«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистикаГалина Могильницька. Хроніка великого ошуканства

ІІ. «Откуда єсть пошла земля Русская…», або Про «колиску» із зозулячими яйцями

Теорія «спільної колиски трьох братніх народів», придумана російським ученим М. Погодіним у другій половині ХІХ ст., майже півтора століття була такою собі «священною коровою», дотик до якої загрожував «зухвальцю» втратою волі, а іноді й життя.

Нині ця казкова корова вже дихає на ладан, але багато хто із тих, хто звик видавати казки за дійсність, і досі вперто чіпляються за хвіст цієї здихлячої істоти, намагаючись змусити її якщо вже не повноцінно доїтися, то бодай хоч битися рогами.

«Пани Могильницкая, — обурюється вже згадуваний митрополит Агафангел, — не может мириться с понятием общей колыбели нашего народа, с пожеланиями возрождения неделимой святой Руси. Но очевидным и исторически неоспоримым является то, что наши (чиї? — Г. М.) предки, населявшие некогда Киевскую Русь,были и именовались именно русскими людьми. Около тысячи лет назад преподобный Нестор… начал свою первую повесть о НАШЕМ государстве со слов: «Откуда есть пошла земля Русская… Наше историческое прошлое с Россией — едино!»

Шановний ієрарх Московської Церкви у своїх намаганнях здоїти здихлячу, але на диво живучу, корову не одинокий. Її постійно смикають за дійку безліч політиків, її підгодовують своїми писаннями академіки, які увійшли в науку, тримаючись за її хвіст, представники всіляких «Союзів», «Єдіних Отєчєств» та інших україноненависників, чия пропаганда не отримує належної відсічі, як у силу нашого незнання, так і в силу нашої інертності.

Отож, здійснимо невеличку екскурсію в оте наше «історічєскоє прошлоє», яке, як стверджують казкарі від історії, у нас «єдіноє с Велікой Россієй».

1. Звідки бере початки український народ

Загляньмо спершу в оту колиску, яка вже в післяголоценний період виколисувала на нашій території мезолітичних жителів. Ким вони були і чи мали хоч яке-небудь відношення до нас, українців?

Археологічні дослідження свідчать, що це був люд, котрий на ту пору вже зумів пов’язати розрізнені анімістичні уявлення в певну систему вірувань, серед яких виразно простежується культ Богині-Матері, що впродовж тисячоліть у тому чи іншому вигляді зберігався на наших теренах і став, очевидно, ментальним підґрунтям того пієтету, яким з перших років християнства й донині оповитий в Україні культ Богородиці.

Солярні, лунарні, водні знаки, які дешифруються на мезолітичних орнаментованих гальках, що мали магічне призначення, свідчать про існування в цього люду культів Сонця, Води, Місяця, які також можна простежити й у значно пізніших віруваннях на наших землях, аж до оспівування в прадавніх колядках, що дійшли й до нашого часу, небесної тріади: Сонця, Місяця та Зорі як символу небесної вологи, дрібен-дощику. (27.122-126).

Жили на нашій території й ранньонеолітичні племена, зокрема й ті, що були творцями славетної Трипільської культури (V-I тисячоліття до н. е.) з високим рівнем багатогалузевого господарства, провідну роль у якому відігравало землеробство, а в умовах степового півдня — скотарство. (10.58-73; 98-113; 117-136; 234-309).

Про Трипільську культуру до недавнього часу в підручниках, за якими навчалися юні громадяни УРСР, навіть не згадувалося, бо казкарі — теоретики «спільної колиски» — твердо вирішили, що та Трипільська культура, яка розвивалася на нашій землі впродовж кількох тисячоліть, раптом начисто зникла, не залишивши по собі жодного сліду, а отже, ні ми (українці) до неї, ні вона до нас не має жодного відношення.

А проте ціла система магічних обрядів, символів, звичаїв, уривків міфів, що корінням сягають трипільських часів і живуть досьогодні, свідчать про те, що ми таки є спадкоємцями тієї прадавньої культури, яка ніколи не зникала з наших обширів, ще в прасиву давнину заселених нашими пращурами-спадкодавцями.

Що ж цікавого, звичного для нас бачимо ми в цій предковічній культурі?

На центральному місці в ідеологічних уявленнях трипільців знову бачимо Велику Матір, скульптурні зображення якої (іноді з піднесеними догори руками, як у нашої Богородиці Оранти) знайдено чи не на кожному розкопі трипільських поселень. Характерними є також зооморфні статуетки: бики, козли, барани — прообрази й сьогодні поширеного в Україні посуду для вина, зробленого у вигляді баранів чи козлів. Напевне, із тих далеких часів походить і український звичай «водіння кози» на Новий рік, пов’язаний з ідеєю родючості:

Де коза ногою — там жито горою,
Де коза рогом — там пшениця стогом.

Ідея безконечності буття втілюється в мистецтві трипільців у заокругленому меандрі (безконечнику), який і досі є одним із найпоширеніших узорів українських писанок. Магічний дивосвіт трипільського орнаменту й досі живе в українських вишивках, хоч далеко не всі наші вишивальниці здогадуються про магічний смисл вишитих ними узорів. (34, 35).

Не зникають, а, навпаки, поглиблюються трипільцями дотрипільські культи Сонця та Води, що забезпечують родючість землі та безперервність життя на ній, відгомони яких зберігаються ще й понині в стрітенських, купальських, петрівчанських, Свято-Андріївських звичаях та обрядах. Авторка цих рядків глибоко переконана, що в кольорах Державного Прапора України наша генетична пам’ять відтворила саме ці три прадавні символи: жовтий — Сонце, синій — Вода і третій — уявний, що неминуче виникає від злиття синього й жовтого, — колір зелені, символ родючої Землі.

Ото і є наші глибокі пракорені, наша «колиска», де вигойдувалися предки нашого народу. І нехай хтось із тих, хто повчає мене, звідки почалась історія моєї землі, чи претендує на те, щоб також називати цю землю своєю, наведе мені стільки доказів існування його предків у цій тисячолітній колисці!..

В епоху ранньої бронзи племена Трипільської культури були завойовані менш розвиненими культурно, але більш войовничими племенами.

Із середини ІІ тисячоліття до н. е. бачимо на наших землях кіммерійців, далі — скіфів, сарматів та низку інших народів. Але та сила-силенна рис культури, що збереглася у нас від попередніх, ще трипільських, а почасти й дотрипільських часів, дає нам повне право стверджувати, що, незважаючи на військові сутички, численні міграції, ці наші предки ніколи повністю не зникали з території сучасної України й упродовж тисячоліть брали участь у формуванні українського етносу, передаючи йому, а почасти й прийшлим народам, свою мову, культуру, духовні та матеріальні надбання. (10.135).

На доказ своїх слів хочу запропонувати два фрагменти тексту, написаного давнім мандрівником.

«При в’їзді в столицю його (царя, з яким їхав мандрівник. — Г. М.) зустрів хор дівчат, що співали йому славу, а жона першого сановника піднесла йому хліб. Такий звичай у них вважається знаком високої шани. Замість пшениці нам давали (їсти) просо, а замість вина — мед. Саме так його й називали в цих місцях. А ті, що супроводжували нас, одержували напій з ячменю». (Цит. за вид.: А. Кіндратенко. «Матеріали до історії Скитії-України IV — V ст. Походження та дії гунів». Кн. 2. «Гуни в описі Пріска Панійського». — Х., Просвіта. — 2002. — С. 64).

А ось — опис похорону, побаченого мандрівником у тій землі, до якої він прибув із її царем: «Після того як його (небіжчика. — Г. М.) оплакано голосінням, вони справляють на могилі страву — так це у них самих називається, — супроводжуючи її пиром…». (Там само. — С. 44).

Страва, мед — це слова того народу, в якого побував автор наведеного тексту. Він подав їх без перекладу, бо не знає, як перекласти на свою мову. Можливо, в його народу цих понять не було. Нам же ці слова добре відомі, як і «напій із ячменю», яким пригощали гостей нижчого рангу, і ми не від того, щоб скуштувати його й сьогодні, навіть у цю хвилину…

А тепер спробуйте дати самі собі відповідь: про який народ розповідає не названий мною мандрівник?

— Ну звичайно, про українців! Тут і думати нічого! — скажете Ви. І… помилитесь!

Це опис подорожі Пріска Панайського (V ст. н. е.) в країну гунів із гунським царем Аттілою. Це Аттілу вітали хлібом-сіллю та величальними співами, поїли медом і пригощали… пшоняною кашею! Причому Пріск називає Аттілу не гунським, а скіфським царем, а народ його — скіфами, а не гунами.

Чи не здаються Вам дуже цікавими ці гуни-скіфи, що в V ст. нової ери мають усі звичаї сучасних українців і говорять чи не нашою українською мовою, бо якщо слово мед ще трапляється в мовах інших народів, тострава, окрім української, є ще хіба в словацькій мові.

Не менш цікавим є й те, що ці гуни чи скіфи, яких історія вважає прийшлими кочівниками (відповідно — з Монголії та Ірану), п’ють не кобиляче молоко (як їм сам Бог велів), яким упивалися кочові народи, а наші «пива-меди», пригощаються не кінським м’ясом — улюбленою стравою всіх кочівників, а пшоняною кашею, як суто хліборобський народ, та ще й почесті гостеві віддають хлібом-сіллю, як споконвічні хлібороби.

Отож, не важко побачити, що хто б там і звідки не приходив на нашу землю, і що б там не наплутав Пріск Панайський із тими гунами-скіфами, в яких гостював у V ст. на нашій землі, а корінні традиції, мова автохтонного хліборобського населення зберігалися тут упродовж тисячоліть і дійшли до наших днів і у вигляді мальованої кераміки, й у вигляді космогонічних кодів, зафіксованих у наших українських орнаментах, що й досі повторюють трипільську символіку: безконечники, клинці, сонця, звізди, баранячі ріжки, сварги тощо; й у наших колядках та щедрівках, і в будівництві жител, що до зовсім недавнього часу повністю повторювало трипільські традиції, включно зі звичаєм обмащувати задню («сліпу») стіну червоною глиною.

Якщо вже ми з нашим «старшим братом» споконвіку «колисалися » в «спільній колисці», то покажіть хоч одну його автентичну колядку, збережену з тих давніх пір, чи писанку, чи хату,обмащену глиною, — бо в народу, що жив у ті прадавні часи на нашій землі, глина вважалася сакральним матеріалом, який виконував оберегові функції, тож наші предки обмащували нею навіть зрубне житло, що будувалося в лісових місцевостях.

Отож, слідів «старшого брата» в нашій прапрадавній колисці ми не побачили…

2. Хто і куди кликав варягів,
або Московська казочка
про «імєнно русскіх людєй»

А може, той «братик» таки не старший, а значно молодший, і з’явився в нашій «колисці» кількома тисячоліттями пізніше, а проблема полягає лише в тому, що у нас хотіли відібрати право нашого «первородства», навіть сочевичної юшки не давши? Бо ж і митрополит Агафангел «со братією», начебто, на трипільське коріння не дуже претендують. Вони все, знай, на Київську Русь покликуються, буцім усі ми з появою тієї Руси щойно народилися, водночас із «Вєлікой Россієй».

Тож загляньмо в ту давню Київську колиску та пошукаймо отого нашого, хай і молодшого, але, за твердженням історичних казкарів, усе-таки «братика».

Очевидно, кожен із нас хоч колись і бодай краєм вуха чув про те, що державу нам зорганізували варяги, яких наші предки, нібито, самі закликали, не вміючи самостійно дати ладу на власній землі.
Отак, нібито, й сказали варягам: «Приходьте князювати і володіти нами, бо землі наші багаті, та немає ладу в них…».
Так буцім у літописця Нестора написано, на якого так любить посилатися московське духовенство, доводячи, що саме Рюрик і «змайстрував» нам оту «спільну колиску», із якої й почалася наша «спільна історія».

Дехто із нас «патріотично» сердиться на преподобного Нестора: «Та бути такого не може! Не могли наші предки такими недолугими й безтолковими бути!» Інші — скрушно зітхають: «Отакі ми є… Нам би й сьогодні якогось варяга не завадило б закликати, щоб порядки понаводив…».

І ніде й ні разу не чула я, щоб хтось сказав: «Та бійтесь Бога,людоньки! Не писав нічого подібного літописець про наших предків!»

Загляньмо-но разом до літопису… Під роком 859-м там пишеться, що «прийшли із-за моря варяги й наклали данину (увага!) на чудь, словенах, мері, весях і кривичах». У 862 році племена ці «ізгнаша варязі за море», але, не зумівши самостійно налагодити державне життя, знову, вже з власної ініціативи, закликали тих скандинавських завойовників, щоб вони володіли ними. Не вірити літописцю, а тим більше аргументовано довести, що такого не було, ми сьогодні не можемо, хоч багато істориків ставлять ці свідчення під сумнів. Відома українська дослідниця Н. Полонська-Василенко, наприклад, пояснює появу згаданого оповідання тим, що преподобний Нестор був супротивником Візантії й, приписуючи державотворчу роль варягам, прагнув таким чином відгородити Русь від візантійських впливів. (26. 101).

Слід сказати й про те, що сторінка літопису, на якій подається історія із закликанням варягів та творення ними держави, чомусь виявилася вклеєною в літопис, що також ставить під сумнів як авторство Нестора щодо цього запису, так і його правдивість.

Але приймімо цю літописну версію за вірогідну. Перечитаймо уважно ще раз це місце в літописі. Перелічімо ще раз племена, які у 859 році потрапили в залежність від варягів, у 862 — вигнали їх, а невдовзі знову запросили, віддавшись під їхню зверхність: чудь — це племена, що жили довкіл Ізборська, словени — це Новгород, меря — це майбутня Суздальщина й частково Ростовські землі, весь — це Білоозеро з прилеглими територіями, кривичі — це племена, що жили у верхів’ях Двіни та Дніпра, приблизно між Псковом і Полоцьком.

Погляньмо уважно на карту: де ці землі розміщені і де тут наші з вами предки? Та й перелічені племена — здебільшого не слов’янські, а угро-фінські. Навіть про кривичів, яких авторка цих рядків, як, до речі, й літописець, беззастережно відносила до слов’ян, білоруський дослідник Владзімір Арлов пише: «Гісторыкі дагэтуль спарачаюцца, хто ж усе-такі беларусы — славяне з моцным дамешкам балцкай крыві ці аславяненыя балты». (1.8).

А щоб ні в кого не виникло сумніву в правдивості моїх слів, відкриймо найперші сторінки літопису, де преподобний Нестор, переповівши легенду про заснування Києва трьома братами, подає огляд племен:

«А по сих братах почав їхній рід держати княжіння в полян. А в древлян було своє, а дреговичі мали своє, а словени — своє в Новгороді, а другі сиділи на Полоті, котрі полочани. Од сих же є і кривичі, що сидять у верхів’ях Двіни і Дніпра; також сіверяни… На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря… А по Оці-ріці… мурома. І чемериси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани…, а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, чемериси, мордва, перм, ям, литва, зимигола, ліб. Ці мають свою мову…» (25.6).

Отже, як свідчить літопис, на заклик цих племен (як ми з літописцем зазначили, переважно взагалі не слов’янських) прийшли три варязькі князі-брати: Рюрик, Сінав і Трувор. Рюрик сів у Новгороді, Сінав — на Білоозері, а Трувор — в Ізборську. Потім Рюрик перебив братів і, посівши їхні володіння, став князем над усіма тими племенами, які літописець ще раз скрупульозно перерахову є. «Варяги, — пише він, — у тих місцях находники, а корінне населення в Новгороді — словени, в Полоцьку — кривичі, в Ростові — меря, в Білоозері — весь, у Муромі — мурома. І над усіма тими володарював Рюрик». (25.37).

Не важко помітити, що ця Рюрикова держава, до складу якої входили здебільшого не слов’янські, а угро-фінські племена, якщо й існувала коли-небудь, то лежала не тільки цілком поза межами сучасної України, а й взагалі нічого спільного не мала з тією слов’янською державою, центром якої був Київ, окрім того, що в часи Нестора сплачувала їй данину.

Але якщо б хтось захотів бачити в цьому факті підставу для тези про «єдіноє отєчєство», то таким нагадаю, що й Візантія певного часу сплачувала данину Русі, але від цього вона Руссю не стала й на «єдіноє отєчєство», начебто, ніколи не претендувала.

А що Київська держава на той час (середина ІХ ст.) вже не лише існувала, а й була добре організована, а отже, не потребувала для «наведення порядків» північних «благодійників», — то про це свідчать не тільки літописні перекази про князя Кия, а й згадки про неї в записах зарубіжних хроністів (Зеноб Глак, Йордан, Прокопій та інші).

Літописну згадку про Кия, який, за словами преподобного Нестора, «ходив до Візантії й велику честь мав від царя візантійського», ми ні довести, ні спростувати не можемо. А от свідчення візантійського Патріарха Фотія — очевидця описуваних ним подій — заперечити неможливо. А пише він не про що інше, як про напад руських (київських) князів Аскольда та Діра на візантійську столицю, яку від нападників урятувала Пречиста Богородиця, здійнявши бурю в затоці та потрощивши кораблі русичів. 1

Захистити місто, окрім Богородиці, в той час, за свідченням Патріарха, не було кому, бо імператор із військом якраз напередодні вирушив воювати з агарянами. Патріарх Фотій стверджує, що саме під враженням цього Богородичного дива князь Аскольд і прийняв у 866 році хрещення з іменем Миколая, а з ним охрестилися й багато воїнів і купців київських.

Ці записи візантійського Патріарха є доказом того, що Київська Русь на той час була вже досить сильною державою. Адже, щоб зважитись на морський похід проти могутньої Візантії, треба було мати досить потужний флот (під Царгородом стояло тоді 200 руських кораблів!), а щоб вибрати для нападу саме той час, коли імператор із військом буде відсутній, треба було, очевидно, мати ще й добре налагоджену оперативну розвідку.

І все це відбувається у 866 році, через 4 роки по тому, як варягів вигнали поневолені ними північні племена.

З огляду на це видається невірогідною літописна розповідь про Аскольда і Діра як про Рюрикових «дружинників простого роду», які відбилися від свого князя та оволоділи Києвом. Надто мало часу відводить літопис (сливе 4 роки!) на такі події, як вигнання варягів (862 рік); нове прикликання їх; створення ними трьох князівств; загибель Сінава й Трувора; підпорядкування Рюриком їхніх володінь; відхід від нього Аскольда та Діра; оволодіння ними Києвом та ще й перетворення його в потужне державне утворення, здатне вже у 866 році погрожувати самій Візантії. Тим більше, що про Київську державу цього періоду є й свідчення арабського історика Аль-Масуді, який називає Діра одним із найвидатніших князів, що володів значними територіями й до столиці якого їздили торгувати араби.

Не можу не послатися й на думку таких авторитетних істориків, як В. Хвойко, Л. Нідерле, М. Брайчевський, які стверджували, що Київська Русь не була початком державності на території України, а стала наслідком розвитку країни за часів антів. А це — не ІХ, а ще IV-VI ст. нашої ери. Цю думку поділяли й ряд російських істориків післясталінського періоду (А. Монгайт, А. Арциховський та інші). У будь-якому разі, якщо свідчення вставленої в літопис сторінки взяти за істину, то з них випливає, що в 60-ті роки ІХ ст. існувало щонайменше дві «колиски», в яких «виколисувалося» дві зовсім не споріднені народності, і в нашій «Київськоруській колисці» ми жодного «братика» в цей період не бачимо.

Уже в році 882-ому нашвидкуруч склепана Рюриком «північна колиска» (якщо така існувала коли-небудь) розвалюється, Рюрик гине, і його родич чи дружинник Олег, прихопивши з собою малолітнього Ігоря (очевидно, родича Рюрикового), втікає з тієї некерованої півночі, з якої навіть варягам зліпити таку-сяку державу не вдалося.

Спустившись Дніпром та вгледівши привабливе місто на його березі, Олег підступно вбиває Аскольда і Діра, що простодушно вийшли безоружні зустрічати зайшлого гостя, і стає київським князем. Очевидно, саме для того, щоб якось виправдати це підступне вбивство, й знадобилася легенда про те, що Аскольд і Дір були «Рюриковими дружинниками простого роду», а отже, не мали права на князювання…

Олег, зрештою, виявився вельми талановитим державцем. А те, що північним племенам навіть він не зумів дати ради, може бути хіба ще одним свідченням того, що ті племена перебували в той час на такому рівні розвитку, коли про державу мова взагалі ще йти не могла. Більше того, мудрий (віщий-бо!) Олег навіть не згадує про ті землі, де колись, як стверджує вставлена в літопис сторінка, пробував господарювати Рюрик, і які за правом спадку мали б належати його нащадкам. А проте, окрім слов’янського Новгорода, жодне із Рюрикових міст протягом століть не потрапляє в орбіту київських зацікавлень. Полоцьк Володимир підкорює лише в 980 році, тобто через 128 років. Чудські землі завойовує у 1030 році Ярослав Володимирович, який будує там місто Юр’їв, а це ще раз доводить, що ті північні землі перебували поза київськими політичними й культурними впливами, бо інакше — навіщо було б ту чудь завойовувати аж в ХІ ст.?

Отож, не тільки я, а й сам преподобний Нестор, пишучи про нашу Київськоруську колиску, жодного «брата» в ній не бачить, як не бачить і «Вєлікой Россіі», бо в той час не тільки на Росію, а навіть і на князівство Московське ще й не сіялося…

Ті, хто, як і Одеський митрополит, люблять покликуватись на те, що преподобний Нестор писав про «Русскую землю», а «наши прєдкі звалісь імєнно русскімі людьмі», мали б знати, що не тільки їхні, а навіть і наші предки «імєнно русскімі людьмі» ніколи не звалися. Наші предки в часи Київської Руси звалися не «русскімі», а русичами. Згадаймо «Слово про похід Ігорів»: «І се русичі — Даждь-Божі внуці…», або «З вами, русичі, хочу голову зложити…».

Їхні ж предки ще й за часів Нестора звалися чуддю, єрзею, мерею, вессю, муромою, мокшею, мордвою…

Навіть Володимиро-Суздальське князівство, що, як відомо, стало основою Московського царства, «ніколи не мало свого єдиного етнічного імені, бо було завжди заселене народами, котрі нічого спільного зі слов’янами не мали, а саме: мерянами, фінськими москвинами, єрзею, муромою, мордвою, чемерисами, чуддю тощо. Їхнє етнічне об’єднання відбулося пізніше під назвою Московського царства, і ця назва стала їхнім політичним ім’ям із XV ст. (московити)». (15.190).

А ось те, що преподобний Нестор писав «про землю Русскую», — правда. Бо земля його (і наша!) звалася тоді Руссю, а прикметник жіночого роду від цього слова творився шляхом додавання до основи Русь давнього, ще спільноіндоєвропейського суфікса КА та займенника Ѩ (Я) — вона (для чоловічого роду Й — він, середнього Є — воно), що виконував роль постпозитивного артикля. Виходило: Русь + КА + Ѩ = руськая (буквально: руська вона). Згодом в українській мові цей постпозитивний артикль Ѩ (Я) відпав як під дією живої вимови, так і за смисловою непотрібністю. Російська ж мова, яка скрупульозно дотримується традиції, цей артикль зберігає й донині, як і багато інших, нічим сьогодні не вмотивованих написань.

Отже, літописець, і справді, писав про землю Руську. Але назва ця стосувалася лише питомих руських (тобто київськоруських або сучасних українських земель), а не тих, що згодом перетворилися на Царство Московське, бо й самі жителі майбутньої Московії ні в ХІ, ні навіть у ХІІ ст. Руссю себе не вважали. Хто не вірить — нехай уважно погортає літописи.

Ми згадували, що найтісніші контакти Київська Русь підтримувала з Новгородом. Тож, хто-хто, а Новгород мав би найбільше право претендувати на належність до Руси. А проте в Новгородському літописі під роком 1149 читаємо:

«Іде єпископ Ніфонт із Новгорода в Русь».

Під роком 1165 (це вже ІІ половина ХІІ ст.!) — ще точніше: «Ходи ігумен Юрьєвский в Русь, в Києвград».

На відміну від сучасних істориків-казкарів, не вважали себе Руссю навіть суздальці, яким та Русь була більмом у оці. Ось як написано в Суздальському літописі:

«Літо 1180. Іде князь Святослав со половци і черніговци із Руси на Суздаль ратью».

Те саме читаємо в Іпатіївському літописному зводі:

«Літо 1155. Юрій іде із Суздаля на Русь і прийде Києву».

Такі записи не поодинокі, а отже, не випадкові. У 1149 році Ізяслав Мстиславич, рушивши із Києва на Юрія Суздальського (Довгорукого), каже новгородцям: «На нього я прийшов, зоставивши землю Руську, заради вас і задля обид ваших», а Юрій, у Суздалі сидячи, журиться з приводу вигнання із Києва сина свого: «Чи ото немає частки в Руській землі мені й моїм дітям?» (17.222).

У 1174 році, по вбивстві Андрія Юрійовича, ростовці й суздальці посилають своїх послів у Русь по князів Ростиславовичів; а в 1178 році Мстислав Ростиславович — Білгородський князь — уперто відмовляється від запросин на Новгородський стіл, мотивуючи тим, що не зможе «Руської землі забути». (17.324).

Про окремішність і навіть чужорідність майбутніх російських територій, зокрема, і їхнього осереддя — Ростово-Суздальської землі — по відношенню до Руси говорить і російський історик В. Ключевський:
«Это была страна, — пише він, — лежащая вне старой коренной Руси, и в ХІ веке она была более чужеродной, нежели русской страной. Населяли ее мурома, меря, весь…». (13. Т. 2. 362).

…Як із муроми, мері, весі, чуді чи єрзі могли витворитись «русскіє люді», які нічогісінько не знають про цих своїх предків — їхній фольклор, обрядовість, звичаї, прадавні вірування, світоглядні уявлення, і скільки жорстоких зусиль треба було затратити російській деспотії, щоб начисто витруїти в народу навіть згадку про ці свої пракорені, — це таємниця російської історії…

А були ж і в них, у тих давніх лісових племен, своя культура, звичаєвість, мистецтво, що відгомоном древньої фінської казки прозирає із «крилець і підкліть» Коломенського палацу, храму Василія Блаженного; голосом давньої музики дзвенить у металевих прикрасах рязанських, псковських, мордовських жіночих уборів; шепоче із розкопів Монастирища, Березняків, Дьякова городища та безлічі інших пам’яток, що заради шовіністичної ідеї «спільної колиски» були вкрадені в цих народів і або знищені, або приписані чужій для них слов’янській культурі.

Що це були за народи? Як жили? У що вірили? Чого прагнули?

Хіба не цікаві питання? І сумно думати, що якби хтось захотів раніше пошукати на них відповідей, то їх ще можна було б знайти — отоді десь, у якомусь XV ст., коли Москва, захотівши стати «Третім Римом», рішуче «закрила» свою власну історію та взялася привласнювати собі чужу.

Але не забігаймо так далеко вперед. Підбиймо підсумки сказаного раніше.

Ми досить детально оглянули нашу Київськоруську «колиску» від ІХ по ХІ ст., тобто в той період, у якому, як стверджують московські казкарі, «Киев был вместе с Великой Россией». Чи бачили ми в ній, у тій «колисці», або бодай побіля неї, якогось «брата»? Ні. І Росії — ні «великої», ані навіть «маленької» — також не бачили, бо її в той час не існувало. Бачили десь поза межами тієї колиски безліч угро-фінських племен, які, якщо вірити літописній вклейці, в ІХ ст. з допомогою варягів навіть пробували організувати таку-сяку державу, що зуміла проіснувати сливе 20 років. Але, якби вона проіснувала й довше, то це все одно була б чужа держава, яка до нашої давньоруської колиски не мала жодного відношення.

Мене можуть запитати: а Новгород? Він же входив у сферу, по-сучасному кажучи, геополітичних інтересів Києва? І князі Київської династії там князювали постійно.

Усе правильно. Але Новгород тому й звався «господином» та «великим», що мислив сам себе суверенною самоправною одиницею і, приймаючи київських князів, залишав за собою право в будь-який час «вказати їм путь» — тобто вигнати князя та зажадати іншого.

Руссю, як ми бачили із літописів, Новгород себе не вважав і не раз боронив перед нею свої права і вольності. Але справа навіть не в цьому, а в тому, що й з державним утворенням, яке виникне за кілька століть і дістане назву Московського царства, слов’янський Новгород тим більше нічого спільного не мав і не хотів мати, вперто боронячи свою незалежність.

Коли ж (аж у середині XV ст.!) стало зрозуміло, що сили нерівні, новгородці вирішили укласти союз не з Москвою, а з Польсько-Литовським королівством, до складу якого в той час входила й колишня Київська Русь — Україна. Але про ці події нехай розповість російський історик Церкви М. В. Толстой. У нього це краще, ніж у мене, виходить.

«Легкомысленный народ, — пише про новгородців цей поважний дослідник, — мечтал о прелестях свободы (просто-таки обурливе «лєгкомисліє»!!! — Г. М.), хотел тесного союза с Казимиром — королем Польским и великим князем Литовским. На вече народ кричал: «Не хотим Иоанна!» (Московського царя Івана ІІІ. — Г. М.) «Да здравствует Казимир! Да исчезнет Москва!» (30.300).

Іоанн, ясна річ, «взялся за оружие» і розбив новгородців, обклавши даниною та взявши контрибуцію. Але той «лєгкомислєнний» народ, якого М. В. Толстой на цей раз уже називає «буйним», не вгомонився й через три роки підняв повстання та знову «отважился вступить в сношения с Казимиром… Иоанн вооружился и окончательно победил Новгород», — пише історик Російської Церкви. Кажуть, щоправда, що це Івану ІІІ вдалося завдяки тому, що якийсь Упадиш (ім’ячко ж яке!!!) позабивав жерла гармат, і у вирішальну мить оборонці міста залишилися без артилерії.

Новгородці («лєгкомислєнниє» ж бо!) й після цього не перестали «мєчтать о прєлєстях свободи», і в 1569 році походом на них іде вже біснуватий Іоанн IV (Грозний). Історики пишуть, що новгородськими трупами були загачені всі ріки, і води їхні ще кілька місяців не могли пробитися до моря.

Ото так Москва вмостилася в древній Новгородській «колисці». Сталося це, як бачимо, аж у ІІ половині XVI ст.! У Київській «колисці» у цей час на неї немає ще й натяку, як немає й натяку на якихось «імєнно русскіх людей» на світовій етнічній карті. Бо наші предки, як уже згадувалось, ніколи «русскімі» не звалися, а звалися русичами. Жителі ж Московського царства звалися московитами від назви своєї держави Московії, або ж москалями — від ріки Моски, що дала назву й місту, яке виросло на її берегах, і самій державі. Назва ця, до речі, фінська. Означає — «каламутна вода, болото». Так що росіяни цілком слушно ображаються на назву «москаль», бо дослівно вона означає: «той, хто живе в каламутній воді, в болоті». Ну, а хто саме, згідно з повір’ями, там живе, не мені казати — це всі знають. Отож, я щиро прошу всіх не вживати цього поганого слова. Будьмо чемними в ставленні до наших сусідів!

Але якими б чемними ми не були, а й у цей період у нашій Київськоруській «колисці» жодного брата — ні молодшого, ні, тим більше, старшого — не знаходимо. Залишається думати, що нам того «брата» хтось іще пізніше до колиски підклав, як ото зозуля підкладає свої яйця у чужі гнізда.

Не знаходимо ми поблизу Київської держави й «Великой России», з якою нібито «Киевская Русь всегда была вместе». Більше того, навіть князівства Московського ми поки що також не бачили.

Згадувані нами події, пов’язані з підкоренням Новгорода, відносяться аж до XV—XVI ст., коли Київської Руси як самостійної держави вже не існувало, вона входила до складу Польсько-Литовського королівства.

То, можливо, десь там, в отім проміжку між ХІ і XV ст. у нас усе-таки була якась «общая історія» бодай із Московським князівством, якщо вже не з «Вєлікой Россієй»? Щоб відповісти на це запитання, треба, очевидно, з’ясувати, коли і як з’явилося на світовій мапі Московське князівство.

3. «Откуда есть пошла» земля
Московська, або Казочка
про «спільну історію братніх народів»

Ми вже говорили про гіпотетичну Рюрикову державу, яка, якщо й існувала насправді, то проіснувала сливе 20 років і жодного відношення до Київської держави не мала. Те, що після її розвалу Олег, убивши київських князів, став князювати в Києві, аж ніяк не означає, що чудь, єрзя, меря чи весь стали братами київських русичів, тим більше, що про будь-які стосунки Русі з тими «Рюриковими» племенами протягом близько двох століть майже жодної згадки літопис не подає. Та й Москви серед тих згаданих у літописі «Рюрикових» міст ми не бачимо. Згадуються Новгород, Полоцьк, Ізборськ, Білоозеро, а Москви — немає.

Перша згадка про Москву датується 1147 роком. Мова йде, щоправда, не про місто, а про перевалочний пункт купця Степана Кучки, на який випадково натрапив, об’їжджаючи довколишні землі, суздальський князь Юрій Довгорукий. У підручниках з історії пишеться, що князь дуже вподобав собі ту важкодоступну, заховану в хащах місцину і вирішив побудувати там місто.

Наведена Татищевим «Повесть о начале царствующего града Москвы» свідчить, щоправда, що вподобав князь Юрій не так місцину, як Куччину жінку, бо, хоч і був жонатий, жив «другія жени многі приводя, веселяся». А що Кучці це «вподобання», ясна річ, не припало до душі, то князь, не довго думаючи, вбив того незговірливого Кучку й звив кубельце біля податливої молодиці.

Принаймні, літопис свідчить, що отого 1147 року «у день п’ятниці на Похвалу Пресвятої Богородиці» (4 квітня) гостював у князя Юрія Святослав Ольгович із сином своїм Олегом, котрий «поїхав попереду до Юрія і дав йому пардуса». Гостина ця (за літописним свідченням, бучна і пишна) відбулась, очевидно, в Куччиній вотчині, бо, посилаючи послів до Святослава, «Юрій сказав йому: «Прийди до мене, брате, в Москов». (17. 208).

Згадувана вже «Повесть о начале царствующего града Москвы» уточнює, що то була не просто гостина, а не що інше, як весілля Юрійового сина Андрія (за Синопсисом — Китая), якого Юрій женить на доньці вбитого ним Степана Кучки Улиті, незважаючи на те, що Китай-Андрій на той час уже також був жонатий. (17.314).

Якщо врахувати, що Російська Церква наполегливо претендує на спадкоємність християнської традиції від часів Володимирового хрещення, тобто від 988 року, то наведені вище факти краще будь-яких слів свідчать про те, що й через більш ніж півтора століття по хрещенню Київської Руси на Суздальщині ті християнські традиції ще й не ночували…

До речі, через 27 років після згаданого бучного весілля саме брати Улити — забрані малолітніми до Суздаля сини Степана Кучки Петро та Яким — разом із родичем третьої Андрійової жони-осетинки й стали вбивцями цього «боголюбивого» князя. Сталося це вже в Боголюбові, року 1174, місяця червня, 28 дня. «Любов» до князя була така велика, що боголюбівці кілька днів грабували дім княжий і доми посадників та тівунів. «Навіть із сіл приходили й грабували», — свідчить літопис, додаючи: «Так само було й у Володимирі» (на Клязьмі. — Г. М.). Сам же вбитий князь три дні пролежав на паперті церкви, аж доки Арсеній — ігумен Козьмо-Дем’янського монастиря — не присоромив священиків та не примусив їх унести тіло князя в божницю.

Але нас зараз цікавить лише те, що про Москву, яка ще й через кілька десятиліть згадується в літописі як сільце Кучкове, до 1147 року нічого не було відомо.

Про сам Суздаль, як уже мовилося, маємо згадку в літописі під роком 1024-им, у зв’язку із постанням волхвів. Пізніше, аж у 1096 році, це місто згадується в контексті воєнних дій між Ізяславом Володимировичем та Олегом Чернігівським.

Княжим містом Суздаль стає із 40-х років ХІІ ст. Принаймні, до цього часу Юрій Довгорукий, від часів якого якраз і починає активізуватися життя на тих майбутніх російських землях, із своїх воєнних походів незмінно повертається до Ростова. Лише під роком 1142 сказано, що Ростислав Юрійович (син Довгорукого) «пішов у Суздаль до отця свого». У році 1143-ому знову читаємо: «Вийшов Ізяслав Мстиславович із Переяславля до Юрія в Суздаль».

Саме з цього часу літописи фіксують активні контакти майбутніх російських земель з Київською Руссю, хоч «контакти» ці зводяться виключно до боротьби за опанування Юрієм та його синами князівств у власне руських землях, зокрема, й Київ-княжого столу, який Юрій Суздальський на короткий час посідав аж чотири рази: тричі був вигнаний, а востаннє, за однією версією, був отруєний киянами, за іншою — помер своєю смертю, перепивши чи переївши на святкуванні Вознесіння в осьменника Петрила. Обидві версії вірогідні.

Перша — з огляду на те, що упродовж усієї боротьби Довгорукого за Київський стіл літописи настійно фіксують негативну думку русичів про цього князя: «Він не вміє з нами жити» (17.219), «З Юрієм ми не вживемося», «А Юрія ми не хочемо». (17.243).
Друга — з огляду на характеристику князя, подану у Татищева: «Сей бо князь був… великий любитель жінок, солодких наїдків і пиття; більше про веселощі, ніж про справи і воїнство дбав, бо все те перебувало під владою і наглядом вельмож його і любимців…». (17.270).

Як би там не було, але навряд чи подібні «контакти» Суздальщини з Руссю «тягнуть» на те, щоб бачити в них спільність нашої історії, а тим більше, «братерську єдність» наших народів.

Ще більш «тісними» стали ці «контакти» за князювання Юрійового сина Андрія (Китая), який розпочав «братнє єднання» з Руссю з того, що, покидаючи «проти волі отця свого» Вишгород, куди був посаджений Юрієм у 1155 році після чергового завоювання Київського столу, вивіз (а простіше — вкрав) одну з найбільших святинь Русі — ікону Вишгородської Божої Матері, написану, за переданням, св. євангелістом Лукою на дошці столу, за яким обідала Богородиця. Отак собі — взяв і повіз у Суздаль! Кажуть, правда, що не довіз: Богородиця нібито не схотіла в столицю князя-злодія вступати. Не доїжджаючи Суздаля, коні стали — й ані руш! Змушений був Андрій, нібито, місто нове зводити, Боголюбовим назване, а в ньому — церкву Різдва Святої Богородиці, кам’яну, оздоблену ліпше всіх церков. Пізніше перенесена була чудотворна ікона у Володимир-на-Клязьмі, нову Андрійову столицю. Так і стала наша Вишгородська Богоматір — Володимирською, якою й понині пишається братній народ!

Думка боголюбивого князя Андрія щодо «єдіного отєчєства», щоправда, докорінно відрізнялася від думки сучасних «боголюбивих» мужів. Він був найпершим ідеологом і творцем сильної держави на суздальських землях, не тільки ніяк не пов’язаної з Київською Руссю, а навіть ворожої, здатної перевершити її красою і славою.

Уже з перших років свого князювання береться князь Андрій за розбудову нової столиці князівства — міста Володимира-на-Клязьмі, закликаючи із Київської Руси та інших держав майстрів-зодчих, живописців, які споруджують у Володимирі й майже точну копію Київських Золотих воріт, і церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що повторювала Київську, щоб не бути Володимиро-Суздальській княжій столиці гіршою від Києва — стольного міста історичної Руси.

Усвідомлюючи роль Церкви не тільки в духовному, а й у національно-політичному житті держави, князь Андрій уже в перший рік свого самостійного князювання здійснює заходи щодо створення в Суздальщині нової окремої єпископії (раніше єпископ був лише в Ростові), а потім і окремої Церкви, відділеної від Київської митрополії.

У 1160 році (лише через 3 роки після смерті свого «довгорукого» батька) Андрій звертається до Константинопольського Патріарха Луки Хризоверга з проханням вивести підпорядковані йому території з-під юрисдикції Київської митрополії та утворити на них окрему митрополію, зі своїм власним митрополитом. Хотячи, за словами літопису, «самовладцем бути в Суздальській землі», цей далекоглядний політик у ХІІ ст. розумів те, чого наші українські владоможці не можуть второпати й у ХХІ: ні про яку самовладність не може бути мови, якщо твої священики — твоє духовне, ідеологічне воїнство — підпорядковані центру, що знаходиться в країні-суперниці, а тому, якщо хочеш мати незалежну державу — створюй у ній незалежну Церкву!

Чому Лука Хризоверг відмовив Андрію Суздальському — невідомо. Очевидно, причина була в тому, що Ростово-Суздальські та прилеглі до них землі на той час ще далеко не всі були християнізовані, а без потужного місійного впливу Києва християнізація їх ставала вельми сумнівною.

Відмова Патріарха була болісним ударом по честолюбних намірах князя Суздальського перевершити Київ або хоч дорівнятися до нього. Але, коли не можна дорівнятися, самому підіймаючись вище, то можна ж спробувати досягти цього, опускаючи нижче суперника! Саме про це пише М. Грушевський: «Нащадки молодших Мономаховичів умисне намагалися підірвати Київ, щоб київські князі не мали значення, а їм щоб бути найпершими князями». (9.110).

У 1169 році, зазнавши, так би мовити, фіаско в «мирному змаганні» за першість, «боголюбивий» князь Суздальський збирає велике військо й вирушає на Київ. 20-го березня 1169 року Київ було взято.

«І грабували вони два дні увесь город, — пише літописець, — Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю…. Церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами…, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли майна безліч, церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони здіймали і вивезли в північні краї… Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими…, і стояв у Києві… стогін і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні…». (17.295).

Якщо хтось у таких історичних подіях здатний бачити доказ «братерської єдності народів» і «спільність» їхньої історії, то з таким же успіхом він може вважати, що й із татаро-монголами у нас теж були і «братерська єдність», і «общєє отєчєство», бо ж і тривалість наших «братніх контактів» із ними була не меншою, як із суздальцями, приміром, і лиха в нашій землі вони накоїли не менше.

Нам же слід запам’ятати, що саме ХІІ ст. було періодом активізації державного життя в північно-східних землях, заселених, як ми знаємо, не слов’янським, а угро-фінським населенням. Те, що з ХІІ ст. в землях тих князювали князі Київської династії (Мономаховичі), які, очевидно, мали в своєму оточенні певну кількість руського люду, ніяк не може бути доказом належності цих земель до Київської Руси як «єдіного отєчєства».

У Франції, як ми знаємо, королевою була колись Анна Ярославна, але Франція від того не стала Руссю, а французи — русичами, хоч у почті Анни до Франції приїхала також певна кількість руського люду. Та й ми не стали Литвою від того, що у нас колись повсюдно князювали князі литовської династії.

Аж ніяк не можуть бути доказом належності Суздальщини та інших північно-східних князівств до Київської Руси й претензії Юрія Довгорукого на Київський княжий стіл, який він аж чотири рази на короткий час посідав з допомогою зброї. Захоплював колись Галицький стіл угорський король Андрій і навіть садив на ньому свого сина Коломана (1214 рік), потім у 1227 році — Андрія… То, може, Угорщина від того Галичиною стала?!

Та й сам Юрій Суздальський дуже добре розрізняв поняття «Русь» і «Не-Русь», не раз нарікаючи на те, що «немає вже частки в Руській землі мені й моїм дітям» (17.222), хоч і він, і діти його мали свої «частки» в північно-східних землях. Те саме чуємо й од сина його Андрія, який після невдалої битви під Переяславом просить отця свого пошвидше вибиратись до Суздаля: «Ось нам уже, отче, тут, у Руській землі, ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підімо…». (17.250).

Доказом того, що ніколи Київ і Суздаль не сприймалися як «єдіноє отєчество» чи хоча б як братні, споріднені держави, а завжди були державами-антагоністами, державами-суперницями, є й варварське знищення Києва Андрієм Суздальським у 1169 році, що «стало підсумком київської доби в руській історії». (36.62).

Кінець ХІІ та початок ХІІІ ст. для Руси пройшли в боротьбі з половцями, чиї набіги на Русь стали в той час систематичними, та в міжусобицях, нерідко спровокованих усе тими ж суздальськими князями. «Нині Роман, зять мій, — дорікає, наприклад, у 1197 році Рюрик Київський Всеволоду Суздальському, — ворогом мені став не через кого ж, а тільки через тебе… І з Ольговичами я через тебе в неладу є…».

Але слід визнати, що князі наші й без чужого втручання вміли дуже «успішно» самоїдством і самознищенням займатися, продаючись сильнішому, переступаючи хресне цілування та з однієї коаліції в іншу переходячи.

Після Батиєвого нашестя дороги Київської Руси і її північно-східних сусідів розходяться остаточно. (36.109). Київ, що за якихось 70 років пережив два тотальних руйнування (суздальське й татаро-монгольське), занепадає. Центр державного життя переноситься в Галицько-Волинські землі, що мудрістю й міццю Романа Мстиславовича в 1199 році були об’єднані в Галицько-Волинську державу, яка продовжила існування Руси ще майже на півтора століття.

У першій третині XIV ст. Київська Русь стає частиною Русько-Литовської держави, а з ХV — Речі Посполитої Польської. Північно-східні сусіди переносять центр Володимиро-Суздальського князівства на Москву й заповзятливо творять Московську державу. Отже, й тут ні про яку «спільну колиску», «общєє отєчєство» немає й мови.

4. Таємниця татаро-монгольського іга

Дивним і загадковим залишається піднесення Московської держави під «кривавим татаро-монгольським ігом», перед самим носом у Орди.

Ну, самі судіть: «… постепенно вырастали новые города — Радонеж, Руза, Верея, Боровск, Серпухов, Кашира… Строились крепости… Копорье, Ямгородок, Орехов, Корела, Ладога, Изборск, Порохов… Москва становится сильной крепостью; предпринимается строительство белокаменного Кремля». (12.29).

І це все в той час, коли в руських землях татари вимагають, щоб князі самі руйнували свої власні, давно побудовані міста-фортеці, боячись зміцнення підвладних Орді земель. Так у 1259 році за наказом Бурундая князь Лев «розметав» міста Данилів, Стіжок і навіть Львів. Князь Василько змушений був розорити Кам’янець, Луцьк та свій рідний Володимир (Волинський). Навіть Данило Галицький змушений був власноруч знести укріплення свого улюбленого Холму.

Чи ті ординські хани геть усі далекозорістю страждали, що за тридев’ять земель фортеці рушили, боячись зростання міці підкорених, а тут — впритул не бачили, як Московщина в могутню силу перетворюється? Чи то, може, вони самі й створили її? Недарма ж бо більшість московських бояр татарами були.

А може, ті татари взагалі ні з якої Монголії не приходили, а споконвіку жили в тих північно-східних землях? Бо ж стверджують деякі дослідники, що таку силу-силенну кочового люду азійський степ просто не прогодував би. «Людський ресурс в азійських степах не міг дотягнути до критичної маси, здатної таким нестримним валом вихлюпнутись за межі регіону», — пише автор книги «Таємниця Великого Хреста» А. Маслов (20.78), ділячись, зокрема, ще одним цікавим спостереженням.

«Відкриймо, — пише він, — другий том академічної «Історії СРСР» — зведеної праці цілої плеяди високовчених мужів…, які без тіні сумніву запевняють читачів, що… на мініатюрі… XVI ст. зображена оборона міста Козельська в 1238 р. від татарів. При цьому ніхто навіть не пробує пояснити, чому, власне, і наступаючі, й оборонці — як два ніжинські огірки в одній банці — абсолютно не відрізняються одні від одних?..». (20.5).

Не відрізняються вони й на жодній іншій мініатюрі, в тім числі й на малюнку знаменитої Куликовської битви, на якому монастирському художнику навіть довелося над головою одного з воїнів написати: «Дмитрей», очевидно, щоб не переплутали з Мамаєм, обладунок якого хіба лише кольором відрізняється від Дмитрійового. Навіть мечі в одного й другого війська абсолютно однакові, ніби в одній кузні ковані… Та й обличчя і в тих, і в інших однаковісінькі, наче їх одна мама народила. Думається, що за 200 років «іга» мав би залишитися, бодай в усних переказах, опис зовнішності тих татаро-монголів, якщо їх, і справді, хтось бачив!..

У будь-якому разі всьому світові достеменно відомо, що за 200 літ перебування в Європі ті загадкові монголо-татари не залишили по собі жодного специфічного сліду, окрім створеної й розквітлої «під ігом» Московської держави, що на довгі століття зберегла й ординський спосіб управління, й побут, і звичаї, і безліч завідомо татарських боярських родів.

Але облишмо всі ці історичні загадки. Нас бо цікавить проблема «спільної колиски», в якій ми й до XV ст. російського «брата» не знаходимо, як не знаходимо поки що й «Вєлікой Россіі», з якою, як стверджують казкарі від історії, «Киевская Русь была всегда вместе».

5. Хто і коли підклав у Київськоруську
колиску зозулячі яйця, або Початок
московської казочки про «общєє отєчєство»

Ми простежили, що активізація державного життя на територіях майбутньої Великої Росії починається з середини ХІІ ст., з початком князювання в Ростово-Суздальському князівстві Юрія Довгорукого (1135 рік).

Як представник роду Мономаховичів, Юрій не може змиритися з тим, що йому і його дітям «немає частки в Руській землі», й не раз намагається оружно повернути цю «частку». Отже, князь Юрій добре усвідомлює, що його князівство знаходиться за межами Руси.

Можливо, згадана у Татищева його нехіть до державних справ якраз і була продиктована тим, що Суздальщину він вважає чужиною, не гідною його трудів.

Не вважає Руссю своє князівство і Юріїв син Андрій (Китай). Але у нього, що виріс і виховався в Суздальській землі, ставлення до Руси зовсім інше, ніж у батька. Якщо для Юрія Русь — рідна земля, батьківщина, в яку неодмінно треба повернутися, то для Андрія — то не тільки чужа, а й ворожа земля, яку будь-що треба перевершити і красою, і силою, а як це неможливо, то знищити як ненависну суперницю.

Отож, ні Юрій Довгорукий, ні Андрій Боголюбський нам у нашу Руську княжу «колиску» зозулячих яєць не підкидали. З’явились ті яйця в нашій «колисці» «заднім числом», тоді, коли самої «колиски» вже не існувало. Підклали їх московські казкарі за повелінням володарів розквітлої «під ігом» Московської держави. Сталося це вперше в ІІ половині XV ст., коли цар Іван ІІІ (1462 — 1505 рр.) сформував основне ядро Московської держави, підкоривши Новгород (1478 рік), Твер (1485 рік) та інші північно-східні князівства.

Убравшись у «державне пір’я», Москва починає претендувати на власну роль у міжнародній європейській політиці. Амбіцій додає й падіння в 1453 році Константинополя («Другого Риму») під ударами турків.

Сподіваючись на втрату Константинопольською Патріархією провідної ролі у Вселенському православ’ї, Москва поспішно проголошує себе «Третім Римом». «А четвертому — не бывати!», — додають зарозумілі московські володарі. Виникає потреба в історії, яка б довела легітимність московських правителів, рівність їх з іншими володарями європейських держав.

Московську історію глибше ХІІ ст. ніяк не протягнеш. До «ординців» — не прив’яжешся, бо їх Європа ідентифікує як варварів. Від них, навпаки, всіма силами «відв’язуватись» треба! Залишається Русь, якій таки колись якісь нинішні московські землі данину платили, та й у самій Суздальщині князі київської династії правили. (Ми вже говорили, що з таким же успіхом могла б на давньоруську спадщину претендувати Франція, бо там була королевою Київська русинка …). Так починають з’являтися в нашій «колисці» перші зозулячі яйця; так починається привласнення Москвою давньоруської спадщини.

В «Ілюстрованій історії СРСР» читаємо: «Идейным стержнем летописей и литературной публицистики этого времени (часів Івана ІІІ. — Г. М.) всё явственней становится мысль об исторической преемственности власти московских государей от киевских великих князей… В противовес настойчивой зарубежной пропаганде русская публицистика развивает тезисы о преемственности власти и исторических прав московских государей, возводя их в наследники византийских василевсов и римских императоров». (12.4). Це пише член-кореспондент Академії Наук СРСР Пашуто В. Т., підтверджуючи тим самим, по-перше, що ідея «единого отечества» і «общего наследия» вперше проклюнулася саме в XV-XVI ст., а по-друге, що тодішня Європа, яка все-таки знала тогочасну історію, ці ідеї «настойчиво» заперечувала.

Із тією «зарубєжною пропагандою» московити, ясна річ, не дуже рахувалися, і вже з 1485 року, після підкорення Тверського князівства, цар Іван ІІІ починає іменувати себе: «Великий князь всея Руси», а на московських монетах карбується: «Господарь всея Руси». Іван IV (Грозний) уже величає себе не Великим князем, а царем (1547 рік) і знову ж «Государем всея Руси».

Очевидно, саме в цей час, а можливо, й дещо пізніше — з «возшествієм на престол» Романових, які, як стверджує вже згадуваний А. Маслов, «без вагання віддавали розпорядження про знищення не тільки першоджерел, а й надто самостійних їхніх тлумачів» (20.116), — і з’явилася в Несторівському літописі та вклеєна сторіночка із відомостями про прикликання варягів та створення Рюрикової держави на території саме майбутньої Московщини. У такому разі стає цілком зрозуміло, чому відомі в свій час усьому світові князі Аскольд і Дір стають у літописі нелегітимними державцями — «простими дружинниками не княжого роду», яких Олег убиває, розчищаючи місце для «легітимного Рюриковича», прийшлого із майбутньої Московщини.

Не знаю, як кому, але мені здається, що ніякого вбивства князів Олегом на березі Дніпра взагалі не було, як ніколи не було й тієї міфічної Рюрикової держави, й Олег ні з якої півночі на береги Дніпра не приходив, а завжди жив у Києві, залишившись після смерті своїх князів правителем при малолітньому Ігореві — синові одного з них. Це, звісно, лише версія… Але хто пояснить, чому саме ЦЯ сторінка була вклеєна в Несторів літопис і чому в таких палких суперечках з приводу «норманської теорії» походження Руси ніхто ніколи не згадував, що теорія ця викладена на вклеєній сторінці?

У кожному разі, ми, нарешті, знайшли ту зозулю, яка «знеслася» аж у XV ст., прокукавши на цілий світ, що зозуленята з тих яєць вилупились… на 6 століть раніше, ніж самі яйця були знесені!

Отака-то цікава казочка…

  1. * Християнська Церква ознаменувала цю подію святом Покладання чесної ризи Пресвятої Богородиці, що відзначається 15 липня за новим стилем. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору