«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистикаГалина Могильницька. Хроніка великого ошуканства

І. Про канонічні підстави відділення Церков та утворення власних Патріархатів

Усі ми — громадяни будь-якої держави — живемо за її законами, виробленими та затвердженими відповідними законодавчими органами.

Подібно до цього, життя Церкви також регулюється певними законами. Головні християнські закони містяться в Святому Писанні та Святому Переданні. Проте є й такі, що встановлювалися найвищим церковним законодавчим органом. Таким органом є Вселенський Собор, тобто зібрання найвищих і найзаслуженіших святителів Церкви. Рішення такого Собору обов’язкові для всіх християнських Церков у всьому світі. Таких Соборів було 8.

Перший — Нікейський 325 року; Другий — Константинопольський 381 року; Третій — Ефеський 431 року; Четвертий — Халкідонський 451 року; П’ятий — Константинопольський 553 року; Шостий — знову Константинопольський 680 року; Сьомий — Нікейський 787 року. Восьмим був Ферраро-Флорентійський Собор 1439 року, який зробив спробу об’єднати Католицьку і Православну Церкви, але рішення цього Собору були невдовзі скасовані Православною Церквою. Тому цей Собор нею не визнається.

Між П’ятим і Шостим Соборами був ще один — Трульський 591 року. Він розглядав питання, які не були остаточно розв’язані на П’ятому Соборі, й частину тих, що мали розглядатися на Шостому. Тому його так і називають П’ято-Шостим.

Чинними для всіх християнських Церков є також правила Святих Апостолів, які були вироблені й освячені в апостольські часи, коли адміністративно-церковна ієрархія ще не була оформлена в тому вигляді, в якому існує сьогодні. Апостольський Собор відбувся в Єрусалимі в 51 році нової ери.

Усі рішення цих Соборів разом зі Святим Писанням та Святим Переданням і становлять канонічну основу (канон — істина, зразок, правило) життя Християнської Церкви.

Процес утворення Помісних Церков, відділення певної Церкви від Патріархату, під юрисдикцією якого вона перебувала, також регулюється відповідними канонами. Їх не надто багато, й виписані вони не надто чітко, очевидно, оскільки на час проведення останнього Вселенського Собору (це, як ми пам’ятаємо, 787 рік) процес утворення самостійних національних держав, а отже, й національних Церков у них, був ще в зародковому стані, й проблема ця не стояла так гостро, як постала пізніше.

Проте ще в правилах Святих Апостолів цьому питанню було приділено певну увагу. Так, 34-те Апостольське правило гласить, що кожен народ повинен знати свого першоієрарха, а отже, це правило визнає за кожним окремим народом право на власну Церкву зі своєю власною ієрархією.

Питання усамостійнення Церков із власним ієрархічним правлінням розглядалося й на Першому та Четвертому Вселенських Соборах, що зафіксовано в 6-ому правилі Першого та 17-му правилі Четвертого Собору. Обидва ці правила визнають, що канонічною підставою для усамостійнення Церкви є адміністративно-територіальний поділ.

Іншими словами: канони передбачають, що, по-перше, кожен окремий народ має право на власну Церкву зі своїм власним управлінням, а по-друге, що на власну самостійну Церкву має право кожна окрема країна (держава).

Отже, наше канонічне право на власну Українську Православну Помісну Церкву із власним Патріархатом начебто ні в кого сумнівів не мало б викликати.

Може, воно так би й було, якби ж не ті московські казки та не «добри молодци», що й досі втовкмачують ті казки в голови не тільки світовій православній громадськості, а й громадянам України. От як Ви гадаєте, шановний читачу, що сказали б, приміром, чехи, якби в Німеччині раптом канонізували якого-небудь їхнього гнобителя та взялися возити його ікону Чехією, правлячи молебні «за восстаніє Вєлікой Гєрманіі»? Або як відреагували б болгари, якби на їхній землі раптом котрась із Церков почала молитися за відновлення, приміром, Османської імперії?

Ви скажете: такого не може бути! А я Вам скажу: таке є! Тільки не десь у Болгарії чи Чехії, а у нас, в Україні! Возять українськими селами та містами ікону новомученика — імператора Російського Миколи ІІ — та вкупі з українською паствою ревно моляться (дослівно!): «О скорейшем восстании единой и неделимой Святой Руси» — тобто в Україні моляться за відновлення Російської імперії, або, точніше, за знищення України як незалежної Держави й перетворення її знову в російську провінцію.

І не слід дивуватися, що разом із духовенством Московського Патріархату моляться за це й тисячі — ні, мільйони! — українських громадян, вихованих не на історичній правді, а на казках, які їм і досі вбивають у голови «добри молодци» в рясах.

Ось, наприклад, що пише в своїй заяві «На круги своя», розповсюдженій через мережу Internet, митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел: «Необходимо сказать, что в последние десять лет в Украине могильницкими фальсифицируется история… Наше историческое прошлое с Россией — едино! Откуда началась, по разумению националистов, история Украины? Невежеством является их утверждение, что в 988 году было крещение Украины, а не Руси».

…«Исправители истории, основав свою концепцию на этнографии, отрекшись от славной русской истории, мечтая быть тем, чем быть без России не могут, впали в самообольщение и вводят в это состояние всю нацию… В основе их миропонимания лежит принцип «моя хата скраю». Это в политике именуется сепаратизмом». (Отак! Ну, хто з Вас, шановні читачі, міг коли-небудь помислити, що прислів’ям «моя хата скраю» — сепаратизм означується?!).

«Сепаратизм, — продовжує Високопреосвященний митрополит, — это предательство общих интересов страны (якої? — Г. М.), народа (якого? — Г. М.). Это ведёт к вырождению личности, ибо человек рвёт связи с прошлым — ценности для самосознания народа (яке «прошлоє» і який народ мається на увазі??? — Г. М.). Это движение к разрушению вековых исторических традиций, а коль будут разрушены эти столпы и скрепы нации (знову ж — про яку націю йде мова? — Г. М. ), то это приведёт к разрушению, к вырождению и исчезновению нации в Украине как таковой».

Чи зрозуміли Ви, шановні читачі, за яку «нацию в Украине» вболіває митрополит, щоб вона, часом, не виродилась та не щезла? Про яку «страну» йде мова? Боюся, що Ви того й не повинні були розуміти, бо то писано лише для тих, хто, як і сам митрополит, знає українську історію лише за Ємелиними казками. Для таких можна писати й отак: «Как раз вытравливание исторического самосознания в народах… является целью христианоненавистников в подготовке к приходу всемирного диктатора — антихриста».

Звідки ж вони можуть знати, що це сам Владика Агафангел якраз і займається не чим іншим як «вытравливанием исторического самосознания» в нашому українському народові, пишучи: «Киевская Русь всегда была вместе с Великой Россией… Киев без Великой России и в отдельности от неё невозможен ни в коем и ни в коем случае», а отже, доводячи йому (а заодно й усьому православному світові), що ніякого, власне, українського народу в природі не існує, бо де ж йому й узятися, як ми «всегда были… именно руськими людьми»? Та й держава наша Українська — це якесь непорозуміння, що виникло, як пише митрополит, «вследствие предательского беловежского сговора», вигадка «националистов», що «впали в самообольщение», бо ж «Киев без Великой России и в отдельности от неё невозможен»… Навіть прес-служба митрополитова, що опублікувала цитовану заяву, так і зветься: «Единое Отечество». Чи тільки історичним (даруйте) невіглаством продиктовані такі (та безліч подібних) писання? Якби ж то!..

Але митрополит Агафангел — далеко не пересічний ієрарх Церкви. Саме він, туляк, що ні мови, ні історії, ні традицій українського народу не знає, є представником від України на переговорах про долю Української Помісної Православної Церкви, які ведуться в Женеві між Російською та Вселенською Церквами.

Так що всі розмови про «єдіний народ» і «общєє отєчєство» — то не просто плід невігластва. То продумана лінія Російської Церкви, спрямована на те, щоб не допустити визнання світовим православ’ям справді Української, незалежної від Москви, Православної Церкви з Патріархатом у Києві.

Адже, якщо ми з росіянами — «єдіний народ», то не маємо жодного права посилатися в справі усамостійнення Церкви на 34-те Апостольське правило! А якщо й досі живемо в «єдіном отєчєствє», — то й вищезгадувані мною правила І та IV Вселенських Соборів нас не стосуються, бо там ідеться про різні адміністративно-територіальні одиниці, різні країни!

Отже, якщо вірити пропаганді духовенства, підлеглого Московському Патріархату, і представнику «від України» на переговорах у Швейцарії, то жодної канонічної підстави — ні національної (бо ж «єдіний народ»!), ні адміністративно-територіальної (бо ж «єдіноє отєчєство» і «общая історія») — для відділення від Московського Патріархату та створення власної Помісної Православної Церкви ми не маємо, і створення Київського Патріархату, справді, було неканонічним діянням, а отже, й усі Українські Церкви, окрім, ясна річ, підлеглої Москві, є неканонічними.

Це — якщо вірити промосковським політикам у рясах. Та чи можна їм вірити?! Ось про це й піде мова в цій книжечці, яку я прошу Вас, шановний читачу, прочитати розважно та вдумливо, як годиться тому, хто хоче зрозуміти правду про свою Батьківщину, про свій народ, про свою історію.

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору