«Наша Парафія»

«О, горе мені, душе!» (Мих. 7, 1), — приходиться і мені разом із пророком сказати це тепер і не раз, не двічі, а безліч разів: «О, горе мені, душе!» Яка справа, сповнена надзвичайною мудрістю, гине! Дівоцтво зневажене, завіса, що відокремлює його від шлюбу, будучи розірваною безсоромними руками, знищена, святе святих потоптане, поважне і величне стало всіма знехтуваним і приниженим, і звання, яке незрівнянно чесніше шлюбу, принижене і зневажене так, що більше звеличуються ті, котрі одружилися. Дівоцтво в порівнянні зі шлюбом завжди мало першість і всі переваги, нині ж воно не може залишатися бодай на другому місці, а відкинене далеко, аж на останнє місце. І що особливо прикро, — це не якісь вороги і недруги так принизили його, а саме ті, котрі перед цим особливо його охороняли, і саме ті, котрі найбільше давали нам можливість сміливо говорити проти невірних, тепер більше за всіх покрили нас великим соромом і закрили нам уста.

Щодо багатства, то язичники могли б вказати в себе деяких подвижників, хоч не багато. Також деякі серед них переборювали гнів. Але краси дівоцтва в них ніколи не було, і в цьому вони завжди уступали нам першість, визнаючи це надприродним і не людським. Це викликало великий подив серед усіх народів, а нині вже викликає не подив, а сміх і знущання. Тому і диявол так напав на це стадо, що бачив, як Христове воїнство особливо прикрашається цим сонмом, і зважився так посоромити його, що навіть краще було б, якби зовсім не було дів, котрі так посвячували себе дівоцтву.

Причиною всього зла є те, що ця справа залишається тільки за назвою і все обмежується словами на устах, а це є найменшою часткою дівоцтва, тоді як найбільш необхідне й те, що особливо вирізняє його, зневажене. І немає в них мови ані про належний одяг, ані про спокій, властивий дівам, ані про упокорення, ані про будь-що подібне, а говорять про все легковажно, і сміються, де треба й де не треба, і метушаться, і віддаються задоволенням більше за жінок, що насолоджуються в негідному притулку, всіляко приваблюючи тих, що на них дивляться, своїми хитрощами, і намагаються перейняти безсоромність блудниць, ніби змагаючись з ними і намагаючись отримати першість у негідному поголосі про себе.

Як же, скажи мені, ми зможемо виключити таку діву із числа і суспільства цих жінок, коли вона робить теж, що й ті, зваблюючи серця юнаків, коли вона така ж легковажна і нестримана, коли вона збирає таке ж зілля, наповняє ті ж чаші і готує таку ж отруту? Правда, вона не говорить: «Зайди, будемо упиватися ніжностями». Або: «Спальню мою я напахнила смирною, алое і корицею» (Причт. 7, 17, 18). О, якби тільки спальню й постіль, а не одяг і тіло! Ті ховають свою отруту вдома, а ти сіті носиш скрізь і, літаючи на крилах насолоди, ходиш по площі. Хоч ти не говорила і не вимовляла тих слів блудниці: «Зайди, будемо упиватися ніжностями», не вимовляла язиком, але говорила видом, не вимовляла устами, але говорила ходою, не запрошувала голосом, але ясніше голосу запрошувала очима. Хоч, запросивши, ти не зрадила саму себе; але ти і не вільна від гріха, бо і це — особливий вид перелюбу. Ти залишилася чистою від розтління, але тілесного, а не душевного, і ти вповні звершила гріх, хоч і не через з’єднання, зате через зір.

Для чого, скажи, ти запрошуєш тих, котрі проходять мимо? Для чого запалюєш цей вогонь? Як думаєш бути чистою від гріха, коли ти його звершила? Ти зробила абсолютним перелюбником того, хто спокусився цим твоїм виглядом. Як же ти можеш не бути блудницею, коли твої діла є перелюбом? Бо його шаленство є твоєю справою. І всякий знає, що та, котра робить інших перелюбниками, ніколи не зможе никнути кари за перелюб. Ти вигострила меч, ти озброїла правицю, ти озброєну правицю направила на нещасну душу. Як же ти можеш уникнути кари за це вбивство? Скажи мені: кого ми ненавидимо і від кого відвертаємося? Кого називають законодавці і судії? Тих, що п’ють отруту, чи тих, що вливають її в чашу, приготовляють і своїм мистецтвом гублять (інших)? Хіба ми не жаліємо тих, котрі п’ють, як зазнавших лиха, а тих одноголосно засуджуємо? І для них ради свого виправдання недостатньо сказати: «Я не заподіяв шкоди самому собі, а погубив іншого», бо саме за це вони й отримують більш жорстоку кару.

А ти, нещасна і жалюгідна, приготувавши таку згубну чашу, запропонувала і подала це зілля, і коли той випив і загинув, думаєш виправдуватися тим, що ти не випила, але запропонувала отруту іншому? Тож, ви понесете настільки тяжчу кару в порівнянні з тими продавцями отрути, наскільки і смерть тут важча. Ви вбиваєте не тільки тіло, але й душу. Ті часто роблять це або через ворожнечу, або через гнів, або через потребу в грошах, а ви не можете назвати навіть цієї причини, бо не з ворогами і не з тими, що образили вас, і не з тими, що потребують грошей, ви так поводитесь, а забавляєтеся чужими душами тільки ради марнославства, знаходячи в смерті інших власну насолоду.

2. Однак не знаю, як я почав розмову про це, маючи у виді інше. Тому необхідно повернутися до того, з чого я почав. Начебто вже сказаного не достатньо для посоромлення всієї (жіночої) статі, то вони видумали ще щось більше. Але нехай ніхто не думає, що це сказано про всіх. Я не такий безжалісний, щоб усе змішувати і зливати. Те, про що йшлося і що буде сказано далі, стосується винних.

Начебто попередньо сказаного було не достатньо для зла, вони ще, приймаючи деяких чоловіків, зовсім незнайомих, поселяють їх у себе і весь час з ними живуть, ніби показуючи і цим, і тим, про що вже йшлося, що вони прийняли дівоцтво проти своєї волі, уступивши крайньому насильству, чим і втішають себе за це насильство і примус. Та й хіба при нагоді не говорять про них ще гірше їхні друзі і родичі? Як можуть такі ще жити й дихати, а не розриваються навпіл, чи не погрібаються живими разом із співмешканцями? Крім того, між іншим, усі говорять навіть те, начебто до домів дівиць щоденно вже приходять і повивальні бабки, ніби до рожениць, якщо не для того, щоб доглядати за народжуючою (а бувало з деякими і це), то для того, щоб нібито розвідати про служниць, які продаються, котра з них розпутна, а котра не розпутна. При цьому начебто одна легко погоджується на огляд, а інша не погоджується і через це виявляється осоромленою, хоч вона і не розпутна. Одну викривають у цьому, а іншу не викривають, однак і ця не менше за ту зазнає сорому, оскільки не викликала належної довіри через спосіб свого життя, а потребувала свідчення після огляду.

Яких сліз це вартує? Яких вартує смертей? Хто може бути настільки кам’яним і байдужим, щоб не обуритися і не запалитися ревністю Фінеєса? Він, якби тільки побачив такий сором, то не пощадив би їх, а зробив би те, що зробив тоді з мадіанитянкою (Числ. 25, 8–14). А ми (яким не дозволено витягувати меч і простромлювати списом таких грішників), хоч відчуваємо те, що почував і цей святий муж, однак не робимо того, а полегшуємо скорботу інакше — зітханнями і сльозами. Прийдіть же, плачте і зітхайте разом зі мною усі, котрі далекі від цього сорому. Бо ті жалюгідні і нещасні, можливо, крім інших хвороб, страждають і нечутливістю. А ви, котрі ведете таке (побожне) життя й сподобилися бути в шлюбному палаці з Женихом, що маєте палаючі світильники й прикрашені поважним вінцем дівоцтва, красивішим за будь-яку царську діадему, плачте разом з нами і гірко зітхайте. Це — не малі ліки і для виправлення тяжко хворих, і для втіхи тих, що оплакують їхні хвороби.

Так колись учинив і Жених ваш. Поглянувши на Єрусалим, що впав до крайньої межі загибелі і вже не мав можливості підвестися від хвороби. Він заплакав (Лк. 19, 41). І біля Вифсаїди Він уже не пропонував ані умовлянь, ані знамень, а тільки висловлював співчуття, неодноразово повторюючи «горе» цим містам, подібно як ми робимо біля помираючих (Лк. 10, 13). І блаженний Павло, наслідуючи свого Вчителя, упродовж життя не переставав оплакувати тих, що впали, залишалися такими і не хотіли піднятися, і то так гірко, що в посланні до римлян говорив про це з надзвичайно великою скорботою: «Велика мені печаль і невпинний біль серцю моєму: я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян» (Рим. 7, 2–4). Чи бачиш, якими разючими є ці слова, який біль серця виявляють? Тих вірних, що кульгали і страждали, він оплакував так, ніби сам перебував у таких же прикрощах. «Хто знемагає, — говорив він, — з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 29). Не сказав: співчуваю, але: «палав би», бажаючи словом палав виявити нестерпність і надзвичайність скорботи.

Тож, будемо і ми наслідувати і нашого Владику, і подібного до нас раба. Не мала буде нам нагорода за ці зітхання і сльози, так само не малий осуд від Бога буде тим, що без жалю дивляться на нещастя власних членів. Перше можна довідатися від надзвичайно терпеливого мужа Єзекіїля, а друге — від блаженного Михея. Так, перший говорить, що коли юдеї дійшли до крайнього безчестя і вдалися до ідолопоклонства, тоді Бог звелів: «На чолах людей скорботних, що зітхають за всіма мерзотами, що звершуються серед нього, зроби знак» (Єз. 9, 4), бо необхідно не тільки зітхати, але й уболівати. І хоч вони нічого не сказали і не зробили для виправлення гріхів, що звершувалися, а коли тільки зі свого боку проявили належне, тоді були вшановані такою честю від людинолюбного Бога, що сподобилися і безпеки, і великої слави. І Михей1 серед інших гріхів, а саме: об’їдання, пияцтво, пристрасть до намащування ароматами, вказав і на цей гріх — неспівчутливість, сказавши так: «Не уболіваєте за біду Йосифа!» (Ам. 6, 6). І жителів міста Енана засудив пророк саме за це, сказавши: «Плач у селищі не дасть вам зупинитися у ньому» (Мих. 1, 11). Якщо ж Бог гнівається тоді, коли не співчувають засудженим до покарання, то яке прощення отримає той, хто не співчуває тим, котрі впадають у безчестя? І не дивуйся, що нам необхідно співчувати покараним, коли карає їх Бог, оскільки і Сам Бог, Який карає, не хоче цього робити. «Хіба Я хочу смерті грішника?» (Єз. 18, 23), — говорить Він.

Отже, якщо не хоче карати Той, Хто карає, то тим більше ми маємо співчувати покараним. Може, таким чином ми навернемо їх, може, ще врятуємо їх. Навіть якби вони і гинули, ми все ж таки будемо вживати наявні в нас ліки, будемо плакати і зітхати, не збираючи сонми жінок, а кожен на самоті, сам по собі, без них. Якщо хочете, я і почну з вами цю жалісну пісню: я не соромлюся робити це разом з Єремією, Ісаєю, Павлом, а насамперед з Господом.

Почнемо ж, як починав Христос, і скажемо: «Горе тобі, душе! До якої честі покликана ти людинолюбством Божим і яке місце отримаєш через своє недбальство? Горе тобі, бо Він покликав тебе до духовного шлюбного чертога, а ти, відкинувши цю славу, впала у вогонь диявола та нестерпні муки, де плач і скрегіт зубів, де немає того, хто б утішив і простягнув руку допомоги, а тільки морок, тіснота, смуток і страждання, яким нема ні полегшення, ні кінця. І все це спричинила тобі любов до світу, надання переваги землі перед небом і небажання слухатися голосу Жениха, Який неустанно переконує нас не мати нічого спільного із земними справами. Хто тебе, жалюгідна і нещасна, буде жаліти тоді? Бо, хоч би ти побачила самого Ноя, який спас весь дім свій під час загального затоплення світу й вистояв перед таким гнівом (Божим), хоч би Іова і Даниїла, і разом з ними Мойсея та Самуїла, хоч би патріарха Авраама — ніхто тоді не подасть тобі руку допомоги. І хоч би ти була їхньою родичкою, хоч би дочкою, хоч би сестрою, хоч би підносила моління, як той багач, усе це буде марно і даремно. «Як же ти впала з неба, наче денниця, син зорі» (Іс. 14, 12), а мала можливість сяяти світліше сонячного проміння? Чому ж ти залишилася одинокою?» І не згрішив би той, хто більшу частину нарікань, висловлених щодо міста Єрусалима, відніс би до цієї, що полонена гірше за те місто.

3. Однак, може, досить і цих нарікань, досить того, що (сказано) у Писанні й у (нашій) книзі. Інакше нам невистачило б часу, щоб належно оплакати душу, яка страдає такою хворобою. Бо що насамперед оплакувати? Чи те, що високе, святе і велике ім’я Боже через вас зневажається язичниками і слава Його принижується? Чи те, що така поважна і велика справа піддається неповазі? Чи те, що чимало душ падають через такі спокуси? Чи те, що навіть здорова частина вашого сонму через вас очорняється негідним поголосом? Чи те, що ви розпалюєте невгасимий вогонь і для себе, і для своїх співмешканців?

«Але звідки, — скажете, — все це, коли можемо довести, що ми тіло не обезчестили і не віддавалися блуду?» Такий доказ буде яскравим не тепер, а саме тоді, в останній день. Знання і мистецтво сповитухи може виявити тільки те, чи піддавалося тіло з’єднанню з мужчиною, але чи чисте воно від ганебного дотику і від перелюбу та розтління через поцілунки та обійми, це виявиться в той день, коли живе Слово Боже, Яке відкриває потаємні людські думки і присутнє при тому, що звершується таємно, поставить все відкритим перед зором усіх (Євр. 4, 12–13). Тоді ми достеменно довідаємося, чи твоє тіло чисте від цього і чи нерозтлінне цілком.

Однак не будемо про це сперечатися, а допустимо, що воно недосяжне для всіх тих сітей, чисте в усіх відношення вільне від будь-якого зла, і нехай дівчина буде дівою. Яке ж це має відношення до сказаного нами? Найжахливішим і гідним безлічі зліз є те, що вона, ретельно зберігаючи своє тіло у всіх відношеннях, перенесла стільки трудів, і весь свій труд зробила марним і свої старання даремними, подавши привід для хули на Христа. Оберігаючи свою плоть, вона не оберегла славу Божу. Для того, щоб її тіло залишилося недоторканним, вона використала всі заходи, а задля того, щоб Він не був зневаженим та не ганьбився багатьма, ніскільки не піклувалася. О, якби вона не робила і не починала всього того, чим принижується слава Божа!

Але як, скажеш, я це роблю? Поселяючи чоловіків у домі разом із собою і постійно тримаючи їх біля себе. Якщо ти хочеш мати своїми співмешканцями чоловіків, то тобі необхідно було не дівоцтво обирати, а вийти заміж. Бо набагато краще одружитися, ніж так чинити. Шлюбу ні Бог не засуджує, ні люди не докоряють, бо це — справа чесна, яка нікого не ображає і не вражає. А таке дівоцтво при співжитті з чоловіками засуджується всіма більше за перелюб. Утративши своє значення, воно низько впало, навіть нижче безодні перелюбу, оскільки ту, котра піклується не про Господнє, а робить багатьох людей перелюбниками, ніхто не буде вважати ані між дівами, ані між заміжніми. Ця піклується, щоб догодити одному чоловіку, а ти — багатьом, і водночас близькими тобі не за законом шлюбу, а деяким іншим чином, що викривається і засуджується усіма. Тому я боюся, щоб ти, ставши відкинутою тією та іншою стороною, не виявилася зарахованою до безчесних жінок. І навіть щодо твоєї назви, якби хтось захотів визначити цей стан, ми також не змогли б заперечити що-небудь. Бо, коли на зібранні на площі чи вдома зайде мова про таких (дів), і ті, що ведуть мову про це непристойне співжиття і хочуть вказати на приналежну такому-то, називають її не матір’ю його, бо вона його не породила, і не сестрою, бо вони не з одної утроби з ним, і не дружиною, бо вона живе з ним не за законом шлюбу, і не іншою якимсь іншим визначенням спорідненості з дозволених і встановлених законом, а визначенням ганебним і смішним. Я не хотів би вимовляти його, — настільки ненавиджу саму цю назву і відвертаюся від неї, настільки огидне мені навіть саме найменування цього співжиття.

Але ти не народжувала і не зазнала болів народження. Що може бути більш ганебне за таке виправдання? Що більш гідне жалю, коли діва намагається доводити своє дівоцтво тим, на що можуть вказувати і чимало жінок із блудниць?

— Але, — скажеш, — ті розпусниці відрізняються іншими ознаками.

— Скажи мені, якими іншими?

— Зовнішнім виглядом, поглядами, ходою, коханцями, яких залучають до себе.

Добре ти зобразила нам риси блудниці. Але подивися, чи будь-коли не торкнулися ці риси й ознаки тебе. Бо і ти залучаєш до себе багатьох таких же шанувальників і за допомогою таких же сітей. Хоч ти і не стоїш біля дому, закликаючи тих, що проходять мимо, але ти постійно тримаєш чоловіків у себе в домі, що набагато гірше, не для будь-чого, як для того, щоб зробити непристойну приємність їм і собі, хоч і не через з’єднання. Яка ж тут перевага, коли навіть взаємне споглядання чинить теж саме? А якщо цього нема і ви не чините такий перелюб, то для чого тримаєш його вдома? Яку назвеш нам справедливу і ґрунтовну причину? Заміжня може вказати на шлюб, блудниця — на блуд. А ти, діва, яку вкажеш нам належну і справедливу причину?

4. Але, скажуть, чого ти домагаєшся, коли співмешканці і не сплять, і не з’єднуються з нами, як буває з тими? І на це особливо вказують чимало. Але чи не на свою голову вони це говорять? Але чи тільки на свою голову, це ми розглянемо пізніше.

Уже було конкретно доведено, коли ми говорили чоловікам, що не тільки ті, котрі злословлять, але й ті, котрі називають безпідставні причини, гідні покарання, визначеного за лихослів’я. Однак це ми ще пояснимо іншого разу, а тепер я спитаю тебе про причину такого співжиття, якщо тільки зможеш дати яку-небудь відповідь.

— Я немічна, — скажеш, — я — жінка, і не можу одна впоратися зі своїми потребами.

Водночас, коли ми викривали ваших співмешканців, то чули від них протилежне, тобто що вони вас тримають для своїх послуг. То чому ж ви, маючи силу з надлишком надавати послуги навіть чоловікам, не змогли б допомагати самим собі, жінкам, а потребуєте від інших? Як чоловікові з чоловіком, так і жінці з жінкою було б легше і зручніше жити разом. І коли ви буваєте корисними для служіння чоловікам, те набагато більше вам самим. Чому ж, скажи мені, корисне й необхідне співжиття з чоловіком? Які такі послуги він може надати вам, яких жінка не змогла б надати жінці? Ткати основу з тобою і сплітати нитки та пряжу — невже він зможе краще за жінку? Навпаки, він, хоч би й хотів, не зуміє взятися за щось подібне, якщо й цьому не навчили його тепер ви. Це справа тільки жіноча. Чи випрати одяг, запалити вогонь і зігріти горщик? Звичайно, що це не гірше, а краще за чоловіка може зробити жінка.

Чим же, скажи мені, корисний для тебе чоловік? Коли взагалі необхідно щось продати чи купити? Але й тут жінка корисна не менше за чоловіка. Про це може свідчити і торговище, і всі, що бажають купити одяг, у більшості купують її в жінок. Якщо ж діві соромно стояти на площі для такої торгівлі, а це дійсно соромно, то чи не набагато ганебніше жити разом з чоловіками? Але можна уникнути і першого, менш ганебного, ніж останнє. Для цього я запропонував би доручати це або молодій служниці, або придатним для цього бабусям. Із цього видно, що вищесказане є тільки відмовкою і прикриттям слабості.

— Прикриттям, — скажеш, — якої слабості? Якби я захотіла мати чоловіка й одружитися і вести такий спосіб життя, то хто перешкодив би мені? Хіба не дозволено зробити це вільно, не ображаючи Бога, і не піддаватись осуду та докорам з боку людей?

Це і я говорю, і це не стільки твої, скільки мої слова. Але тепер треба сказати, у чому тобі може бути необхідна допомога чоловіка. А коли не можеш пояснити цього, — вигнати негідного співмешканця, бо інакше не можливо позбутися ганьби. А те, що ти сказала, не стільки твої слова, скільки тих, котрі переживають через твою непорядність.

Отже, хоч би прислуга чоловіка була для тебе корисною тисячу разів, то й тоді не потрібно було б допускати цього з такою ганьбою. Бо коли принижується слава Божа, тоді не може бути жодної причини, хоч би якою важливою вона не була, щоб залишити поза увагою таке зло. Якби навіть необхідно було тисячу разів за день померти задля того, щоб цього не було, то варто було б віддатися цьому з великою радістю, а не залишати поза увагою таке зло тільки заради свого спокою і земної користі. Послухай, як тремтів і надзвичайно боявся цього Павло. «Для мене, — говорить він, — краще вмерти, ніж щоб хто знищив похвалу мою» (1 Кор. 9, 15). Для того, щоб не принижувалася його похвала, він готовий був умерти, а ми для того, щоб відігнати спокуси, не хочемо знехтувати навіть малим задоволенням? Як же ми зможемо колись спастися? Водночас не одне і те ж і навіть близько не подібне — втратити похвалу і зазнати осуду. Він не образив би Бога, якби навіть так сталося, оскільки Сам Бог повелів йому «жити від благовістування» (1 Кор. 9, 14), але він волів краще вмерти, ніж принизити свою важливу справу. А ми, скрізь порушуючи встановлене і знаючи, що отримаємо за це найбільшу кару, не хочемо позбутися навіть недоречної і нічого невартої звички? Чи ж буде нам прощення?

Хоч би для багатьох потреб необхідний був тільки чоловік, але від цього була б така ганьба, то треба було б, як я вище сказав, зважитися краще вмерти, ніж це допускати. А коли все це ще зручніше і легше робити з допомогою жінки, то яке зможете мати прощення ви, такі зніжені і байдужі щодо свого спасіння? Скажи ж мені, коли він робить тобі послуги, то чи не будеш і ти в де в чому прислуговувати йому? Це очевидне для кожного. Але чи не набагато краще було б не відплачувати йому тим же і не приймати від нього послуг, а той час трудів, що ти витрачаєш для його спокою, краще використати для власного заспокоєння, ніж приймати на себе тяжкий труд та ще й осоромлювати свою честь? Але (скажеш), ти не робиш йому жодних послуг. Тоді можна подумати, що він сам собі служить у всьому: і застеляє постіль, і варить, і розпалює вогонь, і виконує інші подібні справи. Але так служити не погодиться навіть раб, який нічого не отримує для себе від господаря. Однак він, скажеш, усе терпить зі страху Божого і заради визначеної за таке служіння нагороди, тому з вдячністю принижується, не отримуючи для себе від нас жодної користі.

Чим же, нарешті, ми загородимо уста безсоромних? Хоч ти приписуєш йому таке благочестя і хоч він так страшиться і боїться повелінь Божих, що поводить себе смиренніше за всякого раба і робить для тебе все, не отримуючи від тебе нічого. Однак йому насамперед необхідно було б подбати про честь і славу Божу. Тепер виходить дивне — одна і та ж душа в один і той же час виявляє і повагу, і зневагу до Божих повелінь — то боїться їх, то не звертає жодної уваги на образу самого Законодавця.

Залишатися байдужим до задоволень і зовсім не відчувати нічого людського, і при цьому трудитися, виснажуватися, принижувати себе і своїми трудами подавати спокій іншим, властиве для душі надто смиренної і піднесеної. А не принижувати славу Божу і не робити того, за що багато хто не зневажав би Його, це доступне багатьом і не надто великим (душам). Як же ми повіримо тобі, що ти для Бога зі старанністю і подвижництвом робиш те, що може звершувати велика й уважна душа, тоді як не хочеш відійти від того, від чого може відійти душа нижча і звичайна? Ти не хочеш відійти від того, чим ображається Бог і нібито віддаєш і тіло, й усе за те, що немиле Йому. Хто ж може повірити цьому? Однак не знаю, як я перейшов від дів до їхніх співмешканців. Тому нам знову необхідно звернутися до дів.

5. Отже, як ми зможемо переконати тих, котрі висловлюють такі заперечення і думки? Не варто, скажеш, навіть переконувати їх. Але чи властиве це для благочестивої душі? Тоді можна залишати поза увагою тих, що говорять зле, коли ми не подаємо їм для того приводів. Навіть тоді не можна, якщо ми можемо закрити їм уста. Якщо ж усе залежить від нас, то й весь вогонь впаде на нашу голову. Оскільки «грішачи таким чином проти братів, — говорить Апостол, — і вражаючи немічну совість їхню, ви грішите проти Христа» (1 Кор. 8, 12).

Він знав, достеменно знав, що немічність тих, котрі спокушаються, не тільки недостатня для нашого виправдання, але саме вона служить для нашого осуду. Бо чим більше ми чисті від звабних діл, тим більше нам варто було б щадити їхню немічність. Я не стверджую, що вони спокушаються не без причини, але навіть допустимо, що вони спокушаються безпідставно, то й тоді не потрібно нехтувати ними. Цьому навчив нас Павло в посланні до Римлянам, сказавши: «Заради їжі не руйнуй діла Божого» (Рим. 14, 20). Хоч би хто спокушався безпідставно, однак він засуджує не того, хто спокушається, а того, хто спричиняє таку спокусу. Як я перед цим говорив, так і тепер скажу: коли може бути якась значна користь, і до того ж така, що переважає спокусу, тоді не потрібно звертати увагу на тих, що спокушаються. А коли не може бути нічого, крім спокуси немічних, то хоч би вони спокушалися тисячу разів безпідставно, їх необхідно щадити, оскільки і Бог засуджує на покарання тих, котрі спокушають і спричиняють падіння, бо спокушати іншого без усякої користі (для нього) — справа надто нечестива. І ми, коли бачимо, що хтось через тривалу хворобу став дратівливим, негайно виводимо з дому тих, хто передчасно дратує його, навіть не дивлячись на те, справедливо чи несправедливо вони це роблять, і не приймаємо від них жодного виправдання, а жаліючи хворого, прощаємо йому все через немічність, хоча б він і несправедливо дратувався.

Якщо ж ми проявляємо таке піклування і щодо рабів, і щодо дітей, і навіть часто караємо сина, що провинився в цьому, то тим більше Бог, благий і милосердий, і поблажливий, зробить це. Що ти говориш? Той, що спокушається, немічний? Тому він і заслуговує пощади, а не кривди. Він має рани? Тому ми і не будемо ятрити їх, а лікувати. Він підозрює злобливо і безрозсудно? Тому ми і будемо усувати підозру, а не підсилювати, оскільки, роблячи всупереч цьому, ти грішиш проти Самого Христа. Чи ти не чуєш, як часто в Старому Завіті Мойсей говорить, що Бог є «ревнитель» (Вих. 20, 5), і Сам Він говорить: «Возревнував Я за Єрусалим» (Зах. 1, 14), а в Новому Завіті Павло волає: «Я турбуюся про вас ревністю Божою» (2 Кор. 11, 2)?

Тільки цього, без усього іншого, було б достатньо, щоб зворушити душу не надто хвору і запеклу. Це — так страшно, або вірніше — більш утішливо, ніж страшно. Бо ревнощів не було б, якби їм не передувала гаряча і полум’яна любов. Отже, вона є знаком сильної і полум’яної Божої любові і прихильності. Ревність Божа — це не пристрасть, а бажаючи виявити Свою невимовну любов, Він часто вживає цей вираз. Ми, при своїй великій нечуттєвості впадаємо в людські пристрасті й ображаємо Бога, Який нас так сильно любить, а тим, котрі не можуть подати нам жодної користі, всіляко догоджаємо.

Чи може тобі, жалюгідна, принести стільки ж користі це непристойне співжиття, наскільки воно позбавляє тебе скарбів? Поглянь: воно зводить тебе з небес, виганяє з духовного весільного чертога, відлучає тебе від небесного Жениха, зводить на тебе вічні кари і муки, яким немає кінця. Хоч би тисячі рудників золота пропонував тобі той, хто живе з тобою, хоч би він підкорявся тобі більш за куплених рабів, хоч би подавав тобі і честі, і спокою більше, ніж самій цариці, попри все це чи не належало б тобі цуратися і відвертатися від нього, як від зарази і ворога, що більше віднімає, ніж дає? Тобі слід думати про блага небесні, про тамтешнє Царство, про безсмертне життя, про невимовну славу, а ти думаєш про земні речі, і тому, хто задля них корисний, догоджаєш, наче Владиці, і не молишся, щоб під тобою розступилась земля і так ти відійшла звідси?

Ти вказуєш мені на жіночу немічність, на виправлення людських вад і на домашній спокій, вишукуючи і називаючи вигадані причини. Але цим не обманеш тих, що мають розум. Адже нема, нема такого спокою, задля якого була б необхідна така непристойність. Жінка, якщо захоче, може достатньо служити не тільки собі, але й іншим. І на початках, коли обов’язком чоловіка є суспільні справи, її обов’язок — направляти й облаштовувати все в домі.

Отже, не через необхідність спокою ви залучаєте до себе в дім чоловіків. То хіба, скажете, для перелюбу й розпусти? Я не можу сказати цього, ні, я навіть тим, що говорять це, не перестаю докоряти. Але якби ж то можливо було переконати їх! Яка ж, скажете, причина робить це співжиття жаданим для нас? Пристрасть марнославства тягне до цього співжиття. Весь рід людський, можна сказати, марнославний, а особливо — жіноцтво. Бо, якщо вони і спокою не потребують, як уже доведено, і не віддаються розпусті разом з ними, то цілком очевидно, що залишається підозрювати тільки це.

6. Отже, знайшовши сам корінь зла, облишимо, нарешті, викриття і будемо застерігати й переконувати. Як чоловіки, які живуть разом з дівами, думають знаходити в цьому задоволення, однак відчувають важкі муки (бо єдиним справжнім і надійним задоволенням була б розлука з ними), так і вони. Здається, вони думають, що від цього може бути деяка слава і знаменитість, але якщо ретельно роздивитися, то вони накликають на себе осміяння, сором, осудження та крайню ганьбу.

Про це ми вже сказали коротко на початку, але скажемо й тепер. Нехай, якщо хочеш, співмешканець не з простих і не з безчесних людей, а з тих, що мають велику силу в церкві, нехай для всіх буде особою надзвичайною і через знатність свого роду, і через силу красномовства, і через благочестя, і нехай буде знаменитий у всіх відношеннях, однак попри все він не може зробити знаменитою і поважною співмешканку. Бо той, хто хоче отримати славу від дружби з ким-небудь, насамперед повинен оберігати славу того, хто прославляє. Якщо ж вона буде зганьблена, то тим більше буде принижений він. Як від зіпсованого джерела і ті потоки, що течуть від нього, запозичують зіпсованість, і від гнилого кореня плід буває ще більш заражений гнилістю, так і тепер, коли той, від котрого діва очікує для себе слави, стає смішним через співжиття з нею, то й вона сама як крім нього, так і разом з ним зазнає ганьби. І якщо про жінку раніше у багатьох була добра слава, то він, прийшовши до неї, позбавить її дім цієї слави, і аж ніяк не принесе їй іншу, кращу. Також якщо і про нього була така думка, то і з ним буде те ж саме.

Отже, це співжиття не збільшує гарний поголос про вас, а позбавляє і того, що був, і накликає на обох поганий поголос, якого не було. І тепер можна сказати те, що пророк сказав про юдеїв: «Чи може ефіоплянин перемінити шкіру свою, і барс — плями свої?» (Єр. 13, 23). Так і ці співмешканці чи очистяться колись від свого сорому, який, наче якась виразка на тілі, плямує суспільну думку про обох, затьмарюючи всі їхні добрі якості? А, може, вони вважають славою для себе саме панування над чоловіками? Однак це надто смішно, і цим особливо відрізняються тільки блудниці. Жінкам поважним і цнотливим невластиве захоплюватися такими сітями. У цьому полягає навіть ще більш особлива причина безчестя, бо чим більше вони панують над чоловіками і чим сильніше підкоряють їх собі, тим більше осоромлюють самих себе разом з ними. Оскільки жінка, яка не поневолює чоловіків, а поважає їх, є для всіх і поважною, і славною.

Якщо ж вони не послухають наших слів, то уста їм може закрити Закон Божий, який говорить: «До чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16), бо «голова жінці — чоловік» (1 Кор. 11, 3). Такі постанови і такий здавна існуючий порядок можна знайти в багатьох інших місцях. І великий буває сором, коли верхнє стає нижнім, голова стає внизу, а тіло вверху. Якщо ж це ганебне й у подружньому житті, то набагато більше у такому співжитті, в якому негідним є не тільки те, що порушується Закон Божественний, але й те, що накликається надто негідний поголос і на чоловіка, і на жінку. Якщо саме співжиття ганебне, то набагато більше поневолення співмешканця. Панування не завжди приносить похвалу, а буває, що й не пануючий удостоюється честі і пануючий зазнає осоромлення.

Отже, якщо ти хочеш мати повагу від чоловіків, то не май з ними спілкування, віддаляйся від їхнього товариства, споглядання і співжиття. Тоді і жінки будуть захоплюватися тобою, і всі чоловіки будуть поважати тебе, як справжню діву, яка невідступно перебуває біля Жениха. Тоді не тільки домашні, але й язичники, і юдеї, і весь рід людський буде звеличувати тебе. Отже, якщо ти шукаєш слави, то йди цим шляхом, а не протилежним, і тоді тебе вже не будуть називати приналежною такому-то і такому-то, а Христовою. Будь-чого іншого подібного для тебе не може бути ні від кого ніколи. Скажи, хіба це маловажливо, коли щодня стануть виголошувати і повторювати і на торговищі, і в домах, і в інших місцях, що така-то діва, дуже молода і надзвичайно вродлива, яка мала можливість, якби захотіла, мати чимало поклонників, не побажала цього, а зважилася краще терпіти і перенести все, ніж зрадити любові до Христа і затьмарити красу цнотливості? Вона блаженна і двічі, і тричі, і до безмірності. Яких тільки сподобиться благ, який отримає вінець, яку нагороду отримає, наслідуючи самих безтілесних сил!

Так і подібно до цього будуть усі говорити про неї і ставити її своїм дочкам за приклад для наслідування. Чи захоче хтось підтримати ту, котра живе побожно, чи напоумити розпутну — знову всі будуть вказувати на її якості, що заслуговують похвали. І не тільки в цих випадках, але й тоді, коли просто зайде мова про дівоцтво, всі будуть хвалити її. І то не тільки ті, котрі живуть побожно, але і ті, котрі, використовуючи всі заходи, намагалися її звабити, однак були знехтувані нею і залишені без уваги.

Таку велику, а то й набагато більшу славу, ніж я сказав, вона буде мати, тоді як та, котра має співмешканців — зовсім навпаки. По-перше, коли які-небудь нечестивці стануть гудити дівоцтво, то під час таких розмов згадають їх обох. Однак перша — відкриє уста тим, котрі захищають, а остання — тим, котрі осуджують. Далі, коли необхідно когось напоумити чи виправити, то перша постає, наче ліки, що вгамовують біль і можуть видалити гнилість, і є прикрасою слова учителя, а остання стає в один ряд з ганебною жінкою. І хоч би вона й не була присутньою при цьому, все одно її осуджують і ганьблять, бо при згадуванні про кожну, котра грішить, обов’язково засуджують й ганьблять і її. І де б не йшлося про ці речі, скрізь першу називають блаженною, а останню — жалюгідною, нещасною та іншими подібними назвами. І як ту не тільки ті, котрі її знають, але й ті, котрі не знають і не отримували від неї жодної благодійності, прославляють і вихваляють, так цю і ті, що знають, і ті, що не знають і не зазнали від неї жодного зла, ганьблять і паплюжать. Бо тих, котрі живуть праведно, хвалять і прославляють не тільки знайомі, але й незнайомі, і навіть вороги, а розпусних і негідних ганьблять навіть друзі.

Це — діло Божого Провидіння. Господь уселив у нас таку прихильність до доброчинності і таку відразу до гріха, що її схвалюють всі і непричетні до неї, а гріх осуджують і відвертаються від його навіть ті, що віддаються йому. Тому від недбайливих дів відвертаються не тільки ті, котрі знають їх, але й ті, котрі їх не знають, а найбільше — це їхні співмешканці. Справді, хоч би як вони запевняли, що люблять і поважають вас, хоч би виявляли вдячність за задоволення, яке ви їм подаєте, однак у своїй совісті, коли бодай трохи опам’ятаються і зрозуміють, у які сіті потрапили, вони ненавидять вас.

Таким злом є цей порок. Навіть ті, котрим ви догоджаєте більше за всіх, більше за всіх осуджують вас, оскільки, будучи допущеними до внутрішнього притулку і проникаючи в усі ваші таємниці, більше за всіх знають ваші діла. А те, що вони ненавидять вас, видно з наступного: вони тисячі разів хотіли б позбутися цієї пристрасті і тяжкої хвороби, але перешкоджає звичка і деяке уявне задоволення. Буває така хвороба, якої хочуть позбутися і ненавидять її всі, що нею опановані, однак відчувають в ній і задоволення. Так буває і з цією. Яким би жалюгідним і нещасним не був дехто, однак не може бути настільки відважним, щоб бажав посоромлення власної честі і захотів жити в безчесті, бути в усіх на устах предметом осуду, насмішок і ганьби, видовищем на торговищі, де всі, як тільки він появляється, пальцями вказували б ближнім на нього, як на найбільш ганебного. Так не малі прикрощі вони терплять від цієї підозрілості, яка постійно тривожить їхню совість і сильніше за будь-якого черв’яка мучить їхню душу.

Якщо ж буває таке засмучення тоді, коли ганьба є тільки з боку людей, котрі відкрито нічого не говорять, а осуджують вдома і між собою, то коли ми відійдемо до ображеного Нареченого, коли навіть таємне стане явним, коли відкриються і серця, і розмови, і настрої, і погляди, і думки (не говорю про більш ганебне), коли взагалі все відкриється перед усім світом, якого тоді ми зазнаємо безчестя, і кари, і мук? Якщо тоді наша душа не стане такою світлою, якою має бути віддана Цьому Нареченому, якщо не буде чистою від усякої нечистоти, скверни і пороку, то загине і зазнає крайнього лиха. Бо коли навіть незначна пляма може викинути її геть, то хто спасе її тоді від покарання і мук, коли буде велика нечистота, і такий сморід, і тисячі ран зі всіх боків? Якщо тут її життя для всіх таке мерзенне і неприємне, що всі відвертаються від неї, і друзі і вороги, то як вона зможе ввійти до Царського покою, будучи оскверненого таким брудом?

Хіба не бачиш, що навіть у дім людини простої і незнатної ніхто не впустить брудну свиню, але відганяють її, і гонять, і зачиняють двері, й проганяють її далеко? Якщо ж навіть безсловесну тварину, яка вже звикла до бруду, люди не дозволяють впускати в дім нечистою, то як у Небесні оселі, де такий блиск, де все світле, де неприступне світло, де знаходяться діви, що сяють світліше за всяку блискавку, як зможе хто-небудь увійти, будучи настільки оскверненим? Діви, які не мали оливи, були вилучені із весільного покою. Як же ви надієтеся ввійти у ті неприступні обителі? А ваш гріх ще тяжчий за їхній, бо не одне і теж — не подавати тілесну їжу і губити душі багатьох. Ті не кривдили убогих, але зазнали цього через те, що не подавали їм свого і не рятували від убогості. А ти і скривдила, і відігнала (від покою), і не тільки не принесла жодної користі, але й завдала великої шкоди. Якщо ж зазнали такої кари ті, котрі не принесли користі, однак зберегли своє дівоцтво непорушним, то яку кару отримають ті, котрі при своїй безкорисності заподіяли ще й неабияку шкоду і собі, і співмешканцям, і тим, що спокусилися, і, що найважливіше, образили ім’я Нареченого?

Хіба не знаєте, яку справу ви взяли на себе, на який подвиг виступили, який вид боротьби обрали, яке успадковували місце серед воїнства? Ви стоїте біля самого воєначальника, чи краще — біля Самого Господа, і боретесь. Як під час бою все військо займає не одне місце, але одні розміщуються на флангах строю, інші — посередині, ще інші — ззаду, інші прикрашають передню частину загону, а інші скрізь там, де цар, разом з ним з’являються і рухаються. Так само і сонм цнотливих, якщо він справді складається із сонму дів, займає не будь-яке інше, а саме це останнє місце. Не стільки ті, котрі носять золотий одяг, їздять на прикрашених золотом конях, і носять золоті й прикрашені каменями щити, передвіщають прихід царя, скільки діва має передвіщати пришестя Христове. Бо ті появляються біля царської колісниці царя, а вона сама буває, якщо захоче, і царською колісницею, як Херувими, і стоїть перед Ним, як Серафими.

7. Отже, виходячи на площу, вона мала б бути зразком всякого смирення і дивувати всіх, наче ангел, що нині зійшов з неба. І якби хтось із самих херувимів явився на землі, то він залучив би до себе всіх людей, так і діва повинна прихиляти всіх, що дивляться на неї, до зачарування і подиву щодо її святості. Коли вона йде, то йде ніби по пустелі, у церкві сидить у найглибшому мовчанні, ні на кого з тих, що проходять біля неї, не звертає погляду: ні на жінок, ані на чоловіків, а тільки на свого Нареченого, ніби присутнього і видимого. Коли вона піде додому, то знову розмовляє з Ним у молитвах і чує тільки Його голос через Писання. Будучи вдома, вона роздумує тільки про Нього, свого Улюбленого, залишаючись ніби подорожньою, і прибулицею, і гостею, і веде себе так, як варто поводитись далекій від усього земного. Уникає не тільки поглядів чоловіків, але й товариства світських жінок. І про тіло своє піклується стільки, скільки вимагає необхідність, а все піклування звертає на душу.

Хто ж не буде дивуватися, хто не стане чудуватися, бачачи в жінці ангельський спосіб життя? Хто насмілиться приступити до неї? Хто з людей зважиться торкнутися до такої полум’яної душі? Тому всі волею і неволею будуть відступати від неї, всі будуть дивуватися, бачачи ніби розпечене і блискуче золото. Золото і від своєї природи має великий блиск, а коли воно ще отримує блиск від вогню, тоді видовище стає ще величніше і вражаюче. Якщо таке буває з речовиною, то тоді, коли це відбудеться з золотою душею, видовище буде жадане не тільки для людей, але й для ангелів.

Для чого ж ти прикрашаєш себе одягом, маючи прикрасу від цього полум’я? Одяг даний нам не для того, щоб ми прикрашали себе, не для того, щоб ми виряджалися в те, що може посоромити нас гірше наготи, а щоб прикривали сором наготи. Тому і Бог одів Адама і його дружину в «одяг шкіряний» (Бут. 3, 21), хоч Він міг, якби захотів, одіти їх у прекрасний одяг. Але Він від початку цим і повчає нас, що тепер час не розкоші, а зітхання та упокорення. Якщо ж сама потреба в одязі викликана соромом і ганьбою і бере початок від гріха, то для чого ти збільшуєш цей знак осуду? Чи не достатнім доказом нашого падіння є сама потреба в одязі? Для чого ж ти робиш це приниження ще більшим? Для чого збільшуєш осуд, примножуючи цю потребу? За вченням Павла (1 Кор. 9, 27) треба би плакати, і зітхати, й упокорювати саме тіло, а ми намагаємося прикрашати його покривалами подібно, як якби хтось, маючи пухлину на оці і будучи змушеним покривати її, став ще прикрашати це покриття. Тому Ілля та Іоан мали простий одяг, одягаючись у шкіряні хітони і волосяний одяг, бо вони намагалися і прагнули отримати одяг нетління.

А ти вишуканістю одягу перевершуєш навіть видовищних жінок, приваблюючи ним розсіяних юнаків. Не такого твого одягу та прикрас бажає Наречений, Він заповідав, щоб все Його прославляння було у твоїй душі, а ти, знехтувавши цим, всіляко прикрашаєш бруд і попіл і приманюєш нестримних зівак і, так би мовити, робиш перелюбниками всіх, котрі дивляться на тебе. Те, що таким чином ти прирікаєш себе на велике полум’я, думаю, що проти цього і сама не будеш заперечувати. А що за цим іде і безчестя, й осуд, це я постараюся показати, звернувши увагу на самих оцінювачів. Коли та, що прикрашає свою душу, має цінителем своєї краси Бога, а ти — людей, чи краще — не людей, а свиней, собак чи щось ще гірше серед безсловесних тварин, то хто може бути настільки безрозсудним, щоб вважати тебе прикрашеною краще за ту, котра своєю внутрішньою красою прихиляє любов Божу?

Отже, чим більше ти піклуєшся про вишуканість (в одязі), віддаляючись від Бога і приваблюючи таких людей, тим робишся огиднішою, і через це стаєш більш ганебною і безобразною. Бо хіба не потворна та, котра не може прихилити до себе Бога? Якщо ж такою неприємною є та, котра прикрашається, то уяви, наскільки збільшує свою огидність та, котра ще має в себе співмешканця.

8. Але, якщо хочеш, ми не будемо згадувати про співжиття, а тільки розкриємо його, щоб виявити його ще більшу ганебність. Оскільки вони не бояться всевидющого Ока, а остерігаються тільки людських поглядів, то позбавимо їх і цієї розради, виставивши на вид те, що ховають і затінюють стіни, і відкриємо двері для тих, хто хоче бачити, насамперед піднявши їх з постелі. Але краще, якщо бажаєте, насамперед розкриємо те, що відбувається в їхньому домі, і допустимо, що ті, котрі живуть з ними, розділені стінами і сплять у різних кімнатах. Бо я не думаю, щоб хтось із них, хоч би й був схильний до великої непристойності, став би ганьбити себе до такої міри, що і спав би в одній кімнаті.

Отже, нехай вони розділені стінами. І що ж? Цього недостатньо для того, щоб вони позбулися підозри. Однак не будемо тепер говорити про підозру, хоч би разом з мужчиною жило безліч служниць, а поки що вкажемо на непристойність іншого роду. Буває, що вони, прокинувшись одночасно, але не для того, щоб цілу ніч молитися, (бо нічого побожного від таких душ ніколи не може бути), а йдуть одне до одного, ще лежачого, і вночі розмовляють між собою. Що може бути ганебніше від цього?

А коли трапиться, що співмешканка раптом занедужає, тоді вже й стіни непотрібні. Вставши швидко, раніше за інших, бо служниці часто баряться, він входить до лежачої діви, виправдуючись її недугою, сідає біля неї і виконує різні послуги, які випадає виконувати тільки жінкам. І вона не соромиться, а ще й тішиться цим, і він не тільки не соромиться, а навіть дуже радіє, і тим більше, чим ганебніше те служіння, яке він чинить. Тоді і справджуються апостольські слова: «Слава їхня — в соромі» (Флп. 3, 19). Коли ж встануть і служниці, то сором буває ще більший. Вони з непокритою головою, тільки в нижньому одязі і з оголеними руками, будучи стривоженими і пробудженими вночі, бігають у його присутності, чи вірніше — він крутиться і бігає посеред них тоді, коли вони звершують усі потреби. Що може бути ганебніше від цього? І коли навіть прийде сповитуха, то й тоді він не соромиться, а ще й хвалиться в присутності сторонніх дів, оскільки зважає тільки на те, як би надати хворій свої послуги, не усвідомлюючи, що чим більше він це робить, тим більше осоромлює і її, і себе.

І що дивного в тому, що він не соромиться тієї, що прийшла? Часто й опівночі він не лінується виконувати справи низьких служниць, навіть бігти до сповитухи. Коли ж та прийде, його то виганяють проти волі, якщо він надто безсоромний, то дозволяють увійти і сидіти. Але хто зміг би, навіть використавши для його осоромлення чимало зусиль, зобразити його таким, яким він робить себе сам? Коли ж настане день і необхідно буде обом вставати, тоді починаються обережності і побоювання. Бо і вона не може безпечно вийти зі своєї кімнати, оскільки виходячи, інколи могла зустріти неодягненого чоловіка, і цього ж побоюючись, він інколи виходить, сповіщаючи про себе, а іноді — без обережності, за що зазнає чималої ганьби. Але я більше нічого говорити не буду.

Усе це хоч і маловажне, однак спричиняє великий вогонь нестриманості. Таке, а то й більше трапляється в домі. Коли він, пішовши на торговище, звідти повернеться, тоді знову буває чималий сором. Входячи до дому, наче до свого, і не вважаючи за потрібне попередити про це, він, побачивши, що в неї сидять жінки, соромить її. І вона часто робить теж саме. Так, у них жінка вважає ганебним приймати до себе жінок, а чоловік — чоловіків, однак самі, відмовляючись приймати в себе людей своєї статі, не відмовляються жити разом одне з одним. Що може бути гірше від цього?

Траплялося, що його бачили сидячим біля тієї, що мотає нитки в клубок чи тримає прядку. А хто може розповісти прикрощі та щоденні сварки? Хоч би між ними була неабияка дружба, однак може статися й це. Я чув про деяких, що вони навіть переживають ревнощі, бо де немає духовної любові, там обов’язково буває і це. Звідси безперестанні падіння, звідси розбещення, через це дів стають неблагородними, безсоромними і бувають, хоч не розтлінні тілом, зате розтлінні вдачами. Бо коли вона звикає вільно розмовляти з мужчиною, і сидіти разом з ним, і дивитися на нього, і сміятися в його присутності, і робити чимало інших непристойностей, ніскільки не вважаючи це негідним, тоді зривається завіса дівоцтва і зневажається його краса. Тому вони ні від чого не ухиляються і ні від чого не відмовляються, а бувають і свахами, і звідницями шлюбу, і виконавицями інших справ, і перешкоджають багатьом жінкам, котрі хочуть залишатися у вдівстві, думаючи знайти в цьому виправдання своїх пороків. Тому їх зневажають усі. Тому навіть заміжні жінки не соромляться перед ними, оскільки ведуть себе в усьому краще за них.

Воістину набагато краще вступати в перший і в другий шлюб, ніж чинити такі негідні речі і бути для всіх звідницями і безстидницями, позбавляючи себе задоволення шлюбу і покладаючи на себе тягар шлюбу. Бо що може бути важче, ніж мати в себе чоловіка і піклуватися про його справи? Бог звільнив тебе від цього тягаря, від настанови: «До чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16), — тебе звільнило дівоцтво. Для чого ж ти знову накликаєш на себе рабство? Христос зробив тебе вільною, а ти сама примножуєш собі труди. Він звільнив тебе від турбот, а ти вигадуєш собі турботи.

9. Оскільки я згадав про турботи, то тепер при цій розмові пригадуються мені апостольські слова. Якби саме співжиття жінок з чоловіками і чоловіків з жінками звільняло від турбот, то Павло, закликаючи до стриманості, не сказав би: «Я хочу, щоб ви були без турбот» (1 Кор. 7, 32), якби бажав і цим спонукати нас до того. «Чого хочете ви, — говорить він, — спокою і волі?» А хіба не бачите, що від співжиття з чоловіками є противне: поневолення, і труди, і чимало лиха? Тому багато, втративши чоловіків, часто не вступали в шлюб, щоб не бути знову під ярмом рабства.

Тому, хоч би тобі довелося жити в убогості і залишатися без усяких заступників, веди життя в побожності і не май нічого спільного з мужчиною, а спілкуйся з жінками, котрі живуть побожно, тоді не втратиш свого вінця і будеш насолоджуватися цілковитою безпекою. Якщо ж ці настанови є для тебе надто важкими, пошукай його старанно й обов’язково знайдеш, чи вірніше, і шукати не потрібно. Як усі ми прагнемо до світла, так і до тебе, якщо будуть сяяти промені твого життя, прихиляться всі жінки, кожна з любов’ю пропонуючи тобі себе замість служниці, і будуть вважати тебе опорою свого дому, прикрасою і вінцем свого життя за словами Христа. «Шукайте ж, — говорить Він, — спершу Царства Божого, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33). А тепер ми, ставлячись з байдужістю до небесного, з власної вини втрачаємо і земне.

Коли я говорю: «Ми», — то маю на увазі не тільки чоловіків, але й вас, жінок, і навіть більше вас, ніж чоловіків, бо і на початку жінка отримала тяжчу кару, оскільки саме вона сприяла спокусі. Тому і Бог покарав ту, котра спокусила, більше, ніж спокушеного. Так буде і нині, якщо ви не захочете виправитися і повернути свою гідність. Коли жінка була обвинувачувана в тому, що дала чоловікові від плоду, вона не насмілилася сказати, що йому, як чоловіку, варто було б не погоджуватися і не зваблюватися, але, промовчавши про це виправдання, як нічого не варте, звернулася до виправдання іншого, хоч також слабкого, однак такого, що має важливіше значення. Із цього видно, що скоріше спокушені можуть звалювати вину на звабників, ніж останні на спокушених.

Блудниця, коли запрошує того, хто розтліває її тіло, переспавши з ним, відпускає його, а ти, запросивши того, хто губить і розтліває твою душу, постійно тримаєш його у своєму домі і не дозволяєш піти, накладаючи на нього важкі узи ласками, догідливістю та іншими діями, думаючи, що прославляєшся, сама себе ганьбиш. Скажи мені, хіба ти не розумієш, наскільки коротке це життя, наскільки подібне воно до сновидіння, в’янучих квітів та минаючої тіні? Чому ж ти хочеш, насолодившись тепер у сновидінні, тоді в реальності терпіти кари? Однак тут і насолоди нема, бо яка насолода там, де осуд, ганьба, глузування і спокуси? Навіть якби й була насолода, то що таке мала крапля води в порівнянні з безмежним морем?

«Слухай, дочко, і споглянь, і прихили вухо твоє, і забудь народ твій і дім отця твого. І забажає Цар доброти твоєї» (Пс. 44, 11–12), — волав колись Давид до світу, що перебував у негідному стані. Це і ми проголосимо тобі, дещо змінивши слова пророка, і скажемо разом із пророком: «Слухай, дочко, і споглянь, і прихили вухо твоє, і забудь негідну звичку свою і тих, що живуть з тобою заради твоєї шкоди, і забажає Цар доброти твоєї». Чого тобі ще треба? Що ще можемо ми сказати подібне до цього, коли ти отримаєш любов Владики небес і землі, ангелів і архангелів, і вищих сил, звільнившись від цих низьких, подібних до тебе рабів, які ганьблять твою гідність? Тому на цьому і завершимо розмову, оскільки не можемо сказати нічого подібного до цієї честі. Якщо та, котра своїм нареченим має царя земного, вважає себе щасливішою за всіх, то ти (маючи Нареченим своїм) не царя земного і не подібного до себе раба, а Царя Небесного, Який перевершує всяке начальство і владу, і силу, і всяке ім’я (Еф. 1, 21), Який сидить вище херувимів, потрясає землю, розпростер небо, страшний для херувимів, неприступний для серафимів, і є не тільки Нареченим, але й любить тебе, і любить сильніше за всяку людину, — як не залишиш усе земне, хоч би навіть прийшлося віддати душу?

Отже, якщо цього одного слова достатньо для того, щоб виправити людину, хоча б вона була важчою за всякий свинець, і спрямувати її до небесної оселі, тоді ми, закінчуючи тут (своє слово), заповідаємо тобі — оспівувати ці слова, ніби якусь божественну пісню і вдома, і на торговищі, вдень і вночі, в дорозі й у світлиці, голосом і думкою, і безперестану повторювати для душі: «Слухай, душе моя, і споглянь, і прихили вухо твоє, і забудь негідну звичку свою, і забажає Цар доброти твоєї». І якщо будеш постійно повторювати ці слова, то зробиш душу чистішою від золота, бо ці слова сильніше за вогонь запалюють душевні помисли й очищають усяку нечистоту, у Христі Ісусі Господі нашому, Якому слава повіки. Амінь.

1. Вказані слова Священного Писання належать двом пророкам, Михеєві та Амосу. Св. Іоан Золотоуст вказує ім’я пророка Михея. [↩]

Опубліковано: 22.04.2016.