До молодої вдови
Два слова, написані св. Іоаном Золотоустом до молодої вдови, чоловік якої на ім’я Фирасій, будучи знатним і благочестивим, помер у квітучому віці, проживши з нею п’ять років. Подаючи вдові християнську втіху та настанови, Святитель торкається деяких історичних осіб та подій, через яких можна визначити час написання цих слів. Так, у 4-у пункті Першого слова є вказівка на те, що тодішньої римський імператор воює з варварами, йдеться про Феодосія Великого, який з часу проголошення імператором 379 року вів майже безупинну війну з готами аж до їхньої повної поразки 382 року. Тому можна зробити висновок, що Перше слово було написане не раніше 380 і не пізніше 382 року. Друге слово було написане невдовзі після Першого.
Слово перше ↑
Усі будуть згідні з тобою і ніхто навіть із надто мудрих не буде заперечувати того, що ти зазнала важкого удару, і що послана з вище стріла вразила тебе у фатальне місце. Але оскільки поранені мають проводити весь час не з плачем та сльозами, а старанно піклуватися і про лікування ран, щоб вони, будучи залишеними без уваги, не заподіяли більших сліз і не підсилили полум’я скорботи, тому корисно і тобі прийняти словесну втіху і, трохи зупинивши потоки сліз, бодай на короткий час віддати себе тим, котрі хочуть тебе утішити. Тому і ми не тривожили тебе під час найтяжчої скорботи, коли ця блискавка щойно впала (на тебе), але, перечекавши цей проміжок часу і надавши тобі можливість насититися риданням, коли нарешті ти змогла подивитися трохи з цієї імли і відкрити слух для тих, що намагаються тебе утішити, тепер ми, після (утішливих) слів служниць, пропонуємо і свої.
Хто почав би переконувати (тебе) відкинути сум тоді, коли ще буря була великою і горе надто сильним, той би тільки більше підсилив твої ридання і своїми словами додав би чимало поживи для вогню (смутку), а на себе накликав би невдоволення і думку, як про людину недобру і безрозсудну. Коли ж буря нарешті почала вщухати і Бог утихомирив лють хвиль, то ми вільно розпустимо вітрила слова.
Під час помірної негоди майстерність, можливо, буде в змозі зробити свою справу, а коли піднімається нездоланний натиск вітру, тоді навіть досвідченість не приносить жодної користі. Саме через ці причини ми весь попередній час мовчали, і навіть тепер ледь зважилися відкрити уста, коли отримали від твого дядька, що можна нарешті зважитися на це, що вже насмілюються вести з тобою про це довгі розмови і почесні служниці, і сторонні жінки, і родички, та інші близькі (тобі). Якщо ти сприймаєш їхні слова, то ми сподіваємося і цілком переконані, що не відкинеш і наших, але вислухаєш їх з можливим спокоєм і благодушністю.
Жінки завжди дуже чуттєві до горя. А коли ще приєднається молодість, і передчасне вдівство, і недосвідченість у справах, і безліч турбот, тоді як весь попередній час проминув у задоволеннях, у достатку і багатстві, тоді горе в декілька разів збільшується. І якщо та, що його зазнала, не отримає допомоги звище, тоді може вразити її навіть будь-яка випадкова думка. У цьому я і бачу перший і найбільший доказ великого Божого піклування про тебе. Бо при раптовому збігові скількох нещасть не впасти у розпач від суму і не втратити свого природного розуму — це було справою не людської допомоги, а всемогутньої Десниці, Того Розуму, Якому немає числа, тієї Премудрості, Яка неосяжна, Отця щедрот і Бога всякої втіхи. «Він уразив, — говорить (пророк), — і Він зцілить нас, поразив — і перев’яже наші рани; оживить нас» (Ос. 6, 1–2).
Поки жив з тобою блаженний чоловік твій, ти користувалася пошаною, увагою та піклуванням, користувалася стільки, скільки можна було отримувати від людини. А коли Бог узяв його до Себе, тоді Він Сам заступив його місце для тебе. І це не моя думка, а блаженного пророка Давида, який говорить: «Сироту і вдову прийме» (Господь) (Пс. 145, 9) в іншому місці називає Його Отцем сиріт і Суддею вдовиць (Пс. 67, 6). І ти часто можеш бачити таке Його велике піклування про цих людей.
2. Але щоб сама назва (вдови), що часто вимовляється, не засмучувала твоєї душі і не бентежила тебе думкою про те, що вона прийшла до тебе саме у квітучому віці, я хочу насамперед сказати про це і пояснити, що назва вдівства є назвою не нещастя, а почесті, і почесті найбільшої. Не вказуй мені на свідчення хибної думки юрби, а вислухай законодавство блаженного Павла, чи краще, Христа, бо те, що говорив Павло, те говорив через нього Христос, як і сам він сказав: «Ви шукаєте доказу того, чи говорить у мені Христос» (2 Кор. 13, 3). Що ж він говорить? «Вдовиця повинна бути обрана не менше як шістдесятирічна» (1 Тим. 5, 9). І далі: «Молодих же вдовиць не приймай» (1 Тим. 5, 11). Тими й іншими словами він хоче показати нам велич цього стану (вдівства).
Коли він дає постанови щодо єпископів, то ніде не визначає віку, а тут робить це з неабиякою точністю. Чому? Не тому, що вдівство більше за священство, а тому, що ці (вдови) зустрічають більше труднощів, ніж ті (єпископи), оскільки їх з кожного боку оточує безліч справ суспільних і приватних. Як місто, не обгороджене стіною, є відкрите для всіх, бажаючих вторгнутися в нього для розкрадання, так і юна вдова звідусіль оточена безліччю підступних людей, котрі не тільки домагаються її майна, але й готові розтлити її цнотливість. І не тільки ці причини, але ми можемо вказати й інші, що спричиняють її падіння. Так, неповага з боку домашніх, заплутаність справ, втрата колишньої пошани, видиме благополуччя ровесниць, а часто й прагнення задоволень підштовхують вдів вступати в другий шлюб. Бувають між ними і такі, що не хочуть вступати в законний шлюб з чоловіками, а живуть (з ними) таємно і потай. І роблять це задля того, щоб їх хвалили за вдівство. Так, цей стан не тільки не ганебний, але навіть вважається серед людей гідним подиву і поваги, і не тільки в нас, вірних, але й у невірних.
Коли я був ще молодим, пам’ятаю, як мій учитель (а він був найбільш забобонний зі всіх людей) перед багатьма дивувався моїй матері. Бажаючи довідатися, як звично, від своїх наближених, хто я такий, і почувши від когось, що я син вдови, запитав мене про вік моєї матері і про час її вдівства. І коли я сказав, що їй сорок років від роду і що вже минуло двадцять років, як вона втратила мого батька, він здивувався, голосно викликнув і, звернувшись до присутнього, сказав: «Ах! Які в християн є жінки!» Такий подив і таку похвалу має цей стан (вдівства) не тільки в нас, але й у зовнішніх (язичників)!
Знаючи це, блаженний Павло сказав: «Вдовиця повинна бути обрана не менше як шістдесятирічна» (1 Тим. 5, 9). Однак не тільки через засвідчення віку дозволяє він зараховувати її до священного лику (вдовиць), але добавляє й інші якості: «Відома добрими ділами, — говорить, — якщо вона виховала дітей, приймала подорожніх, умивала ноги святим, допомагала знедоленим і була старанна до всякого доброго діла» (1 Тим. 5, 10). Яка увага й випробування! Яких чеснот він жадає від вдовиці і з якою точністю перераховує їх! Цього він не вчинив би, якби не хотів довірити їй справи поважні і величні. «Молодих же вдовиць, — говорить він, — не приймай». Потім додає і причину: «Бо коли їх охопить пристрасть противна Христові, вони хочуть виходити заміж» (1 Тим. 5, 11). Цими словами (Апостол) повчає нас, що жінки, які залишилися без чоловіків, замість них єднаються з Христом. Поглянь, як він цими словами показує, що такий союз легкий і приємний. Якраз словами: «Бо коли їх охопить пристрасть противна Христові, вони хочуть виходити заміж», він говорить про Христа, ніби про Якогось лагідного Мужа, Який не чинить над ними насилля, а дозволяє їм жити вільно.
І на цьому він не зупинився, але показав велике піклування над вдовицею і в іншім місці, сказавши: «Сластолюбна живою померла» (1 Тим. 5, 6). «Справжня вдовиця й одинока надіється на Бога і перебуває день і ніч у благаннях та молитвах» (1 Тим. 5, 5). І в посланні до коринф’ян він говорить: «Вона блаженніша є, коли залишиться так» (1 Кор. 7, 40). Чи бачиш, яка похвала (підноситься) вдівству, і це в Новому Завіті, коли вже засяяла і краса дівоцтва? Однак і в цей час сяйво дівоцтва не змогло затьмарити світла вдівства, але сяє воно і тепер, маючи власну гідність.
Отже, коли ми згадуємо про вдівство, ти не падай духом і не вважай цього стану ганебним. Бо якщо ганебне воно, то тим більше дівоцтво. Але ні, ні, цього не буде! Якщо всі ми шануємо і поважаємо тих жінок, які живуть стримано ще за життя своїх чоловіків, то як не шанувати і не хвалити тих, які і після смерті своїх чоловіків проявляють до них попередню прихильність? Поки ти жила разом із блаженним Фирасієм, то, як я сказав, ти мала і пошану й повагу, які можна отримувати від людини. Тепер же замість нього ти маєш Владику всіх — Бога, Який і колись зберігав тебе, а тепер ще більше, з особливою турботливістю буде піклуватися про тебе. І чималий доказ Свого великого піклування про тебе, як я вище сказав, Він уже показав нам у тому, що зберіг тебе здоровою і непошкодженою серед такого полум’я турбот і печалі, і не попустив, щоб ти зазнала чогось неприємного. Якщо ж Він не попустив бути аварії корабля під час такої бурі, то тим більше збереже твою душу під час тиші і полегшить для тебе тягар як удівства, так і прикрощів, які воно несе.
3. Якщо ж тебе бентежить не назва вдови, а втрата такого чоловіка, то я згідний з тобою і визнаю, що на всій землі серед світських людей небагато знайдеться таких ласкавих, лагідних, смиренних, щирих, розумних і благочестивих. Але, якби він цілком знищився і перетворився в ніщо, тоді варто було б печалитися і журитися. А коли він приплив до тихої пристані і переселився до свого істинного Царя, то тут треба не плакати, а радіти. Ця смерть — не смерть, а певне переселення і переміщення з гіршого (стану) у кращий, із землі на небо, від людей до ангелів і архангелів, до Владики ангелів і архангелів. Тут на землі, коли він служив цареві, можна було очікувати небезпеки і чималих підступів з боку заздрісників. Бо по мірі того, як зростала його знаменитість, збільшувалася і підступність ворогів. А після відходу туди йому вже не треба боятися чогось подібного. Тому, як ти тужиш через те, що Бог узяв до себе такого необхідного і доброго чоловіка, так повинна і радіти, що він переселився звідси у великій безпеці і славі, і, позбувшись сум’яття цього перемінливого життя, перебуває в досконалому світі і спокої.
Справді, хіба не дивно визнавати небо набагато кращим від землі, а тих, що переселилися звідси туди — оплакувати? Якби покійний жив негідно і противився волі Божій, то варто було б журитися і ридати за ним не тільки після смерті, але і за життя. А оскільки він належав до числа улюблених Божих, то треба однаково радіти, чи живий він, чи помер. А що так необхідно чинити, про це ти, звичайно, чула від блаженного Павла, який говорить: «Маю бажання визволитися і бути з Христом, бо це незрівнянно краще» (Флп. 1, 23).
Але ти, можливо, хочеш чути слова чоловіка і насолоджуватися дружбою з ним, бажаєш, як і раніше, спілкуватися з ним і мати ту славу, світлість, пошану і спокій, що мала за нього, а втрата цього бентежить і затьмарює тебе? Любов до нього ти можеш зберігати і тепер так само, як і колись. Сила любові така, що вона охоплює, притягує і єднає не тільки тих, котрі є біля нас чи неподалік від нас, яких ми бачимо, але й тих, котрі віддалені від нас. Ані тривалість часу, ані віддаль, ані будь-що інше не може перервати і призупинити душевну дружбу. Якщо ж ти хочеш і бачити його обличчям до обличчя (я знаю, що ти дуже бажаєш цього), то тримай ложе його недоступним для іншого чоловіка, постарайся зрівнятися з ним життям, і ти, звичайно, відійдеш звідси до того ж сонму, що й він, і будеш жити разом з ним не п’ять років, як тут, не двадцять чи сто, навіть не тисячу чи дві, не десять тисяч чи декілька десятків тисячоліть, а безмежні і безконечні віки.
Успадкування тих місць спокою отримують не через тілесну родинність, а через однаковий спосіб життя. Якщо подібність життя привела і Лазаря, незнайомого Авраамові, до самого його лона, і сподобляє лежати з ним багатьох від сходу і заходу, то і ти займеш місце заспокоєння разом із прекрасним Фирасієм, якщо захочеш жити так, як жив він. Тоді ти знову побачиш його, але не в цій тілесній красі, з якою він помер, а в деякому іншому блиску і сяйві, що набагато світліше за сонячне проміння. Це тіло, якої б величі воно не досягло, є тлінним. А тіла угодників Божих одягнуться в таку славу, на яку і дивитися неможливо цими очима. Деякі ознаки і тьмяні сліди цього Бог показав нам як у Старому, так і в Новому Завіті. Тоді обличчя Мойсея сяяло такою славою, що ізраїльтяни не могли дивитися на нього, а в Новому Завіті набагато яскравіше засіяло обличчя Христове.
Скажи мені: якби хтось обіцяв зробити його (Фирасія) царем усієї землі і задля цього повелів розлучитися з тобою на двадцять років, а після того обіцяв би повернути його до тебе в діадемі і багряниці, а також тебе зробити учасницею його слави, то невже ти не пережила б таку розлуку смиренно і з належною розсудливістю? Невже не зраділа б такому дару і не вважала б його жаданим? Переноси ж цю розлуку і тепер, але не задля земного царства, а задля Небесного, не для того, щоб знову побачити чоловіка в золотому одязі, але в безсмерті і славі, яка властива небесним жителям. Якщо ж тебе дуже обтяжує тривалість часу (розлуки), то він, імовірно, інколи являється тобі у снах, як і раніше розмовляє з тобою і відкриває тобі своє любе обличчя. Нехай це буде для тебе втіхою замість листів, чи вірніше, навіть яскравіше за листи. Там видно тільки букви, а тут можна побачити й образ обличчя, і лагідну усмішку, і осанку, і ходу, можна почути звук і пізнати любий голос.
4. Якщо ж ти жалкуєш за тим спокоєм, яким колись насолоджувалася при ньому, а, може, і за тими надіями, які пропонували йому ще більші почесті (я чув, що він незабаром міг досягти високого чину градоначальника, а це, думаю, найбільше мучить і бентежить твою душу), то уяви собі тих, котрі були на вищій ступені достоїнства, ніж він, і закінчили життя надто жалюгідно. Нагадаю тобі про них.
Ти, напевно, чула про Феодора Сицилійського. Він був із числа дуже знаменитих мужів, перевершуючи всіх вродою, величним видом і відвагою перед царем, маючи таку силу, якої не мав ніхто з наближених (до царя). Він не задовольнився скромно цим благополуччям, але, замисливши зло проти царя і будучи викритим у цьому, був страчений надто жалюгідним чином. А його жінка, яка ніскільки не уступала твоїй шляхетності ні у вихованні, ані щодо походження, ані у всьому іншому, раптом утративши все своє майно і навіть волю, була зарахована до домашньої прислуги і вимушена була жити гірше за всяку служницю, маючи перед іншими тільки ту перевагу, що своїм надзвичайним нещастям викликала у всіх, хто її бачив, сльози. Розповідають і про Артемізію, дружину досить знатного чоловіка. За те, що і він став домагатися верховної влади, вона доведена була до такої ж убогості й почорніла, оскільки частково через велику скорботу, частково через безліч сліз потьмарився її зір, і вона тепер потребує сторонньої допомоги, щоб дійти до чужих дверей і так отримати необхідну їжу.
Я міг би назвати і чимало інших сімейств, що зазнали такого ж приниження, якби не знав благочестя і розсудливості твоєї душі, яка не бажає шукати втіхи для свого горя в чужих нещастях. А згадані приклади я тепер вказав тільки для того, щоб ти переконалася, що людські діла мізерні, і що воістину, як сказав пророк, «уся краса людська, як цвіт польовий» (Іс. 40, 6). Чим вище людина підніметься і чим більше придбає слави, тим глибшим буває її падіння. І це буває не тільки з підлеглими, але й навіть із царськими (особами). Неможливо знайти простий дім, який був би наповнений такими прикрощами, якими бувають переповнені царські світлиці: і передчасне сирітство, і вдівство, і насильницька смерть, убивства, набагато злісніші і тяжчі ніж ті, про які оповідається в трагедіях, — все це особливо поражає тих, що володіють цією владою.
Облишивши стародавні приклади, скажу, що у наш вік із царів (усіх їх було дев’ять)1) тільки двоє закінчили життя природною смертю2. Із решти один загинув від заколотника, другий — на війні, третій — через підступність своїх охоронців, четвертий — саме від того, хто обрав його і наділив багряницею. А їхні дружини померли, як говорять, одні від отрути, інші від печалі. Із тих, що досі залишилися живими, одна, в якої є дитя-сирота, тремтить від страху, щоб хто-небудь з володарів не погубив його через побоювання щодо майбутнього, інша через клопотання багатьох заледве повернулася із заслання, в яке перед тим відправив її володар. Серед дружин нині царюючих осіб одна, звільнившись від колишніх нещасть, разом з цією радістю переживає і велике горе, оскільки володар ще дуже молодий, недосвідчений і оточений безліччю зловмисників3. А інша через те, що її чоловік з того часу, як одягнув діадему, досі проводить час на війнах і в боях4, зовсім стомилася від страху і живе гірше за тих, що засуджені на смерть, і більше, ніж від горя, страждає від сорому і загальних дорікань. Бо ніколи раніше не бувало такого, що трапилося тепер: щоб варвари, вийшовши зі своєї країни, проникнули на тисячу і навіть на кілька тисяч стадій у нашу землю. Спалюючи селища і руйнуючи міста, вони і не думають повертатися додому, а начебто забавляючись грою, а не воюючи, знущаються над усіма нашими. А хтось із їхніх царів, говорять, сказав, що він дивується безсоромності наших воїнів, яких ріжуть гірше, ніж овець, а вони ще сподіваються перемогти і не хочуть вийти зі своєї місцевості. «Я сам, — говорив він, — уже переситився, часто уражаючи їх». Що, думаєш, на душі в царя і його дружини, коли вони чують такі слова?
5. Коли я згадав про цю війну, то мені пригадався великий ряд вдовиць, які колись особливо сяяли знаменитістю своїх чоловіків, а тепер, раптом одягнувшись у жалобний чорний одяг, всі проводять час у сльозах. З ними не те було, що з твоєю поважною головою. Ти, шановна, бачила свого прекрасного чоловіка лежачим на одрі, чула його останні слова, отримала від нього наставляння, як вести домашні справи, і довідалася про заповіт, яким він цілковито захистив тебе від людей корисливих і підступних. Крім того, ти часто припадала до нього, коли він лежав уже мертвим, цілувала його очі, обіймала й оплакувала його, бачила, з якими почестями його проводжали, сама приготувала все необхідне для його належного похорону, і досі, часто відвідуючи його могилу, маєш чималу втіху в скорботі.
А ті були позбавлені всього цього. Всі вони, відправивши своїх чоловіків на війну в надії на їхнє повернення, замість чоловіків отримали сумну вістку про їхню смерть. Ті, що прийшли до них, не тіла убитих (чоловіків) принесли їм, а тільки розповіді про те, як вони загинули. А є такі, що не удостоїлися навіть такої розповіді і не могли довідатися, як упали (їхні чоловіки), що були завалені безліччю убитих. Але хіба дивно, що так загинули чимало воєначальників, коли навіть сам цар, заховавшись із деякими воїнами в одному селищі, не наважився вийти з нього і виступити проти нападників, але, залишаючись там, був підпалений ними і згорів зі всіма, що були там не тільки людьми, але й конями, зброєю, стінами, так що все це перетворилося на попіл?5 Таку вістку про царя замість нього принесли його дружині ті, що відправилися з ним на битву.
Справді світський блиск нічим не відрізняється від вистави на видовищі і від краси весняних квітів. І він зникає, по-перше, раніше самої появи, а якщо й залишається на короткий час, то тут же виявляється тлінним. Що більш мізерне від народної честі і слави? Які плоди вона приносить, яку користь? До якого благого кінця вона приводить? О, якби від неї було тільки це горе! А тепер той, хто відданий цій найжорстокішій пані (пристрасті до слави), не тільки не отримує нічого доброго, але ще буває вимушений постійно терпіти чимало неприємного і шкідливого. Вона панує над тими, котрі їй віддаються, і чим більше отримує від цих рабів догоджань, тим більше запановує над ними і тим тяжчими вимогами їх виснажує. А тим, що відкидають їх і ними нехтують, вона не може мстити. Тому вона більш люта і за тирана, і за всякого звіра, оскільки і тиран, і звір завдяки ласкавому ставленню часто стають лагідними, а ця пристрасть саме тоді особливо лютує, коли їй більше підкоряються, і коли знайде когось слухняним і готовим на все, тоді не відступиться від жодних повелінь йому. Співробітницею вона має ще й іншу (пристрасть), яку безпомилково можна назвати її дочкою. Коли вона вже міцно вкорениться в нас, будучи вихованою і вирощеною, тоді породжує гордість, яка не менше за неї може скинути в безодню душу того, хто їй віддався.
6. Тож, скажи мені, невже ти плачеш через те, що Бог звільнив тебе від такого жорстокого рабства, що цілковито закрив доступ (до тебе) цим згубним недугам? За життя твого чоловіка вони не переставали часто вторгатися у твої душевні помисли, а коли він помер, тоді вже не можуть напасти на твій розум ні з якого боку. Тому тобі треба не плакати через їхнє віддалення і не допускати їхнього нестерпного панування, бо де вони почнуть сильно діяти, там усе валять і руйнують. І як чимало із розпутних жінок, будучи потворними й огидними від природи, натираннями і прикрасами зваблюють ще недосвідчені душі юнаків і, коли підкорять їх своїй владі, поводяться з ними гірше, ніж із усяким невільником, так і ці пристрасті, марнославство і гордість оскверняють людські душі гірше за всяку виразку.
Тому і багатство для багатьох здавалося благом, а без цих пристрастей і воно не буде привабливим. Ті, котрі встигли здобути в народі славу убогістю, не тільки вже не намагалися багатіти, але й відкидали золото, пропоноване їм у великій кількості. Ти не маєш потреби, щоб я вказав тобі таких людей, бо сама краще за нас знаєш Епаминонда, Сократа, Аристида, Диогена, Кратиса, що віддав своє поле на пасовище для овець6. Інші, які не мали багатства, бачачи, що убогість може принести їм славу, тут же звернулися до неї. А цей (Кратіс) кинув і те, що мав, — цього лютого звіра (славу), якого з таким шаленством усі намагалися набути!
Тож, не будемо плакати за тим, що Бог звільнив нас від мерзенного, смішного і надто ганебного поневолення цій володарці. У неї тільки ім’я блискуче, а на справді вона приводить тих, що їй віддані, у стан протилежний до цієї назви, і немає таких, хто б не глузував з тих, котрі що-небудь роблять для слави. Той тільки може стати знаменитим і славним, хто не домагається цього. А хто народну славу вважає за щось величне і для її надбання терпить і робить усе, якраз той і не досягає, і не отримує її, зате отримує протилежне: осміяння, осуд, обмовляння, ворожнечу і ненависть. І це, звичайно, буває не тільки з чоловіками, але і з вами, жінками, і особливо з вами. Тій, котра дотримується простоти і в зовнішньому вигляді, і в ході, і в одязі, і ні від кого не домагається честі, всі (жінки) дивуються, захоплюються нею, догоджають її і бажають їй усього найкращого. А від пихатої відвертаються з ненавистю, тікають, ніби від якогось дикого звіра, і обсипають її тисячами прокльонів та насмішок.
Не ганяючись за людською славою, ми не тільки уникаємо цього зла, але понад усе отримаємо те, що найважливіше, поступово привчаючись полегшувати себе, підноситися до неба і нехтувати всім земним. Той, хто не шукає почестей від людей, усе, щоб не робив доброго, робить це спокійно. І, якщо обставини його життя будуть скорботними чи сприятливими, не зазнає жодної втрати. Перше не в змозі вразити його і кинути (у зневіру), а останнє — зробити його гордим і пихатим, але серед усіх перемін і суєти сам він залишається поза всякою переміною.
Це, сподіваюся, незабаром буде і з твоєю душею. Відійшовши від усього земного, ти покажеш нам зразок небесного життя, і невдовзі, побачивши, якою непотрібною і марною є її зовнішність, будеш глузувати над цією славою, за якою тепер плачеш. Якщо ж ти бажаєш мати спокій, який ти мала за чоловіка, зберегти майно і не піддаватися будь-яким підступам, з боку тих, що користуються чужим горем то «покладайся на Господа у скорботах твоїх, і Він підтримає тебе» (Пс. 54, 23). «Гляньте, — говорить (премудрий), — на давні роди і подивіться: хто вірив Господу — і був посоромлений? Або хто перебував у страху Його — і був залишений? Або хто волав до Нього, і Він знехтував його?» (Сир. 2, 10). Той, Хто допоміг тобі перенести таке нестерпне горе і заспокоїв тебе тепер, Той і надалі захистить тебе від лиха. А те, що більше горя за це ти вже не зазнаєш, у цьому і сама погодишся з нами. Якщо ти так мужньо перенесла це горе, будучи ще недосвідченою, то набагато легше перенесеш, якщо згодом — чого нехай не буде! — трапиться з тобою будь-що небажане.
Отже, шукай неба і всього того, що веде до майбутнього життя, і тоді ніщо земне не зможе зашкодити тобі, навіть сам «світоправитель темряви» (Еф. 6, 12), тільки б ми не заподіяли шкоди самі собі. Хоч би хтось відняв у нас майно, хоч би порізав (наше) тіло — все це для нас ніщо, коли наша душа залишається здоровою.
7. А взагалі, якщо ти бажаєш, щоб майно твоє було в безпеці і навіть збільшилося, я покажу тобі і спосіб для цього, і місце, куди ніхто зі зловмисників не зможе проникнути. Яке ж це місце? Небо. Відправ його до свого прекрасного чоловіка, і ні злодій, ані зловмисник, і ані будь-що інше зле не може торкнутися до нього. Якщо ти покладеш це майно там, то отримаєш від нього великий прибуток, бо все, що посаджене нами на небесах, приносить більш і кращі плоди — такі, які властиво приносити рослинам небесним. Якщо так учиниш, то поглянь, які блага отримаєш. По-перше, вічне життя і блага, обіцяні тим, що люблять Бога: «Не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував» (1 Кор. 2, 9). Потім — постійне перебування з прекрасним твоїм (Фирасієм). І позбудешся цих турбот, побоювань, небезпек, підступу, ворожнечі і ненависті. Поки ти будеш тримати майно біля себе, то, можливо, знайдуться люди, що привласнять його собі, а якщо перекладеш його на небо, то будеш жити безпечно, спокійно і безтурботно, насолоджуючись благодушністю разом із благочестям. Справді, досить нерозумно, бажаючи купити поле, шукати плодоносну землю, а коли пропонується замість землі небо і можна придбати місце там, залишатися на землі і терпіти на ній прикрості, оскільки надії (земні) часто обманюють нас.
Якщо твою душу сильно мучить і тривожить те, що чоловік твій неодноразово мав надію отримати достоїнство градоначальника, але взятий ще до того, як міг отримати цю влади, то, по-перше, зверни увагу на те, що хоч ця надія і була досить певною, однак вона була надією людською, котра часто не збувається. Ми бачимо в житті чимало таких випадків, коли найбільш очевидні надії залишалися незвершеними, і, навпаки, часто збувалося те, що і на думку нам не приходило. І це, як ми бачимо, часто буває і з владою, і з царствами, і зі спадщинами, і зі шлюбами, і зі всім. Отже, хоч би і досить близьким був час (досягнення такої надії), однак сталося за прислів’ям, «від чаші до верхньої губи — велика відстань». І Писання говорить: «Від ранку до вечора змінюється час» (Сир. 18, 26). Так, той сьогодні царює, а завтра помирає. І ще, вказуючи нам на зрадливість надій, той же премудрий говорять: «Багато хто з володарів сидів на землі, той же, про кого не думали, носив вінець» (Сир. 11, 5).
Так (і про твого чоловіка) ще не було відомо, що він за життя досяг би цієї влади, у чому змушують нас сумніватися і невідомість майбутнього, й інші обставини. З чого видно, що він, якби залишився живим, досяг би цієї влади, що з ним не трапилося б навіть протилежне, що він не втратив би і те достоїнство, яке мав, через хворобу чи, постраждавши від заздрості і злоби людей, які хотіли нашкодити йому, чи зазнавши якогось іншого лиха? Але візьмемо, якщо бажаєш, за безсумнівне, що він за життя неодмінно досяг би такої висоти. Але чим вище достоїнство, тим воно обов’язково супроводжується більшими небезпеками, турботами і підступами. Нехай навіть і цього не буде, нехай він перепливав би це море безпечно і досить спокійно. Який же, скажи мені, був би кінець? Хіба не такий же, як і тепер?
Можливо, навіть і не такий, а інший — неприємний і небажаний. По-перше, він пізніше побачив би небо і все небесне, а це чимала втрата для тих, що вірять у майбутнє. Далі, хоч би він жив досить чисто, але через тривалість життя та неминучі у тому званні обставини не зміг би відійти таким чистим, як тепер. Невідомо, чи не зазнав би він чимало змін і чи не впав би у крайню безпечність, у якій би й помер. Тепер ми переконані, що з милості Божої він відлетів у країну спокою, оскільки не вчинив нічого такого, що позбавляє Царства Небесного. А тоді, провівши тривалий час у суспільних справах, він, можливо, покрив би себе багатьма плямами, бо перебувати серед незлічимого зла і прожити добре — це велика рідкість. А грішити волею чи неволею — це справа звична, яка відбувається безперестанно.
Але тепер ми врятовані від такої небезпеки і дуже впевнені, що він у день суду з’явиться у великій славі, сяючи біля Царя, йдучи перед Христом разом з ангелами, одівшись у невимовну славу, стоячи перед Суддею-Царем і служачи Йому на першому місці. Тому, облишивши сльози і ридання, намагайся жити так, як він жив, а то й краще, щоби зрівнявшись з ним чеснотами, ти оселилася разом з ним в одній обителі
І знову поєдналася з ним на безконечні віки не цим союзом шлюбу, але іншим, набагато величнішим. Бо цей (шлюб) є тільки союзом тіл, а тоді буде єднання душі з душею набагато тісніше, приємніше і величніше.
Слово друге про утримання від другого шлюбу ↑
До тієї ж вдови
1. Немає нічого дивного, коли заміж бажають вийти жінки, які не випробували заміжжя, мук народження та всього іншого, що несе з собою в доми людей шлюб. За прислів’ям, і війна — ця надзвичайно важка справа — приємна для недосвідчених. Але коли жінки, які перенесли тисячі прикростей і часто через важкий досвід були вимушені вважати блаженними тих, котрі вільні від світських справ, і тисячу разів проклинати і себе, і своїх свах, і той день, коли вони ввійшли до шлюбної світлиці, і коли ці жінки після таких прикрощів знову домагаються того ж стану, — це мене надзвичайно дивує і бентежить, і змушує виясняти причину, чому вони того стану, який колись, перебуваючи в ньому, вважали нестерпним, тепер, коли звільнилися від нього, знову домагаються, як жаданого. Розглядаючи з кожного боку безліч своїх думок щодо цього, думаю, що я нарешті знайшов причину, а краще сказати, не одну причину і не дві, а набагато більше.
Одні (із вдовиць), після тривалого часу забувши про минуле і піклуючись тільки про сьогоднішнє, одружуються, щоби звільнитися від прикрощів вдівства, однак зустрічають у ньому інші, набагато тяжчі прикрощі, через що повторюють колишні скарги. Інші, знову віддаючись світським справам, прагнучи слави цього життя і вважаючи стан вдівства негожим, задля суєтної слави і нічого невартої важності приймають на себе тягаря подружнього життя. А є й такі, що знову вступають у колишній стан не через ці причини, а винятково через нестриманість, хоч і намагаються прикрити істинну причину вищеназваними причинами. Але оскільки я сам не смію дорікати і засуджувати їх за цей шлюб, так й іншим не раджу, бо і блаженний Павло, чи краще, Дух Святий, судить про це інакше, сказавши: «Жінка зв’язана законом, доки живий її чоловік; якщо ж помре її чоловік, вона вільна вийти заміж за кого хоче, тільки в Господі» (1 Кор. 7, 39), дозволивши вдові, якщо вона побажає, знову одружитися. А далі, сказавши: «Блаженніша є коли залишиться так…, — він додав, — а думаю, що і я маю Духа Божого» (1 Кор. 7, 40), щоб хто-небудь не подумав, що це людське веління, і цим показав, що він написав це по вселянню Духа.
Отже, нехай ніхто не думає, начебто я говорю те, що тепер скажу, для викриття чи осуду тих, що одружуються. Було б крайнє гордовито і безрозсудно, якби ми почали нещадно засуджувати тих, котрих не засудив, але пощадив блаженний Апостол, будучи водночас самі обтяжені безліччю гріхів. Якщо нам велено «не судити», щоб самим не бути засудженими тим же судом (Мф. 7, 1–2), і не бути суворими, а поблажливими і лагідними судіями щодо чужих гріхів, тоді ти, ганьблячи те, в чому нема гріха, і засуджуючи інших, позбавиш цим всякого прощення самого себе, своїм ставленням до ближніх зробиш Судію більш суворим до тебе.
Отже, я приступив тепер до цього не для того, щоб дорікати і засуджувати цих (вдовиць). Те, що може звершуватися з Господом, не підлягає ніякому осуду. «Тільки, — говорить Апостол, — в Господі». Як, ведучи мову про дівоцтво, ми звеличуємо його (похвалами) не для того, щоб принизити шлюб, так і розмовляючи про вдівство, радимо задовольнятися першим шлюбом не тому, щоби вважали другий шлюб забороненим, але допускаємо, що і другий шлюб є справою законною, однак перший набагато кращий, ніж другий. Тому нехай ніхто не вважає гріхом те, що у порівнянні з вищим виявляється нижчим. Ми не для того робимо це порівняння, щоб другий шлюб поставити в розряд порочних справ, але, визнаючи його законним і підвладним волі (вдови), все ж таки перевагу надаємо і поважаємо перший шлюб, як набагато кращий. Чому? Бо не все одно — бути жінкою одного чоловіка і одній і тій же бути жінкою іншого. Та, котра задовольнялася першим шлюбом, показала, що вона не вступила була б і в цей шлюб, якби з досвіду добре знала цей стан. А та, котра на шлюбне ложе першого чоловіка приводить іншого, подає чималий доказ своєї великої любові до світу і прихильності до земного. Перша і за життя чоловіка не була схильна ні до кого іншого, а остання, хоч за життя чоловіка і не грішила з іншими, однак переймалася багатьма іншими більше, ніж ним.
2. Але, не засуджуючи здогадами минуле життя, роздивимося саму суть. Як дівоцтво краще за одруження, так перший шлюб кращий за другий. Удова, тільки на початку ставши нижче діви, на кінець знову рівняється з нею і стає такою ж, а другий шлюб нижче дівоцтва з того й іншого боку. Крім того, та, котра легко переносить вдівство, звичайно, часто утримується і за життя чоловіка, а та, котра вважає цей стан нестерпним, готова жити не тільки з двома чи трьома, але й з набагато більшою кількістю чоловіків, і тільки з настанням старості ледве стає стриманою. Тому, як той шлюб є доказом великої чесності і цнотливості, так цей є знаком — не скажу, хтивості, ні — душі слабкої і надто тілесної, прив’язаної до землі і вже нездатної думати про щось велике і високе.
Якщо ж хтось скаже, що добра справа залишається доброю, незалежно, звершується вона один раз, чи двічі, чи декілька разів (бо все одно вона буде доброю; а хто часто чинить добро, той справедливо більше прославляється; то, коли шлюб є справою доброю, тоді той, хто часто користується ним, більш похвальний і шанобливий за того, хто користується ним рідко), то ми відповімо, що таке міркування може заманити простодушних, зате розважливі можуть легко розпізнати його облудність. Шлюб називається шлюбом не через (тілесне) поєднання, інакше і перелюб був би шлюбом, а тому, що ті, котрі одружуються, поєднуються з одним чоловіком, і через це шляхетна і цнотлива жінка відрізняється від розпутної. Якщо вона постійно буде задовольнятися одним чоловіком, то шлюб справедливо буде називатися шлюбом. Але, якщо вона замість одного вводить до свого дому багатьох чоловіків, то хоч і не смію назвати це перелюбом, однак сказав би, що вона багато уступає тій, котра, крім одного, не знала іншого чоловіка. Та усвідомила слова Господа: «Заради цього залишить чоловік батька свого і матір і з’єднається з жінкою своєю, і будуть обоє однією плоттю» (Мф. 19, 5), — з’єдналася з чоловіком, як зі своєю власною плоттю, і не забула голови, що була дана їй один раз. А ця не вважає власною плоттю ні першого, ні другого чоловіка, бо перший вигнаний другим, а другий першим, і вона вже не може добре пам’ятати першого, прив’язавшись після нього до другого, і на останнього не може дивитися з належною любов’ю, оскільки її думки повертаються до покійного. Тож, нарешті виявляється, що обоє, і той, і інший, позбавлені жінкою належної для чоловіка честі і любові!
З яким же, на її думку, настроєм другий чоловік вступає до шлюбного чертогу першого, лягає на його ложе і дивиться на жінку, яка над цим сміється і забавляється? Звичайно, що він неабияк обурюється і не з особливою любов’ю наближається до неї. Хоч би вона прикрасила і себе, і свій дім численними прикрасами, а він якби навіть був твердіший за всіх, все одно не зможе бути настільки грубим, щоб не мати людських почуттів. Сум, що вже огорнув був дім (після першого чоловіка), не дозволяє бути чистій радості (при другому), але подібно, як на стінах, на яких якась частина сильно обгоріла, а потім була трохи підфарбована, і різка і глибока чорнота псує білизну фарбування, і вигляд буває неприємний, так і тут, хоч би (жінка) придумала чимало блиску, у ньому проглядається туга і якась неприємна суміш того й іншого. І домочадці, і служниці, і працівники, і мешканці, і сусіди, і родичі покійного дивляться на це з жалем та співчуттям. А коли ще й сироти залишаться, то малолітні збуджують неабияку неприязнь до матері в тих, хто може це розуміє, а найбільше завдають їй неприємностей дорослі.
Тому і законодавці, усвідомлюючи це і бажаючи утішити тих (вдовиць), що ремствують, а задля свого виправдання показати, що вони встановили другий шлюб не через своє переконання чи яке-небудь упередження, але з остороги перед більшим злом, позбавили цей шлюб всякого лиску. Так що вечори його не прикрашають ні флейти, ні оплески, ані пісні, ані танці, ані шлюбні вінці, ані будь-що інше подібне. Відкидаючи все, вони приводять чоловіка до вдови неувінчаним, ніби виражаючи цим, що все це вони допускають через поблажливість, а не як гідне похвал, оплесків та вінців.
3. — Чому ж, — скажуть, — Павло заборонив молодим залишатися вдовами, хоч би вони й бажали цього, написавши: «Молодих же вдовиць не приймай» (1 Тим. 5, 11)?
Не Павло заборонив вдівство бажаючим, а вони самі змусили його проти його волі дати їм такий закон. А якщо хочеш довідатися власне бажання Павла, послухай, що він говорить: «Бажаю, щоб усі люди були як і я», у стриманості (1 Кор. 7, 7). Блаженний Апостол, коли сам бажає, щоб усі люди перебували у стриманості, не суперечить собі, не впадає в протиріччя і не забороняє вдівства бажаючим.
— Чому ж він говорить: «Молодих же вдовиць не приймай» (1 Тим. 5, 11)? Скажи: чому і для чого?
Він не просто так сказав, але вказав і причину. «Бо коли, — говорить, — їх охопить пристрасть противна Христові, вони хочуть виходити заміж» (1 Тим. 5, 11). Бачиш, що він забороняє залишатися вдовами і належати до цього священного сонму не тим, котрі бажають вдівства, але тим, котрі, овдовівши, знову мають намір одружитися, і робить це дуже мудро. «Якщо ти маєш намір, — говорить він, — вступити в другий шлюб, то і не давай обітниці вдівства, бо дати обітницю і не виконати її набагато гірше, ніж зовсім не обіцяти». Він дозволив часті єднання (чоловікові і жінці) не як закон, але з поблажливості до них. «А в тім, — говорить він, — це кажу вам як дозвіл, а не як веління, через нестриманість вашу» (1 Кор. 7, 5–6). Так дозволив і другий шлюб, щоб уникнути іншого, більшого зла, чим показав, що і це зробив він через поблажливість до немічності багатьох. Немічність же маю на увазі не сили, а волі.
Як діва, що розтлилася після обітниці дівоцтва, грішить гірше перелюбу, так і вдова, яка одного разу дала обітницю (вдівства), а потім потоптала завіт з Богом, впадає в такий же гріх і підлягає такій же карі і навіть, якщо можна сказати щось дивне, можливо, і набагато більшій. Бо, як я сказав на початку, неоднаково, недосвідчена чи досвідчена знову впадає в однакові спокуси. І не тільки тут, але й у вищенаведеному місці (1 Тим. 5, 11), і після слів «хочу, щоб молоді вдови заміж виходили, народжували дітей, управляли домом», Апостол вказує причину, чому він бажає цього. Яка ж це причина? «Не давали, — говорить, — противникові ніякого приводу до лихомовства» (1 Тим. 5, 14). Бо тоді, ймовірно, чимало вдів, звільнившись від заміжжя, як від якоїсь неволі і рабства, користувалися б подальшим життям надто вільно і самочинно, і такою безсоромністю накликали б на себе негідний поголос. Тому він задля того, щоб відхилити їх від цієї згубної волі, знову підкоряє колишньому ярму. Якщо, говорить, яка-небудь удова задумає таємно чинити перелюб і безчестити себе, то набагато краще, коли вона вийде заміж і не подасть «противникові ніякого приводу до лихомовства» (1 Тим. 5, 14).
Отже, він велів (вдовам) одружуватися для того, щоб вони не подавали приводів до лихослів’я і не вели ганебного і розпусного життя. Послухай, у чому саме він викриває їх. Замість того, щоб проводити весь часу молитвах та благаннях, «вони, — говорить, — будучи бездіяльними, привчаються ходити по домах і бувають не тільки бездіяльними, але й балакучими, цікавими і говорять, чого не слід» (1 Тим. 5, 13). А він хоче не цього, але щоб вдова безупинно вправлялася в духовних справах, «а сластолюбна, — говорить, — живою померла» (1 Тим. 5, 6). Так і від діви Апостол вимагає, щоб вона не обмежувала цієї чесноти (дівоцтва) чистотою тіла, але весь вільний час використовувала для служіння Богові. «Кажу ж це вам, — говорить, — на вашу ж користь: не з тим, щоб накинути на вас пута, а щоб ви благочинно, безустанно і ревно служили Господу» (1 Кор. 7, 35). Він хоче, щоб дівчина не поділялася, але цілком присвячувала себе духовному і небесному, і піклувалася про Господнє.
До такого життя він закликає і вдову. «Справжня вдовиця, — говорить, — і одинока надіється на Бога і перебуває день і ніч у благаннях та молитвах» (1 Тим. 5, 5). А якщо вдови той час, який варто використовувати на євангельські справи, упродовж життя витрачають на заняття не тільки зайві і безплідні, але й досить шкідливі, то він справедливо закликає їх до одруження. І як юдеям Бог дав суботу не для того, щоб вони просто нічого не робили (цього дня), але щоб утримувалися від гріховних справ, так і вдова, і дівиця обирають цей спосіб життя не для того, щоб тільки не жити з чоловіками, а щоб піклуватися про Господнє, щоб цілком присвятити себе на служіння Богові.
4. — Так, — скажеш, — але нестерпне буде горе для недосвідченої жінки, якщо вона буде змушена виконувати обов’язки чоловіка. Вона не в змозі буде розпоряджатися так, як чоловік, і нічого не досягне, крім засмучень і втрати всього майна.
Невже ж усі ті, що не одружилися вдруге, втратили все своє майно, всього позбулися, і не можливо знайти жодної овдовілої жінки, яка б управляла справами? Цим тільки прикидуються, вишукують причину і прикривають власні слабості. Чимало жінок краще за чоловіків і домом управляли, і виховували дітей-сиріт, і майно, що дісталося їм, одні примножили, інші не зменшили. І Бог спочатку не все доручив чоловікам і не в усьому поставив життєві справи в залежність тільки від них, бо інакше жінка зазнала б зневаги, як така, що ні в чому не допомагає нам у житті. Знаючи це, Бог надав їй меншу частину (справ), що і виразив здавна словами: «Створімо йому помічника» (Бут. 2, 18). Для того, щоб чоловік на тій підставі, що він створений першим і що дружина створена для нього, не став звеличуватися перед нею, Бог цими словами смирив його гордість і показав, що жінка не менше за чоловіка необхідна для світських справ.
Що ж це за справи і в чому вона допомагає нам в облаштуванні життя? Оскільки земний добробут залежить від сімейних справ не менш, ніж від суспільних, то Бог розділив їх і всі суспільні надав чоловікам, а домашні — жінкам. І якщо змінити цей порядок, то все зруйнується і загине. Так кожний (чоловік і жінка) набагато корисніший у своїй справі. Отже, якщо домашні справи залежать від жіночої розсудливості, і якщо дружина в цьому настільки перевершує чоловіка, наскільки художники у своєму мистецтві перевершують невігласів, то для чого нам таке даремне побоювання? Примножувати майно і збирати ззовні властиво тільки чоловікам, а жінці піклуватися про прибуток не годиться. Але зберігати і доглядати за придбаним — властиво саме їй. Хоч і здається, що здобувати важливіше, ніж зберігати, однак і перше без другого буває безкорисним і даремним, бо часто перше навіть при останньому не тільки не приносить користі, але і губить усе. Адже важко, щоб чоловік, отримуючи вигоду ззовні, завжди отримував її справедливим способом (бо чоловіки часто здобувають прибуток із горя інших людей). То те придбання, що прийшло до рук жінки неправедно і по-насильницькому, часто шкодить її старанням і господарству. Тому, хоч здобувати і важливіше, ніж зберігати, однак в іншому відношенні і перше виявляється гіршим за останнє, коли воно не тільки не сприяє примноженню майна, але й губить зібране.
Чому ж вдова має боятися, щоб не пішли гірше домашні справи без чоловіка, про які вона сама мусила піклування і за його життя?
— Він, — скажеш, — легше може розпоряджатися, бо зі страху перед ним ніхто не стане суперечити і спричиняти труднощів. Тоді і слуги, і домоправителі, і повірені, і всі, боячись його, слухаються у цілковитій готовності, і ніхто не суперечить. А коли помре той, кого боялися, всі нападають на вдову, ображають її, стають зухвалими, скрізь чинять безпорядок і розлад. А коли вона почне противитися і розправлятися, піддаючи (непокірних) катуванням і побоям, вкидаючи до в’язниці, тоді від багатьох будуть пересуди, лихослів’я, дорікання.
Але, якщо вона порушить вірність покійному і забуде його любов, і той вечір, коли він вперше поєднався з нею, й оплески, і пісні, і шлюбні світильники, і перші обійми, і трапезу та інше, у чому вона завжди брала участь, і слова, які зазвичай дружина чує від чоловіка, — якщо все це раптом відкине, начебто цього і не було, відчинивши двері свого дому іншому, і покличе його до ложа покійного — до цього свідка всього минулого, — якщо вона вчинить це, невже ніхто не буде докоряти і засуджувати її? Невже ніхто не зненавидить і не назве жорстокою, невірною, клятвопорушною і всіма подібними словами?
5. Не думай, начебто через те, що блаженний Павло дозволив другий шлюб, він уже гідний схвалення і ніким не засуджується. Хоч він не підлягає осудові й покаранню, однак не може прославлятися і бути схвалений. Так, хтивість, і пристрасть (чоловіка), і нестриманість від дружини під час посту чи в будь-який інший час також не викликає покарання, але й не схвалюється. Ця поблажливість є не що інше, як викриття його неабиякої немічності і недбалості. Якщо ти боїшся, щоб краще пізнала на досвіді. Однак корисно додати, що дівчина, вийшовши заміж, буде з ним жити у більшій упевненості і свободі, ніж удова. Цю чоловік хоч буде любити, як свою дружину, але не так, як ту, котру взяв дівчиною. А що любов до таких дружин (з дів) набагато сильніша і більш палка, ніж до тих (із вдовиць), це відомо всім. Вдову він буде обіймати і любити не від усієї душі, а як таку, що вже пізнала іншого чоловіка.
Ми всі, так би мовити, звикли чи з ревнощів, чи через марнославство, чи, не знаю, з якої ще причини, любити більше за все ті речі, якими володіємо і користуємося не після когось, а розпоряджаємося самі і першими. Так це можна бачити, буває в нас з одягом: нам не так подобаються одяг, який ми отримали від інших, як той, котрий ніхто не носив. Так само і з домами, і посудом: ми не так любимо дім, що дістався нам від іншого, як той, котрий самі побудували; і з посуду ми з особливою обережністю і старанням зберігаємо той, котрий недавно виготовлений і нами був уперше використаний, а тим, що перейшов до нас від інших, не дуже дорожимо і навіть іноді гидуємо, а тому й переробляємо його.
Якщо в нас буває таке почуття щодо будинків, одягу і посуду, то уяви, з якою силою воно має пробуджуватися щодо дружини, дорожче за яку для чоловіка немає нічого? Ті речі ми можемо навіть передати бажаючим, а дружину — недозволено. Ми скоріше розлучимося з душею, ніж допустимо себе до цього. Отже, до дівчини, як я сказав, чоловік ставиться зі всією щирістю, як до недоторканної і приналежної тільки йому і нікому іншому, а на вдову, що була колись у шлюбі з іншим, буде дивитися вже не з такою любов’ю і прихильністю.
6. Не говори мені про те, що бувало зрідка і, можливо, один раз, але про те, що відбувається постійно насправді. Дівчина буде жити з більшою впевненістю не тільки через названі причини, але й через чимало інших. Чоловік вдови легко може і дорікнути її в тому, що вона зневажає його, і на доказ такої зневаги послатися на її невірність першому чоловіку, і змусить її мовчати як щодо минулого, так і того, чого, можливо, і не буде. Зневага, завдана покійному, налаштовує і живого очікувати собі того ж, хоч би цього і не сталося. І не тільки чоловік буде обтяжувати її такими доріканнями, але й слуги, і служниці, якщо не явно, то таємно будуть докоряти й обсипати її незлічимими глузуваннями.
А якщо ще трапиться так, що після покійного залишаться малолітні діти, то як вона буде виховувати їх, як піклуватиметься про їх? Чи не буде їхнє життя нещасливіше за всіх сиріт, коли будуть бачити в руках іншого все майно свого батька, і прислугу, і дім, і поля, а головне — його дружину? Чи зможуть вони ставитися до неї, як до матері? Чи зможе і вона ставитися як до дітей, до тих, перед якими змушена буде соромитися і червоніти, яким не зможе віддавати всю материнську любов, бо її душа розділяється між ними і дітьми останнього чоловіка?
— А що, — скаже хто-небудь, — якщо вона дуже молода і не довго жила з чоловіком?
Усе це і сказано мною не старим, а молодим вдовам. Зі старими, що так чинять, я навіть говорити не хочу. Бо, коли вже не переконали їх утриматися від другого шлюбу ані тривалий час, ані вік і ніщо інше, то тим менше зможемо переконати їх ми своїм словом. Усі мої слова до молодих.
— А що, — скажуть, — коли вона молода і, проживши тільки один рік у шлюбі з першим чоловіком, вступає в другий шлюб?
Чому ти скоріше звертаєш увагу на неї, а не на ту, котра прожила в шлюбі двадцять чи тридцять років? Не я, а блаженний Павло, говорить: «Вона блаженніша є, коли залишиться так» (1 Кор. 7, 40). Що нам до тієї, котра, хоч і довго жила з чоловіком, але тільки з одним, з тим, з яким поєдналася спочатку? А ця віддалася двом, і до того ж за короткий час.
— Але вона, — скажеш, — (зробила це) по неволі. Якби перший чоловік був живий, вона при ньому не полюбила б іншого. А оскільки він передчасно помер, то вона через необхідність знову поєдналася з іншим.
Через яку необхідність? Я бачу іншу необхідність, більшу ніж та, про яку ти говориш, таку, котрої достатньо для утримання її біля покійного, а саме — переживання прикрощів світського життя. Та, котра проводила таке життя довго і достатньо ним насолодилася, може знову повернутися до такого ж життя з надією знайти такі ж задоволення. Але та, котра від самого початку (подружнього життя) зазнала таких прикрощів, з якої причини і з якою надією піде на зустріч тим же неприємностям? І той, що хоче торгувати, якщо при самому виході з пристані зазнає катастрофи корабля, не отримавши ще жодного прибутку, потім неохоче візьметься за торгівлю. Так і ця вдова, що очікувала (від шлюбу) чимало задоволень і, не встигши добре пізнати їх, пережила таку прикрість, звичайно, що не полюбить світського життя, якщо не буде надто нестриманою, або краще сказати, хоч би мала палаючий потяг і сильну пристрасть до цього життя. Неприємний початок може достатньо погасити її пристрасть.
Ми зазвичай досить міцно тримаємося своїх справ, якщо їх добре почали. Якщо ж від самого початку і, так би мовити, з першого кроку зустрінемо неприємності і перешкоди, тоді скоро відмовляємося від свого наміру, який у нас гасне. Так і ті, що скоро овдовіли, самі мали б відмовлятися від другого шлюбу, щоб знову не зазнати того ж. Та, котра залишається вдовою, може жити спокійно і не боятися знову такого ж горя, а та, котра одружилася вдруге, необхідно буде очікувати такого ж горя.
Крім того, хоч стан вдівства однаковий, однак не всі вдови отримають за нього однакові нагороди, але одні більші, а другі менші. Ті, котрі отримали це ярмо в молодості, сподобляться більшої честі і нагороди, ніж ті, котрі овдовіли в самій старості. Чому? Тому, що перша, не дивлячись на безліч перешкод, усе пережила зі страхом Божим, а остання не понесла бодай малого подвигу і трудів, бо які труди там, де нема нічого такого, що потребує зусиль? Тому, як та, що вийшла за іншого, є нижчою за ту, котра мала одного чоловіка, так і та, котра залишається вдовою від самої юності, може набагато перевершити ту, котра втратила чоловіка в старості. Хоч в обох було по тільки одному чоловікові, зате одна перейшла (ціле) поприще чистоти, а інша залишилася далеко позаду.
Отже, дивися не тільки на труди, але й на нагороду. Чимало добрих справ здаються нам надто важкими тому, що, постійно звертаючи увагу на їхні труднощі і тягар, ми не задумуємося над нагородами, які за них приготовлені. Треба чинити не так, а брати до уваги все разом — разом з трудами і нагороди, і тоді труди будуть для нас легкими, такими, якими воно є насправді. Так відважний воїн, коли йде на війну, уявляє собі не тільки рани, поразки і смерть, але й трофеї, і перемогу, і всі інші почесті. І хлібороб, беручись за роботу, має на увазі не тільки оранку і труд копати землю, але й тік, і засіки. Так і ми тягар вдівства будемо полегшувати благими надіями, і набагато більше, ніж названі люди, бо звершенню їхніх надій часто перешкоджає чимало обставин, які не залежать від них, а наших надій ніхто не посоромить, якщо ми самі того не побажаємо. Тож, не будемо мати такого бажання, але, маючи на увазі те, що вдова небагато уступає діві (іноді навіть перевершує її, коли діва втручається у світські справи, а вдовиця, за словами Павла, «одинока надіється на Бога і перебуває день і ніч у благаннях та молитвах» (1 Тим. 5, 5) і утримується від життєвих справ), приймемо на себе цей подвиг, щоби сподобити за нього вінців.
Це сказано вам не для примусу і, як я сказав, ми запропонували це повчання не для того, щоб засуджувати небажаючих залишатися вдовами, а щоб спонукати і переконати їх не надто прив’язуватися до землі і, раз відмовившись (від кайданів шлюбу), залишатися вільними, прагнути до неба, вести той спосіб життя і, поєднавшись із Христом, усе робити так, як належить тим, що мають Такого Нареченого. Бо Йому належить усяка слава, честь і поклоніння, з Безначальним Отцем і Животворчим і Святим Його Духом, нині, і повсякчас, і вовіки віків. Амінь.
- Констанцій Хлор, Костянтин, Констанцій, Констант, Галл, Юліан, Іовіан, Валентиніан і Валент (304–378 рр. [↩]
- Костянтин і Констанцій. [↩]
- Імператор Граціан. [↩]
- Імператор Феодосій Великий. [↩]
- Імператор Валент. [↩]
- Епамінонд — фівський полководець; Сократ — філософ; Аристид — афінський правитель; Діоген Синопский — філософ-цинік; Кратіс Фівський — учень Діогена. [↩]
