«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистика

Iсторія Вишгородської ікони Богородиці – свідчення традиційного євразійського святокрадства

Як подарована Константинополем Києву візантійська ікона ХІ століття стала «русской святыней»?

Дмитро СТЕПОВИК, доктор мистецтвознавства, доктор філософії, доктор богословських наук, професор, академік АН вищої школи України


Якщо виходити з тієї позиції, що держави, покликані Богом ширити віру Христову по всьому світу «аж до краю землі» (Дії святих апостолів, 13:47), то розпад таких величезних християнських могутніх держав Середньовіччя, як Візантія, Священна Римська імперія, Київська Русь, Іспанська, Британська, Французька, Португальська колоніальні імперії, виглядає аномалією. Узяти хоча б для прикладу Візантію. Ця імперія, ставши ще в ІV столітті (за Костянтина Великого) християнською, сприяла християнізації низки народів Закавказзя, Близького Сходу, Балканського півострова й нашої Київської Руси-України. І раптом у середині ХV століття, конкретніше 1453 року, вона була буквально розчавлена, залита кров’ю невірними — завойовниками-турками, далекими від християнства, як небо від землі. Де тут логіка? Чому Бог таке допустив?

Бог має багато таємниць і не конче ділиться ними з грішниками. Але ми можемо аналізувати і реально, а не віртуально, зрозуміти Божу справедливість: в усякій імперії гніздиться зло тиранії й насильства, тому вона не здатна ширити християнство з любов’ю, заповіданою Богом. Якщо читач навіть не є істориком, але має якесь розуміння історії, то нехай простежить, що чинили монархи названих імперій із малими народами, яким дали, за дорученням Бога, Христову віру? Терпіння Бога щодо тих безчинств увірвалося, й він допустив їх кінець разом з імперіями. Ми, українці, повік будемо вдячні Візантії, що вона позитивно вплинула на княгиню Ольгу та її онука Володимира Великого у справі прийняття Христової віри ними особисто, а відтак усього народу нашого. Ми з благоговінням передали відразу цю спасенну віру кривичським племенам (нинішнім білорусам) та угро-фінським племенам Півночі й Сходу. Але що сталося після Хрещення 988 року? Не допущено до митрополичого престолу в Києві жодного русича-українця. Двоє були обрані — Іларіон у середині ХІ століття, Климентій Смолятич — у середині ХІІ століття. Греки домоглися усунення обох, бо «грецьку віру» (так вони називали православ’я) мали очолювати по всьому світу тільки грецькі архієреї, а не «варвари». В Русі-Україні греки на посадах київських митрополитів зайнялися своєю звичною справою: торгували єпископськими хіротоніями, різними призначеннями та сіяли інтриги між князями, княжатами й боярами, маючи від цього чималий зиск, бо кожний претендент на київський князівський престол мав щось їм дати.

Греки привозили з Константинополя ікони, наперед оповиваючи їх зворушливими легендами. Усі привезені на Русь ікони неодмінно трактувалися як чудотворні. Такі ікони, як Богородиця Пирогоща (Піргос), Печерська Успенська ікона, Вишгородська ікона Ніжності та інші увійшли в обіг давньої української літератури та літописів. Печерський патерик, пам’ятка української літератури середини ХІІІ століття, містить декілька новел на теми «давання» греками ікон нам. Від початку цих «давань» до написання Патерика минуло понад 200 років, але оповідки з усної традиції міцно увійшли в писемну літературу — і про це подбали греки, щоб нав’язати думку, ніби без них Київська Русь як християнська держава нічого не значила1. Грецьке засилля тривало і за сумної доби втрати Київською Руссю державності після нападу Батия, і свідченням того є те, що новели в Патерику починаються не із заснування монастиря, не з преподобних Антонія й Феодосія Печерських, а з будівництва Успенського собору, приїзду грецьких архітекторів та малярів ікон2.

У новелі Патерика про прибуття царгородських малярів у Київ за ігумена Никона мовиться, що греки дбали не про благоліпність святих образів, а про гроші, які їм мали платити. Кажуть ігуменові: «Постав нам суддів, бо хочемо судитися. Нам показано малу церкву, і ми перед багатьма свідками уклали наш договір. А ця церква дуже велика. Ось заберіть собі ваше золото, а ми повернемося до Царгорода»3. Коли ж їм було роз’яснено, що їхні претензії необ рунтовані, то «вони передали також мозаїку, що її були взяли з собою на продаж, і прикрасили нею святий вівтар»4. Цей і багато інших прикладів свідчать, що єлейні розмови про дарування нашим предкам «грецької віри», про подаровані ікони й інші освячені речі — неправдиві. Воно було не так, бо все розраховувалося — й плата була велика: незалежність нашої середньовічної держави Київська Русь.

«Доки існувала Візантійська імперія, її патріархи й клір у вирішенні будь-яких національних питань були абсолютно безапеляційними: всі християни, незалежно від місця проживання, однозначно вважалися підданими імператора. Митрополити, прислані з Константинополя, були в політичному сенсі виразниками грецької політики. Призначені патріархом, вони часто-густо навіть не знали мови своєї пастви… Греки не розуміли бажань та традицій місцевого населення й навіть не надто схильні були вірити у його нові християнські святині»5.

Засилля греків, явна й прихована пропаганда ними думки, що все руське меншоварте відносно грецького, спонукали представників юного й не зовсім досвідченого київського християнства просити греків привозити з Візантії їхні святині, якщо вже українські викликають у них недовіру. Треба сказати, що нічого не дарувалося, лише продавалося, і то за ціни, вищі за собівартість. Точних обставин появи у Вишгороді візантійської ікони Ніжності сьогодні з’ясувати не вдається, хоча про цей твір сакрального малярства існує значна література6. Судячи з першоджерельних фрагментів цієї ікони, а це лишень обличчя Богородиці Марії та Христа Дитяти (усе інше не зовсім вдало домальовано в ХV та XVI століттях), — ікона створена в Константинополі, ймовірно доволі здібним, талановитим малярем Студіону — найбільшого константинопольського монастиря, де була потужна майстерня для виготовлення ікон й ілюмінування (розмальовування фарбами) рукописних книжок. Монастир і малярня в ньому були під безпосереднім патронатом імператорів та патріархів. Звідси бралися ікони й інші високовартісні мистецькі вироби для вручення гостям, які приїздили до столиці, або для продажу за кордон, часто — для підкупу й «задобрювання» можновладців, через посередництво яких гендлярськи налаштовані візантійські греки прагнули здобути для себе якісь вигоди.

Майбутня Вишгородська ікона Богородиці Ніжності була намальована в Константинопольському монастирі Студіон невдовзі після приходу до влади першого імператора династії Комнінів — Олексія Комніна —1081 року. Він був молодий, рішучий, освічений і правив державою 37 років (1081—1118). При ньому дуже активізувалася дипломатична діяльність візантійського двору, тож для вручення раритетів послам інших держав потрібні були гарно намальовані ікони. Особливу увагу Олексій Комнін звернув на потужну заморську сусідку — Київську Русь-Україну, з якою у Візантії була давня конфліктна ситуація за право володіти Кримом і Балканами. Олексій вступає в ділові зносини з енергійним київським князем Володимиром Мономахом, який прийшов до влади в Києві в останні роки імператорства Олексія й правив 12 років (1113—1125). Між Комнінами й Мономаховичами налагоджуються навіть родинні зв’язки: молоді аристократи обох держав одружуються, дістають вотчини, дари7.

Правомірно припустити, що саме на початку ХІІ століття ікона Богоматері Ніжності передається до Києва — як придане княжні з роду Мономаховичів, яка виходила заміж за Ісака — молодшого сина імператора Олексія Комніна. Ікона сповнена ніжної любові матері, тож тут міг приховуватися натяк юній княжні: так само кохати судженого царевича. Можна з великою долею вірогідності припустити час прибуття ікони до Києва: друге десятиліття ХІІ століття. Вона не одразу була перенесена у Вишгород, де містилася заміська резиденція київських князів і була їхня домова церква святих Бориса і Гліба. Найвірогідніше місце перебування візантійської святині — митрополичий собор святої Софії. Бо якби вона перебувала в Печерському монастирі, про неї напевне було б згадано в Печерському Патерику.

Вважається, що 1136 рік — час перенесення ікони у Вишгород8. Це час князювання Ярополка Володимировича — сина Мономаха. Тож допоки державою правили Володимир Мономах і його сини Мстислав, Ярополк та В’ячеслав, при іконі сталося багато чуд, зцілень, порятунків міст держави, насамперед Києва й Вишгорода, від набігів і пограбувань своїх та чужих грішників. Ці благодіяння, які відбувалися при іконі, викликали великий паломницький рух до Вишгорода. Сила молитви біля ікони засвідчена швидким виліковуванням поранених на війнах, оживленням утоплених, чудесним поверненням вкраденого майна, а найбільше — видужуванням від різних хвороб тих, хто сердечно й щиро, з вірою молився Богу.

Під дією ікони зростала віра посполитих людей. Згадували доброту й чуйність Володимира Мономаха, при якому чудотворна ікона прибула на Русь-Україну. Автор Іпатіївського літопису називає Мономаха прихильним до митрополитів і єпископів, до ченців-чорноризців, причому князь навіть не засуджував грішників — п’яниць, блудників, а вимагав від них покаятися й виправитися. Популярність Вишгородської ікони пов’язувалася з популярністю Мономаха, його синів. Великий князь хоч і мав грецьке прізвисько Мономах, тобто Самодержець, Самоправець, але був до простолюддя добрий, дбав про добробут народу, не йшов із метою грабунків у чужі землі. Після його упокоєння 1125 року літописи відзначали, що він був благовірний, христолюбивий, великий, чудний, святий і добрий. Він освятив землю Руси-України, пускаючи на неї проміння, наче сонце. Слава про нього пішла по всіх усюдах, і весь народ плакав за ним, як діти за батьком чи матір’ю9.

Не лише чуда при іконі, а й її визначні мистецькі риси, глибока духовно-психологічна насиченість сприяли популярності Вишгородської ікони в усій Київській державі. Незважаючи на те що ікона Ніжності візантійського константинопольського малярства перебувала на Русі-Україні близько двадцяти років, а потім була силоміць забрана з Вишгорода, вона упродовж віків, аж до сьогодні, користується унікальною популярністю й незмінно вважається чудотворною, навіть у копіях, й українською національною святинею — без огляду на те, як її називають ті, хто її викрав з Руси-України. Причина цього — духовний зміст ікони та її визначні малярські достоїнства в рамках візантійського комнінівського стилю. Без пізніших домальовок на іконі, як вона виглядає тепер, є лики Богородиці й Христа. По них можемо судити про всю ікону. Цікаво, що лики обох святих доволі світлі, без смаглявості й коричневості, які пізніше стали ледь не нормою для пізньовізантійських та московсько-суздальських ікон. Колір ликів золотисто-рум’яний з кораловими та помаранчевими відтінками. Характерними рисами комнінівського стилю письма є малі вуста Марії, прямий тонкий ніс, очі без означення зіниць, опущені, ніби набряклі від сліз, повіки, тонкі брови, а також смужки на її шиї. Лик Христа Дитяти світліший за Маріїн, наче освітлений не зовні, а зсередини. Його губки стулені для поцілунку матері. Лівою ручкою Ісус обняв за шию матір і міцно притискається до її щоки.

Глибинна сила почуття, яка так зворушує глядача, виражена в поглядах обох. Це тихі безмовні погляди й водночас вельми промовисті. Син і мати не дивляться одне на одного. На очах Марії тому й не окреслені зіниці, що її погляд звернений у безмежність — в цьому погляді злилися разом молитва, надія й скорбота. Вона любить, знаючи, що колись космічне зло, вселене в людей, брутально перерве цю любов. Знає про це й Син. Люблячи матір, яка дала Йому тіло, малий Христос звернув погляд до небесного Отця — джерело Ісусової Божеської іпостасі… Лише двоє облич, що злилися в ніжній любові, а як багато вимовлено в них зі святих євангельських істин!

Московські домальовки тла ікони й близько не мають достоїнств оригінального візантійського малярства. Воно й не дивно, адже про разючу непрофесійність тамтешнього малярства в Середньовіччі є чимало свідчень самих росіян, не кажучи вже про вбивчі оцінки іноземців, наприклад сирійського архідиякона Павла Алеппського, який з патріархом Антіохії побував у середині ХVII століття в московських краях10. Так, іконописець московської Оружейної палати Йосип Владимиров писав своєму колезі, іконописцеві царських палат Симонові Ушакову, про загальну ситуацію з іконотворчістю на Московщині у ХVII столітті, порівнюючи її з дикунством: «Де ще можна бачити такі безчинства, які творяться нині тут? На чесне і премудре іконне малярство невігласи наводять ганьбу і приниження. А результати цього такі: скрізь по хуторах і селах дроворуби й бондарі розвозять ікони, намальовані абияк. Деякі не схожі на людські образи, а мовби з диких людей намальовані»11.

Не оминув Владимиров і так званих чорних дощок, якими колись пишалося і продовжує пишатися російське іконознавство через нібито його «дрєвность» і як знак російської «школи» ікони. Той же Владимиров писав, що для вигляду «дрєвності» ікони, ніби з диких людей намальовані, коптили в курних «ізбах», а в кого був димар, що на угро-фінських поселеннях було розкішшю, то і в димарях. І продовжував: «Де це знайшли таке правило, щоб на одну манеру, смагляво й темновидо, зображати святі обличчя? Не всі святі мали смагляві й висушені обличчя. Якщо деякі святі за життя, внаслідок нехтування тіла, й позбавлені були здорового людського вигляду, то після смерті, діставши вінець праведників, вони мали змінити свій вигляд на світлий і ясний, а грішники — на похмурий. Зрештою, численні святі за життя відзначалися незвичайною вродою: не зображати ж їх із темними обличчями… Коли великий серед пророків Мойсей прийняв на Синаї від Господа Закон, тоді сини Ізраїлеві не могли дивитися на обличчя Мойсея від світлості, яка була на ньому. Невже й обличчя Мойсея малювати похмурим і смаглявим?»12.

За такого стану, засвідченого самими росіянами, візантійська ікона не могла бути адекватно домальована по краях, що видно навіть неозброєним оком. Якби ікона була в одних руках, її, може, не треба було б так ґрунтовно домальовувати. Але її після вивезення на північ переміщали туди-сюди без належного забезпечення, видирали з рук у руки, тому вона й обсипалася. Та й злодій і зрадник Київської Руси Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, віз пограбовану святиню у Володимир-на-Клязьмі з Вишгорода через ліси й болота, причинив їй чи не найбільше зла. За звичаями всіх грабіжників, там її присвоїли, перейменували на «Владімірскую»; тож навіть до сьогодні премудрі російські мистецтвознавці ні словом не згадують її законної первісної назви. Декілька разів чудотворну ікону возили з Володимира-на-Клязьмі в Москву, повертали назад, знову брали в Москву; за влади більшовиків тримали її у Третьяковській галереї, а тепер вона у Кремлі, й то в не найкращому стані: розвалювалася на шматки, коли її спробував потримати в руках московський патріарх13.

Щоб надати «законного вигляду» грабіжницькому вивезенню ікони зрадником-сепаратистом Андрієм, росіяни пишуть, ніби князь «спас» ікону від смути, що розгорілася в середині ХІІ століття між князями за опанування київського князівського престолу. Грушевський у своїй «Історії України-Руси» на базі літописів і багатьох документів спростовує цю фальш і вияскравлює справжні причини наїздів Андрія Боголюбського на Україну. Побачивши, що йому не світить трон у столиці, він вирішив знищити її й зробити новий центр держави на північному сході: «Він виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична. Він потайки від батька (Юрія Долгорукого. —  Д. С.) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою палладіум будущої Московської держави — Вишгородську ікону Божої матері, привезену з Візантії… Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сеньйором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престиж, хоче надалі розпоряжати ним зі своїх ростово-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результаті викликало б нові замішання, нові руїни Києва, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути йому свого плану до останку»14.

Літописи згадували, що навіть монголи Батия не так жорстоко й несамовито нищили й руйнували Київ у середині ХІІІ століття, як «святий» Російської правоcлавної церкви Андрій Боголюбський зі своїми суздальськими бандитами грабував столицю і вбивав киян 1169 року. Грушевський писав: «Так 8 березня 1169 року, в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ — і не дали йому помилування (Під «союзниками» Андрія Боголюбського Грушевський розумів напівдиких чорних клобуків, які вирізнялися неймовірною лютістю, тому їх узяв із собою в поході на Київ володимиро-клязьминський князьок Андрій Боголюбський. — Д. С.). Два дні грабили його їх війська, грабили весь город, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брали в неволю. Взяли багату здобич, церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали. Не раз брали Київ перед тим, але його брали досі претенденти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати. Тепер — його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати. Літопись мала право сказати, що сього ще ніколи в Києві не було»15.

Певна річ, історія людства повна дикості, війн, грабежів. Але наука тому й наука, що тримається правди, ставить крапки над «і», називає речі справжніми іменами. Для Росії, напевне, є виняток: святокрад, злодій, убивця християн Андрій Боголюбський аж досі є героєм, а для їхньої церкви — навіть «святим». Малі й великі музеї Російської Федерації повні українських мистецьких та історичних раритетів: Вишгородська ікона — лише один із багатьох прикладів. Їхні архіви містять тонни документів з історії України. Ми знаємо, що сучасні Андрії Боголюбські нічого нам не повернуть. Та ми маємо бути свідомі, що там є багато нашого! І воно завжди буде нашим, навіть з умисно зміненими назвами, якщо ми твердо будемо знати походження та історію цих раритетів. Бо, як спокійно і впевнено написав Грушевський про Андрія Боголюбського, Боже втручання заскочило Андрія «і не дало йому розвинути свого плану до останку».

За матеріалами газети «День»
  1. Приселков Михаил. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х — ХІІ веков. — Санкт-Петербург, 1913. []
  2. Степовик Дмитро. Історія Києво-Печерської Лаври. — Київ, 2001. — С. 18. []
  3. Великий Атанасій. Печерський Патерик або праведні Старої України: Давнє джерело староукраїнської духовности. — Рим, 1973. — С. 27. []
  4. Там само. — С. 27-30. []
  5. Жиленко Ірина. Святиня: Історія Києво-Печерської лаври ХІ — ХVII століть. — Київ, 2005. — С. 5. []
  6. Успенский А. И. Владимирская икона Богоматери в московском Успенском соборе. — Москва, 1902. Антонова В. И., Мнева И. Е. Каталог древнерусской живописи ХІ — начала ХVIII веков. Том 1. — Москва, 1963. []
  7. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. ХІ—ХІІІ вік. Том 2. — Київ, 1992. — С. 115—116. []
  8. Український середньовічний живопис. — Київ, 1976. — С. 5. []
  9. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Том 2. — С. 120. []
  10. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVII века, описанное его сыном Павлом Алеппским. Перевод с арабского Г. Муркоса. Выпуск 2. — Москва, 1897. — С. 148—149, 165—166. []
  11. Владимиров Иосиф. Послание некоего изуграфа Иосифа к цареву изуграфу и мудрейшему живописцу Симону Федоровичу // Древнерусское искусство: XVII век. — Москва, 1964. — С. 33. []
  12. Там само. — С. 58. []
  13. Анисимов А. И. Владимирская икона Божией матери. — Прага, 1928. Анисимов А. И. История Владимирской иконы в свете ее реставрации // Труды секции искусствознания Института археологии и искусствознания РАНИОНа. Выпуск 2. — Москва, 1923. — С. 93-107. Антонова В.И. К вопросу о первоначальной композиции Владимирской Богоматери // Византийский временник. — Москва, 1961. Выпуск 18. — С. 198—205. Степовик Дмитро. Історія української ікони Х—ХХ століть. — Київ, 1996. — С. 33. []
  14. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Том 2. — С. 191—192. []
  15. Там само. — С. 197. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору