«Наша Парафія»

Роздуми про дівоцтво належать до ранніх творів св. Іоана Золотоуста, однак достеменно невідомо, чи вони написані тоді, коли він був дияконом, чи пресвітером Антиохійскої Церкви (380–398 рр.), чи коли ще ніс подвиг у пустелі (374–380 рр.). Безсумнівним є те, що ця праця появилася раніше, ніж його Бесіди на Перше послання ап. Павла до коринф’ян, виголошених в Антиохії. Це видно з того, що наприкінці 19-ї Бесіди сам Святитель посилається на свою Книгу про дівоцтво, у якій достеменно роз’яснює християнське вчення про дівоцтво та своє ставлення до вчення про законний шлюб на противагу єретикам, які принижували шлюб. Саме з цього Святитель і починає свою натхненну мову.

Красу дівоцтва юдеї нехтують, і це не дивно, якщо вони не вшанували Самого Христа, народженого від Діви. Язичники захоплюються і вражаються ним. Однак підносить його тільки Церква Божа. Дів єретичних я ніколи не назву цнотливими, по-перше, тому, що вони нечисті, оскільки не заручені одному чоловікові, як бажає блаженний друг Нареченого-Христа, коли говорить: заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою (2 Кор. 11, 2). Хоч це сказано про всю повноту Церкви, але під цими словами маються на увазі і діви.

Як же можуть бути чистими ті, котрі не мають любові до одного Мужа, а приєднують до Нього іншого, неіснуючого бога? Тож, вони не можуть бути дівами, по-перше, з цієї причини, а по-друге, тому, що стали утримуватися від шлюбу, визнавши шлюб безчесним. Узявши за правило вважати шлюб справою гріховною, вони заздалегідь позбавили себе нагород, визначених для дівоцтва. Бо справедливість вимагає, щоб ті, котрі утримуються від злих діл, не вінці отримували, а тільки не піддавалися покаранню. І таке встановлення можна бачити не тільки в наших, але у зовнішніх (язичницьких) законах. Убивця, говорять (закони), має бути покараний смертю, однак не додають: той, хто не вбиває, нехай отримає почесті. Злодій, говорять (закони), нехай буде покараний, але не велять, щоб отримував дари той, хто не краде чужого. І віддаючи на смерті перелюбника, вони не визначають жодної нагороди тому, хто не руйнує чужих шлюбів. І це надзвичайно справедливо. Потрібно відплачувати похвалою і підносити тих, котрі процвітають у добрі, а не тих, що (тільки) уникають зла. Для останніх досить і тієї честі, що вони не зазнають нічого злого.

Тому і Господь наш погрожував геєною тому, хто без причини і даремно буде гніватися на брата свого і назве його виродком (Мф. 5, 22), але не обіцяв Царства Небесного тим, котрі даремно не гніваються й утримуються від лихослів’я, а зажадав ще іншого, більшого і найважливішого, сказавши: «Любіть ворогів ваших» (Мф. 5, 44). Бажаючи показати, наскільки мізерним, незначним, і таким, що не заслуговує жодної честі є тільки утримання від ненависті до братів, Він сказав, що цього недостатньо для того, щоб нам удостоїтися якої-небудь честі, а заповів щось набагато більше, тобто любити їх і бути в дружбі з ними. Бо як це можливо, коли ми в цьому відношенні ніскільки не перевершуємо язичників? Тому, якщо ми прагнемо нагороди, то повинні прикласти до цього щось інше, більш важливе. «Якщо, — говорить (Христос), — Я не засуджую тебе до геєни, бо ти утримуєшся від лихослів’я і гніву на брата, то не вважай себе тільки через це гідним вінців. Бо Я вимагаю не тільки такої міри прихильності, але, хоч би ти до нелихослів’я додав, що й любиш його, все одно ти ще знаходишся внизу і стоїш в одному ряді з митарями. Якщо ж ти бажаєш бути досконалим і гідним небес, то не зупиняйся на цьому, а піднімися вище і засвой собі те, що перевершує саму природу, тобто — любов до ворогів».

Отже, коли тут усі згідні з нами, то нехай перестануть єретики даремно утруднювати себе. Вони не отримають жодної нагороди не тому, що Господь не правосудний — це неможливо! А тому, що вони самі нерозумні і лукаві. Як це? Вище доведено, що тільки за саме утримання від злих діл не заслуговує жодної нагороди, а вони уникають шлюбу тому, що вважають його злим ділом. Як же вони можуть вимагати нагороди за відхилення від зла? Як ми не отримаємо вінців за те, що не чинимо перелюбу, так вони за те, що не одружуються. Їм у той день скаже Той, Хто має судити нас: «Я приготував почесті не для тих, котрі тільки утримувалися від злих справ (це для Мене маловажно), а вводжу в нетлінну небесну спадщину тих, котрі виконували всякі чесноти». Як же ви, визнавши шлюб справою нечистою і негідною, за своє утримування від скверни вимагаєте нагород, які приготовлені для тих, котрі творять добро? Він і овець ставить праворуч, і благословляє, і вводить у Царство не за те, що вони не крали чужого, а за те, що і своє власне ділили з іншими. І того, котрому було дано п’ять талантів, Він схвалює не тому, що він їх не зменшив, а тому, що ще примножив отримане і повернув заставу з прибутком.

Коли ж ви перестанете даремно бігати, марно трудитися, даремно нести подвиги і бити повітря (1 Кор. 9, 26; Флп. 2, 16)? О, якби тільки даремно! Хоч для тих, що багато трудилися й очікували нагород більших, ніж їхні труди, буде чималим покаранням і те, що вони під час почестей опиняться серед тих, котрі їх не отримали.

2. Але не тільки в цьому їхнє нещастя, і не тільки цим обмежиться їхнє страждання за те, що вони нічого не придбали, а будуть ще й інші, набагато тяжчі кари: вогонь невгасимий, черв’як невмираючий, пітьма непроглядна, скорбота, тіснота. Тому нам необхідні незліченні уста й ангельська сила, щоб ми змогли піднести Богові гідну подяку за Його піклування про нас, чи краще сказати — і тоді це неможливо. Чому?

Хоч піклування про дівоцтво у нас і в єретиків однакове, а може, в них і набагато більше, однак плоди від цих трудів не однакові. Для них — кайдани, сльози, скорбота і вічні муки, а для нас — перебування з ангелами, сяючі світильники і найважливіше зі всіх благ — спілкування з Нареченим. Чому ж так, за одні і ті ж труди відплата протилежна? Тому, що вони (єретики) обрали дівоцтво для того, щоб поставити закон супротивний Богові, а ми робимо це для того, щоб сповнити Його волю. Бог, за свідченням того, через котрого говорить Христос, хоче, щоб усі люди утримувалися від шлюбу: «Бажаю, щоб усі люди були як і я» (1 Кор. 7, 7), тобто у стриманості. Але Спаситель, жаліючи нас і знаючи, що «дух бадьорий, плоть же немічна» (Мф. 26, 40), не поставив це як неодмінну заповідь, а надав можливість обирати нашим душам. Якби це було повелінням і законом, то ті, що сповняють його, не отримали б нагороди, а почули б: «Зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17, 10). Так само і ті, котрі порушили б його, не отримали б прощення, а зазнали б покарання як порушники закону. Тепер же, сказавши: «Хто може вмістити, нехай вмістить» (Мф. 19, 12), (Спаситель) з одного боку не засудив тих, хто не може, а з іншого боку — для тих, хто може, відкрив великий і надзвичайний подвиг. Тому і Павло, йдучи слідами Учителя, говорить: «Щодо дівоцтва я не маю повеління Господнього, а даю пораду» (1 Кор. 7, 25).

3. Але ні Маркіон, ані Валентин, ані Манес1 не втрималися в (межах) такої стриманості, бо в них говорив не Христос, Який жаліє Своїх овець і віддав за них душу Свою, а людиновбивця, отець неправди (Ін. 10, 11; 8, 44). Тому вони погубили і тих, котрі повірили їм, — тут поклали на них тягар безкорисних і нестерпних трудів, а там потягнули із собою в приготовлений для них вогонь.

4. О, ви більш нещасливі, ніж навіть язичники! Хоч язичників очікують муки геєни, але вони принаймні тут мають задоволення, вступаючи в шлюби, насолоджуючись багатством та іншими життєвими радощами. А ви і тут, і там маєте терпіти муки та скорботи — тут добровільно, а там мимоволі. Язичникам за піст та дівоцтво ніхто нагороди не дасть і покарання не визначить, а ви зазнаєте крайнього осуду якраз за те, за що очікували незлічимих похвал, і разом з іншими почуєте: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу й ангелам його» (Мф. 26, 41), — за те, що ви постили, за те, що ви не одружувалися.

Піст і дівоцтво самі собою — це ані добро, ані зло, а стають тим чи іншим у залежності від того, як їх сприймають. Для язичників така чеснота безплідна, оскільки вони втрачають нагороду тому, що звершують її не зі страху Божого. А ви, йдучи проти Бога і зводячи наклепи на Його створіння, не тільки втрачаєте нагороду, але й будете за це покарані. Через догмати ви будете поставлені в один ряд з язичниками, оскільки, як і вони, відкинувши істинного Бога, ввели багатобожжя. А щодо життя, то їм краще, ніж вам. Їхнє лихо обмежується тим, що вони не одержать ніякого блага, а ви, крім того, мусите терпіти ще й зло. Вони змогли насолодитися всім у цьому житті, а ви позбавили себе і того, й іншого.

Отримати муки як відплату за труди та зусилля — чи може бути ще якась кара тяжча за що? Перелюбник, користолюбець, той, що користується чужим, той, що обкрадає ближнього, мають деяку втіху, хоч незначну, однак мають, — вони отримують кару за земні насолоди. Однак неможливо зобразити, яка скорбота осягне того, хто добровільно прийняв убогість, щоб там збагатитися, зважився на подвиги дівоцтва, щоб там радіти разом з ангелами, і раптом попри всі сподівання зазнає кари якраз за те, за що сподівався отримати незлічимі блага. Я думаю, що совість буде мучити його, наче вогонь, коли він побачить, що ті, котрі однаково з ним трудилися, перебувають із Христом, а він за те, за що вони насолоджуються невимовними благами, терпить найтяжчі кари і, хоч вів суворе життя, страждає навіть більше за людей розпусних і хтивих.

5. Воістину, цнотливість єретиків гірша за всяку розпусту. Останнє завдає образи людям, а перше повстає проти Бога й ображає безмежну премудрість. Такі сіті розставляє диявол своїм служителям. А те, що дівоцтво єретиків насправді є винаходом його лукавства, це говорю не я, а Той, Кому відомі його задуми. Що ж Він говорить? «Дух же ясно говорить, що в останні часи відступлять деякі від віри, слухаючи духів спокусників і вчення бісівські, через лицемірство лжесловесників, спалених у совісті своїй, що забороняють одружуватися і вживати в їжу те, що Бог сотворив» (1 Тим. 4, 1–3).

Як може бути цнотливою та, котра відступила від віри, слухає звабників, довіряє демонам, поважає неправду? Як може бути цнотливою та, в якої спалена совість? Діва, якщо прагне прийняти святого Нареченого, має бути чистою не тілом тільки, але й душею. А як може бути чистою та (діва єретична), маючи стільки плям? Якщо від цього весільного чертога необхідно відкинути навіть життєві турботи, як несумісні з його благопристойністю, то як зможе зберегти красу дівоцтва та, в якій живуть нечестиві помисли?

6. Хоч її тіло і залишається чистим, зате обезчещена її краща частина — душевні помисли. А яка користь від того, що огорожа залишилася, коли храм зруйнований? Або яка користь від того, що місце біля престолу залишається чистим, якщо самий престол осквернений? А взагалі-то, і тіло її не вільне від осквернення. Богохульство і лихослів’я хоч зароджуються всередині, однак не залишаються в душі, а, будучи вимовлені устами, опоганюють як язик того, хто говорить, так і слух того, хто слухає, і подібно до отруйного зілля, проникаючи в саму душу, переїдають корінь (людського єства) гірше за будь-якого черв’яка, а з ним гублять потім і все тіло.

Отже, якщо сутність дівоцтва криється у святості тіла і духу, а (діва єретична) осквернена і нечиста в тому й іншому відношенні, то як вона може бути цнотливою? Але вона вказує мені на блідість (свого обличчя), на виснажені члени (тіла), на убогий одяг, на смиренний погляд. А яка користь від цього, коли її внутрішній погляд безсоромний? Що може бути безсоромніше того погляду, що налаштовує й тілесні очі дивитися на Божі створення, як на зло? «Уся слава дочки царя в ній самій» (Пс. 44, 14). А вона, ззовні одягнувшись у славу, а всередині, будучи сповненою всяким безчестям, спотворила виразність цих слів. У тому й біда, що перед людьми вона виявляє неабияку порядність, а перед Богом, Який створив її, дозволяє собі неабияке божевілля. І та, котра боїться глянути на чоловіка, якщо тільки є такі (діви) серед єретиків, безсоромними очима дивиться на Владику людей і вимовляє хулу проти неба. Зблідло у них обличчя й стало подібне до мерця. Тому вони і заслуговують сліз та чималого жалю, що прийняли на себе такі труди не тільки даремно, але й на свою погибель.

7. У них убогий одяг? Але не в одязі і не в красі одягу криється дівоцтво, а в тілі і душі. Якщо ми про філософа судимо не через волосся, не через тростину і не через хітон, а відповідно до вдачі і душі, і про воїна — не через плащ та пояс, а щодо сили і мужності, то хіба не безглуздо було б так необдумано і легковажно сприймати всю гідність цнотливої — це дивне явище, що переважає все людське, — через неприбране волосся, через сумне обличчя й сірий одяг, не вникнувши в її душу і не розгледівши старанно її внутрішнього настрою?

Але цього не допускає той, хто ухвалив закони такого подвижництва. Він велить судити про тих, що посвятили себе на цей подвиг, не за одягом, але за вірою і душею. «Усі подвижники, — говорить він, — утримуються від усього» (1 Кор. 9, 25), — від усього, що шкодить здоров’ю і душі. І: «Якщо хто і змагається, не одержить вінка, коли незаконно буде змагатися» (2 Тим. 2, 3). Які ж закони цього подвижництва? Послухай, що ще він говорить, чи краще, через нього Сам Подвигоположник Христос: «Шлюб у всіх нехай буде чесний, і ложе непорочне» (Євр. 13, 4).

8. «Але що мені до цього, — скажеш, — коли я зовсім відмовилася від шлюбу?» Ось це, — о нещасна, — саме це і погубило тебе, що ти думаєш, начебто це вчення тебе ніскільки не стосується! Тому ти, захопившись надмірною зневагою до цього, й образила Божу премудрість і зневажила все створіння.

Якщо одруження — справа нечиста, тоді нечисті і всі народжені від нього, нечисті і ви, чого я не можу сказати про людську природу. Як же нечиста буде цнотливою? Вами придуманий цей другий чи, вірніше, третій рід осквернення та нечистоти. Ви, уникаючи шлюбу, як нечистого, саме через це стали оскверненими більше за всіх, винайшли дівоцтво, яке мерзенніше від перелюбу. З ким же ми поставимо вас в один ряд? З юдеями? Але вони не потерплять цього, оскільки шанують шлюб і звеличують Боже створіння. З нами? Але ви не захотіли послухати Христа, Який говорить через Павла: «Шлюб у всіх нехай буде чесний, і ложе непорочне» (Євр. 13, 4). Залишається (нарешті) поставити вас в один ряд з язичниками. Але й вони не приймуть вас, бо ви більш нечестиві, ніж вони. Платон говорить, що благим був Той, Хто все це влаштував, і що в благому не може бути заздрості ні до кого і ні в чому, а ти називаєш Його злим і винуватцем зла.

Але не лякайся: спільниками в такому вченні ти маєш диявола та його ангелів чи, вірніше, навіть не їх, бо хоч вони і вселили тобі таку нерозсудливість, однак не думай, що і вони так вважають. Вони знають, що Бог благий. Послухай, як вони говорять, волаючи так: «Знаю Тебе, хто Ти, — святий Божий» (Мк. 1, 24), то так: «Ці чоловіки — раби Бога Всевишнього, які звіщають вам путь спасіння» (Діян. 16, 17). То невже ви будете ще говорити про своє дівоцтво і ним хвалитися, замість того, щоб, заховавшись, плакати над самими собою і ридати через божевілля, яким диявол зв’язав вас, наче полонянок, і затягнув у геєнський вогонь?

Ти не вийшла заміж? Але це ще не дівоцтво. Я можу називати дівою тільки таку жінку, яка, маючи можливість вийти заміж, однак не вийшла. А коли ти говориш, що шлюб належить до числа заборонених справ, тоді твій подвиг стає вже не добровільним подвигом, а вимогою закону. Тому ми дивуємося тим персам, котрі не женилися на своїх матерях, однак не дивуємося цьому ж серед римлян, оскільки в останніх це огидно для всякого, а в персів безкарність тих, котрі наважувалися на це, робила гідними похвали тих, котрі утримувалися від подібного кровозмішення. Так само треба говорити і про шлюб. У нас він дозволений для всіх, і тому ми справедливо дивуємося безшлюбним, а ви, поставивши шлюб в один ряд з негідними ділами, вже не можете очікувати похвал за безшлюбність, бо стримування від забороненого не є ознакою доблесної та уважної душі. Досконалість чесноти не в тому, щоб не робити того, за що всі стали б вважати нас негідним, а в тому, щоб сяяти такими ділами, через які і ті, що не вчинили їх, не зазнають за це осуду, і ті, що вчинили і відзначилися ними, не тільки звільняються від слави негідних, але ставляться в один ряд з доброчесними.

Як ніхто не буде хвалити за цнотливість євнухів, які не вступають у шлюб, так і вас. Що в них є від природи, то у вас робиться через упередженість лукавої совісті. І як тілесна вада позбавляє євнухів поваги через це, так і вас, хоч ви й неушкоджені природно, диявол, позбавивши здорового глузду і поставивши за необхідність бути безшлюбними, з одного боку виснажує трудами, а з іншого — не допускає отримати нагороду. Ти перешкоджаєш одружуватися? Тому за безшлюбність і має бути тобі не нагорода, а кара і муки.

9. — А ти, — скаже хтось, — хіба не проти шлюбу?

 — Відійди від мене, щоб і мені не впасти в божевілля разом з тобою.

— Чому ж, — скажеш, — ти заповідаєш не одружуватися?

— Тому, що дівоцтво я вважаю набагато почеснішим від шлюбу. Однак через це я не зараховую шлюб до числа негідних справ, а навіть дуже хвалю його. Він є пристанню цнотливості для тих, що бажають належно користуватися ним, не дозволяючи шаленіти природі. Виставляючи законне співжиття, як оплот, і цим угамовуючи хвилі похоті, він утримує і береже нас у великому спокої.

Але є люди, які не мають потреби в такому захисті, і замість цього приборкують лють єства постами, молитвами, земними поклонами та іншими видами суворості життя. Таким людям я раджу не одружуватися, але й не забороняю шлюбу. Між порадою і забороною велика різниця, подібна, як між бажанням та необхідністю. Той, хто радить, надає слухачеві владу обирати те, що він радить, а той, що забороняє, віднімає в нього цю владу. Водночас я, коли раджу, не зневажаю шлюб і не звинувачую того, хто не послухається мене. А ти, коли відкидаєш шлюб, визнаючи його негідною справою і привласнюючи собі право законодавця, а не радника, природно ненавидиш тих, хто тебе не слухає.

Я роблю не так. З одного боку дивуюся тим, що вступили на цей подвиг, а з іншого — не звинувачую і тих, котрі залишаються поза цим подвигом. Осуд тоді тільки був би справедливим, коли б хтось прагнув до визнаного всіма зла. Той, хто має менше благ і не досяг більшого, хоч по справедливості втрачає через це похвалу і подив, однак не може бути осуджений. Як же я перешкоджаю одружуватися, коли не засуджую тих, що одружуються? Я забороняю блуд і перелюб, однак шлюб — ніколи. І тих, що наважуються на перше, я караю і відлучаю від церковного єднання, а тих, що обрали останнє, якщо вони дотримують цнотливості, я постійно хвалю. Таким чином, від цього є дві вигоди: одна та, що не осуджується те, що встановлено Богом, а друга та, що не тільки не принижується гідність дівоцтва, але навіть підноситься, як особливо поважна.

10. Так, хто зневажає шлюб, той принижує і славу дівоцтва, а хто схвалює шлюб, той ще більш підносить дівоцтво і робить його більш дивним і світлим. Те, що є добром тільки у порівнянні зі злом, воно ще не є великим добром, а тільки те, що є кращим від усякого загальновизнаного добра, тобто добро за перевагою. Саме таким добром ми вважаємо дівоцтво. Тому як ті, котрі ганьблять шлюб, через це позбавляють похвал дівоцтво, так і той, що не зневажає шлюбу, вихваляє не стільки шлюб, скільки дівоцтво. І серед тіл ми називаємо красивими не ті, котрі кращі від знівечених, але ті, котрі красивіші від цілих і не мають жодної вади.

Шлюб — добро. Тому дівоцтво і гідне подиву, що воно краще від добра, і настільки краще, наскільки керманич вище за веслярів і полководець — за воїнів. Але як, забравши з корабля веслярів, ти потопиш корабель, і, видаливши з поля битви воїнів, віддаси ворогам у полон самого полководця, так і тут, якщо ти зведеш шлюб з його високого ступеня, то принизиш славу дівоцтва і зведеш його до найгіршого зла.

Дівоцтво — добро. Стверджую це і я. Воно краще за шлюб. І з цим погоджуюсь. І, якщо хочете, я додам, наскільки воно краще: саме настільки, наскільки небо краще від землі, і ангели — від людей, а коли сказати більше, то й ще краще. Ангели, хоч також не одружуються і не виходять заміж (Мк. 12, 25), але вони не мають плоті і крові, живуть не на землі, не тривожаться безліччю пожадань, не мають потреби в їжі і питті, не розніжуються від приємної пісні, не спокушаються красивим обличчям і не відчувають будь-чого подібного. Як у ясний полудень небо чисте, не затьмарене жодною хмарою, так і їхня природа є завжди світлою і сяючою, не затьмареною жодною похіттю.

11. Рід людський, уступаючи за своєю природою цим блаженним істотам, напружує свої сили і старанно, по можливості, намагається зрівнятися з ними. Яким чином? Ангели ані женяться, ані виходять заміж. Не робить цього і цнотлива. Ті неустанно стоять перед Богом і служать Йому. Те саме робить і цнотлива. Тому і Павло звільнив дів від будь-яких турбот для постійного і щирого служіння Богові (1 Кор. 7, 35). Хоч вони поки ще не можуть підніматися до неба, як ангели, оскільки їх утримує плоть, але й тут вони мають велику втіху — приймати самого Владику небес, якщо будуть святі тілом і духом.

Чи бачиш достоїнство дівоцтва, як воно сприяє тим, що перебувають на землі, проводити життя подібно до небожителів, тим, що одягнуті у плоть, дозволяє не уступати безплотним силам, веде людей до змагання із самими ангелами? Однак все це не стосується вас, бо ви спотворюєте це, обмовляєте Владику, називаєте Його злим. Вас очікує кара лукавого раба, а дів Церкви ждуть великі і щедрі блага, що перевершують і зір і слух і людську уяву. Тому, залишивши єретиків (бо для них уже сказано достатньо), звернемося тепер до чад Церкви.

12. З чого ж варто би почати слово? Із тих слів Господа, які Він віщає через блаженного Павла, бо маємо вірити, що порада Апостола є порадою Господа. Отже, словами: «Одруженим заповідаю не я, а Господь», і далі: «Іншим же кажу я, а не Господь» (1 Кор. 7, 10, 12), Апостол не те хоче сказати, що один із цих (заповітів) належить йому, а другий — Господу. Як зважився б сказати чи бодай подумати щось суперечливе Христові, і до того ж під виглядом закону, той, хто мав Христа, Який говорив у ньому, хто тільки для того намагався жити, щоб жив у ньому Христос, у кого і царство, і життя, й ангели, і сили, і всяке інше створіння і взагалі все займає другорядне місце після любові до Нього?

Отже, що ж значать слова апостола «я» і «не я»? Те, що одні закони і догмати дав нам безпосередньо Сам Христос, а інші — через Апостолів. А те, що Сам Він не всі (закони і догмати) подав безпосередньо, послухай, що про це говорить Сам: «Ще багато чого маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити» (Ін. 16, 12). Отже, «жінці з чоловіком не розлучатися» (1 Кор. 7, 10) Христос установив ще колись, коли ще був на землі в плоті, і тому Апостол говорить: «А одруженим заповідаю не я, а Господь». Але щодо невірних Він нічого не сказав нам безпосередньо, а дав закон, налаштувавши на нього душу Павла. Тому і сказав Апостол: «Я, а не Господь», бажаючи виразити не те, що сказане ним є вченням людським (як таке може бути?), але що Господь дав цю заповідь не тоді, коли був з учнями, а після — через нього. Як слова «не я, а Господь» означають не то, що він наче б то не погоджується з повелінням Христа, так і слова «я, а не Господь» означають не то, що Апостол начебто говорить щось особливе, неугодне Богові, а тільки те, що ця заповідь тепер подається через нього.

Так і в розмові про вдовицю, він говорить: «Але вона блаженніша є, коли залишиться так, за моєю порадою». Далі, щоб ти, почувши слова «за моєю порадою», не подумав, що це думка людська, він, щоб відкинути непорозуміння, додав: «Думаю, що і я маю Духа Божого» (1 Кор. 7, 40). Як те, що він сповіщає від Духа і називає своєю думкою, ми не назвемо словами людськими, так і тут, коли він говорить: «Я, а не Господь», — не подумай, що це слова Павла. Бо він мав у собі Христа, Який говорив, і не наважився б висловити таке вчення, якби не прийняв для нас цього закону від Нього. Бо тоді будь-хто міг би сказати йому:

— Я, як вірний, не можу жити з невірною, чистий з нечистою; ти ж сам попередньо сказав, що це говориш ти, а не Господь. Де ж я знайду безпечну і надійну опору?

А Павло відповів би йому:

— Не бійся. Тому я і сказав, що маю в собі Христа, Який говорить і «думаю, що і я маю Духа Божого», щоб ти в словах моїх не вбачав нічого людського. Якби це було не так, то я не приписував би таку силу своїм думкам. «Помисли смертних нетверді, і думки наші помилкові» (Прем. 9, 14). І Церква в усьому світі підтверджує силу цього закону, дотримуючись його в усьому. А вона не дотримувалася б, якби вповні не була переконана, що ці слова є повелінням Христовим.

Отже, що говорить Павло через натхнення, отримане від Господа? «А про що ви писали мені, то добре чоловікові не торкатися жінки» (1 Кор. 7, 1). Тут можна би похвалити коринф’ян за те, що вони, не отримавши від учителя жодної поради щодо дівоцтва, самі випередили його своїм запитанням. Звідси вже відкривається їхній успіх у благодаті, бо в Старому Завіті це не викликало непорозумінь. Бо не тільки прості, але й левіти і священики, і сам великий архієрей надавали шлюбові великої ваги.

13. Звідки ж у коринф’ян виникло таке запитання? Вони ясно і добре розуміли, що оскільки вони визнані гідними більшого дару, то їм необхідна вища чеснота. Заслуговує уваги і те, чому Апостол ніколи раніше не пропонував їм такої поради, бо коли б вони чули щось подібне, то, звичайно, не написали б знову, запитуючи про те ж саме.

Воістину і тут можна бачити глибину мудрості Павла. Не без причини і неспроста він раніше не давав поради щодо цього, а очікував, щоб насамперед вони самі захотіли й отримали щодо цього певне поняття, щоб могли з користю сіяти слово, маючи перед собою душі вже схильні до дівоцтва, коли прихильність слухачів до цієї чесноти сприяла б належному сприйняттю повчання. А з іншого боку цим він показав велич і велику важливість самої справи. Інакше він, звичайно, не очікував би їхньої готовності, а сам наперед запропонував би це якщо не у виді повеління і заповіді, то у виді умовляння й поради. Не починаючи робити цього наперед сам, він ясно вказав нам, що дівоцтво вимагає чималих зусиль і неабияких подвигів. І вчинив він так, і тут наслідуючи нашого Владику, Який тоді почав говорити про дівоцтво, коли про це запитали Його учні. Так, коли вони говорили: «Якщо така повинність чоловіка перед жінкою, то краще не женитися», Він відповів: «Є скопці, котрі самі себе зробили скопцями заради Царства Небесного» (Мф. 19, 10. 12).

Коли йдеться про справу надзвичайну, яка не може бути виставлена як обов’язкова заповідь, тоді необхідно очікувати на готовність тих, котрі мають намір її сповняти, наперед збуджуючи в них бажання і хотіння якимсь іншим чином і непомітно для них. Так робив і Христос. Не розмовами про дівоцтво Він збудив у них бажання дівоцтва, а розмовляючи тільки про шлюб, вказуючи на його вагомість і більше нічого не кажучи, Він так мудро все вчинив, що ті, котрі ще нічого не чули про безшлюбність, самі від себе сказали: «Краще не женитися».

Тому і Павло, наслідувач Христа, говорив: «Про що ви писали мені», — ніби виправдуючись перед коринф’янами і кажучи: «Я не зважувався зводити вас на таку незвичайну висоту через труднощі цієї справи, але коли ви тепер самі написали мені про це, то я сміливо даю вам пораду». Чому він ніде в іншому місці не зробив подібного додатку, хоч вони багато про що писали йому? Не через щось інше, як тільки через те, про що я тепер сказав: тобто, щоб будь-хто не засмутився через таке наставляння, він нагадує їм про листи, які вони йому надіслали, і при цьому пропонує настановлення не суворо, хоч для того мав привід, а досить поблажливо, наслідуючи і тут Христа. Бо і Спаситель, завершивши розмову про дівоцтво, додав: «Хто може вмістити, нехай вмістить» (Мф. 19, 12). Що ж говорить апостол? «А про що ви писали мені, то добре чоловікові не торкатися жінки» (1 Кор. 7, 1).

14. Але, можливо, хтось скаже:

— Якщо «добре чоловікові не торкатися жінки» (1 Кор. 7, 1), то для чого встановився в житті шлюб? Для чого потрібна буде нам жінка, якщо від неї нам не буде користі ані в шлюбі, ані в народженні дітей? І що тоді стане на заваді знищенню всього роду людського, коли смерть щодня його поражає і зменшує, а це вчення не дозволяє на місце померлих ставити інших? Якби ми всі захопилися цим благом і не торкалися б жінок, то зникли б усі, і міста, і доми, і ниви, і мистецтво, і тварини, і рослини. Бо як з падінням воєначальника неодмінно розладнується весь стрій війська, так і зі знищенням через безшлюбність людини, що панує над усім земним, уже ніщо не зможе залишитися в попередньому строю і порядку, і таким чином ця добра заповідь наповнить світ незлічимим злом.

Якби так говорили тільки вороги і невірні, то я визнав би їхні слова не вартими уваги. Але оскільки говорять це багато хто і з тих, що належать до Церкви: з одного боку ті, що через слабкість волі залишили подвиг цнотливості, а з іншого — бажаючі через очорнення і зневагу дівоцтва прикрити своє недбальство, щоб мати привід ухилятися від цих подвигів уже не через недбайливість, а свідомо, — то ми тепер, залишивши ворогів «душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це безумством» (1 Кор. 2, 14)), повчимо тих, котрі видають себе за наших, того та іншого, тобто, що дівоцтво не тільки не зайве, а дуже корисне й необхідне, і що таке розмірковування не залишиться для них безкарним, а накличе на них стільки бід, скільки отримають нагород і похвал ті, що несуть подвиг дівоцтва.

Коли був створений весь цей світ і було влаштовано все необхідне для нашої насолоди і життя, тоді Бог створив людину, задля котрої і створив світ. Первозданний жив у раю, а про одруження навіть мови не було. Йому знадобився помічник, і він з’явився. І тоді шлюб ще не був необхідним. Його не було б і досі, і люди залишалися б без нього живучи в раю, як на небі, насолоджуючись спілкуванням з Богом. Плотська похіть, зачаття, болі дітонародження і взагалі всяка тлінність не мали б доступу до їхніх душ, а люди перебували б у тому житлі, прикрашені цнотливістю, наче світлий струмок, що витікає з чистого джерела. На всій землі не було тоді людей, чого тепер бояться ті опікуни всесвіту, які надто піклуються про чужі справи, і не хочуть думати про свої, котрі переживають, як би не припинився весь рід людський, і кожен байдужий щодо власної душі, ніби щодо чужої, хоч за неї необхідно буде дати достеменний звіт, навіть за найдрібніші речі, тоді як за зменшення людей вони не понесуть жодної відповідальності. Не було тоді і міст, ні мистецтв, ні домів, про що ви також чимало піклуєтеся. Нічого цього тоді не було, однак ніщо не збурювало і не спотворювало того блаженного життя, набагато кращого, ніж це.

Коли ж (первозданні) не послухалися Бога і стали землею та попелом, тоді водночас із тим блаженним життям утратили і красу дівоцтва, і воно разом з Богом покинуло їх і відійшло. Поки вони не були уловлені дияволом і шанували свого Владику, доти і дівоцтво продовжувало прикрашати їх більше, ніж царів прикрашають діадема і золоті наряди. А коли вони, ставши невільниками, зняли з себе ці царські наряди, склали небесні прикраси і прийняли смертне тління, прокляття, скорботи і важке життя, тоді відбувся і шлюб — цей смертний і рабський одяг. «Одружений, — говорить (Апостол), — піклується про світське» (1 Кор. 7, 33).

Бачиш, звідки бере початок шлюб і чому він став необхідний? Від непослуху, від прокляття, від смерті. Де смерть, там і шлюб. Якби не було першої, не було б і останнього. А дівоцтво не має такого зв’язку (зі смертю). Воно завжди корисне, завжди прекрасне і блаженне, і до смерті, і після смерті, і до шлюбу, і після шлюбу. Який шлюб, скажи мені, породив Адама, які болі дітонародження привели Єву? На це ти нічого не можеш сказати. Чому ж даремно боїшся і переживаєш, як би з припиненням шлюбу не припинився і рід людський? Тьми тьмів ангелів служать Богові і тисячі тисяч архангелів стоять перед Ним (Дан. 7, 10), і жоден з них не появився через спадковість, від народження, болю дітонародження і зачаття. Таким чином Бог тим більше зміг би без шлюбу створити людей, як створив Він і перших, від яких походять усі люди.

15. І тепер не сила шлюбу примножує рід наш, а слово Господнє, сказане на початку: «Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю» (Бут. 1, 28). Скажи мені, чи допоміг шлюб Авраамові в дітонародженні? Хіба не після довгих літ подружнього життя він сказав: «Господи, що Ти даси мені? Я залишаюся бездітним» (Бут. 15, 2)? Тому, як тоді в омертвілих тілах Авраама і Сари Бог улаштував джерело і корінь багатьох тисяч людей, так і на початку, якби Адам і Єва, підкоряючись Його заповідям, утрималися від насолоди древа (пізнання добра і зла), не було б проблеми щодо способу, як розмножити рід людський.

Ні шлюб без волі Божої не може примножити числа існуючих людей, ні дівоцтво не може зашкодити їхньому розмноженню, коли Він хоче, щоб їх було багато. Але Бог, говорить (Писання), зводив так через нас і через наш непослух. Бо чому б тоді шлюб не появився ще до спокуси? Чому в раю не було подружнього єднання? Чому до прокляття не було болю дітонародження? Тому, що тоді це було зайвим, а після через нашу неміч стало необхідним як це, так і все інше: міста, мистецтво, одяг та безліч інших необхідностей. Усе це залучила і принесла разом із собою смерть.

Отже те, що спричинено твоєю неміччю, того не став вище за дівоцтво, чи краще сказати, навіть не рівняй з ним. Бо, продовжуючи цю бесіду, ти скажеш, що і двох дружин мати краще, ніж задовольнятися однією, бо і це дозволено у Мойсеєвому законі. А далі ти вже надаси перевагу багатству над простою убогістю, пересиченню над помірністю і помсті над великодушним перенесенням образ.

16. «Ти ж, — скаже хтось, — зневажаєш усе це». Ніскільки не зневажаю, бо це дозволено Богом і у свій час було корисне. Однак я стверджую, що це не так важливо і є більше заняттям дітей, ніж мужів. Тому і Христос, бажаючи зробити нас досконалими, звелів відкладати це, як дитячий одяг, який не може ані прикрити дорослу людину, ані прикрасити «до міри зростання в нас повноти Христової» (Еф. 4, 13), звелів одягатися в одяг більш нарядний і досконалий, не всупереч своєму росту, а тільки послідовно.

Хоч останнє повеління більше за перше, однак мета Законодавця одна і та ж. Яка ж це мета? Знищити гріховність нашої душі і піднести її до досконалої гідності. Якби Він піклувався не про те, щоб поставити вищий закон у порівнянні з попереднім, а про те, щоб назавжди залишити все у тому ж виді і ніколи не звільняти від колишньої недостатності, то це було би справою того, хто надзвичайно суперечить самому собі. І якби Він узаконив такий строгий спосіб життя на початку, коли рід людський був ще в дитинстві, то ми ніколи б не отримали відповідного (узаконення) і через таку невідповідність зруйнувалася б уся справа нашого спасіння. Так само, якби Він після тривалого часу залишив на землі в силі дію закону, коли час уже закликав до небесної мудрості, то ми не отримали б жодної користі від Його пришестя, оскільки досконалість, задля якої звершилося це пришестя, не мала б щодо нас жодного відношення.

17. А тепер звершилося подібне до того, що буває з пташенятами. Коли мати вигодує їх, тоді виводить із гнізда. Якщо ж бачить, що вони ще слабкі, падають і мусять залишатися в гнізді, то залишає їх там ще на кілька днів не для того, щоб вони там залишалися назавжди, а щоб згодом, коли в них добре зміцніють крила і коли прибуде сила, змогли літати безпечно. Так і Господь наш споконвіку притягував нас до неба і вказував нам шлях, що веде туди, не будучи в незнанні, а достеменно знаючи, що ми були нездатні до такого ширяння, але бажаючи показати нам, що наше падіння буває не з Його волі, а через нашу немічність. Показавши це, Він залишив нас на довгий час виховуватися в цьому світі і шлюбі, ніби у гнізді. Коли ж у нас за тривалий час виросли крила чесноти, тоді Він, прийшовши, почав тихо і помалу виводити нас із цього житла, навчаючи злітати до небесного.

Отже, тоді як деякі, захопившись світським, залишаються байдужими, спочивають глибоким сном і перебувають ще в гнізді, інші, воістину благородні, які полюбили світло, залишивши це гніздо, з надзвичайною легкістю злітають на висоту і досягають небес, відмовившись від усього земного, від шлюбу, майна, турбот і взагалі від усього, що зазвичай притягує нас до землі. Тому ми не повинні думати, що шлюб, який був спочатку дозволений, згодом став такою необхідністю, що дозволяє ухилятися від нього. Послухай, як говорить Господь про те, що Він бажає, щоб ми ухилялися від шлюбу: «Хто може вмістити, нехай умістить» (Мф. 19, 12). Якщо ж Він спочатку не узаконив цього, то не дивуйся: і лікар хворим не приписує все і відразу, але поки вони охоплені гарячкою, утримує їх від твердої їжі, а коли гарячка і слабість, що були спричинені нею, у тілі пройде, тоді, нарешті, звільнивши їх від неприємних страв, пропонує їжу звичайну.

Як у тілах стихії через свою надмірність чи недостатність, перемішавшись одні з одними, спричиняють хворобу, так і в душі непомірні пориви пристрастей руйнують її здоров’я. Тому необхідно особливо тоді, коли появляються пристрасті, проти них мати заповідь, оскільки без того та іншого закон сам по собі не в змозі виправити розлад, що відбувається в душі, так само, як природні властивості ліків самі по собі ніколи не можуть ліквідувати рану. Чим для рани є ліки, тим для гріхів є закони. Лікаря, який робить то вирізання, то припікання, а часом нічого не робить при тих же хворобах, і щоб не робив, часто не досягає своєї мети, ти не звинувачуєш. Чому ж ти, людино, спокушаєш Бога, Який ніколи не помиляється, а все звершує за властивою Йому премудрістю, жадаєш від Нього звіту щодо заповідей і не хочеш уступити безмежній Премудрості? Хіба це не крайнє божевілля?

Він сказав: «Плодіться і розмножуйтеся» (Бут. 1, 28), оскільки цього вимагав час, коли природа шаленіла і не могла витримувати напору пристрастей, і при такій бурі не мала будь-якої іншої пристані для притулку. То що ж ще варто було б заповісти? Вести життя в стриманості і цнотливості? Але від цього сталося б ще тяжче падіння і ще більше підсилилося б полум’я (пристрастей). Якби дітей, для яких необхідне тільки молоко, хтось позбавив би цієї їжі і примусив споживати іншу, придатну для дорослих, то ніщо не врятувало б їх від неминучої смерті. Настільки шкідливою є несвоєчасність.

Тому і дівоцтво не було запропоноване від початку, чи краще сказати, дівоцтво появилося на початку і ще до шлюбу, а одруження звершилося вже пізніше, після роз’яснення причини, і воно почало вважатися необхідним, хоч у ньому не було б потреби, якби Адам був слухняним.

— Як же, — скажеш, — появилося б стільки тисяч людей?

— Якщо тебе продовжує надто турбувати це побоювання, то я знову запитаю тебе: як появилися без шлюбу Адам, Єва?

— Невже, — скажеш, — так появлялися б усі люди?

— Так чи інакше, про це я не буду говорити, бо тепер зрозуміло те, що Бог для розмноження людей на землі не мав необхідності в шлюбі.

18. А те, що не через дівоцтво спричиняється зменшення людського роду, а через гріх та розпусту, це показала колишня загибель людей, і тварин, і взагалі усього живого на землі, що було за Ноя. Якби сини Божі вистояли тоді перед гріховною похітливістю й ушанували дівоцтво, якби вони не дивилися нечестивими очима на дочок людських, то їх не спіткала б така загибель. Але нехай ніхто не думає, ніби причиною їх загибелі я вважаю шлюб. Не про це я говорю тепер, а про те, що рід наш гине і пропадає не через дівоцтво, а через гріх.

19. Шлюб даний задля дітонародження, а особливо для погашення природного полум’я. Свідком цього є Павло, який говорить: «Щоб уникнути блудодіяння, кожний нехай має свою жінку» (1 Кор. 7, 2). Не сказав: для дітонародження. І далі: «Будьте разом» (1 Кор. 7, 5), — велить він не для того, щоб стати батьками багатьох дітей, а для чого? «Щоб не спокушав, — говорить, — вас сатана». І продовжуючи, не сказав: «Якщо бажають мати дітей», а що? «Але якщо не можуть стримуватися, нехай одружуються» (1 Кор. 7, 9).

На початку, як я сказав, шлюб мав дві вищезгадані мети. Але згодом, коли наповнилися і земля, і море, і весь світ, залишилося одне тільки призначення для нього — викорінювання нестриманості та розпусти, бо для людей, котрі ще й тепер віддаються цим пристрастям, і хочуть вести життя свиней і розтліватися в негідних притулках, шлюб є надзвичайно корисним, оскільки звільняє їх від нечистоти і такого потягу, оберігаючи їх у святості та чесності.

Але доки я буду боротися з тінями? Ви ж самі, котрі говорите це, не гірше за нас знаєте перевагу дівоцтва, і все, що вами сказане, є тільки вигадками, пропозиціями та прикриттям нестриманості.

20. Якби навіть можна було безкарно говорити про це, то й тоді необхідно було б утриматися від осудження (дівоцтва). Хто тримається своєї думки проти чогось доброго, той своїми мінливими і несправедливими відгуками, крім іншої шкоди, засвідчує перед усіма своє чимале невігластво. Тому, якщо не з будь-якої іншої причини, то щоб бодай уникнути такої негідної думки про себе, варто було б стримувати язик, пам’ятаючи, що той, хто дивується людям, які прославилися найбільшими подвигами, хоч би сам і не зміг досягти того ж, від усіх отримає прощення. А хто, крім того, що сам не змагається, а ще й зневажає те, що заслуговує багатьох вінців, буде справедливо всіма зненавиджений, як ворог і супротивник чеснот, і опиниться в гіршому стані, ніж божевільні. Ці люди не усвідомлять того, що роблять, і мимоволі зазнають страждань. А тому, коли навіть ображають володарів, не тільки не отримують кари, але й збуджують жалість до себе з боку самих скривджених. Якщо ж хто самовільно наважиться на те, що ті роблять мимоволі, то буде всіма справедливо одноголосно засуджений, як ворог нашої природи.

21. Отже, як я сказав, від осудження (дівоцтва) варто було б утримуватися навіть тоді, коли б таке осудження було безпечним. Але водночас із цим ще поєднана велика небезпека. Бо не тільки той буде покараний, хто сидить «і наговорює на брата свого і на сина матері своєї зводить наклеп» (Пс. 49, 20), але й той, хто наважується зневажати те, що перед очима Божими є прекрасним. Послухай, що говорить інший пророк, роздумуючи про те ж саме: «Горе тим, які зло називають добром, і добро — злом, пітьму вважають світлом, світло — пітьмою, гірке вважають солодким, і солодке — гірким!» (Іс. 5, 20).

А що може бути приємніше, прекрасніше і світліше за дівоцтво? Воно випромінює промені світліші навіть за сонячне проміння, відволікаючи нас від усього земного і готуючи дивитися чистими очима на Сонце правди. Це виголошував Ісая про тих (юдеїв), які мали спотворене уявлення. А послухай, що говорить інший пророк про тих, котрі говорять проти інших такі пагубні слова, починаючи мову тим же вигуком: «Горе тобі, що подаєш ближньому своєму питво з домішкою злості своєї» (Авв. 2, 15). «Горе» — це не порожнє слово, а погроза, що передвіщає нам невимовні і жорстокі муки. Бо в Писанні цей вигук використовується щодо тих, котрі вже не можуть уникнути майбутньої кари. І ще інший пророк, докоряючи юдеям, говорить: «Ви назореїв напували вином» (Ам. 2, 12). Якщо ж таку кару отримає той, хто напуває назореїв вином, то якої кари заслуговує той, хто вливає «питво з домішкою злості» у прості душі? Якщо той, що підриває малу частку законного подвижництва, неминуче зазнає мук, то який суд упаде на того, хто насмілюється потрясати всю цю святиню? «Хто спокусить одного з малих цих, — говорить (Господь), — тому краще було б, яки повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18, 6).

Що ж скажуть ті, котрі спокушають своїми словами не одного малого, а багатьох? Якщо той, хто називає брата виродком, буде прямо вкинений у геєнський вогонь, то який гнів накликає на свою голову той, хто ганьбить це, рівне ангельському, життя? Колись над Мойсеєм посміялася Маріам, хоч не так, як ви тепер над дівоцтвом, а набагато менше й більш помірковано, бо вона не принижувала його і не насміхалася над доблестю цього шанованого тоді мужа, і навіть дуже поважала його, а тільки сказала, що і вона досягла того ж, чого досяг він. І тільки цим накликала на себе такий гнів Божий, що навіть не допомогли щирі молитви самого ображеного, і її покарання протривало довше, ніж він думав.

22. Що я говорю про Маріам? Навіть діти, що гралися поблизу Вифлеєма, коли сказали Єлисеєві тільки; «Іди, плішивий» (4 Цар. 2, 23–24), — так прогнівили Бога, що при цих словах ведмедиці напали на їхню юрбу (їх було сорок два), і всі вони тоді були роздерті цими звірами. Ні вік, ані численність, ані те, що вони говорили це жартома — ніщо не врятувало юнаків, і справедливо. Якщо ті, котрі взяли на себе такі подвиги, будуть осміюватися і дітьми, і дорослими, то хто зважиться зі слабших прийняти на себе подвиги, що переслідуються глузуванням та знущанням? Хто з людей буде ревнувати про чесноту, коли побачить її в такій ганьбі? Якщо тепер, коли їй усі скрізь дивуються, і не тільки ті, котрі вправляються в ній, але й ті, котрі відпали від неї, однак чимало не наважуються й ухиляються від цих подвигів, то чи захотів би незабаром хто-небудь обрати її, коли побачить, що всі, крім того, що не захоплюються нею, але ще й обмовляють її?

Мужі, котрі є сильними, і ніби вже переселялися на небо, звичайно, не мають жодної потребу в підбадьоренні від юрби — для їхнього підбадьорення цілком достатньо похвали від Бога. Однак більш слабкі і ті, що недавно приступили до цього подвигу, від думки народу отримують чималу підтримку, аж поки підтримувані всіма через певний час досягнуть того, що вже не будуть мати необхідності в такій допомозі. І не тільки для них це потрібно, але і для спасіння тих, що знущаються, — щоб вони через те, що не отримали жодного покарання за попереднє, не процвітали надалі у своїй порочності.

З цими словами мені прийшло ще на пам’ять те, що було за Іллі (4 Цар. 1, 9–15). Як за Єлисея постраждали діти від ведмедиць, так за його учителя постраждали дві п’ятдесятки мужів (царя Охозії) разом зі своїми начальниками від вогню, що зійшов з неба. Коли вони, з великою насмішкою підійшовши (до гори, де сидів Ілля), кликали праведника і наказували йому зійти до них, то вогонь, що зійшов замість нього, поглинув їх, подібно до тих звірів.

Отже, всі ви, вороги дівоцтва, роздумуючи про це, закрийте і замкніть двері уст своїх, щоб і вам у день Суду, коли ви побачите там тих, котрі сяють дівоцтвом, не довелося говорити: «Це той самий, який був колись у нас посміховиськом і притчею наруги. Безумні, ми вважали життя його божевіллям і смерть його безчесною! Як же він зарахований до синів Божих, і жереб його — зі святими? Отже, ми заблукали від путі істини, і світло правди не світило нам» (Прем. 5, 3–6). Але яка користь від цих слів тоді, коли вже покаяння буде безсильне?

23. Можливо, хтось із вас скаже:

— Невже з тих пір ніхто не паплюжив святих мужів?

— Паплюжили багато і скрізь на землі.

— Чому ж, — скаже, — вони не отримали такої ж кари?

— Отримали, і ми знаємо багато таких. А коли деякі й уникли цього, то не уникнуть до кінця, бо, за свідченням блаженного Павла, «гріхи деяких людей явні і ведуть до осуду, а деяких відкриються згодом» (1 Тим. 5, 24). Як законодавці залишають відзначеними в записах покарання злочинців, так і Господь наш Ісус Христос, покаравши того чи іншого грішника і відзначивши їхнє покарання, ніби на мідному стовпі й у письменах, через те, що сталося з ними, повчає всіх, що хоч інші, які згрішили так само, однак не отримають кари тепер, у майбутньому зазнають особливо тяжкого покарання.

24. Отже, якщо ми без міри грішимо і не зазнаємо будь-якого зла, то маємо не захоплюватися цим, а ще більше боятися. Якщо ми не отримаємо суду Божого тут, то там будемо засуджені зі всім світом. Це знову не мій вирок, але Христа, Який сповіщає через Павла. Розповідаючи про тих, котрі негідно причащаються Таїн, він говорить: «Через це багато серед вас немічних і недужих, і чимало вмирає. Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 30–32).

Є люди, для яких покарання необхідне тільки тут. Коли їх гріхи помірні, і вони, будучи покараними, вже не повертаються до попереднього, подібно до пса, що повертається до своєї блювотини. Є і такі, що через надмірність гріхів понесуть покарання і тут, і там. А деякі, що перевершили своїми злодіяннями всіх, не удостоївшись прийняти «страждання» разом з іншими людьми, зазнають мук там. «У трудах людських, — сказано (в Писанні), — їх нема, і не знають вони людської біди» (Пс. 72, 5). Вони, як утримувані на страту разом з бісами. «Ідіть від Мене, — скаже (Господь), — у вогонь вічний, уготований дияволу й ангелам його» (Мф. 25, 41).

Чимало є таких, що захопили священство за допомогою грошей, але не мали викривача і не почули того, що почув колись від Петра Симон волхв (Діян. 8, 18–23). Однак через це вони не уникнуть кари, а отримають набагато тяжчу, ніж та, яку вони мали б отримати тут, за те, що не врозумилися цим прикладом. Чимало наважувалися на діла Корея, і не постраждали, як Корей (Числ. 16, 1–32), зате згодом вони зазнають більшої кари. Чимало, наслідувавши безчестя фараона, не були потоплені в морі так, як він, зате їх очікує безодня геєнська. І ті, що називали братів своїх потворами, ще не зазнали кари, бо для них кара уготована там.

Отже, не думайте, ніби визначення Божі — це тільки слова. Для того Він і звершив деякі з них на ділі: наприклад, на Сапфірі, на Ахаві, на Аароні та багатьох інших, щоб ті, котрі не вірять словам Його, на ділі переконалися і перестали, нарешті, зваблюватися думкою, що вони не будуть покарані, а переконалися, що Бог із властивої Йому доброти дає грішникам час (на покаяння), однак не залишає без покарання тих, що живуть у гріхах.

Можна б і більше сказати для доказу того, який вогонь приготовляють собі ті, котрі принижують красу дівоцтва, але для розсудливих досить і цього. А несправимих і безумних не зможуть утримати від божевілля навіть набагато ширші слова. Тому, облишивши цю розмову, усе наступне скажемо для розсудливих, звернувшись знову до блаженного Павла. «А про що ви писали мені, — говорить він, то добре чоловікові не торкатися жінки» (1 Кор. 7, 1). Нехай посоромляться тепер ті й інші: і ті, що ганьблять шлюб, і ті, що підносять його без належної гідності. Тим та іншим блаженний Павло закриває уста як цими, так і наступними словами.

25. Шлюб є добро, оскільки оберігає мужа в цнотливості і не допускає загинути через перелюб. Тому не зневажай шлюбу. Він подає велику користь, не дозволяючи членам Христовим стати членами блудниці, не попускає святому храму бути оскверненим і нечистим. Він є добро, бо кріпить і виправляє того, хто може впасти. Але навіщо він тому, хто стоїть твердо і не має потреби в його допомозі? Тут він уже не має користі та необхідності, але навіть може бути на заваді для отримання чесноти не тільки через те, що завдає чимало незручностей, але й через те, що зменшує велику частку похвал.

26. Хто дає зброю такій людині, яка може боротися і перемагати без зброї, той не тільки не приносить їй користі, але й завдає надзвичайної образи, позбавляючи її прославляння і світлих вінців, оскільки не допускає виявити всю свою силу, і бути особливо сяючими трофеям. Бо при одруженні є ще більша втрата, оскільки втрачається не тільки похвала з боку народу, але й нагорода, приготовлена для цнотливих. Тому «добре чоловікові не торкатися жінки».

— Чому ж ти дозволяєш торкатися?

— «Щоб уникнути блудодіяння» (1 Кор. 7, 2), — говорить Апостол. Я боюся виводити тебе на висоту дівоцтва, щоб ти не впав у безодню перелюбу. У тебе ще не настільки легкі крила, щоб я міг піднімати тебе на таку висоту. Але вони самі зважилися б на ці подвиги і кинулися б до краси дівоцтва.

— Чому ж боїшся і побоюєшся, блаженний Павле?

— Тому, — напевно, сказав би він, — що вони показують таку готовність, не знаючи цього подвигу. А мене ця справа і вже випробувана мною боротьба спонукає радити цей стан іншим обережніше.

27. Я знаю труднощі цього стану, знаю силу цих подвигів, знаю вагу цієї боротьби. Для цього душа має бути ревна, мужня, яка не піддається похотям. Тут необхідно йти по розпеченому вугіллі і не обпектися (Притч. 6, 28), виступати проти меча і не бути пораненим, бо сила похоті така велика, як сила вогню і заліза. І якщо душа виступить не приготовленою і не буде противитися своїм потягам, то скоро погубить себе. Тому нам необхідно мати адамантовий розум, невсипущий зір, велике терпіння, міцні стіни з огорожею і запорами, пильних і доблесних стражів, а насамперед — допомогу з небес. Бо «коли не Господь береже місто, даремно пильнує сторожа» (Пс. 126, 1).

Як же ми можемо отримати цю допомогу? Якщо прикладемо всі зусилля зі свого боку, здорові помисли, велику старанність щодо посту та молитви, суворе дотримання закону, дотримання заповідей і, що найважливіше, — не будемо самовпевнені. Хоч би встигли звершити навіть великі подвиги, ми завжди повинні говорити собі: «Коли не Господь будує дім, даремно трудяться будівничі» (Пс. 126, 1). «Бо наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6, 12). День і ніч наші помисли мають бути озброєними і страшними для ганебних похотей. Бо коли вони бодай трохи ослабнуть, диявол приступить з вогнем у руках, щоб підпалити і спопелити храм Божий. Тому ми повинні огородити себе зі всіх боків. Наша боротьба із запитами природи, ми наслідуємо життя ангелів, змагаємося з безтілесними силами. Земля і попіл намагається зрівнятися з небожителями, тління вступає в суперництво з нетлінням.

Скажи мені, невже тепер хто-небудь наважиться рівняти шлюб та задоволення з такою справою? Чи не надто це нерозсудливо? Знаючи це, Павло говорив: «Кожний нехай має свою жінку» (1 Кор. 7, 2). Тому він ухилявся, тому не наважувався із самого початку говорити коринф’янам про дівоцтво, але продовжував мову про шлюб, бажаючи поступово відвернути їх від шлюбу, і в цю тривалу розмову вставив короткі слова про стриманість, щоб їхній слух не був уражений суворістю цього повчання. Хто всі свої повчання подає виключно важкими речами, той буває нестерпним для слухача і часто змушує душу, яка не переносить ваги його слів, відвертатися від них. А хто урізноманітнює мову і вкладає в неї більш легкі речі, а не важкі, той прикриває вагу і, заспокоївши слухача, успішніше переконує його і залучає, як зробив і блаженний Павло.

Сказавши: «Добре чоловікові не торкатися жінки», він тут же перейшов до шлюбу: «Кожний, — говорить, — нехай має свою жінку». Дівоцтво він тільки похвалив, сказавши: «Добре чоловікові не торкатися жінки», і зупинився. А щодо шлюбу дає пораду і заповідь і вказує причину: «Щоб уникнути блудодіяння» (1 Кор. 7, 2). Отже, він вказує на дозволеність шлюбу, а насправді у словах про шлюб непомітно похвалами звеличує стриманість, — не висловлюючи цього явно, але віддаючи суд совісті слухачів. Хто зрозуміє, що йому радиться одружитися не тому, що шлюб є вершиною чесноти, а тому, що саме в ньому Павло засуджує ту хтивість, від якої він не може втриматися без шлюбу, той, засоромившись і почервонівши, тут же постарається обрати дівоцтво й утриматися від такого безчестя.

28. Що ж далі говорить (Апостол)? «Нехай чоловік віддає своїй жінці належну любов, так само і жінка своєму чоловікові» (1 Кор. 7, 3). Далі, пояснюючи і висловлюючи те ж саме, він додає: «Жінка не володіє своїм тілом, а чоловік; також і чоловік не володіє своїм тілом, а жінка» (1 Кор. 7, 4). Це він наче б то говорить про шлюб, а насправді, ніби прикривши звичайною приманкою гачок, закидає його у вуха учнів, бажаючи словами про одруження відвернути їх від одруження. Хто почує, що після одруження він не буде сам собі господарем, а буде перебувати під владою дружини, той негайно постарається звільнитися від цього найгіршого рабства, чи краще, навіть не почне підкорятися цьому ярму. Бо, підкорившись раз, потом необхідно бути рабом доти, поки цього захоче дружина.

А що я не через здогади висловлюю думку Павла, у цьому легко переконатися на прикладі учнів (Христових). І вони колись визнавали шлюб тяжким і обтяжливим, коли вислухали Господа, Який довів їх до такого ж усвідомлення, до якого Павло доводив тоді коринф’ян. Бо ті слова: «Хто розведеться з жінкою своєю, хіба що через її любодійство, призводить її до перелюбства» (Мф. 5, 32), і ці: «чоловік не володіє своїм тілом» (1 Кор. 7, 4), виражають ту саму думку, тільки різними словами. Якщо ж хтось більш достеменно вникне у слова Павла, той побачить, що в них ще збільшується влада (жінки) і робить рабство (чоловіка) ще більш важким. Господь не надає чоловікові владу виганяти жінку з дому, а Павло позбавляє його влади і над власним тілом, передаючи всю владу над ним жінці і поневолюючи його більше, ніж купленого раба. Раб часто може отримати цілковиту волю, якщо зможе зібрати достатньо срібла і заплатити за себе господареві. А чоловік, хоч би мав дружину зі всіх найбільш нестерпну, зобов’язаний терпіти рабство і ніяк не зможе знайти звільнення від нього і виходу з-під цієї залежності.

29. Сказавши, що «жінка не володіє своїм тілом», Апостол продовжує: «Не ухиляйтесь одне від одного, хіба за згодою, до часу, щоб перебувати в пості та молитві, і знову будьте разом» (1 Кор. 7, 5). Я думаю, що при цих словах багато хто з тих, що посвятили себе цнотливості, через таку поблажливість Павла червоніють і соромляться. Але не бентежтесь і не піддавайтеся будь-якому непристойному почуттю. Вочевидь і ці слова сказані в догоду тим, що одружуються. Але якщо хтось ретельно вникне в них, то помітить тут ту ж думку, що й у попередніх. Якщо будь-хто буде сприймати їх просто, без огляду на вищеназвану причину, для того вони будь здаватися скоріше словами свахи, ніж Апостола. Але якщо він старанно дослідить їхню мету, то побачить, що й це повчання вповні відповідає апостольській гідності.

Для чого він говорить більш обширно? Хіба не досить було сказати пристойне умовляння попередніми словами і на цьому зупинитися? Хіба у словах «не ухиляйтесь одне від одного, хіба за згодою, до часу», є щось більше, ніж у словах «нехай чоловік віддає своїй жінці належну любов», і: «чоловік не володіє своїм тілом»? Нічого більше, а тільки те, що там виражено коротко і неясно, тут викладено більш обширно і ясно. Апостол так робить, наслідуючи святого Божого Самуїла. Як Самуїл досить точно викладав простому народові закони про царство не для того, щоб вони прийняли їх, а щоб не приймали, і видимо це було настановлення, а насправді — намаганням відхилити їх від невчасного бажання (мати царя). Так і Павло неодноразово і досить яскраво розповідає про підневільність у шлюбі, бажаючи цими словами відхилити слухачів від шлюбу. Сказавши: «Жінка не володіє своїм тілом, — він продовжує: — Не ухиляйтесь одне від одного, хіба за згодою, до часу, щоб перебувати в пості та молитві» (1 Кор. 7, 4–5).

Бачиш, як непомітно і недокірливо він налаштовує одружених до стриманості? Спочатку він просто похвалив це, сказавши: «Добре чоловікові не торкатися жінки, — і тут же добавив умовляння: — Не ухиляйтесь одне від одного, хіба за згодою». Чому ж він те, що хотів установити, запропонував у вигляді умовляння, а не як повеління? Він не сказав: «Ухиляйтеся одне від одного за згодою, — а що? — Не ухиляйтесь одне від одного, хіба за згодою». Бо такі слова є більш приємними — вони виражають думку вчителя, який вимагає цього не з наполегливістю, від чого скоріше сповняються і з великою вдячністю. І не тільки цим він утішає слухача, але й тим, що, виклавши важке коротко, ще поки слухач не засмутився, переходить до більш приємного і на цьому зупиняється на довше.

30. Заслуговує розгляду і наступне: «Шлюб у всіх нехай буде чесний, і ложе непорочне» (Євр. 13, 4), — то чому ж (Апостол) не допускає їх під час посту і молитви? Бо це було б надто дивним. Якщо навіть юдеї, в яких усе мало плотський відбиток, яким навіть дозволялося мати по дві жінки, одних виганяти, а інших брати, так охороняли себе в цьому, що, готуючись слухати Слово Боже, утримувалися від законного єднання, при чому не день і не два, а декілька днів (Вих. 19), то було б дивним, якби ми, що отримали таку благодать, прийняли Духа, вмерли і поховані з Христом, удостоїлися всиновлення, піднесені до такої почесті, після таких незліченних і таких великих благ, не докладали такого ж старання, як і ті діти.

Якщо ж хтось почав би знову запитувати, чому сам Мойсей відхиляв юдеїв від подружнього єднання, я сказав би, що шлюб, хоч і чесний, однак він подає тільки те, що не оскверняє того, хто в ньому живе, а подавати ще й святість він не в змозі — це вже справа не його сили, а цнотливості. І не тільки Мойсей та Павло закликали до цього. Послухай, що говорить Іоїль: «Призначте піст, оголосіть урочисте зібрання. Зберіть народ, скличте зібрання, запросіть старців» (Іоїл. 2, 15–16). Але, можливо, ти хочеш знати, де він радив утримуватися від жінки? «Нехай вийде, — говорить він, — наречений з палацу свого, і наречена зі своєї світлиці» (Іоїл. 2, 16). Це навіть більше, ніж повеління Мойсея. Якщо нареченому і нареченій, у яких пристрасті киплять, юність цвіте, похіть буває нестримною, не слід бути разом під час посту і молитви, то чи не набагато більше тим, для яких немає такої необхідності в єднанні?

Той, хто молиться і постить належно, повинен відмовитися від усякої життєвої похоті, від усякої турботи та неуважності і, цілковито внутрішньо зосередившись в собі, у такому стані приступати до Бога. Тому піст і є добром, що він відкидає турботи душі і, припиняючи дрімоту, що пригнічує розум, звертає всі помисли до неї. На це і натякає Павло, коли застерігає від подружнього єднання, і використовує досить точні слова. Він не сказав: «Щоб не осквернялися, — але: — … щоб перебувати в пості та молитві». Бо єднання з жінкою веде не до осквернення, а до невправності (у цих справах).

31. Якщо тепер після такої обережності диявол намагається перешкоджати нам під час молитви, то чого тільки він не зробить, коли застане душу розслабленою і зніженою від пристрасті до жінки, розважаючи туди й сюди наш духовний зір? Щоб ми не зазнали цього і наша молитва до Бога не була безплідною, особливо коли намагаємося прихилити Його милість до нас, Апостол і велить віддалятися тоді від (подружнього) ложа.

32. Якщо ті, котрі приходять до царів, (що я говорю — до царів?) навіть до нижчих начальників, і раби, що прибігають до господарів, чи то зазнавши образи від інших, чи потребують якоїсь допомоги, чи спішать загладити збуджений проти них гнів, приступають до цих осіб, спрямувавши до них свої очі та думки, бо при найменшій неуважності не тільки не отримають бажаного, але й підуть, зазнавши ще якоїсь неприємності. Якщо ті, що бажають загладити гнів людей, ведуть себе так старанно, то що буде з нами, нещасними, коли ми будемо приступати з недбалістю до Владики всіх, Бога, при чому зазнавши набагато більшого його гніву? Ні слуга не стане дратувати господаря, ані підданий царя так, як ми щодня гнівимо Бога. Пояснюючи це і Христос назвав гріхи проти ближнього динаріями, а гріхи проти Бога — «тисячею талантів» (Мф. 18, 24, 28).

Тому, коли ми в молитвах прибігаємо до Нього з наміром загладити такий гнів і умилостивити Його, Якого щодня так гнівимо, Апостол справедливо відхиляє нас від згаданої насолоди і ніби говорить: «Улюблені, мова йде в нас про душу, небезпека крайня. Необхідно тремтіти, боятися і тужити. Ми приступаємо до грізного Владики, Якого ми багаторазово образили, Який має проти нас велике обвинувачення і за великі гріхи. Тепер не час для обіймів чи насолод, а сліз і гірких зітхань, колінопреклонінь, щирої сповіді, старанного упокорення, багатьох молитов». Щасливим буде той, хто, з такою ретельністю приступивши і припавши до Бога, зм’якшить Його гнів. І не тому, що Господь наш твердий і непохитний, — навпаки, Він дуже лагідний і людинолюбний, — але надмірність наших гріхів не допускає навіть благому, лагідному і всемилостивому скоро прощати нам. Тому і говорить (Апостол); «Щоб перебувати в пості та молитві».

Що ж може бути скорботніше від того рабства? Я хотів би процвітати в чесноті, підноситися до неба, постійною вправою в постах і молитвах омити нечистоту душі. А в той же час, коли дружина не хоче схилитися на цей мій намір, я вимушений по-рабськи підкорятися її нестриманості. Тому спочатку він і сказав: «Добре чоловікові не торкатися жінки». Тому й учні говорили до Господа: «Якщо така повинність чоловіка перед жінкою, то краще не женитися» (Мф. 19, 10). Розміркувавши, що (у шлюбі) та й інша сторона обов’язково зазнають незручності, вони, спонукані цими думками, і виразили таке висловлювання.

33. Тому Павло і звертається багаторазово до цього, щоб подати коринф’янам ту ж думку: «Кожний нехай має свою жінку; — нехай чоловік віддає своїй жінці належну любов; — жінка не володіє своїм тілом; — не ухиляйтесь один від одного; — будьте разом» (1 Кор. 7, 2–5). І блаженні учні (Христові) не відразу ж після першого повчання це сприйняли, але тоді, коли почули про це вдруге, усвідомили необхідність такої заповіді. Христос говорив про це і тоді, коли був на горі, і говорив після багатьох інших повчань, збуджуючи в них любов до стриманості (Мф. 5), оскільки, коли одні і ті ж наставляння частіше повторюються, тим більше мають сили. Так і тут учень, наслідуючи Учителя, багаторазово говорить про одне і те ж, не роблячи жодного послаблення, а вказуючи на причину: «Щоб уникнути блудодіяння» (1 Кор. 7, 2), — говорить заради уникнення сатанинських спокус і нестриманості. І так словами про шлюб непомітно віддає хвалу дівоцтву.

34. Якщо він побоювався навіть за людей одружених, щоб у випадку їхньої тривалої розлуки диявол не знайшов до них доступу, то якої слави будуть гідні ті, котрі від самого початку не мали потреби в цьому і до кінця залишилися невловимими? Водночас і підступи диявола бувають неоднакові проти тих та інших. Перших, на мою думку, він не надто турбує, знаючи, що притулок у них близько, і якщо відчують надто сильний напад, можуть тут же піти в пристань, через що і блаженний Павло не дозволяє їм плисти далі, а радить, якщо вони стомляться, негайно повертатися назад, дозволяючи знову «бути разом» (1 Кор. 7, 5). А діва мусить постійно перебувати на морі і плавати по океану, не маючи пристані. І хоч би піднялася найжорстокіша буря, вона не може причалити своїм човном і відпочити.

Тому, як морські розбійники не нападають на мореплавців поблизу міста, гавані чи пристані (бо це означало б даремно наражатися на небезпеку), але, заставши корабель посеред моря, й заохочувані своєю зухвалістю, користаючись відсутністю допомоги (цьому кораблю), використовують там усі зусилля і не відступлять, аж поки не потоплять тих, що пливли, або самі зазнають того ж; так і цей страшний розбійник піднімає проти дів велику бурю, жорстокий вихор і нестерпні хвилі, перевертаючи все вверх дном, щоб із силою і швидко перекинути човен. Бо він чув, що діві не дозволяється «бути разом», а і необхідно весь вік боротися, постійно воювати з духами зла, поки не досягне тихої пристані (на небі).

Поставивши діву, як доблесного воїна, поза стінами, Павло не дозволяє їй відкривати ворота (притулку), хоч би як сильно ворог не нападав на неї і хоч би як він не шаленів від того, що його супротивникові не дозволяється мати відпочинок. І не тільки диявол, але й сила (природного) потягу більше турбує неодружених. І це всім відомо. Ми не так швидко прагнемо до насолоджень, бо, коли немає перешкод (до насолоди), тоді уповільнюється потяг душі. Про це свідчить нам і прислів’я, хоч простонародне, однак досить справедливе. «Що завжди у нашій владі, — говорить воно, — того не так сильно хочеться». Але коли ми зустрічаємо перешкоди до того, чим колись володіли, тоді відбувається протилежне: те, чим ми володіли, а тому не звертали на нього уваги, тепер стає предметом надзвичайного прагнення.

Отже, по-перше, з цієї причини в одружених більше спокою; а по-друге, якщо в них коли-небудь високо підніметься полум’я (пристрасті), то подружнє єднання швидко загасить його. А діва, не маючи можливості погасити це полум’я, хоч бачить, що воно розпалюється і піднімається вверх, і будучи не в силі його погасити, піклується тільки про те, щоб у боротьбі з вогнем не згоріти самій. Що може бути більш дивне — носити ціле вогнище у собі і не згорати, відчувати полум’я у тайниках душі і зберігати розум неушкодженим? Їй не дозволяється викинути геть це палаюче вугілля, і вона вимушена носити в душі те, чого, за словами письменника Притч, не може витерпіти тілесна природа. Що ж він говорить? «Чи може хто ходити по вугіллю, яке горить, щоб не обпалити ніг?» (Притч. 6, 28). Але ось вона ходить і переносить муку. «Чи може хто взяти собі вогонь у пазуху, щоб не прогорів одяг його?» (Притч. 6, 27). А вона, носячи люте і бурхливе полум’я не в одязі, а в собі, мусить стримувати і ховати його.

Скажи мені, хто наважиться рівняти шлюб з дівоцтвом чи зі зневагою дивитися на це останнє? Цього не допускає блаженний Павло, показавши велику відмінність між тим та іншим. «Незаміжня, — говорить він, — турбується про Господнє…, а заміжня піклується про мирське» (1 Кор. 7, 34). Дозволивши одруженим «бути разом» і цим надавши їм задоволення, послухай, як він далі не схвалює їх. «Будьте разом, — говорить, — щоб не спокушав вас сатана». Бажаючи показати, що тут не все залежить від сатанинської спокуси, а більше від нашої зіпсованості, він указав на найважливішу причину: «нестриманістю вашою» (1 Кор. 7, 5). Хто не засоромиться, слухаючи це? Хто не постарається уникнути докору в нестриманості?

Це повчання стосується не всіх, а надто похітливого. «Якщо, — говорить він, — ти такий раб насолод, якщо ти настільки розслаблений, що невпинно розпалюєшся і прагнеш до єднання, то будь з жінкою». Отже, цей дозвіл є не схваленням чи звеличуванням, а зневагою та осудом. Якби він не хотів надто сильно торкатися душі сластолюбців, то не використав би особливо виразне слово «нестриманість», в якому відчувається неабиякий докір. Чому він не сказав: «Немічністю вашою»? Тому, що це більше виглядало б на вибачення з його боку. А словом «нестриманість» він зобразив надмірність безпечності. Отже, якщо хтось не буде постійно мати поруч дружину і насолоджуватися єднанням з нею, тоді йому тяжко ухилятися від перелюбу, бо нестриманості властиве безсилля.

Що ж тепер скажуть ті, котрі вважають дівоцтво непотрібним? Чим суворіше його дотримуються, тим більшої похвали воно заслуговує. А шлюб саме тоді втрачає всяку похвалу, коли його використовують задля пересичення. «Це, — говорить (Апостол), — кажу вам як дозвіл (задля полегшення), а не як повеління» (1 Кор. 7, 6). А де полегшення, там уже нема місця для похвал. У розмові «щодо дівоцтва» він сказав: «Я не маю повеління Господнього» (1 Кор. 7, 25). То чи не зрівняв він те й інше? Ні. Про дівоцтво він висловлює свою думку, а тут — поблажливість. Не велить він ні те, ні інше ані з тієї, ані з іншої причини. Там задля того, щоби будь-хто, бажаючи подолати нестриманість, не зустрів перешкод через обов’язкове повелінні, а тут, щоб будь-хто, не маючи сил досягти дівоцтва, не був засуджений як такий, що порушив повеління. «Я не велю, — говорить він, — залишатися в дівоцтві, оскільки боюся цих труднощів. Не повеліваю і постійно перебувати з жінкою, бо не хочу бути законодавцем нестриманості. Я сказав: «Будьте разом», — утримуючись від падіння нижче, але не перешкоджаючи старанному сходженню вище».

Отже, не він тут бажає, щоб (одружені) постійно єдналися з жінкою, але так установлено через нестриманість безпечних людей. Якщо ти хочеш знати про власне бажання Павла, то послухай, яке воно: «Бажаю, — говорить він, — щоб усі люди були, як і я» (1 Кор. 7, 7), — тобто у стриманості.

— Отже ти, (Апостоле), бажаєш, щоб усі дотримувалися стриманості, бажаєш, щоб ніхто не одружувався?

— Так, але цим я не забороняю бажаючим (одружуватися) і не звинувачую їх, а тільки молюся і бажаю, «щоб усі були, як і я». А шлюб я дозволяю, «щоб уникнути блудодіяння». Тому я і сказав на початку: «Добре чоловікові не торкатися жінки», бо цього я найбільше бажаю.

35. А для чого він тут згадує про себе словами: «Бажаю, щоб усі люди були, як і я» (1 Кор. 7, 7)? Якби цього не було додано, то він уник би розмови про себе. Для чого ж він добавив: «Як і я»? Не для того, щоб себе звеличувати. Він, хоч перевершив (інших) Апостолів у трудах проповіді, однак вважав себе негідним навіть називатися Апостолом. «Я найменший з апостолів», — говорить він. І, начебто сказав щось таке, що перевищуюче його достоїнство, тут же виправляється і додає: «…І недостойний зватися апостолом» (1 Кор. 15, 9). Навіщо тут при умовлянні він виставляє себе?

Не просто і не даремно. Він знав, що учні тоді особливо одушевляються ревністю до добра, коли за приклад мають учителів. Як не приносить великої користі тому, хто слухає, той, що показує мудрість не на ділі, а тільки на словах, так, навпаки, той, хто може запропонувати пораду, якої дотримується сам, особливо цим захоплює слухача. Водночас він показує себе чистим і від заздрості, і від гордості, бо хоче, щоб така прекрасна чеснота була в усіх учнях, не домагаючись мати дещо більше за них, але щоб у всьому зрівняти їх із собою.

Можу вказати і третю причину. Яку? Перебувати у дівоцтві для багатьох здавалося важким і незручним. Тому, бажаючи показати його досить легким, Апостол виставляє на вид того, хто в цьому отримав належний успіх, щоб вони не вважали його надто важким, але, дивлячись на провідника, і самі сміливо ставали на цей же шлях. Так само робить він і в іншому місці. Розмовляючи з галатами і намагаючись звільнити їх від страху перед законом, під впливом якого вони прив’язувалися до стародавнього звичаю і дотримувались багато чого щодо нього, що він говорить? «Будьте, як я, бо і я, як ви» (Гал. 4, 12). Ці слова означають наступне: «Ви не можете, — говорить він, — сказати мені: «Ти тому безпечно мудруєш з нами про це, бо щойно навернувся з язичників і не знаєш страху, що буває від порушення закону». Ні, — говорить він, — і я, як і ви, перебував колись у цьому рабстві, був під веліннями закону, зберігав і дотримувався заповіді. Але коли з’явилася благодать, тоді я цілком перейшов від закону до неї (Гал. 1, 13). І немає злочину в тому, що ми перейшли до «іншого чоловіка» (Єр. 3, 1), бо ніхто не може сказати, що я роблю одне, а раджу інше, або, що я, піклуючись про власну безпеку, кидаю вас у небезпеку. Якби ця справа була небезпечною, то я не зрадив би самого себе і не знехтував би власним спасінням».

Отже, як тут, поставивши себе за приклад, він звільнив (галатів) від страху, так і там, виставляючи себе на вид, він звільняє від збентеження коринф’ян.

36. «Але кожен, — говорить він, — має від Бога своє дарування, один таке, інший — інше» (1 Кор. 7, 7). Поглянь, як визначна ознака його апостольського смирення ніде не ховається, а всюди яскраво виражається. Свої заслуги він називає даром Божим, і те, задля чого доклав чимало трудів, цілковито приписує Господу. І що надзвичайного, якщо він так чинить, коли говорить про стриманість, коли так само роздумує і про проповідь, для якої поніс незлічимі труди, постійні скорботи, невимовні прикрощі, щоденні смерті? Що ж говорить він про це? «Потрудився я більше за них усіх: тільки не я, а благодать Божа, яка зі мною» (1 Кор. 15, 10). Не говорить, що одне належить йому, а інше Богові, але все (приписує) Богові.

Так властиво вдячному рабові не вважати нічого власним, а все господаря, нічого не привласнювати собі, а все господареві. Так він робить і в іншому місці. Сказавши: «За даною нам благодаттю, маємо різні дарування» (Рим. 12, 6), далі він перерахував посади начальників, милостині та пожертви, які були між римлянами. А що все це заслуги, а не дарування, — це зрозуміло для кожного. Я сказав про це для того, щоб ти, почувши його слова: «Кожен має від Бога своє дарування» (1 Кор. 7, 7), не упав духом і не сказав про себе: «Дівоцтво не залежить від моєї старанності. Павло назвав його даруванням». Він говорить це зі смиренності, а не тому, що хотів зарахувати стриманість до числа дарувань. Цим він не суперечить ані собі, ані Христові. Не суперечить Христові, Який сказав: «Є скопці, котрі самі себе зробили скопцями заради Царства Небесного, — і додав: — Хто може вмістити, нехай вмістить» (Мф. 19, 12). Не суперечить і самому собі, бо він засуджує тих, котрі, обравши вдівство, не захотіли вистояти у своєму намірі. Бо коли б це був дар, чому він погрожує (вдовицям) словами: «Вони підлягають осудові, бо зреклися попередньої віри» (1 Тим. 5, 12)?

Христос ніколи не засуджував на покарання тих, котрі не мають дарувань, а тільки тих, котрі не живуть праведним життям. Для нього особливо приємним є гарне життя і довершені діла. А розділення дарувань залежить не від волі того, хто отримує, а від волі Того, Хто дає. Тому Христос ніде не хвалить тих, що звершують чудеса, і застерігає від такої радості учнів. «Однак тому не радійте, — говорить Він, — що духи вам коряться» (Лк. 10, 20). Скрізь звеличуються Ним милостиві, смиренні, лагідні, чисті серцем, миротворці — ті, що чинять все це і подібне до цього. І Павло, перераховуючи свої заслуги, згадав між ними і про стриманість. Сказавши: «У великому терпінні, в бідах і нестатках, у тіснотах, у ранах, у в’язницях, вигнаннях, у трудах, у неспанні, у постах, у молитвах, — він добавив: — в очищенні» (2 Кор. 6, 4–6). Він не зробив би цього, якби ця чистота була даруванням. Чому він дорікає тим, котрі не мають її, називаючи їх нестриманими? Чому (за його словами) «той, хто не видає заміж свою дівчину робить краще» (1 Кор. 7, 38)? Чому «блаженнішою є вдова, коли залишиться так» (1 Кор. 7, 40)?

Тому, що, як я вище сказав, звеличуються, так само, як і караються, не за чудеса, а за діла. Чому ж він неодноразово повторює умовляння стосовно одного і того ж, якщо це не залежить від нас, а там, де є благодать Божа, не вимагає нашого старання? Сказавши: «Бажаю, щоб усі люди були, як і я, — тобто в стриманості, далі він говорить: — Безшлюбним та вдовицям кажу: добре їм залишатися, як я» (1 Кор. 7, 7–8). Знову ставить за приклад себе з тієї ж причини, щоб, маючи приклад поряд, (коринф’яни) скоріше наважилися на подвиг дівоцтва. А що він і перед цим у словах «бажаю, щоб усі люди були, як і я», і тут: «добре їм залишатися, як я», ніде не вказує причини, не дивуйся. Він робить так не через марнославство, а вважаючи достатньою причиною власну думку, виправдану ділами.

37. Якщо ж хтось хоче почути думку і про це (шлюб овдовілих), то нехай спочатку візьме до уваги думку про це всіх людей, а потім усе те, що буває поєднане з цією справою. Хоч законодавці не карають за такі шлюби, навіть дозволяють і вибачають їх, але багато хто і вдома, і на площі чимало говорять про шлюбні справи з глузуваннями, докорами та неприязню. Всі уникають таких людей не менше, як клятвопорушників, не наважуються, так би мовити, ані вступати з ними в дружбу, ані укладати з ними договорів, ані довіряти їм у будь-чому. Хто побачить, що вони так легко викинули зі своєї душі ту звичку, і дружбу, і співжиття, і спілкування, у того від цих думок робиться деяке заціпеніння, і він до них, як людей легковажних і зрадливих, уже не може підходити зі всією щирістю. І відвертаються від них не тільки через це, але й через ту неприємність, котра в них відбувається.

Скажи мені, що може бути більш неприємне, як після великого плачу, криків і сліз, розпущеного волосся і чорного одягу, раптом побачити оплески, і весільні чертоги, і біготню — все протилежне тому, що було, — начебто актори на сцені грали то одну роль, то іншу? Як там ти можеш бачити одного і того ж то царем, то останнім бідняком, так і тут той, хто недавно побивався біля могили, раптом стає нареченим, хто розпускав своє волосся, знову носить на тій же голові вінець, хто з похмурим і сумним виглядом, а часто і зі сльозами висловлював перед тими, що його утішали, багато похвал покійній (дружині) і говорив, що йому життя не життя, й обурювався на тих, що утримували його від нарікання, той часто перед тими ж особами знову прикрашається і наряджається, і як колись зі сльозами на очах, так тепер з посмішкою дивиться на тих же людей і дружньо вітає всіх тими ж устами, якими колись проклинав усі подібні радості.

А що особливо скорботно, — водночас з цим вноситься розбрат між дітьми. Поряд з дочками появляється левиця, бо зазвичай такою буває мачуха. Звідси щоденні суперечки і сварки, звідси дивна і ні з чим незрівняна ворожість до тієї, котра вже нікого не турбує. Зазвичай, заздрістю переслідують і переслідуються живі, а з померлими навіть вороги примиряються. Але не так буває тут. Порох і попіл стає предметом ворожості, невимовна ненависть направляється проти похованої, лихослів’я, осудження і наклепи на ту, що розкладається в землі, непримиренна ворожнеча до тієї, котра нікому не завдає ніякої кривди. Що може бути гірше від такого безумства, такої жорстокості? Нічим не скривджена покійною (що я говорю: не скривджена?) — та, що користується її трудами і насолоджується її добром, не перестає боротися з її тінню, і ту, котра не заподіяла будь-якої прикрості, а часто, котру й не бачила ніколи, щодня обсипає безліччю осуджень, мстить тій, котрої вже нема, через її дітей, а часто, якщо сама не має успіху, налаштовує проти них і чоловіка. Однак усе це людям здається легким і звичним, щоб тільки для них не було потреби терпіти потяг похоті.

А діва не боїться цього протиборства, не уникає цієї боротьби, яка для багатьох здається такою нестерпною, але мужньо стає і вступає в боротьбу з природою. Чи можна надивуватися їй в її гідності, коли інші потребують навіть другого шлюбу, щоб не розпалюватися, а вона, не зазнавши жодного, завжди залишається святою і неушкодженою? Тому і це насамперед задля уготованих для вдівства нагород на небесах (Апостол), маючи Христа, Який говорить у ньому, сказав: «Добре їм залишатися, як я» (1 Кор. 7, 7–8).

Ти не змогла піднятися на найвищу ступінь (досконалості)? То принаймні не впади з тієї, котра йде після неї. Нехай діва має перед тобою тільки ту перевагу, що похіть жодного разу не здолала її, а тебе, колись здолавши, не змогла назавжди втримати у своїй владі. І ти перемогла після поразки, а та має перемогу, вільну від усякої поразки. Зустрічаючись з тобою наприкінці, вона перевершує тебе тільки початком.

38. Отже, одруженим (Апостол) подає чимало утіх, оскільки не позбавляє їх одне одного без «їхньої взаємної згоди, а позбавлення за згодою не робить надто тривалим, і ще, якщо побажають, дозволяє їм другий шлюб, щоб не розпалювалися. А цнотливим він не дав жодної подібної втіхи. Перших після такої стриманості знову звільняє від неї, а діву, без найменшого полегшення, залишає упродовж усього життя боротися, стояти неухильно і бентежитися похіттю, і не дає їй найменшого відпочинку.

Чому ж їй він не сказав: «Якщо не можуть стримуватися, нехай одружуються» (1 Кор. 7, 9)? Тому, що і борцеві, коли він уже роздягнувся, намастився, вийшов на арену і покрився пилом, ніхто не сказав би: «Встань і тікай від супротивника». Але один з них мусить вийти або увінчаним, або переможеним і зганьбленим. У дитячій грі й у гімнастичній школі, де вправляються з близькими людьми і борються з друзями, ніби із супротивниками, кожен може і боротися, і не боротися. Але коли хтось уже зобов’язався, і театр зібрався, і розпорядник змагань появився, і глядачі сидять, і суперник виведений і поставлений перед ним, тоді закон змагань позбавляє борця влади.

Так і дівчина, поки вона ще не вирішила, одружуватися їй чи не одружуватися, шлюб дозволяється безперешкодно, але коли вона обрала і прирекла себе (на дівоцтво), то вона вже вивела себе на поприще. Хто ж насмілиться тоді, коли видовище відкрите, коли згори дивляться ангели і Начальник подвигів Христос, коли диявол шаленіє і скрегоче, стоїть на виду і спрямовується на боротьбу, вийти на середину і сказати: «Тікай від ворога, покинь труди, утримайся від зіткнення, не кидай і не перемагай суперника, а уступи йому перемогу?» Що я говорю про дів? Навіть вдовицям ніхто не насмілився б сказати такі слова, а замість них сказав би наступні, страшні: «Коли їх охопить пристрасть противна Христові, вони хочуть виходити заміж. Вони підлягають осудові, бо зреклися попередньої віри» (Тим. 5, 11–12).

39. Тим часом сам (Апостол) говорить: «Безшлюбним та вдовицям кажу: добре їм залишатися, як я. Але якщо не можуть стримуватися, нехай одружуються». І далі: «Якщо ж помре її чоловік, вона вільна вийти заміж за кого хоче, тільки в Господі» (1 Кор. 7, 8–9, 39). Чому ж ту, якій дає волю, він знову піддає покаранню, і той шлюб, про який говорить, що він є «в Господі», засуджує, як справу беззаконну?

Не бентежся — це не той шлюб, а інший. Як у словах «якщо дівчина вийде заміж, не згрішить» (1 Кор. 7, 28) він має на увазі не ту дівчину, що відреклася від шлюбу, — це зрозуміло для кожного, що така дівчина цим згрішила б і то тяжко, — а про ту, котра ще не була одружена і ще не зважилася ні на те, ні на інше, а перебуває в невизначеності між цими двома помислами; так і там він говорить про вдовицю, що просто не має чоловіка і ще не зв’язала себе рішенням власної волі, а вільна обирати і те, й інше, а там — і про ту, котра вже не владна знову зійтися з іншим нареченим, а приступила до подвигів стриманості. Бо можна бути вдовою, і не бути серед удовиць, котрі мають достоїнство, якщо вона його ще не отримала. Тому він і говорить: «Вдовиця повинна бути обрана не менш як шістдесятирічна, яка була жінкою одного чоловіка» (1 Тим. 5, 9). Простій вдові він дозволяє одружуватися, якщо вона побажає, а ту, котра дала Богові обітницю вдівства назавжди, а потім вийшла заміж, він сильно засуджує за те, що вона потоптала завіт з Богом. Тому до перших, а не до останнього він звертається: «Але якщо не можуть стримуватися, нехай одружуються, бо краще одружитися, ніж розпалюватися» (1 Кор. 7, 9).

Чи бачиш, що шлюб сам по собі ним ніде не прославляється, але дозволяється заради застереження від перелюбу, спокус, нестриманості? Усе це він говорить вище, а тут, виразивши проти них сильний докір, знову говорить про це більш прихильними словами, називаючи їхній стан розпаленням. Хоч і тут він не залишив слухача без докору. Не сказав: «Якщо відчувають деякий порив пристрасті, якщо приневолюються, якщо не можуть утриматися», і т. ін., що властиво тим, що страждають, і служить для полегшення, але що? «Якщо не можуть стримуватися», що властиво тим, котрі не бажають через байдужість. Він вказує, що вони не виконують того, що знаходиться в їхній владі тому, що не хочуть докладати зусиль. Однак і при цьому не карає їх і не засуджує на муки, а, тільки позбавивши похвал, обмежує своє невдоволення доріканням у словах, ніде не згадуючи про дітонародження, цю благородну і чесну причину шлюбу, а тільки про розпалення, нестриманість, перелюб і сатанинську спокусу. І щоб уникнути цього, дозволяє шлюб.

— Що ж, — скажуть, — якщо він звільняє нас від кари, то ми терпеливо перенесемо всякий осуд і всякі докори, тільки б було дозволено насолоджуватися і постійно задовольняти похіть.

— А що, шановний, коли не дозволено насолоджуватися, і ми пожнемо тільки докір?

— Як, — скажеш, — хіба не дозволяється насолоджуватися, коли Павло говорить: «Якщо не можуть стримуватися, нехай одружуються»?

— Але послухай, що йде за цим. Ти довідався, що краще одружуватися, ніж розпалюватися, ти приймаєш приємне, схвалюєш дозвіл, захоплюєшся поблажливістю Апостола. Однак не зупиняйся на цьому, а візьми і наступне: то й інше повеління належить тому ж Апостолу. Що ж він говорить далі? «А одруженим заповідаю не я, а Господь: жінці з чоловіком не розлучатися, — якщо ж розлучиться, то нехай буде безшлюбна або помириться з чоловіком своїм, — і чоловікові не залишати своєї жінки» (1 Кор. 7, 10–11).

40. А що, коли чоловік буде лагідний, зате дружина буде з норовом, зла, балакуча, марнотратна — це їхня загальна недуга — і сповнена багатьма іншими негідними властивостями? Як він, нещасний, буде терпіти таку щоденну неприємність, гордість, безсоромність? А що, коли навпаки, вона буде скромна і тиха, а він зухвалий, ревнивий, гнівливий, надто гордовитий через багатство або владу, буде поводитися з нею, як з рабинею, і буде ставитися до неї ніскільки не краще, як і до служниць? Як вона перенесе таке приниження й утиск? А що, коли він постійно відвертається від неї і робить це постійно? «Терпи, — говорить (Апостол), — усе це рабство, бо тільки тоді ти будеш вільною, коли він помре. А поки він живий, необхідно вибирати одне з двох: або дуже старанно напоумляти його і виправляти, або, якщо це неможливо, мужньо терпіти постійну і непримиренну ворожнечу». Вище він говорив: «Не ухиляйтеся одне від одного, хіба за згодою». А тут тій, що розлучилася, велить утримуватися, хоч уже по неволі: «Нехай буде, — говорить, — безшлюбна або помириться з чоловіком своїм» (1 Кор. 7, 5.11).

Бачиш, як вона знаходиться між двома лихами? Або вона мусить терпіти насильство від похоті, або, якщо цього не хоче, догоджати своєму кривдникові і бути готовою на все, чого б він не захотів, або битися, або обливати негідними словами, або терпіти зневагу з боку слуг та інше тому подібне, бо чоловіки, коли захочуть покарати своїх дружин, придумали чимало засобів. Якщо ж вона не стерпить цього, то мусить перебувати в безплідній стриманості. Тому кажу безплідній, що це не має нічого спільного з обітницею, оскільки відбувається не від прагнення до святості, а через гнів на чоловіка. «Нехай буде, — говорить, — безшлюбна або помириться з чоловіком своїм» (1 Кор. 7, 11).

— А що, — скажеш, — коли він не захоче помиритися?

— У тебе є інша можливість позбутися і звільнитися. Яка ж? Очікуй його смерті. Як дівиці ніколи не дозволяється одружуватися, оскільки її Наречений завжди живий і безсмертний, так і та, що одружилася, тільки тоді може (отримати волю), коли помре її чоловік. Якби і за його життя можна було їй переходити від нього до іншого, і від цього знову до іншого, то для чого тоді шлюби, коли чоловіки стали б байдуже користуватися дружинами один одного і всі просто змішувалися б зі всіма? Чи не зникла б і взаємна відданість, якби сьогодні один, завтра інший, а потім третій став жити з жінкою кого-небудь зі співмешканців? Господь справедливо назвав це перелюбством.

41. Для чого ж Він дозволив це юдеям? Для того, щоб вони не ворогували один з одним, щоб не наповнювали свої житла родинною кров’ю. Що краще було, скажи мені, для тієї, що стала ненависною — чи бути вигнаною геть чи бути вбитою в домі? А останнє вони зробили б, якби їм не було дозволено виганяти. Тому (Господь) і говорить: «Якщо хто візьме дружину і стане її чоловіком, і вона не знайде благовоління в очах його…, відпустить її» (Втор. 24, 1–3). Коли ж Він розмовляє з лагідними і такими, котрим не дозволяє навіть гніватися, тоді говорить: «Якщо ж розлучиться, то нехай буде безшлюбна» (1 Кор. 7, 11).

Чи бачиш утиски, неминуче рабство, що зв’язує обох ланцюгами? Воістину шлюб — це ланцюги не тільки через безліч турбот та щоденні невдоволення, але й тому, що підкоряє одне одного гірше за всякого раба. «Буде панувати, — говорить (Господь), — чоловік над жінкою» (Бут. 3, 16). А яка користь від цього панування? Воно також і його робить рабом тієї, над якою він панує, створюючи якусь нову і незвичну відплату за допомогою рабства. Як ноги втікачів, будучи зв’язаними між собою, і ще прив’язані одне до одного бодай якимсь невеликим ланцюгом, що прикріплений обома кінцями до кайданів, не можуть ступати вільно, оскільки кожен вимушений ступати за іншим, так і душі одружених, маючи власні турботи, мають ще й інші незручності через союз одного з одним, який стримує їх гірше за всякі ланцюги і віднімає волю в обох тем, що не дає комусь із них начальствувати, а розділяє владу між обома.

І так, де ж ті, котрі за насолоду задоволенням готові терпіти всякий осуд? Чимала частина задоволення зменшується через взаємні образи та чвари, що часто продовжуються тривалий час. І саме рабство, що заставляє одного мимоволі терпіти норовливість іншого, може затьмарити усяку насолоду. Тому і блаженний (Павло) спочатку докірливими словами утримував прагнення до хтивості: «Щоб уникнути блудодіяння» (1 Кор. 7, 2), — заради запобігання нестриманості та розпалювання. Однак, знаючи, що ці слова осуду для багатьох малозначущі, далі задля їхнього приборкання додає більш сильні вирази. Тому й учні (Христові) вважали за потрібне сказати: «Краще не женитись» (Мф. 19, 10), оскільки жодний із членів подружжя не владний над собою. І це пропонується вже не як умовляння або порада, а як обов’язкове веління і заповідь. Від нас залежить тільки одружуватися чи не одружуватися, а те, що буде після одруження, вже залежить не від нас — волею чи неволею треба терпіти рабство. Чому? Тому, що ми не без усвідомлення обираємо це поневолення, а дуже добре знаючи його права і закони, добровільно беремо на себе це ярмо.

Далі, сказавши про тих, що живуть з невіруючими дружинами, досконало виклавши всі закони щодо подружнього життя, вклавши слова і про рабів, достатньо втішивши їх тим, що цим рабством не принижується їхня духовна гідність, він нарешті переходить до слів про дівоцтво, яких раніше дотримувався і намагався їх посіяти, а тепер відкрив, хоч не стерпівши, не змовчав про це й у словах про одруження. Бо і в цьому останньому повчанні слова про дівоцтво він коротко вставляв у різних місцях і таким прекрасним способом, приготувавши наш слух і привернувши розум, зробив чудовий вступ до розмови (про дівоцтво). Після умовляння рабам: «Ви куплені, — говорить він, — дорогою ціною: не ставайте ж рабами людей» (1 Кор. 7, 23), — пригадавши про благодіяння, отримані нами від Господа, і цим думки всіх воскресивши і піднісши до неба, далі подає вчення про дівоцтво, виражаючи такими словами: «Щодо дівоцтва я не маю повеління Господнього, а даю пораду як той, хто одержав від Господа милість бути вірним Йому» (1 Кор. 7, 25). Хоч він не мав веління також щодо вірних, котрі одружуються з невіруючими, однак щодо них з неабиякою владою дає закон і пише: «Іншим же кажу я, а не Господь: коли який брат має жінку невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її» (1 Кор. 7, 12).

Чому ж ти не подаєш цього ж і щодо дівоцтва? Тому що Христос щодо цього дав конкретну постанову, забороняючи вводити дівоцтво, як обов’язкову заповідь, оскільки Його слова «хто може вмістити, нехай вмістить» (Мф. 19, 12) надають слухачеві владу вибору. Розмовляючи про стриманість, Апостол каже: «Бажаю, щоб усі люди були, як і я» у стриманості. І далі: «Безшлюбним та вдовицям кажу: добре їм залишатися, як я» (1 Кор. 7, 7–8). А коли говорить про дівоцтво, він про себе не згадує ніде. Тому досить скромно і з великою обережністю говорить, що сам він не звершував цього подвигу. «Не маю, — говорить він, — повеління» (1 Кор. 7, 25).

Спершу надавши вибір і добре налаштувавши слухача, далі він дає пораду. Оскільки сама назва дівоцтва тут же вказує на великий подвиг, то він не відразу переходить до цього повчання, але, спочатку прихиливши до себе учня через можливість вибору і приготувавши його душу до слухняності і покірності, вже після цього подає пропозицію:

— Ти чув, що дівоцтво — це багато трудів і подвигів. Але не бійся — це не веління і не вводиться як обов’язкова заповідь, однак тим, що приймають його на себе добровільно і за вибором, відплачує особливими благами, покладаючи на їхню голову сяючий і квітучий вінець. Тих же, що відмовляються і не бажають прийняти його, воно не карає і проти волі не заставляє до цього.

І не тільки цим він зробив своє слово необтяжливим і приємним, але і вказівкою на те, що благодать цього подвигу дається не від нього, а від Христа. Він не сказав про дівоцтво: «Я не велю», але: «Не маю повеління» (1 Кор. 7, 25). Він ніби сказав: «Якби я пропонував таке умовляння, керуючись людськими міркуваннями, то не варто було б на це зважати. Та оскільки це угодне Богові, то запорука безпеки надійна. Я ж не маю влади давати подібні повеління. Але коли хочете вислухати мене, як такого ж, як і ви, раба, то «даю пораду як той, хто одержав від Господа милість бути вірним Йому» (1 Кор. 7, 25). Тут заслуговує подиву велике мистецтво і розсудливість блаженного (Павла): як він, перебуваючи серед двох необхідностей і протилежностей, — вказати на власну особистість для того, щоб порада стала більш сприйнятливою, і не сказати про себе нічого лишнього, бо сам він не мав цієї чесноти, — у коротких словах досяг того й іншого. Бо словами «як той, хто одержав від Господа милість» він ніби виставляє себе, а тим, що не виставляє себе більш красивого боку, принижує й упокорює себе.

42. Він не сказав: «Даю пораду, як чоловік, якому довірено благовістя, як визначений бути проповідником для язичників, як такий, кому поручене начальство над вами, як учитель і керівник». Але як? «Як той, хто одержав від Господа милість», — говорить він, указуючи на менше. Бо тільки «бути вірним» менше, ніж бути учителем вірних. Він навіть додає ще й інше приниження. Яке? Не говорить: «Як той, хто став вірним, — але, — як той, хто одержав від Господа милість бути вірним. Не думайте, що тільки апостольство, проповідництво і вчительство є даром Божим, але навіть сама віра появилася в мене з Його милості. Не тому, — говорить він, — я удостоївся віри, що я був гідний, а тільки тому, що був помилуваний. А милість — через благодать, а не через заслуги. Отже, якби Бог не був милосердним у найвищій мірі, то я ніколи не зміг би не тільки стати апостолом, але й вірним».

Чи бачиш вдячність та смиренне серце раба, який не приписує собі жодної переваги перед іншими, але навіть про те, що було спільним у нього з учнями, про віру, говорить, що вона не його, а дар милості і благодаті Божої, ніби виражаючи цим наступне: «Не вважайте невартим прийняти від мене пораду, бо і Бог не визнав мене невартим Своєї милості. Однак це тільки порада, а не повеління. Я раджу, а не повеліваю. Жодний закон не забороняє подавати і пропонувати щось корисне для кожного, особливо, якщо це робиться на прохання слухачів, як тепер, наприклад, на ваше. «Вважаю, — говорить, — за краще» (1 Кор. 7, 26).

Бачиш, яка скромна і далека усякої влади мова. Можна було б сказати: «Якщо Господь не заповів дівоцтва, то і я (не заповім), але раджу і застерігаю вас прагнути цього, бо я ваш апостол». Подібно до того, як він сказав їм далі: «Якщо для інших я не апостол, то для вас апостол» (1 Кор. 9, 2). Однак тут він не говорить цього, але вживає слова з більшою скромністю. Замість: раджу — «даю пораду», замість: як учитель, — «як той, хто одержав від Господа милість бути вірним Йому» (1 Кор. 7, 25). А оскільки для того, щоб слова були більш смиренними, цього було недостатньо, він, знову принижуючи владу, почав з поради. І не просто пропонуючи, але вказуючи й на причину: «З огляду на нинішні утиски, — говорить, — вважаю за краще, що добре людині залишатися так» (1 Кор. 7, 26). Коли він говорив про стриманість, то не сказав: «Вважаю», і не вказав жодної причини, а просто: «Добре їм залишатися, як і я» (1 Кор. 7, 8). Тут же: «Вважаю за краще» (1 Кор. 7, 26). Так він робить не тому, що сумнівається в цьому. Ні. Але тому, що хоче все віддати на суд слухачів. Бо радником є не той, хто все вирішує своїми словами, а той, хто все віддає на суд слухачів.

43. Про які ж утиски він тут говорить? Про природні? Ні. Бо, по-перше, якби він говорив про цю проблему, то, згадавши про неї, вчинив би протилежне тому, чого прагнув. Оскільки ті, що бажають одружитися, постійно вказували б на неї. По-друге, він не назвав би їх «нинішніми» — вони не теперішні, а природжені родові людському з давніх-давен. І колись були більш тяжкими та розгнузданими, але після приходу Христа і завдяки успіхові чеснот стали приборканими.

Отже, не про них він говорить, а має на увазі інші (утиски), різноманітні і різновиді. Які ж це? Спотворення життєвих обставин. Настає таке сум’яття, такий тягар турбот, така безліч обставин (у житті), що ті, котрі одружилися проти волі, досить часто вимушені грішити і помилятися.

44. Спочатку була дана не така степінь чеснот, але було дозволено мстити тим, що образили, і відповідати осудженням на осуд, і піклуватися про багатство, і давати нелукаву клятву, і виколювати око за око, і ненавидіти ворога, і не заборонялось ані насолоджуватися, ані гніватися, ані розводитися з дружиною та одружуватися з іншою. Мало цього, закон дозволяв навіть мати одночасно двох жінок. І взагалі в цьому та багато в чому іншому було неабияке полегшення. Однак після пришестя Христового шлях став набагато тісніший не тільки тому, що з-під нашої влади було взято цю невимовну і велику свободу щодо всього вищесказаного, але й тому, що навіть таку жінку, яка часто умовляє і проти волі змушує нас до багатьох гріхів, необхідно мати завжди біля себе, а хто бажає розводитися, то може тільки тоді, коли вона буде викрита в перелюбі. І чеснота важко здійсненна для нас не тільки через це, але й через те, що коли та, котра живе з нами, має нестерпний характер, тоді безліч турбот про неї та дітей не дозволяє нам навіть на короткий час глянути на небо, спричиняючи ніби постійне запаморочення, що непокоїть і топить нашу душу.

Поглянь, чоловік бажає вести особисте, безтурботне і спокійне життя, але, дивлячись, як діти, що біля нього, і дружина вимагають чималих витрат, він проти волі кидається у вир суспільних справ. Як тільки він опиняється в ньому, тоді вже важко сказати, скільки випадає йому причин грішити: гніватися, клястися, сваритися, мстити, прикидатися, багато чого робити з лестощів, багато чого — з ненависті. Як же той, хто обертається в такому вирі і бажає вберегтися в ньому, зможе не заплямувати себе брудом багатьох гріхів? Якщо хто зверне увагу і на домашні справи, то побачить такі ж, а то й ще більші труднощі з боку дружини. Тут необхідно чимало піклуватися про таке, у чому чоловік особисто потреби не має. І це тоді, коли дружина скромна і тиха. А коли вона норовлива, вперта і нестерпна, то це ми назвемо вже не тільки труднощами, а карою і муками. Як же зможе йти шляхом до неба, на якому необхідно мати ноги вільні та легкі і душу бадьору і прикрашену, той, хто має такий важкий тягар, зв’язаний такими ланцюгами і постійно тягнеться вниз цим ланцюгом, тобто злістю дружини?

45. То яке (може бути) належне заперечення з боку багатьох, коли ми виклали все це?

— Отже, — скажуть, — більшої честі сподобиться той, хто буде старанним у таких труднощах.

— Якої, шановний, і за що?

— За те, — скажеш, — що він у шлюбі піддається більшому тягарю.

Але хто примушував його приймати на себе такий тягар? Якби він одружився через вимогу заповіді і не одруження було б порушенням закону, то це заперечення було б справедливим. Якщо ж він, маючи владу не піддаватися ярмові шлюбу, добровільно, без будь-якого примусу побажав узяти на себе такі труднощі, бо подвиг чесноти став для нього надто важким, то це ніскільки не стосується Начальника подвигів. Бо Він заповів досягати успіху тільки в одному: у боротьбі з дияволом і досягати перемоги над злом. А чи досягає хто успіху в цьому, одружуючись, насолоджуючись і маючи багато турбот, чи несе подвиг і терпить прикрощі, ні про що інше не піклуючись, йому до цього немає діла. Він говорить, що спосіб перемоги і шлях, який веде до перемоги, має бути вільним від усього життєвого. Якщо ж ти хочеш воювати і боротися, маючи дружину, дітей та всі пов’язані з цим справи, сподіваючись мати такий же успіх, як і ті, котрі не зв’язані чимось подібним, і через це сподобитися більшого захоплення, то ми, хоч би ти дорікнув нам у великій гордості, тепер сказали б тобі, що ти не зможеш досягти такої ж висоти, як вони. А кінець і час роздачі вінців тоді належно переконають тебе, що безпека набагато краща, ніж порожнє честолюбство, і краще коритися Христові, ніж суєті власних суджень.

Христос говорить, що нам для чесноти недостатньо відмовитися від усієї власності, якщо ми і себе самих не зненавидимо, а ти говориш, що можеш здобути перемогу, прив’язавшись до всього цього. Але, як я сказав, тоді ти достеменно пізнаєш, якою перешкодою для чесноти буває дружина і турботи про дружину.

46. «Чому ж, — скажуть, — ту, що є перешкодою, Бог назвав помічницею (чоловіка)?» «Створімо, — говорить Він, — йому помічника» (Бут. 2, 18).

Але ж і я запитаю тебе: яка ж помічниця із тієї, котра позбавила чоловіка такого благополуччя, викинула його із невимовного перебування в раю і кинула в сум’яття цього життя? Це властиве не для помічника, а тільки для зловмисника. «Від жінки, — йдеться (в Писанні), — початок гріха, і через неї всі ми помираємо» (Сир. 25, 27). І блаженний Павло говорить: «І не Адам був спокушений, а жінка, спокусившись, вдалася до переступу» (1 Тим. 2, 14). Якою ж помічницею є та, котра віддала чоловіка на смерть? Якою помічницею є та, через яку сини Божі чи, краще, всі тодішні мешканці землі, разом зі звірами, птахами і всіма іншими живими істотами загинули в потопі? Хіба не вона мала намір погубити праведного Іова, якби він не був непохитним мужем (Іов. 2, 9)? Хіба не вона погубила Самсона (Суд. 16, 6–20)? Хіба не вона домагалася, щоб весь народ єврейський служив Ваал-Фегору і був уражений руками своїх братів (Числ. 25, 6. 16)? Хто найперше віддав дияволові Ахава (3 Цар. 21, 25), а ще до того — Соломона зі всією його мудрістю і славою (3 Цар. 11, 1–8)? Та й досі часто (дружини) хіба не схиляють своїх чоловіків до образи Бога? Чи не тому мудрий чоловік говорить: «Усяка злість мала у порівнянні зі злістю дружини» (Сир. 25, 21).

Але чому ж, скажуть, Бог сказав: «Створімо йому помічника за його подобою» (Бут. 2, 18)? Слово Боже, звичайно, правдиве. І я не заперечую цього, ні. Вона створена для цього і через це, але не побажала залишатися у власній гідності, так само, як і її чоловік. Бог створив його за образом і за подобою Своєю. «Створімо, — говорить Він, — людину за образом Нашим і за подобою» (Бут. 1, 25), так само, як сказав: «Створімо йому помічника». Однак після створення людини невдовзі погубив і те й інше. Вона не зберегла подоби (бо як могла зберегти, віддавшись ганебній пристрасті, звабившись спокусою і не подолавши в собі бажання насолоди?), а тому мимоволі була позбавлена і надбання образа. Адже Бог того, котрий був страшний для усіх як владика, однак після образи Господа став невдячним рабом, позбавив не малої частки панування, зробивши його зневаженим перед подібними йому рабами. Спочатку він був страшний для всіх звірів: Бог привів їх усіх до нього, і жоден із них не посмів заподіяти йому зла чи підступу, бачачи царський образ, що сяяв у ньому. Коли ж він гріхом затьмарив ці риси, то Бог позбавив його цієї влади.

Як те, що людина не панує над усім земним, а деяких навіть боїться й уникає, не робиться неправдивими слова Божі: «І владарюйте над звірами земними» (Буг. 1, 28) (бо зменшення влади сталося не через Того, Хто дав її, а через того, хто отримав), так і підступи жінок щодо до чоловіків не принижують слів: «Створімо йому помічника за його подобою» (Бут. 2, 18), — вона була створена для цього, однак не залишилася при цьому. Крім того, можна сказати й те, що вона звершує свою поміч для облаштування цього життя, для народження дітей і для приборкання природної похоті. Але коли вже не буде часу ані для цього життя, ані для дітонародження, ані для похоті, то для чого ти тут даремно згадуєш про помічницю? Якщо ту, котра може сприяти тільки в малих справах, буде хто-небудь вважати помічницею у справах великих, то не тільки не отримає жодної користі, але зв’яже себе самого турботами.

47. Що ж ми, спитають, скажемо Павлові, який говорить: «Звідки ти знаєш, жінко,чи не спасеш чоловіка?» (1 Кор. 7, 16), — а тому визнає її необхідною помічницею й у духовних справах?

І я з цим згідний. Я не відстороняю її цілковито від сприяння в духовному, ні! Тільки я кажу, що вона робить це тоді, коли не займається подружніми справами, а, залишаючись жінкою за природою, досягає чесноти блаженних мужів. Вона може допомагати чоловікові не своїми прикрасами, не розкішністю, не проханням до чоловіка дати їй грошей, не пишністю і марнотратністю, але, ставши вище всього земного й відобразивши в собі життя апостольське, буде проявляти велику лагідність, неабияку скромність, належну зневагу до грошей і терплячість. Тоді вона зможе підтримати його, коли скаже; «Маючи їжу й одяг, будьмо задоволені тим» (1 Тим. 6, 8), коли буде виправдувати таку мудрість ділами і, сміючись над смертю тілесною, вважати це життя за ніщо, коли всю славу цього життя буде визнавати, за словами пророка, за «цвіт польовий» (Іс. 40, 6).

Отже, жінка може спасти чоловіка не тим, що єднається з ним, як дружина, але своїм євангельським життям, що робили чимало жінок і без шлюбу. Так Прискилла, прийнявши Аполлоса, йдеться (у Писанні), направляла його на шлях істини (Діян. 18, 26). Хоч тепер це неможливо, але жінки можуть проявляти таку ж ретельність і пожинати такі ж плоди. Жінка, як я сказав вище, навертає чоловіка не тому, що вона його дружина, бо інакше, якщо це звершується через дружні взаємини і співжиття, тоді не було б жодних перешкод для того, щоб будь-хто із тих, хто має віруючу дружину, не залишався невіруючим. Але буває не так, зовсім не так. Навпаки, необхідно проявляти велику мудрість і терпіння, посміюватися над шлюбними справами і так робити постійно — ось це сприяє спасінню душі співмешканця. Якщо ж дружина буде безупинно займатися жіночими справами, то вона не тільки не принесе йому будь-якої користі, але і зашкодить. І навіть у цьому випадку — це одна із найважчих справ.

Послухай, що говорить (Апостол): «Звідки ти знаєш, жінко, чи не спасеш чоловіка?» (1 Кор. 7, 16). Ми зазвичай так ставимо питання стосовно того, що рідко трапляється. Що ж він говорить далі? «Чи з’єднався ти з жінкою? Не шукай розлучення. Чи залишився без жінки? Не шукай жінки» (1 Кор. 7, 27). Бачиш, як він постійно робить переходи й у своєму умовлянні часто поєднує обидві речі? Як до слів про одруження він добавив слова про стриманість, часом збуджуючи слухача, так і тут він знову вставляє слова про одруження, надаючи слухачеві перепочинок. Він почав з дівоцтва, але перед тим, як щось сказати про нього, тут же перейшов до розмови про одруження. Тому що слова «я не маю повеління» — це слова того, хто дозволяє і вводить шлюб.

Далі, перейшовши до дівоцтва і сказавши: «Вважаю за краще», і помітивши, що постійне повторення цього слова справляє нелегке враження на ніжний слух, він не використовує його постійно, але, вказавши достатню причину полегшення подвигів дівоцтва, тобто «нинішні утиски», не наважується знову сказати «дівоцтво», а що? Говорить: «Добре людині залишатися так» (1 Кор. 7, 26). І далі не продовжує розмови про це, а перервавши і зупинившись, перед тим, як відкрилися труднощі (дівоцтва), знову вставляє слова про одруження і говорить: «Чи з’єднався ти з жінкою? Не шукай розлучення». Якби це було не так, якби він тут не хотів утішити, то було б зайвим тому, хто радить дівоцтво, розмірковувати про одруження.

Далі він знову переходить до дівоцтва, але й тут не називає його власною назвою. А що? «Чи залишився без жінки? — говорить, — не шукай жінки». Але не бійся: він не визначив і не узаконив цього. Слово про одруження знову близько — воно відганяє цей страх і сповіщає: «Якщо й оженишся, не згрішиш» (1 Кор. 7, 28). Однак і тепер не падай. Він знову закликає тебе до цнотливості, про що хоче сказати словами, які повчають, що ті, котрі одружаться, будуть мати велику «муку тілесну». Як видатні і добрі лікарі, наміряючись подати гіркі ліки, чи звершити відсікання, чи припікання, чи щось подібне, не роблять усе відразу, але постійно надаючи хворому проміжки для відпочинок, поступово звершують наступне. Так і блаженний Павло не виклав поради щодо дівоцтва без зупинки, цілісно і безперервно, але постійно перериваючи його словами про одруження і прикриваючи його труднощі, зробив свою мову сумирною й сприйнятливою. Задля цього і допущено різноманітне змішання слів.

Заслуговують уваги і наступні слова: «Чи з’єднався ти з жінкою? Не шукай розлучення» (1 Кор. 7, 27). Це не стільки порада, скільки вказівка на скрутність і безвихідність з цих кайданів. Чому він не сказав: «Чи маєш дружину? Не залишай її. Чи живеш разом? Не розлучайся», а назвав співжиття кайданами? Цим він указує на труднощі. Оскільки всі сприймають одруження, як справу легку, він показує, що той, хто одружився, нічим не відрізняються від зв’язаних (ланцюгами). Бо куди тягне одне, туди мусить іти й друге, або коли противиться одне, разом з ним загине й друге.

— А що, — скаже (жінка), — якщо чоловік схильний до слабостей, а я хотіла б жити у стриманості?

— Тобі необхідно йти за ним. Приємний ланцюг шлюбу, накладений на вас, примушує тебе так робити і проти волі поєднує з тим, котрий від початку зв’язаний з тобою. Якщо ж ти будеш противитися й ухилятися, то не тільки не звільнишся від ланцюгів, але й зазнаєш тяжкого покарання.

48. Та, котра стримується проти волі чоловіка, не тільки не отримає нагороди за стриманість, але і дасть відповідь за його перелюб, і відповідь більш сувору, ніж він сам. Чому? Тому, що вона, позбавляючи його законного подружнього ложа, кидає його в безодню розпусти. Якщо вона не має права робити це і на короткий час без його згоди, то яке прощення може одержати, позбавляючи його цієї втіхи постійно?

— Але що, — скажеш, — може бути важче за цей обов’язок і погрози?

І я говорю теж саме. Чому ж ти допускаєшся до такої необхідності? Це потрібно було обміркувати до одруження, а не після. Тому і Павло, сказавши про необхідність внаслідок кайданів, говорить про звільнення. Після слів: «Чи з’єднався ти з жінкою? Не шукай розлучення, — він додає: — Чи залишився без жінки? Не шукай жінки» (1 Кор. 7, 27). Він робить це для того, щоб ти, наперед ясно розгледівши й усвідомивши тягар одруження, легше сприйняв слово про безшлюбність. «Якщо й оженишся, не згрішиш; і якщо дівчина вийде заміж, не згрішить» (1 Кор. 7, 28). Ось чим обмежується велика заслуга шлюбу: тим, що через нього не засуджуються, а не прославляються. Останнє належить дівоцтву, а той, хто одружився, має задовольнятися усвідомленням того, що він не згрішив.

— Чому ж, — скажуть, — ти радиш не шукати дружини?

Тому, що хто раз зв’язав себе (шлюбом), той не може його розривати, бо це тягне за собою чимало прикрощів. Тож, скажи мені, невже від дівоцтва ми отримаємо тільки ту користь, що уникнемо скорботи тут? Хто ж зважиться прийняти на себе такий подвиг, сподіваючись за такі труди отримати тільки цю нагороду?

49. — Що ти говориш? Призиваючи мене боротися з демонами «бо наша боротьба не проти крові і плоті» (Еф. 6, 12), наказуючи противитися природному пориву, переконуючи звершувати подвиги проти плоті і крові нарівні з безплотними силами, ти згадуєш тільки про земні блага і про те, що ми не будемо мати скорботи, яка буває через одруження?

Справді, чому Апостол не сказав: «Якщо дівчина і вийде заміж, то не згрішить, але втратить вінці за дівоцтво та чимало невимовних дарів»? Чому він не перелічив ті блага, які належать їм після боротьби, коли вони вийдуть назустріч Нареченому, коли отримають сяючі світильники, коли з великою славою і сміливістю увійдуть до весільного палацу разом з Царем, коли будуть сяяти більше за всіх біля Його престолу і сідалищ царських? Про це він не зробив навіть короткого натяку, але як перед цим, так і далі згадує про звільнення від життєвих неприємностей. «Вважаю, — говорить він, — за краще», і замість того, щоб сказати: «Маючи на увазі майбутні блага», — говорить: «З огляду на нинішні утиски» (1 Кор. 7, 26). Далі знову сказавши: «І якщо дівчина вийде заміж, не згрішить», і промовчавши про небесні дари, яких вона позбавила себе, говорить: «Але такі матимуть муку тілесну» (1 Кор. 7, 28). І так він робить не тільки досі, але до кінця, опускаючи вказівку на майбутні блага, знову вказує на ту ж причину: «Час, — говорить, — уже короткий». І замість того, щоб сказати: «Я хочу, щоб ви сяяли на небесах і явилися набагато славнішими за тих, що одружилися», він і тут продовжує говорити: «А я хочу, щоб ми були без турбот» (1 Кор. 7, 32).

Так робить він не тільки в цьому місці, але використовує той же спосіб умовляння й у розмові про перенесення образ. Сказавши: «Якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче пити, дай напитися йому» (Рим. 12, 20), — заповівши так чинити, повелівши переборювати вимоги природи і боротися з таким нестерпним полум’ям, він у словах про нагороди змовчав про небо і небесне, а вказав про нагороду за це в шкоді для того, хто ображає. «Бо, роблячи це, — говорить, — ти збереш йому на голову палаюче вугілля» (Рим. 12, 20).

Для чого ж він використовує такий спосіб умовляння? Не через незнання і необізнаність, як можна схилити і переконати слухача, а тому, що він більше за всіх людей відзначався цією чеснотою, тобто здібністю переконувати. Із чого це видно? Зі сказаного ним. Де і яким чином? Він розмовляв з коринф’янами (ми спочатку розглянемо сказане ним про дівоцтво), у яких він «розсудив не знати нічого, крім Ісуса Христа, і то розп’ятого» (1 Кор. 2, 2), з якими не міг говорити, як з людьми духовними, і годував їх ще молоком, бо вони були ще плотськими, за що і дорікав їм у цьому посланні. «Та й зараз ще не можете, — говорив він, — бо ви ще плотські… І чи не за людськими звичаями живете?» (1 Кор. 3, 2–3). Тому він спонукає їх до дівоцтва і відхиляє від одруження через земні блага, які можна бачити і до них торкатися. Він добре знав, що людей легкодухих, низинних і прихильних до землі можна скоріше залучити і заохотити земними (благами).

Чому, скажи мені, чимало з людей неосвічених і грубих в маловажному й у важливих справах без страху клянуться Богом і порушують клятву, однак не наважаться клястися головою своїх дітей? Хоч за порушення тієї клятви кара набагато тяжча, ніж за останню, але вони все-таки скоріше вживають першу клятву, ніж другу. Так і щодо допомоги убогим на них не стільки діють слова про Царство Небесне, хоч би як часто їх повторювати, скільки надія на щось корисне в цьому житті чи для їхніх дітей, чи для них самих. Вони тоді особливо схильні до такого піклування, коли сподіваються одержати полегшення від тривалої хвороби, уникнути небезпеки, досягти якої-небудь влади і начальства. І узагалі виявляється, що більшість людей скоріше переконується тим, що для них близьке. Що більше діє на їхні почуття, те скоріше спонукує їх до добрих справ і сильніше лякає щодо негідних.

Тому і (Павло) так говорив до коринф’ян і римлян спонукав переносити образи теперішніми (благами). Слабка й ображена душа не так легко відкине отруту гніву, якщо почує про Царство (Небесне) і отримає якісь далекі надії, як тоді, коли буде очікувати покарання тих, що її образили. Отже, бажаючи знищити корінь злопам’ятства і заспокоїти гнів, він приводить те, що було більш сприйнятливе для втіхи скривдженого, не позбавляючи його призначеної нагороди в майбутньому, але намагаючись поки що вивести його будь-яким чином на шлях смирення і відкрити двері для примирення, оскільки найважча справа — це приступити до початку подвигу, а далі ці труди будуть уже не такими важкими.

Але Господь наш Ісус Христос, розмовляючи як про дівоцтво, так і про перенесення образ, робить не так. Розмовляючи про перше, Він указує на Царство Небесне. «Є скопці, — говорить Він, — котрі самі себе зробили скопцями заради Царства Небесного» (Мф. 19, 12). Коли ж Він заповідає молитися за ворогів, то, не сказавши нічого про шкоду для кривдників і не згадавши про палаюче вугілля, а облишивши говорити все це для людей легкодухих і низьких, спонукає до цього вищими (благами). Якими ж? «Щоб ви були, — говорить, — синами Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 45). Поглянь, як велика нагорода, адже Його слухачами були Петро, Яків, Іоан і сонм інших апостолів. Тому Він і спонукував їх духовними нагородами.

І Павло зробив би так само, якби мова його відносилася до таких же людей. Але оскільки він говорив до коринф’ян, надто недосконалих, тому і вказує їм на найближчі плоди трудів, щоб вони охочіше приступили до вправ у чесноті. Тому і Бог нагороджував юдеїв земними благами, не згадуючи про Царство Небесне, а за негідні справи погрожував не геєною, а прикрощами в цьому віці: голодом, язвою, хворобами, війнами, поневоленням і тому подібним. Бо люди плотські скоріше утримуються цим і цього більше бояться, зате менше турбуються про невидиме і майбутнє. Тому Павло і зупинявся більше на тому, що особливо могло вплинути на їхню брутальність.

Крім того, він хотів показати й те, що деякі інші чесноти, докладаючи на нас багато трудів, усі плоди збирають у майбутньому віці, а цнотливість, при належному подвижництві в ній, подає нам чималу нагороду, звільняючи нас від таких трудів і турбот. Водночас він запропонував ще щось третє. Що ж? Те, що ця річ має рахуватися не серед неможливих, а серед досить легких. Він робить це, досить докладно пояснюючи, що одруження має дуже багато незручностей, ніби звертаючись до когось: «Це тобі здається обтяжливим і важким, але саме тому я і пропоную тобі взятися за це, оскільки воно досить легке і завдає нам набагато менш турбот, ніж подружнє життя. «А мені вас шкода (1 Кор. 7, 28), — говорить він, — і не хочу, щоб ви мали скорботи. Тому і не хочу, щоб ви одружувалися».

— Яку ж скорботу? — можливо скаже хтось. — Навпаки, ми знаємо, що шлюб приносить неабияку приємність і насолоду. І, по-перше, чимало сприяє полегшенню цілком вільне задоволення пристрасті, без будь-якого насилля над природою. А далі і все життя звільняється від засмучення і нечистоти і стає сповненим приємності, веселощів і радості. Бо люди, котрі догоджають плоті розкішним столом, ніжним одягом, м’якою постіллю, постійними обмиваннями, ароматами, вином, що нічим не уступає ароматам, та багатьма іншими різними надмірностями, завдяки шлюбу подають їй велику насолоду.

50. Цього не повинно бути. Подружнє життя зазвичай подає нам тільки свободу спільного життя, а не насолоду. Свідчить про це блаженний Павло, який говорить: «Сластолюбна живою померла» (1 Тим. 5, 6). Так він говорить про вдовиць. А послухай, що він говорить і про одружених: «Жінки в пристойному вбранні, з соромливістю і невинністю прикрашали себе не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не дорогоцінним одягом, а добрими ділами, як личить жінкам, які присвячують себе благочестю» (1 Тим. 2, 9–10). І не тільки тут, але й в інших місцях, як може всякий бачити, він багато говорить про те, щоб у нас не було жодної турботи про щось подібне.

Але що я говорю про Павла? Він говорив це тоді, коли був час високої смиренної мудрості і була велика благодать Духа. Послухай, як сильно докоряє тим, що віддавалися насолоді й Амос, звертаючись зі словом до дітей-юдеїв, яким дозволялася і насолода, і розкіш, і, так би мовити, все зайве: «Горе…, вам, які день біди вважаєте далеким і наближаєте торжество насильства, — ви, які лежите на ложах зі слонової кості і ніжитеся на постелях ваших, їсте кращих баранів стада і тельців з рясного пасовища, співаєте під звуки гуслів, думаючи, що володієте музичним інструментом, як Давид, п’єте з чаш вино, намащуєтеся найкращими мастями» (Ам. 6, 3–6).

51. Отже, як я сказав вище, цілковито насолоджуватися не забороняється. Але, якби навіть нічого такого не заборонялося, а все дозволялось, то є так багато іншого, такого ж за своїми печалями та скорботами, і навіть численніше і більше до такої міри, що ми не відчуваємо жодної приємності від шлюбу, і зникає від цього всяка насолода.

52. Якщо хтось від природи ревнивий чи віддався цій пристрасті через якусь несправедливу причину, то скажи мені, що може бути нещасливіше від такої душі? Порівнюючи війну і бурю з таким сімейством, ти можеш знайти тут належне повчання: усе сповнене печаллю, підозрілістю, незгодою і збентеженням. Одержимий цим шаленством ніскільки не кращий за біснуватих чи хворих божевіллям: так часто він кидається, відступає і дратується проти всіх, безупинно зганяє свій гнів на людях, які є просто присутніми і ні в чому невинні, чи то буде раб, чи син, чи будь-хто інший. Усяке задоволення зникає, все переповнюється зневірою, скорботою і невдоволенням. Чи залишається він удома, чи йде на площу, чи відправляється подорожувати — це горе супроводжує його скрізь, збуджуючи і дратуючи його душу гірше за всякий вихор і не даючи спокою. Бо ця хвороба зазвичай приносить не тільки зневіру, але й нестерпне роздратування. І само-собою, що кожного з них уже достатньо для того, щоб погубити одержимого цим. Якщо ж вони нападуть на нього разом, постійно пригнічуючи і не даючи перепочинку бодай на короткий час, то від скількох смертей це важче? Чи назве будь-хто крайню убогість, невиліковну хворобу, вогонь, залізо — він не вкаже нічого рівнозначного цьому. Тільки ті добре знають це, котрі його самі випробували, бо виразити надмірність цього горя неможливо ніякими словами.

Коли хто змушений постійно підозрювати ту, котру любить більше за все і за яку готовий із задоволенням віддати свою душу, то що може втішити його? Чи необхідно лягати спати, чи взятися за їжу і питво — стіл для нього буде здаватися наповненим більше отрутою, ніж стравами, на постелі не матиме спокою ні на мить, а буде мучитися й вертітися, ніби на гарячому вугіллі. Ні товариство друзів, ані турботи про справи, ані страх перед небезпекою, ані будь-які задоволення, ані будь-що інше не може відвернути його від цієї бурі. Ця буря опановує його душею сильніше за всякі радості та печалі. Маючи це не увазі, Соломон говорить: «Люті, як пекло, ревнощі» (Пісн. 8, 6). І ще: «Ревнощі — лють чоловіка, і не пощадить він у день помсти, не прийме ніякого викупу і не задовольниться, скільки б ти не примножував дари» (Притч. 6, 34–35). Несамовитість цієї хвороби така, що скорбота від неї не проходить навіть після помсти тому, хто її спричинив. Чимало хто часто, знищивши перелюбника, не в змозі був позбутися свого гніву і туги. Є й такі, котрі, убивши своїх дружин, продовжували горіти в цьому вогні, а інколи навіть більше.

У таких прикрощах проводить життя чоловік, коли навіть немає належної причини, а бідна і нещасна дружина страдає більше за чоловіка. Коли вона бачить, що той, хто серед усіх скорбот має бути втіхою і від кого мала б очікувати заступництво, ставиться до неї по-звірячому і гірше за всіх, то куди вона може звернутися, до кого вдатися, де знайти порятунок від зла, коли гавань для неї закрита і заповнена тисячами скель? Тоді раби і служниці ставляться до неї більш образливо, ніж чоловік. Цей рід людей узагалі схильний до підозри і невдячності. А коли стануть більш відважними і побачать, що їхні господарі між собою не ладять, то в їхній ворожнечі знаходять чимало зачіпок для своєї безсоромності. Тоді вони можуть цілком сміливо видумувати і складати все, що захочуть, і своїми плітками ще збільшувати підозрілість. Душа, будучи раз зараженою цією злою хворобою, легко вірить всьому і однаково слухає всіх, не може відрізнити наклепників від правдивих. Їй навіть слова тих, котрі збільшують підозру, здаються більш правдивими, ніж тих, котрі намагаються її відігнати. Тому врешті-решт жінка буває вимушеною боятися і остерігатися рабів і їхніх дружин не менш, ніж свого чоловіка і, уступивши їм своє місце, самій зайняти їхнє становище.

Коли ж вона може не проливати сліз? Яку ніч, який день, яке свято вона може проводити без зітхань, нарікань і ридань? Погрози, образи і лихослів’я (переслідують її) постійно то з боку начебто ображеного чоловіка, то з боку мерзенних рабів. Обережність, пильність і скрізь страх і трепет. Підглядають не тільки за її входами та виходами, але й за словами, і поглядами, і зітхання розвідують з неабияким старанням. Так що вона мусить бути або нерухомою, як камінь, все терпіти мовчки і постійно сидіти у своїй кімнаті гірше за в’язня, або, якщо бажає, говорити, плакати і виходити, і за все давати звіт та зазнавати осуд цих негідних суддів, тобто служниць і безлічі рабів. Нехай буде, якщо бажаєте, серед цього зла незліченне багатство, розкішний стіл, юрби рабів, знатність походження, велич влади, велика слава, знаменитість предків і взагалі не опусти нічого з того, що, вочевидь, робить це життя заздрісним. Але ретельно зібравши все, протистав те цій печалі. І ти навіть не побачиш найменшого прояву задоволення від цього, воно зникне, як звичайно вгасає мала іскра, потрапивши у величезне море.

Так буває, коли ревнує чоловік. Якщо ж ця пристрасть опанує жінкою (що буває нерідко), то йому буде легше, ніж жінці, а на цю нещасну впаде ще більше горе, оскільки вона не може використати таку ж зброю проти підозрюваного. Хто за наказом жінки погодиться постійно сидіти вдома? Хто зі слуг насмілиться спостерігати за паном, не побоюючись негайно бути вкинутим у прірву? Отже, вона не може ані втішати себе цими засобами, ані висловлювати свій гнів словами. І раз чи двічі, можливо, чоловік стерпить її обурення. Якщо ж вона буде постійно продовжувати свої докори, то він скоро навчить її, що краще мовчки переносити все і страждати.

Усе це буває при підозрах. А коли таке горе станеться насправді, тоді ніхто не врятує жінку з рук ображеного (чоловіка), і він за допомогою законів, які сприяють йому, приведе свою кохану до судилища і погубить. Чоловік же згідно із законами, що належать вищому і Божому суду, уникає кари. Але цього недостатньо для того, щоб утішити нещасну. На неї чекає повільна і жалюгідна смерть від чарів або отрути, що готують розпутні жінки. Бували і випадки, коли для засмучених жінок не було потреби в цій отруті, бо вони самі ще до того гинули від надзвичайного горя. Тож, якби навіть усі чоловіки хотіли одружуватися, жінкам не варто було б цього шукати, оскільки не можуть сказати, що в них буває така ж сила похоті, однак більшу частину прикрощів від одруження, як уже було доведено, пожинають вони.

— Що ж, — скажуть, — хіба це буває у всіх шлюбах?

Не у всіх буває, однак від усякого дівоцтва це далеке і дуже далеке. Та, що вийшла заміж, якщо і не зазнає прикрощів, то зазнає очікування цих прикрощів. Та, що має намір вступити в спілкування з чоловіком, не може водночас зі спілкуванням не очікувати і не побоюватися біди. Діва ж вільна не тільки від цих прикрощів, але й від побоювання.

— Це буває, — скажуть, — не у всіх шлюбах.

Я і не говорю цього, але якщо не буває це, то буває багато чого іншого. Якщо хтось уникне навіть останнього, то всього загалом уникнути не зможе. Але, як буває з терням, що пристало до одягу перехожого біля огорожі із терну: коли він повернеться, щоб відчепити одне, тоді чіпляється багато інших, так і в подружніх справах, — уникнувши одного, тут же уражається іншим, ухилившись від цього, потрапляє на третє, — і взагалі неможливо знайти шлюб, позбавлений будь-якого невдоволення.

53. Але, якщо завгодно, залишимо неприємності і розглянемо тепер те, що в шлюбі здається жаданим, і що багато хто, або краще сказати, всі бажають отримати. Що це? Те, щоб бідному і приниженому взяти жінку із людей великих, сильних і володіючих значним багатством. Але ми побачимо, що і це заздрісне положення поєднали з неменшим нещастям, як і те неприємне.

Рід людський взагалі схильний до гордовитості, а жінки настільки більше, наскільки вони слабкіші. Тому вони більше піддаються цій пристрасті, а коли є багато приводів для гордовитості, то вже ніщо не може їх стримати. Як полум’я, що охопило якісь речі, так і вони піднімаються на неосяжну висоту, руйнують порядок і знищують все.

Така жінка не дозволяє чоловікові залишатися главою, але через зухвальство і безумство скидає його з цього положення і ставить на своє — на місце підпорядкованого, а сама стає главою і повеліваючою. Що може бути гірше цього безпорядку? Я замовчую дорікання, ображення і неприємності, котрі нестерпніші за все.

54. Якщо ж хто скаже (я чув від багатьох, коли відбувалися подібні розмови): була б вона тільки багатою і забезпеченою, а переносити і приборкувати її гордовитість не тяжко. Якщо хтось так говорить, то, по-перше, він не знає, що це дуже тяжко; по-друге, якщо це трапиться, то це принесе чималу шкоду. Тому що підпорядкування її для чоловіка через страх і примушення для нього тяжче і неприємніше, чим підпорядкування повній її владі. Чому? Тому що це насилля позбавляє будь-якої дружби і задоволення. Якщо ж не буде дружби і любові, а замість цього буде страх і примушення, то яке тоді значення буде мати шлюб?

55. Все це буває тоді, коли жінка багата. Якщо ж трапиться, що вона нічого не має, а чоловік багатий, то вона буде служанкою, а не дружиною; свобідна робиться рабинею, і втративши свою свободу, стане в положення не краще за куплених рабів. А коли захоче чоловік вести розпутне життя, чи пиячити, чи привести на її ложе безліч розпутних жінок, вона мусить усе терпіти і допускати, або піти з дому. І жахливим є не тільки це, але й те, що при такому ставленні чоловіка, вона, користуючись тим, що їй не належить, не може вільно наказувати ані рабам, ані служницям, а змушена робити і терпіти все так, ніби живе серед чужих, проживаючи скоріше з паном, аніж з чоловіком. Якщо ж хтось захоче взяти дружину із рівних собі, то знову рівність порушується законом підпорядкування, тоді як рівномірність у майні спонукає її бути рівною з чоловіком.

Що ж можна зробити, коли скрізь такі незручності? Не вказуй на ті, далеко не всі, а рідкісні шлюби, котрі уникнули цього. Про речі треба судити не за рідкісними винятками, а через повсякчасні явища. У дівоцтві важко, щоб таке траплялося, чи краще сказати, неможливо, а в подружньому житті важко, щоб цього не було.

56. Якщо у, на перший погляд, щасливих шлюбах бувають такі неприємності і прикрощі, то що говорити про тих, котрі визнаються нещасливими? Дружина боїться не тільки своєї смерті, хоч вона повинна один раз померти, і піклується не про одну душу, хоч має одну, але боїться за чоловіка, боїться за дітей, боїться за їхніх дружин і знову за дітей, і чим більше корінь пускає відгалужень, тим збільшуються її турботи. Якщо в когось із них трапиться чи нестача грошей, чи тілесна хвороба, чи щось інше небажане, то вона мусить страждати і мучитися не менше за стражденних. Якщо вони всі помруть раніше за неї, то це для неї нестерпне страждання. Якщо одні залишаться, а інші помруть передчасною смертю, і тоді для неї не буде втіхи, бо страх за живих, який постійно мучить душу, буває не легшим від печалі за померлими, а то й навіть, якщо можна сказати щось дивне, ще важчим. Час пом’якшує скорботу за покійними, а турботи про живих неминуче залишаються, або припиняються тільки смертю.

Якщо ж ми не маємо сил переносити власні страждання, то яке життя буде в нас, коли будемо змушені оплакувати нещастя інших? Чимало, нерідко вихідців із знаменитих родин і вихованих у великій розкоші, були видані за когось із досить знатних мужів, а потім раптом, перш ніж насолодитися щастям, від якої-небудь небезпеки, ніби від бурі чи вітру, що налетів, гинули, піддавшись жахам аварії корабля, і ті, котрі насолоджувалися до заміжжя незлічимими благами, через одруження зазнавали крайнього лиха. Але це, скажуть, буває не зі всіма і не завжди. Це недалеко від усіх (знову повторюю те саме), але одні випробували це на собі, а ті, котрі уникли такого досвіду, страждали від очікування цього. Тоді як кожна дівиця вище такого випробовування та очікування.

57. Однак, відклавши це, якщо бажаєте, розглянемо тепер те, що природно поєднано з одруженням і чого ніхто волею чи неволею не може уникнути. Що ж це? Муки вагітності, народження і виховання дітей. Або краще, почнемо спочатку і, по можливості, розглянемо те, що передує одруженню, бо все достеменно знають тільки ті, котрі це випробували.

Прийшов час сватання, і тут же появляються безперервні і всілякі турботи: якого чоловіка буде мати (дочка), чи не низького за походженням, чи безчесного, чи самолюбивого, чи лицемірного, чи гордого, чи зухвалого, чи ревнивого, чи дріб’язкового, чи безмозкого, чи порочного, чи грубого, чи слабкого. Хоч не зі всіма тими, що виходять заміж, неодмінно все це трапляється, однак потрібно подумати і подбати про все. Оскільки наречений ще незнаний, і надія ще в сумнівах, тому душа всього боїться, і тривожиться, і про все роздумує. Якщо ж хтось скаже, що вона може радіти, очікуючи протилежного, то нехай знає, що нас не так утішають надії на краще, як засмучують очікування гіршого. Радість буває тільки тоді, коли хто впевнено очікує доброго, а погане, хоч би воно було тільки уявним, тут же бентежить і турбує душу. Яку невільників душа не може бути спокійною через невідомість щодо майбутніх господарів, так і в дівиці впродовж усього часу сватання, поки батьки щодня одних приймають, іншим відмовляють, душа уподібнюється кораблю, що потрапив у буревій. Того, що вчора отримав верх, сьогодні перебиває інший наречений, а цього знову витісняє інший. Трапляється, що перед самими дверима шлюбу запевнений наречений іде з пустими руками, а свою дочку батьки віддають несподіваному.

І не тільки жінки, але і чоловіки мають тоді нелегкі турботи. Про них можна розвідати все, а як довідатися про вдачу і зовнішність тієї, котра постійно утримується в домі? Це під час сватання. А коли настає час одруження, тоді неспокій збільшується, і задоволення перемагає острах, як би цього ж вечора вона не виявилася неприємною і проти очікуваного з великими недоліками. Для тієї, котра спочатку подобалася, не так страшно згодом бути зневаженою, а та, яка, так би мовити, із перших кроків виявиться неприємною, коли ж вона зможе сподобатися? Не говори мені: а що, коли вона виявиться милою? Навіть і в цьому випадку вона не врятується від турбот. Багато таких, які сяяли надзвичайною тілесною красою, не змогли втримати біля себе своїх чоловіків, котрі, покинувши їх, ішли до інших, набагато гірших за них.

Коли закінчилася і ця турбота, тоді є інші невдоволення при видачі приданого. Тесть не з охотою віддає те, що призначив у придане. Наречений, хоч спішить отримати все, однак вимушений вимагати сплату з повагою. А дружина, присоромлена відстрочкою сплати, червоніє перед чоловіком більше за всякого несправного боржника. Але тепер облишу це.

Коли закінчилася і ця турбота, тут же є побоювання безпліддя або, навпаки, — турбота про багатодітність. А оскільки нічого такого ще не видно, то вони від самого початку тривожаться турботами про те і про інше. Якщо вона скоро завагітніє, тоді знову — радість зі страхом (бо жодне із задоволень шлюбу не буває без страху), зі страхом від того, щоб через передчасні пологи зачате не зазнало шкоди, а вагітна не опинилась би в крайній небезпеці. Упродовж тривалої вагітності жінка буває несміливою, як винуватниця народження. Коли ж настане час пологів, тоді утроба, яка стільки часу була обтяжена, розкривається, її ніби розривають муки народження, котрі самі собою можуть надзвичайно затьмарити все задоволення шлюбу.

Водночас її тривожать й інші турботи. Бідна і скорботна жінка, хоч уже надто змучена попередніми стражданнями, не менше боїться, щоб дитя замість правильного і здорового не вийшло ушкодженим і виродком, щоб не було жіночої статі замість чоловічої. Ці переживання тривожать тоді жінок не менше, ніж муки народження. Бо вони бояться чоловіків не тільки щодо того, до чого можуть буди причетні, але й щодо того, до чого не причетні, і щодо останнього не менше, ніж щодо першого, і, не зважаючи в цій бурі на власну безпеку, переживають, щоб не сталося бодай чогось неприємного для чоловіка.

Коли дитя появилося на землі і видало перший крик, тоді появляються нові турботи — про його догляд та виховання. Якщо воно буде з гарними природними рисами і схильне до чесноти, то для батьків знову неспокій, щоб дитя не зазнало якого-небудь зла, щоб передчасно не померло, щоб не впало в який-небудь гріх. Бо не тільки з поганих стають гарними, але й з гарних робляться поганими і порочними. Якщо трапиться щось несподіване, то сум батьків буде більш нестерпний, ніж якби це сталося на самому початку. Якщо ж усе гарне буде поставлено твердо, то в них завжди залишаються побоювання переміни, які тривожать їхню душу і значно позбавляють задоволення.

Але, (скажеш), не у всіх одружених бувають діти. Цим ти вказуєш ще і на іншу причину смутку. Отже, якщо одружені, — чи є в них діти, чи ні, гарні вони, чи погані, — завжди бувають обтяжені різними прикрощами і турботами, то чи можна назвати подружнє життя найбільш приємним? Далі: якщо подружжя живуть у взаємній згоді, є побоювання, щоби смерть, яка наступить, не зруйнувала їхнє задоволення, а краще сказати, це вже не тільки страх і очікуване нещастя, а неминуча необхідність. Ніхто не може вказати, щоб коли-небудь обоє вмирали в один день. А коли цього не буває, тоді для того, хто залишається, незалежно, жили вони разом довго чи ні, життя неодмінно стає набагато гіршим за смерть. Той, хто більше пережив, тим більше відчуває горе, бо велике звикання робить розлуку нестерпною. А цей, перш ніж спробувати і насолодитися любов’ю, втратив її в самому розпалі пристрасті, через що відчуває особливо велику тугу, і так обоє через протилежні причини зазнають однаково тяжких скорбот.

А що сказати про розлуки, що інколи трапляються, про далекі подорожі, про спричинену цим тугу, про хвороби? Але яке, скажуть, це має відношення до шлюбу? І від цього дуже часто чимало (жінок) занедужувало. Засмутившись і рознервувавшись то від гніву, то від туги, вони отримували сильні гарячки. Якщо біля чоловіка вони нічого такого не зазнають, а постійно насолоджуються його ласками, то через його відсутність зазнають цих страждань.

Однак облишмо це і не будемо ні в чому обвинувачувати шлюб, хоч і не зможемо захистити його від однієї вини. Від якої ж? Від тієї, що він здорову людину кидає у становище, яке нічим не краще хворого, і завдає йому такого ж смутку, який переносить хворий.

58. Не будемо, якщо бажаєте, говорити про все це і припустимо на словах неможливе. Допустимо, що одруження має взагалі всі блага: багатодітність, добрі діти, багатство, у дружини цнотливість, краса, розсудливість, згода, життя до глибокої старості. Нехай до цього буде і знатність походження, і велич влади, і не тривожить загальна природна слабість — побоювання зміни всього, нехай не буде будь-якої причини для засмучення, будь-якого приводу для турбот і неспокою, ані будь-якої іншої причини, ані передчасна смерть не розриває шлюбу, а нехай обоє вони вмирають в один день, або, що набагато приємніше, нехай залишаться в них спадкоємцями діти, і поховають обох батьків разом у глибокій старості. Який же буде кінець? З якою користю від цих багатьох задоволень вони відійдуть туди? Залишити багато дітей, насолоджуватися з гарною жінкою розкішшю та всіма іншими благами, які я щойно перерахував, і досягти глибокої старості — яку все це може нам принести користь на тому судилищі у вигляді вічних й істинних благ?

Жодної. Все це — тінь і сновидіння. Якщо ж від цього ми не можемо отримати жодної користі у віках, які нас очікують і які не мають кінця, і не мати жодної втіхи, тоді той, хто насолоджується цим, повинен буде стати нарівні з тими, котрі не насолоджувалися. Так, якби хто впродовж тисячі років тільки однієї ночі побачив приємне сновидіння, то і про нього ми не сказали б, що він має якусь перевагу перед тим, хто не насолоджувався таким видінням. Але цим я ще не сказав усього, що хотів, оскільки земні блага не настільки відрізняються від майбутніх, як сновидіння від дійсності, а набагато більше, і цей вік має відношення до майбутнього не таке, як одна ніч до тисячі років, але й тут різниця набагато більша. Справи ж дів не такі — вона відходить туди з великим багатством. Однак почнемо розгляд цього далі.

59. Вона не має потреби розвідувати про нареченого, не боїться вона і якого-небудь обману. Бог — не людина, Владика — не раб. Такою є відмінність між нареченими. Поглянь ще, на яких умовах тут одружуються. Ані невільники, ані десятини землі, ані скільки-то і стільки-то талантів золота, але небеса і небесні блага — це дари такій нареченій. Водночас інша, та, котра одружилася, боїться смерті тому, крім інших причин, що смерть розлучає її з чоловіком. А діва навіть бажає смерті і тяготиться життям, поспішаючи побачити Нареченого віч-на-віч і насолодитися тією славою.

60. Їй не може заподіяти шкоди ні життєва убогість, як це буває в шлюбі, а робить її ще більш милою для Нареченого, бо терпить цю убогість добровільно, ані походження від незнатних батьків, ані недоліки тілесної краси, ані будь-що інше подібне. Що я говорю про це? Якщо навіть вона буде невільницею, то й це не зможе завадити їй при сватанні, — щоб одержати першість, достатньо мати прекрасну душу. Їй не потрібно боятися ревнощів, не потрібно мучитися заздрістю до іншої жінки, котра виходить за більш славного чоловіка, оскільки немає нікого не тільки подібного чи рівного до її Нареченого, але бодай трохи наближеного до Нього. В іншому ж шлюбі, якщо яка буде мати навіть дуже багатого і дуже знатного чоловіка, завжди може знайтися інша, що має ще більш знатного, а перевага більшого немало зменшує задоволення від володіння менш славним.

Але (скажуть) велика розкіш і достаток золота, одягу, столових та інших речей може зваблювати і притягувати душу. А чи багато жінок насолоджуються цим? Більшість людей живе в убогості, прикрощах і трудах. Якщо ж деякі користуються такими благами, то їх дуже мало, і ті всупереч волі Божій. Як ми довели вище, Він нікому не дозволяє насолоджуватися цим.

61. Однак припустимо на словах, що розкіш дозволяється, і що ні пророк, ні Павло не засуджують жінок, котрі прикрашаються. Яка користь від безлічі золотих речей? Нічого іншого, крім заздрості, турботи і чималого страху. Бо та, котра має це, тривожаться переживанням не тільки тоді, коли ці речі покладені в шухляду, коли настає ніч, але й удень, коли одягає їх, вона відчуває навіть більший неспокій. І в лазнях, і в церквах є жінки, котрі крадуть їх. А часто і без цього ті, що носять золоті речі, опинившись у тісноті і штовханині серед юрби, не помічають, як губить яку-небудь зі своїх золотих речей. Так чимало жінок не тільки такі речі, але навіть більш коштовні намиста, прикрашені дорогоцінними каменями, втрачали просто через те, що ці речі, відірвавшись, губилися.

62. Але нехай не буде і цього побоювання, нехай відпаде і ця турбота. Яка від того користь? Дехто, скажуть, побачить і буде захоплюватися. Але не тою, що прикрашена, а прикрасами. Її ж, можливо, навіть засудить за це як таку, що прикрашається ними не за достоїнством. Якщо вона красива, то шкодить природній красі, оскільки безліч прикрас, закриваючи більшу частину її самої, не дають їй показатися цілком. Якщо ж вона некрасива і потворна, то покаже себе ще більш потворною. Неподобство, що перебуває у своєму виді, виявляється тільки таким, яким воно є, а коли його оточує блиск каменів чи краса якої-небудь іншої речі, то неподобство досягає більшого ступеня. Чорнота тіла здається більш чорною в порівнянні з блиском перлини, що блистить ніби в темряві. Красивим одягом потворність обличчя проявляється набагато сильніше, бо не дає сприймати обличчя в його власному виді, а тільки у порівнянні з вишуканою красою виробів, від чого воно ще більше ганьбиться. Золото, розсипане по одязі, строкатість різних виробів та всякі інші прикраси, долаючи зовнішність обличчя тої, що ними обвішана, привертають увагу до себе і змушують милуватися ними, а над нею більше сміятися, подібно до доблесного, сильного і здорового борця, що валить хворого, виснаженого і голодного.

63. Не такою є прикраса дівоцтва. Воно не спотворює ту, котра одягається в нього, бо воно не тілесне, а духовне. І якщо вона некрасива, то воно негайно змінює неподобство на витончену красу; якщо ж вона красива і сяюча, то додає їй ще більшого блиску. Ні камені та золото, ані коштовність одягу та дорогі різноманітні кольори фарб, ані будь-що інше з подібних тлінних речей не прикрашає душу. А замість цього — пости, священні моління, лагідність, скромність, убогість, мужність, смирення, терпіння, зневага до всіх речей цього життя.

Погляд дів такий прекрасний і привабливий, що на нього з любов’ю споглядають безплотні сили і їхній Господь; настільки чистий і проникливий, що може споглядати замість тілесної краси безтілесну; настільки незлобивий і лагідний, що не озлоблюється і не ворогує навіть проти тих, що невпинно ображають і зневажають її, — і на них дивиться приємно і ласкаво, її огортає така благопристойність, що навіть розпутні, коли пильно подивляться на неї, соромляться, червоніють і стримують свою безсоромність. Як служниця, що служить у порядної жінки, неодмінно і сама стає такою ж, хоч би й не бажала цього, так і плоть такої смиренної душі обов’язково узгоджує власні пориви з її діями. У неї і погляд, і мова, і осанка, і хода, і взагалі все має відображення внутрішнього благоустрою. Як дороге миро, хоч і закрите в посудині, наповнюючи повітря своїми пахощами, робить приємність не тільки для тих, що стоять на тому місці і поблизу, але і для всіх, що стоять віддалік, так і пахощі цнотливої душі, розливаючись через її почуття, виявляють її чесноту, яка знаходиться всередині, накладаючи на всі почуття золоту узду порядності, утримуючи всіх цих коней у цілковитому послухові і не дозволяючи ані язикові говорити будь-що неприємне і негідне, ані очам дивитися безсоромно і підозріло, ані слухові сприймати будь-які безсоромні пісні. Вона піклується і про ноги, щоб вони не ступали непорядно і неприродно, але мали ходу природну, а не вишукану. Відкинувши прикраси в одязі, вона постійно стримує й обличчя, щоб не розпливалося від сміху, і навіть злегка не посміхатися, а щоб завжди бути статечною і строгою, завжди готовою до сліз і ніколи — до сміху.

64. Почувши про сльози, не май тут на увазі будь-яке засмучення. Ці сльози приносять таке задоволення, якого не має сміх цього світу. Якщо не віриш, то послухай Луку, який говорить, що Апостоли, зазнавши побиття, «пішли з синедріону, радіючи» (Діян. 5, 40–41), хоч наслідки побоїв не дуже приємні, бо зазвичай спричиняють не задоволення і радість, а скорботу та страждання. Не природною є дія побоїв, але віра в Христа така, що перемагає навіть природу речей. Якщо побої за Христа принесли приємність, то що надзвичайного, якщо такими ж стають і сльози за Нього? Тому саме Він є тим Шляхом, який назвав тісним і скорботним, а потім називає Своє ярмо благим і тягар легким (Мф. 7, 13; 11, 30). Цей подвиг за своїми властивостями надто важкий, але через ревність та благі надії тих, що його звершують, він стає надзвичайно легким. Тому можна бачити, що ті, котрі обрали вузький і скорботний шлях, ідуть ним з більшим піднесенням, ніж ті, що обрали широкий і легкий. І не тому, що вони не зустрічають скорбот, а тому, що вони вище цих скорбот і не зазнають від них того, що зазвичай терплять інші. Так, це життя (дів) таїть печалі, але в порівнянні з одруженими їх навіть не можна назвати печалями.

65. Скажи мені, чи відчуває діва впродовж усього свого життя щось подібне до того, що, так би мовити, щорічно відчуває одружена, яка терпить муки і крики під час родів? Сила цих мук така, що коли Божественне Писання хоче алегорично виразити неволю, голод, рани і нестерпні прикрощі, то називає все це муками народження. Саме це і визначив Бог для жінки як кару і прокляття, тобто, не саме народження, але народження в таких трудах та муках. «У болях, — сказав Він, — будеш народжувати дітей» (Бут. 3, 16). Діва ж стоїть вище цих мук і прокляття. Той, Хто звільнив (нас) «від прокляття закону» (Гал. 3, 13), Той і її звільнив від цього.

66. Але (скажуть) приємно нестися по площі на лошаках. Це — тільки одне зайве марнославство, що не приносить жодного задоволення. Як темрява не краща за світло, як бути зв’язаним не краще, аніж бути розв’язаним, як не краще відчувати потребу багато в чому, як не відчувати потреби ні в чому, так і та, що не користується власними ногами, не краща за ту, що користується. Я опускаю ті труднощі, які неминуче відчуваються при цьому. Вона не те, що не може виходити з дому тоді, коли захоче, але часто вимушена залишатися вдома навіть тоді, коли крайня необхідність вимагає вийти, подібно до жебраків, у яких відсічені ноги і вони не можуть рухатися.

Якщо чоловік використає лошаків для іншого призначення, тоді появляється сум, сварка і вперте мовчання. Якщо ж вона сама, не передбачаючи майбутнього, зробить те ж саме, забувши про чоловіка, то накличе на себе його гнів і буде постійно терпіти дорікання з його боку. Наскільки було б краще, користуючись своїми ногами (для цього і дав нам їх Бог), не наражатися на такі неприємності, ніж через схильність до розкоші терпіти стільки мук, скорбот і смутку! І не тільки ці причини утримують її вдома, але буває те ж саме, якщо трапиться хвороба ніг в обох лошаків чи в одного. Також, коли трапиться відправити їх на пасовище (а це буває щорічно і на багато днів), тоді знову вона вимушена залишатися вдома, наче зв’язана, і не виходити з дому, хоч би навіть була крайня потреба.

Якщо хтось скаже, що через це вона уникає безлічі зустрічей і не мусить показуватися і соромитися перед усіма знайомими, той, мені здається, зовсім не знає, що відганяє, а що накликає сором на жіночу стать. Це залежить не від того, показується вона чи ховається, але останнє буває через внутрішню душевну гордість, а перше — через цнотливість і скромність. Тому чимало, не маючи цієї огорожі і ходячи серед юрби по площі, не тільки не викликали на себе осуду, але навіть збуджували в багатьох подив щодо своєї цнотливості, і своєю осанкою, ходою і простотою одягу являли світло внутрішньої краси. А чимало, хоч і сиділи вдома, накликали на себе недобру славу. Бо навіть та, що скривається, може для бажаючих більше виявити свою гордість та зарозумілість, ніж ті, що показуються.

67. Але, можливо, приємного є юрба служниць? Немає нічого гіршого від цього задоволення, поєднаного з такими турботами. У випадку хвороби чи смерті щодо кожної треба переживати й тужити. Але якщо це можна ще терпіти, то більш неприємно щодня тривожитися, виправляючи їхню недбалість, поправляючи невправність, зупиняючи невдячність та остерігаючи всякі інші їхні пороки. А найгірше те, що зазвичай трапляється, коли надто багато прислуги і серед цих служниць виявиться вродлива. Це неодмінно повинно трапитися, коли їх багато, оскільки багачі намагаються мати служниць не тільки багато, але і красивих. Якщо яка-небудь із них буде сяяти (красою), то чи притягне вона до себе господаря любов’ю, а чи буде тільки предметом милування — для господині однаково прикро уступати їй якщо не в любові, то в тілесній красі й увазі інших. Отже, якщо такої скорботи завдає те, що в них вважається славним і радісним, то що сказати про печальне?

68. Діва ж нічого подібного не переживає. В її помешканні немає безпорядку, в ньому і близько нема будь-якого шуму. У ньому, наче у тихій пристані, панує мовчання і ще важливіше за мовчання — безтурботність в її душі, яка не займається нічим людським, а постійно розмовляє з Богом і постійно споглядає Його. Хто виміряє це задоволення? Яке слово зобразить радість душі, що так налаштована? Жодне. Тільки ті, котрі поєднують свою радість з Господом, знають, якою великою є ця радість і наскільки вона перевершує всяке порівняння.

Велика кількість срібла (скажуть), коли тільки його видно, подає очам велику насолоду. Але чи не набагато краще дивитися на небо і звідти отримувати набагато більше задоволень? Наскільки золото краще за олово і свинець, настільки небо світліше і яскравіше за золото, срібло і будь-яку іншу річ. Крім того, це споглядання вільне від турбот, а те поєднане з великим неспокоєм, що завжди завдає значної шкоди прагненням. Але ти не хочеш дивитися на небо? Тобі приємніше дивитися на срібло, що знаходиться на площі. «На сором вам кажу» (1 Кор. 6, 5) словами блаженного Павла, що ви надто віддані пристрасті до грошей! Не знаю навіть, що сказати. Мене, при цьому, дуже бентежить подив, і я не можу зрозуміти, чому весь, так би мовити, рід людський, маючи можливість насолоджуватися чим-небудь легко і вільно, не знаходить у тому задоволення, а більш за все втішається турботами, хвилюваннями і неспокоєм? Чому людей не так тішить срібло, що лежить на ринку, як те, що лежить удома? А, між іншим, перше блищить яскравіше і звільняє душу від будь-якої турботи.

— Тому, — скажеш, — що те не моє, а це моє.

Отже, задоволення спричиняється користолюбством, а не самим сріблом. Якби було останнє, то ним можна було б однаково насолоджуватися і там. Якщо ж ти скажеш, що воно приємне через свою користь, то скло набагато корисніше. Це можуть сказати навіть багачі, які в більшості виготовляють чаші з цієї речовини. Хоч вони, захоплюючись розкішшю, використовують для цього і срібло, однак насамперед вкладають усередину скло, а потім ззовні вбирають його сріблом, показуючи цим, що перше приємніше і більш придатне для питва, а друге служить тільки гордості та зайвому марнославству.

А що взагалі означає «моє» і «не моє»? Коли я старанно вникаю в ці слова, то переконуюсь, що це тільки порожні слова. Чимало ще за життя не могли втримати те срібло, яке вислизнуло з-під їхньої влади, а ті, у кого воно залишалося до кінця, під час смерті волею-неволею втрачали над ним владу. Те, що слова «моє і не моє» — це тільки порожні звуки, можна сказати не тільки щодо срібла і золота, але й щодо лазень, і щодо садів, і щодо будинків. Ними користуються всі, однак ті, що вважаються їхніми власниками, мають тільки ту перевага перед іншими, що піклуються про них. Одні тільки користуються ними, а інші після чималих турбот мають теж саме, що ті без турбот.

69. Якщо ж хто захоплюється великою розкішшю, наприклад, багатством битого м’яса, безмірністю вина, що випивається, вишуканістю печива, мистецтвом трапезників та кухарів, юрмою співтрапезників та гостей, той нехай знає, що стан багачів, при цьому, ніскільки не краще від стану самих кухарів. Як останні бояться господарів, так господарі бояться запрошених (гостей), щоб не бути осудженими за те, що з неабиякими трудами та витратами приготовлене ними. У цьому вони рівняються з кухарями, а в іншому навіть перевищують їх, оскільки бояться не тільки ганьбителів, але і заздрісників. Часто в багатьох через такі банкети зароджувалася заздрість, що втихомирювалася аж після того, як завдасть крайніх прикрощів.

Але (скажуть) приємно їсти багато і часто. Ні, від цієї розкоші буває головний біль, розлад шлунку, задишка, потемніння в очах, непритомність, запаморочення та інші ще гірші хвороби. Але якби-то ця нестриманість і шкідливість від неї обмежувалися тільки одноденними неприємностями! Ні, від цих банкетів починається більшість невиліковних хвороб: подагра, сухоти, виснаження, параліч та багато інших ще тяжчих хвороб, увійшовши в тіло, пригнічують його до останнього подиху. Яке ж можна знайти задоволення, щоб винагороджувало за всі ці нещастя? Якого суворого життя не побажав би кожний, щоб тільки уникнути всього цього?

70. Не такою є стриманість, вона не зазнає від цього зла, а сприяє здоров’ю і благополуччю. Якщо навіть хтось шукає задоволення, то з нею отримає його більше, ніж у розкоші, по-перше, тому, що вона подає здоров’я і застерігає від усіх хвороб, кожна з яких сама по собі здатна затьмарити і навіть цілком знищити будь-яке задоволення, а по-друге, — від самої їжі. Яким чином?

Причиною задоволення є апетит. А апетит збуджується не пересиченням і надлишком, але потребою і нестачею (їжі). Він буває не на банкетах багачів, але тільки в убогих, додаючи до приготовленої їжі чимало меду краще за будь-якого трапезника і кухаря. Багаті їдять, не відчуваючи голоду, і п’ють, не маючи спраги, і лягають спати скоріше, ніж дуже захочуть спати. А бідні приступають до всього цього не раніше, аж як настане потреба, чим особливо піднімається задоволення. Чому, скажи мені, Соломон називає сон раба солодким, коли говорить: «Солодкий сон у того, хто працює, чи мало, чи багато він з’їв» (Еккл. 5, 11)? Чи тому, що його ложе м’яке? Але раби в більшості сплять на землі або на соломі. Чи від волі? Але вони не мають бодай найменшої частки часу. Чи від дозвілля? Але вони постійно перебувають у трудах і турботах. Що ж робить для них сон приємним, як не те, що вони насамперед відчують необхідність у ньому, і потім віддаються йому? А багаті, якщо ніч не застане їх зануреними в сон від сп’яніння, тоді обов’язково постійно страждають безсонницею, вертяться і нудяться, лежачи на м’яких постелях.

71. Можна було б ще вказати на неприємність, і шкідливість, і сором від тих хвороб, що спричиняються розкішшю у душі набагато більше і гірше, ніж у тілі. Це робить людей зніженими, жіночними, зухвалими, марнолюбними, нестриманими, гордовитими, безсоромними, дратівливими, жорстокими, підлими, корисливими, низькими і взагалі нездатними ні до чого корисного та доцільного. Стриманість же сприяє всьому протилежному.

Однак тепер необхідно повернути мову на інший приклад. Додавши це, далі ми знову займемося апостольськими словами. Якщо уявна радість сповнена таким злом і викликає такий потік хвороб на душу і тіло, то що казати про сумне, наприклад, про страх перед начальниками, про напади народу, про підступ наклепників і заздрісників, які особливо оточують багачів, і від чого жінки мусять ще більше страждати, не маючи сили мужньо переносити такі переміни?

72. Що я говорю про жінок? Навіть чоловіки жалюгідно страждають від цього. Хто живе помірковано, той не боїться ніякої переміни, а хто розкошує в цьому нестриманому і розсіяному житті, той, якщо йому доведеться через будь-яку прикрість чи вимушено зазнати убогості, будучи не приготовленим і не звиклим до цього, скоріше помре, ніж витерпить таку переміну. Тому блаженний Павло і говорив: «Такі матимуть муку тілесну; а мені вас шкода». Потім далі він говорить: «Час уже короткий» (1 Кор. 7, 28–29).

73. «Яке, — скаже хто-небудь, — це може мати відношення до шлюбу?» Навіть дуже велике. Якщо він обмежується цим життям, а в майбутньому «ні женяться, ні заміж виходять» (Мк. 12, 25). Теперішній вік наближається до кінця і воскресіння уже біля дверей, тому тепер час не для одруження та надбання, але убогості і всякого смирення, що буде корисне для нас там.

Як дівчина, поки залишається вдома з матір’ю, чимало піклується про дитячі речі і про те, що лежить у шухлядці, що поклала до комори, і ключ сама тримає біля себе, всім розпоряджається і так піклується про збереження нікчемних та непотрібних речей, як ті, що управляють великими справами; а коли треба буде виходити заміж, і час шлюбу змусить її залишити рідний дім, тоді вона, відмовившись від малого і нікчемного, мусить починати піклуватися про управління домом і безліччю майна та рабів, про те, як догодити чоловікові, і про інше, більш важливе, ніж попереднє. Так і ми, досягши повноліття, повинні залишити все земне, ці воістину дитячі забавки, і думати про небо, сяйво і всю славу майбутнього життя. Бо і ми заручені Нареченому, Котрий хоче від нас такої любові, щоб заради Нього відмовилися, якщо знадобиться, не тільки від мізерних і незначних земних благ, але і від самого життя.

Отже, якщо нам необхідно відправлятися туди, то відмовмося від цих незначних турбот і, переходячи з убогого дому до царських палат, щоб не почали турбуватися про глиняний посуд, дрова, непотріб та інші убогі домашні речі. Перестаньмо ж тепер піклуватися про земне. Час уже кличе нас до неба, як і говорив блаженний Павло в посланні до римлянам: «Нині ближче до нас спасіння, ніж коли ми увірували. Ніч минула, а день наблизився» (Рим. 13, 11–12). І далі: «Час уже короткий; отже, ті, що мають жінок, нехай будуть так, ніби не мають» (1 Кор. 7, 29).

Для чого ж шлюб тим, котрі не будуть насолоджуватися шлюбом, але будуть нарівні з безшлюбними? Для чого гроші? Для чого майно? Для чого все земне, коли для того, щоб користуватися ним, час уже непевний і короткий? Якщо ті, котрі мають з’явитися у наше судилище і дати відповідь за свої злочини, при наближенні визначеного дня відмовляються не тільки від дружини, але і від їжі, і питва, і всякої турботи, а думають тільки про виправдання, то тим більше ми, що маємо стати не перед яким-небудь земним судилищем, але перед Небесним престолом, щоб дати звіт за слова, діла і думки, повинні відмовитися від усього: і від радості, і від суму за цими благами, а піклуватися тільки про той страшний день. «Коли хто, — говорить (Господь), — приходить до Мене і не зненавидить батька свого і матері, жінки і дітей, братів і сестер, та ще й життя свого, той не може бути Моїм учеником. І хто не несе хрест свій, і не йде слідом за Мною, той не може бути Моїм учеником» (Лк. 14, 26–27). А ти безпечно віддаєшся прихильності до жінки, сміху, насолод та розкоші? «Господь близько. Не турбуйтесь ні про що» (Флп. 4, 5–6), а ти переживаєш і клопочешся про гроші? Наступило Небесне Царство, а ти займаєшся домом, банкетами та іншими задоволеннями? «Минає образ світу цього» (1 Кор. 7, 31), для чого ж ти переймаєшся світськими справами — не постійними, а скороминущими, не піклуючись про постійне і незмінне? Не буде ні шлюбу, ані мук родів, ані задоволення і співжиття, ані достатку грошей, ані турбот щодо придбання, ані їжі, ані одягу, ані землеробства і мореплавства, ні мистецтв і домобудівництва, ні міст і будинків, а дещо інший стан й інше життя. Усе це згодом загине. Це означають слова: «Бо минає образ світу цього» (1 Кор. 7, 31).

Навіщо ж ми, ніби наміряючись залишатися тут на всі віки, з такою ретельністю піклуємося про справи, котрі часто мусимо залишати ще до того, як настане вечір? Навіщо ми обираємо важке життя, коли Христос призиває нас до спокійного? «Хочу, — говорить (Апостол), — щоб ви були без турбот. Неодружений турбується про Господнє» (1 Кор. 7, 32).

74. — Чому ж ти, бажаючи, щоб ми були без турбот, сам накладаєш на нас нову турботу?

Це — не турбота, так само і скорбота з Христом не є скорботою, і не тому, щоби тут перемінювалася природа речей, а тому, що саму природу перемагає добровільність тих, що переносять усе це із задоволенням. Хто піклується про те, чим не може насолоджуватися довго, а часто навіть короткочасно, той справедливо може назватися таким, що піклується. А той, хто може збирати плодів більше, ніж докладає турбот, цілком справедливо може вважатися серед тих, що не піклуються. Крім того, між тою та іншою турботами така відмінність, що остання в порівнянні з першої навіть не може вважатися турботою, — настільки вона легша, зручніша.

Усе це ми виразили у попередніх словах: «Неодружений турбується про Господнє…, а одружений турбується про світське» (1 Кор. 7, 32–33). Але останнє минається, а перше залишається. Хіба тільки це не достатньо виявляє перевагу дівоцтва? Наскільки Бог вище від світу, на стільки турбота про Нього краща за світську. Чому ж (Апостол) дозволяє шлюб, що зв’язує нас турботами і відволікає від духовного?

— Тому, — говорить він, — я і сказав: «Ті, що мають жінок, нехай будуть так, ніби не мають» (1 Кор. 7, 29), — щоб ті, котрі вже зв’язані, чи ті, що мають бути зв’язаними, будь-яким іншим чином послабили свої кайдани.

Якщо не можливо розірвати вже надіті кайдани, то зроби їх більш стерпними. Це можливо, якщо ми захочемо звільнитися від усього зайвого і не накликати на себе через власну безпечність турбот ще більших, ніж їх приносить ця справа.

75. Якщо ж хтось хоче конкретніше знати, що означає «ті, що мають жінок, нехай будуть так, ніби не мають», нехай подивиться на тих, що нічого не мають і розіп’ялися (для світу), — як вони живуть. Як же вони живуть? Їм не потрібно купувати ні безлічі служниць, ані золотих речей і намист, ані світлих і великих будинків, ані стільки-то і стільки-то десятин землі, але, відкинувши все це, піклуються тільки про свій одяг та їжу.

І одружений може жити в такому ж смиренні. Попередньо сказане: «Не ухиляйтеся один від одного» (1 Кор. 7, 5), сказане тільки про тілесне співжиття. Щодо цього він велить триматися одне одного і не залишає їм влади над собою. А де необхідно дотримуватися іншого смирення, наприклад, в одязі, їжі і в усьому іншому, там один одному не підлеглий, але чоловік може, хоч би жінка і не хотіла, відмовитися від усякої розкоші та обтяжливої безлічі турбот. Так само і жінка не має жодної необхідності проти волі прикрашатися і піклуватися про зайве. І це справедливо, оскільки та похіть природна, а тому пробачна, й одне (із подружжя) не владне позбавляти щодо цього іншого без його волі. А пристрасть до розкоші, марнотратності та безкорисних турбот не залежить від природи, а походить від безпечності і зарозумілості. Тому (Апостол) і не велить одруженим підкорятися одне одному в цих ділах так само, як у тих.

Отже, слова «ті, що мають жінок, нехай будуть так, ніби не мають» означають те, щоб ми не переймалися зайвими турботами, що спричиняються капризами та зніженістю жінок, але докладали стільки турбот, скільки необхідно для однієї відданої нам душі і налаштованої жити смиренно і скромно. А що він хоче сказати саме те, це він пояснив, додавши: «Хто плаче, наче не плаче; хто радіє через придбання, наче не радіє» (1 Кор. 7, 30). Бо ті, котрі не радіють, не будуть і піклуватися про придбане, і ті, котрі не плачуть, не стануть боятися убогості і нехтувати помірністю. Таким є значення слів «ті, що мають жінок, нехай будуть так, ніби не мають», тобто користуватися світом, але не зловживати ним. «А одружений турбується про світське» (1 Кор. 7, 33). Хоч турбота буває і там, і тут, але тут вона суєтна і даремна, чи краще сказати веде до суму й скорботи [«такі матимуть муку тілесну» (1 Кор. 7, 28)], а там — до невимовних благ. То чому нам не обрати краще першу турботу, яка не тільки приносить незлічимі і великі дари, але й за своїми властивостями легша за останню?

Чим переймається незаміжня? Грошима, слугами, домоправителями, полями та іншим? Чи спостерігає вона за кухарями, за ткачами та іншою прислугою? Ні. Ніщо подібне не приходить їй на думку, а переймається вона тільки одним — щоб упорядкувати свою душу, прикрасити цей святий храм (1 Кор. 3, 17); не заплітанням волосся, чи золотом, чи перлами (1 Тим. 2, 9), не притираннями і розфарбовуваннями чи іншими важкими й обтяжними справами, але святістю тіла і духу. «А заміжня, — говорить (Апостол), — піклується, як догодити чоловікові» (1 Кор. 7, 34). Дуже мудро, що він не став перераховувати самі діла і не сказав, що терплять жінки задля догоди чоловікам і тілом, і душею: тіло протираючи, посипаючи пилом і піддаючи іншим мукам, а душу наповняючи покірністю, лестощами, прикиданням, малодушністю та іншими зайвими і безкорисними турботами — але, натякнувши на це тільки словом, дав подумати про це совісті слухачів.

Так показавши перевагу дівоцтва і звеличивши його до самого неба, він знову повертається до розмови про дозвіл шлюбу, постійно побоюючись, щоб хто-небудь не став вважати це повелінням. Тому він, не задовольнившись попередніми умовляннями, але сказавши: «Я не маю повеління Господнього…; і якщо дівчина вийде заміж, не згрішить…, — тут знову говорить: — Не з тим, щоб накинути на вас пута» (1 Кор. 7, 25, 28, 35).

76. Тут когось може справедливо охопити подив, чому Апостол, попередньо назвавши дівоцтво звільненням від кайданів і сказавши, що він радить його для нашої користі, щоб ми не мали скорбот і були безтурботними, оскільки нас жаліє, і показавши його легкість і зручність, раптом говорить: «Не з тим, щоб накинути на вас пута» (1 Кор. 7, 36). Що ж це означає?

Не дівоцтво він назвав петлею, ні, але прийняття цього блага з насильством і примусово. І це насправді так. Усе, що приймається ким-небудь з примусу і проти волі, хоч би воно було надто легким, стає надто нестерпним і давить нашу душу болючіше за петлю. Тому він і сказав: «Не з тим, щоб накинути на вас пута», тобто, я запропонував і показав усі блага дівоцтва, але й після цього надаю вам можливість обрання і не тягну до чесноти проти вашої волі; я порадив це, не бажаючи завдати вам скорбот, але щоб побожне служіння (Богові) не порушувалося життєвими справами. Поглянь і тут на мудрість Павла, як він поєднує з проханнями умовляння і з дозволом пораду. Сказавши: не заставляю але остерігаю, він додає: «Щоб ви благочинно, безустанно і ревно служили Господу» (1 Кор. 7, 35), показуючи цим перевагу дівоцтва і ту користь, яка буває від нього для нас у богоугодному житті. Бо жінка, будучи обплутаною життєвими турботами та розвагами, не може побожно приступати (до Господа), оскільки всі її труди і дозвілля роздрібнюються на багато чого, тобто: на чоловіка, турботи про дім та все інше, що зазвичай спричиняє одруження.

77. — А що, — скажеш, — коли і діва буде займатися багато чим і перейматися життєвими турботами?

Ні, цим ти виключив би її із сонму дів, бо для того, щоб бути дівою, недостатньо тільки не одружуватися, але необхідна і чистота душі. А під чистотою я розумію не тільки стримування від гріховної і ганебної похоті, прикрас та неуважності, але й звільнення від життєвих турбот. Якщо цього нема, то яка користь від тілесної чистоти? Як не може бути нічого більш ганебного за воїна, що кинув зброю і марнує час у пияцтві, так не може бути нічого більш непристойного за дів, зв’язаних життєвими турботами. Так і ті п’ять дів мали світильники і несли подвиг у дівоцтві, однак не отримали від цього жодної користі, а залишилися поза зачиненими дверима і загинули. Дівоцтво тому і добре, що відхиляє всякий привід до зайвої турботи і дає повне дозвілля для побожності. Тому, коли цього нема, тоді воно, маючи в душі терня і заглушуючи чисте і небесне насіння, стає набагато гіршим за одруження.

78. «Коли ж хто вважає непристойним для своєї дівчини, щоб вона, досягши зрілого віку, залишалася такою, то нехай робить, як хоче: не згрішить; нехай такі виходять заміж» (1 Кор. 7, 36), — говорить (Апостол).

— Чому ти говориш; «Нехай робить, як хоче?» Чому не виправляєш перекручене поняття, але дозволяєш одружуватися? Чому ти не сказав: «Хто вважає непристойним для своєї дівчини (залишатися так), той жалюгідний і нещасний, вважаючи таку чудову справу негідною?» Чому, опустивши цю пропозицію, не порадив йому утримувати свою дочку від шлюбу?

— Тому, — говорить він, — що ці душі були надто слабкі і прив’язані до землі, А за такого настрою не можна було відразу подавати їм вчення про дівоцтво. Хто до такої міри прив’язаний до світських справ і захоплюється цим життям, що навіть після такого умовляння вважає ганебним те, що гідне небес і уподібнюється до ангельського життя, як такий зміг би прийняти пораду, котра закликає його до цього?

То що тут дивного, що Павло так поступив щодо справи дозволеної, коли він робить теж саме щодо забороненого і протизаконного? Наведу приклад. Бути обережним у їжі: приймати одну і не приймати іншу — було властиве слабості юдеїв. Однак і серед римлян були охоплені цією хворобою. Він же не тільки не обвинувачує їх суворо, але робить ще щось більше: не звертаючи уваги на тих, що згрішили, він докоряє тим, котрі хотіли перешкоджати їм: «А ти чого осуджуєш брата твого?» (Рим. 14, 10). Водночас він не зробив цього, коли писав до колосян, але звертається до них з великою владою і повчає так: «Хай ніхто не осуджує вас за їжу або питво». І далі: «Отже, якщо ви з Христом померли для стихій світу, то для чого ви, як ті, що живуть у світі, дотримуєтесь постанов: не доторкайся, не споживай, не займай; все нищ вживанням» (Кол. 2, 16.20-22).

Чому ж він так чинить? Тому що ці були сильні, а римляни ще відчували необхідність у неабиякій поблажливості. І він очікував, поки віра в їхніх душах зміцніє, побоюючись, щоб з передчасним винищуванням бур’яну, не вирвати з корінням і рослин здорового вчення. Тому він і не засуджує їх прямо, але й не залишає без осуду, а торкається їх непомітно і скрито через осуд інших. Бо словами «перед своїм Господом стоїть він або падає» (Рим. 14, 4) він вочевидь закриває уста тим, котрі докоряють (іншим), але насправді впливає на душу цього останнього, вказуючи, що віддавати перевагу тому чи іншому (в їжі) властиво не міцним і не тим, що стоять непохитно, а тим, що ще хитаються і перебувають у небезпеці впасти, якщо не вистоять.

Так само він чинить і тут через велику немічність тих, котрим докоряють. Він не нападає явно (на того, хто докоряє), але завдає йому сильного удару похвалами тому, хто оберігає свою дівчину. Що ж він говорить? «Непохитно твердий у серці своїм» (1 Кор. 7, 37). Це сказано задля протиставлення тому, хто легко і скоро хитається, не вміючи ходити твердо і стояти мужньо. Потім помітивши, що цього слова досить для впливу на душу такої людини, дивися, як він знову прикриває мову, вказуючи причину, що не заслуговує осудження. Сказавши: «Непохитно твердий у серці своїм, — він добавив, — і не має необхідності, а має владу над своєю волею» (1 Кор. 7, 37), хоч послідовніше було б сказати: «Хто стоїть твердо і не вбачає в цій справі непристойного». Оскільки це було б надто разюче, то замість цього для його втіхи він використовує інший вираз, надаючи йому можливість краще посилатися на таку причину. Не так важко утримувати кого-небудь від діла нуждою, як соромом. Перше стосується душі слабкої і жалюгідної, а останнє — зіпсованої і такої, що не вміє правильно судити про якість речей.

Однак говорити це ще був не час. Навіть у випадку крайньої необхідності не слід перешкоджати тій, що бажає залишатися дівчиною, а треба мужньо стояти проти всього, що перешкоджає цьому прекрасному прагненню. Бо говорить Христос: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10, 37). Коли ми беремося за будь-що миле Богові, то всякий, хто перешкоджає цьому, є ворогом і супротивником, хто б він не був: батько чи мати. Павло ж, через поблажливість до недосконалості слухачів, написав наступне: «А хто непохитно твердий у серці своїм і не має необхідності» (1 Кор. 7, 37). І не зупинився на цьому, хоч «немає необхідності» і «має владу над своєю волею» означає одне і теж, однак більш просторою мовою і невпинним повторенням дозволу втішає немічний і нестійкий розум, приєднуючи далі й іншу причину: «Хто розсудив у серці своєму» (1 Кор. 7, 37). Бо недостатньо бути вільним, щоб тільки через це не підлягати відповідальності, але коли хто обрав і розсудив, тоді він чинить добре.

Далі, щоб ти через таку великої поблажливість не прийшов до висновку, що немає жодної різниці (між тим та іншим), він, хоч з обережністю, знову вказує на різницю між ними і виражає це (яскравими) словами: «Тому той, хто видає заміж свою дівчину, добре робить; а хто не видає, робить краще» (1 Кор. 7, 38). А на скільки краще, він не пояснив знову з тієї ж причини. А коли ти хочеш знати, то послухай Христа, Який говорить: «Не женяться, не виходять заміж, а перебувають як ангели Божі на небесах» (Мф. 22, 30). Чи бачиш відмінність: на яку висоту дівоцтво раптом підносить смертного, якщо воно є дівоцтвом щирим?

79. Чим, скажи мені, відрізнялися від ангелів Ілля, Єлисей та Іоан, ці справжні світочі дівоцтва? Нічим, крім того, що були одягнуті у смертну природу, а в усьому іншому, якщо це достеменно розглянути, вони виявляться нічим не гіршими за них. І навіть цей здавалося б недолік якраз служить для їхньої похвали. Яка мужність, яка мудрість була в тих, котрі, живучи на землі і підкоряючись законам смертної природи, могли досягти такої чесноти! А те, що зробила їх такими цнотливість, видно із наступного.

Якби вони мали жінок і дітей, то не так легко оселилися б у пустелі, не стали б нехтувати домом і всім життєвим. А тепер, звільнившись від усіх цих оковів, вони жили на землі, ніби на небі: не мали потреби ані в стінах, ані в покрівлі, ані в постелі, ані в столі, ані в будь-чому іншому подібному, але замість покрівлі для них було небо, замість постелі — земля, замість стола — пустеля. І те, що для інших здається причиною голоду, а саме: безплідність пустелі — саме це для тих святих подавало достаток. Вони не мали потреби ні у виноградних лозах, ані у винотоках, ані в посівах, ані в жнивах, але джерела, ріки та озера подавали їм щедре і приємне питво, а трапезу одному з них готував ангел, чудесну, і незвичайну, і більш щедру, ніж буває в людей. Тільки хліба, сказано (у Писанні), було достатньо на «сорок днів» (3 Цар. 19, 6–8). Іншого часто кормила чудотворна благодать Духа, і не тільки його, але через нього й інших (1 Цар. 4, 41–44). Іоан же, пророк, за якого «не було серед народжених жінками більшого» (Мф. 11, 3–11), не потребував навіть людської їжі: не хліб, вино та олія підтримали життя його тіла, але акриди і дикий мед.

Чи бачиш ангелів на землі? Чи бачиш силу дівоцтва? Воно вчинило так, що одягнуті у плоть і кров, ті, що ходили по землі, підлеглі законам смертної природи, в усьому вели себе так, як безтілесні, як ті, що вже досягли неба, як ті, що отримали безсмертя.

80. Для них усе було зайвим. І не тільки те, що справді зайве: розкіш, багатство, влада, слава і ряд інших подібних сновидінь, але й те, що здається необхідним: житла, міста і мистецтва. Ось що значить «благочинно, безустанно і ревно» (1 Кор. 7, 35). Ось чеснота дівоцтва! Дивне і гідне багатьох вінців — долати лють пристрастей, стримувати природу, яка біснується. Але воістину дивним це буває тоді, коли при цьому буде і таке життя. Самого по собі цього не недостатньо для спасіння тих, що цього досягли.

Свідками для нас можуть бути ті, котрі й нині вправляються в подвигу дівоцтва. Вони настільки далекі від Іллі, Єлисея та Іоана, наскільки земля від неба. Як відкинувши «благочинність, безустанність і ревність» (1 Кор. 7, 35), ти підірвеш саму силу дівоцтва, так поєднуючи його з благочестивим життям, ти будеш мати корінь і підставу блага. Як добра і плодоносна земля кормить корінь, так благочестиве життя вирощує плоди дівоцтва, чи краще сказати, хресне життя — це і корінь, і плід дівоцтва. Вона укріплювала тих благочестивих мужів на дивні подвиги, розриваючи всі їхні пута і роблячи їх здатними, вільними і легкими ногами, ніби на крилах, підноситися до неба. Де немає ані догоджання дружині, ані турботи про дітей, там досить легкою є щедрість. А щедрість наближає до неба, звільняючи нас не тільки від страху, турбот і небезпек, але й від інших незручностей.

81. Той, хто не має нічого, нехтує всім, ніби всім володіє, і має велику відвагу перед начальниками, володарями і навіть пере тим, хто прикрашений діадемою. Хто нехтує багатством, той, ідучи далі, буде легко нехтувати і смертю. А піднявшись вище цього, він буде відважно говорити зі всіма, не боячись і не лякаючись нікого. А той, хто зайнятий багатством, є рабом не тільки багатства, але і слави, і почестей цього життя, і взагалі всього земного. Тому Павло і назвав сріблолюбство «коренем усього лихого» (1 Тим. 6, 10). Дівоцтво ж має достатню силу умертвити цей корінь і вкласти в нас інший, кращий, який подає все добре: волю, відвагу, мужність, палкі ревнощі, гарячу любов до небесного, зневагу до всього земного. Так народжується «благочинність, безустанність і ревність» (1 Кор. 7, 35).

82. Але як чимало мудрують?

— Патріарх Авраам, — говорять, — і дружину мав, і дітей, і багатство, й отари, 1 пасовища і, при цьому, Іоан, як Хреститель, так і Євангеліст, і той, і інший — дівственики, Павло і Петро, що вирізнялися стриманістю, бажали бути на його лоні.

— Хто сказав це тобі, шановний, який пророк, який євангеліст?

— Сам Христос, — кажуть. Бачачи велику віру сотника, Він сказав: «Багато прийдуть зі сходу і заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом» (Мф. 8, 11). Разом з ним у блаженстві бачив багач і Лазаря (Лк. 16, 23).

— Але яке відношення має це до Павла, Петра та Іоана? Лазар не Павло і не Іоан, і «багато зі сходу і заходу» не є сонмом Апостолів. Отже, ці ваші слова зайві і даремні. Якщо ж ти хочеш добре знати про нагороди Апостолам, то послухай, що говорить Той, Хто має їх дарувати: «Сядете і ви на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих» (Мф. 19, 28). Тут нема ні Авраама, ні його сина, ні його онука, ні того, що лежить на його лоні, але набагато вища гідність. Останні сядуть судити нащадків перших. І не тільки в цьому видно відмінність, але й у тому, що долі Авраама сподобляться багато. «Багато прийдуть, — говорить (Господь), — зі сходу і заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом» (Мф. 8, 11), а цих престолів не одержить ніхто, крім сонму святих Апостолів. Чи, може, ще, скажіть мені, ви будете згадувати про отари, пасовища, шлюби і дітей?

— А що, — говорять, — коли чимало хто із дів після багатьох подвигів бажають переселитися туди?

— Я скажу ще більше: чимало із дів не досягнуть ні того лона, ні меншого, а підуть у саму геєну. На це вказують діви, що залишилися поза весільною світлицею (Мф. 25, 12).

— Чи не випливає з цього, що шлюб рівний дівоцтву, чи навіть дівоцтво гірше за нього? Твій приклад вказує, що дівоцтво гірше (шлюбу). Авраам, який був одружений, перебував у спокої та насолоді, а діви — у геєні. Такий висновок можна зробити із ваших слів.

— Але це не так, ні: дівоцтво не тільки не гірше, а набагато краще за одруження. Чому? Тому, що не одруження зробило таким Авраама, і не дівоцтво погубило тих нещасливих (дів), а інші чесноти душі прославили патріарха, й інші пороки життя віддали дів вогню. Той і в подружньому житті намагався робити добрі діла цнотливості, тобто «благочинно, безустанно і ревно» (1 Кор. 7, 35), а вони, навіть обравши дівоцтво, впали в круговерть життя та турботи, властиві одруженим.

— То що, — скажуть, — перешкоджає і нині разом з одруженням, дітьми, багатством та всім іншим зберегти це «безустанно і ревно»?

— По-перше, те, що нині вже нема такого, як Авраам, чи бодай трохи подібного до нього. Він, маючи багатство і дружину, нехтував багатством більше за тих, що несуть подвиг щедрості, і більше за цнотливих утримувався від задоволень. Ці щодня запалюються пристрастю, а він так погашав цей вогонь і не віддавався будь-якій пристрасті, що не тільки не побажав наложниці, але й відпустив її з дому, щоб знищити всякий привід до сварки та незгоди. Тепер не дуже просто знайти це.

83. Крім цього, я і тепер скажу те, що говорив на початку. Від нас вимагається чеснота не в такій мірі, як від них. Тепер неможливо бути досконалим, не продавши всього, не відмовивши від усього, і не тільки від грошей та дому, але навіть від своєї душі (Мф. 19, 21–26), а тоді така строгість ще не була зазначена.

— Що ж, — скажуть, — хіба ми тепер живемо більш суворо, ніж патріарх?

Ми повинні так жити, і це нам заповідано, однак ми так не живемо і тому далеко відстаємо від того праведника. А те, що ми маємо нести великі подвиги, це відомо кожному. Тому Писання і Ноя не просто прославляє, але з деяким додатком: «Ной, — говорить, — був чоловіком праведним і непорочним у роді своєму; Ной ходив перед Богом» (Бут. 6, 9), не просто праведним, але у своєму роді, оскільки є багато видів праведності, що визначаються відповідно до часу. З часом те, що колись було досконалим, пізніше стає недосконалим. Наприклад, колись був праведним той, хто жив за заповідями, «виконуючи які, — сказано (у Писанні), — людина буде живою» (Лев. 18, 5). А Христос, прийшовши, вказав, що ця праведність не є праведністю: «Якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного» (Мф. 5, 20). Тоді жорстоким вважалося тільки вбивство, а тепер вкинути в геєну можуть навіть гнів і лихослів’я. Тоді підлягав покаранню тільки перелюб, а тепер не звільнений від покарання навіть безсоромний погляд на жінку. Тоді від лукавого було тільки клятвопорушення, а тепер і клятва. «А що зверх цього, те від лукавого» (Мф. 5, 37), — сказано (у Писанні). Від людей того часу не вимагалося нічого більше, як любити люблячих, а тепер ця велика і дивна річ настільки недосконала, що через виконання її ми нічим не кращі за митарів.

84. Чому за одні і ті ж чесноти має бути неоднакова нагорода для нас і для старозавітних, але якщо ми хочемо одержати однакове з ними, то повинні показати більшу чесноту? Тому, що тепер вилилася велика благодать Духа і великий дар пришестя Христового. Благодать зробила людей із немовлят досконалими мужами. Як ми від наших дітей, коли вони стають юнаками, вимагаємо набагато більших доблестей, і за що колись у дитячому віці ми їх хвалили, коли вони стануть мужами, ми вже тим не захоплюємося, а вимагаємо від них іншого, набагато більшого. Так і Бог від людського роду у перші часи, коли той ще перебував у дитячому стані, вимагав не великих справ. Коли ж він почув пророків і Апостолів і отримав благодать Духа, тоді Бог підняв ступінь чеснот, і це справедливо. Він призначив і більші ласки та набагато світліші нагороди. Для праведників мають бути вже не земля і земні блага, але небо і блага, що перевершують розум.

Тож, хіба не безрозсудно залишатися в попередньому дитинстві тим, котрі змужніли? Тоді людська природа розділялася сама в собі, і була непримиренна боротьба. Розмірковуючи про неї, Павло так говорить: «Але в членах моїх бачу інший закон, що протиборствує законові розуму мого і бере мене в полон закону гріховного, який перебуває в членах моїх» (Рим. 7, 23). Тепер цього нема. «А як закон, ослаблений плоттю, був безсилий, то Бог послав Сина Свого в подобі плоті гріховної у жертву за гріх і осудив гріх у плоті» (Рим. 8, 3). Дякуючи за це, Павло говорить: «Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті? Дякую Богові моєму через Ісуса Христа» (Рим. 7, 24–25).

Тому ми справедливо зазнаємо кари за те, що, ставши вільними, не хочемо йти нарівні зі зв’язаними, чи краще сказати, якщо ми будемо чинити так, як і вони, то й тоді не уникнемо покарання. Ті, що насолоджуються глибоким спокоєм, мають досягати набагато більших і яскравіших трофеїв, ніж ті, що сильно обтяжені війною. Якщо ми будемо перебувати біля грошей, розкоші і жінок і піклуватися про справи, то коли ж ми станемо (досконалими) мужами, коли будемо жити духовно, коли будемо піклуватися про Господнє? Невже після відходу звідси? Але тоді вже буде час не трудів і подвигів, а нагород і кари. Тоді і діва, якщо не буде мати олії у світильнику, не зможе отримати його від інших, а залишиться поза світлицею (Мф. 25, 10–12). І якщо хтось з’явиться одягнений у брудний одяг, не зможе, вийшовши, перемінити одяг, а буде вкинутий у вогонь геєнський (Мф. 22, 12–13). Якщо навіть буде просити самого Авраама (Лк. 16, 24–31), вже не матиме жодного успіху.

Коли настане визначений день (суду), буде поставлений престол, сяде Суддя, потече ріка вогненна (Дан. 7, 10), і необхідно буде дати звіт за діла наші, тоді вже не зможемо отримати відпущення гріхів, але волею-неволею отримаємо належну кару за них. І тоді ніхто не зможе ублагати за нас, але якби навіть хто-небудь, маючи відвагу таку, як у великих і дивних мужів, як Ной, Іов, Даниїл, почав благати навіть за своїх синів і дочок, не досягне успіху. Грішники мусять отримати вічну кару, так само як праведники отримати нагороду. А що ні тим, ні іншим не буде кінця, це об’явив Христос, сказавши, що як вічним буде життя, так вічним буде і покарання. Коли Він хвалив тих, що стануть праворуч і засудив тих, що стануть ліворуч, то додав: «І підуть ці на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25, 46). Тому необхідно всіляко про все дбати тут, і той, що має жінку, нехай буде так, ніби не має, а той, що насправді не має, нехай водночас із цнотливістю вправляється і в усякій іншій чесноті, щоб після відходу звідси не ридати нам даремно.

1. Засновники єресей у ІІ і III століттях, відомих як маркіоніти, валентиніани та манихеї. [↩]

Опубліковано: 22.04.2016; востаннє змінено: 23.04.2016.