він зазнав поразки і трохи відступав, не знайдеться нікого настільки нерозсудливого і недосвідченого у військовій справі, щоб за це його звинувачував. Не бути пораненим властиве тому, хто не бореться. Для того, хто із надзвичайною завзятістю кидається на ворогів, властиво бути іноді пораненим і падати, як це трапилося тепер і з тобою, — ти, кинувшись убити змія, був тут же сам уражений ним.

Але підбадьорся. Тобі потрібно трохи пильності, і від цієї рани не залишиться сліду. Завдяки благодаті Божій, ти навіть розтрощиш голову самого лукавого. Нехай не бентежить тебе і те, що ти спіткнувся відразу ж, на самому початку. Побачив, швидко побачив лукавий доблесть твоєї душі і відразу догадався, що з тебе виросте для нього мужній супротивник. Бо той, хто від початку проявив проти нього таку велику і сильну ревність, такий, якщо устоїть, думав він, легко отримає над ним перемогу. Тому він пробудився, поспішив, із силою повстав проти тебе, чи краще, проти своєї голови, якщо ти захочеш стояти з мужністю.

Бо хто не дивувався твоїй швидкій, щирій і палкій переміні до добра? Розкішні страви були знехтувані, дорогий одяг відкинутий, усяка пишність зневажена, вся ревність щодо зовнішньої мудрості швидко направлена до Слова Божого. Цілі дні були проведені в читанні, цілі ночі — у молитвах, не згадувалося батьківське достоїнство, не приходило на думку багатство. Зате торкатися колін і припадати до ніг братів — це ти вважав вищим за всяку шляхетність. Ось що засмутило лукавого, ось що підняло його на сильну боротьбу! І все ж таки, він завдав не смертельної рани. Якби він скинув тебе після довгих безупинних постів, земних поклонів та інших подвигів, то й тоді не варто впадати у відчай, хоч інший і назвав би великим нещастям ту поразку, яка сталася після багатьох зусиль, і трудів, і перемог. Але, позаяк він поборов тебе тоді, коли ти щойно приготувався до боротьби з ним, тому тільки і встиг, що зробив тебе більш ревним до боротьби з ним.

На тебе напав лютий пірат, коли ти тільки розпочав плавання, а не повертався з торгівлі і віз великий вантаж. Подібно, якби хтось, кинувшись убити благородного лева, ніскільки не зашкодив йому, а тільки подряпав йому шкіру і більше роздратував його проти себе, від чого він стає більш обережним і важко вловимим, так і наш загальний ворог, кинувшись нанести глибоку рану, не досяг успіху, а зробив (тебе) надалі більш пильним та обережним.

2. Природа людини мінлива: легко зваблюється і легко звільняється від зваби, скоро падає і ще скоріше піднімається. Так і той блаженний муж — маю на увазі Давида, вибраного царя і пророка, — уже звершивши чимало доброго, не зміг приховати того, що він, людина, а одного разу запалився похіттю до чужої дружини і на цьому не зупинився, але через похіть учинив перелюб, а через перелюб — убивство. Однак, отримавши дві такі рани, він не заподіяв собі ще й третьої, а негайно прибіг до Лікаря і прийняв ліки: піст, сльози, плач, неустанні молитви, багаторазове сповідання гріха. І цим так умилостивив Бога, що повернув собі колишню гідність, бо навіть після перелюбу й убивства пам’ять батька змогла прикривати ідолопоклонство сина. Оскільки його син — ім’я його Соломон — був уловлений тією ж сіттю, що й батько, і, догоджаючи жінкам, відійшов від Бога батьків. Бачиш, яке зло — не утримуватися від хтивості і спотворювати свою природну перевагу, — будучи чоловіком, ставати рабом жінок. Саме цьому Соломонові, колись праведному і мудрому, коли він опинився у небезпеці втратити за гріхи все царство, Бог, за чесноти батька, залишив у володіння шосту частину держави.

Так, якби ти старанно займався зовнішнім красномовством, а потім збайдужів до нього, то я переконав би тебе повернутися до цих занять, нагадавши тобі про суд й ораторське місце, про вінці, що там роздаються, і свободу слова. Але оскільки ми прагнемо до небесного, а про земне у нас немає й мови, то я нагадаю тобі про інший суд і місце — страшний і жахливий. «Бо всім нам належить стати перед судом Христовим» (2 Кор. 5, 10). Суддею тоді сяде Той, Кого ти тепер зневажаєш. Що ж ми тоді будемо говорити, скажи мені? Якщо будемо продовжувати зневажати Його, чим будемо виправдуватися? Що ж ми скажемо? Вкажемо на піклування про справи? Але Він до цього сказав: «Яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить» (Мф. 16, 26). На те, що ми спокушені іншими? Але й Адам не зміг виправдатися тим, що вказував на жінку і сказав: «Жінка, яку Ти мені дав, вона мене спокусила» (Бут. 3, 12). Так само, як і жінка на змія.

Страшне, любий Феодоре, це судилище, яке не потребує викривачів, не очікує свідків, бо перед Цим Суддею «все оголене і відкрите» (Євр. 4, 13). І прийдеться дати звіт не тільки за діла, але й за думки, бо Цей Суддя «судить помисли і наміри сердечні» (Євр. 4, 12). А може ти вкажеш на немічність природи і неможливість нести ярмо? Але що це за виправдання — не мати сили взяти на себе благе ярмо, не могти понести легкий тягар? Хіба не під силу, важко відпочивати від трудів? А саме до цього і закликає нас Господь, коли говорить: «Прийдіть до Мене, всі струджені й обтяженні, і Я заспокою вас. Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смирний серцем… Бо ярмо Моє — благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11, 28–30). Скажи мені, що може бути легшим від того, як бути вільним від щоденних турбот і справ, страхів і трудів, стояти вдалині від життєвих хвиль і знаходитися в тихій пристані?

3. Що тобі здається у світі найбільш блаженним і бажаним? Звичайно, скажеш, влада, багатство, людська слава. Ну, а що більш жалюгідне від цього, якщо порівняти це зі свободою християн? Володар залежний від народного гніву і безглуздих примх юрби, а також від страху перед сильнішими володарями, і турбот про підлеглих. До того ж, учора він володар, а сьогодні простолюдин, бо це життя нічим не відрізняється від сцени. Як тут один виконує роль царя, інший — полководця, ще інший — воїна, а коли настане вечір — і цар не цар, і володар не володар, і полководець не полководець. Так і тоді кожен одержить заслужене, але не з огляду на особу, а за діла. Але хіба слава, яка зникає так, як трав’яний цвіт, є дорогоцінною? Також і багатство, власники якого називаються жалюгідними? Бо «горе, — говорить (Господь), — багатим» (Лк. 6, 24); і ще: горе вам, «що надієтеся на силу свою та величаєтеся багатством своїм!» (Пс. 48, 7).

Християнин ніколи не може стати ні з начальника простолюдином, ні з багатого убогим, ні зі славного безславним. Навпаки, він багатий тоді, коли убогий, і високий, коли намагається бути смиренним. І влада, яку має він — це влада не над людьми, а над князями підвладними, «проти світоправителів темряви» (Еф. 6, 12), якої ніхто відняти в нього не може.

Законна справа — шлюб. З цим згідний і я, бо сказано: «Шлюб у всіх нехай буде чесний і ложе непорочне; блудників і перелюбників судить Бог» (Євр. 13, 4). Але ти вже не зможеш дотриматися законності шлюбу. Бо хто, поєднавшись із небесним Нареченим, залишає Його і поєднується з жінкою, той чинить перелюб, хоч би тисячу разів ти називав це шлюбом. А вірніше — це гірше перелюбу настільки, наскільки Бог досконаліший за людей. Ніхто нехай не зваблює тебе словами: «Бог одружуватися не заборонив». Знаю це і я: одружуватися не заборонив, але заборонив чинити перелюб, який ти мав намір учинити. Нехай цього не буде, тобто, щоб ти коли-небудь вступив у шлюб. Чому ти дивуєшся, що шлюб засуджується, як перелюб, коли через нього відкидається Бог? Убивство буває оправдане і людинолюбство осуджене гірше, ніж убивство, якщо перше звершилося з волі Божої, а друге всупереч їй. Якраз Фінеєсові зараховано у праведність те, що він простромив жінку блудницю разом із блудником, а Саула святий Божий Самуїл, незважаючи на те, що він цілі ночі плакав, тужив і молився, не зміг спасти від осуду, який виголосив на нього Бог за те, що він усупереч волі Божій пожалів чужоземного царя, якого треба було умертвити. Якщо ж за непослух Богові людинолюбство засуджене більше, ніж убивство, то що дивного в тому, коли через нехтування Христом шлюб засуджується більше, ніж перелюб?

Тому, як я вже сказав, якби ти був простолюдином, тоді ніхто не звинувачував би тебе за неприналежність до війська, а тепер, ставши воїном такого Царя, ти вже не пан сам собі. Якщо жінка не володіє своїм тілом, а чоловік, то тим більше не можуть володіти своїм тілом ті, котрі живуть у Христі. Той, Хто нині зневажений, Сам тоді і буде судити. Про Нього думай постійно, а водночас і про вогненну ріку. «Вогненна Ріка, — говорить (пророк), — виходила і проходила перед Ним» (Дан. 7, 10). А кого Він віддасть вогню, той кінця кари не дочекається. Непристойні задоволення цього життя нічим не відрізняються від тіней і сновидінь, оскільки задоволення зникає раніше, ніж закінчиться гріховне діло, а покарання за нього не має кінця. Насолода короткочасна, а прикрість вічна.

Скажи, що в цьому світі є постійне? Багатство, яке часто не залишається навіть до вечора? Чи слава? Послухай, що говорить один праведник: «Дні мої швидші за гінця» (Іов. 9, 25). Як гінці, не встигли стати, як уже йдуть далі, так і слава — не встигне прийти, як уже відлітає. Нема нічого більш цінного, як душа. Це знають навіть ті, що дійшли до крайнього божевілля. «Душі ніщо не рівноцінне», — сказав поетично хтось із зовнішніх.

Знаю, що ти став набагато слабшим для боротьби з лукавим. Знаю, що ти стоїш посеред полум’я задоволень. Але, якщо скажеш ворогові: «Твоїм задоволенням не служимо і кореню всіх зол твоїх не кланяємося», якщо піднесеш очі до неба, то Спаситель і нині подолає полум’я і спалить тих, що кинули тебе у вогонь, а тобі посеред печі пошле хмару і росу і «шумливий вологий вітер» (Дан. 3, 50), так що вогонь не торкнеться ні помислів твоїх, ні совісті. Тільки ти сам не спали себе. Так часто бувало, що укріплених міст не могли зруйнувати зброя і машини зовнішніх ворогів, а зрада одного чи двох громадян, що проживали у них, без труда віддавала їх ворогам. І тепер, якщо жодний із внутрішніх помислів не зрадить тебе, то хоч би лукавий підсунув ззовні тисячу машин, підсуне даремно.

4. Ти завдяки Божій благодаті маєш багато великих мужів, які співчувають тобі, пробуджують тебе, переживають за твою душу. Це — святий Божий Валерій, потім його брат Флорентій, мудрий Христовою мудрістю Порфирій і багато інших. Вони щоденно вболівають і безупинно моляться, і давно одержали б те, про що моляться, якби ти захотів бодай трохи звільнитися з рук ворога. Хіба не дивно, що інші досі не зневірились у твоєму спасінні, але безупинно моляться за повернення свого члена, а ти, раз упавши, не хочеш піднятися, але лежиш, тільки що не волаєш до ворога: поражай, бий, не жалій? «Хіба, упавши не встають?» (Єр. 8, 4) — говорить пророцтво Боже.

А ти противишся цьому і перечиш. Бо зневіритися тому, хто впав у гріх, означає говорити не що інше, як «упавши, не встають». Ні, прошу тебе, не завдавай собі стільки зла, не кидай нас у таку скорботу. Не кажу про те, що з тобою трапилося тепер, коли тобі нема ще й двадцяти років. Але, якби ти навіть багато звершив, усе життя прожив з Христом і в глибокій старості зазнав такого лиха, то й тоді було б негоже зневірятися, а треба було б згадати розбійника, оправданого на хресті, а також тих, котрі почали трудитися з одинадцятої години й отримали плату за цілий день. Але, як негоже розсудливим, котрі впали у гріх, наприкінці життя зневірятися, так небезпечно і тішити себе надією і говорити: «Тепер поки що буду насолоджуватися задоволеннями від життя, а потім, трохи потрудившись, одержу нагороду за весь час».

Я пам’ятаю, як ти сам, коли чимало радили тобі ходити в музеї, часто говорив: «А що, коли я незабаром зле закінчу життя? Як прийду до того, що сказав: «Не барися звернутися до Господа і не відкладай із день на день» (Сир. 5, 8)?» Згадай це і бійся злодія. Так Христос називає наш відхід звідси, бо Він забирає нас без нашого відома. Уяви життєві турботи, власні й суспільні: страхи перед начальниками, заздрість громадян, неодноразові загрозливі крайні небезпеки, труди, прикрощі, раболіпні підлабузництва, непристойні навіть для чесних невільників, плоди трудів, які гинуть ще тут, — що може бути тяжче від цього? А багатьом не вдалося бодай попробувати плодів своєї праці, а провівши перший свій вік у трудах і небезпеках, і коли вони вже сподівалися одержати нагороду, відійшли, не маючи нічого з собою. Якщо на земного царя навряд чи хтось буде дивитися із зухвалістю навіть після перенесення багатьох небезпек і після завершення багатьох воєн, то як може Небесного Царя побачити той, хто весь час жив і воював для іншого?

5. Хочеш, щоб я змалював і домашні турботи: про дружину, про дітей, про слуг? Недобре взяти бідну дружину, недобре і багату. Перше шкодить майнові, а останнє — владі і волі чоловіка. Сумно мати дітей, а ще сумніше — не мати. Якщо останнє, то для чого було одружуватися; а якщо перше, то зазнаєш гіркої неволі. Занедужало дитя — страх чималий, померло передчасно — нерозважливий плач. І в будь-якому віці через них різні турботи, і страхи, і чимало трудів. Чи потрібно ще говорити про неслухняність слуг? Що ж це за життя, Феодоре, коли душа має так розділятися, багатьом служити, для багатьох жити, а для себе — ніколи? У нас же, улюблений, немає цього, і закликаю тебе бути свідком у цьому. Навіть за той короткий час, коли ти захотів вийти із хвиль (життєвого моря), знаєш, якою радістю і веселощами ти насолоджувався.

Ніхто не може бути вільним, крім того, хто живе для Христа. Він стоїть вище всіх нещасть, і якщо сам не захоче заподіяти собі зла, то інший ніколи не зможе йому цього зробити. Він неприступний, не страждає через утрату майна, бо знає, що «ми нічого не принесли у світ: явно, що нічого не можемо і винести з нього» (1 Тим. 6, 7). Він не спокушається честолюбством чи славолюбством, бо знає, що «наше життя — на небесах» (Флп. 3, 20). Не завдасть йому прикрості той, хто його осуджує, і той, що вдарить, не роздратує його. Для християнина є тільки одне нещастя — образити Бога. А все інше: втрата майна, позбавлення батьківщини, найгірша небезпека — це він не вважає нещастям. Навіть те, чого всі найбільше бояться — перехід звідси туди — для нього приємніше, ніж життя.

Якби хтось, піднявшись на високу скелю, дивився на море і на тих, що плавають по ньому, то побачив би, як одних покривають хвилі, інші наскакують на підводні скелі, ще інші, направляючись в один бік, силою вітру, наче в’язні, відносяться в інший, чимало вже у воді і замість корабля та стерна володіють тільки власними руками, багато хто пливе на одній дошці або на якомусь уламку корабля, а інші пливуть уже мертві, являючи собою різноманітне лихо. Так і той, хто воює ради Христа, відійшовши від життєвої бурі і хвиль, сидить на безпечному і високому місці. А що може бути безпечніше і вище, як мати тільки одну турботу, — «як поводитися і догоджати Богові» (1 Сол. 4, 1)?

Хіба не бачиш, Феодоре, аварій кораблів, які плавають по цьому морю? Тому, благаю, тікай від безодні, тікай від хвиль і стань на високому місці, де неможливо бути захопленим. Буде воскресіння, буде суд, страшний суд очікує нас після того, як відійдемо звідси, «бо всім нам належить стати перед судом Христовим» (2 Кор. 5, 10). Не даремно погрожують геєною, не намарне приготовлено стільки благ. Життєві справи, що поєднані з багатьма жахами, з багатьма небезпеками, із крайнім рабством — це тінь і навіть мізерніше від тіні. Не губи і того, і цього віку, коли можна, якщо захочеш, з користю проводити той і цей. А що ті, котрі живуть з Христом, отримують користь і в цьому віці, це стверджує Павло, коли говорить: «Мені вас шкода, — а далі: — Кажу це вам на вашу ж користь» (1 Кор. 7, 28, 35). Хіба не бачиш, що той, хто «турбується про Господнє» (1 Кор. 7, 32), і тут стоїть вище за одруженого?

Той, хто відійшов туди, вже не може покаятися. Жоден борець після виходу з арени і закритті видовища не може продовжувати боротьбу. Про це роздумуй постійно і зламай гострий меч лукавого, яким він убиває багатьох. А цим мечем є розпач, що в уражених відсікає надію. Міцною є ця зброя ворога, і полонених він утримує не інакше, як зв’язавши цими узами, які ми, коли захочемо, з Божою благодаттю можемо швидко розірвати.

Знаю, що я переступив міру листа, але прости: я зробив це не навмисно, а вимушений любов’ю і скорботою, через що і заставив себе написати цього листа тоді, як чимало утримували мене. «Перестань трудитися даремно і сіяти на камені», — говорили мені багато хто. Але я не послухався. «Є надія, — говорив я собі, — що лист, якщо Богові угодно, звершить певну дію». Якщо ж станеться супротивне нашому бажанню, то ми, принаймні, отримаємо для себе ту користь, що нас не можна буде звинувачувати у мовчанні, і ми не будемо гіршими за мореплавців, які, побачивши, що люди одного з ними заняття, після того, як їхній корабель розбився вітрами і хвилями, несуться на дошці, спустивши вітрила, кинувши якорі і ввійшовши в малий човен, намагаються врятувати незнайомих їм людей, які тільки після цього нещастя стають знайомими. Але, якби ці останні не захотіли (врятуватися), то ніхто не став би звинувачувати в їхній смерті тих, котрі намагалися їх врятувати.

Це з нашого боку. Але ми віримо, що з Божої благодаті, належне піде і з твого боку, і ми знову побачимо тебе доблесним у пастві Христовій. О, якби нам через молитви святих скоріше прийняти тебе, улюблена главо, у доброму здоров’ї! Якщо в тебе є хоч якась повага до нас і якщо ти не викинув зовсім нас зі своєї нам’яті, спроможися відписати нам. Цим ти дуже втішиш нас.

Опубліковано: 12.04.2016; востаннє змінено: 14.04.2016.