«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКниги, брошуриЖиття і діяльність святих нашої землі Руси-України прославлених

Святитель Петро, митрополит Київський і всієї Русі

(1326)

Святитель Петро, митрополит Київський і всієї Русі прославлений Руською православною церквою серед угодників Божих як син галицько-волинської землі. Своїм походженням, святительськими подвигами і діяльністю він став величним свідком православної віри на західноукраїнських землях, уособленням нерозривних зв’язків галицько-волинського народу з народом Великого московського князівства.

Про місце народження і сім’ю святителя збереглося мало достовірних фактів. Зате є різні припущення, одне з яких подає у своїй монографії «Великий син Галича» І. Гумецький. Святитель Петро народився в Прикарпатській Галичині в XIII ст. під час князювання Данила Галицького (1201-1264). Дослідник історії В. Р. Ваврик висловлює інше припущення, що Петро Ратенський народився в селі Верхраті Рава-Руського округу, був сином тамтешнього селянина Федора, дуже здібним і обдарованим. У місцевого дяка навчився читати, писати і знав церковні служби напам’ять. На 13-му році життя юнак постригся в монахи. Посвятивши життя посту, молитві та праці, скромний аскет знайшов собі затишне місце в лісі на березі річки Рати, що протікала по території Галицько-Волинського князівства. Звідси і пішло його прізвище «Ратенський».

Професор Є. Є. Голубинський припускає, що митрополит Петро міг народитися в заможних батьків у Львові або Белзі. Але незважаючи на розбіжності про місце його народження, усі дослідники сходяться на тому, що чернечий подвиг він проводив на березі річки Рати в околицях села Двірці в Спасо-Преображенському монастирі, тому й зветься «Ратенський».

Житіє митрополита Петра потім описав його наступник, відомий церковний діяч, митрополит Кипріан. За його відомостями дванадцятилітній Петро попав у монастир біля Белза, де виявив високі чесноти чернечого послуху й побожності. Там він навчився іконописанню «і бисть іконник чуден», малюючи ікони Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, пророків й апостолів, мучеників і святих.

Через кілька років після постригу Петро удостоївся сану диякона, а потім і пресвітера.

Молодий подвижник відчув нагальну потребу у відлюдницькій самоті. За благословенням свого ігумена він відходить у затишні ліси біля р. Рати і там «сотворив» свій монастир — ставить церкву Святого Спаса, куди пізніше до нього прибувають учні й селяться з ним. Так святитель Петро стає ігуменом Ратенського монастиря.

Частина сучасного села Двірці, яка розташована на місці колишнього монастиря, де й стоїть теперішня парафіяльна Спас-Преображенська церква, називається Спаською. Ліс на правому березі р. Рати називається Петровим лісом. Тут, за легендою, була келія святителя. Збереглися й інші пам’ятні місця — Петрів кут, Петрова долина, Петрова поляна.

Відгомін про доброчинне життя подвижника з його братією скоро розійшовся по всій галицько-волинській землі й дійшов до князя Юрія Львовича (1301-1315). Коли в 1301 р. митрополит Київський Максим відвідав західні єпархії руської церкви, до нього за благословенням прийшов ігумен Петро й подарував митрополитові ікону Пресвятої Богородиці свого письма. Так тривало життя святого Петра до кончини митрополита Максима.

Після смерті митрополита Київського і всієї Русі Максима в 1305 р. Михайло Ярославич, великий князь тверський, бажав посадити на митрополичу кафедру свого кандидата ігумена Геронтія, який, у свою чергу, наважився обманом здобути сан святителя Русі. Це було порушенням старої традиції, бо з часу прийняття християнства на Русі існувала тільки одна руська митрополія в Києві.

Цим свавільним кроком галицького князя Юрія Львовича спонукали вжити заходів до заснування окремої митрополії в Галичі. Він послав ігумена Петра з таким проханням до Константинопольського патріарха Афанасія. Патріарх прийняв його з пошаною і поставив на митрополита, але не на Галицького, щоб не було нарікань і колотнечі, а на первосвятителя руської церкви, митрополита Київського і всієї Русі. В той час Геронтія на морі затримала негода, він прибув уже після Петра, а патріарх не хотів ділити руську митрополію. Так провидіння Боже розставило все на свої місця. Новопоставлений архіпастир не повернувся до Львова, а осів у Києві як митрополит усієї Русі. І тільки через те, що Київ підупав унаслідок татарських нападів, митрополити не мали відповідних умов для керування митрополією, святитель Петро переселився до Володимира-над-Клязьмою, а звідти до Москви, де тоді сидів на престолі князь Юрій Данилович (1305-1325), а після його смерті правив енергійний брат покійного Іван Данилович Калита (1325-1340).

Діяльність митрополита Петра проходила як у внутрішньому впорядкуванні руської церкви, життя якої було розладнане удільними чварами та монгольським ярмом, так і в зовнішніх турботах про паству. Необхідним елементом служіння Богові з боку митрополита Петра було щоденне піклування про паству, яке виявилося в навчанні народу Святого Письма, Старого і Нового Завіту. За його власним переконанням, молитва повинна бути пов’язана з працею, із самим життям. Тому він сам показував приклад такого життя: чернечі подвиги, постійні Богослужби, керування великою на той час митрополією всієї Русі. Часті роз’їзди по території всієї митрополії, починаючи від Карпат (Галицько-Волинське князівство) через Київ, Володимир і Москву до Волги поєднував з улюбленою роботою — іконописанням. Внаслідок такої високої свідомості свого архіпастирського служіння митрополит Петро майже все життя провів у переїздах з одного місця на інше з метою навчання темного й знедоленого народу. «Ставши митрополитом усієї Русі, святитель, — за словами автора доповіді про його «житіє» єпископа Ростовського Прохора на Володимирському соборі, — почав навчати заблудлих християн, які помилялися і занепадали, поневолені поганими іновірцями, пояснюючи євангельські й апостольські писання Великого Василія, Іоанна Златоуста та Григорія… І тим утверджував істинну віру в християнах, обходячи землю волинську, київську і суздальську, навчаючи скрізь усіх».

Митрополит Петро Ратенський був єдиним відомим письменником і маляром-іконописецем галицько-волинської землі в Княжій добі.

Як митрополит Київський він залишив два послання: «Повчання духовенству і мирянам» і «Повчання ігуменам, попам і дияконам». У них святитель Петро звертає увагу на пороки, які найбільше шкодять пастирському служінню, а саме: «гнів, лютість, заздрість, ненависть, пиятика і блюзнірські бесіди» й одночасно навчає священнослужителів, як вони повинні молитися за паству і навчати її істин християнської віри: «передовсім вам належить обнятися тихістю, смиренням, а також берегти себе від справ непристойних у страху Божому. Бо зі слів своїх будеш виправданий і зі слів своїх будеш засуджений».
Ікони, які він так любив малювати, на превеликий жаль, безслідно пропали під час татарського лихоліття.

Святий митрополит був справді подорожуючим апостолом. Правдивий подвиг архіпастиря — навчання неписьменного народу, а основний зміст навчання — слово Боже, любов між собою, любов до Бога і Вітчизни. Він навчав один великий народ, однією рідною руською мовою і тим тісніше об’єднував руський народ між собою і навколо себе.

У справах загальнодержавного управління митрополит Петро Ратенський був вірним помічником князя московського Івана Даниловича Калити. Він своїм авторитетом і через своїх єпископів та ігуменів впливав на удільних князів і закликав їх до однієї спільної мети — боротьби з ворогом. Митрополит засновував школи, підготовлював для церкви і держави мужів. За порадою митрополита Петра князь Іван Калита прикрасив Москву новими будовами.

Отже, митрополит Петро був не тільки великим організатором руської православної церкви, а й відомим державним мужем.

Так митрополити Київські, а потім і Московські, завдяки зусиллям митрополита Петра, здобули високий авторитет у Руській державі.

Святитель Петро помер 21 грудня 1326 р. в невеликому місті своєї єпархії — Москві. Смерть застала його в дорозі під час апостольської місіонерської праці. Святителя Петра ховав його земляк єпископ Луцький Феодосій. Його було поховано, як він сам заповів, у новозаложеному московському соборі на честь Успіння Пресвятої Богородиці (остаточно будівництво було закінчено й храм освячено в наступному році). У 1339 р. Руська православна церква зарахувала митрополита Петра до своїх святих. А коли в 1479 р. на місці старого храму був побудований новий мурований Успенський собор, який стоїть до сьогодні, «чесні мощі великого чудотворця Петра перенесли і поклали поблизу святого жертовника» в новій церкві. Автори «житій» і літописці називають святителя Петра «великим із святителів», «дивним», «святим чудотворцем», «угодником Божим», «блаженним», «істинним пастирем».

Російський історик В. О. Ключевський так написав про нього: «Митрополит Петро помер страждальцем за Руську землю, подорожував в Орду в 1313 р. до хана Узбека клопотатися за паству, доклав багато зусиль у своїх турботах за віруючих. Руська церква зачислила його до сонму святих предстоятелів Руської землі, і руські люди присяглися його ім’ям уже в XIV ст.».

Пам’ять святителя Петра, митрополита Київського і всієї Русі вшановується 3 січня (21 грудня за ст. ст.). Перенесення мощей б вересня (24 серпня за ст. ст.).

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору