«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Григорій Богослов — Повне зібрання творінь

Святитель Григорій Богослов — Листи

1. До Василія Великого (1)
2. До нього ж (6)
3.* 2 До Евагрія (216)
4. До Василія Великого (3)
5. До нього ж (4)
6. До нього ж (5)
7. До Кесарія брата (7)
8. До Василія Великого (11)
9. До Амфілохія (9)
10. До Кандіана (8)
11. Григорієві Ниському (16)
12. До Ніковула (17)
13. До Амфілохія (10)
14. До Кесарія (30)
15. До Лолліана (181)
16. До Євсевія, єпископа Кесарійського (12)
17. До нього ж (13)
18. До нього ж (14)
19. До Василія Великого (15)
20. До Кесарія брата (22)
21. До Софронія іпарха (25)
22. До нього ж (28)
23. До Кесарія (29)
24. До Фемістія (31)
25. До Амфілохія (47)
26. До нього ж (48)
27. До нього ж (44)
28. До нього ж (45)
29. До Софронія іпарха (24)
30. До Філагрія (23)
31. До нього ж (180)
32. До нього ж (175)
33. До нього ж (177)
34. До нього ж (176)
35. До нього ж (178)
36. До нього ж (179)
37. До Софронія (26)
38. До Фемістія (32)
39. До Софронія (27)
40. До Василія Великого (33)
41. До жителів Кесарії від імені батька (34)
42. До Євсевія, єпископа Самосатського, від імені батька (36)
43. До єпископів від імені батька (35)
44. До Євсевія, єпископа Самосатського (37)
45. До Василія Великого (38)
46. До нього ж (39)
47. До нього ж (43)
48. До нього ж (50)
49. До Василія Великого (49)
50. До нього ж (51)
51. До Ніковула (19)
52. До нього ж (121)
53. До нього ж (52)
54. До нього ж (18)
55. До нього ж (20)
56. До Фекли (213)
57. До неї ж (237)
58. До Василія (41)
59. До нього ж (42)
60. До нього ж (40)
61. До Аерія і Аліпія (53)
62. До Амфілохія (46)
63. До Амфілохія (55)
64. До Євсевія, єпископа Самосатського (59)
65. До нього ж (60)
66. До нього ж (61)
67. До Юліана (57)
68. До нього ж (58)
69. До нього ж (56)
70. До Євтропія (63)
71. До нього ж (62)
72. До Григорія Ниського (64)
73. До нього ж (65)
74. До нього ж (66)
75. До Віталіана (54)
76. До Григорія Ниського (70)
77. До Феодора, єпископа Тіанського (73)
78.* До Феотекна (234)
79. До Симплікії (72)
80. До Євдоксія ритора (71)
81. До Григорія Ниського (69)
82. До Алипія (74)
83. До нього ж (75)
84. До нього ж (76)
85. До нього ж (77)
86. До нього ж (21)
87. До Філагрія (84)
88. До Нектарія, архієпископа Константинопольського
89. До Воспорія, єпископа Колоннійського (67)
90. До Прокопія (108)
91. До Нектарія (85)
92. До Філагрія (174)
93. До Софронія іпарха (86)
94. До Амазонія (82)
95. До Леонтія (81)
96. До Іпатія (83)
97. До Іракліана (89)
98.* До цивільних начальників (235)
99. До Омофронія (210)
100. До Гігантія (79)
101. До пресвітера Кледонія, проти Аполлінарія перше
102. До Кледонія, проти Аполлінарія друге
103. До Палладія (78)
104. До Олімпія (111)
105. До нього ж (118)
106. До нього ж (120)
107. До Кледонія (95)
108. До нього ж (96)
109. До нього ж (97)
110. До Палладія (99)
111. До Евлалія (91)
112. До Елевсія (93)
113. До нього ж (94)
114. До нього ж (92)
115. До нього ж (145)
116. До Евлалія (103)
117. До нього ж (102)
118. До нього ж (101)
119. До Палладія (98)
120. До Елладія, єпископа Кесарійського (106)
121. До нього ж (221)
122. До Феодора, єпископа Тіанського (122)

123.* До нього ж (222)
124. До нього ж (142)
125. До Олімпія (112)
126. До Олімпія (160)
127. До Елладія (159)
128. До Прокопія (109)
129. До нього ж (173)
130. До нього ж (107)
131. До Олімпія (110)
132. До Сатурнина (152)
133. Віктору (154)
134. До нього ж (155)
135. До Софронія іпарха (97)
136. До Мардарія воєначальника (156)
137. До нього ж (157)
138. До нього ж (68)
139. До єпископа Феодора (90)
140. До Олімпія (117)
141. До нього ж (115)
142. До нього ж (116)
143. До нього ж (119)
144. До нього ж (113)
145. До Віріана (114)
146. До нього ж (161)
147. До Астерія (162)
148. До нього ж (163)
149.* До Георгія (232)
150. До нього ж (164)
151. До нього ж (148)
162. До нього ж (123)
163.*До нього ж (220)
164. До Тимофія (88)
165. До нього ж (137)
166. До нього ж (138)
167. До Елладія (126)
168. До Фотія (199)
169. До Стратигія (197)
170. До Палладія (196)
171. До нього ж (150)
172. До Елладія, єпископа Кесарійського (105)
173. До Постуміана (151)
174. До Євдоксія ритора (132)
175. До нього ж (133)
176. До нього ж (134)
177. До нього ж (125)
178. До нього ж (135)
179.* До нього ж (223)
180.* До невідомого (224)
181. До Сатурнина (153)
182. До Григорія Ниського (146)
183. До Феодора єпископа (139)
184. До Амфілохія (149)
185. До Нектарія (147)
186. До нього ж (170)
187. До Євдоксія (158)
188. До Стагірія (128)
189. До Євстохія-софіста (131)
190. До нього ж (129)
191. До нього ж (130)
192. До Стагірія (136)
193. До Прокопія (171)
194. До нього ж (172)
195. До Григорія архонта (168)
196. До Еківолія (169)
197. До Григорія Ниського (182)
198. До Немесія (184)
199. До нього ж (187)
200. До нього ж (185)
201. До нього ж (186)
202. До Нектарія, єпископа Константинопольського
203. До Валентиніана (212)
204. До Аделфія (188)
205. До нього ж (189)
206. До нього ж (190)
207. До Якова (194)
208. До нього ж (193)
209. До Кастора (198)
210. До нього ж (183)
211. До Киріака (211)
212. До Сакердота (202)
213. До нього ж (204)
214. До нього ж (205)
215. До нього ж (203)
216. До Євдокія (206)
217. До нього ж (208)
218. До нього ж (207)
219. До Елладія (200)
220. До нього ж (201)
221. До Омофронія (209)
222. До Фекли (214)
223. До неї ж (215)
224. До Африкана (127)
225.* До Єллевиха (226)
226.* До Анисія (230)
227. До Урса (225)
228.* До Пансофія (217)
229.* До нього ж (218)
230.* До Феодосія, або Феодора (219)
231. До Євсевія друга (191)
232. До Діокла (192)
233. До Авлавія (228)
234.* До Олімпіана (231)
235. До Адамантія (6)
236. До Ліванія — софіста (238)
237.* До Македонія (227)
238. До Саннавадаїнського братства (195)
239. До Єпіфанія (100)
240.* До Мелетія (229)
241. До Абугрія
242.* До Петра (233)
243. До ченця Евагрія
244. Василисі

ЛИСТИ

    1. До Василія Великого (1)1

    Перепрошує св. Василія, що не може дотримати своєї обіцянки
    жити разом з ним у зв’язку з необхідністю допомагати батькам
    і пропонує спосіб примирити вимоги обіцянки й обов’язку (358 р.)

    Зізнаюся, зрадив я обіцянку жити й любомудрувати разом з тобою, як дав слово ще в Афінах, під час тамтешньої дружби й тамтешнього злиття сердець (бо не можу знайти більш відповідного вислову). Але зрадив не добровільно, а тому що один закон переміг над іншим, закон, що велить прислуговувати батькам, над законом товариства і взаємної звички. Втім, і в цьому не зраджу зовсім, якщо ти погодишся на те ж саме. Іноді буватиму в тебе, а іноді ти сам благозволь відвідати мене, щоб усе було в нас спільне і права дружби залишилися рівночесними. Так я і батьків не ображу, і буду разом з тобою.

    2. До нього ж (6)

    Оскільки св. Василій жартівливо писав про холод і негоду
    в Тіверині, місцеперебуванні св. Григорія, то з подібним жартом
    озивається про самого св. Василія і місце його проживання — Кесарію.

    Нестерпно мені, що ти, великий нелюбитель бруду, котрий звик ходити на пальцях і зневажати гладкі бруківки, людина, яка ширяє, превисока, що підноситься зі стрілою Аваріса, дорікаєш мені Тіверином, тутешніми холодом і негодою, і хоча ти сам каппадокієць, однак тікаєш від того, що в Каппадокії. Тим хіба завдаємо вам образи, що ви бліднієте, і ледве-ледве переводите подих, і сонцем користуєтеся в міру, а ми гладшаємо, перенасичуємося і не обмежуємо себе тісними рамцями? Але останнє належить вам. Ви розкошуєте, ви збагачуєтеся, у вас бувають торговища. Не схвалюю цього. А тому або не докоряй мені за бруд, бо не ти побудував місто і не я вчинив негоду, або і я тобі замість бруду вкажу на корчмарів і на все, що буває в містах поганого.

    3.* 2 До Евагрія (216)

    Виказує своє задоволення за похвалу його сина Евагрія,
    котрий навчався під наглядом св. Григорія.

    Приємно було мені чути про себе похвалу, тому що похвала моєму синові Євагрію є похвалою мені самому; всяка доблесть дітей — слава для батька. Щодо наук, я зі свого боку ніскільки або мало чим був корисний твоєму синові, бо не велика моя вченість; замість же всього (у цьому не відмовлюся) вселяв йому одне й найголовніше — страх Божий, а також переконував нехтувати земним. Отже, і бажав, і бажаю йому всього кращого, щоб отримані від мене початки він виростив у зрілі плоди, а також не без плода залишилося й моє старання. Твоїй же чесності вся моя подяка за те, що шануєш і пам’ятаєш мене, і виявляєш мені шану споминами своєї дружби, які й самі по собі немаловажні, але ще за більше прийняті мною.

    4. До Василія Великого (3)

    Відвідавши св. Василія в його Понтійській пустелі,
    жартівливо описує її (після 360 р.)

    Смійся, очорнюй все наше або жартома, або й справді, — не в тому річ, — будь тільки веселим, впивайся своєю вченістю і насолоджуйся моєю дружбою. А для мене, якщо щось від тебе, хай що б воно було і хай яке б було, все приємне. І якщо тільки розумію тебе, мені здається, що й над тутешнім смієшся не для того, щоб висміяти, а для того, щоб мене повернути до себе, як і ріки для того перегороджують, аби змінити їхню течію. Ти й завжди поводишся так зі мною.

    Буду ж дивуватися твоєму Понту і понтійському сутінку, цьому житлу, гідному втікачів, цим гребенем гір, що висить над головою, і диким звірам, які випробовують вашу віру, цій пустельці, що лежить унизу, або кротячій норі, з почесними іменами обителі, монастиря, училища, цим лісам диких рослин, цьому вінцю високих гір, яким ви не увінчані, але замкнені. Буду дивуватися тому, що у вас в міру повітря та інколи сонце, яке ви бачите ніби крізь дим, понтійські кіммерійці, люди безсонячні, не тільки на шестимісячну засуджені ніч, як розповідають про інших, але навіть ніколи в житті не бувають без тіні, люди, у яких ціле життя — одна довга ніч і в певному сенсі (скажу словами Писання) тінь смертна (Лук. 1, 79). Хвалю також цей вузький і тісний шлях, який, не знаю куди веде — у Царство чи в пекло, але тебе нехай веде він у Царство. А що в середині, то чи не назвати мені, якщо хочеш (тільки, звичайно, не по правді), Едемом і розділеним на чотири початки потоком (Бут. 2, 10), з якого напоюється всесвіт? Або найменувати сухою й безводною пустелею, яку підживить який-небудь Мойсей (Вих. 17, 6), жезлом, який виточив воду з каменю? Бо те, що не завалене камінням, те порите ярами; а де немає ярів, там все заросло терням; і над терням скеля, і на скелі крута і ненадійна стежка, яка розум подорожнього привчає до зібраності і вправляє в обережності. Унизу шумить ріка; і це в тебе, пишномовний творцю нових найменувань, це амфіполійський і тихий Стримон, багатий не на рибу, а на каміння, не в озеро стікає, а спадає в прірву. Ріка велика й страшна, заглушує псалмоспіви тих, що живуть угорі; у порівнянні з нею нічого не значать водоспади й пороги, настільки оглушує вас день і ніч! Вона стрімка, непрохідна, мутна й непридатна для пиття; в одному тільки поблажлива, що не забере вашої обителі, коли гірські потоки й негода приводять її в лють. І ось усе, що знаю про ці щасливі острови або про вас, щасливців. А ти не хвали тих місяцевидних вигинів, які більше пригнічують, ніж загороджують підхід у ваше підгір’я; не хвали цієї вершини, що висить над головами і ваше життя робить Танталовим; не хвали мені цих легких вітерців і цієї земної прохолоди, які освіжають вас, стомлених до помутніння; не хвали й співочих птахів, які хоча і оспівують, але голод, хоча пурхають, але в пустелі. Ніхто до вас не заходить, хіба для того, кажеш, щоб поганятися за звіром; додай же до цього: і подивитися на вас, мерців. Усе це, можливо, довше листа, але коротше сатири. І ти, якщо мій жарт приймеш спокійно, вчиниш справедливо. А якщо ні, додам до цього й більше.

    5. До нього ж (4)

    Продовження того ж жарту

    Оскільки мій жарт схвалюєш спокійно, додам і решту. А початок у мене з Гомера. «Отже, продовжуй і внутрішню оспівуй красу», цей дах без даху і дверей, це вогнище без вогню і диму, ці стіни, висушені на вогні, щоб бризками бруду не закидало нас, які нагадуємо Тантала, і засуджених, що нудяться спрагою у воді, і це бідне і неситне частування, до якого, не як до вбогої їжі лотофагів, але як до трапези Алкіноєвої, запросили з Каппадокїї мене, котрий недавно зазнав аварії корабля і бідує; тому що пам’ятаю, та й пам’ятатиму, ці хліби і це, як називали його, вариво, пам’ятаю, як зуби ковзали по шматках, а потім у них грузнули і ледве-ледве витягалися, як з болота. Усе це ти величніше зобразиш сам, почерпнувши велемовності зі своїх страждань, від яких ніби не позбавила нас невдовзі велика справді убоголюбиця (маю на увазі матір твою), яка з’явилася до нас своєчасно, як пристань для тих, що потрапили в бурю на морі, нас давно уже не було б серед живих і ми за свою понтійську вірність збуджували б інших не стільки до похвали, скільки до жалю. Як же мені промовчати про ці сади, не схожі ні на сад, ні на городи? І про Авгіїв гній, вичищений з будинку, яким ми наповнювали ці сади, коли віз, величиною з гору і я — Вотріон і ти — Ламір 3, возили на цих самих плечах і цими самими руками, на яких і досі сліди тодішніх старань; і все це (о, земле і сонце, о, муже і чесното! скажу словами трагіка) не для того, щоб з’єднати береги Геллеспонту, а щоб зарівняти яр. Якщо розповіді про це не образливі для тебе, то, звісно, не образливі й для мене. А якщо тобі гірко чути, то що саме? І багато про що ще промовчу з поваги до багато чого іншого, чим насолодився.

    6. До нього ж (5)

    Облишивши жарти, з насолодою згадує час,
    проведений у св. Василія в його Понтійській пустелі.

    Що колись я писав про понтійське проведення часу, то був жарт, а не правда. А що пишу тепер, то вже правда. «Хто мене влаштує в місяцях попередніх днів» (Іов. 29, 2), коли я радів з тобою у злостражданнях; бо скорботне, але добровільне краще за приємне, але невільне? Хто дасть мені ці псалмоспіви, бдіння і молитовні до Бога переселення? Хто дасть життя ніби нематеріальне і безтілесне? Хто дасть злагоду і єдність братів, яких ти ведеш на висоту й до обожнювання? Хто дасть змагання й заохочення до чесноти, яке ми застерігали письмовими статутами й правилами? Хто дасть працьовитість у читанні Божих словес і при натхненні Духа знайдене в них світло? Хто дасть (скажу про найменше і незначне) поденні й ручні роботи: перенесення дров, тесання каміння, висаджування, полив? Хто дасть цей золотий явір, який дорожчий за Ксерксів, під яким сидів не цар перенасичений, але чернець виснажений, якого посадив я, напоїв Аполлос, або твоя вельмишановність, а зростив Бог для моєї шани, щоб він зберігався у вас свідченням моєї працьовитості, як читаємо і віримо, що й у кіоті зберігався перемерзлий жезл Ааронів? Легше побажати всього цього, але не так легко отримати це. Прийди ж мені на допомогу, з’єднай зі мною свої зусилля, сприяй мені в чесноті; і якщо зібрали ми колись що-небудь корисне, то охороняй це своїми молитвами, щоб не розсіятися мені потроху, як розсіюється тінь із закінченням дня. А я тобою дихаю більше, ніж повітрям, і тим єдино живу, що, буваючи чи з тобою разом, чи порізно, але думкою завжди нерозлучний.

    7. До Кесарія брата (7)

    Передає свою і всіх своїх домашніх скорботу через те,
    що Кесарій залишився на службі при дворі після
    сходження на престол Юліана (361 р.)

    Багато було нам сорому за тебе. Бо про те, що ми засмутилися, чи й потрібно писати тобі, котрий і більше за будь-якого в тому певний? Не кажучи про себе і про те, яким занепокоєнням, а дозволь навіть сказати, і страхом наповнила нас чутка про тебе, я бажав би, щоб ти, якби це було можливо, сам послухав, що говорять про тебе й про нас інші, і свої і сторонні, скільки є наших знайомих, якщо тільки вони християни. І не тільки одні говорять, а інші ні; навпаки, однаково і в один голос це повторюють, тому що людям приємніше роздумувати про чужі справи. І ось стало для них ніби постійним заняттям говорити таке: «І єпископський син нині вже на службі домагається мирських чинів і слави, поступається перемогою над собою користолюбству, тому що нині все запалилося пристрастю до грошей, і для них люди не щадять своєї душі, а ніяк не ставлять для себе і єдиної слави, і безпеки, і збагачення в тому, щоб мужньо протидіяти часу і поставити себе найдальше від усякої нечистоти і скверни! Як тепер єпископи умовлять іншого не захоплюватися часом, не осквернятися спілкуванням з ідолами; як тепер карати тих, що провинилися в чомусь іншому, якщо сам єпископ не може сказати слова через те, що сталося в його домі?» Ось що або ще набагато гірше чуємо щодня і від тих, котрі говорять це, можливо, з приязні, і від тих, котрі нападають через ворожість. З яким же, думаєш, налаштуванням і з яким духом приймаємо це ми, які вирішили служити Богові і визнали єдиним благом спрямовувати погляд до майбутніх надій? Вельмишановного батька нашого, котрий дуже засмучений чутками і котрому від цього саме життя стало тягарем, ще утішаю і трохи підбадьорюю я, ручаючись за твій напрям думок і запевнюючи, що не будеш більше завдавати нам суму. А вельмишановна мати, якщо почує про тебе що-небудь таке (а лосі поки різними вигадками ми приховуємо від неї це), будь певний, впаде в скорботу взагалі безутішну, тому що, як жінка, вона менш тверда духом, і притім через крайнє благоговіння не здатна знати міри в подібних випадках. Тому, якщо хоч трохи поважаєш себе й нас, придумай для себе що-небудь краще й надійніше. Бо, без сумніву, і того, що є в нас тут, достатньо, щоб вести свобідне життя людині, яка не дуже ненаситна і непомірна у бажанні більшого. До того ж не бачу, якого ще часу чекати нам, аби ти влаштував своє життя, якщо пропустимо теперішній. А якщо тримаєшся колишнього напряму думок, і, щоб задовольнити своє прагнення, всього для тебе мало, то я не маю наміру казати що-небудь для тебе неприємне, а передбачу тільки і засвідчу, що необхідно одне з двох: або, залишаючись щирим християнином, прийняти на себе найбільш принижену долю християнина і діяти не відповідно до своїх гідностей і надій, або, бажаючи шани, втратити в найголовнішому і брати участь якщо не у вогні, то в диму.

    8. До Василія Великого (11)

    Св. Василія, котрий проти власного бажання був рукоположений
    в сан пресвітера, своїм прикладом заохочує до терпіння і наставляє
    ревно виконувати обов’язки нового сану (364 р.)

    Хвалю початок твого листа. Та й що твоє не заслуговує похвали? І ти взятий у полон, як і я, включений у список, бо обидва ми примусово зведені на ступінь пресвітерства, хоча домагалися й не цього. Бо достовірніше за будь-кого іншого можемо засвідчити один про одного, що нам до серця філософія тихохідна, яка тримається низу. Але хоча, можливо, і краще було б, якщо б не трапилося з нами цього, або не знаю, що й сказати, поки не зрозумію домобудівництва Духа, однак, оскільки вже сталося, як мені принаймні здається, потрібно терпіти, особливо прийнявши до уваги час, який у нас розв’язав язик багатьом єретикам, потрібно терпіти і не посоромити як надію тих, що поклали на нас своє сподівання, так і своє життя.

    9. До Амфілохія (9)

    Вітає цього Амфілохія (згодом, ймовірно, єпископа Іконійського)
    зі вступом на посаду судового заступника і просить для першого досвіду
    прийняти на себе клопотання в справі Євфалія (364 р.)
    4

    Підіпри золотими стовпами щасливий свій чертог, як говорить Піндар, і добрим початком на теперішній посаді дай нам знати про себе, що побудуєш і чудовий дім, ставши в ньому славним. А як даси про себе знати? Віддавши шану Богові і божественному, бо що для тебе важливіше і вище за це? А як і чим вшануєш? Тим одним, що приймеш на себе піклування про тих, що стоять перед Богом, і про служителів вівтаря. Один з них співслужитель наш, Євфалій, котрого, коли вже він прийняв вищий чин, не знаю чому, військові начальники мають намір усунути його. Не мирися з цим, і простягни свою руку до закону і до всього кліру, а найбільше до мене, про якого ти турбуєшся. Інакше ця людина терпітиме дуже гірку долю, один не скориставшись людинолюбством теперішнього часу і тою шаною, якою вшановують царі священних осіб. Але, можливо, він зазнає образ і прикрощів через дружбу зі мною. І прекрасна справа — тобі не допустити цього, хоча іншим не дуже хочеться прекрасної справи.

    10. До Кандіана (8)

    Хвалить його як за інші доблесті, так і переважно за те,
    що не захоплюється духом часу, і хоча сам язичник, однак не ставиться
    вороже до християн як це робить Юліан, біля котрого служить.

    Де тепер софісти? Чому мовчать віршотворці? Яких шукають кращих слів або якого блискучішого предмета? Тепер належало б, щоб для тебе, як всякий музичний і гармонійний язик був приведений в рух, так і всяке мистецтво витійства оголосило б що-небудь високе й приголомшливе, не тільки тому, що вшанувати словом доброго начальника є обов’язок з усіх обов’язків найбільш справедливий, але й тому, що властивіше за все тим і іншим мистецтвом прикрасити пам’ять того, хто досконалий в тому й іншому. Якби я не зупинив своїх слів передчасно (відчуваю це тепер), і якби не мав (скажемо по-іншому: радше поспішно, ніж мудро) наміру не говорити більше похвальних слів, і не поставив собі за любомудріє не відвідувати народних зборів, то, можливо, загримів би голосніше, ніж тиренські труби (скажу це, не боячись, як говорить Піндар, жорстокого Момусового каменю), хіба б тільки засудив на мовчання свою незрілість. А тепер, те що я відчуваю в роздумах про тебе і яке моє становище, радше, можливо, зрозумієш із якого-небудь порівняння. Як один із найбільш гарячих коней, крешу я поміст ногами, гризу вудила, піднімаю вуха, дихаю з ніздрів люттю, дивлюся грізно, викидаю піну, однак залишаюся за перегородкою, бо закон не дає мені волі бігти. То що ж? Коли так вже потрібно, що залишається мені робити? Чи зовсім кинути промови і мовчки дивуватися твоїм доблестям, іншим надавши хвалити тебе? Ні! Але інші нехай будуть серед тих, що хвалять у тобі інше, що кому завгодно і що хто може. Без сумніву ж, надаси ти достатній предмет для багатьох промов і похвальних слів, якщо кожний хвалитиме тебе, обравши для цього частину твоїх доблестей. Одні виберуть керування суспільними справами, і при цьому благорозумність і одночасну працьовитість; тому що чи винайде хтось з більшою, ніж твоя проникливість те, що потрібно, або винайдене чи приведе до виконання діяльніше за тебе? Інші приймуть на себе терези правосуддя, як ти при ясному світлі розглядаєш позови і при своїй високості надаєш високе торжество Феміді. Хоча меч твій страшний, бо може уразити, однак, як нікого не вражаючий, він — святиня. Ти володієш ним не для того, щоб карати переступників, але з наміром, щоб ніхто навіть і не згрішив і щоб усі підкорялися твоїй думці більше, ніж могутності інших, для кого законом є зухвалість. Інші нехай дивуються могутності твого дару слова, а якщо хочеться, усім родам цього дару, наскільки це стосується уміння оцінити сказане і здатності самому сказати; тому що ти здатний і судити про дар слова і ще здібніший сам говорити, так що одне уподібнюється в тобі золотій кулі, або Гомеровому рівню, яким визначається рівний ріст коней Євмелових, а друге перевершує й зимові сніги. Тепер ти з таким же мистецтвом роздаєш нагороди за подвиги, з яким колись сам подвизався. Інші нехай хвалять у тобі суворість, перемішану з лагідністю, і те, що в самій приємності, як у левових стрибках, немає в тобі нічого принизливого. Інші ж укажуть на те, як сильне і шановане деким золото з іншими почесними титулами не береться до уваги на твоєму суді і тікало звідти геть; а це одне вже вище і слуху і ймовірності для всіх. А якийсь поет, вільний і незалежний у мистецтві, проспіває тобі й сільську пісню, зібравши хоровод хліборобів, і, нажавши зрілого колосся, сплете з них найприємніший вінок і покладе на голову виноградне віття, переплетене плющем і кудрявцем. «Такі, — скаже він, — початки приношень землеробства, знову тобою повернутого людям. І каміння нехай виточує тобі молоко, і джерела — мед, і всяка рослина, і дбайливо вихована і дика, покриється ніжними плодами!» Це звичайні зображення у віршотворців, коли вони прагнуть показати, що земля приносить кому-небудь свої дари. Коли ж усе це, як я сказав, будуть говорити й видумувати інші (бо все своє не тільки приводить у захват, як вважають лірики, але й найбільше за звичай звеселяє), тоді я скажу про те, чим в основному захоплююся і що ціную у твоїх доблестях, а саме, що ти показуєш себе таким, що стоїш вище за труднощі часу. Хоча за вірою ти язичник і нинішньому самодержцю віддаєш відповідне його державі, однак служиш не так, як служать підлесники, які підлаштовуються під час, але як друзі прекрасного і люди високого напряму думок; і наскільки виконуєш свій обов’язок, настільки і до батьківщини зберігаєш благоналаштування, і в смертній справі здобуваєш безсмертну славу. До похвальних твоїх якостей належить і те, що при такому тягарі правління ти приділяєш деяку повагу і дружбі, і при такій кількості справ вважаєш дозвіллям не тільки пам’ятати друзів, але й виказувати їм честь своїми листами, засвідчувати їм свою любов і всіх прихиляєш до себе. За все це бажаю тобі не чого-небудь більшого для прославляння (бо, хоча б влада твоя й одержала підвищення, але чеснота вже ніякого збільшення отримати не може), але одного, що все замінить собою і що найважливіше, а саме, щоб ти нарешті з’єднався з нами і з Богом, став на бік гнаних, а не гонителів; тому що одне захоплюється потоком часу, а друге містить у собі безсмертне спасіння.

    11. Григорієві Ниському (16)

    Дорікає йому за те, що, залишивши посаду читця,
    має намір присвятити себе риторству (366 р.)

    У мене в природі є щось гарне (сам похвалюся з багато чого чим-небудь одним). За погану пораду однаково бере досада і на себе, і на друзів. А оскільки ті, що живуть в Бозі і керуються тим же Євангелієм, — усі друзі між собою і родичі, то чому ж не вислухати від мене, якщо скажу відкрито про те, про що всі говорять, а тільки пошепки? Не хвалять твоєї, сказати по-твоєму, безславної слави, твого поступового схиляння до гіршого і цього марнославства, яке, як говорить Евріпід, зліше за демонів. Що з тобою сталося, мудрий муже? За що прогнівався ти сам на себе, кинувши священні книги, які колись читав народу? Невже не соромишся, чуючи це? Чи поклав їх під дім, куди кладуть кормила і кирки на зимовий час, а взяв у руки солоні й нелегкі для сприйняття книги і захотів краще називатися ритором, ніж християнином? А для мене набагато краще останнє, ніж перше; і вся подяка за це Богові. І ти, прекрасний, не тримайся таких думок. А якщо вони прийшли, не віддавайся їм надовго, але одумайся нарешті, схаменися, виправдайся перед вірними, виправдайся перед Богом, перед вівтарями, перед таїнствами, від яких відійшов. Не кажи мені цих гарних і витієватих слів: «Що ж, хіба я не був християнином, коли вивчав риторику? Хіба не був вірним, коли займався науками в колі дітей?» Можливо, ти ще засвідчуватимеш усе Богом? Ні, прекрасний мій, це не зовсім справедливо, хоча частиною з цього і можемо поступитися тобі. Хіба маловажно те, що теперішнім своїм вчинком ти спокушаєш інших, які від природи більш схильні до поганого, і даєш їм привід погано про тебе і думати і говорити? Нехай це буде неправда, але яка в тому потреба? Кожен живе не для себе одного, але й для ближніх; мало самому бути переконаним, якщо не переконуєш і інших. Невже, вступивши в кулачний бій при народі або на видовищі приймаючи і роздаючи ляпаси, недобропристойно кривляючись і ламаючись, скажеш, що в душі ти невинний? Це міркування не доброчесної людини, легковажно схвалювати це. Якщо перемінишся, то порадію тепер, сказав один з піфагорійських філософів, оплакуючи друга, що віддалився від нього. Якщо ж ні, писав він, то ти помер для мене. А я не скажу цього з любові до тебе. Бо той, будучи другом, став ворогом, хоча втім, і другом, як свідчить трагедія. А я намагатимусь вилікувати тебе, якщо (оскільки так сказати скромніше) сам не побачиш винного (що в першому ряду похвальних справ) і не підеш слідом за добрим словом іншого (що в другому ряду похвальному). Ось моє напоумлення! Пробач мені заради дружби, що вболіваю, хвилююся як за тебе, так і за весь священний чин, а додам, і за всіх християн. Якщо ж потрібно і помолитися разом з тобою або за тебе, то немочі твоїй нехай допоможе Бог, Котрий животворить і мертвих!

    12. До Ніковула (17) 5

    У відповідь на те, що свою дружину Аліпіану, дочку Горгонії,
    сестри св. Григорія, ганьбив за малий зріст

    Осміюєш нашу Аліпіану, нібито вона мала й неварта твоєї високості, довгий і величезний і ростом і силою велетень! Тепер тільки я довідався, що і душа вимірюється, і чеснота цінується на вагу, що дике каміння дорожче за перлини, і ворони важливіші за солов’їв. Візьми собі величину і ріст у кілька ліктів і ні в чому не поступайся Церериним жницям, бо ти правиш конем, кидаєш спис, у тебе турбота — ганятися за звіриною, а в неї немає таких справ; невелика потрібна міцність сил, щоб справлятися з човником, поводитися з прядкою і сидіти за ткацьким верстатом, — «а це — перевага жінок».

    Але якщо додаси, як вона до землі схилена в молитві і високими рухами розуму завжди розмовляє з Богом, то перед цим що значить твоя високість і твій тілесний зріст? Подивися на її своєчасне мовчання; послухай, коли говорить, подумай, як не прив’язана до вбрання, як по-жіночому мужня, як піклується про дім, як любить чоловіка, і тоді скажеш словами цього лакедемонянина: «Справді душа не виміряється; і зовнішній людині потрібно мати в себе на виду внутрішнє». Якщо береш це до уваги, то не жартуватимеш і не глузуватимеш з малого її зросту, а назвеш себе щасливим завдяки шлюбу з нею.

    13. До Амфілохія (10)

    Його ж клопотанню доручає справу свого племінника Ніковула,
    чоловіка Аліпіани, дочки Горгонії

    Хвалю вислів Феогніда, котрий, не схвалюючи дружби, що триває тільки поки п’ємо й буваємо разом, хвалить дружбу, яку виявляємо на ділі. Що ж він пише?

    За чашею багато буває друзів,

    А у важливій справі їх мало.

    Ми з тобою не пили з однієї чаші і разом бували нечасто (хоча, звісно, належало бути цьому і через нашу дружбу, і через дружбу наших батьків); вимагаємо ж один від одного прихильності в ділах. Передбачається подвиг, і навіть дуже важливий, бо син наш Ніковул має несподівані клопоти через тих, від кого найменше очікував. Тому прошу, прийди й допоможи, якомога швидше звершивши суд і захистивши, якщо вважатимеш нас скривдженими. А якщо не так, то принаймні не переходь на супротивний бік, за малу користь віддавши свою свободу, якою завжди ти користувався, як знаємо із загального свідчення.

    14. До Кесарія (30)

    Просить сприяти своїм двоюрідним братам у продажу маєтку,
    купівля якого обернулася неприємностями

    І собі й мені вияви одне благодіяння, яке нечасто виявлятимеш, тому що і нагоди до таких благодіянь випадають нечасто. Надай найбільш справедливе своє заступництво двоюрідним моїм братам, котрі багато зазнали клопотів з маєтком, який вони купили як зручний для усамітнення і який давав можливість одержувати від нього деяку допомогу в утриманні, але через який, відтоді як купили, мали багато неприємностей і частково відчувають невдоволення від недобромисних продавців, а частково терплять утиски й образи від сусідів; ось чому для них було б вигідно, взявши свою ціну з тими ж витратами, втім, чималими, які зробили після покупки, звільнитися від цього маєтку. Якщо бажаєш, переведи на себе купівлю, переглянувши умову, щоб вона була якнайкраща й безпечніша; і це буде приємно і для них, і для мене. Якщо ж не хочеш цього, вияви іншу милість: від своєї особи стань проти нав’язливості і неблагонадійності цієї людини, щоб через їхню недосвідченість у справах вона не отримала над ними переваги неодмінно в чому-небудь одному, або кривдячи, поки володіють маєтком, або завдаючи збитку, коли вони надумають позбутися його. Але мені соромно й писати про це, тому що однаково зобов’язані опікуватися ними і через спорідненість, і через обране життя. Бо про кого ж і піклуватися більше, як не про таких людей? І що, можливо, більш соромно, як не потурбуватися і виявити подібне благодіяння? Але ти чи для себе, чи для мене, чи для них самих, чи для всього цього разом, але тільки неодмінно вияви їм благодіяння.

    15. До Лолліана (181)

    Вітає його з поверненням і просить дружнього налаштування
    до Елладія і Евлалія, племінників св. Григорія

    Добре, що повертаєшся до нас, хоча і через довгий час; втім, і ще краще, що справи твої йдуть за бажанням і ти позбавив мене турбот про тебе, бо у нас з тобою все спільне — і печалі, і радості: така властивість дружби. А оскільки ти повернувся, то й своїм друзям відділи свого щастя, як говорить хтось; відділиш же, якщо, як у всьому іншому, на господарів двоюрідних моїх братів, Елладія і Евлалія, благозволиш подивитися дружелюбно (дружелюбним же поглядом називаю такий, якщо ти не вважаєш нас для себе сторонніми, бо більше цього й сказати нічого не вмію), так не потерпиш, щоб вони потребували інших заступників, то сам будеш для них усім: і добрим другом, і чесним сусідом, і мужнім заступником, і не перераховуючи всього порізно, шляхетним Лолліаном, відомим своєю правотою. Обіцяю ж, що якщо довше поговориш з ними і побачиш висоту їхнього любомудрія, то сам заступатимешся за них перед іншими. Настільки покладаюся на твою вдачу і так багато маю надій, що не залишиться без виконання те, про що я просив!

    16. До Євсевія, єпископа Кесарійського (12)

    Переконує його змінити своє налаштування до св. Василія,
    на котрого він несправедливо гнівався (365 р.)

    Оскільки звертаю слово до людини, яка не любить неправди й проникливіше будь-кого викриває неправду в іншому, хоч скільки б була вона заплутана дуже хитрими й різними вивертами, до того ж і мені самому (нехай буде це сказано, хоча й нелегко сказати) не подобається хитрість — і через природне моє налаштування, і через вплив Писання, то й пишу з цієї причини, що в мене на серці. Спустися до моєї відваги; інакше скривдиш, позбавляючи мене свободи й примушуючи приховувати в собі болісну скорботу, подібно до якогось гнійного і злоякісного нариву. Як радію, що виказуєш мені честь і запрошуєш мене на духовні наради і зібрання, так тяжка для мене образа, яку терпів і досі терпить від твого благоговіння досточестніший брат Василій, від самого початку мною обраний, котрий і донині залишається для мене товаришем життя, учення і найвищої любомудрості; і я за таке обрання ніскільки не засуджую себе, бо скромніше буде сказати так, інакше подумають, що, хвалячи його досконалості, хвалю сам себе. Але ти, принижуючи його і виявляючи честь мені, на мою думку, вчиняєш майже так само, як ніби хто людину однією рукою гладив би по голові, а другою бив би по щоці, або, пошкодивши основу будинку, почав розмальовувати його стіни і прикрашати зовні. Тому, якщо хоч трохи переконаєшся моїм словам, то вчиниш по-моєму. А я прошу переконатися, оскільки це справедливо. Якщо поведешся з ним як слід, і він буде служити тобі. А моя справа іти за ним, як тінь за тілом, тому що я людина мала, налаштована до миру, і не дійшов ще до такого ганебного стану, щоб, бажаючи іншому бути любомудрим і належати до кращої сторони, випустити з уваги те, що в нашому вченні найголовніше, — а саме любов, особливо любов до ієрея, людини поважної, про яку знаю, що він життям, словом і правилами перевершує всіх відомих мені. І сама скорбота не затьмарить в мені істини.

    17. До нього ж (13)

    Виправдовується в сміливості попереднього листа

    Написане мною не стільки образливе, як скаржився ти на мій лист, скільки духовне, і любомудрене, і справедливе, хіба тільки й це ображає вельми вченого Євсевія. Та хоча ти й вище ступенем, однак дай і мені трохи свободи і справедливої відваги, а тому будь до нас прихильнішим. Якщо ж судиш про мій лист як про лист служителя, зобов’язаного дивитися тобі в очі, то в цьому разі й удари прийму, і плакати не буду. Чи й це буде поставлено мені за провину? Але скоріше будь-якому іншому, ніж твоєму благоговінню, годиться вчиняти так, тому що великодушній людині властивіше приймати свобідні слова від друзів, ніж улесливість від ворогів.

    18. До нього ж (14)

    Виявляє свою готовність бути в нього в Кесарії разом зі св. Василієм

    І в інших випадках перед твоїм благоговінням не вчиняв я низько, — не звинувачуй мене в цьому, — але, дозволивши собі трохи свободи і сміливості, щоб хоч трохи полегшити й вилікувати скорботу, негайно покорявся, упокорювався і добровільно підпорядкував себе правилу. Та й чи не міг робити цього, знаючи тебе й закони Духа? А тепер, хоч і був би я вкрай низьким і легкодухим, не дозволяють цього і сам час, і ці звірі, що нападають на Церкву, а також твоя шляхетність і мужність, які так чисто й щиро борються за Церкву. Тому, якщо бажаєш, прийдемо з’єднати з тобою свої молитви, разом подвизатися і служити тобі і, подібно до дітей, які заохочують до дії дуже доброго борця, своїми вигуками надихати тебе в боротьбі.

    19. До Василія Великого (15)

    Повідомляючи про зміну до нього налаштування єп. Євсевія,
    переконує писати йому і потім відправитися в Кесарію,
    причому і сам напрошується бути його супутником

    Ось випадок продемонструвати розсудливість і терпіння, щоб ніхто не виявився мужнішим за нас і щоб стільки трудів і зусиль не було знищено за короткий час! Для чого і з яким переконанням пишу це? Боголюбивий наш єпископ Євсевій (оскільки так уже потрібно про нього думати й писати) дуже налаштований до примирення і дружби з нами і пом’якшується часом, як залізо вогнем. Думаю, що до тебе прийде лист з проханням і запрошенням, про що й він мене сповіщав, і запевняють багато хто з тих, що знають достовірно про його налаштування. Попередимо його або своїм приходом, або листом, краще ж сказати, спочатку листом, а потім приходом, щоб згодом не залишитися в соромі, як переможеним, коли можна було самим перемогти прекрасно і любомудрено поступившись над собою перемогою, про що просять нас багато хто. Отже, послухайся мене і приходь, як через сказану причину, так і заради теперішнього часу, бо збіговисько єретиків нападає на Церкву; одні вже з’явилися й викликають занепокоєння, а інші, як чутно, з’являться, і є небезпека, що вчення істини може бути перекручене, якщо не прийде незабаром дух Веселеїла, мудрого зодчого таких учень і догматів. Якщо визнаєш потрібним, щоб прийшов і я, бути твоїм помічником і супутником, то не ухилюся і від цього.

    20. До Кесарія брата (22)

    Довідавшись про спасіння його від смерті, що загрожувала
    під час землетрусу, який стався в Нікеї, запрошує до себе
    і переконує залишити мирське життя (368 р.)

    Для людей благомислячих і страх небезкорисний, навіть скажу, вкрай прекрасний і спасительний. Хоча і не бажаємо собі, щоб трапилося з нами щось страшне, однак напоумлюємося тим, що трапилося; бо душа, яка страждає, близька до Бога, говорить десь дивномовний Петро, і в кожного, хто уник небезпеки, сильніша прихильність до Спасителя. Тож не станемо засмучуватися через те, що побували у нещасті; а, навпаки, подякуємо, що уникли біди, і не будемо перед Богом одні під час небезпек, а інші після небезпек. Але чи живемо в чужій стороні, чи ведемо життя приватне, чи відправляємо суспільну службу, одного будемо бажати (про це потрібно завжди говорити і не переставати говорити), будемо бажати, щоб слідувати за Тим, Ким ми спасенні, і належати до Його надбання, не дуже турбуючись про те, що малоцінне й плазує по землі. І тим, хто житиме після нас, залишимо після себе таке оповідання, яке б добре служило для нашої слави і для душевної користі. Але це і є урок найкорисніший для багатьох, що небезпека краще за безпеку, і нещастя важливіше за благоденство. Якщо до страху ми належали світу, то після страху вже належимо Богові. Але, можливо, видамся тобі нудним, багато разів повторюючи одне й те ж, і мої слова вважаєш не порадами, але багатослівністю. Тому годі про це; втім, про мене будь впевнений, що дуже бажаю і найбільше молюся, щоб нам з тобою бути разом, влаштувати потрібне для твого спасіння і поговорити про те остаточно; а якби й не вдалося цього, то якомога швидше, зустрівши тебе тут, разом з тобою влаштувати вдячне свято.

    21. До Софронія іпарха (25)

    Просить його благовоління племінникові своєму Ніковулу

    Золото, хоча переробляється і перетворюється так і інакше, що обертається на різні прикраси і випробовує на собі багато штучних переробок, однак залишається золотом, і не речовина змінюється, а тільки зовнішність. Так думаючи, що й твоя правота залишається для людей тією ж, хоча б ти безперестанно сходив вище й вище, насмілююся просити тебе, не стільки боячись твого сану, скільки маючи довіру до твоїх вдач. Будь прихильним до високоповажного мого сина Ніковула, котрий у всьому є зі мною в тісному зв’язку, і через споріднення, і через близькість спілкування, і, що ще важливіше — через вдачі.

    У чому і наскільки потрібна йому твоя прихильність? У всьому, в чому тільки буде потрібна йому твоя допомога, і наскільки ти вважатимеш це пристойним твоєму великому розуму. А я вшаную тебе за це найкращим із усього, що маю. Маю же дар слова і можливість стати провісником твоєї чесноти, якщо й не в міру твоєї достойності, то в міру своїх сил.

    22. До нього ж (28)

    Клопоче за Амфілохія, котрого звинувачено в тому, що прийняв
    на себе захист однієї негідної людини, обманутий її дружбою

    Як золото і цінне каміння узнаємо тільки з вигляду, так належало б, щоб добрі й злі могли розпізнаватися одразу і без тривалого випробування. Тоді небагато знадобилося б слів мені, який до твоєї великодушності звертається із проханням про найдорожчого нашого сина Амфілохія. Скоріше можу сподіватися на щось неймовірне і надзвичайне, ніж подумати, що він заради грошей зробить або подумає що-небудь нешляхетне. Стільки всі, за спільною згодою, приписують йому правоту і розсудливість, що перевищують навіть його вік! Але що ж робити? Ніщо не уникає заздрості, коли осміяння торкнулося і цієї людини, котра піддалася звинуваченням через простоту, а не через зіпсованість вдач. Але ти не дивися байдуже, як мучать його наклепом; прошу тебе про це заради твоєї священної і великої душі; вшануй батьківщину, допоможи чесноті, пошануй мене, який славився тобою і тобою прославляється, і заміни цій людині всіх, додавши до своєї могутності й бажання; тому що, як знаю, все поступається твоїй чесноті.

    23. До Кесарія (29)

    Клопоче за Амфілохія у тій же справі

    Не дивуйся тому, якщо те, про що просимо, важливе, бо і просимо у людини важливої, а прохання потрібно співміряти з тим, кого просиш. Оскільки однаково непристойно як малого просити про велике, так великого просити про мале: перше недоречне, друге дріб’язкове. Сам своєю рукою приводжу до тебе чеснішого сина нашого Амфілохія, людину доволі відому своєю правотою, навіть більше, ніж варто було б очікувати від його віку; ось чому і я сам, старець, ієрей і друг твій, бажав би, щоб і про мене думали так само. Якщо ж він, уловлений дружбою іншого, не передбачив наклепу, чи дивно це? Оскільки сам він не лукавий, то і не підозрював лукавства, думаючи про себе, що йому потрібно більше турбуватися про справність слова, ніж вдачі; на цій підставі він вступив у співпрацю. Що ж у цьому поганого для людей благомислячих? Тому не став порок вище за чесноту; не ганьби моєї сивини, а, навпаки, зваж на моє свідчення; і людинолюбство своє поклади в основу моїм благословенням, що мають, можливо, деяку силу в Бога, перед Котрим стою.

    24. До Фемістія (31)

    Просить його, як царя красномовства, заступитися за Амфілохія

    У небезпеці красномовство, і твій тепер час, якщо ти в нас цар красномовства. До того ж Амфілохій мій — друг тобі по батькові, а додам ще, це така людина, що не робить сорому ні батьківському роду, ні нашій дружбі, якщо тільки я — не поганий суддя в подібних речах. Найважливіше ж для любомудрого, яким є особливо ти, що він заплутаний у справи, не зробивши нічого злого. І хоча все це само по собі дуже легке, однак для мене найважче здатися неуважним до справи. Тож роблю все, що тільки можу, а можу просити тих, хто має можливість зробити добро; оскільки в теперішньому моєму становищі ніщо інше для мене неможливе. А ти виправдай слово твого Платона, котрий сказав, що в містах припиниться зло не раніше, ніж могутність зійдеться з любомудрістю. У тебе є і те і інше. Подай руку нужденному, і порадивши йому, що належить, і надавши допомогу. Немає для тебе кращого випадку для любомудрості, як тепер вступити в подвиг за правду; а понад те зробиш цим добро і мені — твоєму хвалителеві.

    25. До Амфілохія (47)

    Просить надіслати із Озізали зелені для частування св. Василія

    Не просили ми у тебе хлібів, як не просили води в жителів Остракіни. А якщо в жителя Озізали попросимо зелені, якої у вас удосталь і якої у нас дуже не вистачає, то це не дивно і не поза звичаєм. Тому благозволь прислати нам зелені побільше і найкращу або скільки зможеш, тому що убогим і мале велике. А оскільки пригощаємо в себе і великого Василія, остерігайся, щоб тобі, котрий вже випробував любомудрість Василія ситого, не випробувати голодного й обуреного.

    26. До нього ж (48)

    Докоряє за те, що замість зелені, яку просив,
    прислана одна лобода

    Як скупо йде до нас від вас зелень! Та й що, крім лободи? А тим часом усе ваше багатство — сади і ріки, гаї і засіки, і сторона ваша також рясна зеленню, як в інших золотоносна, і ви харчуєтеся луговими квітами. А хлібні зерна — у вас надзвичайне блаженство, і хліб, як говориться про хліб ангельський, також жаданий, і не завжди, мабуть, ви його отримуєте. Тому побільше надсилайте нам зелені, бо не будемо чимось погрожувати, а затримаємо в себе хлібні запаси; і тоді довідаємося, чи точно коники харчуються тільки росою.

    27. До нього ж (44)

    Жартівливо зображує пустелю Озізалу, в якій св. Амфілохій,
    згодом єпископ Іконійський, подвизався, залишивши судові справи

    Жартуєш. А я знаю небезпеку Озізали, яка голодує, коли найстаранніше буває оброблена. Одне похвальне в ній, що хоча там і помирають з голоду, однак пахнуть і мають для себе наготований розкішний гріб. Чому ж це? Тому що покриваються безліччю розмаїтих квітів.

    28. До нього ж (45)

    Посилаючи до нього памфілійця Главка,
    просить почастувати його в пустелі Озізала

    Коли відвідував я гори і навкологірські міста Памфілії, піймав там у горах морського Главка, не лляними сітями витягнув цю рибину з глибини, але любов’ю друзів утягнув здобич у сіті. Як тільки ж цей Главк навчився ходити по суші, посилаю його з листами до вашої доброти; прийміть його дружелюбно і вшануйте частуванням зеленню, яке похваляється в Писанні.

    29. До Софронія іпарха (24)

    З приводу смерті Кесарія, роздумуючи про мінливість усього людського,
    до Софронія, як до друга Кесарія, звертається з проханням не допустити,
    щоб маєток, що залишився після брата, розікрали

    Бачиш, яка наша доля і як повертається колесо людського життя; нині одні, завтра інші цвітуть і відцвітають; що називається в нас благоуспішністю і що невдачею. Усе це мінливе, швидко переходить і перетворюється; а тому можна більше довіряти вітрам і написаному на воді, ніж людському благоденству. Чому ж це так? Для того, думаю, щоб, вбачаючи в цьому непостійність і мінливість, ми більше спрямовувалися до Бога і до майбутнього і докладали хоч трохи піклування про себе самих, а менше турбувалися про тіні і сновидіння. Але чому в мене про це слово? Не випадково, любомудрцю; не без мети висловлююся високо. Не з останніх був колись і твій Кесарій; навіть якщо я не помиляюся, як брат, він був людиною дуже знаною, відомий вченістю, багатьох перевершував правотою і славився безліччю друзів. А що серед них ти і твоя шляхетність був першим, і сам він так думав, і нас переконував. Звичайно, так було колись; а ти щось і ще більше додаси від себе, вшановуючи його погрібальну шану, тому що всі люди за самою природою налаштовані в дар померлому приносити що-небудь більше. Але й тепер не пропусти без сліз цього слова або пролий сльозу на добро і на користь! Ось він лежить мертвий, без друзів, усіма покинутий, нещасний, удостоєний невеликої кількості смирни (коли тільки й це правда), і убогих, недорогих покровів (що також багато виходить, тому що дано йому з жалості). Тим часом, як чую, напали вороги, і його маєток безперешкодно одні вже розкрадають, інші мають намір розкрасти — яка нечутливість! Яка жорстокість! А зупинити цього нікому; найбільш людинолюбний виявляє ту єдину милість, що кличе на допомогу закони. І стисло кажучи, ми, яких колись вважали щасливцями, стали тепер притчею. Не будь до цього байдужий; а, навпаки, розділи і нашу скорботу, і наше обурення; вияви милість мертвому Кесарію, прошу тебе про це заради самої дружби, заради всього тобі дорогого, заради твоїх надій, які ти сам для себе зробиш сприятливими, показавши себе вірним і щирим до померлого, щоб і живим виявити через це милість і зробити їх благонадійними. Чи не думаєш, що вболіваємо за майно? Для нас нестерпний сором, якщо зроблять такий висновок, що тільки Кесарій не мав друзів, — Кесарій, про якого думали, що в нього багато друзів. Отже, ось у чому прохання, і ось воно від кого, тому що і я, можливо, вартий чого-небудь у твоїй увазі. А в чому, чим і як маєш ти допомогти, про це докладуть тобі самі справи, розгляне ж це твоя благорозумність.

    30. До Філагрія (23)

    Висловлює йому, як товаришеві Кесарія і своєму,
    скорботу у зв’язку зі смертю Кесарія (369 р.)

    Не стало в мене Кесарія. І хоча пристрасть — не справа любомудрості, однак скажу, що люблю все Кесарієве; і хоч що бачу, що нагадує про нього, обіймаю й цілую це і ніби уявляю собі, що бачу його самого, з ним перебуваю, з ним розмовляю. Так було зі мною і тепер, після отримання твого листа. Тільки-но прочитав я підпис листа, це солодке для мене ім’я, цей солодкий предмет — ім’я Філагрій, раптом прийшло мені на думку все, що було колись приємного: спосіб життя, спільне харчування, убогість і, як говорить Гомер, любого товариства або жарти, або ділові заняття, вчені труди, спільні наставники, піднесеність надій, нарешті все, що можна похвалити з тодішнього і що мене переважно радує при одному спогаді. Тому щоб ще більше поговорити нам про це, не давай спокою своєму перу і вияви мені милість, пиши до мене. Поза всяким сумнівом, це для мене немаловажно, хоча заздрість, так нещасливо розташувавши мої справи, позбавила мене найважливішого — бути разом з тобою.

    31. До нього ж (180)

    Зміцнює своїми порадами в подвигу терпіння, із двох книг,
    про які просив, посилає одну — Демосфена,
    відмовляє в іншій —
    «Іліаді», тому що не знайшов у себе

    Що сумно для тебе, те, звісно, сумно й для мене, бо як закон дружби й вимагає, робимо спільним усе, що є в друзів, чи добре воно, чи зле. Утім, якщо трохи полюбомудрувати про це і поговорити з тобою як слід, що, звісна річ, вимагає і сам закон дружби, то не бажаю і не визнаю добрим, щоб ти, будучи Філагрієм і чудово вивчивши Божественне, потерпів у цьому те ж, що й багато хто терпить, тобто знеміг разом з тілом і почав оплакувати своє злостраждання як безутішне. Навпаки, бажаю, щоб ти й у самому стражданні любомудрував, тепер же особливо очистив свою думку, показав, що ти вище за пута і вважаєш хворобу напоумленням у корисному, а це значить, що нехтуєш тіло і все тілесне, все, що швидкоплинне, мінливе і швидкогинуче, цілком віддаєшся вищому, замість теперішнього живеш майбутнім, обертаючи тутешнє життя, як говорить Платон, на думку про смерть, і в міру сил відокремлюючи душу від тіла, або, говорячи по-платонівськи, від гробу. Якщо так любомудруєш і такий маєш настрій, шановний мій, то й сам собі принесеш дуже велику користь і в нас віднімеш причину вболівати за тебе, і багатьох навчиш любомудрувати у стражданнях, а крім того одержиш чималу вигоду (якщо про це піклуєшся хоч трохи), змусивши всіх дивуватися тобі. Із книг, які просив ти, одну я знайшов і охоче послав тобі; саме ж твори Демосфена, а іншої, тобі необхідної, тобто «Іліади», не міг послати, не маючи в себе. Бо будь певний, що тим тільки й можу насолоджуватися і те одне вважаю для себе прекрасною власністю, в чому й ти можеш брати участь і користуватися цим як своєю власністю.

    32. До нього ж (175)

    Хвалить його за терпіння і наводить
    приклади терпіння серед язичників

    Добре, що любомудруєш у стражданнях і для багатьох є прикладом терпіння у скорботах. Як для всього найкращого ти користувався тілесними знаряддями, коли був здоровий, так і тепер прекрасно ними користуєшся, хоча хворий, і скажу так: у самій бездіяльності не залишаєшся бездіяльним, бо любомудруєш, і що, як кажуть, назвав таким іменем Діоген, страждаючи одного разу гарячкою і стійко переносячи хворобу, те й сам ти даєш нам бачити, тобто боротьбу душі з тілом. Так і пристойно було моєму Філагрію — не слабшати і не знемагати в стражданні, але знехтувати плоттю і надати тілу терпіти, що властиво йому неодмінно, за законом єства, або тепер, або згодом має зруйнуватися, тому що воно помре, виснажене або хворобою, або часом, а самому підніматися душею, підноситися думками до Бога і знати, що було б безглуздо любомудрувати нам поза небезпеками, бути ж не любомудрими в потребах і зраджувати свою обітницю. Ти все вичерпав своїм розумом, усе наше й усе чуже, як людина, що вивчила те й інше, і як наставник інших з усього зібрав собі лікування для людства. Але якщо накажеш і мені трохи помудрувати з тобою, то не хвалю обмеження поняття в Арістотеля, котрий, визначаючи наше блаженство, йде прямим шляхом, коли стверджує, що воно є узгоджене із чеснотою дійство душі, і навіть коли додає: дія в теперішньому житті (і в цьому вчиняє досить премудро через негаразди і мінливість нашого єства), але вже перестає бути піднесеним і стає вкрай низьким, коли зауважує, що блаженство є і зовнішній достаток. Тож якщо хто бідний, або хворий, або безрідний, або вигнаний з батьківщини, тому вже заборонено блаженство. Хвалю ж шляхетність і висоту думок у стоїків, котрі говорять, що зовнішнє ніскільки не перешкоджає блаженству й що людина доблесна блаженна, хоча б палили її у Фаландровому бику. А тому як дивуюсь тим, які в нас ішли на небезпеку за справу прекрасну або мужньо переносили нещастя, так дивуюсь і тим ззовні, які близько підходили до наших, якими є, не кажучи про багатьох, Анаксарх, Епіктет, Сократ. Анаксарх, коли за наказом мучителя товкли його руки в ступі, наказував виконавцям вибивати Анаксархів мішок, називаючи таким іменем жалюгідну нашу плоть, начебто удари не стосувалися самого Анаксарха, тобто душі філософа (і в нас це розрізняється найменуваннями зовнішньої й внутрішньої людини). Епіктет, коли витягали й вивертали його ногу, любомудрував, начебто був у чужому тілі, і швидше переломили йому ногу, ніж помітили, що він відчув насильство. А Сократ, засуджений на смерть афінянами й живучи, як відомо, у в’язниці, спочатку розмовляв з учнями про тіло, як про іншу в’язницю, і коли міг втекти, відмовився від цього; а потім, коли піднесли йому цикуту, прийняв отруту з великим задоволенням, як не смертельний напій, а як заздоровну чашу. Додав би я до них і нашого Іова, якби не знав, що сам ти, при Божій допомозі, і тепер не далекий від його страждань, і надалі не будеш далеким. Цим, як думаю, заспокоюючи й лікуючи себе, о, божественна й священна голово, і сам ти для себе полегшуєш страждання, і веселиш нас, сповнених до тебе подиву й любові, не слабіючи у хворобі і не спокушуючись, як говорить божественний Давид, «миром грішників» (порівн.: Пс. 72, 3) і щасливим плином теперішнього їхнього життя, але очищаючись стражданнями, якщо дозволено сказати це про тебе, і неміч обертаючи в засіб для чесноти.

    33. До нього ж (177)

    Просить не звертати уваги на тих, які докоряють йому,
    що при розладі тілесного здоров’я залишається працьовитим

    Докоряють тобі інші, як догадуюся, що любиш прикрашати єдине своє надбання, і при такому тілесному стані не залишаєш праці. У цьому нічого немає дивного, бо легше любомудрувати про чужі справи, ніж про свої. А я, якби побачив, що переступаєш у цьому міру, віддаючись трудам або з користі, або насильно, то, сказати правду, насварив би тебе, не посоромившись ні дружби, ні вченості. Якщо ж любиш труди, але не надміру, і над чим трудишся, тим користуєшся як слід, а додається до цього й хвороба, яка не дає тобі спокою і серед турбот і запевнює, що й тілесне для тебе вище тіла, то не можу не насварити тих, які тебе сварять, а тебе не звільнити від звинувачень. І крім того сам себе переконую, що як про твої справи ніхто не розсудить краще за тебе — тому що кожен і у своїх справах, і наодинці, і привселюдно, тебе ж бере собі за вчителя й порадника, — так ніхто з більшою любомудрістю не подбає про душу. Якщо ж охороняти і відновлювати тілесне здоров’я є справа тільки лікарського мистецтва, то хто буде таким зухвалим і невігласом, щоб у цьому пропонувати тобі правила? Тому не звертай уваги на людей і дай їм бути галками, які судять про політ орлів, а себе самого і Бога май порадником у хворобі і не згрішиш проти обов’язку.

    34. До нього ж (176)

    Пригадує свою зустріч з ним у Матазі
    і розмову при читанні 72-го псалма

    Пам’ятаю нашу з тобою зустріч, коли востаннє були ми разом у моїй Матазі, — тому що своїм називаю й шаную твоє, — пам’ятаю і твою любомудрість, якій ти віддався тоді, згадуючи про яку, навіть і тепер приходжу в трепет. Я (так сам ти наказав і суперечити тобі було неможливо) пояснював тобі сімдесят другий псалом, в якому Давид дивується й обурюється, бачачи благоденство людей злих, і потім, повертаючи думку свою до тамтешніх судилищ і до того, хто очікує відплати за справи тутешнього життя, в такий спосіб зупиняється у своїй зніяковілості і виліковує скорботу. Скільки можливо було, схиляв я своє тлумачення до твого страждання, позичаючи думки і з наших, і з нинішніх писань, бо розмовляв з людиною вченою і досвідченою; притім такі міркування надихав Дух і заохочувала до них скорбота, яка винахідливіша. Розмова наша тривала; раптом ти серед розмови, начебто одержавши удар, встаєш, піднімаєш до неба руки, і, звернувши погляд до сходу, бо туди відкривався вид, волаєш: «Дякую Тобі, Отче і Творцю Твоїх людей, що проти нашої волі благодієш нам, через зовнішню людину очищаєш внутрішню і за допомогою нещасть приводиш нас до блаженного кінця Тобі одному відомими засобами!» І чи повторювати мені всі ті любомудрі міркування, на які ти навів мене і які сам пропонував, ніби радіючи своїй хворобі? Тоді вчитель ставав твоїм учнем. Але для чого згадав я про це? Одне всім кажу і проповідую через тебе, а саме: нам більше треба оплакувати людей порочних за їхню внутрішню хворобу, ніж їм нас, коли хвора наша зовнішня людина; і хвороба любомудра краще за неприборкане благоденство.

    35. До нього ж (178)

    Сповіщає про крайній розлад свого здоров’я

    Колись я писав тобі утішливі у хворобі листи, бо ти перший захворів; а тепер, здається, тобі вже потрібно утішати мене, який майже однаково з тобою страждає, тому що ми, будучи друзями, і в цьому не повинні різнитися. Але, краще сказати, ти вже подав втіху своїм терпінням і мене напоумлюєш до терпіння.

    36. До нього ж (179)

    Про те, чим утішається, страждаючи у хворобах

    Страждаю від хвороби і радію не тому, що страждаю, але тому, що можу бути вчителем у терпінні для інших. Бо коли не можу зробити так, щоб не страждати, то здобуваю стражданням те, що переношу його і дякую як у радощах, так і в скорботах, будучи певен, що все, що трапляється з нами, у Слова не без розумної причини, хоча нам і здається, що немає такої причини.

    37. До Софронія (26)

    Просить його заступництва для Євдоскія, сина ритора Євдоксія

    Шанувати матір — справа свята. Але у кожного своя матір, а спільна для всіх мати — батьківщина. Її вшанував ти, щоправда, блискучістю свого життя у всіх аспектах; але вшануєш і ще, якщо тепер зважиш на мене, почувши моє прохання. У чому ж моє прохання? Без сумніву, ти знаєш найкрасномовнішого в нашій батьківщині ритора Євдоксія. Його син, скажу стисло, теж Євдоксій, і життям, і даром слова, тепер перед тобою. Тому щоб стати тобі ще більш іменитим, будь прихильним до цієї людини, хоч у чому попросить він твого заступництва. Тому що соромно тобі, коли ти став загальним заступником своєї батьківщини і багатьом уже виявив благодіяння, і додам, що й ще багатьом виявиш, не вшанувати перед усіма того, хто перевершує всіх даром слова, не вшанувати й саме красномовство, яке, якщо не за що інше, то тому вже треба справедливо шанувати, що воно похваляє твої чесноти.

    38. До Фемістія (32)

    Просить бути керівником в освіті Євдоксія, сина ритора Євдоксія

    Спартанця вирізняє спис, Пелопіда — плече, а великого Фемістія — вченість. Бо хоча і в усьому ти всіх перевершуєш, однак ученість, скільки знаю, є найзначнішою із твоїх достоїнств. Вона й на самому початку з’єднала нас, якщо тільки і я що-небудь важу в науках; вона й тепер переконала мене бути сміливим. Але якщо узнаєш людину, про яку прошу, то, можливо, і схвалиш мою сміливість. Представляю тобі сина знаменитого Євдоксія і також мого сина Євдоксія ж, котрий дуже заслуговує уваги і життям, і даром слова, як сам це збагнеш, якщо, згідно з прислів’ям, прикладеш мотузку до каменя (яке ж інше мірило вірніше за тебе), а для мене особливо любого як через дружбу батька, так не менше завдяки власній його чесноті. Тому вияви благодіяння цій людині, ніби мені самому благодіючи, і до честі своєї вченості благозволь допомогти йому йти вперед. Йому потрібно науками здобути собі популярність і для того мати успіх у них, щоб забезпечувати себе їжею. А чому і як потрібно йому вчитися, це сам він пояснить тобі; твоя ж ученість і твоя благорозумність підкажуть це своєму благому розсуду.

    39. До Софронія (27)

    Просить його дружби й заступництва Амазонію

    Друзям бажаю, щоб усе було благоуспішно. А коли називаю кого друзями, розумію людей прекрасних, добрих, з’єднаних зі мною узами чесноти, бо й сам прагну до чесноти. Тому й тепер, пошукавши найважливіше, що подарувати б високоповажному братові нашому Амазонію (оскільки чудово захопився ним під час недавньої з ним зустрічі), подумав я, що замість усього слід подарувати йому одне — твою дружбу й твоє заступництво. Він за короткий час показав більшу вченість, ніж ученість того роду, якої домагався я сам, коли ще мало прозрівав, так і вченість того роду, про яку турбуюся тепер, коли прозрів на висоті чесноти. А чи важу я для нього що-небудь стосовно чесноти, це ти сам побачиш; зі свого ж боку показую другові, що маю в себе найкращого — із друзів. І тому що тебе визнаю першим і щирим другом, то бажаю, щоб ти був йому таким, яким повинен ти бути і на вимогу спільної батьківщини, і за бажанням мого слова і моєї любові, яка обіцяє йому замість усього твоє піклування.

    40. До Василія Великого (33)

    Дорікає св. Василію, який під приводом своєї хвороби кликав
    св. Григорія до Кесарії, коли там обирали нового єпископа на місце
    померлого Євсевія, пояснює причини,
    чому повернув з дороги (370 р.)

    Не дивуйся, якщо здасться, що кажу щось страшне і чого ніхто раніше не казав. На мою думку, хоча і здобув ти славу людини постійної, непогрішимої і твердої розумом, однак і вживаєш, і робиш багато чого більш просто, ніж непогрішимо. Бо хто вільний від пороку, той не одразу підозрює порок. Це сталося й тепер. Викликав ти мене в метрополію, коли потрібно було порадитися про обрання єпископа. І який благовидний і переконливий привід! Прикинувся, що хворий, при останньому диханні, бажаєш мене бачити й передати мені останню свою волю. Не знав я, до чого це хилиться і як своїм прибуттям допоможу справі, але відправився в дорогу, дуже засмучений звісткою. Бо для мене чи є що вище за твоє життя, чи є щось скорботніше за твій відхід? Проливав я джерела сліз, ридав, і вперше тепер дізнався для себе, що ти ще не утвердився в любомудрії. Бо чого не наповнив надгробними риданнями? Коли ж дізнався, що в місто збираються єпископи, зупинився на дорозі і здивувався, по-перше, тому, як ти не подумав про благопристойність і не остерігся язика людей, які найчастіше зводять наклеп на простодушних; по-друге, як думаєш, що не одне і те ж пристойно і тобі, і мені, яких на початку так здружив Бог, що і життя, і навчання, і все в нас спільне; а по-третє (нехай і це буде сказано), як подумав, що тут виставлятимуть на вид людей побожних, а не сильних у місті й улюблених народом? Тому я повернув корму і їду назад. Та й тобі самому, якщо хочеш, бажаю уникнути теперішніх заколотів і поганих підозр, а твоє благоговіння тоді побачу, коли влаштуються справи і дозволить мені час; побачу — і тоді сваритиму більше й сильніше.

    41. До жителів Кесарії від імені батька (34)

    Батько св. Григорія Богослова, пояснюючи кесарійцям,
    наскільки важливе обрання єпископа, відмовляється через хворобу
    бути присутнім при цьому обранні і пропонує на єпископа св. Василія

    Я — малий пастир, настоятель невеликого стада і останній із служителів Духа. Але благодать не стиснута, вона не обмежується місцем. Тому й малим нехай буде дозволена відвага, особливо коли мовиться про справи спільні і такі важливі; і малі дають поради при такій сивині, яка, можливо, скаже щось розумніше за багатьох. У вас нарада не про неважливу і звичайну справу, але про таку, яка, чи добре, чи зле буде вирішена, з необхідності спричинить у суспільстві або те, або інше. У нас слово про Церкву, за яку Христос помер, слово про те, хто очолить і приведе її до Бога. «Світильник тілу», як чуємо, «є око» (Мф. 6, 22), тільки не це тілесне око, яке бачить і видиме, а око духовне, яке споглядає те, що й споглядаємо. А світильник Церкви — єпископ, як вам самим відомо, хоча б і не писав я. Тому як оку необхідно бути чистим, щоб тіло рухалося правильно, а коли око не чисте і тіло рухається неправильно, тоді разом із предстоятелем Церкви, який він буде, і Церква або зазнає небезпеки, або спасається. Про кожну ж церкву потрібно піклуватися як про Тіло Христове, а тим більше про вашу, яка від початку була матір’ю майже всіх Церков, та й тепер така, і визнається такою і до якої всі звернені, як коло до своєї середини, не тільки через православ’я, з давнини всім проповідуваного, але й через очевидним способом даровану їй від Бога благодать однодумності. Отже, оскільки для роздумів про це ви запрошували й мене, вчинивши в цьому правильно і згідно зі статутами; а мене втримує старість і неміч, то як, якби я прибув особисто, за сприяння укріплюючого Духа (тому що для віруючих немає нічого неймовірного), це було б для всіх краще й для мене приємніше, бо й вам допоміг би чим-небудь, і сам долучився б до благословення; так, будучи не в стані виконати цього через перемагаючу хворобу, буду сприяти, скільки можливо, відсутньому. Я певен, що є й інші гідні предстоятельствувати у вас, тому що місто ваше велике і здавна добре управлялося мужами високими; але нікому із шанованих вами не можу віддати переваги як боголюбивішому синові нашому, пресвітерові Василію — мужеві (кажу це перед свідком Богом), котрий і в житті, і в ученні досяг чистоти більше за іншого (а що найважливіше), тим і іншим здатного протистояти нинішньому часу і розростанню пустослів’я єретиків. Пишу це і священнодіючим, і ченцям, одягненим і урядовою, і порадчою владою, а також і всьому народу. Якщо буде на це згода і верх отримає мій голос, настільки здоровий і правий, як промовлений згідно із самим Богом, то духовно є присутнім і буду присутнім з вами, краще ж сказати, покладаю вже руку й дерзаю духом. А якщо ні, то, якщо не буде на це згоди і подібні справи судитимуть по співбратствах і родинностях і рука заколотного натовпу знову порушить справедливість суду, то робіть, що вам самим завгодно, а я від цього далекий.

    42. До Євсевія, єпископа Самосатського, від імені батька (36) 6

    Він же цим листом і через подателя його, диякона Євстафія,
    запрошує Євсевія на зустріч і сприяти в обранні св. Василія
    єпископом Кесарійським

    «Хто дасть мені крила, як у голуба» (Пс. 54, 7)? Або як оновиться старість моя, щоб я прийшов до твоєї любові, утамувати бажання, яке маю — бачитися з тобою, описати тобі печаль душі і знайти в тебе які-небудь втіхи в скорботах? Відтоді, як спочив блаженний єпископ Євсевій, великий осягнув мене страх, щоб ті, що часом вкрадаються в церкву нашої метрополії і бажають наповнити її єретичними плевелами, скориставшись часом і своїми лукавими вченнями, не викорінили благочестя, з великим трудом посіяного в душах людських, і не розділили єдності Церкви, що вони вже зробили в багатьох церквах. Оскільки ж до мене прийшов лист від кліру, в якому благають не залишати їх у такий час без опікування, то, подивившись навколо себе, я згадав про твою любов, про праву віру й ревність, які завжди маєш за церкви Божі. Тому послав до тебе улюбленого диякона Євстафія просити твою статечність і благати, щоб до попередніх трудів про церкви ти додав і теперішній, щоб зустріччю зі мною заспокоїв мою старість, і в цій православній церкві утвердив відоме всім благочестя, разом зі мною (якщо удостоюся бути приєднаним до тебе в цій благій справі) давши пастиря, з волі Господньої, здатного управляти людьми Божими. У мене на увазі є муж і тобі самому відомий. Якби ми сподобилися залучити його, то знаю, що придбали б велику сміливість перед Богом і зробили б велике благодіяння народу, який запросив нас. Але ще і неодноразово благаю, відклавши всяке зволікання, відправся в дорогу і попередь неприємності зимової дороги.

    43. До єпископів від імені батька (35)

    Він же до єпископів тих, які зібралися в Кесарії, щоб обрати єпископа,
    віддає свій голос за св. Василія, втім ставить їм на карб,
    що запросили його вже після початку справи

    Які ви ласкаві, людинолюбні і сповнені любові! Запрошуєте мене в метрополію, як думаю, для наради про єпископа, бо згадую вашу думку. Але не повідомивши мене, що потрібно прибути, притім ні навіщо і коли, раптом повідомляєте, що вже приступили до чогось, начебто не та у вас думка, щоб зробити мені честь, або не про те турбуєтесь, щоб я був з вами, але стараєтесь відхилити мою присутність, щоб не вийшло чого проти моєї волі. Такий ваш вчинок; і я переживу цю образу; яка ж моя думка, поясню вам. Дехто пропонує, звичайно, інших, кожний згідно зі своїми вдачами і зі своїми вигодами, що часто буває в подібних випадках. А я не можу (і було б несправедливо) віддати перевагу кому-небудь, крім досточеснішого сина нашого, пресвітера Василія. Бо кого з відомих нам знайдемо або життям, які заслуговують більше схвалення, або в слові сильнішого і з усіх поглядів прикрашеного красою чесноти? Якщо тілесна його неміч буде приводом, то ви вибираєте не борця, а вчителя. А притім і те вже ознака сили, що підкріплює й підтримує немічних, якщо вони є. Якщо приймете цей голос, то готовий бути у вас і сприяти вам, чи духовно, чи тілесно. А якщо подорож пропонується мені з умовами і розбіжності готові взяти верх над правдою, то я радий, що знехтуваний вами. Це буде справою вашою, за мене ж помоліться.

    44. До Євсевія, єпископа Самосатського (37)

    Св. Григорій Богослов вже від своєї особи дякує за згоду
    на обрання св. Василія єпископом Кесарійським і повідомляє
    про від’їзд свого батька в Кесарію

    Із чого почну похвалу тобі? З яким словом звернуся до тебе, щоб пристойніше найменувати? Чи назву тебе стовпом і утвердженням (1 Тим. 3, 15) Церкви, чи світилом у світі (Флп. 2, 15), говорячи разом з Апостолом? Чи вінцем похвали для частини християн, які спасаються? Чи даром Божим, опорою батьківщини, керманичем віри, посланником істини? Чи всіма цими іменами разом і ще багатьма іншими? І такий надлишок похвал підтверджу очевидним. Який це своєчасний дощ зійшов на спраглу землю? Яка рясна вода з каменю для подорожніх у пустелі? Який подібний хліб ангельський (Пс. 77, 25) споживала людина? Яким перед своїми учнями, котрі потопали, сильний для всіх Господь Ісус представ так вчасно, щоб і море приборкати, і врятувати від бурі (Мф. 14, 23-33), як ти з’явився нам, знеможеним, засмученим і ніби ми потрапили в катастрофу? Чи потрібно говорити про інших? Якою благодушністю й задоволенням наповнив ти душі православних і як багатьох позбавив розпачу! Та й мати наша Церква (розумію Кесарійську), тепер, бачачи тебе, справді складає із себе одяг вдівства, одягається в ризу радості і ще більше звеселиться, коли матиме достойного пастиря і її самої, і попередніх пастирів, і твоїх рук. Тому що і сам бачиш, яке наше становище, і скільки чудес зробила твоя ревність, твої труди і твоя відвага в Бозі. Оновлюється старість, перемагається хвороба, ті, що лежать на одрах, встають, і немічні наділяються силою. Тому роблю висновок, що і справи наші завершаться як ми бажаємо: за тебе і за мене діє мій батько, котрий теперішнім подвигом за Церкву покладе прекрасний кінець усього свого життя і чесній сивині. І точно знаю, що він повернеться до нас із оновленими, зміцнілими силами, і твоїми молитвами, від яких усього можна сподіватися. А якщо і втратить життя серед цих турбот, то це не втрата — сподобитися такої кончини і в подібній справі. Мене ж прошу вибачити, якщо, трохи поступившись язику людей лукавих, почекаю з приходом до тебе, і обійняти тебе, і особисто додати до похвали недоговорене тепер.

    45. До Василія Великого (38)

    Виявляє свою радість у зв’яжу з його вступом на Кесарійський престол
    і пояснює причини, чому бариться з приходом до нього

    Як тільки довідався я, що ти зведений на високий престол, Дух переміг, світильник, що і раніше не темно світив, поставлений на свічнику і в усіх на очах; зізнаюся, зрадів цьому. Та і як було не радіти, бачачи, що спільна справа Церкви була в поганому стані і потребувала такого керівництва? Однак не одразу я поспішив до тебе, і не поспішаю, і ти сам цього не вимагай, по-перше, щоб зберегти мені честь твою й щоб не подумали, що збираєш прихильників, через незнання пристойності й через квапливість, як можуть сказати заздрісники; а по-друге, щоб мені самому здобути сталість і бездоганність. Тому ти, можливо, скажеш: «Коли ж прийдеш? І до якого часу будеш відкладати?» До того, як Бог повелить, і зникнуть тіні тих, що тепер замислюють зло і приховують заздрість. Бо добре знаю, що недовго будуть противитися прокажені, що загороджують Давиду вхід до Єрусалима.

    46. До нього ж (39)

    На докори св. Василія за холодність до нього відповідає йому похвалами

    Як? Хіба щось твоє для мене те ж, що покинута ягода на виноградній лозі? Яке вирвалося в тебе слово з огорожі зубів, о, божественна і священна голово? Або як наважився ти вимовити це? Хіба тільки для того, щоб і я міг наважитися трохи? Як надихнула думка, написало чорнило, прийняв папір? Науки, Афіни, чесноти, труди, підняті для наук! Бачиш, написане тобою ледь не робить мене трагіком! Чи мене ти не знаєш, чи себе самого? Як може бути маловажним для Григорія щось твоє, око всесвіту, звучний глас і труба, палата вченості? Чому ж іншому хтось дивуватиметься на землі, якщо Григорій не дивується тобі? Одна весна в році, одне сонце між зірками, одне небо обіймає собою все, один голос вище за всіх, і це (якщо здатний я тільки судити про подібні діла і не обманює мене любов, чого не думаю), це твій голос. А якщо ставиш мені за провину, що не хвалю тебе, як належало б, о, звинувачуй за це всіх людей, тому що ніхто інший не хвалив і не хвалить як треба, як хвалив би ти, як хвалила б твоя звучна мова, якби можна було хвалити самого себе і дозволяв це закон похвальних слів. А якщо звинувачуєш мене в презирстві, то чому не звинуватиш спочатку в божевіллі? Але якщо обурюєшся на те, що любомудрую, то дозволь сказати, це єдине і вище за твої слова.

    47. До нього ж (43)

    Підбадьорює св. Василія протидіяти підступу ворогів Церкви
    і не перейматися тим, що Анфім, єпископ Тіанський,
    роблячись незалежним від Кесарійського престолу,
    привласнив собі багато єпархій в Кесарійській метрополії (372 р.)

    Чую, що ти непокоїшся через нещодавні нововведення і маєш клопоти через якусь софістику й звичайну допитливість правлячих тут. Це не дивно, тому що мені відома заздрість, знаю й те, що багато з тих, що оточують тебе, через тебе ж роблять свої справи й роздмухують іскру малодушності. Тому не боюся, щоб ти в скорботних обставинах потерпів щось невластиве любомудрості, не гідне себе й мене. Навпаки, думаю, що особливо тепер дасть знати про себе мій Василій, тепер і виявиться та любомудрість, яку постійно ти збирав; тепер ніби високою хвилею, знищиш злі задуми, і, коли інші зніяковіли, ти залишишся непохитним. А якщо хочеш, прибуду і сам, і, можливо, запропоную яку-небудь думку, якщо тільки морю не вистачає води, а тобі — порадника. У кожному ж разі сам для себе придбаю користь і повчуся любомудрості, разом з тобою терплячи образи.

    48. До нього ж (50)

    Висловлює своє занепокоєння, що через рукоположення в сан
    єпископа Сасимського введений у відносини, зовсім противні його духу

    Невже не перестанеш хулити мене, як людину неосвічену, грубу, неварту дружби та й самого життя, бо насмілився усвідомити, що я потерпів? Тому що іншої образи я не завдав тобі, можеш сам підтвердити це; та і я не усвідомлюю і не бажаю усвідомлювати за собою, щоб у чомусь маловажному або важливому вчинив перед тобою зле, крім того одного, що відчув себе обманутим, і хоча вже занадто пізно, однак довідався, і звинувачую в цьому престол, який раптом підніс тебе наді мною. Утомився я, слухаючи докори тобі й захищаючи тебе перед людьми, яким добре відомі і колишні, і нинішні наші з тобою стосунки. Найсмішніше, або, краще сказати, гідне жалю — відчувати на собі те, що того самого і кривдять, і дорікають, як це трапилося тепер зі мною. Дорікають же інші і в тому і в іншому, кожний, в чому кому завгодно, згідно з його вдачею або в міру гніву на нас; а самі людинолюбні — у презирстві, у зневазі, у тому, що після використання, кинутий я, як взагалі безчесний і нічого не вартий сосуд, або як підпірка під зводами, яку, склавши звід, виймають і вважають за ніщо. Тому надамо цим людям цілковиту волю, нехай говорять, що можуть сказати; ніхто не утримає самовільного язика. І ти в нагороду мені віддай ті блаженні й порожні надії, які придумав проти ганьбителів, що для моєї ж честі кривдиш мене, людину легковажну й здатну тільки до чогось подібного. А я висловлю, що на душі; не гнівайся на мене; бо скажу те ж, що говорив і під час самої скорботи; і тоді я не був настільки або запалений гнівом, або вражений тим, що трапилося, щоб втратити розум і не знати, що сказав. Не буду шукати зброї і вчитися військової хитрості, якої не вчився і раніше, коли, очевидно, для того був особливий час, бо всі озброювалися, усі шаленіли (тобі відомі недуги немічних). Не буду піддавати себе нападам войовничого Анфіма, хоча і не зовсім спритного воїна, будучи сам беззбройний, невойовничий і відкритий для ран. Але борися з ним сам, якщо хочеш, тому що потреба і немічних нерідко робить воїнами; або шукай людей, які будуть боротися, коли Анфім захопить твоїх віслюків, охороняючи тісні проходи і, подібно до амаликитян, відбиваючи Ізраїля. А мені замість усього дай безмовність. Яка потреба вступати в боротьбу за ссавців і птахів, і притім за чужих, начебто йде справа про душі і про закони Церкви? Для чого метрополію позбавляти славних Сасимів або оголювати й відкривати таємницю серця, яку необхідно приховувати? Але ти будь мужнім, долай і все піднімай для своєї слави, як ріки поглинають весняні потоки, ні дружбі, ні звичкам не даючи перевагу перед чеснотою і благочестю, не турбуючись про те, яким вважатимуть тебе за такий вчинок, але віддавшись єдиному Духові, а я від дружби твоєї отримаю одну вигоду, що не віритиму друзям і нічого, крім Бога, не шануватиму вище.

    49. До Василія Великого (49)

    Захищається, що не через лінощі і не через недбальство
    відмовляється від єпископства в Сасимах,
    куди рукоположив його св. Василій проти його волі.

    Докоряєш мені лінощами і недбальством, бо не взяв твоїх Сасимів, не захопився єпископським духом, не озброююся разом з вами, щоб боротися, як б’ються між собою пси за кинутий їм шматок. А для мене найважливіша справа — безтурботність. І щоб знати тобі щось із моїх досконалостей, настільки похваляюся своєю безтурботністю, що велич духу в цьому вважаю законом для всіх; і думаю, що якби всі наслідували мене, то не було б занепокоєнь Церквам, не терпіла б наруг віра, яку тепер кожний перетворює на зброю своїй любові до суперечок.

    50. До нього ж (51)

    Описує, як він і його батько прийняли в себе Анфіма,
    єпископа Тіанського, і чому з ним листувалися

    Як гаряче і подібно до лошака скачеш ти в листах своїх! І це не дивно: тобі, який недавно досяг слави, хочеться показати переді мною, яку придбав ти славу, щоб через це зробити себе ще більш високоповажним, подібно до живописців, які пишуть тільки красоти. А якщо переказувати тобі всі вчинки єпископів і зміст листа, який тебе турбує, із чого я почав його, до чого довів і чим закінчив, то мені здається, що це перевищить межі листа і не стільки справою виправдання, скільки історії. Стисло кажучи, прийшов до нас мужній Анфім з деякими єпископами, чи щоб відвідати батька мого (бо й так про це думали), чи щоб зробити те, чого домагався. Після тривалих випитувань багато про що: про парафії, про сасимські болота, про моє рукоположення; після того як він і жалівся, і просив, і погрожував, і виставляв свої права, хулив, хвалив, обводив для себе кола на доказ, що ми маємо дивитися на нього одного і на нову метрополію, яка найважливіша. Після всього цього сказав я: «Для чого вписуєш у своє коло наше місто, коли ми і складаємо Церкву, цю в справжньому сенсі і притім здавна матір Церков?» Нарешті ні в чому не досягнувши успіху і з великою гордовитістю докоривши нас у прихильності до Василія, начебто до якогось Филипа 7, він пішов. Невже думаєш, що цим ми завдали тобі образи? Я так не вважаю. Розглянь же й зміст листа, чи справді він написаний, щоб образити тебе? На наше ім’я склали соборне запрошення. Я сперечався, казав, що це образа, але вдруге вимагали, щоб через мене ви були запрошені для наради про це; і я на це погодився; але щоб не повторилося колишнє, даю все на вашу волю; чи є бажання зібрати їх, де й коли? І це показувало в мені людину шанобливу, а не кривдника. Коли ж і це зробив я не на образу, то скажи решту. Якщо від мене потрібно вам узнати це, прочитаю вам [той] самий лист, який Анфім, коли він, незважаючи на заборони й погрози наші, захоплював у свою владу болота, надіслав нам, і ображаючи, і паплюжачи нас, і ніби співаючи переможну пісню над нами як такими, що зазнали від нього поразки. Що ж це за причина? І його гнів терпимо через вас і вам не подобаємося як ті, що догоджають йому? Але про це належало дізнатися раніше, дивний муже, і потім уже не ображати, якщо не з іншої причини, то хоча б як пресвітерів. А якщо маєш велике бажання показати себе і честолюбство і кидаєш до нас слово з висоти як громадянин метрополії до громадян малого міста або як таких, що навіть не мають у себе міста, то й у нас є гордість, яку можемо протиставити твоїй. Це нікому не важко, а можливо, і пристойніше.

    51. До Ніковула (19)

    Про те, як писати листи

    Ті, що пишуть листи (ти і про це в мене запитуєш), одні пишуть довше належного, а інші занадто коротко; але й ті й інші грішать проти міри, що схоже на тих, які стріляють в ціль, одні не докидують стріли до цілі, а інші перекидають її за ціль, в обох же випадках однаково не влучають, хоча помилка виникає від протилежних причин. Мірою для листа є необхідність. Не потрібно писати довгого листа, коли предметів небагато; не потрібно й скорочувати його, коли предметів багато. То що ж? Чи потрібно мудрість міряти перською верстою або дитячими ліктями й писати так недосконало, щоб це не нагадувало лист, а полуденні тіні або штрихи, покладені один на одного, яких довжини збігаються, і більш мисленно уявляються, ніж дійсно виявляються різними в одних своїх межах, і у власному сенсі, можна сказати, суть подоба подоб? Щоб знати міру, необхідно уникати невідповідності в розмірі в тому і в іншому. Ось що знаю про стислість; а в роздумах про ясність відомо те, що потрібно, наскільки можливо, уникати стилю книжкового, а більше наближатися до стилю розмовного. Стисло ж кажучи, той лист досконалий і прекрасний, який може догодити і невченому, і вченому, — першому тим, що пристосований до понять простонародних, а другому тим, що вище простонародного, бо однаково нецікаві — і розгадана загадка, і лист, що вимагає тлумачення. Третя риса листів — приємність. А її дотримаємо, якщо будемо писати не зовсім сухо й жорстко, не без прикрас, не без мистецтва, і, як кажуть, не дочиста обстрижено, тобто коли лист не позбавлений думок, прислів’їв, висловів, а також дотепів і хитромудрих висловів, бо всім цим слову надається насолода. Однак і цих прикрас не слід вживати надмірно. Без них лист грубий, а при їхній надмірності — роздутий. Ними потрібно користуватися в такій же мірі, в якій червоними нитками в тканинах. Допускаємо іносказання, але не у великій кількості, і притім узяті не з ганебних предметів; а протиставлення, відповідність висловів і рівномірність членів слова надаємо софістам. Якщо ж де й вживемо, то будемо це робити ніби граючи, але не навмисно. А кінцем листа буде те, що я чув від одного балакуна про орла. Коли птахи сперечалися про царську владу й інші прибули на зібрання в різних убраннях, тоді у орла найпрекрасніше було те, що він не думав бути гарним. До того ж самого потрібно найбільше прагнути в листах, тобто щоб лист не мав зайвих прикрас і найбільше наближався до природності. Ось що про листи посилаю тобі в листі! Можливо, взявся я і не за свою справу, бо займаюся важливішим. Інше доповниш сам своєю працьовитістю як людина тямуща, а також навчать тебе цьому люди досвідчені в цій справі.

    52. До нього ж (121)

    Виконує його прохання зібрати і надіслати йому свої листи.

    Восени вимагаєш від лугу квітів; старого Нестора змушуєш одягати зброю, вимагаючи від мене якоїсь обробленості в словах, який вже давно відклав бажання відмінностей у всякому слові і в житті. В іншому ти накладаєш на мене не який-небудь подвиг Геракла або Еврістея, а, навпаки, досить легку і мені посильну справу — зібрати для тебе, скільки зможу, моїх листів. А тому заклади у свої книги цей ремінчик — не любовний, а вчений, що не стільки слугує для вказівки, скільки корисний і нашим сопілкам. Тому що як усяка річ має свою більшу або меншу відмітну ознаку, так і мої слова, де тільки потрібно, мають прикметною властивістю повчальність у думках і догматах; і в них, як у шляхетному походженні, завжди видно батька не менше того, ніж у тілесних рисах дітей зберігаються риси батьків. Так я зі свого боку зробив своє; а ти віддай мені як самим писанням, так і отриманою для себе користю з написаного мною. Не можу ні просити, ні вимагати іншої нагороди, яка була б кращою за цю, кориснішою для прохача і пристойнішою для того, хто нагороджує.

    53. До нього ж (52)

    Засвідчує перед ним свою повагу до св. Василія

    Завжди я віддавав перевагу великому Василію, хоча він і іншої про це думки, так віддаю перевагу й тепер, скільки через дружбу, стільки й заради самої істини. Тому спочатку кладу його листи, а свої після. Тому що дуже бажаю, щоб у мене з ним був у всьому взаємний зв’язок, а зараз прагну тим показати й іншим приклад скромності й підпорядкованості.

    54. До нього ж (18)

    Про те, що значить писати лаконічно

    Писати лаконічно не те, як ти про це думаєш, — не просто писати мало складів, але в небагатьох складах викласти багато чого. Так Гомера називаю найбільш коротким письменником, а Антімаха — багатослівним. А чому? Тому що про довжину слова суджу за змістом, а не за кількістю літер.

    55. До нього ж (20)

    Запрошує до себе

    Тікаєш від тих, які за тобою женуться, можливо, за правилами любовної науки, щоб надати собі більше шани. Отже, приходь і тепер заповни для нас втрату настільки довгого часу. І якби тебе затримувала якась із тамтешніх справ, то знову залишиш нас і тим зробишся для нас ще достоповажнішим, тому що знову будеш предметом наших бажань.

    56. До Фекли (213)

    Запевняє її у своїй відданості
    і втішає в скорботах (389 р.)

    Невелику твою приписку я одержав, як великий лист. І ви мої, і я ваш — так поєднує нас Дух! Знаючи це, і моліться за мене, і в усьому покладайтеся на мене із впевненістю, що не маєте людини, яка була б з вами щирою і стільки ж турбувалася про вас, скільки й про себе, якщо ще не переконало вас у цьому давнє наше знайомство і досвід. А про ваші скорботи чи потрібно писати мені? Хіба тільки виявлю бажання, щоб ви, прийнявши це за випадок виказати високу любов до мудрості, були в стражданнях терплячі і так протидіяли тим, що завдають вам скорботи; тому що інакше вчиняти і неможливо, і неблагочесно.

    57. До неї ж (237) 8

    Просить надіслати вина
    для будівельників церковної огорожі

    Торік був на батьківщині сильний холод і на виноградних лозах побив вусики, які вже розгалузилися для утворення із себе грон; залишившись же безплідними, і наші чаші вони зробили без вологи й пересохлими. Але що змусило мене так жалібно тобі описувати безплідність рослин? Щоб сама ти, за словом Соломона, стала для нас зрілим виноградом (Пісн. 2, 13) і плодовитою гілкою, яка не гронами прикрашена, а виточила вже для спраглих вологу із грон. Хто ж ці спраглі? Будівельники церковної огорожі. Не маючи можливості напоїти їх гірським напоєм, вдаюся до твоєї багатогронної руки, щоб ти наказала своїм джерелам вилити на нас ріку. Зробивши це незабаром, оживиш у багатьох пересохлі вуста, а насамперед дуже обрадуєш мене, котрий аттично випрошує собі на бідність.

    58. До Василія (41)

    Переказує, як один з ченців на якихось зборах, де був св. Григорій,
    докоряв св. Василію і йому самому, першому нібито нездоровим
    вченням про Святого Духа, а другому боязкістю, і як сам св. Григорій
    намагався, втім безуспішно, виправдати св. Василія (371 р.)

    Вождем життя, учителем догматів і всім, що не сказав би хто прекрасного, я вважав тебе здавна, і тепер вважаю; і якщо є інший хвалитель твоїх досконалостей, то, без сумніву, він стане або поруч зі мною, або за мною. Так прихильний я до твого благочестя і так начисто весь твій! І це не дивно. Тому що з ким довше спілкуєшся, від того більше бачиш досвіду; а де отримуєш досвід, там і свідчення досконаліше. Якщо є для мене щось корисне в житті, то це твоя дружба і спілкування з тобою. Так я думаю про це і бажав би завжди так думати. А що тепер пишу; пишу не з доброї волі, однак напишу це. І ти не гнівайся на мене; або сам я буду вкрай засмучений, якщо не повіриш мені, що кажу і пишу це із прихильності до тебе. Багато ганьблять нас, називаючи нестійкими у вірі, саме ж усі ті, які думають, що в мене з тобою все спільне, що й прекрасно вони роблять. І одні з них звинувачують явно в нечесті, а інші в боязкості, у нечесті — ті, які впевнені, що говоримо не істинно, а в боязкості — ті, які приписують нам ухиляння. Але яка потреба повторювати слова інших? Тому перекажу тобі, що сталося недавно. Був бенкет, і на бенкеті було чимало людей знатних і до нас прихильних, а з-поміж них був хтось із тих, що носять ім’я й образ благочестя. Бенкет ще не починався; слово зайшло про нас, які, як це за звичай трапляється на бенкетах, замість усякого іншого заняття в перервах стаємо предметом загального обговорення. Усі дивуються твоїм досконалостям, приєднують до тебе і мене, як такого, хто вправляється однаково з тобою в любомудри, говорять про нашу дружбу, про Афіни, про нашу єдність і однодумність у всьому; але цей любомудрий муж вважає це образливим і з великою рішучістю закричав: «Що ж це, шановні мої, ви так багато кажете неправди і лестите? Нехай хвалять їх за інше, якщо хочете, в тому не сперечаюся, але я не погоджуюся у найважливішому: за православ’я дарма хвалять Василія, дарма й Григорія, один зраджує вірі тим, що говорить, а інший тим, що терпить це». «Звідки в тебе це, порожня людино, новий Дафан і Авірон 9 у зарозумілості? — запитав я. — Звідки прийшов до нас із таким правом учительства? І як смієш сам себе робити суддею в таких предметах». «Я тепер, — каже він, — із собору, який був у мученика Євпсихія 10; і він свідок, що це дійсно так. Там я чув, як великий Василій богословствував про Отця і Сина досконало і як нелегко було б сказати будь-кому іншому; а у вченні про Духа відхилився від прямого шляху». І до цього додав він одне порівняння, зрівнявши тебе з ріками, які обходять каміння і виривають пісок. «А ти ось, дивний, — сказав він, дивлячись на мене, — дуже вже ясно богословствуєш про Духа» (і при цьому він нагадав один мій вислів, коли, богословствуючи в багатолюдних зборах, потім завершив я промову про Духа цими, часто повторюваними, словами: «доки нам приховувати світильник під спудом?» (Мф. 5, 15) 11; але він не ясно висловлює думку, ніби накидає тінь на вчення, не насмілюється виголосити істини, накидаючи нам на вуха вислови, пристойні людині більш верткій, ніж благочестивій, і прикриваючи дводушність силою слова. «Це тому, — відповів я, — що я стою не на очах, багатьом невідомий; інші майже й не знають, що буває кажу, і навіть чи кажу я, тому і любомудрую безпечно. Про нього ж багато говорять, як про людину, яка відома і сама по собі, і в Церкві. Усе сказане ним стає загальновідомим. Навколо нього жорстока битва; єретики намагаються ловити кожний голий вислів з вуст самого Василія, щоб після того, як уже все навколо захоплене, і цей муж, майже єдина іскра істини і життєва сила, що залишилися в нас, міг бути вигнаний із Церкви, і щоб зло вкоренилося в місті і з цієї Церкви, як з якоїсь засідки, розливалося по всьому світу. Тому нам краще бути ощадливими в істині, трохи поступившись часу, який затьмарив нас, як хмара, ніж ясною проповіддю привести істину в занепад. Бо про те, що Дух є Бог, немає нам шкоди знати і з інших висловів, що приводять до того ж висновку, оскільки істина не стільки у звуці, скільки в думці. Але Церкві [буде завдана] велика втрата, якщо з однією людиною буде вигнана істина. Такої обережності не схвалили присутні, називаючи її несвоєчасною і навіть глузували над нами; кричали ж на нас, що обгороджуємо більше свою боязкість, ніж вчення Церкви. Тому що набагато краще, стоячи за істину, охороняти своє, ніж такою обережністю і своє приводити в безсилля, і чужого не приймати». Але переказувати тепер у всіх подробицях те, що казав, і що чув я, і як надміру і власного свого звичаю висловлював своє обурення тим, що суперечили, було б довго, а можливо, і не потрібно. Кінець же слову той, що при цьому я з ними розпрощався. Але ти, божественна й священна голово, навчи мене, до чого нам слід йти в богослів’ї про Духа, які вживати вислови і до чого доходити у своїй обережності, щоб все це мати готовим для супротивників. Бо якби я, який краще за всіх знаю тебе і твої думки і неодноразово сам засвідчував і був засвідчений у цьому, зажадав тепер пояснення цього сам для себе, то був би сам невігласом і жалюгідною людиною.

    59. До нього ж (42)

    Виправдовується перед св. Василієм,
    котрий образився через попередній лист

    Інший, розумніший за мене, міг би передбачити це; а я людина вкрай проста і порожня не боявся цього, коли писав тобі. Образив тебе мій лист, але стверджую, що образив не в справі, не справедливо, а навпаки, дуже даремно. Правда, що ти не виявив своєї скорботи; але (в чому вчинив розумно) сховав її, ніби якоюсь личиною, закривши соромом обличчя печалі. А я, якщо зробив це з хитрістю й зловмисно, потерпаю не стільки від твоєї скорботи, скільки від істини; якщо ж вчинив просто, через звичайну прихильність, то буду звинувачувати свої гріхи, а не твоє налаштування, хіба що скажу тільки, що краще було б виправити це, ніж гніватися на порадників. Ти сам побачиш, що тобі робити, будучи в стані дати в цьому пораду й іншим. А я, зі свого боку, готовий, якщо дасть Бог, і бути в тебе, і подвизаться з тобою, і допомагати тобі в міру сил. Тому що під твоїм керівництвом і з тобою хто буде не в силах і хто не наважиться говорити і трудитися за істину?

    60. До нього ж (40)

    Перешкодою для зустрічі зі св. Василієм називає хворобу своєї матері
    і просить молитов Василія за її одужання

    Виконати твій наказ частково залежить від мене, а частково, думаю ще більшою мірою від твого благоговіння. Від мене — бажання й пильність, тому що й іншим часом я ніколи не ухилявся від зустрічі з тобою, а, навпаки, завжди домагався цього; тепер же ще більше цього бажаю. Від твоєї ж високоповажності залежить упорядкувати мої справи. Оскільки безвідлучно сиджу при постелі шанованої матері, яка багато вже часу страждає недугою. І якщо зможу залишити її поза небезпекою, будь упевнений, не позбавлю себе побачити тебе. Тільки допомагай своїми молитвами їй одужати, а мені звершити путь.

    61. До Аерія і Аліпія (53)

    Переконує їх виконати заповіт матері, котра
    частину свого маєтку заповіла Назіанзькій церкві

    Справедливо й свято, щоб істинні люблячі діти приносили в дар Богові, від Якого й ми самі, і все наше, як начатки, і токи, і точила, і самих дітей, так і нову спадщину, щоб частина, принесена ретельно в дар, привела до безпеки й решту. Тому не допустіть, щоб ваша милість дійшла до нас уже після всіх, але раніше за всіх будьте старанними до Бога, а через Нього і до всіх і, відкинувши мирські закони, підкоріться нашим законам, плодоносячи від себе старанність. Тому що хоча приноситься залишене іншими, але ретельність приймемо від вас, і Бог у багато разів більше того, що дасте тепер, віддасть вам, і не тільки в цьому тимчасовому і швидкоплинному житті, але й у вічному і постійному, яке одне мати на увазі й до якого спрямовувати всі свої надії — безпечна справа. Оскільки і Бог таким же буде до вас, які самі ви будете до бідних, то без дріб’язкових розрахунків і скупості, але з усією щедрістю і з ретельністю виконайте волю померлої. Уявляючи собі, що вона з вами й бачить ваші справи, заспокойте її своєю щедрістю, щоб одержати вам від неї не тільки майно, а й материнське благословення, що утверджує дома дітей. Подумавши, що, за написаним, краще мала частка із правдою, ніж величезна зі скупістю (Сир. 14, 3) — тільки б не сказати чого образливого — і що багато хто не пошкодував цілі будинки приносити в дар Церкві, а інші і від себе жертвували всім майном і зробили цей прекрасний обмін, — стали убогими заради тамтешнього багатства — не бідно сійте, щоб багато пожати (2 Кор. 9,6); але добру цю спадщину принесіть у дар і собі самим, і тим, кого найбільше любите, нічого не зменшуючи з написаного в заповіті, але із задоволенням і зі світлим лицем віддаючи, або краще сказати, повертаючи все Богові, як Його власність, і здобуваючи собі те одне, що може бути витрачене для ваших душ. Бо навіщо збирати для розбійників і злочинців, для прикростей часу, який від одного до іншого передає й перекидає непостійне багатство, а не вкладати свого майна в безпечні скарбниці, недоступні для зловмисників? В іншому і для інших показуйте свою ощадливість (тому що мені бажано, щоб ви, при своїй доброті, були й сильні), а для нас подвизайтесь подвигом добрим, тобто нехай один перемагає іншого благочестям і благословеннями, які Бог дає благоналаштованим. Отже, запевніть нас, що ви щирі християни. Краще ж сказати: поклавши прекрасний, настільки благочестивий і праведний початок, узгодьте з ним і все решту, щоб і ви один за одного, і ми за вас раділи, як з інших причин, так і тому, що благоналаштованістю в цьому ви показали добрий приклад усій Церкві.

    62. До Амфілохія (46)

    Не схвалює якогось вірмена, котрого вихваляє св. Амфілохій

    Наказ твоєї правоти ніскільки не варварський, а еллінський, краще ж сказати, християнський. Але вірменин, яким так багато похваляєшся, довершений варвар і далекий від нашого змагання.

    63. До Амфілохія (55)

    Цього Амфілохія, засмученого розлукою
    із сином Амфілохієм, який посвячений
    в сан єпископа Іконійського,
    сповіщає про кончину свого батька (374 р.)

    Ти журишся? А я, звичайно, радію! Ти проливаєш сльози? А я, як бачиш, святкую і звеличуюсь теперішніми обставинами! Тебе засмучує, що забраний у тебе син і визнаний гідним шани за чесноту; для тебе нестерпно, що його не буде біля тебе, що він не доглядатиме за тобою в старості і за звичаєм не прислуговуватиме в чому потрібно? А мені не гірко, що батько пішов від мене в останню путь, з якої вже не повернеться до мене, і я не побачу його більше! Після цього ніскільки не скаржуся, не вимагаю необхідної втіхи, знаючи, що власні нещастя не дають часу подбати про чужі; а немає людини настільки дружелюбної і любомудрої, щоб вона була вище за страждання і утішала іншого, коли сама потребує втіхи. Але ти додаєш удар до удару, звинувачуючи нас, як чую, і думаючи, що не потурбувалися за твого сина й за нашого брата або (що найважче) зрадили його, навіть не усвідомлюємо тієї втрати, яку понесли всі, друзі й рідні, особливо ж ти, який найбільше покладав у ньому надію життя, бачив у ньому єдину опору, єдиного доброго порадника, єдиного спільника в благочесті. На чому ж ґрунтуєш такі свої здогади? Якщо на попередньому, то пригадай, що, стривожений чуткою, я приходив до вас з наміром і готовий був передати свою думку, коли ще був час про це порадитися; але ти говорив зі мною про все, крім цього, не знаю, чи через ту ж скорботу чи з іншою якою метою. Якщо ж думаєш через останнє, то мені не дозволила побачитися з тобою іншим разом найбільша моя скорбота, обов’язкова шана батькові і поховання, тому не міг віддати перевагу нічому іншому, особливо ж, коли скорбота була така свіжа, що любомудрувати передчасно було б і вище за людську природу, і не тільки неблагочестиво, але й з іншого погляду неблагопристойно. Нарешті подумав я, що справа сама мене випередила, вже отримавши свій кінець, як бажано це було Правителеві наших справ. І годі про це. А тепер угамуй свою біду, як сам себе переконую, найбільш нерозумну. Якщо ж випаде тобі ще що-небудь, повідом мене, щоб тобі не засмучувати і мене частково, і себе самого, і щоб не зазнати чогось такого, що дуже недостойне твоєї шляхетності, замість інших обвинувачуючи мене, який нічим тебе не скривдив, але, якщо потрібно сказати правду, зазнав такого же примусу від спільних наших друзів, котрих ти вважав єдиними своїми благодійниками.

    64. До Євсевія, єпископа Самосатського (59)

    Просить молитов цього єпископа, котрого
    імператор Валент ув’язнив у Фракії і з котрим
    св. Григорій через свою хворобу не зміг побачитися,
    коли той проїжджав через Каппадокію (374 р.)

    Коли твоє богочестя проїжджало через нашу батьківщину, я не міг виглянути зі світлиці, будучи тяжко хворим. Але не стільки засмутила мене хвороба, що викликала смертний страх, скільки те, що я втратив твою священну і добру бесіду. Таке маю бажання бачити твою поважну особу, яке властиве людині, котрій потрібне зцілення душевних ран і котра сподівається одержати його від твоєї досконалості. Але якщо наслідком моїх гріхів було те, що я не міг тоді зустрітися з тобою, нині ж завдяки твоїй доброті може бути мені деяка втіха в горі. Бо якщо удостоїш і про мене згадувати у твоїх доступних до Бога молитвах, то це буде для мене напуттям для всякого благословення Божого, як у цьому моєму житті, так і в майбутньому віці. Те, що такий муж, який стільки подвизався за віру євангельську, який перетерпів стільки гонінь, що терпінням у скорботах підготував собі таку відвагу перед правосудним Богом, удостоює бути і моїм представником у молитвах, має, я впевнений, таку ж для мене силу, як і заступництво кого-небудь зі святих мучеників. Тому молю: безперестанно згадувати твого Григорія тим, чим сам бажаю стати гідним твоєї пам’яті.

    65. До нього ж (60)

    Хвалить Євпраксія, котрий виявив бажання прислужувати Євсевію,
    утішає самого Євсевія, як страждальця за Церкву Христову,
    і, дякуючи за звістку про себе, просить повідомляти надалі

    Усім для нас дорогий, один зі щирих друзів, вельмишановний брат наш Євпраксій, ще більш дорогим і щирим виявився своїм налаштуванням до тебе. Він і тепер з такою ретельністю кинувся служити тобі, як дуже спраглий олень (скажу словами Давида) утамовує нестерпну спрагу в приємному і чистому джерелі (Пс. 41, 2). За терпіння скорбот і заради нас благозволь стати для нього цим питтям. Блаженний той, хто удостоюється бути біля тебе. А ще блаженніший, хто стражданнями за Христа і подвигами за істину здобуває собі подібний вінець, якого сподобилися деякі з тих, які бояться Бога. Оскільки ти показав у собі чесноту, яка була не без випробувань: не тільки під час гарної погоди плив прямо і правив душами інших, але засяяв і серед тяжких спокус, ставши вище за гонителів тим, що мужньо залишив батьківщину. В одних є батьківська земля, а в нас — гарній град; другим, можливо, став належати наш престол, а в нас — Христос. Яке надбання! Що ми залишили і що отримали! «Пройшли крізь вогонь і воду», а я впевнений, що ввійдемо і в спокій (Пс. 65, 11), тому що Бог не до кінця залишить нас і не залишить без своєї турботи гнане праве вчення, але через безлічі наших хвороб звеселять нас утіхи Його. Цьому віримо і за це молимося. А тебе прошу молитися і за наше смирення. А якщо коли випаде час, не полінуйся благословити мене своїм писанням і додати мені благодушність звісткою про себе, як ушанував тепер.

    66. До нього ж (61)

    Дякує за лист і просить не забувати про нього

    Мене радує, що і пишеш до мене, і пам’ятаєш про мене, а що і ще важливіше — благословляєш мене у своїх листах. Бажав би я (чого й заслуговують твої страждання, твій подвиг за Христа і для Христа) удостоїтися того, щоб бути в тебе, поцілувати твоє богочестя і у твоїх стражданнях знайти для себе зразок терпіння. Але оскільки я недостойний цього, мене непокоять багато скорбот і не маю вільного часу, то виконую друге, тобто вітаю твою досконалість і прошу не ставити собі за труд пам’ятати про мене. Тому що не тільки корисно для мене удостоюватися твоїх писань, але навіть послужити на похвалу і прикрасу перед багатьма, що звертає на мене увагу муж, котрий володіє настільки високою чеснотою і має такий доступ до Бога, що і словом і прикладом може й інших приводити до Бога.

    67. До Юліана (57)

    Просить не ставити йому в провину непорозуміння
    між Юліаном і Ніковулом, і заступається за назіанзьке духівництво

    У мене багато прав на дружбу з тобою; крім же всього іншого, є загальна любов до наук, яка для багатьох найбільше заслуговує поваги і налаштовує до дружби; приводу ж до ворожнечі немає жодного, і дай Боже, щоб і не було. Тому що те, що в тебе із братом Ніковулом, або чим ти засмучений через Ніковула — це мене не більше стосується, ніж те, що робиться в Індії; знаю тільки, що я не давав свого схвалення ні на що таке, що між вами сталося. Тому не став мені в провину цього і заради такої причини не замишляй нічого поганого сам проти себе, але доверши ту людинолюбну справу, яку ти обіцяв бідним; а також і моїх кліриків, за яких я просив, звільни від перепису, розсудивши, що вкрай неймовірно, що коли інші весь свій маєток жертвують Богові, ти не захочеш даром зробити добро, і коли іншим містам даються в дар усі службовці вівтаря, я не одержу в дар тих, які при мені і прислужують мені, і притім не одержу від тебе, людини до мене досить близької, котрій і я сам, можливо, не роблю сорому. Написати тобі про це належало мені, а побачитися з тобою не вдалося, тому що хвороба погнала мене в Тіану шукати там лікування, поки є час. Пробач мене за це; замість мене маєш Бога, Який завжди з бідними і допомагає їм і Якого ти маєш поважати більше, ніж мою присутність.

    68. До нього ж (58)

    Через хворобу відмовляється від зустрічі
    з Юліаном для нарад про зрівняння податків,
    але дає йому потрібні поради

    Добре зробив, що запрошував мене в обитель разом з тобою подумати про зрівняння податків; ця справа варта чималої турботи. Охоче я побачився з тобою, якби я був здоровий; і прийду, якщо угодно буде Богові і стане це можливим. А тепер особисту зустріч заміняю листом. Знаю, що ти походиш від священних батьків і з дитинства ріс у Божому страху. Отже, що визнаєш корисним і для доброї про себе слави і для спасіння душі, то, звісно, зробиш, хоча б я і не писав про те. А якщо і мені слід додати щось від себе, то доводжу тобі, що замість усякого іншого роду життя, що обирається християнськими душами для служіння Богові, тобі має бути тепер це служіння, і придбаєш собі великий скарб, подбавши про спільну справу, виправивши те, що колись погано було розподілене. Для безпечного ж проходження справи єдиний і найважливіший засіб, про який тобі насамперед потрібно подумати, полягає в тому, щоб обрати співробітниками людей, про яких знаєш, що вони вирізняються благорозумністю і доброю моральністю; бо яка користь, якщо керманич хороший, а веслярі погані?

    69. До нього ж (56)

    Нагадує Юліану його обіцянку
    бути людинолюбним при обкладанні податками
    жителів Назіанза

    Є в мене твоя обіцянка; а судячи із твоєї вдачі, сміливо сподіваюся, що одержу й дар. Хоча міру винагороди найкраще знає великий Відпускатель боргів, однак якщо і в нашій волі робити подібні умови, то розміримо винагороду; від мене — жертва, а від тебе — людинолюбство.

    70. До Євтропія (63)

    Радіє, що Євтропій став християнином, і заразом шкодує,
    що хвороба перешкоджає побачитися з ним

    Що це значить? Великий Євтропій серед наших! І ми чуємо, але не насолоджуємося. Що ж інше, як не це ж саме, було і з відомим Танталом, який знемагав спрагою серед потоків? Ти, як пишеш, бажаєш зустрічі зі мною, і добре робиш. Такій людині, як ти, належало не нехтувати друзями, але й мимохіть зробити добро мені й тим же вшанувати після залишення звання правителя, чим удостоював вшановувати начальствуючи. Але в якому, думаєш, налаштуванні перебуваю я і що в мене на серці, що бажає бачитися з тобою не менше, якщо ще не більше за тебе (що й природно, бо гідне поваги бажане), але зв’язаного хворобою? Будь для мене тими єгипетськими ліками (чи це слово чи інше яке), якими Гомер лікує душі в скорботах. Але як будеш цими ліками? По-перше, пробач мені, бо добродушність готова пробачити, а потім напоумляючи мене своїми листами, тому що, коли ти був начальником, ми більше дивувалися твоїм чеснотам, ніж могутності.

    71. До нього ж (62)

    Дякує йому за лист

    Нехай інший хвалить у тобі що-небудь інше; без сумніву, тебе хвалять багато вуст; але я скажу те, чому найбільше дивуюсь. У тобі стільки правоти й вченості, що і це одне робить твоїми друзями всіх, хто тільки вважається тобі другом. Принаймні раніше за всіх тих, що удостоїлися від тебе честі (хоч скільки б їх було), коли ти займав найвищу посаду, що досі становить предмет змагання, зустрівшись зі мною в Азії, якщо пам’ятаєш про це трохи (а я знаю, що пам’ятаєш, при досконалості в усьому будучи настільки ж незмінним у дружбі), ти, як і в іншому, звернув на мене прихильну свою увагу, і роблячи честь своїй вченості, переконував мене писати тобі, і не тільки переконував, але сам перший написав мені, наслідуючи добрих живописців, які навчають учнів тим, що показують їм багато зразків. Це ж (що й дуже добре) зробив ти й тепер. Але не полінуйся обдаровувати мене тим же і згодом, хоча й знову будеш звеличений почестями, бо вони принесуть тобі начальство, а не чесноту, в якому, досягнувши самої вершини, тобі вже нікуди буде й підніматися. Займаючись справами суспільними, не переставай турбуватися і про друзів, за прикладом героїв Гомера, які й серед війни турбуються про обов’язки дружби. Тому що твій Гомер цим і урізноманітнить свій твір.

    72. До Григорія Ниського (64)

    Просить не сумувати через своє вигнання, пророкуючи,
    що торжество єретиків буде не довгочасне (376 р.)

    Не дуже сумуй у скорботах. Бо чим менш ми сумуємо, тим легше стає скорбота. Нема біди, якщо єретики відігрілися і навесні насмілюються виповзати з нір, як сам пишеш. Дуже добре знаю, що недовго пошиплять, потім сховаються, знищені і істиною, і часом, і тим швидше, чим з більшим упованням надамо все Богові.

    73. До нього ж (65)

    Подібне з попереднім змістом

    Про що ти писав, думаю так. Зневажені, ми не засмучуємося, і вшановані — не радіємо. Оскільки одного ми гідні, а решта — справа нашого любочестя. Помолись за мене. Пробач за стислість; хоча й коротко це, однак, без сумніву, довше від мовчання.

    74. До нього ж (66)

    Супроводжуючи його своєю любов’ю,
    обнадіює близьким припиненням повсталої бурі,
    бажає швидкого повернення і просить повідомляти про себе

    І сидячи дома, супроводжую вас любов’ю, бо любов робить все в нас спільним; уповаючи ж на людинолюбство Боже і на ваші молитви, маю велику надію, що все станеться так, як ми бажаємо. Буря перетвориться на тихий вітерець, і Бог в нагороду за православ’я дасть вам перемогти тих, що чинять вам зло. Найбільше ж хочу незабаром побачити й прийняти вас у себе, як про те молимося. Якщо ж за течією справ сповільнитеся, то не відмовтеся принаймні радувати нас листами, що сповіщають про хід ваших справ, і за звичаєм моліться за нас. А благий Бог так збереже вас як загальну опору Церкви здоровими і сповненими всякої радості!

    75. До Віталіана (54)

    Причиною своїх нечастих побачень з Віталіаном
    вважає те, що він оточений поганими людьми

    Не часто розмовляємо з тобою, а причина в тому, що оточений ти великою кількістю людей, яким я завжди найменше радий. Якщо позбавиш себе велелюдності й даси у своєму домі притулок чесноті, то побачиш, що, згідно з прислів’ям, і кульгавий побіжить. Це й обіцяю, при Божій допомозі і виконаю.

    76. До Григорія Ниського (70)

    Виявляє йому свою печаль через кончину св. Василія
    і заразом жаль, що не може бути при його похованні (379 р.)

    І це судилося тяжкому моєму життю — почути про смерть Василія, про відхід святої душі, яка переселилася від нас і вселилася до Господа, все життя витративши на піклування про це! А я, оскільки досі ще хворий тілом, і вкрай небезпечно, понад інше позбавлений і того, щоб обійняти священний прах, прийти до тебе, любомудрого, як і належало, й утішити спільних наших друзів. Оскільки бачити самотність Церкви, яка втратила таку славу, зняла із себе такий вінець, і очам незручно бачити, і для слуху невмістиме, особливо для тих, що мають розум. Але ти, здається мені, — хоча у тебе багато і друзів, і слів для втіхи — нічим так не можеш бути втішений, як сам собою і пам’яттю про нього. Ви з ним для всіх інших були зразком філософії (любомудрості) і ніби якимось духовним рівнем благочестя в щасті і терпіння в нещасних випадках, бо любомудрість уміє і те і інше — і щастям користуватися помірковано, і в нещастях триматися благопристойно. І [прийми] це від мене твоїй досточесності. А мені, котрий пише це, котрому час або слово припинить утіху, крім твоєї дружби і бесіди, які блаженний залишив мені замість усього, щоб у тобі, як у прекрасному і прозорому дзеркалі, бачачи його риси, залишатися з тією думкою, що і він ще з нами?

    77. До Феодора, єпископа Тіанського (73)

    Пояснює причини помірних, а не суворих заходів з єретиками,
    які, при звершенні св. Григорієм священнослужіння
    в константинопольському храмі Анастасії,
    насмілилися вчинити на нього зухвалий напад (380 р.)

    Чую, що обурюєшся через образи, завдані мені ченцями й бідними. І не дивно, що тобі, який досі не терпів ударів і не випробував нещасть, подібні речі здаються нестерпними. А я, який випробував багато нещасть і терпів образи, справедливо вважаю себе заслуговуючим довіри, якщо пораджу твоєму благоговінню те, чому вчить мене сивина і що пропонує розум. Те, що трапилося, — тяжке і верх нещастя. Хто заперечуватиме це? Зганьблено жертовники, перервано Таїнство; я стояв посеред тих, що священнодіяли, і тих, що кидали в мене каміння, і на захист від каміння промовляв молитви; забуті соромливість дів, скромність ченців, біди злиденних, яких жорстокість позбавила милосердя. Але, звісно, краще бути великодушним і терплячим, показати народу приклад великодушності; бо простий народ не стільки переконується словом, скільки ділом — цим безмовним умовлянням.

    Важливим вважаю покарати тих, які нас скривдили; кажу, важливим, тому що і це корисно для виправлення інших; але набагато вище і божественніше за це — терпляче пережити образу. Перше загороджує вуста пороку, а друге переконує стати добрими, що набагато краще і досконаліше, ніж тільки не бути злими. Уявимо собі, що нам передбачається велика вправа в людинолюбстві, і пробачимо вчинене проти нас, щоб самим сподобитися прощення, і до благості додамо благість.

    Ревнителем названий Фінеєс за те, що проколов мечем мадіамитянку разом з перелюбником і відкинув ганьбу від синів ізраїлевих (Чис. 25, 8). Але ще більше хвалять за те, що молився за занепалий народ. Тому й ми станемо, і «умилостивимо, щоб припинилася січ», за написаним, і зарахується це нам «у правду» (Пс. 105, 30-31). Хвалять і Мойсея за те, що, образившись за ізраїльтянина, умертвив єгиптянина (Вих. 2, 12); але більше гідний подиву за те, що сестру Маріам, уражену проказою за ремство, зцілив молитвами (Чис. 12, 13). Зауваж і таке: ніневітянам загрожує знищення, але вони слізьми купують спасіння (Іона 3, 10). Манассія був найбільш беззаконний із царів, але сльозами прославився між спасенними (2 Пар. 33, 11-13).

    Що зроблю з тобою, Єфреме? — говорить Бог (Ос. 11, 8). Яке гнівне слово! Але одночасно обіцяний і захист. Що поспішніше за людинолюбство? Содомського вогню просять учні на тих, що вели Ісуса, але Він відкидає помсту (Лк. 9, 54). Петро відсікає вухо Малху, одному з образників; але Ісус зціляє (Лк 22, 51). А той, хто запитав: чи треба прощати братові, який згрішив сім разів поспіль, — чи не засуджується в скупості? Замість семи разів сказано: «Сімдесят разів по сім» (Мф. 18, 22). Боржник, який згадується в Євангелії, не простив того, що йому було прощено, чи не зазнає найсуворішого покарання (Мф. 18, 34)?

    Та й у зразку молитви чи не вимагається, щоб ми прощенням здобували собі прощення? Маючи стільки прикладів, будемо наслідувати Боже людинолюбство і не побажаємо на собі відчути, яка тяжка відплата за гріх. Бачиш порядок, в якому діє благість. Спочатку узаконює, потім спонукає, обіцяє, погрожує, докоряє, бореться, оволодіває, знову погрожує, коли до того змушена, завдає удару, але поступово дає місце виправленню. Тому й самі не будемо уражати одразу, бо це небезпечно; але напоумляючи страхом, переможемо людинолюбством і зобов’яжемо до благоговіння, караючи більше совістю, ніж гнівом; не засушимо смоківницю (Лк 13, 6-9), яка може ще приносити плоди, не засудимо як безплідну смоківницю, що дарма займає місце, таку смоківницю, яку, можливо, вилікують догляд і піклування вмілого хлібороба; діла такого великого й славного не зруйнуємо в короткий час через наклеп, можливо, і через заздрість лукавого, але побажаємо здаватися краще людинолюбними, ніж досконалими, більш убоголюбителями, ніж правдолюбцями. Не будемо слухатися більше тих, які підбурюють нас на це, а не утримують від цього, маючи на увазі, якщо не інше що, принаймні, сором — породити про себе думку, нібито ми в протиборстві з бідними, у яких та велика перевага, що хоча й образу заподіюють, однак своїм нещастям викликають до себе жалість. Уяви тепер, що припадають до тебе всі бідні і годувальники бідних, які просять за них, усі ченці й діви. Замість них вияви милість усім, тому що достатньо вже приведені до відчуття, як це видно з того, що в мені мають потребу, а раніше за всіх вияви милість мені, який просить за них. Якщо тобі здасться жорстоким, що я потерпів від них безчестя, то нехай здасться ще жорстокішим, що не слухаєш мене, який дає таку пораду. А прекрасному Плутону нехай простить Бог усі ті образи, які завдав він мені!

    78.* До Феотекна (234)

    Напоумлює його, як такого, що недавно сподобився благодаті,
    не мстити кривдникам його в особі дружини й дочки

    Знаю, що важко не бентежитися думками, коли образа ще жива і гнів не охолов; бо й роздратування, і сум бувають сліпі, особливо ж, коли можна обурюватися і справедливо. Але оскільки і сам я серед скривджених і ображених, навіть і обурююся не менше, то тому маю право вимагати, щоб і порада моя не залишилася без поваги. Нестерпно, що перетерпіли ми, і якщо хочеш, додай, що перетерпіли, чого не терпів ще ніхто з людей. Але заради цього не завдаватимемо образи собі самим і не зненавидимо благочестя зі шкодою для себе. Багато значить дружина, дорога й дочка, але не дорожча за душу. Подумай, що недавно ти удостоївся благодаті; а чимала небезпека — осквернити кров’ю дар і знову потребувати нового очищення. Тому не будемо замишляти поганого самі на себе, не втратимо сміливості перед Богом, виявившись засмученими і надмірно обуреними на кривдників. Надамо людину Богові і тамтешнім покаранням, а собі придбаємо людинолюбного Суддю, виявившись самі людинолюбними; викажемо поблажливість, щоб і нам була виказана поблажливість. Нехай не зваблює тебе суєтна думка, що немає провини справедливо помстити і злочинця видати законам. У римлян свої закони, а в нас свої; але ті непомірні, жорстокі, не щадять навіть і крові; у нас же закони милостиві, людинолюбні і не дозволяють віддаватися гніву і на кривдників. Їх будемо триматися, їх будемо виконувати, щоб, виявивши незначну милість, бо неважливе і не має ніякої ціни тутешнє життя, отримати натомість велике від Самого Бога, тобто Його людинолюбство і тамтешні надії.

    79. До Симплікії (72)

    Переконливо просить її припинити свій позов,
    розпочатий ще за життя св. Василія,
    про поставлення на єпископа одного з рабів Симплікії

    Хвалиш святого і спільного нашого отця, цю опору віри, це правило істини і зразок у Церкві, цю сивину, сповнену благорозумності, цього мужа, що перевершив міру і життя людського, і чеснот, цього вірного служителя і великого архієрея, посередника між Богом і людиною, цю обитель Духа? У цьому чиниш справедливо, бо всяке слово нижче від цієї святої й блаженної душі, якщо тільки не обманюють мене любов або горе, з’єднане з любов’ю. Але мене вкрай здивувало в тобі, що хоча хвалиш як святого і досі скільки належало вшановуєш, однак маєш намір зруйнувати його справу, ніби це зробив хтось із неосвячених, така людина, яка найбільше гідна наруги, як та, що жила і скінчила життя без [здійснення] покладеної мети. Бо якщо його співпастиря привласнюєш собі, як свого раба і женешся за цією дріб’язковою вигодою, то це дуже негідне твоєї великодушності. Чи не нерозумно вшановувати Бога приношенням золота, і срібла, і надлишками свого маєтку (в чому, можливо, більше бажання показати себе, ніж благочестя), а Церкві бажати, щоб вона зовсім втратила ієрея, і викрадати в неї найсвященніше з усіх приношень?

    Якщо обурюєшся через те, що ми зробили це самовладно, а не нагадали твоїй шляхетності і не дали часу твоїй щедрості, то скажеш у цьому трохи правди, і неміч твоя буде людська, принаймні людська. Але знай, що твоя милостиня тепер важливіша, ніж тоді, оскільки велика щедрість — дозволити взяти, ніж самій дати. Подаючи сама, очевидно, ти приносиш дар одному Богові, а дозволяючи брати, приносиш і нам Його служителям, які удостоїлися носити на собі Його ім’я. Тому не гнівайся на нього й на мене. Він вчинив, щоправда, самовладно, але не завдав ніякої образи, і чи мені дивно було дійти до цього, понадіявшись на твою доброту й одночасно повіривши спільному голосу всієї країни, який подавали інші або від старанності, або зловмисно — нехай буде це відомо їм самим, і нехай дадуть у тому звіт Богові, бо не наша справа знати це і входити в налаштування кожного; мені ж чи легко було відмовитися, і як би я знехтував стільки сліз або сирітство країни, що так довго залишалася без піклування про неї, без пастиря, яка не мала духовного керування?

    Але тобі більше за інших відомо, що ті, які дали тоді згоду, а тепер відрікаються, чинять неблагочестиво і нешляхетно. Набагато краще було б їм тоді сперечатися, ніж тепер лестити й руйнувати власну справу, боячись більше людей, ніж Бога. І думаю, що вони, через своє ухиляння, знову скажуть, що змінили думки, побоявшись тебе; і в цьому набагато більше правди, бо їм необхідно як завжди бути поспішними, хапаючись за неправильні й хитро придумані виправдання. А якщо і на твою думку сказано це справедливо, але потрібна повага до господарських розрахунків (тому що чую й це, хоча в листах ти не виставляла цього), то нехай ця вимога буде зроблена справедливо й людинолюбно. Ми не докоряємо за це, бо нам неприємно втратити прихильності власників.

    Що ж залишається ще? Вдадуться, можливо, до того, що людина недостойна, і тому нападуть на те, що він поставлений, бо така скарга трохи благовидніша. Але мені відповідати на це просто й легко. Ми нікого з обвинувачуваних у чому-небудь не залишаємо без розгляду справи; хоча б він був з-поміж близьких друзів або знатних за походженням, тому що достошановніший за все Бог і закон. І цього не залишимо без розгляду. Але якщо хто може звинуватити в чому, то коли завгодно, при тобі і після спільного твого з нами міркування, а якщо ні, то, і за час твоєї відсутності, після завершення розгляду, якщо виявиться невинним, хоча й раб, буде виправданий, бо у рабів і господарів той же Отець і Бог, і правда визначається не чинами. Якщо ж буде викритий, тоді засудиться власним своїм гріхом. Таким чином, і правило не порушиться, і той, хто відійшов від нас, не понесе безчестя; бо мене, як людину нічого не варту, не обов’язково, можливо, і мати на увазі. І ти сама уникнеш поганої підозри, нібито, цураючись нас і здорової віри, завела цю справу, чинячи хитро, але не шляхетно, і, будучи звинувачувана в одному, сама нападаєш на інше. Раджу не піддавати себе цьому (що й несправедливо, і неблагопристойно) і для приниження наших законів не вдаватися до законів мирських, не входити в суперечку з нами, але пробачити, якщо що зробили через простоту, через свободу благодаті, і погодитися краще поступитися над собою прекрасній перемозі, ніж зле перемогти противленням Духу.

    80. До Євдоксія ритора (71)

    Виявляє йому свою скорботу через кончину св. Василія (379 р.)

    Запитуєш, які наші справи? Украй печальні. Не стало в мене Василія, не стало і Кесарія, не стало і духовного, і плотського брата. «Батько мій і мати моя залишили мене», скажу з Давидом (Пс. 26, 10). Тілом я хворий, старість над головою, турбот назбиралося купа, справи пригнічують, у друзях немає вірності, церкви без пастирів, добро гине, зле зовні; потрібно плисти вночі, ніде не світять дороговказні воші, Христос спить. Що мені потрібно перетерпіти? Одне для мене спасіння від зол — смерть. Але і тамтешнє страшне, якщо судити по тутешньому.

    81. До Григорія Ниського (69)

    Цього єпископа, якому після повернення із вигнання, доручено оглянути
    окремі церкви, просить не нудьгувати через часті переїзди

    Нудьгуєш через переїзди з одного місця на інше, і тобі здається, що твоє життя так само непостійне, як і дерева, що пливуть по воді. Ні, дивний муже, не думай про це. Дерева пливуть не зі своєї волі; а твої переходи з місця на місце робляться для Бога; і робити добро багатьом є найбільш постійна справа, хоча сам ти і не стоїш на місці. Хіба хтось звинуватить сонце, що воно ходить навколо, виливаючи промені й оживотворюючи все, що воно опромінює на своєму шляху; або, хвалячи нерухливі зірки, засуджуватиме планети, у яких і самі відхилення від правильного плину такі стрункі?

    82. До Алипія (74)

    Просить цього правителя Каппадокії захистити його дім,
    щодо якого слухалася справа в суді, від розкрадань якогось Палладія

    Пишу до тебе перший лист і з першим звертаюсь проханням: чому і через цю одну причину справедливо було б отримати від тебе, про що повідомляю. Про що ж повідомляю? Прекрасний Палладій нападає і розкрадає, як чую, дім наш, який у вас, а допомогти нікому. Тому прекрасна для тебе справа — взяти на своє особливе піклування, і таку людину, яка сама присутня, а тим більше таку, яка відсутня, і не допустити, щоб все зовсім пропало, було переламане і розтрощене, тому що зовсім ніхто цьому не перешкоджає, — пропало і для самих тих, що позиваються, яким не залишиться в нагороду більше нічого, крім позовів.

    83. До нього ж (75)

    Дякує за участь у справі, просить довершити благодіяння
    і доручає його милості Євфимія

    Хвалю, що маєш піклування за нашу справу; а потім хвалю й за письмове повідомлення, що робиш це. Одне приносиш ти в дар правді, а інше — власне мені. Але не відмовся і довершити для мене своє благодіяння і постійно показуй себе зростаючим у ревності, щоб я більше й більше дивувався тобі. Син Євфимій ще не прибув до тебе, але очікується; і думаю, якщо прибуде, не завдаватиме тобі великих клопотів.

    84. До нього ж (76)

    Доручає на його милість свого диякона Фортуната

    Подавач цього листа Фортунат, мій друг і домашня людина, а якщо потрібно додати ще щось, один з достохвальних дияконів. Це потрібно було дізнатися тобі від мене. А інше, знаю, і від себе додаси, тобто звернеш на цю людину дружелюбний і піклувальний погляд, якщо в чому він буде мати потребу до твого благоговіння. Що зробиш доброго для нього — буде благодіянням мені самому.

    85. До нього ж (77)

    Просить давати поради пресвітера Лукіану
    в справі про дім родичів Григорія

    Прийми на себе мою справу, як і колись прийняв і довів це ділом. Прийми й улюбленого брата і пресвітера мого, Лукіана, удостоївши його як прихильним до всього поглядом, так і давши йому пораду подбати про дім моїх родичів, які у вас, бо при Божій допомозі мої справи благополучно закінчились, як через ваш суд, так через людинолюбство правдивішого Судді.

    86. До нього ж (21) 12

    Цього Алипія, чоловіка своєї сестри Горгонії, запрошує до себе на свято

    Як владно поводишся ти зі мною по дружбі! Хитка вже в нас і постанова про обітниці, хоча й відокремили собі одних, що носять мантії. Правда, що не в такій же мірі ми переступаємо закон, в якій переступають язичники, винахідливі в любовних справах, бо вони не тільки приносять жертву пристрасті, як богові, але дозволяють клятви, дані з любові; а ми, якщо й переступаємо трохи закон, то, терплячи це заради дружби, в цьому вже не грішимо. Тому приходь до нас, якщо хочеш, переодягнений, щоб те й інше було в нас прекрасне: і з тобою ми побачились, і постанови не порушили. А якщо не хочеш, приходь і поготів без мантії. Якби і став хто переслідувати нас за порушення закону, то поки ще можемо захиститися тим, що і ти з тих, хто звершує обітницю, що у доброму сенсі названі обітниками. А хто з нас не прийме цього, то що скаже нам на наступне? Ми запрошуємо тебе як сироту. Так, звісно, будеш ти володарювати наді мною, бо тепер твій час. А по-третє (і це найважливіше), тобі можна брати участь в обітниці і як такому, що запрошує нас до обітниці. Так приймемо тебе, готові відбити всякий напад. А що не прийшла сестра, в тому ніхто не буде винити нас; навпаки, почали б винити і її, й мене, якби вона прийшла. Тому нехай вона йде без виклику. А ти і дозволь себе ублагати, і приходь, частково поклавшись на мене, а частково за обітницею, приходь, щоб моє свято зробити світлішим; тому що, за допомогою Божою, досить для тебе заготовлено й того, що потрібно череву, точніше ж сказати, спожива в нас сирітська і, додам ще, здорова й шляхетна.

    87. До Філагрія (84)

    Скаржачись на хворобу, що не дозволяє бути йому у Філагрія,
    виправдовується, що залишив правління Церквою

    В обох у нас одна причина, через яку не можемо бачитися один з одним. З тобою поводиться тіло, як і завжди; нічого не скажу більше. Знай також, що і я дуже нездоровий; інакше (повір цьому), повертаючись, не полінувався б насамперед прийти до тебе й обійняти тебе, і скористатися в теперішніх справах таким порадником і другом благорозумним і високим у благочесті. Що ж залишалося нам, тобто розмовляти один з одним листами, те ти вже й зробив, вчинивши дуже добре; а те ж роблю і я. Про що пишеш ти, це для мене немаловажне й чималої вимагає уваги; тому і я, не злегка і неабияк, але з великим старанням, розглянувши це, взявся за розв’язання справи. Стомився я в боротьбі із заздрістю і зі священними єпископами, які порушують загальну однодумність і справу віри ставлять нижче від приватних чвар, тому вирішив, згідно з прислів’ям, не давати більше ходу кормі, стиснутися, як кажуть це про рибку кораблик, коли зачує вона бурю, і здаля дивитися, як інші і зазнають поразки, і потерпають, і самому готуватися до тамтешнього.

    Пишеш, що небезпечно залишати Церкву, але яку? Якщо свою, то й підтверджую те ж, і ти говориш справедливо. Якщо ж церква не мені належить і не мені призначена, то я не відповідаю. Але потрібно було триматися мені Церкви, бо якийсь час я мав про неї піклуватися. Тому й багато інших мають дотримуватися чужого, як тільки мали на своєму піклуванні що-небудь чуже. Можливо, праця гідна нагороди; але відмова не підлягає відповідальності. Тому не бійся за мене щодо цього; але побоюйся більше того, щоб мені не було завдано якоїсь шкоди.

    88. До Нектарія, архієпископа Константинопольського 13

    Годиться, щоб царське зображення прикрашало царське місто. Тому тобі слід мати, як належить, груди, повні чеснот, слів і інших прекрасних речей, якими Божественна благодать тебе гідно і збагачує. Нас же вона викинула, як якесь сміття, піну й морську хвилю. Але оскільки все у друзів спільне, то я сподіваюся бути спільником твоєї благоуспішності і чужого благополуччя. Спілкуйся ж і ти, як слід, з нами — мандрівниками, які тут [перебувають] у турботах і обставинах. І не єдиний ти мав щось корисне дати, слідом за трагіками, але і в трудах у міру допомагав другові. Так що у всьому ти був справедливий, справедливо ж і гідно — жити в дружбі й друзям. І нехай ти будеш у благоденстві якомога більше, щоб зробити ще більше добра, особливо ж нехай буде в тебе постійне й безперервне благополуччя тут і такий же перехід у вічність.

    89. До Воспорія, єпископа Колоннійського (67)

    Смиренно відмовляється від пропозиції Воспорія
    прийняти на себе правління Церквою

    Мене приводить у сором складність твого запрошення; але ще більше став би соромитися себе самого, якби не написав правди. Боюся, як би моя справа не закінчилася нічим; так соромлюся своєї сивини, і спільної трапези, і трудів, понесених з юності, — соромлюся, бо перед вами я нижче за найбільш негідних людей і знехтуваний тими, від кого б найменше очікував.

    90. До Прокопія (108)

    На запитання про свій стан відповідає словами
    афінських послів, що вернулися з Лакедемона

    Запитуєш, які справи мої? Відповім тобі, розповівши одну історію. Кажуть, що афіняни, коли пригноблювали їх тирани, відправили посольство до лакедемонян, а метою посольства було викликати там до себе деяке людинолюбство. Потім, коли посли повернулися й хтось запитав: які до нас лакедемоняни? Вони відповідали: «Як до рабів-милостиві, а як перед вільними — досить гордовиті». Це і я маю написати. Зі мною обходяться людинолюбніше, ніж як з людьми знедоленими, але презирливіше, ніж як з людьми, які готуються стати перед Богом. Хвороба ще мучить мене, а друзі не перестають мені чинити зло і скільки можна шкодити. Але молися, щоб Бог був до мене милостивим і дав одне із двох: або зовсім уникнути бід, або переносити їх терпляче. І це вже чимало зменшує нещастя.

    91. До Нектарія (85)

    Вітає його зі вступом на престол Константинопольської Церкви
    і просить допомогти якомусь Панкратієві в пошуку місця служби

    Зі мною що буде, те й буде. Сиджу без війни і без діла, безбідній нагороді мовчання віддаю перевагу над усім і маю деяку користь від безмовності, з милості Божої оклигавши від хвороби. А ти зростай і царюй, як говорить божественний Давид (Пс. 44, 5), і нехай керує разом з тобою у твоєму священстві Бог, Який вшанував тебе ним, дарував, щоб воно було вище від усякого наклепу! А щоб довести нам взаємну довіру і, стоячи перед Богом, не випробувати чого-небудь людського, благаю тебе, а ти охоче схилися до мого прохання. Непокоюся про досить прихильного до мене Панкратія, роблячи це з необхідності багатьох причин. Благозволь прихильно допустити його до себе і представити найревнішим із друзів, щоб досягти йому мети. Мета ж його полягає в тому, щоб якоюсь військовою посадою придбати собі безбідне положення, тому що жоден рід життя, як сам знаєш, не вільний від нападу людей лукавих.

    92. До Філагрія (174)

    Як людині, випробуваній у терпінні тілесними хворобами,
    віддає на суд власне здоров’я

    Яке твоє тілесне здоров’я? Чи, звісно, для тебе невелике значення має, яке воно? Про душу ж запитувати не буду чи здорова вона? Оскільки знаю, що здоров’я її прекрасне, бо тілесними хворобами ти привчений до шляхетної любомудрості, приймаючи їх як випробування чесноти, а не як плотський розлад, тому для тебе більше блаженство — злостраждати, ніж для інших — насолоджуватися здоров’ям. Дай же й цей достатній доказ своєю любомудрості, накажи й мені бути таким же в таких же обставинах. Про це хоча насмілююся писати іншим, однак піддати себе в тому твоєму суду визнаю небезпечним, утім, спробую не суперечити, якщо ти накажеш.

    93. До Софронія іпарха (86)

    Виражаючи скорботу через розлуку з ним, просить не забувати його

    Віддалення моє приносить мені деяку користь, спокій і безмовність. Але користь не така, як невигода — бути відлученим від вашої дружби і від спілкування з вами, що для мене так багато значить. Інші насолоджуються твоїми досконалостями, а для мене і те велике, якщо матиму і тінь бесіди з тобою через листи. Чи побачу тебе знову? Чи обійму коли тебе, моя окрасо? Чи буде це дано залишку мого життя? Якщо буде дано, вся подяка Богові! А якщо ні, то я помер вже більшою своєю частиною. Але ти згадуй свого Григорія і не мовчи про мої діла.

    94. До Амазонія (82)

    Свідчить, що віддалення з Константинополя
    засмучує його тільки через розлуку із друзями

    Якщо хтось зі спільних наших друзів (а їх, як певен я, багато), запитає в тебе: де тепер Григорій? Що робить? Сміло відповідай, що любомудрує в безмовності, стільки ж думаючи про кривдників, скільки і про тих, про кого невідомо йому, чи існували вони колись. Такий він незборимий! А якщо та ж людина ще запитає тебе: як же він переживає розлуку з друзями? То не відповідай уже сміливо, що любомудрує, але скажи, що в цьому дуже малодушний. Бо у кожного своя слабість; а я слабшав без дружби і друзів, серед яких і гідний подиву Амазоній. Одним тільки, можливо, прислужиш мені і зробиш так, що менше буду вболівати про тебе, а саме, якщо пам’ятатимеш про мене і запевниш листами, що це дійсно так.

    95. До Леонтія (81)

    Після повернення в Назіанз із Константинополя висловлює радість,
    що врятований від тамтешніх занепокоєнь

    Подяка своєчасній хворобі і наклепам ворогів, які зробили мене свобідним, поставили поза содомським вогнем і єпископським затьмаренням! А у вас як іде діло віри? Було б воно добре; а все інше, хоч яке б було, нас не стосується. Ще недовго і побачу своїх кривдників, коли вогнем будуть випробовуватися справи наші. Вітаємо вас, а через вас і спільних друзів. Згадуйте про каміння, яке кидали в мене.

    96. До Іпатія (83)

    Жаліє, що після прибуття Іпатія в Константинополь
    не довго насолоджувався зустрічами з ним, будучи змушений сам вийти звідти

    Довго терпіли ми позбавлення, бо перше з міст не мало у себе першого з людей. А потрібно було, думаю, щоб добре розливалося всюди й корисне робилося спільним для всіх, щоб ти з висоти сіяв правосуддя, як, за розповіддю байок і вимислів, сіяли насіння ті, що бажали поліпшити вживане нами в їжу. Але я маю більше причин уболівати, бо насолодився тобою стільки ж, скільки можна насолодитися блискавкою, що недовго опромінює зір, а потім поступився над собою перемозі заздрості і замкнув у самому собі, віддавши іншим церковне правління, це славетне видовище (скажу так) для тих, які, не зважаючи, жартують і не вартим жартів. А ти, вельмишановний з усіх, збережи до мене колишнє налаштування, яке, як магніт, притягує до себе й залізо.

    97. До Іракліана (89)

    Просить Іракліана писати до нього

    Ти завжди в моїй пам’яті, прекрасний Іракліане, який і висловлює, і вислуховує який-небудь урок; у пам’яті у мене і місто Константина, завдяки тобі прекрасне, хоча для мене й короткочасне, бо захотіла так заздрість. А якщо і Григорій у тебе в пам’яті, то це для обох нас краще. Покажи ж це у своїх листах, які будеш писати мені; це одне й можливе для нас.

    98.* До цивільних начальників (235)

    Дорікає їм, що диякона Феотекна обклали податком, як ремісника

    Здається мені, що не пощадили б ви й суми синопського Діогена, якби жив він при вас, але й на нього наклали б руки, ставлячи йому в провину його спосіб життя, філософський плащ, палицю і те, що через свою любомудрість нічого він не має, ходить від дверей до дверей, проживаючи даром; і як трапилося, коли маєте намір і на брата Феотекна накласти мито, яке беруть з тих, що займаються ремеслами. На яке перше й найважливіше із прав його вказати мені? Чи не на те, що він диякон? Або що він бідний? Або що він мандрівник і належить більше іншим, ніж нам? Або що заслуговує поваги за життя, як ієрей і співмешканець мучеників? Але відомо вам і те, що годує мандрівників, навіть не під силу, і, можливо, тим тільки й винний, що один з тих, що живуть там, намагається бути благодійним. Що з цього всього важливіше, судіть самі; за все ж це зробіть полегшення людині і не дайте про себе думати, що, доставляючи малу вигоду суспільству, заподіюєте самі велику шкоду, нагого, як кажуть, не одягаючи, а роздягаючи.

    99. До Омофронія (210)

    Радіє його подвижницькому життю

    Чую, що живеш як відлюдник; о, якби ти став у нас Іоаном Хрестителем або Іллею Кармилітом! О, якби ненависники заподіювали ту єдину образу, що приводили б до Бога тих, що звільнилися від діл і заколотів, і змушували б щиро присвячувати себе небесному, у такий спосіб мимоволі роблячи нам добро, коли не можуть зробити його з добрії волі!

    100. До Гігантія (79)

    Дякує за запрошення на свято, запевняючи, що для нього, як проповідника
    Тройці, найжаданіше святкувати з шанувальниками Тройці

    Радий я запрошенню, ще більше радий тому, що пишеш; радий не тому, що нас хвалять (це маловажно), але тому, що думаєш істинно; і узами любові до мене служать для тебе одне зі мною сповідування й істинне поклоніння Тройці, про Яку частіше говорю, ніж дихаю, говорю і серед небезпек, і коли немає небезпек, усе інше надаючи часу коловертіння, як йому завгодно, маючи ж непохитним у душі це одне, цей невичерпний скарб і в справжньому сенсі мій. Тому, коли уявляю все інше, скільки скорбот оточувало мене і тепер оточує, уявляю цю мінливість зол, що кидають мене і вгору, і вниз, цю боротьбу, яку всі піднімають проти мене, що не завдав нікому ніякої образи, а притім зверну погляд і на те одне, що я удостоївся стати проповідником істини, відкинутої і знехтуваної в пустелі здорового вчення, за написаним, і «непрохідна і безводна» (Пс. 62, 2); тоді (скажу коротко) припиняю всяке занепокоєння, а, навпаки, дуже радію, як відзначений більшим, ніж заслуговую. Тому пишу тобі це, даючи цим знати, що в мене дружба і близькість тверді тільки з тими, які тримаються таких правил. Яка ж благомисляча людина добровільно залишить таких людей? І яке свято важливіше за те, яке святкують подібно до вас? Якщо ж хвороба або непогода завадять старанності, то сам я зазнаю втрати, а ви пробачте мені і помоліться, щоб випала інша нагода зустрітися з вами.

    101. До пресвітера Кледонія, проти Аполлінарія перше 14


    (Послання 3)

    Честнішому, боголюбивішому братові і співпресвітеру Кледонію Григорій бажає у Господі радіти.

    Хочу знати, що це за нововведення в Церкві, за яким кожному, хто бажає і, за Писанням, хто проходить повз (Пс. 79,13), дозволено паству, добре навчену, розривати і розкрадати, нападаючи на неї нишком, краще ж сказати, вселяючи їй розбійницькі і дивні вчення. Якби ті, які наступають на нас нині і могли засудити нас за щось стосовно віри, то їм не належало наважуватися на такі діла, не напоумивши нас попередньо. Раніше потрібно було або переконати, або захотіти переконатися, якщо тільки й ми щось значимо, як люди богобоязкі, які потрудилися заради слова і зробили щось корисне для Церкви; тоді, якби й нове було введено, образники мали б, можливо, у цьому яке-небудь вибачення. Але коли віра наша проповідувана письмово й не письмово, тут і у віддалених країнах, з небезпеками і без небезпек, — як одні зважуються на таку справу, а інші мовчать?

    І не те ще важко (хоча й це не легко), що вони своє лжевчення за допомогою людей зловмисних вливають у голови простодушних, але те, що й нас обмовляють, називаючи єдиномисленими і згодними з ними, силяють принаду на вудку і через цей обман злобливо виконують свою волю, і нашу простоту, з якою ми дивилися на них, як на братів, а не як на чужих, перетворюють на засіб своєї злості. І не досить цього; але, як чую, кажуть, що вони прийняті Західним собором 15, який раніше, як кожному відомо, засудив їх. Але якщо послідовники Аполлінарія або тепер прийняті, або колись були прийнятні, то нехай доведуть це, і ми заспокоїмося. Тоді явно буде, що вони погоджуються із правим ученням; інакше неможливо було б їм цього й досягти. Доведуть же, без сумніву, або соборним сувоєм, або посланнями, бо такий закон соборів. Якщо ж це тільки слова й вимисел, винайдений ними для благовидності і для того, щоб отримати жадане у народу достовірністю осіб, то навчи їх мовчати і викрий. Це вважаємо пристойним і способу життя, і твоєму православ’ю.

    Нехай не спокушають вони інших, і самі нехай не спокушаються, приймаючи, що людина Господня, як вони говорять, краще ж сказати, Господь наш і Бог, не має розуму 16. Ми не відокремлюємо в Ньому людини від Божества, але вчимо, що той самий — раніше не людина, але Бог і Син Єдинородний, предвічний, не має ні тіла, ні чого-небудь тілесного, а, нарешті, і людина, сприйнята для нашого спасіння, що підлягає стражданню по плоті, безпристрасний Божеством, обмежений тілом, не обмежений духом, той самий — земний і небесний, видимий і умоспоглядальний, вмістимий і невмістимий, щоб довершеною людиною й Богом була відтворена довершена людина, яка занепала в гріх.

    Якщо хто не визнає Марію Богородицею, то він відлучений від Божества. Якщо хто говорить, що Христос як через трубу, пройшов через Діву, а не утворювався в ній Божеськи заразом як людина, — Божеськи, як Той, що народився без чоловіка, людина — як народжений за законом утробоносіння, — то й він також безбожник. Якщо хто говорить, що в Діві утворювалася людина, потім поступилася місцем Богові, то він засуджений, бо це значить не народження Бога визнавати, а уникати народження. Якщо хто вводить двох синів — одного від Бога і Отця, а іншого від Матері, а не того самого, то нехай втратить він усиновлення, обіцяне правовірним. Тому що хоча два єства — Бог і людина (як у людині душа й тіло), але не два сини, не два Боги (як і тут не дві людини, хоча Павло (2 Кор. 4, 16) найменував людиною і зовнішнє, і внутрішнє в людині). Коротше кажучи, у Спасителя є інше й інше, бо не тотожне невидиме з видимим і бездітне з тим, що під часом; але не має в Ньому місця іншому і іншому. Цього нехай не буде! Тому що те й інше разом — і Бог втілився, і людина обожнилася, або хоч як би хто найменував це. Коли ж говорю «інше й інше», розумію це інакше, ніж як потрібно розуміти Тройцю. Там Інший і Інший, щоб не злити Іпостасей, а не інше й інше, бо Три [Іпостасі] в Божестві є єдині й тотожні.

    Якщо хто каже, що в Христі Божество, як у пророка, благодатно діяло, а не сутністю було поєднане і поєднується, то він нехай не матиме в собі кращого натхнення, а навпаки, нехай сповниться противного! Якщо хто не поклоняється Розп’ятому, то нехай йому буде анафема і нехай зарахується до боговбивців. Якщо хто говорить, що Христос став довершеним через діла і що Він, чи після хрещення, чи після воскресіння з мертвих, визнаний гідним усиновлення (як язичники допускають богів приєднаних) — нехай буде анафема: бо то не Бог, Який одержав початок, або зростає, або удосконалюється, хоча й приписується це Христу (Лк. 2, 52), відносно поступового проявлення. Якщо хто говорить, що тепер відкладена Ним плоть і Божество перебуває без тіла, а не визнає, що зі сприйнятим людством і тепер перебуває Він, і прийде, — то нехай не побачить такої слави Його Пришестя! Бо де тепер тіло, якщо не з Тим, Хто прийняв його? Воно не в сонці, як пустословлять маніхеї, покладено, щоб прославитися безславністю; воно не розлилося і не розіслалося у повітрі, як єство голосу, і вилив запаху, і політ блискавки, що не зупиняється. Інакше як пояснити те, що до Нього торкалися після воскресіння (Ін. 20, 27) і колись з’явиться тим, які Його прокололи (Ін. 19, 37)? Божество само по собі невидиме. Але, як думаю, Христос прийде, хоча з тілом, утім, таким, яким явився або показався ученикам на горі, коли Божество перемогло плоть. Але як це говоримо для відведення підозри, так і наступне пишемо для виправлення нововведення.

    Якщо хто говорить, що плоть зійшла з неба, а не від землі і не від нас, нехай буде на нього анафема. Тому що слова Писання: «друга людина… з небес», і: «який… небесний, такі ж і небесні» (1 Кор. 15, 47-48), і «ніхто не зійде на небо, тільки Той, Хто зійшов з небес, Син Людський» (Ін. 3, 13), і тому подібні; потрібно розуміти сказаними через з’єднання з небесним; так само як і сказане, що «все» стало Христом (1 Кор. 8, 6) і що Христос вселяється в серця наші (Еф. 3, 17), стосується не видимого, але умоспоглядального в Бозі, тому що з’єднуються як єства, так і найменування, і переходять одне в друге за законом найтіснішого з’єднання. Якщо хто понадіявся на людину, яка не має розуму, то він дійсно не має розуму і не гідний бути цілком спасенним, бо несприйняте не вилікуване, але те, що з’єдналося з Богом, те й спасається. Якщо Адам упав однією половиною, то сприйнята й спасенна одна половина. А якщо впав повний (довершений), то із довершеним Народженим з’єднався і цілком спасається. Тому нехай не заздрять нам у вседовершеному спасінні і нехай не приписують Спасителеві тільки кісток, жил і вигляду людського. Якщо він людина, яка не має душі, то це говорять і аріани, щоб приписати страждання Божеству, бо те, що приводило в рух тіло, те й страждало. Якщо ж Він людина, маючи душу, не має розуму, як міг бути людиною? Людина не є тварина нерозумна. І необхідність вимагає допустити, при образі й людському покрові, душу якого-небудь коня, або вола, або іншої нерозумної тварини. А таким буде й те, що спасається. Отже, я обманутий самою Істиною й звеличуюся, коли вшанований інший. Якщо ж Він — людина розумна, а не позбавлена розуму, то нехай замовкнуть навіжені.

    Але говорять: «Замість розуму достатньо Божества». Що ж мені до цього? Божество з однією плоттю ще не людина, а також і з однією душею або із плоттю й душею, але без розуму, який переважно вирізняє людину. Отже, щоб виявити мені звершене благодіяння, збережи довершену людину і приєднай Божество. Але кажеш: «Він не вміщав у Собі двох довершених». Не вміщав, якщо уявляєш це по-плотському. Сосуд величиною з один медимн не вмістить двох медимнів; також і місце, займане одним тілом, не вмістить двох чи більше тіл. Якщо ж уявляєш це як мисленне і безтілесне, то дивися: і я вміщаю в собі душу, і слово, і розум, і Духа Святого; і ще раніше за мене цей світ, тобто ця сукупність видимого й невидимого, вміщала в собі Отця і Сина і Святого Духа. Така природа всього, що уявляємо, воно не тілоподібне і нероздільно з’єднується і з подібним до себе, і з тілами. І багато звуків вміщаються в одному слуху, і зір багатьох спрямовується на одні й ті ж наявні предмети, а нюх їх же сприймає; але почуття не пригнічуються або не витісняються одне одним, і помітні предмети не зменшуються через те, що чимало помічають їх.

    До того ж, як розум людини або ангела можна назвати довершеним у порівнянні з Божеством так, щоб присутністю більшого витіснялося інше? Не можна назвати довершеним яке-небудь світило порівняно із сонцем і невелику вологу порівняно з рікою. Візьмемо для прикладу щось невелике — освітлення будинку і земну вологу, щоб так поєдналися предмети великі і довершені. Бо як поєднують в собі дві довершені речі: дім — освітлення і сонце, а земля — вологу й ріку? Розглянемо це тому, що цей предмет дійсно гідний великої уваги. Хіба не знають, що довершене стосовно одного може бути недосконалим стосовно іншого, як, наприклад, недосконалі пагорби щодо гори, зерно гірчичне щодо бобу або до іншого якогось більшого насіння, хоча само воно і називається більшим у порівнянні з насінням однорідним, або, якщо хочете, ангел щодо Бога і людина щодо ангела? Тому наш розум є щось довершене і пануюче, але тільки відносно душі й тіла, а не просто довершене, що ж до Бога, він є щось рабське і підлегле, а не рівновладичне і не рівночесне. І Мойсей — бог фараонові і раб Божий, як написано (Вих. 7, 1; Чис. 12, 7). І зірки світять уночі, але при сонці ховаються, тож удень не можна їх помітити. І невеликий світильник, піднесений до великого палаючого багаття, не зникає, і непошкоджений, і нерозрізняється, але все уявляється одним багаттям, бо перевершує те, що перемагає.

    Але ти говориш: «Розум наш засуджений». Що ж плоть? Хіба не засуджена? Іди, відкинь і плоть — через гріх або допусти й розум — заради спасіння. Якщо сприйняте гірше, щоб воно освятилося втіленням, чому не бути сприйнятим кращому, щоб воно освятилося втіленням? Якщо земне прийняло в себе закваску і зробилося новою сумішшю; то як же, о мудрі, не прийняти в себе закваску образу і не з’єднатися з Богом, обожнившись через Божество? Додамо й наступне. Якщо розум, як гріховний і засуджений, зовсім знехтуваний, і тому сприйняте тіло, а розум залишений, то прощаються ті, що згрішають розумом. Бо, за твоїм словом, Боже свідчення ясно показало неможливість вилікувати його. Скажу ще більше; ти, шановний, як той, що кланяється плоті, тоді як я кланяюся людині, ганьбиш мій розум для того, щоб із плоттю зв’язати Бога, Який начебто ні з чим іншим не зв’язаний, і для цього знімаєш перепону. А як думаю я — людина нелюбомудра і невчена; розум з’єднується з розумом, як з найближчим і більш спорідненим, а потім уже із плоттю, за допомогою розуму між Божеством і дебелістю.

    Яку ж у них бачимо причину втілення, або (як вони говорять) воплотіння? Якщо ту, щоб вмістився Бог, інакше невмістимий і в плоті, ніби під завісою розмовляв з людьми, то це буде в них одна ошатна личина й видовищне лицедійство. Не кажу вже про те, що можна було інакше розмовляти з нами, як колись у купині вогняній і в людському образі. Якщо ж, щоб зруйнувати осуд гріха, освятивши подібне подібним, потрібні були Йому як плоть заради засудженої плоті і душа заради душі, так і розум заради розуму, який в Адамі не тільки впав, але, як говорять лікарі про хвороби, перший був уражений. Тому що те, що прийняло заповідь, те і не виконало заповідей, і чого не виконало, те наважилося на злочин, і те, що переступило, те найбільше потребувало спасіння, а те, що потребувало спасіння, те й сприйняте.

    Отже, сприйнятий розум. Тож це проти їхньої волі доведено тепер з геометричною, як говорять вони, необхідністю і строгими доказами. А ти вчиняєш як людина, яка поранила собі око і потім поранила ще й ногу, ти вилікував ногу, а око залишив не вилікуваним; або якби живописець написав щось зле, написане ти замінив іншим, а живописця не чіпав, як такого, що зробив свою справу. Якщо ж, змушені цими висновками, вони схиляються до тієї думки, що Богові, і не сприйнявши розуму, можна було спасти людину, то скажемо: дійсно, Йому можна було спасти людину і не сприйнявши плоті, єдиним бажанням; тому що і все інше Він звершує без тіла. Тож разом із розумом відніми і плоть, щоб тобі у своєму божевіллі дійти до досконалості. Але вони вводяться в оману Писанням і тому вдаються до плоті, не знаючи способу висловлення, звичного для Писання. Напоумимо їх і в цьому. Що Христос у Писанні скрізь називається людиною і Сином людським, чи потрібно говорити про це людям знаючим?

    Якщо ж вони утверджуються на словах: «Слово стало плоттю і вселилося в нас» (Ін. 1,14) і на цій підставі обрізають в людині кращу її частину, як шевці товсті місця в шкіри, щоб тільки зліпити Бога із плоттю, то варто було б їм сказати, що Бог є Бог лише тіл, а не душ, на підставі сказаного в Писанні: «Як Ти дав Йому владу над всякою плоттю» (Ін. 17, 2); і «до тебе всяка плоть прийде» (Пс. 64, 3); «і нехай благословить всяка плоть», тобто всяка людина, «ім’я святе Його» (Пс. 144, 21); або знову належало б їм сказати, що отці наші прийшли в Єгипет безтілесними і невидимими і що тільки душа Йосифа ув’язнена фараоном, також на основі написаного: «Сімдесятьма п’ятьма душами прийшов… у Єгипет» (Втор. 10, 22), і «залізо пройшло душу його» (Пс. 104, 18), — така річ, яка не може бути зв’язана. Ті, хто стверджує це, не знають, що подібні найменування беруться разом, так що під частиною розуміється ціле. Так, сказано, що «пташенята воронів» закликають Бога (Пс. 146, 9), для позначення цілого роду пернатих, згадуються «Плеяди і Еспер, і Арктур» (див.: Іов. 9, 9), для позначення всіх зірок і Боже про них проведіння.

    Притім не інакше могла бути виражена любов Божа до нас, як через згадування про плоть, бо Він заради нас зійшов і до гіршого. Тому що всякий благорозумний зізнається, що плоть менш важлива за душу. Тому вислів: «Слово стало плоттю», як мені здається, рівносильне сказаному, що Він став гріхом (2 Кор. 5, 21) і клятвою (Гал. 3,13) не тому, що Господь у це перетворився (як це можливо?), але тому, що через прийняття цього прийняв наші беззаконня і поніс хвороби (див.: Іс. 53, 4). Отже, цього достатньо у даному разі, через ясність і зрозумілість для багатьох. Тому що пишемо це з наміром не книгу скласти, а зупинити спокусу. Більш же досконале і велике слово про це, якщо хочете, запропонуємо згодом. Немає потреби залишати без уваги те, що важливіше за сказане до цього. О, якби відсічені були від нас ті, які під’юджують вас і вводять нове юдейство, нове обрізання і нові жертви! Якщо це так, що перешкоджає для відкидання їх знову народитися Христу, знову бути зрадженим Іудою, і розіп’ятим, і похованим, і воскреснути, щоб здійснилося все в колишньому порядку, згідно із прийнятим у еллінів колообертом, за яким той же рух зірок зумовлює ті ж події? Яке це доповнення, за яким інше з того, що звершилося тоді, має ще місце, а інше залишене, нехай пояснять це мудреці, які хваляться безліччю книг.

    Оскільки ж, пишаючись своєю книгою про Тройцю, вони обмовляють нас, нібито наша віра не здорова, і багатьох спокушають; то необхідно знати, що Аполлінарій хоча присвоїв Святому Духові ймення Божества, однак не зберіг у Ньому сили Божества. Оскільки складати Тройцю з великого, більшого і найбільшого, ніби із сяйва, проміння і сонця (тобто з Духа, Сина і Отця), що ясно написано в його книгах, є такі сходинки Божества, які ведуть не на небо, але зводять із неба. Але ми знаємо Бога Отця і Сина і Святого Духа; і це не просто імена, якими різниться нерівність достойностей і сил, але єдине і також як імена, так і єство Божества, єдина сутність і сила.

    Якщо ж хто вважає, що говоримо це правильно, а тим часом звинувачує нас у спілкуванні з єретиками, то нехай це буде доведено ким-небудь із наших: тоді або виправдаємося, або відступимо від спілкування. А раніше суду небезпечно вводити нове як в іншому чомусь, так у справі настільки важливій і яка стосується таких предметів. Це ми вже засвідчили і перед Богом, і перед людьми, і тепер готові засвідчити. І будь певний, не писали б цього нині, якби не бачили, що Церква роздирається і розсікається як іншими неймовірними лжевченнями, так і нинішнім зборищем суєтності. Якщо ж хто-небудь, коли говоримо й свідчимо це чи з якої-небудь вигоди, чи зі страху людського, чи з недоречної слабодухості, чи через відсутність пастиря і керівника, чи через схильність до дивацтва і через готовність до нововведень нехтує нами, як невартими уваги, звертається ж до подібних людей і роздирає прекрасне Тіло Церкви, то хоч хто б він був, понесе на собі осуд і дасть відповідь Богові в день Суду. Якщо ж великі книги, нові псалтирі, що суперечать Давиду, і приємні вірші вважаються третім завітом, то і ми почнемо співати псалми, писати багато і складати вірші: «Бо думаю, що і я Духа Божого маю» (1 Кор. 7, 40), якщо тільки це благодать Духа, а не людське нововведення. Я хочу, щоб ти засвідчив це перед багатьма, щоб не впало на нас, що залишене нами без уваги таке зло і через нашу недбалість лукаве вчення поширюється й підсилюється.

    102. До Кледонія, проти Аполлінарія друге17


    (Послання 4)

    Оскільки багато хто, приходячи до твого благочестя, вимагає утвердження у вірі, а тому ти з любов’ю просив у мене короткого визначення і правила, що викладає напрям моїх думок; то я писав твоєму благочестю, що я (це ти знав і до мого писання) ніколи нічому іншому не віддавав переваги і не можу віддавати переваги перед Нікейською вірою, що викладена тими святими отцями, котрі зібралися в Нікеї для засудження аріанської єресі, але з Божою поміччю тримаюся і буду триматися цієї віри, поясняючи тільки те, що неповно сказано в ній про Святого Духа; бо тоді ще не поставало питання про те, що в Отцеві, Синові і Святому Духу потрібно визнавати єдине Божество, Духа сповідуючи Богом. Тому, хто так думає і вчить, з тим і ти, як і я, май спілкування, а від вчення тих, котрі тримаються іншого вчення, відвертайся і вважай далекими від Бога і вселенської Церкви. Оскільки ж пропонується питання і про Боже воплотіння, то запевняй кожного, що Сина Божого, народженого від Отця і потім від Святої Діви Марії, звожу воєдино і не називаю двома синами, але поклоняюся єдиному і тому ж у нероздільному Божестві і в нероздільній шані. Якщо ж хто чи тепер не погоджується, чи після не буде погоджуватися з цим, то він дасть перед Богом відповідь у день Суду.

    Таке в стислих словах і такої сили моє заперечення і протиставлення на божевільну їхню думку про розум: тому що майже одні вони цьому вчать, то насправді терплять через безумство відсікаючи розум. А щоб не звинувачували мене в тому, що раніше приймав, а тепер відкидаю віру улюбленого Віталія, яку він виклав письмово, на вимогу блаженного Дамаса, єпископа Римського, то і про це скажу коротко. Коли вони богословствують при щирих і посвячених у їхні таємниці учнях, як маніхеї при своїх так званих обраних, тоді, виявляючи перед ними весь свій недуг, ледве присвоюють Спасителеві і тіло. Але коли загальними поняттями про втілення, які представляє Писання, бувають викриті і загнані в глухий кут, тоді сповідують благочестиві вислови, але стосовно розуму вдаються до хитрощів; не кажучи, що Христос є людина, яка не має душі, слова й розуму і недосконалий, але замість душі, слова 18 і розуму вводять саме Божество, нібито тільки Воно було з’єднане з плоттю, а не що-небудь наше і людське, хоча безгрішне вище за наше єство і є очищенням наших немочей.

    Тож і ці слова: «Ми ж розум Христів маємо» (1 Кор. 2, 16), вони тлумачать неправильно і досить безглуздо, під розумом Христовим розуміючи Божество, а не як ми розуміємо: що ті, хто мають розум Христів, називаються такими, що очистили свій розум через уподібнення тому розуму, який заради нас сприйнятий Спасителем, і по можливості уподібнюються цьому розуму; так само як можна було б сказати, що мають плоть Христову ті, які навчили свою плоть і з цього погляду стали «співтілесними і співпричасниками у Христі Ісусі» (Еф. 3, 6). І «як одяглися в образ земного», сказано, «так одягнемося і в образ небесного» (1 Кор. 15, 49). Так само вони вчать, що досконала людина не є людина, всіляко спокушена, що тільки споріднена нам, крім гріхам (Євр. 4, 15), але з’єднання Божества і плоті: це, говорять вони, досконале.

    Вони хитрують також у поясненні слова «втілення». Втілився, тлумачать вони, не значить був у людині, яку найтісніше з’єднав із Собою, за сказаним: «Бо сам знав, що було в людині» (Ін. 2, 25), але виходить, говорять і вчать вони, що Він розмовляв і жив разом з людьми, і на підтвердження цього звертаються до вислову: «Потім на землі явився і з людьми пожив» (Вар. 3, 38). Для чого ще сперечатися з ними? Відкидаючи людину і внутрішній образ через нову і тільки видиму личину, що вводиться ними, вони очищають лише наше зовнішнє, до того суперечачи собі, що заради плоті іноді й інше пояснюють грубо і по-плотському (звідси виникло в них нове юдейство, тисячолітня ні на чому не заснована насолода в раю, і думка, що ми знову сприймемо майже те ж і для того ж вживання, що маємо тепер), а іноді вводять більше примару плоті, ніж дійсну плоть, вводять таку плоть, яка не відчуває нічого властивого нам, навіть і того, що свобідна від гріха; і на підтвердження цього беруть апостольське слово, тільки не по-апостольськи розуміють і промовляють, а саме, що Спаситель наш «у подобі людській був, і з вигляду став як людина» (Флп. 2, 7), начебто цими словами означається не людський образ, а якась оманна уява і примара. Тож, оскільки ті ж слова, якщо розуміти їх добре, узгоджуються із благочестям, і якщо тлумачити погано, містять у собі злочестя, що дивного, якщо і писання Віталія я, що переконуюсь у тому власним бажанням, приймав у благочестивому сенсі, а інші ображаються сенсом написаного? Мені здається, що і сам Дамас, розглянувши справу знову і водночас почувши, що вони залишаються при попередніх тлумаченнях, відлучив їх від Церкви і письмовий виклад їхньої віри знищив із проголошенням анафеми, образившись на них за сам обман, під впливом якого опинився через простоту.

    Тому, будучи так ясно викриті, нехай не гніваються, а посоромляться і зітруть із дверей це своє велике й дивне накреслення і звернення Православ’я і уже не зустрічають тих, що входять, насамперед питанням і розрізненням, що треба поклонятися не людині-богоносиці, але Богу-плотоносцю. Чи може бути щось безумніше за це, хоча й високо думають про ці вислови ці нові проповідники істини? Боно не більше як софістична забава, що полягає у швидкості перетворення, швидке перекидання каміння, що звеселяє невігласів; насправді ж, воно є щось зі смішного смішне, з нерозумного нерозумне. Тому що якщо хтось, змінивши слова «людина» і «плоть», з яких перше подобається нам, а друге їм, у слові «Бог» потім вживе це дивне і боголюбе перетворення, що тоді вийде? Те, що треба поклонятися не плоті богоносній, а Богу-людиноносцю. Яка нерозважливість! Сьогодні тільки сповіщають нам мудрість, утаємничену від часів Христових, що справді гідно сліз! Бо якщо віра почалася тільки за тридцять років до цього, а майже чотириста років минуло з часу явлення Христа, то впродовж такого довгого часу суєтним було наше благовіствування, суєтна була й віра наша, дарма мученики прийняли мучеництво, дарма настільки багато і великих предстоятелів керували людьми і благодать полягає у віршах, а не у вірі. Але хто не подивується їхній ученості? Самі вони ясно розрізняють те, що стосується Христа, і те, що Він народився, був спокушений, був голодним і спраглим, втомлювався, спав, приписують єству людському, а те, що Він був прославлений ангелами, переміг спокусника, нагодував народ у пустелі і нагодував чудесно, ходив по морю, присвоюють Божеству; також говорять, що слова: «Де поклали Лазаря?» (Ін. 11, 34), властиві нашому єству, а сказане: «Лазаре, іди геть» (Ін. 11, 43), і воскресіння чотириденного мерця, належить тому, що вище за нас, так само те, що Він сумував, був розіп’ятий і похований, належить до завіси (плоті), а те, що Він уповав і воскрес, і вознісся на небо, належить до внутрішнього скарбу. Після цього вони звинувачують нас, нібито ми вводимо два єства, довершені або протиборчі, і розділяємо надприродне й дивне єднання. Їм належало б або не робити того, в чому звинувачують інших, або не звинувачувати в тому, що самі роблять, якби тільки вміли бути вірними самі собі, а не висловлювали заразом і власні думки, і думки супротивників. Така нерозважливість: вона в суперечності і сама із собою, і з істиною, так що вони або не розуміють, або не соромляться свого безвихідного стану. І якщо хто думає, що пишу й говорю це добровільно, а не з крайнього примусу і що сторонюся єднання, а не особливо про нього турбуюсь, тому нехай буде відомо, що він перекручено думає і не вгадав мого бажання. Для мене немає і не було нічого важливішого за мир, у чому запевняють самі діла; хоча однодумність зовсім перекреслюється тим, що роблять і вживають проти мене.

    103. До Палладія (78)

    Просить про увагу й заступництво для свого родича Євфимія

    Якби хто запитав мене: що найкраще в житті? Я відповів би — друзі. А з них кого треба більше шанувати? Відповідав би: добрих. А з добрих кого називаєш першим? Знаю, що нікого не поставлю вище за твою доблесть. І пишу це, не лестячи могутності, але поважаючи вдачі, для яких і я, можливо, провісник не малий, принаймні не вмовкаючий, поки є сили, і навіть не тільки провісник, але й сподвижник молитвами, що подає тобі нові сили. Цим я хотів скінчити лист. Та оскільки і Бога не тільки шануємо, але й молимо про благодіяння, то вислухай, вважаючи обтяжливим (а що мої прохання — не тягар для тебе, можу зробити цей висновок з минулого), але пам’ятаючи про мене. Знову хочу відрекомендувати тобі прохача Євфимія і знову прошу не тільки людинолюбно прийняти цю молоду людину, але й пробачити його повільність, бо, завідуючи справами сиріт, з необхідності був затриманий дома. Але постарайся дати йому добрий хід і для моєї честі, і для слави твоєї правоти. Хоча й багато людей, яким ти зробив добро, однак і це благодіяння не менше за будь-яке інше послужить для твоєї честі, як сам я чув від тебе особисто, і бажаю, щоб ти тепер запевнив мене в цьому. Ця людина, як достойна співстраждання через сирітство, так мила моєму серцю за його вдачу, не кажу вже про кровне споріднення.

    104. До Олімпія (111)

    Доручає його людинолюбству вдову Філумену

    Інші милості, яких ти удостоював, скільки знаю, я одержував від твоєї поблажливості; нехай винагородить тебе Бог Своїми благами, а серед цих благ і та, щоб начальствування твоє звершувалося з похвалами і славою для тебе. Але милість, про яку прошу тепер, така, що (якщо не зарозуміло буде сказано це) має намір більше виявити її тобі, ніж одержати від тебе. Відсилаю до тебе від себе нещасну Філумену, щоб вона припала до твого правосуддя і через твоє посередництво висушила сльози, якими засмучує мене. Які й від кого терпить вона образи, пояснить сама, бо для мене небезпечно звинувачувати хоч когось. Самому ж мені необхідно сказати лише те, що вдівство й сирітство мають право на допомогу, як взагалі кожної благорозумної людини, так особливо того, хто має в себе дружину і дітей, — цю велику заставу милосердя; бо виносимо суд людям, будучи й самі такими ж людьми. Пробач мені, що прошу про це листом; хвороба позбавляє мене можливості бачити правителя, настільки прихильного й дивного своїми доблестями, що й початок твого правління достойніший, ніж в інших слава, придбана до кінця правління.

    105. До нього ж (118)

    Клопоче за Павла

    Час короткий, предмет диспуту важливий, а хвороба важка і зробила мене майже нерухомим. Що ж залишається, як не просити Бога і не благати твоє людинолюбство? Просити Бога, щоб вклав тобі в розум благіші думки. Благати твоє людинолюбство, щоб не відкинуло без жалю моє прохання, але з лагідністю прийняло нещасного Павла, якого правосуддя від дало у твої руки, можливо, для того, щоб і тебе ще більше прославити величчю лагідності, і мої молитви, якщо вони щось значать, звернути до твого людинолюбства.

    106. До нього ж (120)

    Клопоче за свого родича Євстратія

    Ось і інший привід для листа, на який, якщо потрібно сказати правду, сам ти викликаєш мене виявленою мені шаною. Ось тобі й інший прохач — цей в’язень страху, родич мій Євстратій, котрий зі мною і через мене припадає до твоєї благості. Він не має сил залишатися назавжди противником твоєї влади, хоча справедливий страх вивів його із себе, і зважується припасти до тебе не через когось іншого, а тільки через мене, щоб твоє людинолюбство зробити для себе більш високоповажним, використовуючи такого заступника, якого, якщо не щось інше, то ти сам робиш великим, так охоче приймаючи від нього прохання. Скажу одним словом і коротко: раніше милості робив ти для мене, цю ж милість зробиш за власним судом, бо одного разу прийняв ти намір утішати мою старість і неміч таким вшануванням. Але додам, що через це придбаєш і Боже для себе благовоління.

    107. До Кледонія (95)

    Пояснює мету покладеного ним на себе мовчання
    (під час Чотиридесятниці 382 р.)

    Запитуєш, чого вимагає моє мовчання? Вимагає міри в слові і в мовчанні; бо той, хто переміг у цілому, зручно переможе і в окремому; а крім того приборкає і дратівливість, яка не висловлює себе, але сама в собі поглинається.

    108. До нього ж (96)

    Показує користь для себе від мовчання

    Замовкну словом, навчаючись говорити потрібне і буду вправлятися в подоланні пристрастей. Якщо хто приймає це, прекрасно; а якщо ні, то мовчання і тим для мене вигідне, що не відповідаю іншим.

    109. До нього ж (97)

    Дозволяє прийти до нього під час мовчання

    Не перечу зустрічі. Хоча язик і мовчить, але вуха готові з приємністю слухати, бо, що потрібно, так само дороге, як і говорити потрібне.

    110. До Палладія (99)

    Про те ж

    Новий спосіб наставлення! Оскільки, говорячи, не стримував я язика, то мовчанням навчив його мовчанню, подібних наставляючи в подібному. Такий і Христів закон! Оскільки Христос, проголошуючи нам закон, не очистив нас, то людському закону підпорядковує людину. Син Євфимій ще не прибув до Великої седмиці, але сподівається, і думаю, що не буде варте багатьох трудів, коли з’явиться.

    111. До Евлалія (91)

    Про накладання на себе обітниці мовчання
    у святу Чотиридесятницю (382 р.)

    Твоя любомудрість — пустеля і такий безмірний піст, а моя — мовчання. Поділимося між собою даруванням. А коли прийдемо в єдність, заспіваємо разом Богові, плодоносячи як розумне мовчання, так і богонатхненне слово.

    112. До Елевсія (93)

    Викриває його в порушенні посту дозволом непристойних видовищ

    Я прийняв тебе мовчки, щоб ти розумів і слово мовчання, яке говорить за допомогою пера. Буду ж говорити, що пристойно дружбі і теперішнім обставинам. Ти суддя, а порушуєш закон, не дотримуючись посту. І як охоронятимеш людські закони, зневажаючи закон Божий? Очисти своє судилище, щоб не сталося одного з двох, тобто тобі або дійсно не стати поганим, або не змусити думати про себе погано. Пропонувати сороміцькі видовища — себе самого виставляти на ганьбу. Головне правило: знай, суддя, що сам будеш судимий, — і менше згрішиш. Нічого не можу запропонувати тобі кращого за це.

    113. До нього ж (94)

    Дорікає за переінакшення слів апостола Павла про їдців і неїдців

    Не суди мене, що дотримуюся мовчання, як і я не суджу тебе, котрий говорить про те, що Павло законоположив про їжу (див.: Рим. 14, 3). Якщо ж судиш, то бійся, щоб язик мій уперше не повстав проти тебе, якщо не вважатиме тебе гідним мовчання.

    114. До нього ж (92)

    Перед цим назіанзьким начальником виправдовує себе
    в тому, що прийняв його мовчки; і з цього приводу
    переказує байку про ластівок і лебедів

    Оскільки ти, добрий і ввічливий, звинувачуєш мене в мовчанні і нечемності, то прошу, складу для тебе не зовсім нескладну байку. Чи не відучу нею і тебе від балакучості? Ластівки глузували з лебедів за те, що вони не хочуть жити з людьми і показувати іншим своє мистецтво в співі, живуть на лугах і ріках, люблять самотність, і хоча зрідка співають, однак, хоч що співають, співають самі про себе, і начебто соромлячись свого співу. «А ми, — говорили ластівки, — любимо міста, людей, будинки; говоримо з людьми, переказуємо їм про себе те й інше, що було за старих часів в Аттиці, про Пандіона, про Афіни, про Тирея, про Фракію, про від’їзд, весілля, наругу, урізання язика, письмена, а крім усього про Ітиса, і про те, як з людей стали ми птахами». Лебеді, не люблячи говорити, довго не удостоювали їх і слова, коли ж благозволили дати відповідь, сказали: «А ми думаємо, що інший прийде задля нас і в пустелю послухати спів, коли надаємо свої крила зефіру для солодких і милозвучних натхнень. Тому співаємо небагато і не при багатьох. Але те й становить у нас досконалість, що пісні свої виводимо розмірено і не зливаємо співу свого з яким-небудь шумом. А ви тягар для людей, у кого поселитеся в будинку, вони відвертаються, коли ви співаєте; та й справедливо вчиняють; коли не можете мовчати, хоча відрізаний у вас язик, але самі, скаржачись на своє безголосся і на таку втрату, балакучіші за будь-якого красномовного і співочого птаха». Зрозумій, що кажу, говорить Піндар, і якщо вважаєш, що моє безголосся краще за твоє красномовство, то годі обсипати докорами мою мовчазність. Чи скажу тобі прислів’я настільки ж справедливе, наскільки й коротке: лебеді заспівають тоді, коли замовкнуть галки.

    115. До нього ж (145)

    Посилає в дар книгу «Добротолюбність» Орігена,
    спільну свою працю з Василієм Великим

    Свято для мене — твій лист. А ще краще, що ретельністю випереджаєш час свята, даруючи мені передсвято. Такий дар твого благоговіння; а я шаную тебе найважливішим з усього, що в мене є, — молитвами. Але щоб у тебе було щось на пам’ять про нас, посилаю тобі мою і святого Василія книжку Орігена «Добротолюбність», що містить у собі вибір корисного для любителів словесності. Удостой прийняти це і покажи мені доказ користі, сприяючій старанністю й духом.

    116. До Евлалія (103)

    Обіцяє знову бути в Ламисі

    І місцем мовчання, і училищем любомудрості був для мене Ламис; як дивився я на нього під час мовчання, так бажаю бачити, почавши говорити, щоб і бажання братії виконати, і покарати за причетливість вас, погані тлумачі моїх слів. Бо прийду до вас сам, який говорю, прийду не як інакомовний, не як непевний, але як той, котрого чисто розуміють.

    117. До нього ж (102)

    Після від’їзду з Ламиса, де дотримав обітниці мовчання,
    бажає розмовляти з Евлалієм через листи

    Дивне щось сталося зі мною: мовчав у твоїй присутності, бажаю говорити з відсутнім, щоб і тобі передати слово, і від тебе скористатися словом. Бо прекрасно — як початок усього іншого, так і слова присвячувати спочатку Слову, а потім тим, що бояться Господа.

    118. До нього ж (101)

    Про закінчення своєї обітниці мовчання

    «Час усякої речі», — говорить Екклезіаст (Еккл. 3, 1). Тому поклав я охорону вустам моїм, коли був час; і «ось вустам моїм не забороню» (Пс. 39, 10), коли і цьому прийшов час. «Мовчав Я, — говорить Писання, — терпів, утримувався» (Іс. 42, 14). Мовчав я сам для себе, а говорити буду іншим; якщо ж і вони скажуть, що потрібно, — за все подяка Богові! А якщо ні, закриємо вуха.

    119. До Палладія (98)

    Про свою обітницю мовчання

    Із Христом умертвив я язик, коли постився, і дозволив разом з Воскреслим. Така таємниця мого мовчання, щоб як приносив у жертву таємний розум, так принести й очищене слово.

    120. До Елладія, єпископа Кесарійського (106)

    Дякує за привітання зі святом Пасхи
    і просить дати єпископа Назіанзькій Церкві

    Навчившись бачити очікуване здаля (скористаюся твоїм початком), ми звеселяємось вже і сьогоденням. Бо святий день Пасхи, який ми зустріли, наскільки знаю, є тайноводство до тамтешніх благ, як одне з перехідних свят. І ти добре зробив, що нагадав мені про це і своєю посилкою, і своїм листом. А я пережив уже багато свят Пасхи, — і це одне з надбань тривалого мого життя. Але тепер, вийшовши з цього Єгипту, з цього дуже важкого і примарного життя, і звільнившись від глини і цегли (Вих. 1, 14), до яких ми прив’язані, частіше бажаю переселитися в землю обітовання. Помолися, аби мені сподобитися цього, якщо непокоїшся про те, щоб виявити мені найбільше благодіяння. А тобі при довголітньому житті нехай дарує Господь багаторазово святкувати з усією Церквою. Якщо ж ви дасте мені спокійно завершити старість, давши цій Церкві єпископа, якого вкаже Дух Святий, то зробите справу добру і, скажу так, гідні будете отцівських благословень.

    121. До нього ж (221)

    Висловлює свої благі побажання

    Радий я порадникам любові, особливо ж у такий час і в роздумах людини, котра нещодавно приєдналася і водночас хрещеної і, щоб почастувати тебе словами Писання, «розквітлого змолоду» (Пс. 143, 12). Бо так воно називає перевагу розуміння перед віком. Тому, як прадавні батьки, між іншим, бажали дітям «троси небесної і плодів землі» (Бут. 27, 28), хіба хтось хоче і це розуміти в найвищому розумінні; так я за все віддам тобі духовно. «Виконає Господь всі прохання твої» (Пс. 19, 6), і будеш батьком таких дітей (якщо вже потрібно виявити своє бажання і коротше, і ближче), яким сам ти показав себе батькам своїм, щоб серед іншого і мені славитися тобою.

    122. До Феодора, єпископа Тіанського (122)

    Запрошує його в Аріанз для святкування мучеників
    і для розгляду спільних справ

    І мені, як хворому, ти зобов’язаний надати свої послуги, бо одна із заповідей — відвідувати хворих, і святим мученикам ти зобов’язаний також щорічним вшановуванням, яке робимо у твоїх Аріанзах у двадцять другий день нашого місяця Дафуса 19. Крім того ж чимало церковних справ, які вимагають спільного розгляду. Зважаючи всі ці причини, благозволь, анітрохи не затримуючись, бути в нас. Хоча й труд великий, однак і нагорода гідна.

    123.* До нього ж (222)

    Бажанням любомудрувати у безмовності,
    слабістю здоров’я і мінливістю погоди відмовляється
    від запрошення брати участь у спільних молитвах

    Радий я твоєму прибуттю, люблю бути разом з тобою; однак інше придумав сам про себе, тобто сидіти дома і любомудрувати у безмовності. Бо це вважаю для себе найкориснішим. Оскільки ж і погода ще непостійна, і хвороба мене не залишила, то прошу тебе, будь трохи великодушним, помолись за моє здоров’я; згодом і я готовий [буду] бути присутнім при твоїх молитвах.

    124. До нього ж (142)

    Обіцяє бути в нього, але тільки не на соборі

    Кличеш до себе, і я поспішаю; але поспішаю один, і на зближення з тобою одним. А соборам і співбесідам кланяюся здаля відтоді, як випробував багато (скажу скромніше) дурного. Що ж ще залишається? Справедливому бажанню допоможи молитвами, щоб сподобитися мені того, про що турбуюсь.

    125. До Олімпія (112)

    Просить вжити заходів проти аполлінаристів, які поставили
    в Назіанзі свого єпископа, коли св. Григорій лікувався
    на ксанксаридських теплих водах

    І сивина іншому вчиться, і старість не завжди, вочевидь, достовірне свідчення благорозумності. Особливо знаючи дум­ки і нечестя всіх аполлінаристів і бачачи їхнє нестерпне високомудрування, думав я, що своєю великодушністю зроблю їх сумирними і потроху пом’якшу, що, вони очевидно, і обіця­ли моїм надіям. Але непомітно, як виявилося, я зробив їх ще гіршими і несвоєчасним любомудрієм завдав шкоди Церкві, бо сумирність не приводить до сорому людей негідних. І те­пер, якщо б самому мені особисто було можна довести це,будь певний, що, і через силу піднявшись, не полінувався б я припасти до твоєї чесності. Але оскільки хвороба завела мене далеко, і за порадою лікарів довелося скористатися ксанксаридськими теплими водами, то заміняю себе листом. Ці злі і у злі загиблі люди, крім усього іншого, визнавши або (не можу сказати цього точно) використавши в справі єпископів, котрі проїжджали, усунутих на Вселенському Східному і Західному соборі, і противлячись усім царським постановам і вашим наказам, поставили єпископом одну людину, між ними, нечестиву і підозрілу, нічим, як думаю, настільки не обнадієні, скільки (потрібно сказати це) моєю мертвістю. Якщо це стерпно, нехай перетерпить твоя твердість, перетерплю і я, як і терпів неодноразово. А якщо тяжко і нестерпно для самих благочестивіших царів, благозволь покарати їх за те, що вони зробили, хоча і не так суворо, як заслуговувала б їхня зарозумілість.

    126. До Олімпія (160)

    Сповіщає про себе, що, поспішаючи на зустріч з ним,
    затриманий хворобою в одній обителі і просить за Ніковула

    Моя радість минула, як сон. Коли я був донесений до обителі, щоб одержати там деяке полегшення завдяки купальні, потім, маючи надію побачитися з тобою, мав уже це благо ніби в руках і провів в обителі кілька днів, раптово захопила мене хвороба, яка частково вже турбує мене, а частково загрожує мені. Якщо потрібно знайти якесь порівняння для моєї недуги, то я терплю те ж, що й поліпи, яких насильно відривають від каміння і які часто бувають при цьому в небезпеці, або частиною своїх гнізд поступаються камінню, або прихоплять з ними щось від каміння. Такий і мій стан. Але про що було потрібно мені просити твою правоту особисто, про те насмілився просити і заочно. Побачив я, що син Ніковул дуже стурбований і непокоїться про продовження шляху, і постійним перебуванням в обителі, як людина немічна, яка не звикла до цього, нудьгує через самотність. Благозволь долучити його до якоїсь іншої справи, до якої хочеш, бо він готовий у всьому служити твоїй владі; але позбав, якщо можна, від цієї турботи, якщо не через що інше, то з поваги, що доглядає мене, хворого. Як просив я тебе багато про що і за багатьох і одержував те, що просив, так маю потребу у твоїй поблажливості і до мене самого.

    127. До Елладія (159)

    Просить надати Ніковулу-старшому заспокоєння від справ

    І іншим приємно вітати твоє благоговіння, але ще приємніше це мені в теперішньому моєму стані. Оскільки майже щодня втрачаю надію, то це й робить мене більше до тебе прив’язаним, як той, хто отримує останнє придбання. Але як усвідомлюю це придбання, то я зобов’язаний винагородою вельмишановному синові Ніковулу, від котрого моє надбання; і як вчиняють бідні, коли, бачачи перед собою багатих, бажають від них одержати благодіяння, так вчиняю і я, сплачуючи йому борг завдяки тобі. А він потребує спокою від справ, як людина, що постійно до того звикла; тому благозволь доставити йому випадок до такого заспокоєння.

    128. До Прокопія (109)

    Просить заступництва Анфіму, котрий підірвав своє здоров’я,
    беручи участь в одній відомій військовій справі

    Вітаю здаля тебе, який заміняє мені всіх і вищий для мене за всіх. І особисто ти удостоював мене великим своїм благоволінням і заочно, як знаю, удостоюєш тим же. А за велике нехай буде віддана велика нагорода і подателю цього листа, синові моєму Анфіму. Яка ж це нагорода? Користуватися твоїм заступництвом у всьому, що йому потрібно. Моєму проханню надають особливої сили як сама ця людина, котра брала участь у відомій військовій справі і, можливо, відома людям поважним, так і нещастя, що підірвало його тілесний склад, який ясно свідчить сам за себе, і що було б тяжко для кожного, то, природно, тяжче для нього, який потерпів це не за свої заслуги. Додаю ж до цього і своє прохання, як я впевнений, ще більше допоможе успіху в тому, чого домагаємося.

    129. До нього ж (173)

    Через тяжку хворобу не маючи можливості бачитися з ним особисто,
    просить листовно виявити великодушність диякону Євгенію

    Якби не таке погане було тілесне моє здоров’я і не був я в небезпеці зневіритися в самім житті, то першою і найважливішою для себе користю я вважав би бачитися з тобою, бути в тебе, самому особисто подати це прохання. Та оскільки, не піднімаючи голови, зовсім зв’язаний хворобою і проти волі позбавлений можливості виконати своє бажання, то беруся за другий засіб і звертаюся до тебе з листом, ним вітаю і цілую тебе, ним насмілююся просити про диякона нашого Євгенія, за котрого звертаюся до твоєї великодушності. Якщо знайомство з неугодним Рігіаном ще не злочин, а ні в чому іншому, здається, він не винний, то заради самого правосуддя, якого ти опора і захисник, а якщо і це вважаєш злочином, то заради Бога, перед Яким він стоїть, і заради моєї сивини, яка, як відомо тобі, шанована багатьма, котрі бояться Господа, благаю тебе, вияви цю милість і мені, і всьому кліру і, звільнивши цю людину від напасті, зроби так, щоб мати тобі добру надію у Бога. За зроблене отримаєш не менше (якщо не багато буде так сказати) — мої молитви

    130. До нього ж (107)

    На запрошення імператора Феодосія, зроблене через Прокопія,
    бути присутнім на соборі в Константинополі, дає рішучу відмову

    Якщо потрібно писати правду, то моя думка — ухилятися від будь-яких зборів єпископів, бо я не бачив ще жодного зібрання, яке б мало з усіх поглядів корисний кінець і більше спасало від зла, ніж множило його. Любов до сперечання і владолюбство (не вважай мене нечемним, що пишу так) понад будь-який опис, і хто судить чужий порок, скоріше сам підпаде під звинувачення, ніж покладе край пороку. Тому я замкнувся сам у собі і визнав безмовність єдиною безпекою для душі. А тепер спонукає мене до такої розв’язки і хвороба, від якої я завжди майже при останньому подиху і ні на що не можу вжити себе. Тому нехай пробачить мені твій високий розум, а через тебе нехай переконається і благочестивіший цар у тому, щоб не засуджувати моїх лінощів, але пробачить неміч, з якої він дозволив мені вийти, чого просив я собі як благодіяння.

    131. До Олімпія (110)

    Вітає його зі вступом до керування другою Каппадокією і просить
    написати до Константинополя про справжність його хвороби

    Це для мене тяжче за хворобу: мені не вірять, що я хворий, пропонують таку далеку подорож і примушують кинутись у середину заколотів, від яких люблю віддалятися, ледве не складаючи за це подяки і тілесному розладу. Бо безтурботна безмовність важливіша за знаменитість людей посадових. Про це я писав і колись вельмишановному Ікарію, одержавши теж наказ. А тепер написати за мене нехай благозволить і твоя великодушність, оскільки маю в тобі достовірного свідка моєї хвороби. Тебе ж засвідчує в ній сама втрата, яку несу тепер, будучи не в змозі прийти і насолодитися спогляданням такого начальника, настільки дивного своїми чеснотами, що і сам твій вступ у керування гідніше слави, яку здобувають інші в усі часи свого служіння.

    132. До Сатурнина (152)

    Подібний за змістом до попереднього

    Дуже добре знаю, що вимагаєш від мене властивого дружбі, інакше не смів би й писати. Оскільки мирським приділиш владу, а мені, удостоєному наближатися до Бога як добрий співробітник, — відвагу. Тому і вітаю тебе, і за твоїм бажанням викладу свою справу. У мене, з Божою поміччю, все йде добре, крім того одного, що турбуюся про церкви, які в такому сум’ятті. І якщо чим можеш допомогти їм, не полінуйся і словом, і ділом відновити спільну злагоду; бо знову собор єпископів, і є небезпека, щоб і нині ще нам не залишитися в соромі, якщо й цей собор матиме майже такий же кінець, як і попередній. Тому що справу свою я віддав і судити всевідаючому Богові, хоча охоче поступився заздрості, давши місце охочим і відмовившись не від чого-небудь, як багатьом здається, корисного, а, навпаки, украй небезпечного і немов після жахливої і жорстокої бурі зустрівши спокійну і безпечну пристань.

    133. Віктору (154)

    Із усамітнення, де покращує своє здоров’я, просить намагатися
    про умиротворення Церкви на соборі, що відкрився

    Якщо тепер пишу, це не знак, що я зухвалий; а якщо не писав раніше, це не значить, що лінивий. Краще ж сказати, навіть не значить і цього, бо не було з ким послати мені листа, хоча (як сам знаєш) і бажав цього. Я проводжу час серед поля, подалі від заселених місць і там покращую своє тілесне здоров’я. Але тепер, коли є нагода, і вітаю тебе, і прошу дарувати мені, відсутньому, ту ж шану, яку дарував, коли я був з тобою, і не полінувався утішати листами мене, сильно засмученого розлукою. А оскільки знову собор і знову боротьба, притім серед ворогів, які уважно спостерігають за всім, що стосується нас, то подай руку загальному зібранню, будучи і сам не останнім членом Церкви, і не допусти, щоб усіх знищила пожежа, яка нині поширилася в Церкві; але скільки можеш знайти вогнегасні засоби, використай їх у справі, спонукай до того ж і інших, щоб і твої справи йшли успішно, тоді спільна справа піде краще.

    134. До нього ж (155)

    Представляє йому Іперехія

    Справді ти переможець, дивний мій, і переможець у всьому доблесний; бо поки можна було, перемагав ворогів зброєю, а тепер перемагаєш усіх добротою. Тому я і насмілився передати тобі це вітання, а з вітанням і чеснішого сина Іперехія, котрого, як знаю, вшануєш за вдачу, коли узнаєш цю людину, вшануєш і заради мене, як такого, що поклав усе робити в угоду мені. Вели ж надіятися йому на тебе на згадку нашої дружби, яку, я певний, ти дуже поважаєш.

    135. До Софронія іпарха (97)

    Просить його докласти свої старання для взаємної злагоди
    і примирення єпископів на соборі

    Любомудрую б безмовності; ось якої образи завдали мені мої ненависники! О, якби вони скривдили мене й іншим чимось подібним, щоб мені визнавати їх ще більше своїми благодійниками. Тому що багато випадків, у яких, очевидно, скривджені отримують благодіяння, а ті, що одержують благодіяння, терплять образу. Таке моє становище. І якщо не зможу переконати в цьому інших, то хочу, щоб усе це знав ти, якому із задоволенням звітую у своїх справах. Краще ж сказати, я впевнений, що ти знаєш і запевниш тих, що не знають. Але вас прошу докласти всіх старань, щоб тепер, принаймні, якщо не колись, прийшли до згоди і єдності частини світу, для шкоди тих, що розділилися, особливо, якщо довідаєтеся, що розбрат у них не за слово віри, а за приватні дріб’язкові домагання, як помітив я. І для вас не без нагороди залишиться успіх у цьому; і моє віддалення буде безпечальнішим, якщо виявиться, що недарма полюбив його, недобровільно сам себе вкинув у море, як Іона, щоб стихла буря і безпечно врятувалися плавці. Якщо ж вони, проте, обурюються, то, принаймні, моя справа зроблена.

    136. До Мардарія воєначальника (156)

    Просить намагатися про примирення Церкви на соборі єпископів

    Ти мені і родич, і свій, і все, чим тільки можна найменувати в подібному значенні; тому що нас поєднало благочестя і слава чесноти, яку пізнали ми в тобі, який ясно показав, що бути елліном і бути варваром — різнитися тілом, а не душею, і відстань — у місці, а не у вдачах і волевиявленні. Якби багато з нашого роду наслідували твою правоту, то, дуже знаю, у нас усе було б добре — і суспільне, і приватне. Прошу ж тебе, як припиняєш битву із зовнішніми ворогами своєю рукою і своєю розсудливістю, так припини і нашу битву; і скільки вистачить у тебе сил, спробуй зробити, щоб у тих єпископів, що зібралися нині, миром скінчилася справа; бо, як сам знаєш, великий сором збиратися багаторазово і не знаходити межі нещастям, до попередніх сум’ять додавати безперестанно нові сум’яття.

    137. До нього ж (157)

    Представляє милостивій його увазі воїна Феодора

    Давно бажав я вітати твою досточестність і подяка Богові, Який подав привід! Думаючи, чим винагородити того, хто вручив тобі цей лист, я визнав за найкраще передати його у твою владу. Частково і заради мене удостой його прихильної уваги, бо він заразом мій і твій; бо як живучи зі мною — мій, і як воїн — твій, маю на увазі Феодора, котрий приходить тепер до тебе від мене. Нехай і він дізнається, якою шаною я завжди користувався від тебе і ще користуюся.

    138. До нього ж (68)

    Після настійних вимог Воспорія погоджується
    присвятити себе служінню Церкві

    Думав я, щоправда, що маю право на ваше вибачення і за колишнє; такий я простий і недалекий. Але оскільки не перестаєте ганити мене, все ще нападаєте за колишнє і до старих образ придумуєте нові, не знаю чому саме, чи з ненависті до мене, чи іншим догоджаючи тим, що ганьбите мене, надаю узнати це і судити про це Богові, від Якого, як свідчить Божественне Писання, ніщо не приховане. Хоча і носимо личину правди з благопристойності перед людьми, то сповіщаю тепер, ваше благоговіння, що я переможений і не полінуюся в міру сил, скільки дасть Бог, подбати про Церкву, бо ви наполягаєте на цьому, і особливо, як самі пишете, через потребу обставин, через очікуваний напад супротивників. Та й це смиренне тіло, поки його вистачить і поки будуть у мене сили, присвячу служінню Богові, щоб і мені не мати на собі тягаря, коли і ви засуджуєте, і весь клір звертається, обсипаючи мене всякими скаргами, і сам бачу, що Церква залишається без піклування, і багато сварять мене як людину, яка має за ніщо справи церковні, і вам не трудитися більше, принижуючи мене. І це зроблю вашими молитвами, якщо самі ви, як говорите і як справи запевняють, важко прийняти на себе піклування про Церкву. Бо краще померти для тих турбот, ніж для цих, коли необхідно вже бідувати, тому що так розпоряджається моїми справами Бог.

    139. До єпископа Феодора (90)

    Повідомляє свою вимушену обставинами згоду
    до часу прийняти на себе правління в Назіанзі

    Хто раба Свого Давида від пастирства звів на царство, а твоє благоговіння із стада на пастирство; Хто з волі Своєї влаштовує наші справи і справи всіх, що сподіваються на Нього, Той Сам і тепер наставить на думку твою досконалість, дізнатися, яким безчестям зганьбили мене шановні єпископи, коли подавали голоси за згоду на моє зведення, а потім відкинули мене. Не звинувачуватиму твоє благоговіння, бо недавно ти взявся за справи і не знаєш, як і природно, більшості моєї історії. Тож про це годі. Не хочу більше турбувати тебе, щоб не здатися нестерпним при самому початку дружби. Але що можна, з поміччю Божою, з твого бажання, доводжу до твоєї уваги. Залишив я Назіанзьку Церкву не через забуття про Бога, не через презирство до малого стада, цього не допустила б любомудра моя душа; але, по-перше, зробив це тому, що ніяке визначення не стримувало, по-друге, був знесилений хворобою і думав про себе, що не вистачить моїх сил для таких турбот. Оскільки і ви виявляли своє невдоволення, засуджуючи моє віддалення, і сам я не міг перенести докорів кожного, час був тяжкий, нам загрожувала навала ворогів для загальної шкоди всієї Церкви, то нарешті я переможений і визнаю над собою перемогу, болісну для тіла, але непогану, можливо, для душі. Віддаю Церкві це смиренне тіло поки буде воно в силах, визнаючи для себе кращим швидше потерпіти що-небудь у плоті, ніж страждати духом і змушувати страждати багатьох, які склали про мене погану думку, бо самі страждають. Отже, знаючи це, молися за мене, погодься з моєю думкою, а не гірше, можливо, сказати: запечатуй у собі благоговіння.

    140. До Олімпія (117)

    Хвалить його безкорисливість, неупередженість і милосердя,
    і клопоче за воїна Аврелія

    Знову пишу, коли належало б прийти самому. Але ця сміливість у мене від тебе, як ти вирішуєш приватні суперечки (що перше, те й скажу раніше) і направляєш до кращого суспільні справи, а то й інше робиш божественно, в нагороду за благочестя одержавши те, що все в тебе йде за твоїм бажанням, і тобі одному доступне є недоступним для інших; тому що з тобою керує разом мудрість і мужність, і одна винаходить, що потрібно робити, а інша легко здійснює те, що винайдене; найважливіше ж чистота руки, якою наводиться порядок. Де в тебе несправедливе золото? Його ніколи не було; воно насамперед засуджене на вигнання, як низький мучитель. Де ворожнеча? Також засуджена. Де милість? Тут схиляєшся трохи (звинувачу тебе в цьому дещо), але схиляєшся, наслідуючи Боже людинолюбство, якого і тепер просить у тебе через мене один із твоїх воїнів Аврелій, котрого називаю нерозумним утікачем, але розсудливим прохачем, бо віддав себе в мої руки, а через мої і в твої. Як на якийсь царський образ, указуючи тобі на мою сивину і на моє священство, яке, за кількаразовим визнанням, ти поважаєш, ось приводить його до тебе ця безкровна рука, що приносить жертву і що написала тобі багато похвал і, наскільки знаю, готова ще більше писати, якщо Бог продовжить у нас врядування, маю на увазі твоє і твого співробітника в правосудді.

    141. До нього ж (115)

    Просить пощади місту Діокесарії, у якому відбулося збурення

    Ще випадок людинолюбства, і сміливо знову довіряю листу моє прохання про справу таку важливу. Оскільки сміливим робить мене хвороба, яка не дозволяє мені вийти і не дає можливості прибути до тебе в пристойному вигляді. Яке ж прохання? Прийми його від мене в цей день людинолюбно. Сумна (та і як не бути сумною) смерть однієї людини, яка нині з нами, а завтра не буде і не повернеться до нас. Але набагато жахливіше померти цілому місту, яке засноване царем, облаштоване часом і збережене упродовж багатьох літ. У мене слово про Діокесарію, досі місто, а тепер вже не місто, якщо не буде твого лагідного повеління. Уяви, що воно в моїй особі припадає до твоїх ніг. Нехай же підніме голос, одягнеться в жалобний одяг, обстриже собі волосся, ніби лицедіючи в театрі, і промовить тобі такі слова:

    «Дай руку мені, поваленому ниць, допоможи немічному, не нападай на мене разом із часом, не руйнуй те, що залишилося після персів: пристойніше для тебе будувати міста, а не руйнувати вже готові до руйнування. Зробися містобудівником, або додавши щось до того, що в ньому є, або зберігши в тому вигляді, як воно є. Не допусти, щоб до твого правління існувало місто, а після тебе вже його не стало; не залиши часу поганої оповіді, що, приймаючи тебе правителем, я було в числі міст, а після тебе на місці міста залишилася ненаселена країна, що впізнається тільки по горах, проваллях і руїнах». Ось що нехай зробить і скаже твоєму людинолюбству уособлене мною місто.

    А від мене, як від друга, прийми пораду. Припустимо, що хочеться тобі покарати тих, що переступили накази твоєї влади; проти цього нічого не смію сказати, хоча, як говорять, ця зухвалість — не від загального наміру, а тільки безрозсудний порив деяких молодих людей. Утім, відклади гнів, подумай. Вони вболівали за матір, яка гине, не могли перенести того, щоб називатися громадянами і не мати в себе міста, сильно збурилися, вчинили незаконно, зневірилися у своєму порятунку; незвичність горя довела їх до божевілля. Невже за це місту не потрібно бути містом? Ні! Дивний муже, не пиши такого визначення. Зваж на прохання усіх громадян, усіх службовців у місті і вищих чиновників; подумай, що усіх однаково стосується це нещастя, і якщо мовчать інші перед твоєю величчю, то стогнуть у глибині серця. Зваж і на мою сивину; для мене гірко, якщо, маючи досі велике місто, із цього часу не матиму ніякого міста, і споруджений мною Божий храм, з усією його красою, після твого правління обернеться на житло звірів. Не те гірко, що кілька статуй буде розтрощено, хоча і це в інших випадках буває сумно; і не думай, щоб почали говорити про це ми, які турбуємося про краще. Але гірко те, що з ними буде знищено ціле місто, породивши щось знамените, знищиться, коли живі і бачимо це ми, які вшановані тобою і думаємо про себе, що маємо в тебе деяку силу.

    Але завершу про це слово, бо якщо скажу і більше, нічого не знайду твердіше за твій розум, яким управляється стільки народу і так управляється ще й ще повновладніше на вищих ступенях начальства. Але й те необхідно знати великому твоєму розуму про тих, які припадають до тебе, вони люди нещасні, покинуті і не брали участі зі злочинцями ні в якому безладді, як запевняють нас багато хто з очевидців. Дай цій справі таке визначення, яке можеш визнати корисним і для тутешньої слави, і для тамтешніх надій. А ми все, що не спаде тобі на думку, хоча не без печалі перенесемо, однак, перенесемо. Бо що інше і можемо ми зробити? А якщо переможе в тобі гірше, то одним будемо засмучені і проллємо сльози над містом, що колись було.

    142. До нього ж (116)

    Перепрошує, що через хворобу не може з ним бачитися
    і просить зважити на його клопотання за громадян назіанзьких

    І бажання бачитися з тобою гаряче, і потреба прохачів велика, але хвороба непереборна; тому я насмілився в листі викласти це прохання. Зваж на мою сивину, яку ти (що й прекрасно) поважав уже, і навіть нерідко; зваж і на цю недугу, яка частиною (якщо вже потрібно похвалитися) зробили і труди, звернені заради Бога, і тому пожалій громадян, що звертають погляд на мене, як на людину, яка сміливо може говорити з тобою; пожалій й інших, що перебувають на моєму піклуванні. Бо від людинолюбства не буде ніякої шкоди; ти більше вмієш зробити страхом, ніж інші встигають покараннями. А тобі замість усього бажаю мати такого ж Суддю, яким сам будеш до прохачів і до мене, який клопоче за них.

    143. До нього ж (119)

    Просить про поблажливість до Леонтія,
    позбавленого священства

    Випробувати на собі багато чого й випробувати благодіяння від інших — чи приносить яку користь людям? Це навчає людинолюбству і робить поблажливими до нужденних, бо попередньо скористатися милістю є кращий урок милосердя. Так сталося і зі мною. Що випробував я в житті, те навчило мене співстражданню, і чи бачиш мою великодушність? Сам, у власних справах потребуючи твоєї поблажливості, клопочу за інших і не побоююся на чужі справи виснажувати твоє людинолюбство. Пишу ж це про пресвітера Леонтія або, краще сказати, колишнього пресвітера. Якщо він перетерпів уже все, чого варті були його справи, то зупинимося на цьому, щоб надмірність не зробилася несправедливістю. А якщо і ще що потрібно додати до покарання, і злочини його вимагають більшого приниження, то надай це мені, і Богові, і вівтарю, і загальному собору ієреїв, до якого він був колись зарахований, хоча тепер і показав себе невартим як тим, що зробив, так і тим, що перетерпів. Якщо переконав я тебе, це прекрасно, а якщо ні, то надаю тобі, більш гідному поваги наставникові, співучасникові твоєму і в правлінні, і в добрій славі.

    144. До нього ж (113)

    Про розлучення із чоловіком дочки Віріана

    Не скрізь похвальна поспішність. Тому і барився я досі з відповіддю про дочку найповажнішого Віріана, надаючи й часу хоч трохи поправити інше, а одночасно і тому, що справи розлучення ти доручив мені, про що знаєш. Як я нешвидкий і обачний у подібних випадках, догадуючись, що і твоя доброта не схвалює цього розлучення. Тому я зволікав досі, і думаю, не без підстави. Оскільки ж обставини дійшли до краю і необхідно зробити відомим те, що з’ясувалося при розгляді і про що я дізнався, те сповіщаю, що дочка, очевидно, вагається між тієї й іншою стороною, розривається між повагою до батьків і звичкою до чоловіка, на словах заодно з батьками, а серцем, не знаю, чи не на боці чоловіка, як показують це сльози. Ти, звісно, вчиниш, як велить твоє правосуддя і як завгодно буде Богові, Який тобою у всьому управляє. Я, зі свого боку, з великим задоволенням дав би пораду синові Віріана залишити без уваги багато чого, тільки б не було затверджено розлучення, яке суперечить нашим законам, хоча римські закони і визначають інакше. Бо необхідно дотримати справедливість, яку і на словах, і на ділі бажаю тобі завжди зберігати.

    145. До Віріана (114)

    Про те ж

    Виконавці страти не злу роблять справу, тому що служать законам; небеззаконний і меч, яким страчуємо злих. Але, втім, не хвалять виконавця страти і не без задоволення зустрічають убивчий меч. Так і я не хочу зробитися ненависним, своєю рукою і своїм словом затвердивши розлучення, бо краще бути посередником з’єднання і дружби, ніж розбрату і розриву життєвих уз. Цю ж, здається мені, маючи думку, і гідний подиву градоправитель доручив мені допитати твою дочку, тому що я нездатний розірвати шлюб з усією суворістю і без сердечної участі; і звісно, не як слідчого, як єпископа, він призначив мене на це і зробив посередником у тому, що сталося між вами. Тому прошу надати справу мені, служителеві вашої волі, і хоча я радий, що маю подібне доручення, однак, якщо доручите мені щось гірше і неприємніше, до чого я ніколи не торкався і тепер не торкнуся, то шукайте кого-небудь іншого, більше до цього здатного. А в мене (хоча знаю, що ви в усьому для мене дуже дорогі) немає сміливості на догоду вашій дружбі образити Бога, Якому звітую у всякому русі й думці. Дочці ж твоїй (сказати правду) повірю тоді, коли, припинивши соромитися вас, вона буде в стані говорити правду; бо вона тепер у важкому стані, і вам приділяє слова, а чоловікові — сльози.

    146. До нього ж (161)

    Просить за Ніковула, який замішаний у справі збурення рабів

    Про що говорив я, ніби пророче, те й вийшло. А саме, вважаючи тебе готовим усе для мене зробити і без ситості користуючись твоєю поблажливістю, я боявся, щоб не виснажити твого людинолюбства чужими справами. Тому що ось моя справа, якщо тільки дотичне моїх близьких є вже моє. І я не з такою ж сміливістю, як колись, веду розмову; по-перше, бо справа моя, а просити за себе, якщо й вигідніше, то принизливіше; по-друге, підозрюю в тобі пересичення, яке знищує приємності противитися усьому прекрасному. Хоча це дійсно так, і здогадка моя справедлива; однак в упованні на Бога, перед Яким стою, і на твою щедрість робити добро, насмілююся на це прохання. Припустимо, що найгірший з усіх Ніковул винний у тому одному злочині, що через мене викликає до себе заздрість і поводиться вільніше, ніж належало; припустимо, що той, хто сперечається тепер з нами, найправдивіша людина; тому що соромлюся перед твоїм правдолюбством звинувачувати того, кого недавно сам захищав; але не знаю, чи здасться тобі справедливим за гріхи одних карати інших, і за гріхи чужі і невільні карати тих, які і рабів до того не спонукали і настільки обурилися на них, що видали їх звинувачеві з більшою готовністю, ніж сам він бажав? Чи потрібно іти в рабство Ніковулу або його дітям, як хочуть цього його вороги? Чи потрібно йому множити собою число тих, що мають справу в суді саме тепер, коли його засмучують свої домашні справи? Ні, дивний муже, таке не спадає на думку твоєму чистому розуму! Навпаки, у швидкому польоті думки, проникнувши у злість, від якої це виходить, і вваживши на мене, старанного на похвали тобі, покажи себе людинолюбним суддею до обурених, виголошуючи нині суд не тільки над людьми, але й над чеснотою і над пороком, про що більше, ніж про приватних осіб, мають турбуватися подібні до тебе в чесноті і діяльні начальники. Від мене ж тобі буде за це віддано не тільки молитвами, яких ти, як знаю, не нехтуєш, на відміну від багатьох, але і тим, що правління твоє зробиться славним для всіх, хто мене знає.

    147. До Астерія (162)

    Про того ж Ніковула, називаючи його опорою своєї старості,
    просить цього чиновника Олімпієвого

    Хто справедливіший за Бога? Але і Він, Творець і Владика всього, робить і називає Ізраїля обраним Своїм народом, і не соромиться, що за це вважатимуть його несправедливим. Тому що ж дивного, якщо і я, маючи піклування про усіх, хто в мене на руках і під моєю опікою, більше за інших люблю сина Ніковула, котрого вважаю своїм піклувальником у старості і хворобі і маю замість опори і жезла своєї немочі? Віддаю його тобі в руки, а через тебе в руки градоначальника, визнаючи для себе досить тяжким, що інші звільнені завдяки тобі від найбільших лих, тепер першими зробилися жорстокими звинувачами, а цього не можу звільнити від насильства і для себе самого не досягну тієї честі, якої домагався для сторонніх; але терплю те ж, що буває з очима, які, бачачи все інше, не бачать самих себе, або з джерелами, що на глибині, які, не зрошуючи місць, до них близьких, напоюють місця віддалені. Припустимо, що жахливо, і навіть більше ніж жахливо те, на що наважилися раби, так що нічого, можливо, не відкриється або відкриється небагато, якщо не буде застосована до них суворість при допиті. Але як це стосується господарів, які ніскільки не брали участі у справі? І яка підстава за чужі злочини бути покараним і тепер турбуватися про суспільну справу, коли засмучує власна?

    148. До нього ж (163)

    Про те ж

    Що це? Скажеш, можливо. Знову до нас пише Григорій, ще лист, ще прохання? Яка ненаситність, якої сам я причиною! Ні, дивний муже, не кажи цього. Для кого і ліки, як не для хворих? Нехай не будемо ж і ми позбавлені їх, і тим більше, чим більше впевнені, що маємо в тобі силу. Я вже не прошу, вимагаю, бо милість викликає милість. Ніковул терпить насильство, а це те ж, що зазнаю я сам, бо він — моє заспокоєння. Як можна мовчати і не бути надокучливим навіть при всьому любомудрії? Подай руку пригнобленим, щоб і самому того ж сподобитися від Бога, в чому, звісно, маєш потребу як людина. Використай з Богом і дружбу, і мудрість, і свою силу на користь нашої справи. У розпечене залізо не потрібно багато вдаряти кременем, щоб виявився прихований у ньому вогонь; але ледь удариш, як уже вогонь блищить. Так і ти не зажадаєш від мене довго тебе просити, і притім за себе, такого сильного в переконанні і такого щирого співучасника у владі. Скажу одне й коротко: деякі милості одержували завдяки мені інші, а в цій милості маю потребу я сам для себе. Це нехай найбільше присоромить твою вченість!

    149.* До Георгія (232)

    Просить пояснення в справі про диякона Евфалія,
    котрий ув’язнив і бив якогось Філадельфія;
    вимагає і самого витого до відповіді

    Недуги лікують, а не скрушують. Тому як же диякон наш Евфалій, ні на сан не зважив, ні якості не вшанував, бідного Філадельфія піддав і в’язниці, і побиттю, як показують і знаки побоїв? Дивуюсь цьому. Тому не залишивши без уваги цієї події, але коли прийдеш сам, поясни мені те, що сталося. Нехай прийде і диякон дати відповідь на звинувачення і понести відповідне покарання за життя ним пригнобленого. Бо не потерплю, щоб майже на моїх очах насмілювалися на подібні непристойності.

    150. До нього ж (164)

    Просить про свого співслужителя Георгія

    Радий я тому, що пишу тобі, радий і тому, що дорікаєш, нібито не пишу, якщо іноді це буває. І докори твої сповнені доброти. Але знаю, що часто і багато про що писав до тебе і одержав від тебе усе, про що просив. І якщо не що інше, то безліч облагодіяних тобою свідчать про мої листи. Але якщо ти щедріший, ніж навіть і бажали б від тебе, а я боязкіший на прохання, то нехай за тобою залишиться першість у чесноті, але нехай і мені пробачиться, що відмовляюся бути тягарем; тому що слово мудрого: в усьому визнавати за краще середину. Втім, подяка Богові, що дав тобі можливість робити добро, поставивши тебе в нас загальним благодійником і правителем. Тому й тепер через цей мій лист доручаю тобі брата — співслужителя нашого Георгія, людину, яка і багато чим вирізняється, і дуже корисна для Церкви, визнаючи його гідним мати право на довіру, якщо в чому і не згідний з деким, і не піддаватися утиску поряд з іншими.

    151. До нього ж (148)

    Просить виблагати у коміта Доместика
    поблажливості якомусь Георгієві

    Прекрасно багато хто думає про твій розум, краще ж сказати, не думає, але вірять мені, котрий похваляється цим, вірять тому, що удостоюєш мене немалої поваги і шани. Один з таких і досточестніший син мій Георгій, який, зазнавши багато втрат і достатньо потурбувавшись про свої справи, вбачає для себе одну пристань порятунку — звернутися через мене до тебе і знайти хоч якусь поблажливість у досточеснішого коміта Доместика. Тому вияви милість, якщо хочеш, йому і його потребі, а якщо бажаєш і мені, якому, наскільки знаю, ти вирішив робити все бажане, як підтверджуєш і самими ділами.

    152. До нього ж (124)

    Переконливо просить обрати єпископа в Назіанз
    через свою хворобу і напад на церкву аполлінаристів

    Доречно мені сказати словами Писання: до кого звернусь я, скривджений? Хто подасть руку мені, пригнобленому (Авв. 1, 6)? На кого перейде тягар Церкви, доведеної до такого поганого стану і розладу? Свідчу перед Богом і перед обраними ангелами, що ця Божа паства несправедливо страждає, залишаючись без пастиря і без єпископа через моє омертвіння, бо мене тримає хвороба, що раптово відкинула від справ церковних, і тепер я ні до чого не придатний, безперестанно перебуваючи при останньому подиху, ще більше гнітять справи. Тому якби єпархія мала кого іншого головою, до нього мала б звертатися і у нього просити допомоги; але тому що вище за усіх твоє благоговіння, то необхідно звернутися до тебе. Подбай про свою Церкву, як сам розсудиш, і не знехтуй нею в розладнаному стані, якого вона не заслужила. Не кажу вже про інше, що заподіяли їй і чим загрожують повсталі нині аполлінаристи, довідайся про це від господарів пресвітерів моїх, від хор’єпископа Евлалія і від Келевсія, яких із цим наміром я послав до твого благоговіння. Зупинити це не моїм уже літам і не моїй немочі,

    а можливо тільки при твоєму мистецтві і твоїй силі, бо тобі, крім іншого, Бог дав і силу для загального захисту Церкви. А якщо не буду почутий, про що говорю і пишу — нехай буде зроблено, що одне тільки й залишається зробити, тобто всенародно усім проголосити і повідомити, що Церква потребує єпископа, щоб не зазнати їй шкоди через мою хворобу; а про інше дізнаєтеся.

    153. До Воспорія, єпископа Колоннійського (80)

    Висловлює йому рішучий свій намір скласти із себе
    правління Константинопольською Церквою (381 р.)

    Удруге уже потрапляю у ваші сіті й обманутий. Знаєте, про що кажу, і якщо це справедливо, нехай «відчуває Господь» ваші «приємні пахощі» (Бут. 8, 21). А якщо несправедливо, нехай простить Господь. Бо так слід мені говорити про вас, тому що нам наказано терпіти, коли й кривдять. Утім, як ви вільні у своїй думці, так і я вільний у своїй. Тяжкий Григорій не буде вже для вас тяжким. Усамітнюся до Бога, Який один чистий і непідступний. Заглиблюся в себе самого. Ось що придумав я про себе. Тому що двічі спотикатися об той же камінь, за прислів’ям, властиво лише божевільним.

    154. До Олімпія (167)

    Жаліє, що цей правитель Каппадокії залишає свою посаду

    Ти наш начальник і після залишення тобою начальства, бо маєш у собі поєднані всі начальницькі доблесті. А ми судимо про речі інакше, ніж судить простий народ. Тому що багато з тих, що засідають високо, для мене стоять низько, і такими є ті, кого власна їхня рука робить приниженими і рабами підлеглих. Багато ж піднесених і мудрих, хоча і стоять унизу, і такі ті, яких високо ставить чеснота і робить гідними вищих ступенів начальства. Але що мені до цього? Не з нами уже великий Олімпій, не тримає вже в нас керма. Ми занапащені, видані, станемо у майбутньому другою Каппадокією, тоді як при тобі були першою. Чи потрібно й говорити щось про інше? Але хто плекатиме старість твого Григорія, хто лікуватиме неміч шанобливістю і зробить мене ще поважнішим за те, що багатьом я міг виклопотати твоє людинолюбство? Тепер іди від нас у свій шлях, із кращим дороговказом і супроводом, нам залишивши багато сліз, а із собою забираючи велике багатство — добру славу, яку виносили небагато з начальників, і те, що ти написаний у кожного на душі — на цьому непорушному стовпі. А якщо знову повернешся до нас на вищій і блискучішій ступені начальства, про що провіщає нам наша любов, то, без сумніву, складемо Богові досконалу подяку.

    155. До нього ж (166)

    Шкодує, що Астерій залишає свою посаду і Каппадокію

    Що перетерпів я! Ти віддаляєшся, залишаючи нас, а я хворий. Заздрість не дозволила і того, щоб я сказав тобі прощальне слово. Яка втрата! Яка образа! Я побоююся сказати щось сміливіше. Для чого було і одержувати благо, якщо йому не належало назавжди при нас залишитися? Усе приємне не стільки звеселяє, коли воно при нас, скільки засмучує, віддаляючись від нас. Я був вшанований і прославлений тобою, насолоджувався твоїм начальством, насичувався твоїм людинолюбством. Я не забув і не забуду цього, скоріше, хіба забуду сам себе, ніж тебе. Чим же за усе це відплачу тобі я? Чим іншим, крім того, що в нас є найкраще? Це молитви, якими нехай будеш збережений і прославлений і знову повернешся до нас, якщо тільки доживу до цього часу!

    156. До нього ж (165)

    Хвалить його за однодумність і дружбу з Олімпієм

    Великий з людей, як кажуть, Геракл (тобі, як людині вченій, нагадаю щось із твого), але й він не був би таким, якби не мав своїм сподвижником Іолая, особливо в бою з гідрою, цим злим і кількаголовим звіром, у якому один відтинав голови, а другий припікав, як ти знищуєш пороки. Сини Актора, як переконує Гомер, багатьох обганяли на колісницях, бо були близнюки і за тілесним народженням, і за мистецтвом, один володів вудилами, а другий — бичем, і допомагали один одному в перемозі. Керманич рятує багатьох плавців, але не врятував би, якби не допомагав йому добрий кермовий, котрий спостерігає за вітром, указує на підводне каміння і служить ніби оком для корабля. Така, по-моєму, і твоя справа. Градоначальника, який і сам по собі знаменитий, ти своїм сприянням робиш ще знаменитішим. І хвалячи багато що ваше, найбільше дивуюсь цьому. Зберігаючи таку ретельність до суспільних вигід, ви даєте місце і обов’язкам дружби, не в жорстокості вдачі виявляючи свою строгість, за прикладом багатьох, що не дотримуються міри, а навпаки, лагідністю пом’якшуючи суворість начальницької влади.

    157. До Феодора, єпископа Тіанського (140)

    Просить про продовження дружніх стосунків
    і після припинення стосунків духовних, а також про
    приміщення біля церкви для дітей Ніковулових

    Духовні стосунки закінчено; не буду більше турбувати вас. Об’єднуйтеся, захищайтеся, скликайте наради проти мене. Нехай переможуть мої ненависники; нехай точно дотримуються правила, початок якого отримали від мене, невігласа в цьому; не заздрю вашій точності. Але стосунки дружні нехай не знаходять собі в цьому перешкод. Діти шановного сина мого Ніковула прибули в місто вчитися скоропису; благозволь серед іншого поглянути на них прихильно і по-батьківськи (цього не забороняють правила); також подбай, щоб вони жили ближче до церкви. Мені бажано, щоб їхні вдачі удосконалилися в чесноті, коли матимуть нагоду безперестанно бачити твою досконалість.

    158. До Евлавія (104)

    Про діву Аліпіану, котра на допиті показала
    св. Григорієві і завзятість, і старечу розважливість
    у своєму бажанні зберігати дівство

    Сильніша за усе істина, як думає Ездра (2 Езд. 3, 12) і як думаю я. Тому що діва Аліпіана, коли з усією суворістю ми зажадали в неї слова про її напрям думок, як наказав ти, насмілилася сказати чисту істину, зізнаючись у намірі зберігати дівство і тримаючись цього наміру гаряче, щоправда, більше ніж ми очікували, однак, більшою твердістю, ніж запалом, навіть скажу: не з дівочим запалом, але зі старечою розважливістю. І суворість мого допиту, за своїм наслідком, виявилася корисною, бо вона найкраще виявила твердість налаштування. Довідавшись про це, помолись за цю діву, і прийнятий нею початок спасіння оброби у славу Божу і для слави як моєї, так і усього чину благоговіючих.

    159. До Феодора (141)

    Клопоче за свою родичку діву Амазонію

    Представляю твоєму благоговінню мою кров, а твою вихованку, дорогоцінне Богові надбання, досточестнішу нашу дочку, діву Амазонію. Візьмеш до уваги її віру, надавши їй допомогу в тілесній хворобі, і з цієї причини в усьому простягаючи до неї свою руку і додаючи піклування про неї, зробиш ти справу шляхетну і гідну твого благоговіння, а додам: і нашої дружби.

    160. До нього ж (143)

    Просить про Євгенію, щоб вона не зазнала збитків у майні,
    залишеному їй бабусею

    Ти хочеш, а тому і я бажаю, щоб була вчинена справедливість твоїм благоговінням до дочки нашої Євгенії. Але не потрібно, як мені здається, допускати, щоб вона втратила щось із залишеного бабусею онучці, яку та виховувала з усім турбуванням і якій залишила небагато, замість багато чого обіцяного, і що тоді сподівалася залишити.

    161. До нього ж (144)

    Просить задоволення в суді тим, кого представляє при листі

    Що вважав я справедливим, те й написав. Якщо ж інше що, а не це в тебе на думці, я впевнений, що думка твоя правильна, і готовий прийняти її. Інакше образив би я саме благочестя і вчинив проти нього беззаконно. Але хоча тих, що приходять до мене, представляю тобі, як правдивому судді; однак не згодний, щоб ти розсудив про них так, як за звичай вчиняють щодо багатьох людей, украй жалюгідних і невігласів.

    162. До нього ж (123)

    Просить розглянути справу жінок,
    пригноблених людиною сильною

    Що було писано до твого благоговіння чеснішими єпископами, те й від себе, визнавши потрібним написати, прошу тебе: подай свою руку шляхетним жінкам і не допусти, щоб вони були гноблені й гнані могутністю людини, з якою вступили в [судову] справу, але допоможи їм, як потрібно. Якщо знаєш, що це терплять, допоможи заради того, за що терплять. А якщо не знаєш того, що вони терплять, допоможи з тієї причини, що не знати тобі цього і не вірити цьому є несправедливість. Якщо ж хто думає, що беруся не за свою справу і торкаюся позову, який ніскільки мене не стосується, то нехай доведе це, і я заспокоюся. А тепер боюся, що справа інакша, особливо ж тому, що Христове і Христос не діляться, і людинолюбство не має меж. Але якщо хто і допустив би таке розділення, то знаю, що для двох, для твого благоговіння і для мене, буде сумно, якщо справедливість у цій справі буде знехтувана, бо підсудні в обох нас під наглядом. І небезпечно, щоб істина не була перекручена правдоподібністю доказів. Тому розглянь справу разом зі мною, навіть випереди своїм судом і заступися за мою неміч, щоб мені не дійти до необхідності, і при такому стані тіла, з більшою ретельністю вступити в подвиг за істину, при Божій допомозі й за допомогою твоїх молитов.

    163.*До нього ж (220)

    У справі про клятву, дану Георгієм Паспасинським,
    викладає свою думку про клятви

    Нехай дарує Бог тебе церквам для нашої слави і на користь багатьом! Ти настільки обачний і стійкий у духовному, що робиш стійкішими усіх, які думають про себе, що літа дають деяку перевагу. Отже, оскільки ти благозволив прийняти мене в учасники духовного дослідження, маю на увазі справу про клятву, яку, очевидно, дав Георгій Паспасинський, то повідомляю твоєму благоговінню, що в мене на думці [з цього приводу]. Багато, на мою думку, самі себе обманюють, вважаючи клятвами тільки ті, які дані із закляттями, а написані, але без сильних висловів, хоча і дотримують по совісті, однак не визнають за клятву. Бо як усяка боргова розписка більше зобов’язує, ніж проста умова, так писану клятву визнаватимемо за щось інше, а не за клятву. Коротше кажучи, клятва, на мою думку, є посвідчення тому, хто запитав і хто довірив. Він не говорить у виправдання, що примусив Никанор, бо примусом був сам закон, який його зв’язував; або що згодом узяв верх на суді, бо саме переслідування в суді уже було клятвопорушенням. У цьому переконував я і брата Георгія, щоб не придумувати приводів для злочинів і не вишукувати причин, які виправдовують провини, знати, що є написана клятва, і плакати перед Богом і перед твоїм благоговінням за гріх, хоча він думав колись інакше, обманюючи самого себе. Про це і сам я говорив з ним; а очевидно, що якщо ти поговориш, то приведеш його в більше скрушення, як великий лікар душ, і підкоривши його якому-небудь правилу, на який час благорозсудиш сам, і таким чином виявиш йому людинолюбство в часі. Мірою ж часу буде міра каяття.

    164. До Тимофія (88)

    Про себе говорячи, що справа його вже закінчена,
    просить Тимофія подвизатися за Тройцю

    Завжди я — прекрасний ловець прекрасних людей (наважуся трохи сказати це); ось і твою вченість, що ховалася, яка в тому і поставила любомудрість, щоб залишатися в таємниці, і відкрив я своїми наводячими на слід міркуваннями і зробив відомою для інших; а якщо сказати по-нашому, то світло, яке стояло під спудом, поставив на свічник (Мф. 5, 14), зробив спільним для усіх. Бо не говоритиму про інші твої досконалості: про вченість, про благочестя, про лагідність і помірність вдачі, що все мати одному дуже важко. Але ось який і теперішній твій вчинок! І пам’ятаєш мене, і пригощаєш листами, і додаєш похвали не для того, щоб похвалити (розумію твою любомудрість), щоб зробити мене кращим і рухатися уперед, присоромивши тим, що виявляюся не таким, яким ти припускаєш. Але моя справа закінчена, поступився я заздрості, у безмовності любомудрую про Бога, на самоті підношу молитви, позбувся мирських клопотів і заколотів. А ти тримайся, кріпися і в міру сил подвизайся за Тройцю, і будь покірним воїном, як бачив ти вчиняв і я; тому що мені не бажано, щоб мавпи були в славі, а леви спочивали. Молися і за мене, котрий дуже знемагає, щоб сподобитися мирного відходу, бо до цього вже хилюся.

    165. До нього ж (137)

    Радить йому переносити свої страждання любомудрено

    Чую, що ти не любомудрено поводишся у стражданні, і не схвалюю цього; тому що потрібно писати правду, особливо другу й людині, яка вирізняється правотою. Про це ж, як сам себе запевняю, я думаю досить правильно, не хвалю ні крайньої нечутливості, ні сильної чутливості до страждань; перше нелюдяно, останнє не любомудрено. Але треба йти серединою й показувати, що ти любомудреніший за дуже нетерплячих, і до людського ближче за тих, що над міру дюбомудрують. І якби писав я до кого-небудь іншого, то, можливо, треба було б довше слово; в іншому належало б виявити свій жаль, про інше дати пораду, а за інше, можливо, висловити догану, бо співчуття буває достатнім засобом для втіхи; а хворе потребує послуг здоровішого. Але оскільки веду мову з людиною освіченою, то достатньо буде сказати таке. Займися сам собою і книгами, з якими ти знайомий, в яких багато написано житій, багато способів життя, багато втішень і пом’якшуючих засобів; бо Бог усе це поєднує одне з одним для того, як мені здається, щоб скорбота не залишалася невиліковною і радість — ненапоумлюючою і щоб ми, бачачи в цьому непостійність і відступ від порядку, звертали погляд до Нього одного. Тому пропоную це твоєму стражданню, як правило і покажчик. І якщо знаєш, що похвалений хто-небудь із глибоко упалих під тягарем печалі або придбав що-небудь сумуванням, то скористайся скорботою і насолодися слізьми. Ніхто не позаздрить тому, хто оплакує нещастя. А якщо знаєш, що таких гудять і засуджують, то, як говорить прислів’я: «вилікує той, хто уразив», тепер же краще сказати, що вилікує уражений. А нам і через інші спонукання, і за нашим законом, соромно в подібних справах наслідувати багатьох, бо слово Боже підносить нас вище за сьогодення й переконує, що все це минає, як тіні й загадки, ні скорботного, ні радісного не вважати дійсністю, але жити в іншому світі і туди спрямовувати погляд, знати, як одне тільки скорботне — гріх, так і одне приємне — чеснота, і близьке спілкування з нею. Ось прекрасне лікування, яким угамовуй свої скорботи, і тобі буде легше. Але думаю, що ти уже вгамовував, і будеш угамовувати, якби я і не написав.

    166. До нього ж (138)

    Продовження про те ж

    Від листа мого, дивний, бачу деяку користь, навіть, можливо, і чималу, як сильний цілитель подібних недуг. Моя догана вигнала з тебе скорботу, і місце цієї немочі зайняли сором і бажання дати мені відсіч досить дотепну і мужню. І мені здається, що ти, як Ахіллесові коні у Гомера, коли скінчилися дні плачу за Патроклом, піднявши голову й струсивши із себе пил, знову жадаєш рівнин, зброї і нагоди відзначитися. Такий лист твій до мене і блискучий, і шляхетний, хоча трохи й колючий, якщо розумію тебе хоч трохи. Але тільки тримайся і любомудрено перемагай страждання; я погоджуся, що не важлива справа судити про плавців з берега, а набагато важливіше самому бути в боротьбі, ніж заохочувати іншого на боротьбу з нещастями, хіба хто скаже, що тобі і не було ніякої необхідності не вступати в боротьбу, не пускатися в море, особливо якщо любомудрість, хоча й трохи, вище того, що було тепер з тобою. У мене ж багато з чим і багато разів, навіть, думаю, усе життя йде боротьба, в якій, чи точно, але зовсім немистецьки і не без мужності й інших заохочую, і сам подвизаюсь, як можуть оцінити це багато хто.

    167. До Елладія (126)

    Просить про нагляд за тим же Ніковулом

    Ось тобі і нагадування про нашу дружбу — найдорожчий син Ніковул, про котрого і піклуюся більше ніж за усіх моїх рідних! Велику виявиш мені милість, представивши його найревнішим з наставників; а ще більшу виявиш милість, привчивши його вдачу до чесноти. А це буде, якщо змусиш часто бувати біля тебе, особливо ж якщо він знатиме, що ти не залишаєш його без уваги, бо й око наставника є вже безмовний урок. Ти не залишаєшся у мене в боргу (якщо ж багато буде сказати це) і з духовного погляду, як архієрей в ієрея, і з погляду вченості, як у любителя словесності.

    168. До Фотія (199)

    Того ж Сакердота доручає його піклуванню

    Усе, що маєш — моє (Ін. 16, 15), — почну мову Божим словом — кажу ж: моє, не тільки тому, що одне спілкування духом, але й тому, що теперішньому стану Церкви чимало сприяв я, поки ще керував справами і знав про хід обставин. Бо тепер у мене про одне турбота — про відхід, до якого збираюся і готуюся. Нехай буде ж і моє твоїм у спілкуванні любові; а краще з мого надбання — чесніший пресвітер мій Сакердот, через якого і вітаю тебе, і ніби сам з тобою бачуся.

    169. До Стратигія (197)

    Про те ж

    О, як ми стали розділені між собою, тому що Богові угодно так влаштувати справи! О, священний дім, і спільне проживання, і спільна пристань усіх, хто боїться Господа! Інші насолоджуються нашими благами. А мені залишилися один спогад і ревність до тих, хто долучився. Але щоб і тобі мати частину у наших благах, знайомлю тебе з чеснішим братом і пресвітером нашим Сакердотом, побачивши якого, дуже добре знаю це, скажеш: Григорій справді любитель усього прекрасного.

    170. До Палладія (196)

    Представляє йому пресвітера Сакердота

    Якщо насмілююся так часто писати, причиною тому не моя зухвалість, а твоя покірність. Не знаю і ситості розмовляти з тобою через листи, бо не можу інакше, коли Бог так влаштував мої справи. Досточеснішому синові моєму і пресвітеру Сакердоту, котрого особливо любив і люблю, він щиро любомудрує і живе в єднанні з Богом, тепер же через домашні справи відправляється в місто, яке завдяки тобі стало великим, не знаю, яку більшу надати послугу, як зробивши його відомим твоїй доброті.

    171. До нього ж (150)

    Просить його молитов за себе

    Ледь звільнився я від трудів, якими обтяжувала мене хвороба, як вдаюся до тебе, подателю зцілення. Бо язик ієрея, котрий любомудрує у Господі, піднімає хворих. Тому вчини найкраще священнодійство і відпусти великі мої гріхи, торкаючись до жертв Воскресіння. Тому що я, чи пильную, чи сплю, турбуюся про твої справи, і ти став для мене добрим смичком і стрункою лірою, поселившись у моїй душі, після того як, посилаючи до мене тисячі листів, ти удосконалився в пізнанні моєї душі. Але, богочестивіший, не полінуйся помолитися і заступатися за мене, коли словом залучаєш Слово, коли безкровним січенням розсікаєш Владиче Тіло і Кров, замість меча використовуючи голос.

    172. До Елладія, єпископа Кесарійського (105)

    Дякує за листи і за надіслані символи свята,
    також просить його молитов за себе

    Чи радий я твоєму листу? Як було не радіти, коли ти пам’ятаєш і про померлих? А ще більша дяка за додані символи свята. Але до того, що даєш, додай і те, про що просиш. Помолися ж за мене, щоб, якщо це корисно, знову отримати мені нагадування і самому згадати свято, а якщо не корисно, переселитися туди і зустріти або побачити дійсне свято там, де «житло всіх, що веселяться» (Пс. 86, 7), бо мінливостями цього життя я вже перенасичений.

    173. До Постуміана 20 (151)

    Як людину сильну при дворі, просить його
    про примирення Церкви під час запланованого собору єпископів

    Високий ти вченістю, і притім різною, і в будь-якому роді наук. Про одну з них знаю тільки з чуток, бо мені не знайома римська мова, і не сильний я в італійських ученнях; а інше пізнав на досвіді, тому можу довести і до уваги інших, якщо тільки маю право хоч трохи судити про подібні речі, а є чимало людей, які кажуть, що маю право. До немалих почестей піднявся ти або, якщо потрібно вжити правильніший вислів, немало взяв на себе почесті. Досягнув крайньої межі влади, одержавши це не як дар щастя, що бажали б сказати багато хто, але як нагороду за чесноту, щоб і вона зробилася шанованою, і цар придбав похвалу такими відгуками про тебе. Ще й цього мало; додам щось зі свого. Наставлений колись у благочесті, потім ти його прийняв. Тому що я пам’ятаю твої слова, і слух мій досі ще оголошується подивом. Якщо додаси до цього пам’ять про друзів (знаю ж, що додаси, і догадуюся про це з колишнього), то ще більше будемо дивуватися тобі. Це остання межа людського благополуччя або блаженства. Що далі Гадеса, то непрохідне для людей, у чому віримо любомудрому Піндару. Але оскільки ти досяг великого, то і зобов’язаний до великого. Милостивий Бог спочатку зробив тебе нашим, а потім поставив начальником над нами; і нерозсудливо було б від такого мужа не вимагати найбільшого; тому прийми від мене таку пораду: оскільки тепер знову собор єпископів, не знаю, для чого, що і як збираються, то нічого не вважав стільки гідним твого правління, як це одне, щоб під твоїм начальством і твоїми трудами примирилися Церкви, хоча б для цього потрібно було з особливою строгістю покарати бунтівників. А якщо здамся дивним, що, відійшовши від справ, не полишаю турбот, не дивуйся цьому. Хоча поступився я престолом і висотою сану добровільно, однак не поступився разом з цим і благочестям, але думаю, що і тепер стану для тебе гідним довіри, навіть більше ніж колись, як служитель не свого, загального добра.

    174. До Євдоксія ритора (132)

    Починає з ним листування, бо прийшли
    до нього на навчання Ніковулові діти

    Перемагаю тебе в справі дружби, тому що, як бачиш, пишу першим. І будь упевнений, що не став би хвалитися (не в моєму це звичаї), якщо б не цінував високо твою дружбу і якби не здавалося мені необхідним, як лошака бичем, спонукати тебе до листування зі мною. Особливо ж підштовхне тебе до цього, якщо подумаєш, хто, до кого і про яку справу пише до тебе той, хто ще не писав; також подумаєш, що дітям властиво успадковувати як батьківський маєток, так, звичайно, і батьківську дружбу. Крім цього ж непогано подумати, що для тебе тільки настала пора любомудрувати, а я вже батько любомудрих; і тому ти маєш переді мною виявити свою доблесть, як відважні борці показують перед своїми наставниками. Промовлю щось таке, що поважніше за раніше сказане. У тебе немаловажна для мене застава любомудрості. Ти навчаєш мою кров і кров мені найближчих; знаєш, про кого кажу, тобто про дітей найщирішого і досточеснішого сина мого Ніковула. Якщо хоч якось допоможеш їм, це (будь певний) не зникне з пам’яті моєї, який не гірше за будь-кого іншого (якщо в чому-небудь вірити словам моїм) можу і про науки судити, і старанність оцінити, і своєю похвалою підняти самих наставників.

    175. До нього ж (133)

    Просить його заохочувати до навчання
    Ніковула-молодшого, який при щасливих
    даруваннях буває іноді лінивим

    Знову до тебе — мій Ніковул, і турбую знову своєю надмірністю, підганяючи, коли й сам швидко біжиш. Але оскільки ця молода людина має від природи щасливі дарування, якщо тільки не обманює мене бажання бачити його таким, але, як часто буває з людьми обдарованими, трохи недбайливий і потребує заохочення, то заміни це своїм старанням, і (скажу по-вашому) наслідуючи коника, що згадується в байці, замість обірваної струни, вдавшись до свого голосу, докінчи пісню. Таким чином, як думаю, придбаєш славу через цю молоду людину і виявиш найбільшу милість мені, який багато в чому віддає перевагу тобі і твоїй вченості.

    176. До нього ж (134)

    Дорікає йому за мовчанку і знову просить
    дивитися за Ніковулом-молодшим

    Як назвати твоє налаштування до мене, о дивний? Яка причина, що не пишеш? Не звинувачуватиму тебе ні в зарозумілості, ні в лінощах, ні в тому, що не стало в тебе про що писати. Не тобі доходити до такої убогості. Хіба пам’ятаєш зло за ті ямби, які вивергнув гідний зло загинути Валентин, і зробив це за твоїм бажанням? Бо чи не було потрібно від ритора, людини мистецтва, помстити тому, хто перший насмілився писати про такий предмет ямбами? «Але приборкай, Ахіллесе, великий гнів» і знову двигни для нас пером, цим своїм списом, щоб не подумали, нібито ти, потерпівши неважне, йдеш усупереч найважливішому, тобто єпископському престолу. Їздь на конях, ганяйся за звіриною, поводься як хочеш у думках про мене, не буду більше ні писати, ні жартувати. І цього годі. Настільки ціную твою дружбу. Отже, що стосується жартів, їм було місце, з ними покінчено. А що далі, то вже неабияка справа, але вкрай важлива. Знову доручаю тобі найдорожчого сина мого Ніковула. І бажав би, щоб ти прийняв його від мене, так само як від мене і батька обдарував риторським, а мене — софістичним руном. Бо знаю, що якщо захочеш, тобі це доступно. Дивним же софістам залишиш тільки пиху і бажання домагатися більших вигод.

    177. До нього ж (125)

    Доручає йому Ніковула-молодшого, сина Ніковула

    Які твої подвиги в чесноті і чи маємо ми хоч трохи успіху для Бога? Я думаю, що найпристойніше запитати тебе про це, оскільки мені приємно і запитувати про це, і чути це; а інше, як на мене, нехай буде як є. Навіть хоча і побажав би я, щоб і це було в тебе успішно, але побажав би єдине для того, що було б, що нехтувати тобі, і щоб можна було тобі виявити більше любомудрості в тому, що важливіше. Це нехай буде сказано від мене замість вітання; а ти для прекрасного Ніковула будь таким, як ми на це сподіваємося. Якщо ж зажадаємо й більшого, задовольни нашу ненаситність як щедролюбний.

    178. До нього ж (135)

    Заохочує його до любомудреного життя

    В афінян був прадавній, а на мою думку, і прекрасний закон — дітей, як тільки вони досягали юнацьких років, віддавати на навчання мистецтвам, робили ж це так: відкрито розкладали знаряддя кожного мистецтва і підводили до них молодь; на яке знаряддя із задоволенням хто погляне і підбіжить до нього — того мистецтва і навчали його; тому що найчастіше буває успіх у тому, що нам по природі, а не вдається те, що не по природі. До чого хилиться моя розповідь? До того, щоб і ти скористався таким же способом, і, маючи здатність до любомудрості, не залишав цього в недбальстві, і не звикав до чого-небудь іншого, невластивого тобі, але більше займався любомудрістю, до якої схильний, не тільки через її переваги, але і через свою спорідненість. І прислів’я вчить: «Не перешкоджати плину ріки». І поезія вимагає, щоб той, хто навчався верховій їзді, не співав. Для запобігання ж чого? Того, щоб не стати тобі поганим і наїзником, і співаком.

    Але яка в тебе здатність? Як мені уявляється на [зовнішній] погляд, по-перше, у тебе є свої правила життя, вдача тиха і нехитра, нездатний до цієї спритності у світі; потім, душа обдарована і піднесена, що легко вдається в умоспоглядання; по-третє, хворобливість і тілесна неміч; і це Платону здається немаловажним у справі любомудрості. Крім того, ти в такому вже віці, коли пристрасті влягаються; і бідністю, здається мені, не обтяжуєшся, а більше хвалишся. І то вже не в риторському звичаї, що знаєш сором, що язик у тебе незлий, що рід у тебе непоганий, і взагалі ти людина не для народної площі. Скажу коротко, у тобі немає жодної з тих властивостей, якими Арістофан наділяє Демокрита, щоб він управляв народом на площах. Навпаки, називаючись ритором, радше ти ближче до риторів, тільки не вдачами. Тому не зупиняйся в любомудрії на тому, що вже придбав, і будь другим у справі другорядній, не віддавши першості в найважливішому. А якщо в цьому і поступимося тобі першістю, то не погоджуйся мати першість між галками, коли ти в стані бути орлом. Чи довго хизуватися нам тим, що маловажне і плазує по землі? Чи довго грати з дітьми в ляльки і приходити в захоплення від рукоплескань? Підемо звідси (Мк. 14, 42), станемо мужами, облишимо мрії, не зупинятимемося на тінях, надамо іншим приємності або, частіше, прикрощі життя. Нехай над іншими знущаються, іншими грають і випускають заздрість, час і випадки, як називають мінливість і неправильність усього людського. Геть від нас високі чини, володарювання, багатства, блиск, звеличування, падіння — ця маловарта і огидна слава, звеличений якою терпить більше безславності, ніж осміяний! Геть від нас ці дитячі ігрища і лицедійство в цьому великому театрі! Ми дотримуємося Слова і замість усього бажаємо мати Бога — єдине вічне і властиве нам благо, щоб заслужити нам схвалення навіть тут за те, що, будучи ще такими малими, шукаємо настільки великого, або неодмінно — там. Оскільки нагорода чесноти — стати богом, осяятися найчистішим світлом, що споглядається в Троїчній Єдиниці, від Якої маємо тепер трохи променів, то до цього прямуй, у цьому зростай, окриляйся думкою, молися за вічне життя. Ні на чому не зупиняй своїх надій, поки не досягнеш жаданої і блаженної вершини. І дуже добре знаю, похвалиш мене тепер небагато, а незабаром незрівнянно більше, коли побачиш себе в тому стані, який обіцяю, і збагнеш, що це не порожнє блаженство, не вимисли розуму, але сама дійсність.

    179.* До нього ж (223)

    Про те, що той, хто бажає не згрішити у своїх обов’язках,
    має у всьому радитися з Богом

    Що кажеш? Чи переконаю тебе цими словами, і ти зміниш предмет вивчення, станеш заодно зі мною, який колись був в одному ряду з тобою, а тепер, якщо дозволиш сказати, став вище від тебе? Чи я повинен наспівувати тобі набагато довше? Ні, дивний, не чекай цього. Бо тому, хто має в себе більшість, соромно не придбати всього; початок уже буває половиною цілої справи, а де більше, там чому іншому бути, як не цілому? Тому, якщо моїх порад досить, то прекрасно; нічого більше і не потрібно. Якщо ж тобі ще потрібний радник і притім кращий, і, як Соломон велить тобі пити вино «з порадою» (Притч. 31, 4), щоб не падати від сп’яніння і запаморочення, так я, змінивши трохи пораду, кажу: з Богом радься — і не згрішиш у своїх обов’язках.

    180.* До невідомого (224)

    Про те, що приховувати свою любомудрість є вища міра любомудрості

    Ти, улюблений сину, мав доброго батька, як чую про тебе. Встань тільки, встигай і царюй (Пс. 44, 5); ми ж готові хвалити тебе, хоча ще і не зізнаєшся у своїй любомудрості. Тому що дивимося більше не на те, що говориш, а на те, що робиш. А це саме — не зазнаватися у своєму любомудрії досить мудро, як критик Діонисій говорить про ритора Лісія, що його немайстерність була вкрай майстерною.

    181. До Сатурнина (153)

    Доручає його заступництву одного вченого, Євдоксія

    Хоча висота начальницької влади неприступна, однак дружба людинолюбна; через неї і я насмілився подати тобі це прохання. До усього, що зробив для мене доброго, додай і це. Ученішого сина нашого, Євдоксія, людину і життям, і розумом гідну твоєї доблесті, як і в іншому чому не позбав своєї приємної уваги, так і заступництва, якщо в чомусь потребуватиме твоєї правоти. А я вшаную за це молитвами, чим одним і можу винагороджувати благодійників.

    182. До Григорія Ниського (146)

    Повідомляє, що єпископом у Назіанз обраний Евлалій,
    у якого на руках бажав би померти, і пояснює,
    що обрання його не перечить церковним уставам

    «Горе мені, що перебування моє продовжиться!» (Пс. 119, 5) А головне з нещасть у нас — війна і заколот! Не дотрималися ми миру, який успадковували від святих отців. Тому, знаючи, що сам ти відновиш цей мир силою Духа, Який править тобою і твоїми справами, прошу, щоб не налаштовував проти мене і господарів єпископів, начебто без моєї волі проголошений у нас інший єпископ. Тому що і я не в такому в них презирстві, і вони не так і до мене неприязні. Навпаки, багато хто благаючи заради своєї мертвості і одночасно боячись прийняти на себе тягар керування Церквою, яка залишилася без нагляду, випросив я в них цю милість, що не суперечить правилам і для мене заспокійлива — дати Церкві пастиря; і вашими молитвами цей пастир гідний вашого богочестя, якого і віддаю в твої руки: це вельмишановний Евлалій, боголюбивий єпископ, на руках якого бажав би я померти. А якщо хто думає, що за життя єпископа не потрібно рукопокладати іншого, то нехай знає, що цим не здолає мене. Бо всім відомо, що я поставлений був єпископом не Назіанза, Сасимів; хоча ненадовго, з поваги до батька і до тих, що просили мене, і прийняв на себе правління Назіанзькою церквою як людина стороння.

    183. До Феодора єпископа (139)

    Скаржиться на Елладія, єпископа Кесарійського,
    називає причини, чому відмовився сам від правління
    Назіанзькою церквою, і бажав обрання в Назіанз єпископа
    (який уже обраний), і просить не вірити наклепам
    на Воспорія, єпископа Колоннійського (383 р.)

    І в нас знайшла собі щось заздрість, якої ніхто не уникає без труда. Ось і ми, каппадокійці, так сказати, збунтувалися, — зло, досі нечуване і неймовірне. «Нехай не хвалиться всяка плоть перед Богом» (1 Кор. 1, 29); але нехай знаємо, що всі ми люди, і не будемо швидкі на осуд інших. А для мене є деяка вигода і від нещастя (якщо потрібно сказати деяку дивність); і справді, за прислів’ям, з терня збираю троянди. Я, який ніколи не зустрічався особисто із твоїм благоговінням і не розмовляв з тобою через листи, але тільки осяювався чутками про тебе, тепер маю необхідність спілкуватися письмово; і велика подяка Тому, Хто дарував це! Писати про це до інших єпископів, не маючи на те часу, не буду; а заразом і хвороба робить мене лінивим. Але що пишу до тебе, через тебе пишу і до них. Нехай припинить вивчення моїх справ мій боголюбивіший єпископ Елладій, тому що дошукується цього не духовними засобами, а околицями, що показують сварливість, не через суворість церковних правил, але на доказ гніву, що виявляють час і багато чого разом з часом, приведене в дію без усякої на те підстави. Бо потрібно так сказати і не засмутити. Якби я мав стільки тілесного здоров’я, щоб міг правити Церквою в Назіанзі, де спочатку проголошений, а не в Сасимах, як деякі неправильно запевняють тебе, то я не стільки нікчемний і недосвідчений у Божественних постановах, щоб або нехтувати Церквою, або ганятися за зручностями життя, маючи на увазі нагороди, які приготовані тим, що трудяться для Бога і вживають у справу довірений їм талант. Бо яка буде мені користь у великих трудах і у великих надіях, якщо погано розпоряджаюсь у найважливішому? Але оскільки і тілом я хворий, як усім це відомо, і через причину мною указану не боюся важливих наслідків від цього віддалення, але бачу, що Церква під моїм правлінням терпить шкоду в найголовнішому і через негаразди мого здоров’я приходить майже в розлад, то і колись просив, і тепер прошу боголюбивіших єпископів, маю на увазі вітчизняних, дати церкві главу (як за допомогою Божою і дали), гідну і мого бажання, і ваших молитов. І так нехай буде це відомо тобі, вельмиповажний мій господарю; а те ж всели й іншим єпископам, щоб вони погодилися, подали свої голоси і не обтяжували моєї старості, вірячи наклепу. Але додам до листа ще таке: про господаря мого, єпископа Воспорія. Якщо ваше дослідження доводить, що він поганий у вірі (що виговорити недозволено; не кажу вже про довготривалість і про моє свідчення), то судіть про це самі. А якщо розслідування тих, що живуть поблизу, розносить погану про нього славу і є нове звинувачення, то не захоплюйтеся наклепом, і прошу вас не давати їм сили більше, ніж істині, щоб не привести в зневіру багатьох, які вирішили вчиняти добре. Будь здоровий, благодушний, зростай у Бозі, для задоволення мого і всієї Церкви, як спільна наша окраса!

    184. До Амфілохія (149)

    Дякує за подорож до Парнасу і за викриття наклепу на єпископа;
    також просить їхати далі, засвідчити це єпископам
    і з’ясувати з ними ті непорозуміння,
    що залишаються в цій справі

    «Виконає Господь усі прохання твої» (Пс. 19, 6), і не нехтуй молінням батька. Дуже заспокоїв ти старість нашу тим, що виїхав навіть до Парнасу, коли був запрошений, і що викрив наклеп, зведений на вельмиповажного і боголюбивого єпископа. Порочні люди люблять складати свою провину на тих, хто їх викриває. Правда, що всяке звинувачення спростовували літа і життя цього мужа, спростовував і я, який часто чув і переказував про його справи іншим, а також спростовували і ті, відведені ним від омани і приєднані до загального Тіла Церкви, однак нинішній лукавий час через наклепників і людей злочестивих вимагав точнішого доказу, і ти надав цей доказ нам, або краще сказати, людям легкодухим, яких неважко обдурити подібним наклепом. Якщо ж благозволиш узяти на себе обов’язок подальшого шляху особисто засвідчити це й іншим єпископами, з’ясуєш, у чому непорозуміння, то зробиш духовну справу, гідну твоєї досконалості. Я і всі, хто зі мною, вітаємо твоє братство.

    185. До Нектарія (147)

    Просить не вірити наклепам на єпископа Воспорія

    Коли кожний хвалить у тобі що-небудь, і всі, як на торговищі, поширюють про тебе добру славу, я додаю щось від себе, та й не менше за кожного іншого, тому що і ти удостоюєш мене честі і як улюблений син утішаєш старість батька. Тому тепер і я насмілився принести тобі своє прохання про високоповажного єпископа Воспорія. Соромно мати потребу у моєму листі такому мужу, за яким укріплюють повагу і життя його, і літа. Але не менш соромно мовчати і не сказати про нього слова тому, хто має голос, шанує віру і більше за всіх знає цього мужа. Непорозуміння стосовно сусідів, звичайне, і сам ти прощаєш по благодаті Духа, що живе в тобі, і на підставі правил церковних. Але нехай не потерпить твоє благоговіння, щоб його виставляли на ганьбу в загальнонародних судах; бо хоча і там судді будуть християни, як і дійсно з благості Божої християни, однак, що спільного між мечем і духом? Якщо і це допустимо, то як і наскільки справедливе слово про віру змішувати з іншими непорозуміннями? Нині в нас став неправославним боголюбивий єпископ Воспорій! Нині в нас не має ваги і сивина людини, яка багатьох відволікла від омани, надав такий доказ свого православ’я, в усіх нас був учителем! Ні, благаю тебе, не давай місця подібному наклепу. Але якщо можливо примирити розділене, то приєднай і це до своєї слави. А якщо це неможливо, то, принаймні, не допусти, щоб такою наругою ображені були всі ми, з ким він жив і постарів, ми, як тобі відомо, строгі проповідники Божества, і в небезпеках, і без небезпек, котрі не дозволили, щоб віднято було що-небудь у Єдиного й неприступного Божества. Прошу тебе, помолись за мене, який дуже знеміг від хвороби. Як я, так і всі мої, вітаємо братство, що перебуває при тобі. Нехай дарує нам Бог, щоб ти, спільна опора Церкви, був здоровий, благодушний і прославлений у Господі!

    186. До нього ж (170)

    Просить про якнайшвидше закінчення справи його племінниці

    Що б зробив ти, якби я сам особисто мав справу? Як очевидно, доклав би все своє старання, щоб позбавити мене від образи, якщо робити висновок про це з колишнього. Ту ж милість вияви мені і тепер в особі благочестивої моєї племінниці, яка за моєю допомогою сама припадає до тебе; зваж на вік прохачки, ушануй її вдачі і благоговіння, чим вона не схожа на багатьох жінок; крім того зваж на її жіночу недосвідченість у справах і на те, що має тепер справу зі своїми, а найбільше зваж на моє прохання. Найбільша для неї милість — швидке благодіяння, про яке прошу. Тому що і несправедливий згаданий у Євангелії суддя виявив до вдови людинолюбство, але виявив після багаторазово і невідступного прохання. А вас просить вона про квапливість, щоб не нудитися їй довго клопотами і невигодами життя у чужій стороні, хоча найбільше і ясно знаю, що твоє богочестя і чужу сторону зробить для неї своєю.

    187. До Євдоксія (158)

    Відповідає на лист, у якому Фотій хвалив Ніковула за успіхи

    Запитуєш, чому не пишу? А я гадаю, що і сам ти не більше переслав листів (якщо тільки хвороба не виводить мене з розуму і не робить, що забуваю навіть і зроблене мені добро), хоча ти, який володієш мистецтвом і говорити, і писати, якщо не іншим чим, то, принаймні, як померлому, зобов’язаний мені надгробним словом. Отже, ось моє викриття; тому що хто звинувачує як друга, тому не потрібно в цьому заходити далі меж дружби. А що ти пишеш про найдорожчого сина Ніковула, це досить важливо, дивно і достатньо для того, щоб заволодіти добродушністю батька, готового вірити всьому, що для нього бажане. Але я тоді прийму це за правду, коли юнак, представивши мені докази, виявиться гідним або твоїх обіцянок, або наших надій.

    188. До Стагірія (128)

    Хвалить його за вченість і доручає його піклуванню того ж Ніковула

    Ти вченістю досяг аттичної досконалості; та і я теж. Ти головуєш серед молоді, а я — серед людей різного віку. Ти процвітаєш у слові, а я — у вдачах. Багато в мене з тобою спільного, але одне все собою замінює і понад усе — це найдорожчий син наш Ніковул, який поставлений між нами. Роблячи йому добро, доведеш і свою вченість, і нашу дружбу, якщо тільки турбуєшся про неї, але думаю, що турбуєшся, бо і старі борці в пошані у молодих, і в такій ще пошані, що молоді, якщо підносять їм свої переможні нагороди, то, за законами ратоборства, визнаються тоді благовдячними.

    189. До Євстохія-софіста (131)

    Доручає йому юнака Проноія, щоб викликав у ньому
    ревність до красномовства

    Наслідуй Олександра, дивний муже; і як він докладав усі свої старання, щоб догодити афінянам, а зрештою і Афіни називав завжди театром свого царства, так і ти вшанував мене чим-небудь значущим, хоча і зовсім нічого не значу, і заради красномовства, і заради самих Афін, а крім того вшанував спільних батьків нашого красномовства, подбай подвоїти ревність до красномовства у прекрасного Проноія. Що зробиш для цього юнака, то, без сумніву, зробиш для мене самого, який і вартий того, щоб отримати від тебе благодіяння, і можу бути непоганим хвалителем твоїх промов, хоча сиджу і нижче від софістів, сам собі призначивши безпечну нагороду мовчання.

    190. До нього ж (129)

    Виправдовується, що Ніковул доручений не йому,
    а Стагірію, з волі його батька, і нападає на Євстохія за те,
    що до старості займається софістикою

    Сильно вразив ти мене, Улісс, докоряючи в прихильності до Стагірія і спрямовуючи усі зусилля подолати софізмами. Хвалю твою волю, з якою пишеш свій лист. Краще висловити те, що засмучує, ніж промовчати, щоб згодом вимагати з незнаючих. Утім, і в мене є щось для звинувачення; але щоб дотриматися закону судочинства, спочатку буду виправдовуватися і потім звинувачувати, а те й інше зроблю з однаковою прихильністю. Ніковул мій пішов в учні до неперевершеного Стагірія ніяк не через мою пораду: не підозрюй цього; я не забув ще настільки Афіни, твою дружбу і твоє товариство; навпаки, це він зробив за власним бажанням і тому, що так захотів батько; а я своїми листами передав його тільки з рук у руки. Що ж у цьому недружнього і нелюдського? Але оскільки маєш моє виправдання, то вислухай і звинувачення. Не хвалю твоїх Кукольників і Тельхинів, якими зле вражаєш суперника, бо переміг звичай тих, що займаються тим же мистецтвом називати суперниками. Чи довго бути в нас цьому? Чи зупинимося на чому-небудь у своїх софістичних сутичках? Коли буде кінець? Хіба, коли смерть розлучить нас із цим пороком? Поки людина ще молода, поневолена марнославством, женеться за вигодами, їй ще пробачливо займатися цим, але і то помірно, скажу для твого задоволення трохи по-демосфенівськи; а в такому віці і при таких заняттях буцати і буцатися — зовсім невчасно і є чиста впертість, не тільки тому, що це непристойно і нешляхетно, але й тому, що справа дуже легка. Яке сам промовиш слово, таке ж почуєш у відповідь 21, як хвилю, що повернулася назад, бо (вживаю ще вислів Гомера) «поголеного голити» зовсім не негоже. Що ж це за мудрість, коли можна бути першим у чесноті, тоді перемагатися пороком або і перемагати в пороці, що набагато гірше? Я і суддів (потрібно ж сказати правду) не хвалю за те, що одне й теж і карають, виголошуючи рішення, і хвалять, слухаючи, і не тільки самі хвалять, але знаходять інших, які і хвалять так само, і спонукають до пороку, і заперечують один одного у старанності до цього. Потрібно вчинити або так: якщо неймовірне — не хвалити, а якщо вірогідне — судити привселюдно; або так: якщо звинувачення неправильне — викрити звинувачів, а якщо справедливе — викрити тих, на кого впало звинувачення, але не жартувати так легковажно справою дуже важливою — думкою шляхетних людей. Тому якщо мене послухаєте (кажу обом), то облишите подібні слова і сварки, якщо ж нічого іншого, то посоромся сивини або облиш займатися такою ганебною справою. Дайте самі собі добру пораду: поважити прадавню настанову, яка наказує, коли є чим прожити, вправлятися в чесноті, і не обманюйте як самих себе, так і надію молодих людей, які, звісна річ, дуже і дуже постраждають, якщо, вправляючись у науках, навчаться пороку, до того ж і не задарма; тому що ви учителі не чесноти, а пороку. Якщо ж здамся тобі нестерпним, коли пишу це, то і мені помстися тим же, тобто і сам подай яку-небудь корисну пораду, щоб або похвалити мене, якщо послухаюся, або звинуватити, якщо стану проти.

    191. До нього ж (130)

    Оскільки софіст образився на попередній лист,
    то жаліє, що роздратував його

    І того не знав я, що вкрай грубо і нерозсудливо давав поради людині високовченій! Яка зухвалість! Не зважити і на народне прислів’я: «Голомозий, не нахиляйся чолом до барана і не дратуй ос», тобто язика, готового говорити зле. Правда, що цим не дуже ще засмучуюся, бо, як чую, я поставлений нарівні з багатьма, а якщо будеш живий, то стану і поперед багатьох; але найбільше для мене гірка твоя недовіра в тому, що роблю це із дружнім налаштуванням. Принаймні, будь здоровий і тілом, і душею і надалі, якщо можна, стримуй язик; а цього разу обмежимося цим.

    192. До Стагірія (136)

    Переконує його облишити звичну вправу софістів боротися язиком

    Поговорю з тобою дещо сміливо; так я звик і так хочу. А якщо не дозволиш мені цього, то скривдиш і мене, і Ніковула, бо і другові буде досада, і від тебе не отримаю нічого більшого. Якщо ж дозволиш, як сподіваюся, то виявиш шляхетний напрям думок, і в нас те й інше вийде якнайкраще, бо і перед ним виправдаюся, і тебе похвалю. Але якщо дозволиш мені дати тобі і батьківську пораду, то, за звичкою панувати, не залити в зневазі пропозицію, яку робить тобі людина у подібних речах недосвідчена. Складіть, нарешті, зброю і пращі, і ці страшні списи, маю на увазі ваші язики, якими долаєте і уражаєте один одного, і притім оголошувані похвалами ваших прихильників; складіть ще й тому, що з усієї зброї — це найбільш підручна, складіть, щоб молодих людей ви не привели радше до пороку, ніж до чесноти, якщо не словами, то ділами; тому що якими хто ділами захоплюється, на такі, хоча і мовчки, подає свою пораду. Якщо так вчините, то і самі матимете користь і мене матимете другом, і не обманюйте надії тих, що довірилися вам. А все це буде в мене нагородою за труди про Ніковула. Але якщо побачу досконаліші результати, то віддам за це і досконалішою похвалою.

    193. До Прокопія (171)

    Перепрошує, що не був на шлюбі Олімпіади, дочки Прокопія

    Знаю твої звинувачення, хоча й мовчиш. Правильно кажеш: «Ось ми святкували шлюб (шлюб золотий і твоєї Олімпіади), у нас було багато єпископів, а ти, доблесний муже, не був у нас, або не вшанував нас своєю присутністю, або полінувався». Ні те ні інше, дивний мій. Але думаю, що той, у кого справи в сумному стані, не може святкувати весело; і до того ж зовсім недоречно на весільному бенкеті носити двох хворих ногами і бачити їх з посмішками серед тих, що скачуть, щоб і пожартувати в тебе трохи по-шлюбному. А бажанням своїм я в тебе і святкую з тобою; руки молодих твоїх з’єдную одна з одною і обидві вкладаю в руку Божу, щоб це вело шлюб до найкращого і відповідало спільним нашим бажанням.

    194. До нього ж (172)

    Вітає його із заміжжям другої його дочки

    Ось у тебе й інший зять, і прекрасно робиш, що складаєш із себе цей приємний тягар. А я лінивий (скажеш, можливо, про мене сам собі); справедливіше ж буде сказати: я хворий, а не лінивий. Принаймні, у нас у доброму стані те, що від Бога 22. Тому заколотами поступимося іншим, а самі будемо насолоджуватися любомудрістю, коли зосередишся ти в Бозі і поготів переселишся вгору, не стримуваний жодними узами. А тепер, якщо в дар шлюбу треба принести те, що найкраще, приношу свої молитви.

    195. До Григорія архонта (168)

    Цього наступника Олімпія вітає із вступом на посаду
    і просить його милості для Ніковула — молодшого з братами і з матір’ю,
    яка залишилася вдовою після смерті Ніковула — старшого (384 р.)

    Не хвалю Гесіода, котрий тих, що займаються одним ремеслом, назвав супротивниками в ремеслі, кажучи: «І гончар косо дивиться на гончаря, і тесля — на теслю» 23. Тому що, на мою думку, не стільки ненавидять вони один одного, скільки біжать один до одного, взаємно цілуються і обнімаються, як рідні. А співак до співака тим більше біжить, бо їх об’єднує один предмет — слово. Такий же потяг і я відчуваю до твоєї вченості. Якби моє тіло було в такому стані, що могло б служити душевним прагненням, то ніхто не завадив би мені в тому, щоб прийти, обійняти тебе і вітати зі вступом на посаду. Але на сонце накидає тінь хмара, а на мене — хвороба, і ця заздра плоть, і моя в’язниця. Замість мого відвідування чи не приймеш від мене цього листа? Звісно, приймеш, як людина освічена і поблажлива; точно знаю це, а не по здогадах суджу. А щоб знати тобі, наскільки покладаюся на твою правоту, пропоную тобі і прохання для мене досить потрібне, і у твоєї дружби прошу допомоги друзям. З рук у руки передаю тобі мого Ніковула із братами не для того, щоб піддався суду, а щоб одержав задоволення на суді. Передаю і їхню матір, стару вдову, і дім, колись славний і видний поки був живий Ніковул, який багато значив для вас, а тепер немає свободи і плакати через нещастя, що уже спіткали й очікувані, якщо не буде благоугодно тобі і твоєму правосуддю стати усупереч лукавому демонові, ушанувати мене, ушанувати людство і покласти для себе самого блискучий початок виказаним нам благодіянням.

    196. До Еківолія (169)

    Про те ж просить цього Григорієвого чиновника

    Зажуреному пробачливо говорити те, що властиво сумуючим; і я волаю сам до себе: «О, лукава і злочесна плоте, що ти зі мною робиш, скільки завдаєш мені бід! Близько людина, за якою, хоч якби і далеко вона була, необхідно було б слідувати заради начальницької її доблесті і великої миролюбності. А ти хвора, майже нерухома, і не береш до уваги, що інші користуються благом, яке я втрачаю». Така моя скарга. Та оскільки недостатньо оплакувати мені тільки свої страждання, а потрібне і яке-небудь лікування ранам, то винаходжу і це, насмілююся на цей лист, і ним частково замінюю зустріч з тобою. А якщо ти, що рясно виливаєш добро, шукаєш нагоди і мені виявити благодіяння, то сміло представляю тобі гідний жалю і людинолюбства дім — удову і сиріт із ще невисохлими на очах слізьми, маю на увазі сестру мою 24 і дітей її; у них був добрий батько, який багато служив царям зі зброєю в руках, і до того ж не безславно, але з великою честю, а багато також надавав послуг і вам, правителям, якщо знаєш ім’я Ніковула. Але тепер вони в небезпеці, виснажені дуже скрутними обставинами. Тому що після оголошення друзів і після клятв, які дали вони при допиті, тепер знову мають намір шкодити сиротам.

    197. До Григорія Ниського (182)

    Співчуває через смерть Феосевії, яку називає сестрою Ниського і дружиною ієрея;
    про себе ж повідомляє, що їхав для зустрічі з ним, але в Евфіміаді
    затримався через свято на честь мучеників (385 р.)

    З усім старанням поспішав до вас і вже майже досяг Евфіміади, та затримало мене зібрання, яке звершується в цей час на честь святих мучеників; бо як не міг взяти участі у ньому через хворобу, так і вам не хотів бути тягарем через своєчасне прибуття. Поспішав же до тебе, щоб побачитися з тобою після такого довгого часу і щоб разом подивуватися твоєму терпінню і любомудрості, яких, чую, після смерті святої і блаженної сестри вашої дотримуєш ти, як муж благий, досконалий, який стоїть перед Богом, що більше за інших знає і Божественне, і людське, і визнає за дуже легке те, що для інших у подібних випадках найтяжче, тобто жити разом з такою сестрою і препровадити її від себе, поселити в безпечні обителі, скажу словами Божественного Писання: «як укладаються стоги пшениці у свій час» (Іов. 5, 26), коли вона, хоча зазнала приємностей життя, однак віком уникла скорбот і перше ніж оплакала тебе, вшанована від тебе прекрасним похованням, яке і годиться подібним жінкам. Але і сам я, повір мені, бажаю смерті, якщо не в однаковій мірі з вами (цього сказати про себе багато), то не небагато менше за вас. Але що ж нам учинити проти Божого закону, що здавна перемагає, який викрав мою Феосевію, — бо ту, яка жила у Бозі, називаю своєю, оскільки духовне споріднення вище за тілесне, — Феосевію, похвалу Церкви, окрасу Христову, потребу нашого віку, відвагу жон, — Феосевію, і при такій красі братів, які вирізнялися благопристойністю і красою, — Феосевію, дійсно священну, дружину ієрея, йому рівночесну і гідну великих Таїнств, — Феосевію, про яку пам’ять і майбутнє знайде збережену на безсмертних стовпах, тобто в душах усіх тих, хто донині її знав і хто дізнається про неї згодом? І не дивуйся, якщо багаторазово повторюю її ім’я, тому що насолоджуюся спогадом про блаженну. І таке моє їй надгробне слово, а тобі втішне, яке в небагато чому містить багато чого! Утішливе тобі, хоча сам, за своєю любомудрістю, можеш і іншим давати поради в подібних випадках. А зустріч з тобою, якої бажав, тепер втрачаю зі вказаної вище причини. Але об’єднаємо свої молитви, поки ще залишаємося на землі, і нехай з’єднає нас спільний кінець, до якого наближаємося. Тому і необхідно нам усе переносити, бо недовго уже залишилося нам і веселитися, і вболівати.

    198. До Немесія (184)

    Просить цього правителя Каппадокії позбавити від пені одного свого родича Валентиніана (386 р.)

    Інші хвалять Піфагора Самоського, який, коли потрібно було йому звершити жертву, приніс у жертву глиняного бика, бо не схвалював інших пожертв і казав, що не потрібно мертвими очищати мертвого, — так називаючи тіла. Його і ти, дивний, прекрасно наслідуєш. Оскільки ж у тебе заборонено накладати пені, і один ти або з дуже небагатьма начальниками, уселив у підлеглих беззбитковий страх, то не введи до збитків також твого і мого Валентиніана, тому що прошу за родича; але, на словах погрозивши стягненням, не допусти до справжнього збитку, бо він і покарання зазнає, якщо насмілитися так сказати, не через свою безтурботність. Тому якщо переконаю тебе як суддю, то це найкраще. А якщо ні, то вдамся до тебе як до друга. І скажу твоїй вченості те ж, що, як подейкують, писав хтось до свого друга: «Такого-то, якщо він нічого не зробив поганого, пробач заради самої правди, а якщо зробив, пробач заради нашої дружби». Але в усякому разі пробач, крім іншого розсудивши і те, що до суспільного добра небагато додасть стягнення двох коней, а в нас ця милість напишеться на серцях. Додам і те: допоможи в нещасті людині, сильно скрушеній цією подією.

    199. До нього ж (187)

    Клопоче за якогось Феодосія

    Якщо видамся тобі нечемним, бо часто пишу, то не дивуйся, якщо волатиму до тебе праведного судді, і знаю, що пробачиш мені провину. Сам ти винний у моїй сміливості старанним виконанням моїх прохань, викликаючи на нові прохання. І це зовсім не дивно. Оскільки багато в мені такого, для чого охоче викажеш милість: моя старість, хвороба, загальні заняття науками (якщо в науках і я що-небудь важу), навіть те саме, що моє бажання побачитися з тобою зустрічає перешкоду у хворобі і не має успіху в такій важливій справі. Але яке моє прохання? Якби воно було несправедливе, то я соромився б такого мужа, а якщо справедливе, охоче схилися до нього. Знову приходить до тебе шановний наш син Феодосій, одночасно мій і твій — мій по наміру, а твій як прохач, — приходить до тебе із проханням про справу нікчемну. Сироти бідують; і як про людські справи серед їх плину невідомо, чим закінчуться, і боїмося, щоб не вигнали батька, який полегшував сирітство багатьох, то усім вияви одну милість. Подай руку допомоги у нещасті, яку б сам ти вважив. Хоча твоє правління не потребує якого-небудь збільшення доброї слави, як ранкова зоря у світлі, однак, якби побажав ти якого-небудь збільшення, то будь певний: ніщо не може бути більше і славніше того, щоб ті, хто любить говорити правду, дізналися про твою правоту.

    200. До нього ж (185)

    Виявляє бажання мати з ним зустріч, щоб продовжити колишню бесіду про християнство

    Хоча ти зробив, що і саме твоє правління в нас є любомудре, знаю, що й надалі так робитимеш, якщо Бог піклується про нас хоч трохи, однак найкраще було зустрітися з тобою тепер, коли вільний ти від справ громадських і коли в тиші можна насолодитися твоїм розумом, від якого маю небагато слідів, як від блискавки, нестримної поглядом, а більшого ще не зазнав. Але наскільки важливо бажати цього, настільки нелегко одержати це при такому стані мого тіла. А тому, якщо і цього сподоблюся, матиму в себе усе; бо ти залишаєшся у мене в боргу однією зустріччю, за обіцянкою продовжити бесіду про наше навчання, яку колись залишив незакінченою. А якщо не вдасться мені це, то сам я проти волі зазнаю втрати. Утім знай, що завжди ти з нами, хоч де б ти був; і бажаємо, щоб вели тебе наші молитви! Знай також, що поки дихаємо, завжди будеш з нами, бо сам ти накреслив себе в нас, які не маловартніші якого-небудь стовпа, і ще глибше накреслиш, коли станеш Божим і явно нашим або, якщо приємніше для тебе сказати це, коли ми станемо твоїми.

    201. До нього ж (186)

    Виявляє жаль, що не побачився з ним під час його приїзду

    Що значить? Ти проходиш повз, а я не знав і так само не міг зловити тебе, як невловиме ехо для тих, які думають, що воно поруч, і обманюються відгомонами. Інакше в цьому одному я вчинив би з тобою владно. Але, принаймні, дивний мій, надішли мені листа, хоча б це матиму замість тебе, тобто, як кажуть, замість тіла — тінь.

    202. До Нектарія, єпископа Константинопольського


    (Послання 2)

    Очевидно, теперішнє життя наше в усьому позбавлене Божого піклування, яке охороняло церкви в попередні часи. І в мене настільки впав дух через нещастя, що я не вважаю нещастями власні скорботи у своєму житті, хоча вони досить тяжкі й численні і, випавши комусь іншому, здалися б нестерпними, але дивлюся на спільні страждання церков, про вилікування яких, якщо не потурбуватися зараз, то справа поступово дійде до цілковитої безнадії. Єретики — аріани та євдоксіани, не знаю ким підбурені до божевілля, начебто одержавши на те свободу, виставляють напоказ свій недуг, забираючи церкви, начебто роблять це правомірно. А любителі суперечок, послідовники Македонія, дійшли до такого божевілля, що, привласнивши собі ім’я єпископів, з’являються в наших місцях, називаючи своїм рукоположителем Елевсія. Домашнє ж наше зло — Євномій не задовольняється чим-небудь звичайним, але вважає для себе втратою, якщо не усіх захопив із собою в загибель. Але це ще стерпно; найтяжче ж у церковних нещастях зухвалість аполлінаристів, яким, не знаю як, твоя святість попустила привласнити собі нарівні з нами владу мати свої зібрання. Без сумніву, ти з Божої благодаті дуже обізнаний у божественних таїнствах не тільки можеш захистити праве вчення, але знаєш і те, що вигадали єретики проти здорової віри; утім і від нашого, можливо, смирення не передчасно буде почути твоїй пречесності, що в руках у мене є Аполлінаріїв твір, у якому викладене перевершує всяке єретичне вчення. Оскільки в ньому стверджується, що плоть, прийнята Єдинородним Сином Божим у ділі домобудівництва для відновлення єства нашого, не потім була залучена, але від початку було в Синові це тілесне єство, і на доказ такої безглуздості, погано скориставшись одним Євангельським висловом, Аполлінарій наводить: «ніхто не зійде на небо, тільки той, який зійшов з небес, Син людський» (Ін. 3, 13), начебто Він був уже Сином людським ще до сходження на землю, і зійшов, принісши із Собою власну плоть, ту, яку мав на небі, предвічну, і яка належала сутності. Наводить ще й один апостольський вислів, відірвавши його від цілого рішення речі: «друга людина з небес» (1 Кор. 15,47). Потім доводить, що ця людина, яка прийшла звище, немає розуму, і Божество Єдинородного, що заповнює в Ньому місце розуму, становить частину людського складу і саме третю; тому що в Ньому є душа і тіло як у людей, а розуму нема, але місце розуму заповнює Боже Слово. І це ще не найгірше; навпаки, найнестерпніше те, що, на думку Аполлінарія, сам Єдинородний Бог, Суддя всіх, Начальник життя і Знищувач смерті, смертний, прийняв страждання власним Своїм Божеством, і під час триденного умертвіння плоті, співумертвлялось і Божество, і в такий спосіб знову відроджене від смерті Отцем. Довго було б переказувати все інше, що ще він додає до таких нісенітниць. Тому, якщо так мудруючі мають право мати свої зібрання, нехай розсудить твоя випробувана у Христі мудрість, що коли ми не згодні з ними в напрямі думок, дати їм право мати свої зібрання, значить не інше що, як визнати, що їхнє вчення правдивіше за наше. Бо, якщо дозволяється їм, як благочестивим, учити згідно з їхнім напрямом думок і свобідно проповідувати їхнє вчення, то чи не явно цим засуджується вчення Церкви, начебто істина на їхньому боці? Тому що не природно бути істинними двом супротивним ученням про те саме. Як же твій щедро обдарований і високий розум потерпів, щоб не скористатися звичайною свободою до вилікування такого зла? Але якщо раніше не було зроблено цього, принаймні тепер нехай повстане твоя недокірлива в чесноті досконалість і вселить благочестивішому цареві, що не буде ніякої користі від усієї його дбайливості про церкви, якщо таке зло, яке прагне до повалення здорової віри, підсилиться через дану їм свободу.

    203. До Валентиніана (212)

    Скаржиться на необхідність вийти з Карвали — обителі,
    присвяченої мученикам, тому що Валентиніан поселив навпроти неї якихось жінок

    Вельми нечестивим способом проганяють нас із Карвали (вживаю слово трагедії, змінивши його трохи), гонять не словом, самим ділом, і досить жорстоко. Тому що набагато було б краще оголосити наказ про віддалення явним приписом, ніж порушувати святість нашого життя поселенням жінок прямо навпроти нас і додаванням щоденної ганьби і хули від тих, що вільно насміхаються над тими, які обрали таке життя, як наше. Якщо не сміливо буде сказати, то через Єву ти викинув і нас із раю. Воістину, що неважко знайти яку-небудь благовидну відмовку і сказати, вочевидь, щось і схоже на діло, а саме, що ти не гониш нас, але ще виявляєш нам шану, бажаючи сусідства з нами; а можливо, додаси до цього, що бажаєш прийняти нас приязно і родинно і насолодитися хоч трохи нашою дружбою: однак слово — не діло. Коли ви приходите на це місце, і приймаємо вас, і цілуємо; але від домоуправління жінок також поспішаємо відійти, як і від набігу єхидн. Тому справа наша закінчена. Нас перехитрували, ми піддалися втечі, самі себе покарали, залишивши і труди рук своїх, і надії, принісши чимало виправдань перед святими мучениками. Хоча, звичайно, це важко і нестерпно, однак входить у любомудрість обраного нами життя і не тяжче того, що велено нам переносити, тобто переходити з міста в місто (Мф. 10, 23). А ти населяй це і далі, ніж ті, що жили раніше за тебе, і цнотливіші, ніж як ми сподіваємося, щоб не образити вам святих мучеників і самим не потерпіти чого від близького проживання. Раніше ж усього вживете ту обережність, щоб щадити присвячене мученикам і не придумати чого поганого і для вас самих, і для ваших, вносячи скверну у своє майно несправедливим привласненням.

    204. До Аделфія (188)

    Заохочує його до внутрішнього життя

    Нехай так! 25 Перше в нас зроблено, і дуже добре, обидва хвалимо чесноту, прагнемо до Бога, не прив’язуємося до земного, тому що в ньому немає остаточної необхідності, цілуємо кращу і божественну дружбу, подали один одному руки і віримо один одному. А тепер уже попрошу тебе і про те, що становить другу умову дружби, почавши слово Богом і за допомогою Його приступивши до справи, бо Його ми обрали для себе Заступником усякого слова і діла. Якщо ж такий важливий предмет довіряю листу, то не дивуйся цьому; скільки твоя правота, простота і шляхетність твоїх вдач, які рідко і не у багатьох можна знайти, найбільше підбадьорили мене відважитися на добру справу. Притім не все довіряю листу; я не такий невіглас, не роблю великих справ злегка і те, що потребує уваги, — абияк. Але тепер, як говорить Піндар, поставимо золоті стовпи у благовлаштованій передній чертога, згодом же, якщо дасть Бог, своїми руками спорудимо гідний подиву чертог, до речі, як кажуть, прикладемо і діла. До тебе приходять багато людей знатного роду. Бо я впевнений, що приходять багато. Хто ж не любить тебе і твого товариства? Приходять багато з людей досить гордовитих, виставляючи напоказ гроші, родинні зв’язки, друзів, свою могутність у містах, могутність при дворі і все, що служить ігрищем вигадливої мінливості і часу і випадає то тим, то іншим, подібно до різного положення зерна, що то так, то інакше перекидається і перевертається. Я замість усього цього пропоную тобі одне — себе самого, і від тебе вимагаю замість усього одного ж — тебе самого. Тому, хоча ти кращий із кращих (поступаюся тобі цим тому що і це — наша справа); але (нехай буде це сказане з Богом) не перевершиш мене в одному — у вірності й у щирості дружби. А це людині розумній потрібно поважати більше, ніж усе інше разом; цього досить для твоєї досконалості. І це, можливо, перевершує міру листа. Нарешті побажаю чого-небудь собі й тобі. Бог, Який і це і все інше влаштовує для тих, хто любить Його, Сам вкладе тобі в розум, що краще і корисніше для тебе і для мене, особливо, коли міркуємо самі із собою про такі речі!

    205. До нього ж (189)

    Перепрошує, що не був у Навілах і на соборі

    Сина не ганьблять, але і батька не позбавляють довіри. Тому не позбавляй довіри і мене, який виправдовується, що бути в Навілах і брати участь у соборі, попри все те, що мене запрошували з такою ретельністю, перешкодили мені не дозвілля і душевна неміч, і не яка-небудь лінь і не презирство, як, можливо, підозрював ти. Тому хоча і досі ще я немічний, однак як тільки дасть Бог одужати, постараюся виправдатися і самим ділом; прийду до твоєї поважності і дам повне благословення моєму дому. Тому що молю і бажаю, щоб твоє було моїм.

    206. До нього ж (190)

    Докоряє йому за негідну поведінку з жінками, які дали Богові обітницю дівоцтва

    Досі називаю тебе вельмишановним, хоча замишляєш і нешановане. Прийми ж великодушно відвагу людини, якою рухає батьківський жаль і яка не може бути терплячою через прихильність. Бо набагато краще, що коли той, хто ненадовго засмутив, приносить велику користь, ніж коли сміється для того, щоб зробити задоволення, заподіює шкоду в найголовнішому. Ілій був священиком, і хоча докоряв своїм синам, які творили нечестя, кажучи: «не добрий слух, діти, який я чую про вас» (1 2, 24), але оскільки докори були несильні, то сам підпав під сильне звинувачення; і благочестивий батько зазнав покарання за беззаконня дітей. Устрашений цим прикладом, і я взявся до цього умовляння. Не знаю, що з тобою зробилося, яке затьмарення найшло на тебе? Як соромиш свій рід, соромиш мою сивину і ті надії, які я мав на тебе, коли був у Навілах, розмовляв з тобою про все добром і, як думав, переконав тебе в цьому! Як не чуєш, що говорить Писання: «не давай жінкам твого багатства і твого… майна в останню пораду» (Притч. 31, 3)? Повір, що невдовзі «розкаєшся» у цьому, «коли», за написаним, «зітруться плоті тіла твого» (Притч. 5,11), і розум, ніби прорвавшись крізь хмару, в стані буде подивитися до Бога і чисто подумати про те, що корисно. Остерігайся сітей «і не будь вловлений твоїми очима» (Притч. 6, 25); а якщо вловлений, прокинься; і не підтверджуй того, що розголошується, нібито якимось зіллям затьмарений твій розум; тому що розпуста багата на вигадку поганого. Сумно і те, що такий дім, збагачений стількома трудами, за такий короткий час ти розладнав і зруйнував, і особливо на початку життя, коли кожний закладає основи доброї або поганої про себе слави. Але набагато жахливіше, що дівственниць, які твоїми батьками і тобою самим, як запевняв ти, присвячені Богові, як святотатець береш і викрадаєш, і одні стали вже твоїми, а інших лякаєш, що зазнають такого ж. Побійся Бога, Якому служиш, посоромся мене, стримайся, нарешті, від усякого лукавого волевиявлення. Якби можна було тобі, припавши ближче, узнати про ту поголоску, якій даєш привід про всіх нас, то, можливо, не треба було б для тебе й іншого умовляння, але сам сором ти вжив би в радники про те, що слід робити. Знайшов би я написати тобі що-небудь приємніше за це, але не знайшов би нічого кориснішого; багато чого і не писатиму, знаючи, що якщо не наставить тебе страх Божий, то слова мало зроблять або взагалі нічого не зроблять. Тому що і залізом легко виводити риски на воску, але важко на залізі, а на алмазі не виведеш (і навіть) чим-небудь найтвердішим, через твердість його складу.

    207. До Якова (194)

    Про те ж

    Якби стільки було в мене тілесних сил, що міг би узяти на себе обов’язок, то сам прийшов би до тебе і задовольнив бажання з тобою бачитися й переговорити, про що хотілося, тому що в нас мова не про маловажливе. Але оскільки тримає мене хвороба, то з необхідності я вдався до листа. І достохвальну матір нашу Симплікію, яка була дружиною прекрасного і доброго Алипія, цієї окраси всієї нашої батьківщини, представляю твоїй шляхетності під нещасними назвами вдівства і сирітства; представляю для того, щоб вона знайшла в тебе справедливість, у чому буде їй потрібно. Зверни увагу на тяжкість нещастя: ще не осушила вона сліз, як турбується про сиріт, рушає у далекі подорожі при такому немічному тілі, при такій недосвідченості в ділах, без звички виїжджати з дому. Що гірше цього? Немає місця і сльозам; страждання змушує відкласти і сором шляхетності. Тому, подумавши про усе це і виявивши повагу моєму проханню, не чекай, щоб над тобою, великим і добрим Яковом, став другий суддя, не став їй у необхідність почати ще дальшу поїздку, бо вона дуже покладається на справедливість своєї справи, як запевняє багатьох і мене. Навпаки, прочитавши листа і по всій правді дослідивши її права, поверни її до нас із більш спокійним духом. А насамперед подумай про те, що Бог дав тобі велику владу, маєток, славу, свобідну путь до ще більшого щастя. Охороняй же усе це для себе самого справжнім людинолюбством; і, як батько дітям, який визволився з одних небезпек, а іншим йди назустріч, тримай це в розумі і скористайся теперішнім випадком, щоб надії свої на Бога зробити благоуспішними.

    208. До нього ж (193)

    Після вступу його на посаду правителя Каппадокії
    просить заступитися за Симплікію, вдову Алипія (387 р.)

    Хоча тільки з чуток знаю твою вельмишановність, однак дивуюсь тобі, як деякі з тих, що жили з тобою довгий час. Стільки у кожного розмов про твою доброту! Тому і сам я зважився на це прохання. Залишив нас дивний Алипій, загальний заступник любомудрих і піклувальник сиріт; чимале це для нас нещастя; а до цього додалося й інше лихо — достоповажна дружина його опікується сиротами. Утіш її своїм людинолюбством у цьому разі, дай безпеку своїм дітям, благодіянням сиротам доведи, що свої кращі за чужих. А до цього додасться і те, що зробиш приємність мені; вшанувавши ж хоч трохи мене, вшануєш самого Бога, для Якого я удостоївся бути предстоятелем і служителем, хоча і негідний такого сану.

    209. До Кастора (198)

    Посилає до нього Сакердота для спільного з ним любомудрія

    О, який ти самовладний і насильницький! Ледь появився твій лист, і я знехтуваний. Але ось тобі і багатовартий Сакердот, твій брат, а мій син і спільник у стражданнях. Але щоб мені не зовсім бути переможеним, якомога швидше достав цю втіху життя, щоб любомудрувати, що і тому, хто повчається, і тому, хто повчає. Тому що як однодумності найбільше сприяє те, якщо ми разом страждаємо, так для поради найважливіша однодумність.

    210. До нього ж (183)

    Скаржиться на свою хворобу і просить швидше повернути до нього спільну їхню сестру

    Чужа країна, як видно, для мене добріша, ніж батьківщина. Тому що одна дала мені насолодитися твоєю дружбою, а інша не наділила нічим подібним. А причиною цьому хвороба, яка тримає мене на прив’язі і для багато чого робить нерухливим або, кажучи правду, зовсім не рухливим. Тому втрату цю, хоча зі скорботою, однак же перенесу. Та й чого сумного не переносить людина? Ти тільки будь здоровий і успішний у своїх справах; і в Божій руці нехай зберігається все твоє; а воно збережеться, якщо щиро тримаєшся Бога. Але господиню спільну нашу сестру благозволь якомога швидше відіслати до мене, як спільну опору і благочестивих, і моєї немочі. Інакше багато буду скаржитися на твою Секердотиду, від якої терплю цю втрату і назву її власним іменем; а яким, довідаєшся, запитавши в неї самої.

    211. До Киріака (211)

    Просить його за богадільню, в якій був Сакердот доглядачем, затвердити пожертвувану їй землю

    Знаю, що вшановуєш побожних і робиш добро бідним. Тепер маєш оказію до того й іншого. Тому що річ ось у чому. Досточесніший і боголюбивіший син мій, співпресвітер Сакердот за своє благочестя і ревність до справи був поставлений доглядачем однієї відомої багатолюдної богадільні. А серед тих, що допомагають богадільні грішми, є Ліріанд. І Ківерини, суміжні з тим місцем, де дім і вклади чеснішого Кастора, дуже допомагають богадільні. Звільнивши усе це від усякого домагання, і від себе ти прикладеш немаловажну частину як допомогу бідним, так і винагороду тобі самому, яка, як знаєш, очікує благочестивих. Але, одного разу вирішивши зробити благодіяння, само собою явно, що і на майбутнє, щоб ніхто, хоча б і побажав, не міг зробити нічого поганого стосовно цих місць, подбаєш убезпечити їх таким чином, який придумає твоя благорозумність.

    212. До Сакердота (202)

    Вітає цього священика

    Вітаю тебе, нову мою надію, прикрашеного сивиною змолоду; бажаю і молю тобі усього для тебе найкращого. А тобі відоме перше із благ — здобувати завжди Бога і через наближення і сходження до Нього робитися Його надбанням. Це, наскільки знаю, ти і сам собі поставиш за закон.

    213. До нього ж (204)

    Застерігає бути терплячим

    Якщо ти не сподівався для себе ніяких неприємностей, коли зважився на любомудрене життя, то початок був не любомудрений, і я засуджую твоїх наставників. Якщо ж очікував неприємностей, але поки не зустрів, то подяка Богові! А коли зустрів, або перенось із терпінням, або зробишся порушником своєї обітниці.

    214. До нього ж (205)

    Переконує до того ж власним прикладом

    Що не випробуване — тому не можна призначити і ціни, а що пізнане насправді — тому зовсім визначається ціна, як золоту в горні. І якщо ти достатньо утвердився в цьому любомудрії, то подяка за це Богові! А якщо ще не зовсім, то наведу тобі як приклад себе і своє становище. Мене ображали, мене ненавиділи; яких тільки не потерпів я нещасть, скільки залежало це від зловмисників? А потім позбувся тих, що засмучували мене, і хто міг виявити мені більше благодіяння, ніж вони? Уявляючи собі це, і ти за спокусу вшановуй подякою, якщо не тих, що заподіяли тобі спокусу, то Бога.

    215. До нього ж (203)

    Утішає його в тому, що єпископ Елладій відняв у нього посаду доглядача богаділень

    Що для нас страшне? Ніщо, крім відхилення від Бога і від Божественного. А решта як Бог управить, так і нехай буде! Чи влаштовує Він наші справи «зброєю правди правими» і милостивими або «лівими» (2 Кор. 6, 7) і тяжкими для нас — причини того знає Домобудівник нашого життя. А ми будемо боятися тільки того, щоб не потерпіти чого-небудь супротивного любомудрості. Годували ми жебраків, вправлялися в братолюбстві, насолоджувалися псалмоспівами поки це було можливим. А якщо відняли цю можливість, присвятимо себе іншому роду любомудрості. Благодать невбога. Оберемо усамітнення, життя споглядальне, очищатимемо розум Божественними видінням; а це, можливо, ще вище, ніж перераховане раніше. Але ми вчиняємо не так; як тільки не вдається одне, думаємо, що вже втратили все. Ні, вдивимося, чи не залишилося для нас ще якої благої надії. І не допустимо, щоб з нами трапилося те ж, що буває з молодими кіньми, які, не звикнувшись зі страхом, лютішають при всякому шумі і скидають із себе вершників.

    216. До Євдокія (206)

    Кличе його до себе для особистого примирення із Сакердотом

    Однодумний і співстраждальний; а співстраждальність щира; щирість же, якщо дає пораду, гідна довіри. Оскільки я старший за вас у благочесті, досвідом пізнав багатьох людей і їхні вдачі (а досвідченість — матір розсудливості); ви ж подібні до молодих коней, які недавно узнали упряж, і ледь починаєте подвиги свої у Бозі (а все початкове — гаряче, і як гарячністю духа здатне з успіхом виконувати багато своїх обов’язків, так через незнання можна багато в чому і не досягати успіху), то благозволь прийти до мене, вшанувати як старця, вшанувати як батька і мати за посередника у сварці з достоповажним братом і пресвітером моїм Сакердотом (тому що і він у мене), щоб вам, залагодивши між собою справу, і єпископові прислужити, і припинити спокусу багатьох, а що найважливіше — умилостивити Бога, і справу, таку важливу і славну, — розумію вашу єдність і ваші взаємні умови жити у Бозі — не зруйнувати за такий короткий час.

    217. До нього ж (208)

    Дорікає за невиконання обіцянки,
    але не відрікається прийняти, якщо прийде

    Після війни допомога! І хоча слід раніше подумати, а потім зробити, ми поміняли порядок: зробивши, розмірковуємо; тому, якщо потрібно лестити і зробити погане, то я знайшов багато шляхів для лестощів, і ця справа легка і багатьом нині вдається. Але оскільки заподіювати шкоду — не моя справа, особливо ж заподіювати шкоду душі, ще новоосвяченій, яка тільки-но приступає до чесноти, то вислухай істину. Не начальствування домагається людина любомудра. І погану любов виявили тобі твої порадники, під іншою особою осміюючи свої діла. Тому якщо перемінишся тепер і вилікуєш гріх, то, можливо, рана і підживе, хоча і не без старань; якщо ж залишишся при тому ж і величатимешся поганою перемогою, то хвороблива «виразка моя», говорить Писання, «як зцілиться» (Єр. 15, 18), бо твоє вважаю своїм. Але хоча так думаю і так пишу, однак, якщо бажаєш зустрічі зі мною, то не перечитиму цьому.

    218. До нього ж (207)

    Виправдовуючись за суворість попереднього листа,
    просить виконати дану обіцянку зустрітися із Сакердотом

    Зізнаюся, що прекрасний і добрий пресвітер Сакердот — мені друг, і нехай буде другом, тим більше що він прив’язаний до тебе. Тому що, і звинувачуючи тебе, не відклав своєї приязні, але зробив радше братній докір, ніж вороже звинувачення. Утім я не такий простий і необачний, щоб виніс суд раніше, ніж вислухаю обох; і не підозрюй цього. Та і в самому листі, який ти засудив у зухвалості (якщо тільки прочитав його не без уваги), я торкався не стільки тебе, скільки тих, які зіштовхують вас і з нашої малодушності отримують ту вигоду, що є чим самим побавитися. У якому ж налаштуванні писав я до тебе, можеш дізнатися це так: ті, що об’їжджають молодих коней, вправляють їх в їзді на таких місцях, де є яскраві кольори, що-небудь страшне, крутість і скати, і це потрібно не для того, щоб їх залякати, але щоб привчити не лякатися. І я, те ж маючи на увазі, зробив свій лист трохи суворим. Тому що є багато способів вправлятися в любомудрості. І подяка Богові, що знайшов тебе не далеким від любомудрості і не прив’язаним до землі, але миролюбним, який належить до нашого двору; чому і пишеш скромно і бажаєш зустрічі! Тому коли подаруєш це нам, то добре зробиш, і будь певний, ми приймемо тебе з батьківським оком. А якщо втримує тебе ще зима, то пригостимо поки таким умовлянням: нічому не віддавай перевагу, навіть і тепер, як дружбі й однодумності з братом Сакердотом і, повір мені в цьому, те, що трапилося між вами, визнай не чим іншим, як спокусою лукавого, що заздрить твоїй любомудрості. Але ти сміливо і мужньо поводься при першій спокусі, щоб не підсунув він другої, потім третьої, а слідом за цим і багатьох спокус, навпаки, вийшов від тебе переможеним і посоромленим. Тому що знаю, яку боротьбу веде він; я навчений цьому і довгим життям, і боротьбою з ним.

    219. До Елладія (200)

    Просить цього Кесарійського єпископа повернути Сакердоту посаду

    доглядача над богадільнями, дану йому ще Василієм Великим, або, принаймні,
    не позбавляти іншої посади — доглядача за монастирями (388 р.)

    Що не говоритиму тобі, усе говоритиму з доброго налаштування; а тому найсправедливіше буде тобі вислухати мою пораду або, принаймні, пробачити мені, що даю поради. Небагато схвалюють наш вчинок з високоповажним нашим братом і пресвітером Сакердотом, який ґрунтується більше на якомусь наклепі, ніж на справедливому суді. І хвалять саме ті, які, хоча, можливо, не знають справи повністю, однак бачать кінець, який він сам по собі. Це, можливо, побачиш і сам, бо не моя справа входити у твої справи, оскільки сам маєш право пропонувати іншим що робити. Але благаю твою доброту, по-перше, про те, щоб ти надав цій людині усе піклування про справи, якими він досі опікувався. Тому що, хоч скільки б хто був терплячим або твердим у любомудри, однак нелегко йому простягати свою любомудрість до того, щоб перенести великодушно, коли позбавляють його стількох трудів і настільки звичних йому занять. Якщо ж це неможливо, то, по-друге, прошу, щоб стосовно піклування про бідних ти розпорядився, як забажаєш, поклавши його на людей, яких сам визнаєш гідними, турботу ж про обителі і про братів залиши за ним, аби не засмутити його новим розпорядженням, а ще більше не засмутити братів, які прив’язані до нього звичкою і для яких віддалення його так само нестерпне, як і розірвання єдиного тіла або члена. Тому що деякі з них приходили вже до мене й оплакували це. Якщо вважаєш, що ця людина і сама по собі має щось гідне поваги, що і справедливо, то зглянься заради нього самого, заради сивини і заради трудів як тих, які поніс для Бога, показавши в собі благоговіння вище за свій вік, так і тих, які ніс він, будучи годувальником злиденних і заступником братів. А якщо це видасться тобі малим, звичайно, не залишиш без уваги мене і мого прохання. І насамперед прошу тебе: відклади свій гнів на нього і прикрість; і благаю наблизь його до себе, як батько сина. Якщо чим і засмутив тебе, чого, однак, не думаю, то пробач це йому задля мене. Не пиши і не говори про нього нічого невартого як його, так і твоєї миролюбності. А якщо що і написане, згладивши це, не виводь назовні своєї скорботи, яку краще приховувати, ніж оголошувати стороннім; тому що таким прикладом, серед іншого, навчиш і його великодушності.

    220. До нього ж (201)

    Не одержавши того, що просив у попередньому листі,
    посилає до нього самого Сакердота для особистого виправдання

    Послання твоє частково дуже людинолюбне і миролюбне, а почасти, не вмію як і сказати, принаймні, для мене прикре; та і не без причини, як сам себе переконую в цьому. Тому що, чи справедливо (чого, однак, не думаю) обвинувачується брат і пресвітер наш Сакердот, — і це сумно (і як не вболівати, коли таке благоговіння і стільки трудів знищено за такий короткий час?), чи це наклеп, придуманий заздрісниками, — і в такому разі гірко бачити, що через наклепи відчужуєш людину, така близьку до тебе життям. Тому прийми моє міркування, яке в теперішніх обставинах визнаю найкращим і кориснішим. Послав я до тебе самого брата, краще ж сказати — супроводив, коли сам він ішов уже до тебе, щоб самому зцілити скорботу і відкрити тобі усе в самій істині. Він стверджує, що готовий в одному виправдатися, а про інше довести, що це донесли неправильно. У цьому запевнив і мене, як людина, яка говорить зі страхом Божим.

    221. До Омофронія (209)

    Перепрошує, що не був у нього на святі, як обіцяв,
    і просить зміцнювати Сакердота в терпінні

    Запрошуєш мене на собор. Бажав би я стільки мати тілесних сил, щоб прийти до вас і без заклику і бачити ваш священний дім — цей Христів притулок, корінь святого віття — воістину — «як матір за дітей радіючу» (Пс. 112, 9); що також радіє. Знаю це, увірувавши в Господа, і тому, якщо і сумне щось сталося нині з вами, з відвагою кажу, що не згасне світильник Ізраїля, хоча він і гаситься подихом лукавого, і більше не зникне благість Божа, хоча Господь за невимовними законами Свого домобудівництва і приховує її від тих, що бояться Його, а навпаки, буде більше прославлена і викличе подив вашим терпінням і непосоромленим сподіванням. Це ж всели і досточеснішому синові моєму Сакердоту, тобто не сумувати духом і не піддавати чому-небудь невартому себе самого, але так керувати обставинами, щоб і скорботне перетворювати на предмет любомудрості. Нехай ще послужить досточеснішому нашому єпископові, нехай ще зміцнює братів, аби більше не порушилася моя справа, яку я припустив заради Господа і яка дуже важлива і славна. А якщо це неможливо, то покажемо себе помірними і подолаємо заздрість, щоб не подати проти себе ніякого приводу лукавим і дарма до нас ворожих.

    222. До Фекли (214)

    На запрошення в обитель відповідає, що має бажання відвідати її
    і бачити терпіння, з яким переносить кончину брата Сакердота,
    і утішає загальним міркуванням, що не треба вболівати за померлих родичів

    Я і сам рвався до твого благоговіння, незважаючи на недуги мого тіла, бажаючи і відвідати тебе, і одночасно похвалити за терпіння, з яким любомудруєш, втративши блаженнішого брата свого, тому що це безсумнівно. Але оскільки затримала мене одна обставина, то стало необхідністю написати до тебе; і ось полюбомудрую з тобою трохи про твою втрату. Від кого даний був нам добрий Сакердот — цей, і нині, і раніше, справжній предстатель Божий? Від Бога. Де ж тепер Сакердот? У Бога; і не без бажання, наскільки мені відомо, поступився він заздрості і борінням лукавого. Від кого і ми? Чи ж не від того ж Бога? І куди переселимося? Чи не до того ж Владики? І, о, якби з різною відвагою шанувальниками того ж Господа, і звідси були ми відкликані, і туди переселені, в порівнянні з майбутньою надією, перетерпівши тут деякі страждання, і, можливо, ще для того, щоб через самі тутешні злостраждання пізнати благодать! Що таке батько, мати, брат, які відійшли раніше за нас? Вони належать до достохвальних подорожників, за якими незабаром піде і Фекла, раба Божа і початок досконалостей; піде після короткочасного очікування, яке потрібно, щоб їх вшанувати терпінням і для багатьох послужити прикладом любомудрості в тому ж самому. Тому похвалимо те ж володарювання, і домобудівництво зрозуміємо вище, ніж інші. Прийми це замість зустрічі зі мною, і постійно тримайся цих думок, хоча сама собою винайдеш і кращі. А якщо удостоюся бачити особисто тебе і усіх, які з тобою і близько коло тебе, то тим більша подяка Благодателю!

    223. До неї ж (215)

    Повернувшись від неї, наставляє, що її скорбота буде
    порушенням даної Богові обітниці любомудрості

    Сумуєш, як ймовірно, про моє віддалення; але для мене ще скорботніша розлука з твоїм благоговінням. Однак дякую Богові, що міг дійти до тебе, і не скаржуся на взятий труд.

    Тому що побачив твердість твоєї віри в Христа, і похвальну усамітненість, і любомудре відлюдництво; побачив, що ти, відійшовши від усіх радостей світу, ведеш самітницьке життя з єдиним Богом і зі святими мучениками, біля яких поселилася, і себе принесла, і улюблених своїх дітей приносиш Богові в жертву живу, благоугодну. Це нехай буде для тебе утіхою в скорботах. Тому що і великий Давид у майбутніх благах, до яких зводить свої думки, приховує тутешні прикрощі, коли говорить: «Він сховає мене в домі Своєму в день біди» (Пс. 26, 5). І сум відкладає тільки коли «пом’яне» Бога «і звеселиться» (Пс. 76, 4). Сумують і ті, які віддані світу, навіть набагато більше, ніж ті, що працюють для Бога. Але їхні нарікання залишаються без нагороди, а нам за страждання обіцяна нагорода, коли терпимо заради Бога. Бо зважимо і скорботи і насолоди, і сьогодення і майбутнє, тоді збагнемо, що перші не становлять і найменшої частинки в порівнянні з останніми, — настільки переважає те, що для нас краще! Тому, коли хворіємо, прекрасне для нас лікування — згадувати про Бога, про майбутні надії і приходити в Давидів настрій — «розширюватися в скорботі» (Пс. 4, 1), а не «втрачати надії» (2 Кор. 4, 8), не покриватися сумом, як хмарою, але (саме) тоді-то найбільше триматися сподівання і мати на увазі тамтешнє блаженство, приготоване терплячим. Особливо ж не буде для нас тяжко з терпінням переносити нещастя і стати вище за багатьох під час скорбот; якщо подумаємо, що обіцяли ми Богові і на що сподівалися, коли вступали в любомудрене життя. Чи багатства? Чи веселощів? Чи благоденства в цьому житті? Чи супротивного цьому: скорбот, злостраждань, тісноти, того, щоб усе переносити, усе терпіти в надії на майбутні блага? Знаю, що цього, а не першого очікували ми. Тому боюся, чи не порушуємо своїх завітів з Богом, коли одного домагаємося мати, а на інше сподіваємося. Не будемо ж відмовлятися від своєї купівлі; потерпимо одне, щоб сподобитися іншого. Нам завдали скорботи ненависники? А ми збережемо душі від раболіпства перед пристрастями. Через це візьмемо верх над тими, хто образив. Розсуди і те, про кого ми вболіваємо, — чи не про спочилих? Але чим можемо догодити їм? Чи не терпінням нашим? Тому й принесемо це в дар. Бо я впевнений, що душі святих бачать наші справи. А найбільше і насамперед подумаємо над тим, що недоречно як любомудрувати без потреби, так у стражданнях виявлятися немудрими і не служити для інших зразком і подяки в благодушності, і терпіння в горі. Пишу ж це не для того, щоб повчати тебе, як незнаючу, але щоб нагадати тобі, як знаючій. А Бог утіхи нехай збереже тебе невраженою в стражданнях і мені дарує ще побачити твоє благоговіння і переконатися самими ділами, що труд мій був не марним, але що важу я для тебе трохи більше, ніж інші, і що як скорбота була у нас спільна, і в любомудрості ти будеш моєю спільницею, чого вимагають, можливо, і наша сивина, і наші труди заради Бога.

    224. До Африкана (127)

    Вітає його із вступом на посаду і просить прийняти Ніковула-молодшого

    Кому найбільш приємні коні? Без сумніву, коням. А орли? — Нікому іншому, як орлам. І галка сідає поруч із галкою, як знаєш із прислів’я. Так вважай, що і той, хто промовляє поетично, радіє тим, що знають це прислів’я, а той, хто домагається правоти, — любителю і заступнику правоти. Бути начальником, мені здається, значить те ж, що бути помічником чесноти і супротивником пороку, чи має хто в себе безкровне начальство, як ми, чи начальствує з мечем і військовим перев’язом. Тебе не змушу я проливати кров, знаючи, що ти чеснотою перемагаєш, а не насильством примушуєш, караєш злих більше страхом, ніж ділом, що і становить закон найкращого управління. Тому, хоча я сильно зустрічі з тобою і тепер ще домагаюся, однак через хворобу не маючи можливості виконати цього, з необхідності беруся до справи і, що найкраще — вітаю тебе через близьку мені людину, і друга, і родича, в усьому для мене дуже дорогого Ніковула, який і виправдає мене перед тобою. Це людина, наскільки мені відомо, варта довіри не менше будь-кого іншого; а заради мене він покаже себе і твоїй неперевершеності.

    225.* До Єллевиха (226)

    Просить його, як воєначальника, звільнити від військової служби читця Маманта

    Які втрати терплю через хворобу! Потрібно було прийти до тебе, обійняти тебе, згадати давню приязнь і таємну дружбу; але не такий стан мого тіла. Тому звертаюся до тебе листовно і зустрічаю вітанням. А оскільки потрібно і обдарувати чим-небудь, то ось мій подарунок — читець Мамант, у якого батько — воїн, але який присвячений Богові за його вдачу. Поступися ним Богові і мені та не вважай утікачем. Дай йому письмове звільнення, щоб і інші не турбували; а тим самому собі подаси благоуспішні надії і у війні, і у воєноначальстві. Так, благаю тебе, подбай про це. У кого в руках найважливіше і від кого усе залежить, тим особливо слід турбуватися про Бога і про Його допомогу.

    226.* До Анисія (230)

    Дякує Богові, що поїздка Анисія була благоуспішна, бажає і собі того ж

    Прийшов до мене твій лист зі звісткою про твоє здоров’я і про те, що твоя поїздка була благоуспішною. І за це все подяка Богові! А якби і я міг про себе написати що-небудь подібне, то ще більша подяка!

    227. До Урса (225)

    Пояснює причини, чому не може бути в нього

    Приємно вітати друзів; а ще приємніше — вітати через друзів же, до яких належить шановний син Анисій. Він сповістить тобі і про моє здоров’я; якщо тільки назвати здоров’ям короткочасну зміну на краще. Повідомить також і те, про що я його просив, а саме, що хоча бути в тебе, чого вимагаєш як друг і щиро, і насолодитися твоєю любов’ю для мене вельми приємно і навіть, будь певний, приємно не менше за що-небудь інше, що становить предмет моїх бажань, як відомо це і тим, кому я описую твоє привітне частування; однак же нехай розсудить твоя благорозумність, чи можливо це, а притім і чи пристойно, і чи не звинуватять мене в несвоєчасності, чи не стану для інших обтяжливим, як той, що з’явився без підстави і без якої-небудь очевидної причини; тому що не можна запевнити багатьох, що любомудрую неудавано і усе своє віддаю Богові?

    228.* До Пансофія (217)

    Радіє успіхам Евагрія в любомудрості, і тому, що це відкриває йому Пансофієву дружбу

    Хто не хвалить рослини, тільки-но усіяної квітами? Кого не веселять посіви, що тільки-но зав’язуються і обіцяють своєчасно колосся? Кого не веселить і новонароджена душа, тільки-но уготована Богові, яка починає скидати із себе земні кайдани, щоб вступити в єднання з Богом і побачити саму істину того, чого нині бачить тільки тіні? Тому-то вельми радію, дивлячись на улюбленого брата і співслужителя Евагрія, який не слабкий має успіх у філософії, бо справа філософії — любити мудрість. Але радію також і тому, що це приносить мені твою дружбу. І ще більше радітиму, якщо частіше писатимеш мені і нагородиш ще більшими доказами дружби.

    229.* До нього ж (218)

    Дякує за прислані символи свята, за запрошення і бажання побачитися

    Відстань, яка між Івірами і нами, становить шлях багатьох днів. Але дружба і віддалене робить близьким. Дуже приємні прислані тобою символи свята, дуже приємне твоє запрошення і побачитися зі мною! Чого ж замість цього побажаю тобі стільки ж значного? Будь так само добрий. А якщо потрібно сказати і ще щось більше, то переверш самого себе.

    230.* До Феодосія, або Феодора (219)

    Про ймовірне одруження його дочки з Євфимієм

    Ми наслідуємо живописців, які спочатку накидають обриси зображуваного, а потім із другої і третьої руки остаточно їх обробляють і накладають фарби. До чого схиляється в мене цей приклад? До того, що між нами вже була чиста і невдавана дружба, що нині особливо рідко, і не в багатьох знайдеться, і до цієї дружби привели не стільки споріднення, і спільна батьківщина, і, як говорить Гомер, «любе товариство», скільки подібність у вдачах і те, що подобалося нам одне й теж. Це ж найбільше скріплює дружбу і робить її твердою. А тепер наші роди поєднуються (нехай благословить Бог це слово!), щоб стала міцнішою наша дружба і стали ми більше належати один одному. І це влаштовує Бог, сприяючи праведній любові. Тому і ти вважай мене своїм заради улюбленого сина нашого Євфимія, і я привласнюю тебе собі через улюблену твою дочку. А далі не знаю, на чию більше користь і кому говорити: чи твоїй вельмишановності про цього юнака чи йому про тебе, бо батьківська прихильність до дітей однакова. Принаймні, бажаю вам, щоб цей шлюб був у всьому дуже благополучним і таким, яким слід йому бути, коли поєднує Сам Бог.

    231. До Євсевія друга (191)

    Благословляє заочно шлюб його з Евопією,
    вибачаючись хворобою, що не міг бути на ньому

    Евопія — твоя кохана; прийшов час одруження, покладено основу життя, виконано батьківські обітниці. Але не з вами я, якому особливо належало б і бути у вас, і свої молитви з’єднати з вашими, як і обіцяв я, бо надія йшла слідом за бажанням, а бажання достатньо для того, щоб ввести себе в оману. І неодноразово збираючись у дорогу і неодноразово відкладаючи подорож до часу, нарешті я здоланий хворобою. Отже, нехай інші закликають до вас Еротів, бо на весіллі у звичаї і пожартувати; інші нехай розповідають про красу діви, величають люб’язність нареченого і шлюбне ложе разом із квітами обсипають і словами привіту. А я проспіваю вам шлюбну пісню: «Благословить вас Господь від Сіона», Сам поєднає ваш шлюб, «і побачать сини синів твоїх» (Пс. 127, 6-7), небагато буде сказати, ще кращих за тебе. Цього побажав би я вам, якби був з вами; цього бажаю і тепер. Інше нехай буде надано вашому піклуванню, нехай покладе на вас вінці батько, як бажав: це я наказав, начебто сам був при одруженні. Їхні будуть вінці, а мої молитви, які, наскільки знаю, не обмежуються місцем.

    232. До Діокла (192)

    З приводу шлюбу його дочки, як треба святкувати християнські шлюби

    Не покликали мене на одруження нашої дочки, однак з’явився, і святкую разом, і беру участь, і бажаю вам усього найкращого. А одне із кращого, щоб сам Христос був на весіллі, бо де Христос, там благопристойність, і щоб вода стала вином, тобто усе перетворилося на краще; а не було того, що змішується непоєднуване між собою, і не зводилися разом єпископи і сміхотворці, молитви і рукоплескання, псалмоспіви і звуки сопілок; тому що, як і все інше, так і весілля християнське має мати благопристойність, а благопристойним його робить статечність. Ось що приносимо в дар одруженню; а ти віддай нам благопокірністю. І в зяті, якщо послідує цьому, будемо мати сина, а якщо ні — воїна.

    233. До Авлавія (228)

    Викриває його в надмірній схильності до софістики

    Чую, що ти полюбив софістичне мистецтво і для тебе дивним стало ділом, наприклад, говорити зухвало, дивитися звисока, виступати піднявши голову і з гордовитістю. Чую, що твоє бажання спрямоване туди — до Марафона і Саламина, до цих ваших окрас, і що ні про що не думаєш, крім того, щоб Мільтіадів і Кинегирів, Каллімахів і Телемаків — усе спорядити за правилами софістики і якнайближче до своєї мети. Якщо при цьому ставиш у що-небудь і чесноту, ти вже наш, і те, що служить твоєму прославлянню, нехай іде вперед своїм шляхом. Але якщо ти цілком софіст і забуваєш про мою дружбу і про те, що неодноразово ми говорили між собою про прекрасне, то не скажу чого іншого неприємного, а сказати наступне не буде, можливо, нескромним: знай, що, недовго побавившись перед молодими людьми, дуже багато посмієшся сам над собою, коли прийде час узятися за розум, але (буде) вже пізно.

    234.* До Олімпіана (231)

    Вимагає назад книгу «Листи Арістотеля»,
    зауважуючи, що міг би і подарувати її, якби не боявся, що він,
    як непідкупний суддя, прийме це за підкуп

    Книгу, яку ти брав у мене, а саме «Листи Арістотеля», я міг би не вимагати, залишити в тебе як дар ученому і як гідний знак дружби. Але щоб ти, як страшний витія і чудовий суддя, не приніс на мене скаргу про злочин проти начальства і про образу його тим, що маю намір підкупити суддю, який непідкупний і вище всякого дара, то поверни те, що дав тобі я. У нагороду ж від твоєї вченості прошу не чого-небудь іншого (бо те, що можеш дати мені, яке з того любомудріє, щоб нічого не мати?), а одного листа твого, щоб це було в буквальнім значенні винагородою, коли за послугу листів і платитимеш листами.

    235. До Адамантія (6)

    Посилаючи на його прохання книги з риторики, повідомляє про себе,
    що не займається подібними предметами,
    принісши все це в дар Слову, і йому радить користуватися цим на благо,
    щоб страх Божий перемагав суєтність

    Просиш ти в мене книги, бо з юнацьким запалом займаєшся риторикою, з якою я попрощався завдяки Божому напоумленню і до Бога звернувши погляд; тому що потрібно ж було коли-небудь перестати мені займатися іграшками і белькотати по-дитячому, а заглянути в істинну вченість і разом з іншим, що тільки в мене було, у дар Слову принести і слова. Краще було б, якби ти попросив Божественних книг, а не цих, бо, як знаю, перші тобі і корисніші, і властивіші. Але оскільки бере над тобою верх гірше і переконати тебе неможливо, то ось тобі і книги, які в мене запитуєш, і скільки їх вціліло від молі й диму, над якими вони коптилися, як у мореплавців ручка від керма після закінчення плавання і часу, потрібного для плавання. А ти відплати мені за софістику, не скуплячись і не торопіючи, але показавши себе в усій красі й мужності; тому що у вас у великій пошані і Кинегири і Каллімахи, марафонські і саламинські переможні пам’ятники, заради яких і самі себе вважаєте і молодь думаєте зробити щасливою. Для нас це, хоча не до часу і не за нашими правилами, а за старою тільки звичкою, нехай і дотепер служить тільки забавкою; а тобі бажаю і придбати, і придбаним користуватися на благо. Але користуйся так, щоб страх Божий (а Бога всім і завжди шанувати слід) перемагав суєтність, наскільки це можливо для нас, які не зовсім позбуваємося її. А якщо, хоча справедливим здасться тобі сказане, однак не вважаєш справою любомудрості вимагати плати за книги, то скажу: пришли тільки гроші, а заперечення вирішать убогі.

    236. До Ліванія — софіста (238)

    Від імені матері, що посилає до Ліванія сина

    Я — мати, послала до батька дітище: матір за природою — до батька за уроками красномовства. Тому, щоб турбувалася про нього я, подбай ти.

    237.* До Македонія (227)

    На подяку за благодіяння посилає йому обіцяного співака

    Я не такий, щоб не знати ситості, отримуючи від друзів благодіяння, хоча ти і щедрий на благодіяння; а тому відправив до тебе, як домовлялися, співака, людину і з іншого погляду, скільки можна було збагнути за короткий час, дуже добру, а для тебе, можливо, приємну і через його псалмоспів, що постійно нагадує про Бога і про спасіння. Якщо ж і ще виявиш мені благодіяння, коли побажаєш і коли виявиться для того нагода, то зробиш добре діло, тим більше, що це буде ознакою твоєї дружби.

    238. До Саннавадаїнського братства (195) 26

    Утішає це братство, засмучене смертю настоятеля Аевкадія

    Благоговійнішому і всім прикрашеному у Христі в Саннавадаїні братству блаженного Левкадія, ченцям і дівам, освяченим у Христі Ісусі, Григорій бажає у Господі радіти! Для тих, що мають розум, немає приводу для сліз у тому, що трапилося за провидінням Божим; а саме, що подвижник після доброго подвигу, який він зробив, зійшов зі свого поприща і взятий Подвигоположником, щоб прийняти вінець правди і примножити собою лик ангелів. Усе це і подібне до цього буває причиною радості і веселощів для тих, які, за Євангелієм, збагнули істину. Але оскільки переміг звичай сумувати через смерть святих і бажати утіхи від люблячих, то хоча і сам не беруся говорити вам що-небудь сумне і сумувати, і вам не раджу схиляти слух до подібних слів, однак виконую свій обов’язок і подаю вам утіху, раджу вашій благоліпності, дивлячись один на одного, мати завжди його перед очима; скільки того бажаю, щоб кожний і кожна з вас відображали в собі життя блаженного, а тому, коли, дивлячись один на одного, ви засвідчували, що зупиняєте погляд на його рисах. Нехай відображається у вашому житті його чистота, негнівливість, смирення, діяльна любомудрість, безперестанне прагнення душі до Бога, нерозсіяність принадами світу цього, щоб ви, бачачи це один в одному, створили йому пам’ятник у собі і щоб ні він, ні ви не стали здобиччю смерті; тому що і він завжди буде уявлятися живим у вашому житті, і ви добрим життям зробите себе далекими від спілкування зі смертю. Душевно здорових і зростаючих тілесно силою Святого Духа Господь нехай покриє вас, які згадуєте і мене в молитвах своїх!

    239. До Єпіфанія (100)

    Докоряє за нешанобливе прийняття його порад

    Від одного закону переношу справу до іншого закону: від закону, що наказує учити дітей, до закону, що наказує шанувати батька. Тепер веду тебе до досконалішого, прийми лист, як руку дружби. А якщо нападатимеш і задумаєш повторювати це часто, то і старого зробиш воїном, який не поступається в хоробрості Нестору.

    240.* До Мелетія (229)

    Давне припинення листування з ним уподібнює сну,
    порівнює себе з Ахілловими кіньми, що струшують із себе порох

    Стільки вже часу і жодного ще листа не одержував я від тебе, хоч як бажав цього, і сам я не писав, хоча, думаю, і ти також чекав від мене листів. Яка байдужість! Щоб не сказати, яка нечутливість! Щодо сну, навряд чи зрівняється з нами і Арганфоній, так ми заспалися. Де колишнє наше товариство? Де ці спільні слова і бесіди? Де те солодке і невичерпне джерело, із якого вони черпалися. Тому хоча й пізно, я встаю, обтрушую із себе порох, за прикладом Ахіллових коней, почекаю, втім, казати: обтрушую і гриву, щоб ти не прийняв цього за жарт. А чи непокоїшся ти про нашу дружбу, це стане явним, коли напишеш.

    241. До Абугрія 27

    Жити тобі — подібно до зірок, помалу сходячи над варварськими країнами, то тепер військові продукти доставляючи, то перед царем виблискуючи, є вісник слави благочестивих, що не перестає нам сповіщати. Ми молимо Бога в міру, щоб ти розпочату спробу завершив успішно, прийшов до великої честі, і з’явився [хоча б] колись утомленим. Бо настільки ми маємо участь у житті, щоб тільки зітхнути.

    242.* До Петра (233)

    Просить його молитов за себе, пригніченого старістю і хворобою

    Дуже відійшли ми один від одного, не маючи ні особистих зустрічей, ні письмових зносин. Утім, сподіваюся, що розлучені ми між собою тілом, а не духом. А тепер, коли випала оказія, і вітаю твоє благоговіння, і прошу молитов за мене, пригніченого старістю, хворобою і борінням між життям і переселенням із життя.

    243. До ченця Евагрія 28

    Про Божество

    Дуже дивуюсь ясності твого розуму і вельми здивований, що через свої точні питання ти робишся винуватцем таких висновків і настільки важливих досліджень, коли підштовхуєш мене до необхідності говорити і трудитися над доказами тим, що пропонуєш мені необхідні і корисні питання. Тому що після твоїх питань і мені необхідно дати ясні відповіді на них. Так і тепер запропоноване тобою питання було такого змісту: як уявити собі єство (інший точніше назвав би це сутністю, а не єством) Отця і Сина і Святого Духа? Простим чи складеним? Якщо воно просте, то як містить у собі Три — число найменованих вище? Те, що просте, те одновидне і не чисельне, а те, що підлягає численню, те з необхідності розсікається, хоча б і не лічилось, те, що розсікається, підлягає стражданню: бо розсічення є страждання. Отже, якщо єство Вседосконалого просте, то марне наречення Імен, а якщо наречення Імен істинне і потрібно вірувати в Імена, то немає вже місцю одновидності і простоті. Тому яке ж єство Боже? — запитав ти мене.

    Слово істини представить на це пояснення з усією старанністю; воно не буде, через нестачу доказів, нерозумно заміняти їх примарою беззвітної віри, не намагатиметься нетвердість свого переконання прикривати свідченнями прадавніх байок: але точним дослідженням і прямими висновками приведе в ясність вірогідність умоспоглядання. Нехай же зробить слово наше із цього, і нехай скаже, як потрібно уявляти собі Божество, чи простим, чи троїчним? Тому що так говорити і вірувати примушує нас троїчність імен. І дехто, вживши на зло ці імена, склали нетверді і зовсім не доречні вчення, думаючи, що з вимовою імен разом і сутність уже терпить розділення. Але нам, як і сам ти говориш, слід облишити тих, що нетвердо доводять прийнятне ними вчення; спрямуємо ж свій розум на правильне засвоєння пізнання. Отже, спочатку визначимо, що таке Бог; потім ретельно займемося доказами.

    Сутність Божа, без сумніву, проста і нероздільна, але саме єство має в собі простоту й безтілесність. Але, можливо, суперечить цьому поняття про роздільність імен, числом три знищуючи одновидність Вседовершеного. Невже ж заради одновидності необхідно нам залишити сповідування Отця і Сина і Святого Духа? Ні. Тому що наречення імен не шкодить нероздільній єдності Вседовершеного. Умоспоглядальне, хоча і багатоіменне (у кожного народу воно називається дуже багатьма іменами), однак вище всякого найменування тому, що для умоспоглядального і безтілесного немає жодного власного імені. І як найменувати власне те, що не підлягає нашому зору, чого зовсім не можемо вловити людськими відчуттями? Але для точнішого розуміння цілого візьмемо найменшу частинку умоспоглядального — душу. Душа називається іменем жіночого роду, але не має в собі ніякої жіночої властивості, тому що по своїй суті вона ні чоловіча, ні жіноча стать. Подібним чином і народжене душею Λόγος; (слово) хоча має ім’я чоловічого роду, однак і воно, як відомо, поза всякою, чоловічою чи жіночою тілесністю. А якщо й останні з умоспоглядальних — душа і слово — не мають власних імен, то як можна сказати, що власними іменами називаються такі предмети, які в ряду умоспоглядальних є перші і навіть вищі за умоспоглядальні? Хоча вживання імен корисне з необхідності, бо воно веде нас до складання понять про предмети умоспоглядальні; однак дехто, думаючи, що разом з найменуваннями і сама сутність грубо розділяється на частини, уявляють у своїх думках щось з усіх поглядів неварте Божественного. Нам же, шанувальникам істини, варто знати, що, божественна і нероздільна сутність Вседовершеного не складена й одновидна, але, для користі нашого душевного спасіння, як сказали ми, ділиться, очевидно, найменуваннями і допускає необхідність розділення. Як душа, яка сама є істота умоспоглядальна, породжує безліч безмежних думок, однак не ділиться через те, що підлягає мисленню, і від попередніх у ній думок не виснажується багатством думок, але більше збагачується, ніж зубожіє; і як це саме вимовлене і спільне для всіх слово не окреме від душі, що його виголошує, проте буває зараз і в душах слухачів, так що і від першої не відлучається, і в останніх перебуває, звершує ж більше єднання, ніж розділення їхніх і наших душ — так і ти уявляй Сина ніскільки не відступним від Отця, і знову Духа Святого невідлучним від Сина, подібно як думка в розумі. Як між розумом, думкою і душею неможливо уявити якого-небудь розділення або розсічення, так неможливо уявити ніякого розділення або розсічення між Святим Духом і Спасителем і Отцем: тому що, як сказали ми, єство умоспоглядального і Божественного нероздільне. Або ще: як неможливо знайти розділення між колом сонячним і променем через незмінність, безтілесність, простоту і нероздільність, навпаки, промінь з’єднаний з колом і навпаки, коло, подібне до джерела, потоками виливає на все проміння, ніби наповнюючи нас світлом і раптом занурюючи в море краси, так, подібно до якихось променів, посилаються до нас від Отця світлоносний Ісус і Святий Дух. Тому що як промені світла, за своєю природою мають між собою нероздільні співвідношення, від світла не відділяються, один від одного не відсікаються, і на нас зводять дар світла: так само і Спаситель наш і Святий Дух — як подвійний промінь Отця, і нам дають світло істини, і з’єднані з Отцем. І як з водного джерела, що дає без зменшення солодку воду, іноді рясний і нестримний струмінь, виходячи на початку з одного ключа єдиним струмом, потім у течії розсікається на два струмки і, якщо дивитися на струмки, що утворилися, вони мають подвійну течію, у самій же сутності від такого розділення нічого не терплять, тому що струмок, хоча розділяється розташуванням струмків, однак зберігає ту саму якість вологи, і кожний із зазначених струмків, хоча уявляються, що губляться вдалині і далеко від джерела, але через безперервність течії в джерелі щодо початку, з’єднані із джерелом, що їх породжує: так і Бог усіх благ, Будівничий істини, Отець Спасителя, перша причина життя, стебло безсмертя, джерело вічного життя, послав нам подвійний, умоспоглядальний дар — Сина і Святого Духа, але Сам і по Своїй сутності не зазнав від цього ніякого збитку (бо не піддався якому-небудь зменшенню внаслідок пришестя Їх до нас). Вони, зійшовши до нас, є невідступними від Отця. Бо, як сказали ми на початку, єство Вседовершених нероздільне.

    Досить багато чого, вельмишановний, і набагато більше, ніж сказано, можна було б знайти для ясного викладу дуже необхідного питання про Отця і Сина і Святого Духа, як саме слід розуміти його: та оскільки для тебе і для подібних тобі неважко і з малого пізнати багато чого, тому я визнав справедливим тут зупинити слово при цьому положенні вчення.

    244. Василисі 29

    Щоб зайве не спонукати [тебе — і так] працюючу до [нових] трудів, все-таки не відмовлюся, заради загальної користі, щоб, якщо зможу, підбадьорити твою ревність, [утім,] не в додаванні якихось інших або чужих вказівок, але для нагадування тих, що вже були часто сказані нами [раніше] і тобою звичайно виконувалися. А це наступне: вести душу вище за скорботи до кращого способу життя; відчужувати від думки усе, що чуже чесноті, а від волевиявлення — усе недостойне і приводити себе до благочестя і всякої благовлаштованості; стоншувати свій розум до того, щоб не приймати, не мислити нічого, що [раніше] не було б [добре] досліджене, володіти думкою повсякчас і будь-яким способом звертатися до думок святих; ставати вище всякої ненависті і любові у [звершенні] справедливості стосовно домашніх і сторонніх; мати співмешканкою і співбесідницею у всьому непорочність, без усякої домішки укорінену в душі і твердо підняту; не змінювати способу життя у нещастях і змінах. Так, щоб ні в достатках не зменшувати благопристойність думки, ні вдосталь не звеличуватися від байдужості, а тому найкраще — при радощах вправлятися в помірності, а при скорботах — у терпінні, забуваючи колишній достаток; шукати [внутрішньої] самодостатності 30; любити те, що дано, сподіватися на краще, з покірністю переносити тілесну хворобу, ні в чому не обурюватися і не скаржитися на свою долю, але в усьому, хай що б траплялося, бути вдячною Промислу, який [хоча] часто і приховує причини того, що відбувається, але не дбає про відплату. І про нього, що відплачує, подумай раніше, ніж сказати те, що збираєшся сказати, і зробити те, що збираєшся зробити. І якщо [будеш поводитися] так, то все сказане або зроблене тобою не викликатиме у тебе каяття. Прикрашатися ж прагни не зовнішнім одягом, справжнім і надійним багатством вважай бажання малого, бо ненадійне багатство у великому володінні, але в невеликій потребі. Тому що одне — тобі, інше — для зовнішніх. Упорядковуй образ [думки] поблажливістю, вдачу — негнівливістю, язик — стислістю мови. Цим прикрасиш голову [кращим] покривом, вираз обличчя матимеш спокійним; очі — щоб одночасно все зауважували і [при цьому] красиво дивилися, вуста; щоб не говорили нічого непристойного; вуха — щоб їх обертати тільки до важливого; а все лице — прикрашене рум’янцем сором’язливості. У всьому завжди зберігай себе неоскверненою, немов [яку-небудь] недоторканну коштовність. Властива прикраса, що личить жінці — гідність, непорочність, цнотливість. За розкіш уважай найпрекраснішу і заразом легку, корисну їжу. Тому що вона і сама по собі похвальна, і для цнотливого життя краща, і найкраще для здоров’я, помірності і для іншої благоприкраси, і для вчення, не позбавленого розуму.

  1. Нумерація в дужках показує порядок листів у виданні ТСО. — Ред. []
  2. Час написання цього і наступних за цим листів, номер яких позначений астеріском, не може бути визначеним навіть і приблизно. []
  3. Слова «Вотріон» і «Ламір» залишені без перекладу. Можна здогадуватися, що це були імена, які св. Василій і св. Григорій давали жартома один одному, тягнучи віз. []
  4. Можна припустити з деяких висловів цього листа, що він написаний за короткочасне правління Іовіана. []
  5. Для цього і наступних листів до Ніковула неможливо визначити час. Але з вірогідністю можна вважати, що вони написані св. Григорієм до його єпископства. []
  6. Цей лист читається між листами св. Василія Великого і за слов’янським перекладом 44-м. []
  7. Паралель з відомою промовою афінського оратора Демосфена проти македонського царя Филипа II у IV ст. до Р.Х. — так звані філіппіки, поняття, що ще здавна стало загальним і позначає будь-яку викривальну промову. — Ред. []
  8. Цього листа нема у Біллієвому виданні творів св. Григорія Богослова, міститься ж він у Гарньєровому виданні творів св. Василія Великого і серед листів останнього є під 321-им номером. []
  9. Повстання проти влади Мойсея (Чис. 16, 1-32). — Ред. []
  10. Каппадокійський мученик. Пам’ять 7 вересня. — Ред. []
  11. Див.: Святитель Григорий Богослов, Архиепископ Константинопольский. Творення: В 2 т. — М.: Сибирская Благозвонница, 2007. (Полное собрание творений святых отцов Церкви и церковних писателей в русском переводе). — T. 1. — Слово 12, ст. 6. -172. []
  12. Про час цього листа відомо тільки те, що він написаний ще за життя Горгонії. []
  13. Переклад зроблений для цього видання за PG. T. 38. Соl. — Ред. []
  14. Написане в 382 році. — Ред. []
  15. Скликаний папою Дамасом і свт. Петром Олександрійським у Римі в 382 році. — Peд. []
  16. Тобто людського розуму. []
  17. Написане також 382 року. — Ред. []
  18. Слово (λόγος) у св. Григория Богослова, ймовірно, має те ж значення, яке приписує йому св. Дамаскин у «Викладенні православної віри» (кн. 2, гл. 27), де говориться: «У розумній істоті одна здібність споглядальна, а друга діяльна. Споглядальна пізнає яка річ, а діяльна розглядає і визначає належну ціну того, що необхідно робити. Споглядальна здібність називається νους (ум), а діяльна — λόγος (слово)». []
  19. За юліанським календарем — 29 вересня, як показує рукопис, знайдений на початку минулого століття в Медичній бібліотеці, під заголовком «Календар різних країн». []
  20. Постуміан і Сатурнин були консулами з 383 р. []
  21. Гомер. «Іліада». XX, 250. []
  22. Тобто душа, яка є дихання Боже. []
  23. Твір давньогрецького поета Гесіода «Труди і дні». []
  24. Аліпіана, дружина Ніковула-старшого; як видно з попередніх листів, була племінницею св. Григорія. []
  25. Після слів «Нехай так!» у листі 128-му у Біллія є вставка, зроблена якимось схоліастом, бо містить у собі пояснення цього вислову. Цієї вставки нема в листі 223-му, тому і в перекладі її опущено. []
  26. У Міня без назви. — Ред. []
  27. Переклад зроблено для цього видання за PG. T. 37. Соl. 383. []
  28. У ТСО: «Послание». — Ред. []
  29. Переклад зроблено для цього видання за PG. Т. 37. Соl. 385-388. — Ред. []
  30. Цей термін — «самодостатність», «самозадоволеність» у християнському сенсі можна розуміти ще і як помірність, задовольнятися малим. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору