«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистика

Крах українського Православ’я. В УПЦ МП владу захопили російські фашисти

Юрій Чорноморець
Увага! Редакція сайту категорично заперечує формулювання «крах українського православ’я». Стався лише «крах українського православ’я в московській церкві України». З Божої милості вірні УПЦ КП зробили правильний вибір, увійшовши до Православної Церкви, яка не зраджує ані своєї Батьківщини, ані Православ’я; очищену, за святоотцівським вченням, наклепами — Церкви гнаної, яка благодаттю Божою міцнішає та розквітає з кожним днем. І розквітатиме духовно попри будь-які переслідування, оскільки за нею стоїть правда.

На нещодавньому «церковному Політбюро» де-факто було відсторонено від справ предстоятеля УПЦ — митрополита Володимира. У нього не було взято благословення на проведення Синоду, йому не понесли на затвердження прийняті рішення. Проте патріарх Кирило підтвердив рішення Синоду та визнав митрополита Володимира недієздатним. Тепер церквою керують три адепти «Руського світу» одеський Агафангел, настоятель Лаври Павло та донецький Іларіон. Русофілів в УПЦ — кіт наплакав, але майже всі вони були постійними членами Синоду і змогли сьогодні захопити владу. Що ж підвело митрополита Володимира? Головна вада українців: схильність до малоросійства.

Українське православ’я вступило в період історичних змін, які відбуваються за цілком очікуваним вектором поразки. Причини цього явища — переважно суб’єктивні, і тому досвід цих поразок необхідно вивчити. Щоб не повторити в усіх інших сферах, бо в релігійній та політичній такі поразки – вже традиція.

Чому проблеми православних важливі для всього суспільства?

Одна із сусудніх держав намагається побудувати власну «цивілізацію». Для різних держав пропонуються різні причини для єдності. Євразійська модель, руський світ, православна цивілізація. Імперія, що реанімується, має кілька облич, але православ’я так чи інакше присутнє в кожному із них. Чому ми євразійці? Бо ми православні, і не належимо до Європи.

Цікава ідея, якої притримуються лише в Московському патріархаті. Всі інші православні церкви вважають як Візантію, так і самих себе — частинами Європи, однією із духовних легень цієї єдиної християнської цивілізації.

Візьмемо за приклад патріарха Варфоломія. Належність православ’я до Європи, до спільноти, що називається «західною цивілізацією», для Патріарха Варфоломія — очевидність. Православна Церква є «Єдиною, Святою, Всесвітньою та Апостольською», але після розколу багато хто, в тому числі і православні, називають її «Східною». Патріарх пояснює, що слово «Східна» у застосуванні до церкви не є ексклюзивним або культурологічним терміном. Воно радше описує походження Церкви, ніж визначає її природу.

Якщо термін «Східний» містить в собі релігії азіатського Сходу, тоді його не можна застосувати до православ’я. З огляду на своє історичне та культурне коріння східне православ’я набагато ближче до терміну «західний», адже воно поєднує в собі грецькі, римські та іудейські корені сучасної західної цивілізації» (Патриарх Варфоломей. Приобщение к таинству. М., 2008. с. 64).

Патріарх наголошує, що православ’я не представляє собою якусь особливу цивілізацію, відмінну від «Європи» або від «Заходу». Православ’я не є і особливою східно-християнською цивілізацією в межах єдиної Європи.

Саме тому «православні віруючі в США, Австралії або Західній Європі, незалежно від свого походження, приймають панівні цінності західної культури, в якій живуть» (Там само). Тож будь-яка православна критика правомірна лише у випадку, коли вона ґрунтується не на протиставленні Заходу та якоїсь реально не існуючої сьогодні східно-християнської цивілізації.

Патріарх пише: «Будь-які критичні зауваження в бік західної культури спрямовані проти всіх, хто любить її і надихається нею, — в тому числі й проти прихильників православної віри» (Там само).

Православ’я — невіддільна частина «Європи» або «Заходу». Тому «православний світогляд і духовність є глибокою і сильною альтернативою в межах тієї ж західної культури» (Там само). Православна культура не може сьогодні претендувати на особливу чистоту в порівнянні із загальним станом людства. «Сьогодні в традиційно православних культурах справи не кращі, ніж в західних країнах» (с. 294).

Але у росіян власна мудрість, і вони вважають себе непричетними до Європи чи «Заходу»

Вони як православні — або євроазіати, або істині руські (ледве не написав «арійці»), або істині «православні». В будь-якому випадку, Захід — це територія космічного Зла, Росія — територія космічної Святості чи Правильності. А у боротьбі із злом виправдані всі засоби. В тому числі — побудова будь-яких тоталітарних структур замість духовних інституцій, ведення інформаційних війн — в тому числі і релігійній сфері.

З самого моменту обрання патріархом Кирила Смоленського на Україну накотився вал ідеологічної війни за руський світ. Вірних УПЦ намагалися привчити до віри в існування Руського світу як особливого цивілізаційного простору, якому притаманні три риси:

  1. Особливі традиції російської державності та устрою громадянського суспільства (невже українці не мають власних традицій?).
  2. Користування російською мовою та культурою як основою народного життя та загальнонаціональних дискурсів (невже у нас немає власної основи?).
  3. Визнання православних цінностей Третього Риму із його набором святощів (невже вже забутим є Євангеліє та його цінності?).

Цікаво, що УПЦ МП в боротьбі за власну ідентичність залишилася фактично сама проти всього величезного апарату інформаційної війни, створено в РПЦ. В цій війні УПЦ КП та УАПЦ підтримували час від часу УПЦ МП тактично, але ніхто не захотів створити на своїй основі інформаційної машини, здатної боротися тут і зараз за українське православ’я.

І це вже було початком поразки, бо самі керівники УПЦ просто не мали свободи прямо виступити проти Руського світу, який накочувався на їх церкву. Як і раніше, практично всі їх спроби приборкати русофільські хвилі в УПЦ накочувалися на окрик Москви.

Ситуація

В УПЦ 26 січня 2012 року відбувся Синод. На цьому церковному Політбюро де-факто було відсторонено від справ предстоятеля УПЦ — митрополита Володимира.

У нього не було взято благословення на проведення Синоду, йому не понесли на затвердження прийняті рішення. Хоча ще в грудні це робили. Хоча він підписує антимінси для церков. Хоча він спілкується із відвідувачами.

Звісно, його стан не найкращий, але в такому самому стані папа Римський керував цілою Римо-Католицькою Церквою. Проте патріарх Кирило підтвердив рішення Синоду та визнав митрополита Володимира недієздатним.

Всі люди смертні, колись помре і митрополит Володимир. Але вже сьогодні під сумнів поставлено його спадщину, його модель розвитку УПЦ. Адже на Синоді було прийнято рішення про підготовку правок до статуту УПЦ. За допомогою змін в одному документі ціла церква із 11 тисяч громад може опинитися в іншому цивілізаційному просторі.

І для того, щоб зрозуміти суть повороту, треба придивитися до самої справи митрополита Володимира, зрозуміти якою білою вороною він був в Руській православній Церкві та як зберігав особливості УПЦ

В РПЦ побудована жорстка вертикаль. Згідно із уставом РПЦ вся влада належить єпископам. Наприклад, єпископ у випадку конфлікту із громадою може замінити і священика, і парафіяльну раду на будь-яких своїх людей. Єпископ має всю повноту влади, у священиків та мирян немає ніяких прав.

Вся ця азіатська модель не діє в УПЦ, бо її статут не приведений у відповідність до російського. У випадку конфліктів єпископи змушені боротися із священиками і громадами — і навіть часто відступають від своїх вимог. В Росії ніхто і не мріє про такого роду «вольницю».

Згідно із статутом РПЦ не має жодних прав на самостійність і ціла УПЦ. Її статус автономної церкви передбачає утвердження в Москві всіх важливих рішень. Утвердження, яке передбачає право «вето».

Статут УПЦ не звертає уваги на прокрустове ложе норм статуту РПЦ. Адже УПЦ жила як де-факто самостійна церква. І статут було прописано під цю фактичну самостійність. УПЦ час від часу звітує в Москві про прийняті рішення, при цьому ніяк не передбачаючи можливості втручання чи змін.

Чи мала УПЦ часів митрополита Володимира можливість жити інакше? Важко уявити, щоб УПЦ могла вирости до 11 тисяч громад, якби не було цієї фактичної повної самостійності. Українці з підозрою ставляться до Москви, московської церкви, і бажають мати свою церкву.

Це так само природно як бажання мати власний прапор, власний гімн, власну столицю. Це прості зрозумілі речі — бо своя церква є природним символом для слов’янської нації так само як і інші національні символи.

В умовах України митрополит Володимир був змушений щоденно запевняти всіх в українській ідентичності УПЦ, в її повній самостійності. Щодо Москви було придумано формулу: «УПЦ в канонічній єдності із МП». Отже, не підлеглість, а зв’язок. Не єдність, а співробітництво.

Митрополит Володимир був єдиним церковним ієрархом, який в центр власної концепції українського православ’я поставив осмислення наявного різноманіття Західної та Східної України. Вичерпне уявлення про позицію митрополита Володимира дає його виступ на Архієрейськогому соборі 2008 року в Москві:

«Звершуючи спасительне служіння в сучасному суспільстві, Українська Православна Церква зобов’язана враховувати соціокультурні особливості нашої країни. На думку американського вченого Семюеля Гантінгтона, «Україна — це розколота країна з двома різними культурами». Можливо, це твердження є надто категоричним, проте воно значною мірою відображає сучасні реалії.

Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти — «східну» та «західну». Східноукраїнський світ, зосереджений переважно на лівобережжі Дніпра, сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур.

Західноукраїнська соціокультурна спільнота, розташована головним чином на правобережжі Дніпра, навпаки, склалася в результаті взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами. Саме тому для Правобережної України характерною є ціннісна орієнтація на Захід. Ці дві спільноти — український Схід і Захід — є різними, але нероздільними.

Їх багато що об’єднує. Це і мова, і історія, і культура, але, мабуть, найголовніше — християнство, що має єдине джерело — Хрещення святого князя Володимира. Місія України аж ніяк не вичерпується функцією буферної зони між Сходом і Заходом.

Україна — це самодостатній соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайдення власної внутрішньої цілісності через синтез спадщини Сходу та Заходу. У XVII столітті, у часи святителя Петра Могили, перед українським народом та українською Церквою вже поставало глобальне завдання культурної реформи на основі синтезу західноєвропейської та східнослов’янської культур.

Сьогодні Церква також покликана ініціювати народження соціокультурного простору, в якому антагонізм західних і східних елементів культури буде творчо переплавлений у синтетичну єдність на засадах православної традиції. Українська Православна Церква — це єдина церковна структура та одна з кількох суспільних інституцій в Україні, що має сильні позиції як на лівому, так і на правому берегах Дніпра.

Виходячи з цього, саме вона може і повинна стати тим центром, навколо якого об’єднаються «східна» та «західна» ментальні спільноти. Захід і Схід, прихильники європейського вибору та слов’янської інтеграції, всі громадяни України, незалежно від політичних переконань і цивілізаційних орієнтирів, є для нашої Церкви однаково дорогими чадами, що однаково потребують любові, розуміння та духовного окормлення».

Ідея про Донецьк і Одесу, Крим та Харків як східноукраїнську культуру, а не російськомовне гарматне м’ясо для руського світу — це був виклик Москві та заклик до Києва. Але ідея києвоцентричного православного простору власне України так і залишилися лише простою перспективою. Ніхто не захотів підтримати старіючого митрополита Володимира в його боротьбі.

Трагедія митрополита Володимира — у тому, що він не мав вірних соратників, учнів, послідовників. Сьогоднішня криза виявила, що всі єпископи орієнтувалися на митрополита Володимира як на центр влади, а не на ідейного лідера. І тому нам залишається глянути в очі тому апокаліптичному для українського православ’я ієрархові, який став на чолі УПЦ сьогодні.

Дивіться хто прийшов

Ще не утвердившись у владі, митрополит Агафангел дає інтерв’ю в якому доводить до максимуму свої широковідомі імперіалістичні погляди.

Митрополит Агафангел не приховує, що ненавидить незалежну Україну. Але хизується знайомством з високопоставленими чиновниками.

При цьому в якості богообраного імператора (де-факто) виступає Володимир Путін. Уся інтрига власне у протилежності світогляду митрополита Агафангела до світогляду митрополита Володимира.

Отже, існує богообрана російська влада, яка може робити помилки, але завжди залишається центром світового добра. Є Захід, який намагається знищити Росію. Протести проти фальсифікацій на виборах — це не боротьба за правду проти злодіїв, це боротьба проти Росії.

Цікаво, що патріарх Кирило пропонував обікраденим пристати до єдності із тими хто їх обікрав, оскільки всі люди недовершені, мають недоліки (за такою логікою треба примирятися з усіма злодіями, насильниками, вбивцями — а від останніх патріарх вимагав «прислухатися до незадовлених»). Отже, якщо патріарх розмивав тисячолітні кордони між добром і злом, то митрополит Агафангел просто оголосив протести — злом, а Російську владу — добром.

Така онтологія передбачає особливий тип зла — зрадників російської влади, зрадників добра. Ними стають «помаранчеві». Митрополит скаржиться на гоніння на УПЦ після Майдану — хоча їх не було. Митрополит закликає об’єднатися всім росіянам за межами кордонів Росії із історичною батьківщиною. Українство для нього — це сепаратизм, намагання частини єдиного народу утвердити себе як націю (про це митрополит Агафангел неодноразово публічно заявляв на організованих РПЦ «Всемирных Русских Народных Соборах»).

Настоятель київської Лаври Митрополити Павло та Митрополит донецький Іларіон, які поділяють владу в УПЦ із митрополитом Агафангелом, притримуються русофільських поглядів. Українська мова нібито непридатна для богослужіння, Київ — місто російськомовне і такою скоро буде вся Україна. Всі хто критикують патріарха Кирила — психічно хворі. І навіть більше — одержимі.

З таким світоглядом всім українцям світить православний шаріат руського світу, якщо УПЦ як ціле прийме такого роду носіїв російської церковної ідентичності. І тому гостро стає питання про відповідальність.

Головний урок на майбутнє (якщо воно буде)

Всіх цих людей, які вже взялися знищувати спадщину митрополита Володимира, до влади допустив сам митрополит.

Не він їх знаходив, не він їх пропонував, не він їх зберігав у Синоді та на єпархіях, він із ними змирився. І кінець-кінцем саме митрополит є відповідальним за сьогоднішні події, коли українофілів в керівництві УПЦ або просто немає, або вони зовсім неавторитетні (як то владика Олександр).

Коли русофілів в УПЦ — кіт наплакав, але майже всі вони стали постійними членами Синоду і змогли сьогодні захопити владу. Що ж підвело митрополита Володимира, цього великого українця? Головна вада українців: їх схильність до малоросійства!

Митрополит Володимир зміг позбутися малоросійства ідейно — і про це свідчать про Українське православ’я, його самодостатність та оригінальність. Але він не зміг позбавитися малоросійства психологічно.

Тим більше психологічно залишилися малоросами всі його соратники та послідовники. І ніхто з них тепер не зможе протистояти навалі руського світу — чим би це для них всіх не закінчилося особисто. Гірше те, що приклад їхньої пасивності заражає УПЦ КП та УАПЦ.

Активність РПЦ в боротьбі за вплив на політичні еліти України, в боротьбі за ЗМІ, в інформаційній війні — ніяк не приводить нікого із українських православних керівників до думки про необхідність системного спротиву, системної розбудови українського православ’я.

Отже, маємо чергову поразку українства, черговий урок, про який можна написати нову книжечку на зразок Винниченкового тритомника «Відродження нації». Нажаль, малоросійська звичка опускати руки в боротьбі або взагалі не боротися докотилася і до УГКЦ.

Під гаслом аполітичності християнства народ залишено без духовного проводу та підтримки. А саме виживання цього народу, України, її оздоровлення від всіх духовних та політичних хвороб церквами оголошено справою самого цього народу.

А тому одна стратегічна поразка українського християнства матиме продовження у все нових та нових поразках. І кінця-краю цій традиції не видно. Думаю, що і цей трагічний урок української поразки нічого не навчить ані наших церковних діячів, ані політиків.

Джерело: ТЕКСТИ.org.ua

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору