«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаПубліцистикаЄвген Гуцало --- Ментальність орди

Гусячі багнети, або ж Г. Державін: «Поля и гради – стали гроби»

І. Князь П. Вяземський (1792–1878) у своїй книзі «Фон-Візін» висловив міркування, цікаві й сьогодні. «Общество наше, гражданственность наша образовались победами. Не постепенными, не медленными успехами на поприще образованности; не долговременными, постоянными, трудными заслугами в деле челове­чества и просвещения, — нет: быстро и вооруженною рукою за­няли мы почетное место в числе вооруженных держав. На полях сражений купили мы свою грамоту дворянства. Громы полтав­ской победы провозгласили наше уже бесспорное водворение в семейство европейское. Сии громы, сии торжественные, по­бедные молебствия отозвались в поэзии нашей и дали ей на­правление. Следующие эпохи, более или менее ознаменованные завоеваниями, войнами блестящими, питали в ней сей дух воин­ственный, сию торжественность, которая, может быть, в послед­ствии времени была уже более привычка и подражание и потому неудовлетворительна; но на первую пору была она точно истин­ная, живая и выражала совершенно главный характер нашего политического быта. Воинственная слава была лучшим достоянием русского народа: упоенные, ослепленные ею, радели мы мало о других родах славы. Военное достоинство было почти единою целью, единым упованием и средством для высшего звания народа, которое должно было вначале сосредоточивать в себе исключительно лучи просвещения, медленно разливавшегося по нижним ступе­ням общества. Военная деятельность удовлетворяла честолюбию народному и потребностям возникающего гражданства. Торжест­венные оды были плодами его воинственного вдохновения. Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек… Ломоносов, Петров, Державин были бардами народа, почти всегда стоявшего под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившегося к новым. «Тебя Бога хвалим!» — была ода их воинственных пес­нопений. Они поэты присяжные, поэты-лауреаты — победы еще более, нежели двора».

Цікаво, чи не правда? А хтось там буде пасталакати про незаангажованість мистецтва, літератури! Ось вам явна заангажованість у цілковитому блиску мілітаристського пафосу, причім дуже по-російському — й тільки по-російському. Гадаєте, що В. Маяковський був якимось відкривачем, коли глашатайствував: «Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо»? Попередників, усіля­ких одописців, у нього — цілі історичні лави, мало не з кожного рядка їхнього стирчать «колющий штык», бо ж — «гром победы раздавайся». Яке там «поприще образованности», які там «труд­ные заслуги в деле человечества и просвещения, — нет», нам та нашій літературі подавай «завоевания», «войны блестящие», «громы полтавской победы», «дух воинственный», «воинствен­ную славу», «военное достоинство», «военные песнопения», ось що потрібно від своїх бардів для «народа, почти всегда стоявшего под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившегося к новым». Я буквально зациклююся на повторенні цитат, бо такі вони розкішні, стільки в них гордості й самозамилування, стільки щирої негації до «лучей просвещения» — й водночас так захоп­лено про «воинственное вдохновение».

І як усе це знайомо — з учорашньої чи позавчорашньої дійс­ності, коли в радянських «мобилизованных и призванных» так само мало не з кожного поетичного рядка стирчав «колющий штык», «штык молодец»! Традиційне мислення багнетами — куди від нього подітися Ломоносову чи Державіну, та й ніхто так не ставив питання, щоб кудись подітися, все це в крові, а раз у крові — значить, кровне, ввібране з молоком матері.

II. Г. Державін у «Стихах на покорение Дербента графом В. А. Зубовым» славить полководця, чий меч «обагрится кровью противных Россам Персиян», і без недомовок заявляє, що метою цієї війни, зокрема, є розбій та грабіжництво:

О радость! Се валят уж к нам.
Слоны, богатством нагруженны,
Коврами Инда покровенны!
Народ по стогнам, по домам!
Сребро и золото лиется,
Как с неба благотворный дождь!

(Навесні 1796 року В, Зубов, брат фаворита Катерини II, на чолі російського війська вторгся в перські володіння в Дагестані, 10 травня взяв фортецю Дербент). У нього ж, в одописця Дер­жавіна, у творі «Песнь на победы Суворова» читаємо:

Пошел, — и где тристаты злобы?
Чему коснулся, все сразил.
Поля и грады — стали гробы;
Шагнул — и царство покорил!

Но ты, народ, подобно грому
Которого мечи в дали звучат!
Доколе тверд, единодушен,
Умеешь смерть и скорби презирать,
И с ним по вере побороть
По правде будешь лишь войною:
Великий дух! Твой Бог с тобою!
На что тебе союз? — О Росс!
Шагни, — и вся твоя вселенна.

Як сказав Пушкін про Державіна: «И, в гроб сходя, благосло­вил». Можна не сумніватися, що благословив і на вірш «Клеветни­кам России». Бо ж бачте, як лаконічно, карбовано мислив: «По правде будешь лишь войною». Як упевнено радив: «На что тебе союз? — О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна». А на самому по­чатку цієї «пісні пісень» як ото російський народ уміє «шагать»: «Шагнул — и царство покорил! Поля и грады — стали гробы». За логікою великодержавника Державіна виходить, що коли ото «шаг­ни, — и вся твоя вселенна», то й у цій вселенній неодмінно «поля и грады — стали гробы», бо такий уже непереборний буслаєвський характер оцього «шаганья» не вздовж, а впоперек історичного каменя.

Оця ідея «шагни, — и вся твоя вселенна» яскраво втілена Державіним у творі «На присоединения без военных действий к Российской державе таврических и кавказских областей, или на учиненный договорами с Оттоманской Портою мир 1784 года»:

Россия наложила руку
На Тавр, Кавказ и Херсонес.
И распустя в Босфоре флаги,
Стамбулу флотами гремит.

У творі «Песнь лирическая Россу по взятии Измаила» Державин малює титанічний образ Росса, який проснувся після кількох століть сплячки:

Он сильны Орды пхнул ногою,
Края Азийски потряслись,
Упали царства под рукою,
Цари, царицы в плен влеклись,
И победителей разитель,
Монархий света разрушитель
Простерся под его пятой:
В Европе грады брал, тряс троны,
Свергал царей, давал короны
Могущею своей душой.

І все це й тому, на переконання поета, що «с самого веков начала война народі пожирала, священ стал долг: рубить и жечь!». І знаменитий одописець буквально захоплюється: «О Росс! – О род великодушный! О твердокаиенная грудь!».

Звичайно, вінцем творчості Державіна є одичний цикл, присвячений Катерині II. Цикл за силою почуттів, можливо, дорівнюється до всього одичного циклу всіх радянських поетів, які писали про Леніна, Сталіна й Комуністичну партію, котрі, звісно ж, богоподібні, я к була богоподібною й імператриця, себто «Фелица». Отже, «Фелица» ­– Ленін, «Фелица» ­– Сталін, «Фелица» ­– Комуністична партія, і можна не сумніватися, що якби Державін жив після жовтневого путчу 17-го року, то він позмагався б за пальму першості – чи з Маяковським, який написав відому поему, чи з групою українських поетів, які склали «Лист товаришеві Сталіну від українського народу».

Які є вони, наші «Фелицы» всіх часів і народів пілдпером Г.Державіна?

Престол ее на Скандинавских,
Камчатских и Златых горах,
От стран Таймурских до Кубанских
Поставь на сорок двух столпах.

В величестве, в сиянье Бога,
Ее изобрази мне ты;
Чтоб сшед с престола, подавала,
Скрыжаль заповедей святых;
Чтобы вселенна принимала
Глас Божий, глас природы, в них.

Забыли бы свое равенство
И были все подвластны ей:
Финн в море бледный, рыжевласый.
Не разбивал бы кораблей,
И узкоглазый Гунн жал классы
Среди седых, сухих зыбей.
Припомни, чтоб она вещала Бесчисленным ее Ордам…

И всю в стязаньи бы вселенну
Я пред Фелицей зрел младой.

Чтобы вселенныя владыки
И всяк ту истину узнал:
Где войски Зороастр великий
Образовал и учреждал,
И где великую в них душу
Великая Фелица льет:
Те войски горы, море, сушу
Пройдут, — и им препоны нет.

Як бачимо, коли не «Фелица» здолає всю вселенну, то світо­ва революція і комунізм переможуть у всьому світі, а «скрыжаль заповедей святых» Катерини II сприймається не інакше, як про­грама КПРС.

Як стверджував великий одописець, «Фелицы слава — слава Бога», а наших богів уже пойменовано вище, й теж: «в величест­ве, в сиянье Бога»…

III. «Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек». Так сказав поет П. Вяземський, зауваживши, що Ломоносов — це співець народу, «праздновавшего победы или готовившегося к новым». Йому належить віршоване «Письмо о пользе Стекла», прозове «Слово о пользе Химии», сатира «Гимн бороде» («Боро­да предорогая! Жаль, что ты не крещена и что тела часть срам­ная тем тебе предпочтена»), але, без сумніву, найщирішим дже­релом його натхнення завжди були сановні царські особи. Ось «Слово похвальное Петру Великому», цитую: «Обыкновенно представляют его в человеческом виде. И так ежели человека Богу подобного, по нашему понятию, найти надобно, кроме Пет­ра Великого не обретаю». Здавалося б, слово таки про хімію, але ж у ньому: «Видим отца боголюбивого дщерь благочестивую, отца героя дщерь мужественную, отца премудрого дщерь прозорли­вую; отца, наук основателя, дщерь, щедрую их покровительни­цу». Хто ця «дщерь»? Цариця Єлизавета Петрівна.

Взагалі, серед його похвальних од — найбільше присвячено саме їй. Аж не віриться, що стільки можна написати об одній особі, навіть якщо вона царська. «Ода на прибытие Елизаветы Петровны из Москвы в Санкт-Петербург 1742 года по корона­ции», ода «На день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1746 года», «Ода на день восшествия на престол Елизаветы Пет­ровны, 1747 года», «Ода на день восшествия на престол Елизаве­ты Петровны, 1748 года», «Ода, в которой благодарение от сочи­нителя приносится за оказанную ему милость в Царском селе августа 27 дня, 1750 года» і т. д. А в одах — «благословенное на­чало тебе, богиня, воссияло», «нет на свете, кто б равен был Ели­завете», «мы смерть приняли за богиню», «науки, ныне торжест­вуйте: взошла Минерва на престол», і т. д. Скільки єлею пролито, які потоки красномовства, яка потужна екзальтація, — й за всім цим, безумовно, пафос раба, який стоїть у вічній позі — на колінах, і дух його не зводиться з колін.

А богорівний Петро І — «домашних побеждал и внешних супостатов»; «но если бы его душевны красоты изобразить могло притом раченье наше, то был бы образ сей всего на свете кра­ше»; «взирая на него, перс, турок, гот, сармат величеству лица геройского чудится и мертвого в меди бесчувственной страшит­ся»; «ваш Петр за широту пределов меч простер; блаженству росскому завиствующих стер».

Звичайно, тут не йдеться про розвінчання Ломоносова. Він писав: «Я знак бессмертия себе воздвигнул превыше пирамид и крепче меди… Не вовсе я умру». Тобто був упевнений, що ніхто й ніколи його не розвінчає, — як і Пушкін був упевнений: «Я памятник воздвиг себе нерукотворный… Нет, весь я не умру». Бо й для ліри Пушкіна «гром полтавских пушек», як і для Ломоносо­ва, був усе ж таки не просто «отголоском», як писав П. Вязем­ський, а животворним духом, який сповнював гордістю, бо й Пушкін був співцем народу, «праздновавшего победы или гото­вившегося к новым», а тому-то в його поемі «Полтава» гетьман Мазепа — це зрадник Росії і російського царя, а зрадники Украї­ни й Мазепи донощики Іскра та Кочубей — друзі російського царя й патріоти Росії, і, як бачимо, дуже важко порозумітися російському патріотизмові з патріотизмом українським, чи патріотнзмові російському з патріотизмом чеченським, інгушським, татарським… Ці патріотизми не існували ні для Ломоносова, ні для Пушкіна, ні для Державіна, ні для Достоєвського, так само не існують ні для їхніх послідовників, ні для їхніх дослідників: сило­ве поле шовінізму ніколи не втрачає особливостей своєї енерге­тики.

IV. Після польського повстання 1830-31 років О. Пушкін написав відому оду «Клеветникам России», — ця ода не давала спокою як сучасникам поета, так і тепер не дає спокою. Росій­ський поет, якого вважають геніальним, різко виступив проти польських повстанців, котрі боролися за свою незалежність. Поет вважав, що інтересам Росії суперечить існування суверенної Польщі, тобто — виступив на боці монарха й війська, які потопи­ли польське повстання в крові, тобто — «к штыку приравнял перо», й не металеве, як Маяковський, а гусяче: бо коли ти росій­ський патріот — і гусяче перо коле, як російський багнет!

«Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль ис­сякнет? Вот вопрос». Як бачимо, без слов’янських ручаїв поет не уявляв собі російського моря, а без них це російське море мало б висохнути. І така вже природа цього російського моря: воно неминуче має поглинати ці слов’янські ручаї (і, звичайно ж, не тільки слов’янські, а й усілякі-всілякі, бо воно всепоглинаюче), щоб таки перебути російським морем.

І коли йдеться про «інтереси» Росії, то навіть «божевільний» (як на царське судження) геній П. Чаадаев стає, як заведено, ціл­ком здоровим російським патріотом — і пише О. Пушкіну: «Я только что увидел два ваших стихотворения. Мой друг, никог­да еще вы не доставляли мне такого удовольствия. Вот, наконец, вы — национальный поэт; вы угадали, наконец, свое призвание. Не могу выразить вам того удовлетворения, которое вы застави­ли меня испытать. Мы поговорим об этом другой раз, и подроб­но. Я не знаю, понимаете ли вы меня, как следует? Стихотворение к врагам России в особенности изумительно; это я говорю вам. В нем больше мыслей, чем их было высказано и осуществлено за последние сто лет в этой стране. Да, мой друг, пишите историю Петра Великого. Не все держатся здесь моего взгляда, это вы, вероятно, и сами подозреваете; но пусть их говорят, а мы пойдем вперед; когда угадал… малую часть той силы, которая нами дви­жет, другой раз угадаешь ее… наверное всю. Мне хочется ска­зать: вот, наконец, явился наш Дант… может быть, слишком пос­пешный. Подождем».

Цікаво довідатися, що вірші О. Пушкіна «Клеветникам Рос­сии» і «Бородинская годовщина» разом з віршем В. Жуковського «Старая песня» видано окремою книжкою під назвою «На взя­тие Варшавы». Отже, ці речі свідомо поставлено в один ряд із переможними фанфарами і феєрверками, якими відзначено «взяття» Варшави, а О. Пушкін «взяв» Варшаву ще й у російській поезії, не дослухавшись народної мудрості: де взяв — там і пок­лади. Але ж варто йому було «взяти» Варшаву, як в очах П. Чаа­даева одразу ж неймовірно виросли масштаби його таланту: «Вот, наконец, вы — национальный поэт». А якби в «послужному спис­ку» поета, припустімо, не було б оди «Клеветникам России», де вславлено російський шовінізм, то він би не відбувся як націо­нальний поет, і тільки таким чином можна відбутися? Ох, цей справді «слишком поспешный Дант…» Річ у тім, що він не міг не написати оду «Клеветникам России», і написав, і був радий, що написав. Ф. Достоєвський: «Я, как и Пушкин, слуга царю».

Як іще зовсім недавно — слуги партії, підручні партії. Хіба не та сама партія? Партія великодержавників.

«Ненавидите Вы нас», — писав О. Пушкін у «Клеветниках России». Звичайно, це почуття він точно підмітив, тут йому не відмовиш у об’єктивності. Та ж і вагомі причини для такого по­чуття! У всіляких там, ясна річ, «клеветников России…»

V. Поет В. Жуковський у творі «Певец во стане русских вои­нов» (1812) писав:

И ты, наш Петр, в толпе вождей.
Внимайте клич: Полтава!
Орды пришельца — снедь мечей,
И мир взывает: слава!
Давно ль, о хищник, пожирал
Ты взором наши грады?
Беги! Твой конь и всадник пал;
Твой след — костей громады;
Беги! и стыд и страх сокрой
В лесу с твоим сарматом;
Отчизны враг сопутник твой;
Злодей владыке братом.

«Сармат» — це, звичайно, Мазепа, він же — «ворог вітчиз­ни» і «злодій». Для В. Жуковського війна 1812 року, Бородінська битва — це національно-визвольна боротьба, що пробуджує у ньому ну буквально лавину риторичного пафосу, й це зрозуміло, проте Полтаву, й це також зрозуміло, він, монархіст, ніколи не зміг би потрактувати як національно-визвольну боротьбу україн­ського народу, тому-то український гетьман і «сармат», і «злодій», і «ворог вітчизни». Та звісно, що Росії, бо в поетову голову й думка не могла закрастися, що в Мазепи зовсім інша вітчизна, якій він не ворог, а патріот, і в нього «ворог вітчизни» — це Петро І.

Цікаво в умовах нинішнього дня реанімувати вірш панегірис­та й одописця В. Жуковського «На мир с Персиею» (1828).

Мы вспомнили прекрасно старину;
Через Кавказ мы пушки перемчали;
В один удар мы кончили войну,
И Арарат, и мир, и славу взяли.
И русский в том краю, где был
Утешен мир дугой завета,
Свои знамена утвердил
Над древней колыбелью света.

Хіба ж не заграє серце у придворного поета, що «в один удар» ота безмежно далека й безмежно чужа «древняя колыбель света» стала російською. І ні в цих віршах, ні в подібних поети й словом не затнуться, що «в один удар» порушуються чиїсь там права людини, для них ці права людини завжди розумілися одна­ково — чужа земля повинна належати їм за природою менталь­ності й за силою зброї, й лише тепер «русскоязычное население» тамтешнє заговорило про права людини, але тільки про свої пра­ва людини, а не якісь інші, коли, на жаль, залунали гіркі «песни беженцев». «И Арарат, и мир, и славу взяли», тепер-от Арарат треба віддавати, а віддавати ой як не хочеться, бо ж звиклися тільки брати, і, як бачимо, немає миру, та й слава дуже сумнівна.

VI. Які інколи могли чи можуть бути причини до всіляких військових виправ, походів, агресій? Здавалося б, ці причини ма­ють бути детерміновані, історично обумовлені, мати логіку й глузд. Та чи завжди це так, чи завжди є бодай логіка й глузд? У книзі В. Валишевського «Петр Великий. Дело» читаємо: «Мысль напасть на Швецию явилась, кажется, у Петра только в 1698 году, во время пребывания его в Вене. До тех пор его военные замыс­лы влекли его скорее на юг. Он по-прежнему был сердит только на турецкого султана; но когда в бытность его в Вене император, на помощь коего он рассчитывал, уклонился исполнить обеща­ние, подвижной ум молодого царя принял тотчас же иное на­правление. Ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию.

Впрочем, и воинственные стремления его предшественников постоянно колебались между югом и севером, прельщаемые то Черным морем, то Балтийским, или провинциями, пограничными с Польшей. Это стремление к расширению было вполне естест­венно в «молодом и сильном народе; но его напрасно идеали­зировали и драматизировали впоследствии, называя «делом объединения». Правда, все народы во все времена заявляли при­тязания на расширение пределов родной страны за счет своих соседей, и Петр только благодаря своей счастливой звезде сохра­нил в этом отношении известную меру справедливости, логики и правды».

Ох, ця відома міра справедливості, логіки й правди Петра І, скажімо, стосовно України, особливо ж ця відома міра справед­ливості, логіки й правди прикладається до всіх процитованих без­пардонних міркувань, до цього розгулу буслаєвщини, до оцього: «ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию». Та ще оце: «расширение пределов родной страны за счет своих соседей». А хіба в сусідів — не така сама рідна для них країна, не така сама рідна для них земля? Ох, ця «известная мера справедливости, логики и правды»! Атаки добре «известная», і ця її «известность» не минає з часом, як не минає характер «логики и правды».

Перегортаючи белетризовану біографію Суворова (автор О. Михайлов), натрапив ось на такі місця в книзі, що характери­зують ментальність російського полководця.

На стор. 305: «Мечтая в Херсоне о боевом поприще, Суворов колебался, выбирая между возможностью «большой» войны с Оттоманской Портой и уже начавшейся «малою» войною с вос­ставшей Польшей. В попытках поляков вернуть себе государс­твенную независимость он видел в соответствии со своими мо­нархическими воззрениями угрозу русскому престолу. Следя за развернувшимися в Речи Посполитой событиями… сердито пи­сал Хвостову: «Там бы я в сорок дней кончил». Как показало время, в словах его не было ни малейшего хвастовства».

Хіба в Суворова, як і в Петра I, не та сама «известная мера справедливости, логики и правды»?!

На стор. 333: «Суворов стал было розмышлять о предложенной ему персидской экспедиции, но скоро нашел, что следует подождать войны более значительной, встречи с противником более грозным. Потом он сожалел о своем отказе, но поправить ошибку было поздно».

Отже, якби Суворов не припустився ось такої прикрої помил­ки, то побачили б полководця не тільки в баталіях на полях Європи, а й у Персії, яка, безумовно, є далекою окраїною Росії, найдальшою: біля омріяних справіку — і завжди чомусь таких недосяжних — теплих морів, де б він утвердив свою «науку побеждать».

VII. Задумавши свій щоденник, Ф. Достоєвський — він відчу­ває свої масштаби! — намагається розмовляти зі всією Росією; він вимірює Росію своєю особистістю, а свою особистість вимірює Росією. Він заявляє: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Хоч би й що самі великороси писали про Пушкіна, постійно висвячуючи його на національного генія, але, звичайно, в їхніх очах він не міг би бути генієм, якби так зване «польське питання» розглядав не в контексті «інтересів Росії», а він розглядав саме так, він тут ніяк не міг піднятися до усвідомлення Тараса Шевченка, котрий, ска­жімо, розумів і трагедію Кавказу, і трагедію киргизів і т. д. А Ф. Достоєвський, цілком по-пушкінськи вважаючи себе слугою царя, по-царськи мислив суто імперськими зарозумілими понят­тями: що «ми» найсильніші, що війна освіжає повітря, що хрис­тиянство благословляє війни, що Константинополь повинен нале­жати «нам». А якщо Константинополь не хоче належати Росії, а якщо Захід теж не хоче такого перерозподілу, то що? Але це вже не обходить великого оракула, він чомусь не може перейня­тися — а як на це дивляться з константинопольської сторони чи зі сторони європейської? Бо такий погляд з незрозумілих причин чомусь атрофовано в усієї безбережної ментальності народу, хоч письменник і глибоко узагальнює в образі Федора Карамазова саме тих із суспільного середовища, хто, здається, й не здатен дійти до такого аналізу, хто начебто й покликаний дійти, але, навпаки, вони теж є носіями подібних ідей — «в большинстве это все-таки была лишь грубая масса мелких безбожников и крупных бесстыдников, в сущности тех же хапуг и мелких тира­нов, но фанфаронов либерализма, в котором они ухитрились разглядеть лишь право на бесчестье». Ф. Достоєвський послідов­но й глибоко міркував над законами розвитку людського духу, так само — над законами розвитку російського духу, утверджу­вав національну духовну самостійність «наших», помічаючи й відстоюючи цю духовну самостійність у найрізноманітніших ви­явах і швидкоплинного побуту. Він виступав за єднання всіх слов’ян, але неодмінно — із народом російським, а як відбувало­ся це єднання колись і тепер — ми бачимо нині, з вищої сходин­ки історичної піраміди. Превалюючі над усім «інтереси Росії» не дають спокою Ф. Достоєвському, як і будь-якому іншому великоросу-монархісту, і хай у його розумінні «інтересів Росії» знаходи­мо якісь там відмінні нюанси, та суті справи це не міняє в найго­ловнішому: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Отож, відчуваючи ще й це покликання бути «слугою царю», переживаючи за майбутню долю Росії, він неодмінно в коло власних інтересів включає «вопро­сы о границах, окраинах, морях и проливах, о Константинополе и проч., и проч.». Ох, це грандіозне мислення окраїнами, морями, протоками, Константинополем! Чужими протоками, чужим Кон­стантинополем! Але, звичайно, по-іншому й бути не може у спон­танного й щирого співця «безодні» російського духу, він сам час­тина тієї «безодні», вона мислить його розумом і натхненно почувається його почуттями, невпинно побивається над своїм, «безодні», виживанням у майбутньому, втілюючи у собі й май­бутню загадкову долю Росії.

Ф. Достоєвський прагнув нових формул ідеалу — і чи мис­лення окраїнами, протоками, Константинополем що вчора, що сьогодні є пошуками оцих нових формул? І чи це ж саме мислен­ня щось додавало й додає до «всеединения людей на основаниях всеобщего уже равенства, при участии всех и каждого в пользо­вании мира сего»? Суперечливий Ф. Достоєвський, що й казати, амплітудою цих суперечностей вимірюється письменник, так, він і в суперечностях великий — як і велика ментальність, яку уособ­лює, але чи легше від того, скажімо… Константинополю, на який і зазіхає ця ментальність у супрязі з генієм Ф. Достоєвського?

VIII. Російське письменство славило війни — й загарбницькі війни також. Письменник О. Бестужев-Марлінський знайшов такі криваво-оргіястичні фарби у своєму слові про історію: «Она буяни­ла и прежде, разбивая царства, ничтожила народы, бросала героев в прах, выводила в князи из грязи; но народы после тяжкого похме­лья забывали вчерашние кровавые попойки, и скоро история обо­рачивалась сказкою… наша история, созданная нами, для нас жи­вущая. Мы обвенчались с ней волей и неволею, и нет развода. История — половина наша, во всей тяжести этого слова».

Бачте, оберталася казкою! Моторошна казка, й у цій мото­рошній казці український народ, розуміється, грає певну роль казкового героя.

Візьмімо відомого белетриста І. Лажечникова (1792-1869). Його перу належить роман «Последний новик» — з часів Північ­ної війни, яку вела петровська «Россия молодая» за вихід до Бал­тійського моря.

Виявляється, агресія — це всього лиш пошук «виходу» до Балтійського моря, а цей «вихід» украй потрібний для «России молодой», щоб здобутися на «історію-матір» та «землю-матір», отож, очевидно, за російськими істориками та філософами, і не­обхідний, і справедливий, і в даному разі, з їхньої точки зору, не йдеться про якісь міжнародні правові норми, про права людини. (А в який спосіб залементувало «русскоязычное население» кіль­ка років тому в Балтії, коли прибалтійські народи рішуче заявили про свої таки історичні «права людини» на рідній землі!) Романіст І. Лажечников, пишучи про цю Північну війну, визначив своє кредо. «Чувство, господствующее в романе, есть любовь к отчиз­не. В краю чужом оно отсвечивается сильнее; между иностран­цами, в толпе их, под сильным влиянием немецких обычаев, вид­нее русская народная физиономия. Даже главнейшие лица из иностранцев, выведенные в моем романе, сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Везде родное имя торжествует, нигде не унижено оно — без унижения, однако же, неприятелей наших того времени, которое описываю».

Цитати — й емоції. Чужі цитати — й мої емоції. Який потуж­ний в історичного белетриста заряд національної гордості і на­ціонального самолюбування! Як прекрасно бачиться поміж іно­земців, у натовпі їхньому, поміж німецьких звичаїв «русская народная физиономия»! Ось ти прийшов із війною на чужу тери­торію, вогнепальною зброєю та ж і сокирою, звичайно (а якими ж іще методами, коли «есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России… не при­шла еще пора для развития умственного». — М. Шелгунов), від­чайдушно прорубуєш вікно в Європу, а в цей час «главнейшие лица из иностранцев… сердцем или судьбой влекутся необоримо к России», й це незважаючи на те, що їх же самих, іноземців, позбавляють як історичної батьківщини, так і історичної перс­пективи. Якісь заморочені іноземці? Чи такими замороченими їх захотілося побачити белетристові І. Лажечникову, який пишаєть­ся, що, бачте, ну буквально ж скрізь рідне ім’я торжествує, ніде не принижено, та й — ось який він письменник-патріот, і тут він ще й сам собою не мимохіть пишається! — не принижено й «неприятелів наших того часу», хіба ж не апофеоз національної самосвідомості?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя?

У романі «Останній новик» змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто і «псевдопатріоткою», і «псевдодипломаткою». Чому? Тому що письменник бачить егоїстичну корис­ливість баронеси саме в її патріотизмові, якого, ясна річ, він не сприймає й не розуміє, бо ж його уява потребує іноземців, які «сердцем или судьбою влекутся необоримо к России». Хто не 3 нами — той проти нас, і за таких людоїдських переконань цілком природний патріотизм баронеси, яка бажає добра своїй землі й своєму народові, у І. Лажечникова обертається на псевдопатріотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з «неприятелей наших того времени». З цього письменницького пасажу видно, як російські літератори, наче на конвеєрі, вміли фабрикувати для себе ворогів і, звичайно ж, не тільки самі літе­ратори: починалося із зазіхань, із своєрідно потрактованих «інте­ресів Росії», з військового наступу, й тоді вже підпрягалися мис­лителі, філософи, віртуози пензля, звуку, слова, архітектурної пластики, славлячи, пересмикуючи, перебріхуючи, зводячи на­клепи й т. д., але ж, безумовно, все це з високопатріотичною метою, в ім’я «единой и неделимой» — завжди, власне, й тоді, коли «єдиная и неделимая» ще тільки формувалася ось у такий спосіб.

В О. Михайлова є книга «Суворов» (у відомій серії «Жизнь замечательних людей»), 1757 рік, російська армія воює в Пруссії, восени бере Кенігсберг. Письменник пише, що «в перерывах между боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигс­берг, столицу новой российской провинции». Як бачите, щойно зайняли, а вже — російська провінція, причім, звичайно, глибо­ка, бо ж далеко від Москви. (І як тут не згадати історика С. Со­ловйова, що «народонаселению» було заказано дороги на землі обігованого Заходу, де б його історія-мачуха стала історією-матір’ю, а земля-мачуха стала б землею-матір’ю!) Тут, у величезно­му Кенігсберзькому замку, палаці попередніх володарів прусських, Суворов відвідує «балы-машкерады», бо ж любить буйна російська душа погуляти й загуляти. На «балу-машкераде» один із героїв каже: «Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге». Ось бачте, «славный русский город Кенигсберг», теперішній Калінінград: а Іммануїл Кант, виходить, таки справді знаменитий калінінградський учений… а Севастополь «город русской славы…», а Порт-Артур «город русских моряков».

І коли поема О. Блока «Скіфи» є піснею пісень панмонголізму, то поет не єдиний тут трубадур на голому, так би мовити, ґрунті, а в нього попереду цілий ряд перейнятих мілітарним пафосом інших трубадурів, скажімо, Дмитрієв, котрий, служачи у гвардії, славив російську армію — багатолику орду.

Се веют шлемы их пернаты.
Се их белеют знамена,
Се их покрыты пылью латы,
На коих кровь еще видна!
Воззри: се идут в ратном строе!
Всяк истый в сердце славянин!
Не Марса ль в каждом зришь герое?
Не всяк ли рока властелин?
Речешь — и двинется полсвета,
Различный образ и язык:
Тавридец — чтитель Магомета,
Поклонник идолов калмык.
Башкирец с меткими стрелами,
С булатной саблею черкес
Ударят с шумом вслед за нами
И прах поднимут до небес!

Звичайно, така орда здатна підняти прах до небес, не те що придушити польське повстання, і саме в цієї орди поет бачить, де «всяк истый в сердце славянин!», це ж треба так уміти бачити, а за волелюбними поляками й не зауважиш, де «всяк истый в сердце славянин», мабуть, що ні, бо ж оружно й борються проти наступу цієї орди.

В 1714 році, розбивши біля Аландських островів шведський флот, Петро І вигукнув: «Природа произвела Россию только одну: она соперницы не имеет!»

Еге ж, як ота бабина дочка: ніяка дідова дочка їй і не рівня, і не суперниця, навіть така думка не закрадеться бабиній дочці в голову, а раптом закрадеться — горе дідовій дочці. Горе дідовій доч­ці — на горе ж таки бабиній дочці, яка, однак, цього не усвідомлює.

За відомою формулою «Франція — це я», російськими одописцями розумілося, що, скажімо, Катерина II — це Росія. О. Гер­цен писав, що «тесная близость литературы и правительства ста­ла еще более явной во времена Екатерины И. У нее свой поэт, поэт большого таланта; он пишет ей послания, оды, гимны и са­тиры, он на коленях перед нею, он у ее ног, но он вовсе не холоп, не раб. Державин не боится Екатерины, он шутит с нею, называет ее «Фелицей» и «киргиз-кайсацкою царевною». Порою му его находит слова совсем иные, нежели те, в которых раб во пе вает своего господина».

І все ж таки у Державша це суто рабська, суто холопська позиція, хоч інколи він і жартує з «Фелицею». Й хіба не такою самою Катериною II для Маяковського і Горького виступав зго­дом Ульянов-Ленін, і такою самою «Фелицею» для незчисленної раті одописців виступав пізніше Джугашвілі-Сталін, і такою са­мою «Фелицею» тривалий час була для всіх нас Комуністична партія, хоча з ними вже ніхто ніяких жартів не дозволяв (добре ж відчувалося, що «Фелица» — але не та), й дух рабської покори торжествував — що в імператорській естетиці, що в естетиці то­тального червоного терору.

IX. Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Німецький експерт Клаус Гольдман стверджує: коли піс­ля війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам’ятки декоративно-приклад­ного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали по­вернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в мос­ковських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме — власні зло­діяння, скажімо, в Биківні чи в Катині приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею «Слова о полку Ігоревім» було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору — й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк.) Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим «кувшинным рылом», що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарев, В. Распутін, Ю. Кузнецов, Е. Лимонов заявляють: «То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не рести­туции, а репарации. Для России признание проблемы возвраще­ния произведений искусств — акт капитуляции. За каждую вы­данную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России».

Ось так. Ось який нинішній суд, ось який суд і відродженої Росії, однаковісінький, і вона, як бачимо, не уявляє свого відрод­ження без мозаїк нашого Михайлівського Золотоверхого собору, без інших історичних наших скарбів, бо повернути все це Ук­раїні значить не відродитися, значить капітулювати перед Украї­ною, чужі реліквії — це вже «исконно» російські реліквії, так само як «исконно» російськими є окуповані японські острови Курильської гряди, не віддамо, не підпишемо акту капітуляції!.. І все це свідчить про щире бажання повернутися у цивілізований світ, про яке неодноразово заявляє російський президент? Ні, це швидше свідчить про одне й те саме бажання, щоб цивілізований світ танцював під дудку, що звучала й звучить із-за кремлівських мурів.

Як сьогодні — так і вчора, бо ж — тисячолітні культурні тра­диції, як то переконано мовив академік-патріот Д. Лихачов. А яка ж вона, тисячолітня любов-злодійка, як то мовиться, до культу­ри? А ось яка. Відомо, що син Юрія Долгорукого суздальський князь Андрій Боголюбський 8 березня 1169 року сплюндрував Київ, вирізаючи до ноги навіть малих дітей. За тисячолітніми таки традиціями — бо як і коли без них у тисячолітній імпе­рії? — «матерь городов русских» нещадно поруйновано й люто пограбовано. На північ возами відправлено всілякі коштовні речі, а ще ж церковне начиння, ікони, рукописні книги. На вози паку­валися київські літописи, київські літературні скарби, отже, таки вартісним було красне слово, таки високо поціновувалося навіть на розбійному ринку, інакше б не йшли кривавим розбоєм на Київ — і не вивозили б. Ох, ці вже традиції грабувати й потім видавати за свої мистецькі цінності, й потім, бачте, з тисячоліт­ньою впертістю й переконаністю заявляти, як це в одному ряду чинять академік Д. Лихачов та сумнозвісний Е. Лимонов — не віддамо, бо ж «для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции». Ось яких вершин сягає мілітарна національна гордість, таки «нельзя уйти от самих себя…», хоч академіку начебто хочеться (а як хочеться — добре бачимо), та й «нужно ли менять характер?» — запитує в газеті «Известия» від 15 жовтня 1994 року відомий російський теат­ральний діяч Марк Захаров. Отже, задумується чоловік і над ха­рактером, і над потребою міняти. Він скаржиться, що природа не подарувала «нам» річки, схожої на Ніл, котра, наче надточний ме­ханізм, своїми родючими розливами формувала б у людей відчуття космічного ритму, закладала його в генетику і перетворювала потім на потужний стимул для формування найдревнішої циві­лізації… Мимоволі торопієш! Та про яку найдревнішу цивіліза­цію, схожу на цивілізацію Єгипту, можна говорити, коли росій­ський народ — порівняно молодий народ, отож і найдревнішої цивілізації в нього просто не може бути, а є порівняно древня, і є в російського народу відчуття космічного ритму, тому що є у всіх, і цей його космічний ритм виражається в уже сказаному «бродяча Русь». І ця «бродяча Русь» має тепер не одну річку, як Ніл, а багато — і Волга, і Об, і Єнісей, і Амур, які в найдревніші часи належали іншим племенам та народам, і ці річки в найдрев­ніші часи таки формували у цих племен та народів почуття кос­мічного ритму, то чому ж ці річки, діставшись росіянам, не мо­жуть сформувати у них таке важливе почуття космічного ритму? То Стамбул-Візантію-Константинополь подавай, то Ніл подавай. «И на Тихом океане свой закончили поход». Але ж, бачимо, й по нинішній день не закінчили — навіть у візіях. Отже, таке необ­хідне почуття космічного ритму досі не сформовано: воно, вияв­ляється, така сама мачуха, як і земля-мачуха та історія-мачуха.

Далі Марк Захаров стверджує, що й процесуальне мислення у «нас» не таке, як в інших, і природна схильність до правового сприйняття дійсності накульгує, бо начебто «наша» земля поз­бавлена «одушевленого» ритму. Що ж виходить? Виходить, що «одушевленого» ритму таки нема — а чи не був той ритм тоді, коли існувало князівство Московське? — що цей ритм московити самі розтрусили по світах, і, мабуть, єдиний є спосіб, щоб не так здобути, як повернути собі втрачений «одушевлений» ритм, але ж повернути означає вже «капітуляцію» перед самими со­бою, не тільки перед кимось, а «бродячая Русь» ніколи не капі­тулює перед «бродячою Руссю», отже, про так зване «правове сприйняття буття» можуть лише розводитися окремі диваки-напівпатріоти, і, звісна річ, що не диваки-патріоти, бо правового сприйняття буття російська ментальність не допускала, не допус­кає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто категоричний? Хотіло­ся б і помилитись.

Марк Захаров зазначає (як і «наші геніальні історики та «фі­лософи», котрі, на мою думку, теж позбавлені правового відчуття буття), під впливом яких стихій і географічних величин формува­лась російська вдача: мовляв, «равнинное существование с не­предсказуемым количеством дождливых и солнечных дней очень располагало к мечтам о щуке, которая демонстрировала бы тру­довую доблесть: «По щучьему веленью, по моему хотению…» Иногда вместо щуки мерещилась золотая рыбка». Мені б до цієї благодушної і вайлуватої філософії (також без правового сприй­няття буття) хотілося б додати, що інколи ця щука поставала Кримом чи Амуром, Туркестаном чи Кавказом, а золота рибка поставала то забраними в Україні художніми цінностями, то досі не повернутими — захопленими як військовий трофей — скарба­ми царя Пріама.

Марк Захаров (патріот чи напівпатріот — дивлячись із чиєї позиції, бо коли мова заходить про російський патріотизм, тут багато непередбаченого) слушно запитує: «Может быть, настало историческое время, когда собственным характером нужно не только любоваться, гордиться, упиваться его удалью, но подумать хотя бы в принципе о его частичном изменении?»

Слушне запитання (тут відомий театральний діяч перегу­кується з відомим академіком), за цим запитанням стоїть і бажан­ня частково змінити вдачу. А чи вдача міняється? Навряд. Вдачу треба поставити в такі умови, щоб вона й відчула необхідність такої зміни, й таки почала мінятися. Але чи вдача саму себе пос­тавить в такі умови? Сумніваюсь. Вдачу в такі умови мають пос­тавити самі обставини, які не обдуриш і не переступиш. Та чи є в самого народу таке усвідомлення, та чи є в його політичних проводирів і духовних пастирів таке розуміння? Навіть коли є, то лише в одиниць — білих ворон, а решта ворон — усі чорні, й не побіліють. У противному разі (уявімо собі!) забулася б і щука, і золота рибка, й Україні було б повернуто її мистецько-художні скарби, й зовсім би це не означало капітуляцію — в її розумін­ні — Росії перед Україною, а таки правове сприйняття буття. Чи це можливо? Якісь химери, чи не правда? Ще процитую — виб­ірково. «Я вовсе не надеюсь, что люди, превратившие труп Лени­на в кумира, а сталинский портрет в чудотворную икону, поймут свое глубокое нравственное и историческое заблуждение и при­мкнут к живительному потоку целебной российской мудрости… Я всего лишь питаю слабую надежду, что мы наконец сообща почувствуем некоторое несовершенство нашего характера, отде­льных традиций — и отдадим должное нашим бывши?, вра аг» немцам, что прошли путь духовного покаяния, превративш сь в Щедрый и веселый народ, сумевший подняться над cn ради ми ужимками гитлеровского тоталитаризма».

Театральний діяч каже, що він зовсім не сподівається… щ0 він лише має слабесеньку надію. Що правда, то правда: важко сподіватись не тільки йому, а й усім іншим. Хоча, звичайно, кор­тить плекати бодай малесеньку надію, бо як же без надії? І гово­рить про німців — недавніх ворогів, які, зокрема, ще й покаялися перед євреями за єврейський геноцид. Театральний діяч і не заї­кається, щоб росіяни, подібно до німців, покаялися за геноцид, скажімо, щодо українського народу чи щодо казахів («подбрю­шье» Росії, О. Солженіцин), бо якщо тільки в думках припустити можливість покаяння перед українцями, це б означало, бачте, «капітуляцію» лише в думках, насправді покаятись — це б озна­чало вже реальну капітуляцію Росії перед Україною, а тут же мало каятися один лише раз, а за майже чотириста років, то це ж скільки разів треба викидати білі прапори? Ніхто й ніколи не покається, це безсумнівно, й даремно театральний діяч споді­вається, що Росія здатна обернутися на веселий і щедрий народ, як то сталося з німцями. Обломов є Обломов, а Штольц є Штольц.

X. Гай-гай, ще й академік М. Ломоносов колись замислював­ся над такими речами, над якими в наш час задумуються ака­демік Д. Лихачов чи театральний діяч Марк Захаров. У вигляді листа, адресованого І. Шувалову й датованого 1 листопада 1761 ро­ку, «великий архангельский мужик» написав статтю «О сохра­нении и размножении российского народа». Його міркування — це все-таки намагання «уйти от самих себя». Вчений був певен, що «российский народ гибок», зокрема говорив: «2. О истреб­лении праздности. 3. О исправлении нравов и о большем народа просвещении» (тобто він ніяк не проповідував «вредность умст­венности для России», як деякі російські кондові патріоти).

Ломоносов вважав, що велич, могутність і багатство всієї дер­жави полягає у збереженні і розмноженні російського народу і радив усіляко сприяти цьому приємному й водночас потрібному процесу. Вчений-одист дуже переживав: «Но много есть человекоубивства и еще самоубивства, народ умаляющего, коего непо­средственно указами, без исправления или совершенного истреб­ления некоторых обычаев и еще некоторых, под именем уза­конений вкоренившихся, истребить невозможно».

Академік М. Ломоносов бачив: «Не малой ущерб причиня­ется народу убивствами, кои бывают в драках и от разбойников. Драки происходят вредные между соседями, а особливо между помещиками». Звичайно, ця віковічна буслаєвщина ніяк не сприяла збереженню та розмноженню російського народу. Академік вису­нув радикальні пропозиції. Скажімо, поміщиків розмежовувати. Щодо розбійників — «посылать команды и делать кровопро­литные сражения со многими». Хай селяни ловлять розбійни­ків, ведуть у місто — й кожну розбійницьку голову оплачувати 10 рублями із міщанського казенного збору. А за чільних злодій­ських ватажків — отамана чи осавула — давали по 30 рублів. І інші, схожі заходи пропонував академік Ломоносов, дбаючи про збереження і розмноження російського народу. Наприклад, бід­кався, що селяни тікають від своїх поміщиків, особливо в Поль­щу, й російська корона втрачає підданих, і вчений жалкував, що не можна збудувати щось на зразок залізної завіси, яку згодом з таким успіхом вибудував Сталін навколо однієї шостої земної кулі, що й птахові було не так безпечно перелітати… Ех, «нельзя уйти от самих себя…» І водночас — «русский народ гибок»! Можливо, й гнучкий, але ж, бачте, не відходячи від самих себе.

Скажімо, Ломоносов обурювався звичаєм, що хлопців малих, не здатних до подружнього життя, женять на дівках дорослих, що ніяк не веде до розмноження російського народу, й багато випадків, коли потужна жінка отруює такого нікчемного чолові­ка, пізнаючись з іншим, а потім і її карають на горло. За вчине­ний злочин… Ломоносов радив постригатися в ченці — чолові­кам до 50, жінкам до 45 літ, а не в молодому віці, як заведено. «Возможно ли подумать, чтобы человек молодой, живучи в мо­настыре без всякой печали, довольствуясь пищами и напитками и по всему внешнему виду здоровой, сильной и тучной, не был бы плотских похотей стремлениям подвержен, кои всегда тем больше усиливаются, чем крепче запрещаются… монашество в молодости не что иное есть, как черным платьем прикрытое блудыодеяние и содомство, наносящее знатной ущерб размножению человеческого рода, не упоминая о бывающих детоубийствах, когда законопреступление закрывают злодеянием»… Ломоносов обурювався, як у Росії відзначають, скажімо, Масляну і Святу неділю, коли так говіють, що мертві валяються по кабаках, по вулицях і по дорогах, а розговляються — так само. Світле Христове Воскресіння, спільна християнська радість, коли веселяться — «как с привязу спущенные собаки, как накопленная вода с отворенной плотины, как из облака прорвавшиеся вихри — рвут, ломят, ва­лят, опровергают, терзают; там разбросаны разных мяс раздроблен­ные части, разбитая посуда, текут пролитые напитки, там лежат без памяти отягченные объядением и пьянством, там валяются обна­женные и блудом утомленные недавние строгие постники…» Ко­ротше — Содом і Гоморра, й академік М. Ломоносов воліє — «меньше было бы праздности, матери невоздержания, меньше гостьбы и пирушек, меньше пьянства… хотя бы кто и напился, однако, возвращаясь домой, не замерз бы на дороге, как о масле­нице бывает, и не провалился бы под лед, как случается на св. не­деле».

Ясні уми вміли бачити Росію у її справжньому світлі, закли­кали до реформ, до морального самоочищення й самовдоскона­лення, відчуваючи необхідність «уйти от самих себя…».

І водночас відчували — «нельзя уйти от самих себя…». «Что делать?..» «Кто виноват?..» «Накануне…» М. Ломоносов: «первое и всех лютейшее мучение есть самое рождение». Виходить, вічні пологи, без кінця й краю — як найлютіша з найлютіших народ­них мук.

1994

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору