Моя коротка біографія
(Написано на замовлення Д. Левицького — члена першого складу Української Республіканської Капели)
Олександр Антонович Кошиць народився 30 серпня (ст.ст.) 1875 р. у с. Ромашках Канівського повіту на Київщині. Батьки: священик Антоній Ігнатович Кошиць, мати — Євдокія Михайлівна з роду Маяковських. В році 1877 батько переїхав на іншу парафію в с.Тарасівку Звенигородського повіту на Київщині (поруч з Кирилівкою, батьківщиною Шевченка, з родичами якого ми приятелювали весь час). Отже, Тарасівка є фактично моя батьківщина, бо я з нею поєднаний і життям, і душею, і спогадами.
16 серпня 1884 р. поступив у бурсу в м. Богуславі Канівського повіту, Київщина, закінчив 1890 року в червні. Шість років у бурсі — нехай тебе не дивує, бо поступив у підготовчий клас, а в третьому сидів два роки, як і подобає кожному порядному богуславському бурсакові (власне, в 3-му класі!). Вражень цікавих безліч. Все записано в моїх спогадах. Співав у хорі спершу сопраном, а потім тенором. Вперше в житті почув Бортнянського концерти, і вони зостались в душі навіки, як і богуславська чудова природа. Почав тихенько компонувати (?!)…
В серпні 1890 р. перейшов у Київську духовну семінарію, яку закінчив 1896 р. Думав поступати в Академію, бо вчився чудово, але на випускному іспиті в присутності митрополита провалився по «догматиці», і мене сперли у 2-ий розряд, який не давав права на вступ до Академії. Правда, що можна було поступити в Томський університет на медицину або в Варшавський університет на філологію, але нікуди мене не тягнуло. Тягнуло вчитися в Києві і власне в Академії… бо там був чудовий церковний хор, яким управляли студенти, тож колись і я міг попасти в хор і взяти його в руки свої. Тим часом прийшлось іти в село учителем, бо «догматика» закрила мені шляхи.
Покуштувавши вчительства в селі та спробувавши організувати там хор, я кинув усе і взявся за те, чого ще ніхто не доконував серед семінаристів: перетримати при семінарії всі предмети, за всі шість років науки, дістати право на вступ до Академії, а потім тримати конкурс в Академію. Дійсно, коли припече, то чоловік може перескочити через самого себе. Я перетримав усі предмети за шість років (іноді приходилось два іспити в день), а потім витримав і конкурс в Академію. За рік роботи я так знесилився, що перша хвороба тифу поклала мене в ліжко. Пролежав півроку. Але вже на другий рік мав у руках академічний хор!
Тут почалась моя праця над улюбленим моїм Веделем, якого концерти, майже всі, я відновив після довгих літ заборони Синодом його музики. Я мав щастя невимовне стояти на хорах на його місці, спиратись на ті ж самі поручні, що й він, і співати під тими ж склепіннями, які він оголошував своїми геніальними піснями та які мурував Мазепа!
В червні 1901 р. закінчив Академію, і в мойому дипломі значиться, що 25 червня 1901 р. я «утвержден митрополитом в ученом звании кандидата Богословия со всеми правами и преимуществами, связанными с тем званием по законам Рос. Империи». Диплом Р-554 від іюля 2-го 1901 р.
Прощай, Академія, прощайте, концерти і Ведель… Мабуть, я все-таки непогано співав, коли відомий психіатр Іван Андр. Сікорський спеціально читав в «Обществе Нестора Летописца» реферат на тему «Зародження і вияв душевних емоцій в музиці». Не пам’ятаю точно, здається, назва була «Вліяніє музики на душу человека». А я той реферат ілюстрував Веделем, з хором Духовної академії, через виконання якого той реферат читався.
З Академії я попав знов на село, на службу «в акциз» на цукроварню. Можеш собі уявити, що я переживав. Але вже з вересня 1902 р. я був учителем жіночої Духовної школи в Ставрополі на Кавказі, а далі й лектором історії у Ставропільськім учительськім інституті. Тут давав українські концерти з мужеським хором, за що ледве не попав у зуби жандармам, як «українофіл».
Там же, в Ставрополі, одержав запрошення від уряду кубанських козаків та за рекомендацією Лисенка, а з наказу міністра військових справ Куропаткіна, — записувати пісні в кубанському війську. Моя радість!! Записав безліч матеріалу, впорядкував 500 пісень і віддав Кубанському обласному управлінню, одержав за це Золоту медаль на Кубанській етнографічній і хозяйственній виставці. А де ділись ті пісні, спитай того уряду!! У мене збереглися в Києві одна сота шпаргалів. Записував я ті пісні три роки літом, в перерві між учителюванням. В серпні 1904 р. перейшов у Тифліс, в Першу жіночу гімназію учителем співу (жах), але в жовтні того ж року я вже був учителем співу в Учительській семінарії в Києві, а далі в Другій жіночій духовній школі та 1-й Комерційній школі.
1906 р. поступив на композицію до Любомирського в Музичну школу М. Лисенка, де заразом був і учителем співу, а далі директором і диригентом т-ва «Боян», заложеного Лисенком. (Я був ще за семінарських років співробітником Лисенка — поставляв йому пісні). Закінчив композицію в 1910 р.: Атестат з Музичної школи Лисенка про закінчення курсу зі спеціальністю — композиція, датовано 7-го червня 1910 р. Давав духовні концерти з учнями духовних шкіл. В 1909 р. взяв у руки Студентський хор Університету ім. св. Володимира, а потім (на один рік) і оркестр, з яким дав великий концерт у Купецькому зібранні1. На конкурсі хорів 1910 р. в міській опері взяв з тим хором перший приз. Давали багато концертів у Києві, по Україні і в Москві (це все ти знаєш краще мене).
В 1913 р. став диригентом хору Жіночих курсів. Потім студентські хори з’єднались, і у 1914–1918 ми вели все національне музичне життя Києва. Відновили забуті та встановили нові обробки Лисенкових Веснянок, Колядок, Кантів. Вивели в світ нових компоністів: Стеценка, Леонтовича, Ступницького, Демуцького (старого, але незнаного).
Ще в році 1911 я обняв диригентуру Церковним університетським хором, найкращим, якого я коли мав і незабутнім до смерті. Року 1912 обняв капельмейстерство в театрі М. Садовського. Почав ставити опери (передо мною це зробив з «Енеїдою» і «Галькою» капельмейстер Єлінек). Поставив Лисенкову «Утоплену», «Різдвяну ніч»; Січинського «Роксолану», Кржижовського «Янек», Масканьї «Сільську честь»; відновив «Гальку», «Енеїду»; поставив багато оперет та оперу Козаченка «Пан Сотник». Писав музику для п’єс: «Казка старого млина» С. Черкасенка, «Дай серцю волю», різні «антракти» і т.д. В році 1911 я був запрошений вчителем хорового співу в Імператорське музичне училище, а потім в Консерваторію, де поставив з оркестром і хором ораторію Генделя «Іуда Маккавей».
В році 1916 був запрошений на капельмейстра Київської опери, де був тільки один рік, бо тоді ж Центральна Рада вибрала мене музичним представником до «Театрального музичного к-ту», що потім перетворився в Міністерство освіти при Музичному відділі, якого я був головою. Головство передав Стеценкові, потім Степовому, бо утворював Етнографічний кабінет, якого не вдалось перевести в життя, а далі, за моїм законопроектом з доручення Міністерства постала Українська Республіканська Капела, з якою на початку 1919 року я і ти виїхали за кордон навіки…
От і все. Як бачиш, клопотів багато, а толку мало. Хіба що протягнув я це даремне існування до 66 року життя, а музичний ґвалт розтягнув аж на сорок років, так що тут, в Америці, влаштували мені оцей ювілей, а Вільний університет у Празі надав мені титул «Почесного доктора філософії».
В Америці доживаю і чекаю смерті… сиджу без діла, скучаю, а українці не хочуть мене використовувати. Та можливо, що я їм не потрібен. Бо правду каже О. Олесь: «Ти є та колода, що впала в американське болото з неба, а на тебе почали сідати жаби». Це гірка правда.
Та й то з тими жабами довелось дати чотири великі концерти з хором у 300, 400 і 500 чол. Але, коли взяти на увагу, що це падає на вісімнадцять років сидіння без діла, то небагато.
А от американці не тільки пам’ятають мій хор, але тепер використовують і пісні. Уже вийшли 42 мої пісні по-англійськи, а розпродаж до цього часу (з підрахунку фірми) більше 200000 примірників. Всі університетські хори на моїй «Скрипці» та «Гей, я козак з України» беруть перші призи на конкурсах. Об’їздив я всю півкулю американську, був на самих крайніх її точках, і всюди так зустрічали, як і в Європі, а може, й краще.
Слава нашій пісні, але й слава тому хоровому мистецтву, якого традиції вдалося мені зберегти й втілити за найкращими київськими зразками.
Посилаю тобі окремо книжку рецензій всіх країв (трохи замало з Іспанії) та книжку-програму мого ювілею. Там найдеш все, а головне використай матеріали Празького Українського музею. А Королів писав про мене рецензію в «Літ.-Науковому Віснику» за 1929 рік кн. 1-ша, січень.
№3, 1964 р
- Нині Національна філармонія України. — М. Г. [↩]
