Про книгу «Вчення Господа, (передане) народам через дванадцатьох апостолів
Чи не найдавнішою пам’яткою після апостольського періоду є «Дідахі». У древній Церкві цей твір набув широкої популярності і авторитету. Климент Олександрійський зараховує його до книг Нового Завіту, однак, починаючи з IV ст., виникають сумніви щодо такого високого авторитету, і вже Євсевій Кесарійський зараховує «Дідахі» до категорії спірних і підложних книг Нового Завіту, зауважуючи, що вони були відомі «багатьом учителям Церкви». Поступово, ймовірно, впродовж V ст., книга «Дідахі» виходять із церковного вжитку, її перестають читати і переписувати. Тільки в 1883 році ця пам’ятка ранньохристиянської писемності була відкрита митрополитом Філофеєм Врієнієм в рукописі XI ст., який зберігався в бібліотеці Єрусалимського Святогробського подвір’я в Константинополі.
На думку вчених, «Дідахі» датуються другою половиною I ст. і, найімовірніше, написані у 60-80 pp. Місцем написання вважають Сирію або Палестину, деякі називають Єгипет. Автором твору дослідники називають християнина із євреїв, можливо він був слухачем і навіть супутником святих апостолів. Його знання текстів молитов і традицій говорять про те, що автор міг бути священнослужителем або наділеним цими правами.
Текст твору складається з 16 глав. У перших шести главах викладається вчення про два шляхи — шлях життя і смерті. Подібне вчення міститься і в іншій пам’ятці періоду мужів апостольських — в «Посланні» Варнави. Шлях життя подається дуже детально, він полягає в любові до Бога, в любові до ближнього і в т. зв. «золотому правилі» — чого не бажаєш собі, того не роби й іншому. У п’ятій главі показано шлях смерті. Завершенням застережень є шоста глава, яка містить три настанови: остерігатися лжевчителів, які звертають з описаного шляху життя; нести тягар Господній, якщо і не повністю, то наскільки це можливо; і у всіх випадках утримуватись від вживання ідольської жертви.
Можна зробити висновок, що вся перша частина — повчання оголошеному перед хрещенням: «Після того, як все це виголосили, хрестіть у воді живій в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа» (гл. 7).
В другій частині «Дідахі», яка є переважно літургічною, ми знаходимо такі цінні відомості:
1) про святе таїнство хрещення (7 гл.). Зі змісту книги «Дідахі» видно, що у древній Церкві перед хрещенням майбутні повноправні християни обов’язково проходили оголошення, готувалися постом; хрещення звершувалось в ім’я Святої Тройці, здебільшого в проточній воді шляхом триразового занурення;
2) про Євхаристію (9, 10 і 14 гл.). Участь у Євхаристії дозволено тільки охрещеним. Молитви читаються «пророками» не за встановленими формулами, а «скільки вони хочуть», що вказує на повний розквіт харизматичного життя християнської громади. Участь в євхаристичному житті передбачає, крім хрещення, ще і «святість», тобто чистоту совісті. В протилежному випадку пропонується покаяння, хоча в чому воно полягає, не сказано. Але все таки вказується необхідність сповідання гріхів (гл. 10, 14). Наведені три молитви при переломленні Хліба і питті з Чаші. Характерним в цих молитвах є початок майбутнього євхаристичного канону, який починається подякою Богу за сотворення світу і переходить після освячення Дарів у прохальні молитви за Церкву, за живих і померлих;
3) про молитовне життя древніх християнських громад: про піст і триразову молитву (8 гл.), наводиться текст молитви «Отче наш», перед переломленням Хліба рекомендується сповідати гріхи. У творі згадується тільки про піст у середу і п’ятницю, на відміну від єврейських постів в понеділок і четвер. Отже, піст взагалі не повинен співпадати з постами «лицемірів», тобто євреїв. А про молитву говориться, що віруючі повинні тричі на день звертатися до Бога з молитвою «Отче наш».
4) окремо в «Дідахі» говориться про християнську ієрархію. Вона складається із п’яти різних служителів Церкви — це апостоли (посланці), пророки (наділені харизмою), вчителі, єпископи і диякони. Перші три типи служіння відрізняються від останніх двох, бо ці служителі не обиралися громадою, а приймали на себе служіння самі; вони не обмежувались територіально в своєму служінні, не належали тільки окремій громаді, а всій Церкві; вони повинні були навчати, проповідувати і звершувати богослужіння; також вони повинні були вирізнятися винятковим аскетичним життям, особливо апостоли. Щодо пророків, то вони проповідували не язичникам, а християнам. Тому вони не є подорожуючими місіонерами, а можуть жити осіло. На відміну від них і від апостолів, вчителі проповідують Слово Боже, але не екстатично, а у вигляді повчань звичайного характеру. Про ці харизматичні служіння говориться у 11 і 12 главах. Тут також даються вказівки, як відрізняти істинних апостолів і пророків від неправдивих: за їх мораллю і поведінкою. У 15 главі говориться про поставлення постійних служителів Церкви — єпископів і дияконів, на відміну від подорожуючих апостолів, і про повагу до них: «Тому виберіть собі достойних перед Господом єпископів та дияконів, мужів смиренних та несріблолюбивих, правдивих та випробуваних… і не зневажайте їх, вам необхідно вшановувати їх разом із пророками та вчителями». У 13 главі говориться про утримання громадою служителів і бідних.
В останній, шістнадцятій главі міститься заклик і застереження до пильності словами, які близькі до євангельського тексту, а також говориться про очікування другого пришестя Ісуса Христа.
«Дідахі», безумовно, є цінною пам’яткою ранньохристиянської писемності, яка проливає світло як на віровчення, так і на богослужіння та повсякденне життя древньохристиянської церковної громади. Відкриття цього твору значно збагатило і церковно-історичну, і патрологічну науку.
